Шлях до потрібних знань

Мудрий не той, хто багато знає, а той, хто знає потрібне


Розділ 2. Виникнення життя на Землі

 

Життя!?. Що таке ЖИТТЯ?.. Жива природа?.. Яке таїнство має відбутися, щоб серед хаосу стерильної первозданної планети, вивергаючи магму і розжарені гази, у первісному океані зародився і зміцнів перший паросток життя?!

Органічне життя – що це? Яким чином із тих самих молекул і атомів, з яких складається ґрунт, вода, атмосфера, виникло диво життя?.. Де розгадка таємниці, яку намагалося розкрити чимало поколінь фізиків, хіміків, біологів, філософів?!. Питання досі відкрите... Спробуймо хоча б трохи підняти завісу цієї таємниці природи.

Розгляньмо, чи однаковими є атоми, з яких складається все? Чи їх відмінність – лише в атомній вазі, кількості протонів, нейтронів, електронів і, як наслідок, – вияв різних властивостей, хімічних реакцій і з’єднань? Чи однаково впливають на простір мікрокосмосу атоми водню, кисню, заліза, золота й урану, молекули води, різних солей, кислот, органічні молекули? А якщо ні, то в чому їх відмінність?

У масштабах макрокосмосу кожне матеріальне тіло змінює простір, у якому перебуває. Змінюється кривизна простору, його мірність. Особливо відчутно це довкола великих матеріальних тіл космосу – зірок. Учені зафіксували викривлення прямолінійного поширення електромагнітних світлових хвиль нашим Сонцем у момент сонячного затемнення. Отже, матеріальне тіло великої маси деформує простір, у якому перебуває.

Кожне велике матеріальне тіло космосу – зірки, планети, астероїди і так далі – складаються з атомів і молекул. Їхній вплив формується з сукупності мікровпливів усіх атомів і молекул, які створюють зірки й планети. Просто вплив окремої молекули, атома надто непомітно позначається на макрокосмосі, його практично неможливо зафіксувати сучасними приладами. То як впливає атом, молекула на свій мікрокосмос?! Чи однаковий вплив на довколишній простір ядер водню, золота, урану?.. Чи такий самий вплив неорганічних і органічних молекул?

Спершу розгляньмо структуру мікрокосмосу. Розміри атомів – у діапазоні від 10-10 до 10-8   метра, а розміри ядра - у межах декількох одиниць Фермі [від (1÷10)10-15 метра]. Якщо говорити про об’єм атома, то його величина приблизно 10-30 ÷ 10-24 кубічних метрів, а об’єм ядра – 10-48 ÷ 10-45 кубічних метрів. Ядро – одна стотрильйонна частина об’єму атома. Електрони атома займають ще менший об’єм, ніж ядро.

Отже, речовина в атомі заповнює дуже малу частину його об’єму, у решті – «порожнеча», тобто 99,999...% об’єму атома не зайнято речовиною. Сконцентрована в ядрі атому речовина впливає на довколишній мікрокосмос так само, як у макрокосмосі сконцентрована речовина зірок впливає на навколишній простір.

Як зірка впливає на простір і що тоді відбувається, розглянемо далі. А тепер сконцентруймо увагу на тому, як ядро атома впливає на свій мікрокосмос. Ядро атома викривлює, змінює мірність мікрокосмосу. Що тоді відбувається?!. Чи однакова ця зміна мірності мікрокосмосу в різних атомів?

Мінімальна атомна вага у водню (одна атомна одиниця), максимальна атомна вага – у трансуранових елементів (понад двісті тридцять п’ять атомних одиниць). Звісно, вплив атомного ядра водню і трансуранових елементів на мікрокосмос неоднаковий.

Радіоактивні елементи максимально впливають на структуру мікрокосмосу, але цей вплив настільки сильний, що ядра таких елементів стають нестійкими і починають розпадатися на простіші, більш стійкі елементи. І що більша атомна вага трансуранових елементів, то швидше вони розпадаються. Деякі з цих елементів існують мільярдні долі секунди, і лише в штучних умовах.

То в чому ж і як виявляється зміна мірності мікрокосмосу?.. Якщо для можливості злиття кожної з семи форм матерій необхідна зміна мірності простору, як зазначено вище, на величину Δλ = 0,020203236... (див. Розділ 1), то атоми, що утворилися внаслідок цього злиття семи форм матерій, впливають на простір із протилежним знаком. Відбувається часткове вторинне викривлення простору.

Інакше кажучи, кожен атом зменшує мірність мікрокосмосу на якусь величину Δλ΄. Найменше змінює мікрокосмос атом водню:

Δλ΄min = -0,0000859712.

Найбільше змінює мікрокосмос атом радіоактивних елементів:

Δλ΄mах = -0,02020234...

Зміна мірності мікрокосмосу атомами речовини стає порівнянною зі зміною мірності, яка зумовила утворення цієї речовини в такому вигляді Δλ΄ ≈ Δλ, де:

Δλ = 0,020203236...

Δλ΄mах = -0,02020234...

Саме тому радіоактивні елементи розпадаються на простіші, і цей розпад відбувається настільки швидше, наскільки ближче Δλ΄ до Δλ (див. Мал.13).

 


Мал. 13

Між фізичною сферою, утвореною злиттям семи форм матерій (див. Розділ 1) та ефірною сферою, утвореною злиттям шести форм матерій, існує взаємодія за загальними якостями. Цю взаємодію визначає коефіцієнт взаємодії α.

Різні атоми, як з’ясувалося, неоднаково впливають на зміну мірності мікрокосмосу. Мінімальний вплив і, відповідно, мінімальний коефіцієнт взаємодії (α1min) – в атома водню. Максимальний вплив і, відповідно, максимальний коефіцієнт взаємодії (α1max) – у трансуранових елементів.

Отже, кожен атом своєю масою більшою чи меншою мірою відкриває якісний бар’єр між фізичним та ефірним рівнем і створює між ними канал. Мінімальний канал створює атом водню, максимальні канали – трансуранові елементи (див. Мал.14). Через цей канал матерія частково починає перетікати на ефірний рівень і перестає бути зв’язаною з іншими матеріями (процес, зворотний до злиття матерій), тому атом, поступово втрачаючи конкретну форму матерії, стає нестійким і розпадається на прості, більш стійкі елементи.

 


Мал. 14

Інакше кажучи, концентрація (кількісне співвідношення) в речовині форми матерії G щодо інших шести форм матерій, у процесі створення трансуранових елементів каналу між фізичним та ефірним рівнями, з часом зменшується і настає момент, коли втрата форми матерії G для кожного атому стає критичною. Атом розпадається. Під час розпаду утворюються нові атоми, що мають значно менш активний канал між фізичним та ефірним рівнями, а значить – більш стійку структуру.

Якщо суто теоретично передбачити, що трансуранові елементи не розпадаються, тоді з’явився би якісно новий процес – перетікання форми матерії G з фізичного рівня на ефірний. Виникла б циркуляція форми матерії G між фізичним та ефірним рівнями. Але для такої циркуляції необхідна надлишкова кількість форми матерії G в зоні каналу між фізичним і ефірним рівнями. Цього надлишку в трансуранових елементів немає, вони втрачають форму матерії G, з якої складаються їх ядра, що й приводить до їх розпаду.

От тепер ми наблизилися до розуміння і розгадки таємниці ЖИВОЇ МАТЕРІЇ...

У природі існує декілька елементів, що мають по чотири валентні електрони, що дає їм змогу створювати з’єднання атомів у вигляді довгих ланцюжків з одного типу атомів. На з’єднання в ланцюжок атом «витрачає» максимум два валентні електрони (з чотирьох), що уможливлює приєднати на вільні валентні зв’язки інші атоми і навіть складні радикали.

Ці елементи – вуглець, кремній, фосфор... Найактивніший із них – вуглець, до речі, один із найпоширеніших на Землі. Він і став основою органічного життя. У первісному океані була значна концентрація атомів вуглецю, інших елементів, які слугували будівельним матеріалом органічних молекул.

Але щоб атоми вуглецю з’єдналися в довгі ланцюжки, потрібні особливі умови. Необхідне було активне джерело енергії, яке мало вплинути на стійкість атомів вуглецю й зумовити нове з’єднання цих атомів у ланцюжок. Таким джерелом енергії стали електричні розряди в атмосфері (блискавки). Потужне електричне поле блискавки в локальному об’ємі створювало сприятливі умови для того, щоб атоми вуглецю з’єдналися інакше:

      |       |       |       |       |  

— С — С — С — С — С — …

      |       |       |       |       | 

З цих ланцюжків атомів вуглецю виникли молекули, молекулярна вага яких – тисячі, десятки тисяч атомних одиниць. Нові молекули з’єднувалися між собою і створювали ще більші молекули. І якщо атомна вага неорганічних молекул становила не більше 300 – 400 атомних одиниць, то органічні молекули практично не мають обмеження молекулярної ваги. А це означає, що, сполучені таким чином у молекулу, ядра вуглецю створюють канал між фізичним та ефірним рівнем навіть більший, ніж трансуранові елементи, й водночас не розпадаються (див. Мал.14).

Отже, виникають умови для перетікання форми матерії G з фізичного рівня на ефірний. У разі дуже великої молекулярної ваги, як у молекул ДНК, РНК, α1max стає таким, що виникають умови для перетікання й інших форм, які створюють фізично щільну речовину. Умови для перетікання виникали і в трансуранових елементів, але тоді починали перетікати форми матерії, які створюють ядра, що призводило до їх розпаду й утворення простіших стійких елементів.

Що ж розпадається і починає перетікати каналом між фізично щільним та ефірним рівнями в органічних молекул?!.

Органічні молекули, такі як ДНК (α1ДНК) і РНК (α1РНК), самі не розпадаються і форми матерій, які їх створюють, не починають перетікати на ефірний рівень. Що ж відбувається?!. Де і яким чином виникає нова якість, яка стала основою органічного життя?! (див. Мал.15).

Ви пам’ятаєте, що органічні молекули – і прості, і складніші – виникли в первісному океані після атмосферних електричних розрядів. У воді, окрім органічних молекул, були й неорганічні, які хаотично там рухалися (броунівський рух).

 


Мал. 15

Неорганічні молекули й прості органічні молекули мають α1 значно менший, ніж α1ДНК і α1РНК. І коли внаслідок хаотичного руху у воді ці молекули, атоми й іони потрапляють у зону дії каналу молекул ДНК і РНК, що мають λ′ДНК и λ′РНК, то починають розпадатися на форми матерій, що їх створюють. Розпад починається тому, що для цих молекул, атомів, іонів α1ДНК и α1РНК  є позамежними. У зоні  впливу  молекул ДНК і РНК прості молекули, атоми й іони існувати не можуть.

Форми матерій, що виникли внаслідок розпаду, починають перетікати каналами молекул ДНК і РНК на ефірний рівень Землі. І що особливо цікаво, форма викривлення простору цілковито повторює форму молекул ДНК та РНК.

На ефірний рівень каналами молекул ДНК і РНК починають перетікати форми матерій, які виникли внаслідок розпаду простих молекул. Але ефірний рівень, ефірну сферу створено внаслідок синтезу шести форм матерій (див. Розділ 1). Тому ефірну структуру молекул ДНК і РНК (ефірну проекцію викривлення мікрокосмосу на ефірному рівні Землі) починає заповнювати лише та форма матерії, якої немає на ефірному рівні (форма матерії G).

Перетікання триватиме доти, доки концентрація форми матерії G на ефірному рівні не наблизиться до концентрації цієї матерії на фізично щільному рівні Землі. Унаслідок цього перетікання формується так зване ефірне тіло молекул ДНК і РНК і цілковито зникає якісний бар’єр між фізичним та ефірним рівнями в зоні молекул ДНК і РНК. Виникає повна тотожність фізичного й ефірного рівнів Землі в межах молекул ДНК і РНК. Прикладом аналогічного процесу може слугувати закон сполучених посудин (див. Мал.16).

 


Мал. 16

Органічні молекули, особливо ДНК і РНК, створюють між фізичним і ефірним рівнями канал, достатній для виникнення умови вільного перетікання форм матерій на ефірний рівень (див. Мал.16. поз. 2). Органічні молекули з їх новими якостями не є живою матерією, життям, це лише необхідні умови для виникнення життя. Про життя можна говорити щойно тоді, коли з’єднання декількох органічних молекул набуває й іншої нової якості – можливості повторення, дублювань своєї структури.

Перша жива структура – віруси, які є примітивною живою формою, що перебуває на межі між живою і неживою матерією. У водному середовищі віруси поводяться, як жива сполука, але в разі зневоднення вірус виявляє себе як нежива сполука і є кристалом. У такому стані вірус може перебувати скільки завгодно довго. Знову потрапляючи у водне середовище, вірус із неживого кристала перетворюється на примітивний живий організм.

Розуміння суті такої трансформації (в одних умовах вірус – живий організм, в інших – неживий) дає розуміння і розгадку таємниці життя, що досі було загадкою для представників ортодоксальних знань, яку вони так і не змогли розгадати. У чому ж суть цього явища?!..

У водному середовищі структура вірусу створює такий канал між фізичною та ефірною сферами, коли розпадаються прості органічні й неорганічні молекули, і виникають умови для перетікання форм матерій (що виникають під час цього розпаду) з фізичного рівня на ефірний, що зумовлює формування на ефірному рівні ТОЧНОЇ КОПІЇ ВІРУСУ.

У процесі нагрівання молекула РНК вірусу втрачає із зовнішніх електронних зв'язків групи ОН і Н. Руйнується слабка взаємодія між атомами, що входять до складу молекули РНК вірусу і групами ОН і Н. Як наслідок, молекула РНК вірусу втрачає воду, загальна атомна вага її зменшується і, відповідно, зменшується ступінь викривлення мікропростору, спричиненого вірусом. Канал між фізичним і ефірним рівнями зменшується.

У разі меншого викривлення мікропростору, зумовленого молекулою РНК вірусу, не розпадаються навіть найпростіші органічні й неорганічні молекули: зневоднена молекула РНК вірусу поводиться, як і будь-яка інша органічна чи неорганічна молекули (див. Мал.17, поз. 1).

 


Мал. 17

Коли ж вірус знову потрапляє у воду, молекула РНК вірусу приєднує групи ОН і Н. Сукупна атомна вага стає критичною, збільшується ступінь викривлення мікропростору довкола молекули і знову виникають умови, за яких простіші органічні й неорганічні молекули починають розпадатися, і матерії, які їх створюють, перетікають на ефірний рівень, де з форми матерії G на ефірному рівні постає точна копія вірусу.

Це – перша якісна відмінність, що дає змогу вважати вірус першим примітивним живим організмом

Друга якісна відмінність вірусу – здатність дублювати свою структуру.

Дубль вірусу, що виник, не втрачає здатності створювати свій дубль. Ця здатність пов’язана з якостями просторової структури молекули РНК вірусу. Молекула РНК складається з двох спіралей. В атомів, що їх створюють, є максимальний ступінь взаємодії між собою, а сила взаємодії між атомами різних ланцюжків – дуже маленька. Інакше кажучи, міцність з’єднання атомів кожного ланцюжка в багато разів перевищує міцність з’єднання ланцюжків між собою. Ця просторова неоднорідність властивостей молекули РНК вірусу й створює передумови нової якості, властивої живій природі.

Уперше віруси виникли в океані: рух води переміщував віруси з одного місця в інше, а опинившись в інших зовнішніх умовах, віруси потрапляли під дію випромінювань різних типів і потужностей. Це зумовило таку зміну атомної структури, унаслідок якої зв’язки між спіралями молекули РНК вірусу ще більш послабшали, і тепер навіть у разі незначних змін зовнішнього середовища вірусу зв’язки розпалися й молекула РНК вірусу розділилася на два, уже незалежні один від одного ланцюжки.

Але кожна ділянка цих ланцюжків могла приєднати з навколишніх органічних молекул на вакантні електронні зв’язки лише молекули, що дзеркально тотожні з нею. Ці молекули (їх називають нуклеотидами – аденін, тимін, цитозин, урацил), приєднуючись, відтворюють точну копію другого ланцюжка, якого бракує, і замість однієї молекули РНК вірусу виникають дві тотожні одна одній молекули. Щоб це сталося, достатньо наявності потрібної кількості нуклеотидів та їх якісний склад.

Варто підкреслити дуже важливу особливість, яка відрізняє віруси від інших, досконаліших живих організмів. У момент розпаду молекули вірусу на дві спіралі знову зменшується викривлення мікрокосмосу, і канал між фізичним та ефірним рівнями вкотре закривається. Аж після того, як кожна із спіралей завершує будувати собі дзеркальну копію, атомна вага знову стає критичною, і відкривається канал між фізичним та ефірним рівнями.

В інших простих живих організмів у процесі ділення спіралі молекули ДНК теж розходяться, а потім відновлюють собі дзеркальну структуру. Але тоді кожна із спіралей має свій канал між фізичним та ефірним рівнями.

Після завершення відновлення повної структури виникає надкритичне викривлення мікрокосмосу, за якого вони самі починають розпадатися, і матерії, їх складові, теж починають перетікати каналами на ефірний рівень. У міру розпаду цих молекул канали, що їх вони створюють, зменшуються. Активність перетікання матерій між рівнями, у процесі зменшення величини каналів, поступово повертається до норми.

Але за час надактивного перетікання форм матерії між рівнями концентрація форми матерії G на ефірному рівні в багато разів перевищує норму і, як наслідок, виникає зворотне перетікання каналами матерії G з ефірного рівня на фізичний. У процесі цього перетікання ефірні структури молекул ДНК виявляються (проектуються) на фізичному рівні, що створює сприятливі умови для відновлення повної структури молекул ДНК на фізичному рівні.

Коли система набуває стану рівноваги, на фізичному рівні залишаються дві стійкі молекули ДНК з балансними каналами між фізичним та ефірним рівнями. Розуміння цього процесу дуже важливе для проникнення в таємницю життя на Землі. Докладніше цей механізм розглянемо дещо пізніше, на прикладі ділення клітини. А тепер повернімося до етапів виникнення життя...

Вірус, із деякими особливостями, є першим простим живим організмом. Як уже було зазначено, вірус – молекула РНК, оточена білковою оболонкою. Білкова оболонка вірусу відділяє молекулу РНК від зовнішнього середовища, пом'якшує дію на неї зовнішніх чинників і створює максимальну стійкість.

Ця оболонка сповільнює рух через себе органічних і неорганічних молекул, завдяки чому довкола молекули РНК створюється свій «мікроклімат». Білкова оболонка вірусу є прообразом клітинної мембрани.

У процесі подальшої еволюції під впливом випромінювань, температури, тиску, активних хімічних речовин виникали різні зміни, мутації структури молекули РНК. Змінювалися її властивості, ступінь впливу на мікропростір і на довкілля. Аж ніяк не всі зміни були позитивними: з незліченної кількості мутацій лише одна могла стати позитивною. Однак завдяки саме цим позитивним змінам, які поступово накопичувалися, поставали нові якості, змінювалася оболонка довкола молекули РНК.

Поява декількох шарів оболонки формувала стійкіше середовище довкола молекули РНК. Зміна зовнішніх умов дедалі менше впливала на склад і стан внутрішнього середовища оболонки. Поява довкола молекули РНК, а пізніше й ДНК, жирового шару, захищеного, як бронею, білковими шарами, мінімізувала вплив зовнішнього середовища. І лише різкі її зміни, які руйнували оболонку, могли вплинути на її внутрішнє середовище.

Це пов'язано з тим, що жировий прошарок оболонки, що мала гідрофобні, тобто водовідштовхувальні властивості, мінімізував циркуляцію речовин, а внутрішнє середовище набуло стійкості й відносної незалежності від зовнішнього середовища. З цієї миті розвитку життя можемо говорити про виникнення праклітини.

Подальша еволюція, як наслідок хаотичних і випадкових мутацій, зумовила появу перших одноклітинних організмів. Окремі з цих простих одноклітинних організмів мали кремнієву основу. Але організми на вуглецевій основі дуже швидко їх витіснили. Структурно негнучкі і дуже ніжні кремнієві організми, які не встигали підлаштовуватися до швидких змін зовнішнього середовища, поступово зникли.

Будь-яка система прагне до стану максимальної стійкості і рівноваги. Вплив зовнішнього середовища на перші одноклітинні організми спричинював їх часткове руйнування, втрату деяких органічних речовин усередині клітинних оболонок і пошкодження клітинних оболонок. Лише система, здатна сама повертатися до стійкості, відновлювати свою структуру, могла зберегтися й еволюціонувати далі. Для цього необхідне було відновлення втрат.

Первісний океан містив ще дуже мало органічних речовин і першим одноклітинним організмам вельми складно було «виловити» в довколишній воді органічні речовини, необхідні для відновлення їх цілісності. Пригадаймо, за яких умов із неорганічних молекул вуглецю, кисню, азоту, водню та інших виникли органічні сполуки...

Такий перехід відбувається, коли насичену неорганічними молекулами й атомами воду пронизують електричні розряди, що виникають унаслідок перепаду статичної електрики між атмосферою і поверхнею. Електричні розряди викривлюють мікрокосмос, що й створює умови для з'єднання атомів вуглецю в ланцюжки – органічні молекули.

Отже, для виникнення синтезу органічних молекул необхідна зміна мірності мікрокосмосу на відповідну величину:

Δλ 0,020203236...

І щоб перші одноклітинні організми могли відновлювати і зберігати свою структуру, необхідний синтез простих органічних сполук усередині самих одноклітинних організмів. Виникнення синтезу органічних молекул із неорганічних можливе в разі зміни мірності мікрокосмосу на величину Δλ. Жоден простий (і навіть складний!) живий організм не в змозі створити електричний розряд, подібний до атмосферного.

У процесі еволюції в простих одноклітинних організмів виник проміжний варіант, що дає необхідну величину Δλ. Пригадаймо, що кожна молекула, атом впливає на свій мікрокосмос, викривлює його на ту чи іншу величину. Максимально впливають на мікрокосмос органічні молекули. Великі органічні молекули, такі як ДНК і РНК, впливають на мікрокосмос у такий спосіб, що відбувається не синтез, а розпад простих органічних молекул.

Для синтезу органічних молекул із неорганічних необхідна зміна мірності мікрокосмосу на величину

0 < Δλ < 0,020203236...

Так впливають на мікрокосмос органічні молекули середньої величини. Здавалося б, усе дуже просто... В одноклітинних організмах мають бути молекули приблизно на порядок менші за молекули ДНК і РНК, і проблему вирішено... Але не все так просто.

Кожна молекула змінює мікрокосмос довкола себе, але ця зміна є незмінною доти, доки зберігається цілісність самої молекули. Щоб виник синтез органічних молекул, має виникнути коливання мірності мікрокосмосу з амплітудою:

0 < Δλ < 0,010101618...

Коливання мірності мікрокосмосу мають бути принаймні періодичними, аби виникли нормальні умови для синтезу органічних молекул. Для цього потрібні молекули, які змінювалися б за умов незначних змін зовнішнього середовища й зумовлювали всередині одноклітинних організмів потрібні коливання мірності мікрокосмосу. Водночас ці дії зовнішнього середовища (випромінювання) не повинні руйнувати самі одноклітинні організми, але мають вільно потрапляти всередину їхніх мембран.

Зовнішніми чинниками, що відповідають усім цим вимогам, є слабкі теплові й оптичні випромінювання Сонця, натомість інша частина сонячної радіації для органічних сполук і організмів (рентгенівське і гамма-випромінювання) – руйнівна.

І знову: порятунок – у воді... Вода океану поглинає рентгенівське й гамма-випромінювання і пропускає теплове й оптичне випромінювання Сонця, що також вільно можуть проникнути в одноклітинні організми. Отже, аби виник внутрішньоклітинний синтез органічних сполук, необхідні такі умови:

а) наявність усередині одноклітинних організмів органічних молекул, які легко змінюють свою структуру у відповідних межах за умов зміни зовнішніх чинників, що зумовлює коливання мірності мікрокосмосу в діапазоні:

0 < Δλ < 0,010101618...

б) наявність зовнішніх чинників, які можуть зумовити потрібні зміни структури цих молекул, не руйнуючи молекули, як і самі одноклітинні організми (слабкі теплові й оптичні випромінювання Сонця).

У процесі еволюції з’явилася потрібна для цього молекула – молекула хлорофілу.

Молекули хлорофілу, поглинаючи частину оптичного й теплового випромінювання, змінюють свою структуру, створюючи нові сполуки, теж дуже нестійкі, і поглинання відбувається порціями, так званими фотонами. Ці сполуки розпадаються, щойно припиняється дія теплового й оптичного випромінювання, і саме це зумовлює потрібні коливання мірності мікрокосмосу, необхідні для виникнення процесу синтезу всередині одноклітинних організмів.

Поглинаючи фотони сонячного випромінювання, молекула хлорофілу зумовлює коливання мірності мікрокосмосу. Це пов'язано з тим, що під час поглинання фотонів атомами молекули хлорофілу електрони переходять на інші орбіти. На електронні зв'язки, що виникли, молекула хлорофілу приєднує групи ОН і Н, що зумовлює коливання молекулярної ваги і, як наслідок, коливання мірності мікрокосмосу, що створює необхідні умови для появи синтезу органічних сполук.

Накопичений потенціал молекула хлорофілу втрачає під час синтезу й повертається у вихідний стійкіший стан, готова до нового поглинання фотонів. Синтез відбувається з поглинанням із довкілля вуглекислого газу (СО2) і, як побічний продукт, виділяється кисень (О2). Відбувається так званий фотосинтез, загадку механізму дії якого ми щойно розглянули.

Отже, прості одноклітинні організми в процесі еволюційного розвитку (завдяки молекулам хлорофілу) набули здатності, поглинаючи сонячне світло, самі синтезувати органічні сполуки, необхідні для відновлення їх структури і життя.

Крім того, синтезуючи й нагромаджуючи органічну речовину всередині себе, прості одноклітинні організми в такий спосіб забезпечували потрібну кількість органічних молекул для процесу дублювання – ділення. Точніше, це відбувалося, коли в одноклітинному організмі накопичувалася критична для нього маса органічних молекул, які, змінюючи мірність мікрокосмосу всередині клітини, викликали її нестійкість. І матерія починала активніше перетікати з фізичного рівня на ефірний, що й провокувало початок процесу ділення – дублювання клітини.

Що ж таке ділення клітини, як воно відбувається?!

Спробуймо зрозуміти цей механізм, який є основою всього живого. Розгляньмо процес ділення на прикладі не примітивної, а складноорганізованої клітини.

Коли концентрація органічних речовин, які виникли в клітині внаслідок фотосинтезу або тих, що їх клітина поглинула із зовнішнього середовища, стає критичною, клітина втрачає свою стійкість і починається процес ділення.

Центріолі клітини розходяться в протилежні полюси клітини і стають центрами, довкола яких відбувається процес ділення (див. Мал.18).Білкові нитки підтягують до центріолей хромосоми із старого ядра клітини (див. Мал.19), і це є початком формування двох нових клітин. Спершу нові ядра містять половинний набір необхідних хромосом, тому два канали, що їх вони створюють, практично еквівалентні каналові ядра до початку ділення.

 


Мал. 18

 


Мал. 19

Мірність мікрокосмосу клітини майже не змінюється, і зберігається баланс потоків між фізичним та ефірним рівнями клітини. Рівні сполучених посудин однакові (див. Мал.19). Кожна хромосома в таких ядрах із накопичених у клітині органічних речовин починає відтворювати свого дзеркального двійника, що є природним прагненням будь-якої системи до стану максимальної стійкості.

Після завершення цього процесу всередині однієї клітини утворюється два ядра, кожне з яких має канал, якими матерія перетікає на ефірний рівень. Два ядра в локальному об'ємі клітини створюють таке викривлення мікрокосмосу, коли клітина стає нестійкою і органічні речовини, які її створюють, самі починають розпадатися, і матерії, що їх створюють, починають перетікати на ефірний рівень (див. Мал.20).

 


Мал. 20

А кількість матерії, яка перетікає з фізичного рівня на ефірний, значно більша від кількості матерії, що перетікає з ефірного рівня на фізичний (див. Мал.20 – рівні сполучених посудин). У міру розпаду фізичної клітини на ефірному рівні постає два ефірні тіла клітини, бо кожне ядро створює тотожне викривлення мікрокосмосу й на ефірному рівні (див. Мал.21).

 


Мал. 21

Кількість матерії G, зокрема тієї, що перетікає на ефірний рівень, стає надлишковою на цьому рівні (див. Мал.21 – сполучені посудини). Коли завершується розпад старої фізичної клітини, замість неї залишаються органічні молекули, з яких вона складалася, тобто органічна речовина – будівельний матеріал для створення нових клітин.

Щойно припиняється інтенсивне перетікання матерій із фізичного рівня на ефірний, надлишок матерії G з двох ефірних тіл клітини, що сформувалися, тими самими каналами починає перетікати з ефірного рівня на фізичний і створює проекцію ефірної клітини на фізичному рівні (див. Мал.21а).

 


Мал. 21a

Водночас у зонах проекцій на фізичному рівні з’являється додаткове викривлення мікрокосмосу, тобто виникають умови для синтезу молекул із маси органічної речовини, що накопичилася в клітині перед діленням і з’явилася під час розпаду старої клітини, і розташування його в порядку, заданому ефірними тілами клітин (див. Мал.22).

 


Мал. 22

Аналогом цього процесу, до речі, дуже близьким, є намагнічення і розподіл силовими лініями магнітного поля металевого пилу. На час завершення синтезу утворюються дві цілком нові клітини за образом і подобою старої з балансним перетіканням матерій між фізичним та ефірним рівнями клітини (див. Мал.23).

 


Мал. 23

Тепер повернімося до одноклітинних рослин. З’явившись унаслідок ділення, дві нові клітини починають за допомогою фотосинтезу нагромаджувати органічну речовину всередині себе, а коли досягають критичної маси речовини, виникає нестійкість цих клітин, і вони самі починають ділитися. Так з'являються чотири тотожні клітини, які також діляться, накопичивши органічні речовини, потім вісім, шістнадцять, тридцять дві, шістдесят чотири і так далі.

Як наслідок, кількість одноклітинних організмів почала збільшуватися в геометричній прогресії. Організми, що синтезують за допомогою фотосинтезу органічну речовину, надалі називатимемо рослинними організмами.

Швидкість збільшення кількості простих рослинних одноклітинних організмів – фітопланктону – залежить від біологічного ККД (коефіцієнта корисної дії). Інакше кажучи, він визначає, яку частину сонячного світла, що потрапляло на одиницю поверхні, було поглинуто й використано для синтезу органічних речовин.

У фітопланктону біологічний ККД становить приблизно 2-3%. Для фотосинтезу необхідне сонячне світло, що проникає на глибину не більше ста метрів, тому фітопланктон активно розвивається біля самої поверхні океану, поступово витворюючи суцільний килим. Кількість фітопланктону зростала, а потужність сонячного світла, яке потрапляло на одиницю поверхні океану за одиницю часу, практично не змінювалася.

Рух поверхневих вод океану призводив до того, що частина фітопланктону потрапляла на глибину, куди сонячне світло або не проникало зовсім, або його було замало для забезпечення життєдіяльності цих одноклітинних рослин. Вони не могли самі рухатися й залежали від волі хвиль. Значна частина фітопланктону, що опинялася в таких умовах, гинула, утворюючи в процесі свого розпаду масу органічних речовин. Але деякі з них, які змогли пристосуватися, почали не синтезувати, а поглинати наявні в довколишній морській воді органічні сполуки, що виникли під час загибелі інших, подібних до них організмів.

Коли ці організми потрапляли на світло, то знову починали самі синтезувати органічну речовину. Такі організми збереглися донині. Найвідоміший представник цих одноклітинних організмів із подвійними властивостями – євглена зелена (див. Мал.24).

 


Мал. 24

Частина цих організмів дедалі рідше мала змогу потрапляти на світло. У них поступово атрофувалися властивості синтезувати органічну речовину, і вони стали просто споживачами біомаси, створеної іншими одноклітинними рослинними організмами. Так виникли два основні типи живих організмів – рослинні і тваринні...

Кожен одноклітинний організм залежний від випадковостей у поведінці довкілля. Пристосовуючись до нього, у боротьбі за виживання одноклітинні організми набули нових якостей – відростків клітинної мембрани – вусиків, які давали їм змогу рухатися в цьому середовищі. У якийсь момент еволюції декілька одноклітинних рослин сплелися між собою вусиками, а завдяки періодичним синхронним скороченням вільних вусиків рухалася вся грудочка. Наочний представник цих організмів – вольвокс (див. Мал.25).

 


Мал. 25

У процесі подальшого розвитку таких конгломератів одноклітинних рослин вони не лише спліталися між собою, а й зростатися в єдине ціле. Такий зрощений своїми мембранами конгломерат одноклітинних організмів був набагато стійкіший до випадковостей зовнішнього середовища і став наступним кроком в еволюції життя.

Клітини, що потрапили всередину цього конгломерату, були оточені з усіх боків іншими клітинами, і дія зовнішнього середовища на них практично нівелювалася. А клітини поверхневого шару, як і раніше, потрапляли під дію довкілля. Як наслідок, у процесі еволюції різні клітини конгломерату почали виконувати різні функції. І, отже, набували різних форм і будови.

Ці відмінності функцій дедалі різкішали, і виникла так звана диференціація форми і функцій клітин одного конгломерату, яка, зі свого боку, залежала від потреб конкретного конгломерату – багатоклітинного організму.

З етапами еволюційного розвитку багатоклітинних організмів можна ознайомитися в еволюційній біології. Зосередимо увагу на якісних відмінностях різних типів клітин одного багатоклітинного організму... До яких  якісних відмінностей  зумовлюють відмінності функцій і будови клітин?! А от до яких...

Насамперед, змінюється викривлення простору всередині клітини, її мікрокосмосу, а це призводить до того, що низка складніших органічних молекул починає в таких клітинах розпадатися. Викривлення простору досягає вже й астрального рівня. Матерії перетікають каналом, що виник, на астральний рівень, де починає формуватися так зване астральне тіло клітини, яке є точною копією ефірного тіла клітини (див. Мал.26).

 


Мал. 26

Астральне тіло починає формуватися з тієї самої матерії, що й ефірне тіло клітини – з матерії G. Виникає нижньоастральне тіло клітини. Подальша зміна функцій і будови клітин зумовлюють те, що нижньоастральне тіло клітини викривлює мікропростір астрального плану на відповідну величину Δλ', і коли ця величина стає близькою:

Δλ'2 -2 х 0,020203236..,

виникає таке вторинне викривлення простору, за якого зникає другий якісний підбар'єр між фізичною й астральною сферами планети. Проходом, що відкрився, через цей бар'єр каналом клітини перетікають уже дві форми матерії – G і F, з яких формується повне астральне тіло клітини (див. Мал.27).

 


Мал. 27

Змінюється швидкість циркуляції матерій між цими рівнями, а також кількість, яка циркулює між ними. Це формує в клітини нові якості, властивості і можливості на іншому якісному рівні.

Наступна зміна фізичної структури клітини, коли вся система тіл клітини – фізичне, ефірне і астральне – змінює мірність мікрокосмосу на величину Δλ', за якої можливе вторинне звиродніння простору мікрокосмосу для трьох форм матерій:

Δλ'3 -3 х 0,020203236...

У цьому разі зникає третій якісний бар'єр – між фізичною і першою ментальною сферами планети. Клітинним каналом матерії перетікають на перший ментальний план і з трьох форм матерій: G, F, E послідовно формується перше ментальне тіло клітини (див. Мал.28).

Можливість синтезу астрального та першого ментального тіл пов'язана із зміною мірності мікрокосмосу клітини й зумовлена її структурними змінами, тому в процесі еволюції диференціація клітин багатоклітинних організмів виявляється не лише в структурних і функціональних відмінностях фізичних тіл клітин, а й у синтезі різними типами клітин, і астрального, і першого ментального тіл.

Варто також зазначити, що мінімальне викривлення простору фізична клітина створює на ефірному рівні, максимальне – на першому ментальному рівні (в разі наявності в клітини трьох тіл – ефірного, астрального і першого ментального):

Δλ'1 < Δλ'2 < Δλ'3,

що й пояснює різну швидкість циркуляції матерій між рівнями; це, відповідно, визначає якісну відмінність клітин, що мають різну кількість напрацьованих тіл, що виявляється у відмінностях їх властивостей і функцій. У складноорганізованих багатоклітинних організмів виникло декілька типів клітин:

а) кісткові і хрящові клітини, що мають лише ефірні тіла;

б) клітини сполучної і жирової тканин, що мають ефірне і нижньоастральне (з однієї форми матерії) тіла;

в) м'язові клітини різних видів, що мають ефірне і повне астральне (з двох форм матерій) тіла;

г) клітини крові, що мають ефірне, повне астральне і перше ментальне (з однієї форми матерії) тіла;

д) клітини нервових вузлів, симпатичної і парасимпатичної систем, що мають ефірне, повне астральне (з двох форм матерій) і перше ментальне (з двох форм матерій) тіла;

е) нервові клітини головного і спинного мозку, що мають ефірне, повне астральне і повне перше ментальне (з трьох форм матерій) тіла.

Особливий тип клітин становлять статеві клітини, у яких – половинний набір хромосом у ядрі і лише ефірні тіла.

Відмінності у швидкості циркулювання форм матерій на різних рівнях клітин зумовлюють відмінності у швидкостях еволюційного розвитку різних тіл клітин. Розуміння цього необхідно для розгадки таємниці старіння клітин.

Здорова, молода клітина гармонійна на всіх рівнях. Інакше кажучи, швидкості еволюційного розвитку фізичного, ефірного, астрального й ментального тіл клітини тотожні один одному (див. Мал.28). Форми матерії вільно циркулюють між рівнями клітини, і вона може максимально активно виконувати свої функції.

 


Мал. 28

Фізична клітина постійно перебуває під дією довкілля. У процесі її життєдіяльності частина отрут, що утворюються, не виходить за її межі, і все це призводить до того, що фізична клітина стає дедалі інерційнішою, її структура частково руйнується. Водночас зменшується викривлення мірності мікрокосмосу клітини і поступове вторинне звиродніння між фізичним і першим ментальним планами клітини починає зникати.

Зменшення викривлення мірності мікрокосмосу клітини на величину:

Δλ''3 = + 0,020203236...

зумовлює те, що канал між фізичним і першим ментальним планом клітини звужується, припиняється перетікання матерій на цей рівень клітини (див. Мал.29).

 


Мал. 29

Подальший вплив зовнішнього середовища на клітину і дія токсичних продуктів власної життєдіяльності клітини зумовлюють поступове зменшення викривлення мірності мікрокосмосу клітини, і коли ця величина стає:

Δλ''2 = +2 х 0,020203236..,

припиняється перетікання матерій на астральний план клітини, і вона знову втрачає частину своїх властивостей та якостей. Водночас фізична клітина втрачає частину внутрішньоклітинної води (див. Мал.30).

 


Мал. 30

А коли вплив зовнішнього і внутрішнього середовища клітини спричинює припинення циркуляції речовин на фізичному рівні клітини, припиняється і циркуляція матерій між фізичним та ефірним рівнями клітини. Настає фізична смерть клітини (див. Мал.31).

 


Мал. 31

Після зупинки процесів життєдіяльності фізичної клітини настає фаза розпаду. У міру розпаду фізичної клітини складні органічні молекули, що формують ядро клітини, розпадаються на простіші. Як наслідок, викривлення мірності мікрокосмосу клітини стає ще меншим, і коли ця величина дорівнює:

Δλ''1 = + 3 х 0,020203236..,

відновлюється початкова мірність простору, відповідна фізично щільній сфері (на Мал.32, Мал.33 і Мал.34 подано різні етапи розпаду фізичної клітини).

 


Мал. 32

 


Мал. 33

 


Мал. 34

Ефірне, астральне і перше ментальне тіла клітини після розпаду фізичної клітини якийсь час зберігають свою цілісність і на основі загальних якостей між ними існує взаємодія і циркулювання загальної для них форми матерії G. Однак активність усіх цих процесів у тисячі разів менша. І якщо немає зовнішніх чинників, що діють на ці рівні, система, що складається з ефірного, астрального і першого ментального тіл клітини, може існувати досить довго.

Хочу звернути увагу на те, що ми розглядали клітину як складноорганізований багатоклітинний організм, тому все це необхідно розглядати в масштабах усього організму... А тепер проаналізуймо, як умови зовнішнього і внутрішнього середовища впливають на клітину, на її функції і властивості. І відповідно узагальнивши те, що відбувається з кожною клітиною складноорганізованого багатоклітинного організму, отримаємо уявлення про процеси в масштабах усього організму.

У всіх  багатоклітинних  організмів  усі  процеси  в  клітинах відбуваються синхронно взаємопов'язано. Формується єдина загальна система взаємодії між усіма клітинами багатоклітинного організму і на всіх рівнях: фізичному, ефірному, астральному і першому ментальному. Неможливо розглядати клітину окремо від усього організму.

Якщо з тих чи інших причин клітина або група клітин багатоклітинного організму випадає із системи загальної взаємодії всього організму, виникають порушення функцій організму загалом. Такі порушення функцій (захворювання) спричинюють швидше руйнування і загибель організму. Ці процеси розглянемо пізніше.

Багатоклітинний організм створює єдину систему, що злагоджено працює, не лише на фізичному рівні. Ефірні тіла клітин багатоклітинного організму створюють на ефірному рівні свою єдину збалансовану систему – назвімо її ефірним тілом організму.

Астральні тіла клітин створюють на астральному рівні свою систему – астральне тіло організму.

Перші ментальні тіла клітин формують на першому ментальному рівні власну систему – перше ментальне тіло організму.

І, зі свого боку, фізичне, ефірне, астральне і перше ментальне тіла організму створюють одну систему, яка є живим організмом, живою матерією, ЖИТТЯМ...

Життя припиняється, коли руйнується ця система, і життя з'являється, коли вона виникає. Особливе місце в цій живій системі належить нервовим клітинам, точніше, нервовому центру – МОЗКУ. Унаслідок того, що нервові клітини посідають домінантне становище за своїм рівнем розвитку в багатоклітинному організмі, вони керують функціями всіх інших типів клітин багатоклітинного організму та впливають на них. Забезпечують злагоджену збалансовану роботу всіх клітин фізичного тіла організму, що є необхідною умовою життя організму, гармонії між фізичним та ефірним, астральним і першим ментальним тілами.

Варто зазначити, що ментальні тіла мають нейрони лише декількох складноорганізованих багатоклітинних організмів, але в будь-якого живого організму нейрони еволюційно домінують щодо інших типів клітин цих організмів. Кожен нейрон, зокрема й мозок загалом, будь-якого багатоклітинного організму генерує поля (назвемо їх псі-полями), які керують усіма функціями організму.

Окрім цього, нейрони, мозок забезпечують своєю роботою й кілька інших функцій, без яких саме життя кожного живого організму було б вельми проблематичним. Одна з таких функцій – збереження цілісності й гармонії функцій ефірного, астрального та першого ментального тіл організму від дій зовнішнього середовища і від впливу інших живих організмів.

Як клітина має мембрану, що захищає її від дії зовнішнього середовища, так довкола кожного живого організму формується захисна оболонка, що є згустком поля, яке генерують нейрони, мозок цього організму. Захисна оболонка захищає і фізичне тіло організму, й інші його тіла: ефірне, астральне та перше ментальне від дії зовнішнього середовища і впливу інших живих організмів.

Інші функції нейронів мозку: переробка, аналіз і реакція на процеси, що відбуваються в зовнішньому середовищі організму. Це стає можливим, оскільки процеси на верхньоастральному та першому ментальному рівнях нейронів відбуваються з швидкістю, на декілька порядків вищою, ніж на фізичному рівні. На вищих рівнях у складноорганізованих організмів виникає РОЗУМ...

Псі-поля організмів – яка їх роль в еволюції життя, еволюції видів?.. Яким чином забезпечено гармонію співвідношення кількості видів живих організмів і їх чисельності всередині екологічної системи? Окрім того, що таке екологічна система, які її внутрішні механізми саморегуляції?!.

 

Зміст

Читати далі...