Шлях до потрібних знань

Мудрий не той, хто багато знає, а той, хто знає потрібне


Розділ 10. Єдність законів
мікрокосмосу і макрокосмосу Всесвіту

 

Сонячна система утворилася внаслідок викривлення простору, яке виникло в процесі народження нашої зірки — Сонця. Коли народжується зірка, мірність простору довкола неї деформується, що, відповідно, формує необхідні умови для синтезу речовини в зонах викривлення. Ущільнення цієї речовини зумовлює появу планет у зонах зміненої мірності.

Наша планета Земля виникла внаслідок послідовного синтезу семи форм матерій (див. Розділ 1). У процесі цього синтезу з’явилося шість якісно взаємопов'язаних матеріальних сфер, які мають більше або менше спільних елементів (див. Мал.11, Мал.12 і Мал.12а).

Фізично щільна сфера, під якою люди розуміють власне планету Земля, складається з речовини, що виявляється в чотирьох агрегатних станах: твердому, рідкому, газоподібному і плазмовому. Плазма – критичний, стійкий у часі стан фізично щільної речовини. У процесі дальшого руйнування вона стає нестабільною, ядра іонів плазми розпадаються на форми матерій, з яких вони складаються.

Під час руйнування атомів, зумовленого тими чи іншими причинами, зникають електрони, як наслідок – зміна мірності мікрокосмосу атомів. Коли ця зміна дорівнює Δλ′1 (Δλ′1 0,020203236...), ядро втрачає стійкість і розпадається. Але перш ніж занурюватися в мікро- і макрокосмос, з’ясуймо, що таке атом, як впливають різні атоми на свій мікрокосмос...

Найпростішим за структурою є атом водню, він мінімально впливає на свій мікрокосмос (див. Мал.13). Максимально впливають на мірність мікрокосмосу трансуранові елементи. Зміна мірності мікрокосмосу, зумовлена ядрами цих атомів, сумірна Δλ′1-0,020203236... Достатньо незначних змін у зовнішньому середовищі, щоб ці атоми розпадалися й формували простіші, стійкіші елементи.

То в чому різниця впливу на мірність мікрокосмосу атомів водню й атомів трансуранових елементів?.. Ядро атома водню вагою одна атомна одиниця спричинює мінімальне викривлення мірності мікрокосмосу, зумовлюючи вторинне виродження мірності на дуже незначну величину Δλ′H ≈ -0,00008597... (див. Мал.144).

 


Мал. 144

Ядра трансуранових елементів спричинюють вторинне виродження мірності мікрокосмосу:

Δλ′транс.уран. ≈ -0,020203236...

Достатньо незначної дії ззовні, аби розкрився якісний бар'єр між фізичним та ефірним планами планети, і атоми починають розпадатися. Матерії, з яких складаються атоми, перетікають на ефірний план (див. Мал.145).

 


Мал. 145

| Δλ′транс.уран.+ ΔЕ| ≥ Δλ = 0,020203236...

Отже, кожен атом, залежно від його атомної ваги, більшою чи меншою мірою впливає на мірність свого мікрокосмосу, зумовлюючи вторинне виродження мірності.

Простір деформується не лише в зоні самого ядра атома. Ядро, що утворилося, деформує простір довкола себе. Але цієї зміни структури простору замало для синтезу речовини з семи форм матерій. Виникає викривлення простору, де спроможні злитися воєдино шість форм матерій, але для злиття семи форм матерій бракує незначного викривлення мікрокосмосу. Мірність цих зон коливається в межах

2,9800 < λ < 3,00017

Для створення електрона необхідна величина мірності:

3,0001 < λэл < 3,00017

Сьома матерія починає зливатися з шістьма іншими, але це об'єднання дуже нестійке. Незначні зміни довкілля зумовлюють розпад цього об'єднання матерій. Саме тому електрон виявляється і як речовина, і як хвиля (дуалізм властивостей).

Інакше кажучи, постійно синтезується і розпадається речовина, з якої складається електрон. Водночас формується електронна хмара, що може набувати кількох форм: S-хмара, Р-хмара, D-хмара, F-хмара. Електронні хмари відрізняються одна від одної просторовими формами, що, відповідно, впливає на властивості електронів і, як наслідок, вони творять різні просторові об'єднання між собою.

У процесі з'єднання атомів у молекули або під час створення з атомів кристалічної решітки електронні хмари різних атомів формують загальні системи, які є стійкішими. Тоді систему творять два електрони, що мають так звані різні спіни. Це пов'язано з різним типом викривлення мірності мікрокосмосу, що зумовлює прогинання простору в один і в інший бік щодо нульового (балансного) рівня.

Електронні структури сусідніх атомів зливаються в єдину замкнуту систему. Зовнішні електронні оболонки окремих атомів не заповнені до балансу. Якщо атом має непарне число «зовнішніх» електронів, то атом — нестійкий. Коли атоми з'єднуються в єдину систему, то два атоми віддають по одному «вільному» електрону для утворення загальної стійкої системи. Умовно електрон, що рухається за годинниковою стрілкою довкола ядра, визначають як такий, що має позитивний спін, а той, що рухається проти годинникової стрілки, — негативний спін (див. Мал.146, Мал.146а, Мал.147).

 


Мал. 146

 


Мал. 146a

 


Мал. 147

З'єднуючись у молекули, формуючи кристалічні решітки, атоми набувають стійкішого стану. Особливо цікавими є кристалічні решітки, що їх творять атоми. Різні типи кристалічних решіток, у яких є особливості електронних систем, становлять три групи: провідники, напівпровідники й ізолятори. Відмінність властивостей пов'язана зі ступенем стійкості електронних структур.

У провідників загальні електронні системи нестабільні, постійно утворюються і розпадаються. Ціла така система постійно перебуває в русі, щоправда, цей рух – хаотичний. Якщо тим чи іншим способом створити спрямовану дію на провідники (застосувати напругу), виникає електричний струм.

Але, що найцікавіше, електрони не рухаються в провіднику. Зовнішня дія (поле) збільшує ступінь нестійкості електронів, вони розпадаються і матерії, які їх створили, перетікають на ефірний рівень, де на них далі впливає дія зовнішнього поля. Зовнішнє поле змушує перетікати ці матерії в певному напрямі (зовнішня дія [поле] впливає на мірність мікрокосмосу атомів, що й зумовлює перетікання матерій на ефірний план).

За умов такого вимушеного перетікання ці матерії втрачають частину своєї енергії, що зумовлює нове злиття матерії в черговій зоні викривлення мікрокосмосу атомів. Електрон знову синтезується. Отже, рух електронів уздовж провідника є періодичним перетіканням матерій, що їх створили, з фізичного рівня на ефірний і назад.

Саме тому під час з'єднання в єдине ціле кристалічних решіток різних типів (як і в напівпровідників) і під час створення необхідних зовнішніх умов виявляється так званий тунельний ефект. Коли відстань між точкою розпаду і точкою синтезу електронів – від частки міліметра до декількох міліметрів. Водночас у цьому проміжку — зона «затишшя» — нема перетікання матерій з фізичного рівня на ефірний і назад. Це явище виникає в разі різкої відмінності електронних структур кристалічних решіток, з яких  складається напівпровідник (див. Мал.148).

 


Мал. 148

Дуже цікаві явища можна спостерігати під час формування різними атомами молекул... У процесі утворення молекул є два типи процесів: екзотермічні і ендотермічні реакції, суть яких полягає в тому, що атоми з різними електронними структурами під час утворення молекул або поглинають теплову енергію з довколишнього простору, або випромінюють цю енергію.

Це пов'язано з тим, що для формування загальної системи з декількох атомів електронам зовнішніх оболонок усіх цих атомів потрібен однаковий енергетичний рівень. Без цього неможливе утворення загальних електронних пар і, відповідно, — молекул (див. Мал.149, Мал.150).

 


Мал. 149

 


Мал. 150

Поглинання теплової енергії зумовлює підвищення нестійкості електронів, без якої в низці ситуацій різні атоми не можуть об'єднатися в молекулу, в одну систему. За умов сильного теплового розігрівання атоми втрачають свої електрони, які починають активно розпадатися й утворюють іони. Якщо атоми втрачають чимало електронів, їх ядра під час такого нагрівання стають нестійкими і можуть розпадатися.

Отже, з'єднання атомів у молекули, кристалічні решітки виникає внаслідок зміни мірності мікрокосмосу цих атомів під впливом тих чи інших зовнішніх дій. Злиття можливе за умов однакової кривизни мірності мікрокосмосу атомів і наявності зовнішніх електронів із протилежними спінами. 

3,0001 < λ-эл. < 3,00017.

3,00017 < λ+эл. < 3,00024.

Очевидною є зміна мірності мікрокосмосу, яку зумовлюють і ядра атомів, і з'єднання атомів. Але це відбувається на рівні мікрокосмосу. Що ж відбувається в макрокосмосі?!.

Як часто людина, дивлячись на нічне небо, бачить загадкове мерехтіння мільярдів зірок і замислюється про тимчасовість і вічність, про приземленість сьогочасних інтересів і безконечність, про те, як влаштовано Всесвіт і на яких «китах» тримається наша планета... Як виникли зірки, яким є їхнє життя?.. Яка природа цих зірок? І, звісно, у багатьох виникало бажання сягнути до них хоча б у думках...

Виникали теорії Всесвіту, які не проходили випробування часом і їх замінювали інші... Але навіть найсучасніші теорії не можуть пояснити низку явищ природи Всесвіту. І основним «каменем спотикання» всіх теорій про Всесвіт є питання про «чорні діри».

«Чорна діра» — сфера простору, достатньо постійна, яка поглинає всю матерію, що потрапляє в межі її «володінь»... Матерію поглинають «чорні діри», але вони нічого не випромінюють. Порушено основний закон фізики — закон збереження речовини, матерії... Радше навпаки — ці явища лише підтверджують універсальний закон збереження матерії, який справді існує в природі, а не лише в уявленнях людей.

А вдавані протиріччя постають лише внаслідок того, що створені моделі Всесвіту — неповні і, відповідно, не можуть дати правильного уявлення про процеси в природі.

Що ж відбувається? Спробуймо знайти відповідь на це запитання...

Усе, що людина бачить своїми очима, з допомогою приладів і називає Всесвітом, – незначна частина структурного об'єднання просторів різної мірності, яке є замкнутою, збалансованою всередині себе системою, що входить як складовий елемент в інше об'єднання просторів і так далі.

Назвімо це перше структурне об'єднання просторів-всесвітів із різною мірністю метавсесвітом і проаналізуймо його...

Паралельно до нашого простору-всесвіту розміщено інші простори-всесвіти, з іншою мірністю. Наш простір-всесвіт має мірність, яка дорівнює λ7 = 3,00017. Ця мірність дає змогу злитися в єдине ціле семи формам матерій, які й формують усю речовину нашого всесвіту. Щоб  виникли  умови  для  злиття   чергової  форми  матерії  нашого  типу,  необхідна  зміна мірності так званого матричного простору на величину:

Δλ = 0,020203236...

Природно, неможливе злиття «половини» матерії з іншими, так само як не можна говорити про половину людини... Для появи злиття чергової матерії необхідна зміна мірності на відповідну величину, для наступного злиття необхідна ще одна зміна мірності. Тому в матричному просторі, який має неоднорідність мірності, у зонах із мірностями, що дають змогу злитися цілому числу матерій, утворюються простори-всесвіти.

Відбувається квантування мірності матричного простору, так само як в атомі — квантування електронних рівнів. Тому в дискретних зонах матричного простору синтезується речовина з різної кількості матерій.

Мірність кожного простору-всесвіту неоднорідна, що й зумовлює зімкнення в цих зонах неоднорідностей двох просторів-всесвітів із різною мірністю. Розгляньмо три найближчі простори-всесвіти (див. Мал.151), простори-всесвіти з мірністю:

 


Мал. 151

λ6 = 2,9799667640,

λ7 = 3,00017 (наш Всесвіт),

λ8 = 3,020373236.

У зонах неоднорідностей мірності відбувається зімкнення просторів-всесвітів (див. Мал.152, Мал.153, Мал.154).

 


Мал. 152

 


Мал. 153

 


Мал. 154

Під час зімкнення просторів-всесвітів з λ8 і λ7 між ними утворюється канал (як і в ядрах клітин). Цим каналом матерії з простору-всесвіту з λ8 перетікають у простір-всесвіт з λ7. Водночас є якісна відмінність речовини всесвіту з λ8 і речовини всесвіту з λ7. Тому в зоні зімкнення цих просторів відбувається розпад речовини простору-всесвіту з λ8 і з матерій, які його сформували, синтезується речовина простору-всесвіту з λ7.

Інакше кажучи, речовина, утворена вісьмома формами матерій, розпадається, і синтезується речовина з семи форм матерій. Зона зімкнення цих просторів має мірність, яка є в інтервалі:

3,00017 < λср. < 3,020373236

Тому восьма форма, що звільняється й далі перебуває в цій зоні, не стає вільною. З часом вона накопичується в зоні зімкнення і починає впливати у відповідних межах на мірність цієї зони. Це зумовлює збільшення каналу між просторами-всесвітами і зумовлює ще значніший відтік речовини з мірністю λ8. Як наслідок, виникають умови, за яких частина речовини з мірністю λ7 стає нестійкою і розпадається на складники; виникає так звана термоядерна реакція.

Так «запалюються» зірки… (див. Мал.155, Мал.156, Мал.157, Мал.158).

 


Мал. 155

 


Мал. 156

 


Мал. 157

 


Мал. 158

Зони неоднорідностей можуть бути і з Δλ > 0, і Δλ < 0. Якщо неоднорідності мірності простору менше нуля Δλ < 0, відбувається зімкнення просторів-всесвітів з мірностями λ7 і λ6. Тоді знову виникають умови для перетікання матерій, але цього разу речовина з мірністю λ7 перетікає в простір із мірною λ6. Таким чином простір-всесвіт із мірністю λ7 (наш всесвіт) втрачає свою речовину. І саме так виникають загадкові «чорні діри»... (див. Мал.159).

 


Мал. 159

Ось таким чином у зонах неоднорідностей мірності просторів-всесвітів утворюються зірки і «чорні діри». Водночас перетікає речовина, матерії між різними просторами-всесвітами.

Існують також простори-всесвіти з мірністю λ7, але іншим складом речовини. Під час стикування в зонах неоднорідностей просторів-всесвітів з однаковою мірністю, але різним складом речовини, яка їх створила, виникає канал між цими просторами. Тоді речовини перетікають, в один і в інший простір-всесвіт. Це — не зірка і не «чорна діра», а зона переходу з одного простору в інший.

Зони неоднорідності мірності простору, в яких відбуваються описані вище процеси, позначимо  як  нуль-переходи.  Залежно  від  знаку  Δλ,  можна   говорити  про  такі  типи  цих переходів:

Позитивні нуль-переходи (зірки), через які речовина перетікає в цей простір-всесвіт з іншого з більшою мірністю:

(Δλ > 0) n+

Негативні нуль-переходи, через які речовина з цього простору-всесвіту перетікає в інший з меншою мірністю:

 (Δλ < 0) n-

Нейтральні нуль-переходи, коли потоки матерій рухаються в обох напрямах і тотожні один одному, а мірності просторів-всесвітів у зоні зімкнення практично не відрізняються: n0.

Якщо аналізувати далі те, що відбувається, побачимо, що кожний простір-всесвіт через зірки отримує матерію, а через «чорні діри» — втрачає її. Для можливості стійкого існування цього простору необхідний баланс між матерією, що приходить у цей простір-всесвіт, і матерією, яка відходить. Потрібне дотримання закону збереження речовини, за умови стійкості простору. Це можна відобразити у вигляді формули:

n+(i)k m(i)k dk + ∫n0(ij)k m0(ij)k dk ≡ n-(j)k m(j)k dk                    (9)

де:

n+(i)k — позитивний нуль-перехід (зірка);

n0(ij)k — нейтральний нуль-перехід;

n-(j)k — негативний нуль-перехід;

m(i)k — сукупна маса форм матерій, що протікає через зірку;

m(j)k — сукупна маса форм матерій, які протікають через цю «чорну діру» в інший простір-всесвіт.

 Отже, між просторами-всесвітами з різною мірністю через зони неоднорідності матерія циркулює між просторами, які створюють цю систему (див. Мал.156). Кількість просторів-всесвітів, що формують замкнуту збалансовану систему, може

n+(i)k m(i)k dkdi + ∫∫n0(ij)k m0(ij)k dkd(ij) ≡n-(j)k m(j)k dkdj               (10)

Через зони неоднорідності мірності (нуль-переходи) можливий перехід від одного простору-всесвіту до іншого. Тоді трансформується речовина нашого простору-всесвіту в речовину того простору-всесвіту, куди перекинуто матерію. Отже, незміненою «наша» матерія потрапити в інші простори-всесвіти не може.

Зонами, через які можливий такий перехід, є «чорні діри», у яких відбувається повний розпад речовини цього типу, і нейтральні нуль-переходи, через які відбувається балансний обмін матерією.

Нейтральні нуль-переходи можуть бути стійкими або тимчасовими, такими, що з'являються періодично чи спонтанно. На Землі є низка місцевин, де періодично виникають нейтральні нуль-переходи. І якщо в їхні межі потрапляють кораблі, літаки, човни, люди, то вони безслідно зникають. Такими зонами на Землі є: Бермудський трикутник, райони в Гімалаях, Пермська зона та інші.

Практично неможливо, потрапивши в зону дії нуль-переходу, передбачити, в яку точку і в який простір переміститься матерія. Не кажучи вже про те, що ймовірність повернення у вихідну точку практично дорівнює нулю... Звідси випливає, що нейтральні нуль-переходи не можна використовувати для цілеспрямованого переміщення в просторі.

Не менш цікавою за своєю природою є еволюція життя зірок...

Щойно народжені зірки можуть бути гігантами. Їхні розміри іноді більші (блакитні гіганти), ніж уся сонячна система... Щільність матерії таких зірок спершу незначна (див. Мал.157). З часом, унаслідок термоядерних реакцій, атоми, з яких формуються зірки-гіганти, втрачають електрони, протони і, зрештою, розпадаються.

Зоряна речовина втрачає найпростіші атоми, такі як водень, гелій та ін. Дедалі значніший відсоток у ній становлять атоми важких елементів. Розмір зірки зменшується, вона щоразу щільнішає, важчає і міра впливу на мірність довколишнього простору дедалі сильнішає. На початку її еволюції мірність простору довкола зірки дорівнювала

3,00017 < λа < 3,020373236.

А під час свого стискання вона зумовлює вторинне виродження простору на величину Δλ < 0. Як наслідок, мірність простору довкола неї дорівнює:

3,00017 < (λа - Δλ) < 3,020373236

3,00017 < λb < 3,02037323,

де Δλ може коливатися, на першому етапі, у межах

0 < Δλ < 0,020203236...

Поступове вторинне виродження мірності простору, зумовлене вагою зірки, дедалі очевидніше. І мірність простору довкола зірки наближається до мірності λ7.

У міру розвитку цього процесу канал між просторами-всесвітами з мірностями λ8 і λ7 зменшується. Дедалі менша кількість речовини перетікає з простору з мірністю λ8 у простір з мірністю λ7. Водночас активність випромінювань такої зірки щоразу меншає, доки не припиняється зовсім. Настає смерть зірки. Зірка «гасне»...

На початку своєї еволюції зірка мала велику масу, але менше десяти сонячних мас, а до кінця свого життя вона зумовлює вторинне виродження мірності, коли мірність простору довкола неї менша від мірності λ7.

Δλ ≈ 0.0102018...

Λ6 < λd < λ7; λd = λa - Δλ

Вона робить прогин в інший бік. Виникає так звана нейтронна зірка (див. Мал.158). На початку своєї еволюції зірка мала масу більшу, ніж десять сонячних, а вторинне виродження стає настільки значним, що зумовлює зімкнення просторів-всесвітів із мірностями λ7 і λ6 (див. Мал.159). Водночас матерія з простору із мірністю λ7 перетікає в простір із мірністю λ6. Утворюється «чорна діра». Отже, «чорні діри» виникають і в процесі еволюції зірок.

Розгляньмо також природу появи планетарних систем.

На початку життя зірки в неї є баланс між її розміром, каналом поміж просторами з мірностями λ8 і λ7 і кількістю речовини, що перетікає через цю зірку з простору із мірністю λ8 (див. Мал.160). Унаслідок термоядерних реакцій у процесі втрати простих атомів розміри зірки зменшуються, і вона не в змозі пропустити крізь себе всю масу матерій, які перетікають із простору з мірністю λ8 у простір із мірністю λ7.

 


Мал. 160

Цей дисбаланс із часом збільшується і сягає, зрештою, критичного рівня. Відбувається колосальний вибух, частину речовини зірки викинуто в простір довкола неї. Водночас зменшується мірність простору навколо зірки, і формується канал, яким перетікає така кількість матерії, яку зірка в змозі крізь себе пропустити (див. Мал.161). Астрономи називають цей вибух вибухом наднової зірки.

 


Мал. 161

Під час цього вибуху зірка втрачає і свої верхні найлегші шари, що складаються з водню, гелію та інших простих атомів, і внутрішні шари, які містять важкі атоми, але значно меншою мірою. У процесі вибуху відбувається деформація простору, на відносно значних відстанях (декілька астрономічних одиниць). Якщо ядро атома спричинює максимальне викривлення (деформацію) простору поблизу себе, то, у міру віддалення від ядра, ця деформація дедалі менша. Під час вибуху наднової зірки деформація простору виявляється сильніше в процесі віддалення від цієї зірки (див. Мал.162).

 


Мал. 162

Отже, викинуті під час вибуху верхні шари зірки формують газопилову туманність, з якої з часом формуються планети. Водночас що ближче до зірки виникає планета, то більшою є її щільність і більшим відсоток важких атомів у її складі. Що далі від зірки утворюється планета, то  меншою є її  щільність і більшим  відсоток  «легких»  атомів її  формують: водень, кисень, вуглець, вода і т.д. (див. Мал.163 і Мал.164).

 


Мал. 163

 


Мал. 164

Повернімося до системи, яку творять між собою група просторів-всесвітів із різною мірністю.

Оскільки мірність матричного простору, в якому вони постають, неоднорідна в різних напрямах, то виникають умови для поступового виродження мірності кожного з просторів-всесвітів, різного в різних напрямах. Виникає квантування π-мірного матричного простору.

Як наслідок, простори-всесвіти творять замкнуту збалансовану систему (див. Мал.165), у якій один простір-всесвіт у міру зменшення мірності (виродження) переходить в інший простір-всесвіт. У зонах, де зменшення мірності стає критичним для всіх просторів-всесвітів, вони зливаються в одне ціле! І мають у цих зонах однакову мірність

λ2 = 2,878950584…

 


Мал. 165

Наш метавсесвіт формують дев'ять форм матерій. Число перестановок (комбінацій) із них дорівнює 459. Враховуючи, що мінімальне число форм матерій, які взаємодіють між собою, має бути не меншим від двох, цю цифру можна отримати з формули

Σ Cmn = n!/m!(m-n)                 (11)

де:

n = 9; 2 m 9.

Насправді наш метавсесвіт творять триста просторів-всесвітів. Тобто існують «незаповнені» зони матричного простору, а отже, процес формування нашого метавсесвіту не завершено і на структуру метавсесвіту можуть впливати інші системи просторів. Наш метавсесвіт – лише завершена частина, і то дуже маленька частина, того, що називають Великим Космосом.

Перш ніж перейти до наступної просторової системи, хотілося б підкреслити: простори-всесвіти, утворені синтезом двох і трьох форм матерій, є максимально нестабільними, але водночас зі значною активністю структур, а простори, сформовані синтезом дев'яти форм матерій, максимально стійкі й максимально інерційні. Тому більшість «вакантних» місць — для просторів із мірністю λ2 і λ3…

 

Зміст

Читати далі...