Шлях до потрібних знань

Мудрий не той, хто багато знає, а той, хто знає потрібне


Світлана де Роган-Лєвашова «Одкровення»

17. Результат

Вранці я, як завжди, пішла снідати. Не встигла я простягти руку до чашки з молоком, як ця ж важка скляна чашка різко рушила в мій бік, виливши частину молока на стіл... Мені стало трішки ніяково. Я спробувала ще – чашка рушила знову. Тоді я подумала про хліб... Два шматочки, що лежали поруч, підскочили і впали на підлогу. Чесно кажучи, в мене заворушилося волосся. Не тому, що я злякалася. Я не боялася в той час майже нічого, але це було щось дуже вже «земне» й конкретне, воно було поруч, і я зовсім не знала, як це контролювати...
Я спробувала заспокоїтися, глибоко зітхнула і спробувала знову. Лише цього разу я не намагалася нічого чіпати, а вирішила просто думати про те, чого я хочу – наприклад, аби чашка опинилася в моїй руці. Звичайно ж, цього не сталося, вона знову всього лише просто різко зрушилася. Але я тріумфувала!!! Усе моє єство просто вищало від захоплення, бо я вже зрозуміла, що різко чи ні, але це відбувалося всього лише за бажанням моєї думки! І це було зовсім вражаюче! Звичайно ж, мені відразу захотілося спробувати «новинку» на всіх довколишніх живих і неживих «об'єктах»...

Першою мені під руку потрапила бабуся, яка в той момент спокійно готувала на кухні черговий кулінарний «витвір». Було дуже тихо, бабуся щось собі наспівувала, як раптом важка чавунна сковорода пташкою підскочила на плиті і зі жахливим гуркотом впала на підлогу. Бабуся від несподіванки підскочила не гірше за ту саму сковороду... Але треба віддати їй належне, відразу ж опанувала себе і сказала:
– Перестань!
Мені стало трішки образливо, оскільки, що б не сталося, вже за звичкою завжди й у всьому звинувачували мене (хоча зараз це було абсолютною правдою).
– Чому ти думаєш, це я? – запитала я, набундючившись.
– Ну, привиди в нас начебто поки що не водяться, – спокійно сказала бабуся.
Я дуже любила її за цю незворушність і непохитний спокій. Здавалося, ніщо на цьому світі не могло насправді «вибити її з колії». Хоча, звісно, були речі, які засмучували бабусю, дивували або змушували сумувати, але сприймала вона все це з дивним спокоєм. І тому я завжди з нею почувалася дуже затишно і захищено. Якимсь чином я раптом зрозуміла, що моя остання «витівка» бабусю зацікавила. Я буквально «єством відчувала», що вона за мною спостерігає і чекає чогось іще. Звичайно ж, я не змусила себе довго чекати... За кілька секунд все кухонне начиння, що висіло над плитою, з гучним гуркотом полетіло вниз за тією самою сковородою.
– Ну-ну. Ламати – не будувати, зробила б щось корисне, – спокійно мовила бабуся.

Я аж задихнулася від обурення! Скажіть, будь ласка, як вона може ставитися до цієї «неймовірної події» так холоднокровно?! Адже це таке... ТАКЕ!!! Я навіть не могла пояснити – яке, але вже напевне знала, що не можна ставитися до того, що відбувалося, так спокійно. На жаль, на бабусю моє обурення не справило щонайменшого враження, і вона знову ж таки спокійно сказала:
– Не варто витрачати стільки сил на те, що можна зробити руками. Краще йди почитай.
Моєму обуренню не було меж! Я не могла зрозуміти, чому те, що здавалося мені таким дивовижним, не викликало в неї жодного захоплення?! На жаль, я тоді ще була дуже малою дитиною, аби зрозуміти, що всі ці вражаючі «зовнішні ефекти» насправді не дають нічого, окрім тих самих «зовнішніх ефектів»… І суть усього цього – лише в одурманенні «містикою нез'ясованого» довірливих і вразливих людей, якою моя бабуся, звичайно, не була... Але оскільки до такого розуміння я тоді ще не доросла, мені в той момент було лише неймовірно цікаво, що ж такого я зможу зрушити ще. Тому я без жалю залишила бабусю, яка «не розуміла» мене, і пішла далі в пошуках нового об'єкта моїх «експериментів»…

У той час у нас жив батьків улюбленець, красивий сірий кіт – Гришко. Я застала його, коли він солодко спав на теплій печі, і вирішила, що це якраз вдалий момент випробувати на ньому своє нове «мистецтво». Я подумала, що було б краще, якби він сидів на вікні. Нічого не сталося. Тоді я зосередилася і подумала сильніше... Бідний Гришко з диким криком злетів із печі і гримнув головою до підвіконня. Мені стало так його шкода і так соромно, що я кинулася його піднімати. Але в нещасного кота вся шерсть чомусь раптом стала дибки і він, голосно нявкаючи, втік від мене, ніби ошпарений окропом.

Для мене це був шок. Я не зрозуміла, що ж сталося і чому Гришко раптом мене не злюбив, хоча до цього ми були дуже добрими друзями. Я ганялася за ним майже весь день, але, на жаль, так і не змогла вимолити собі прощення. Його дивна поведінка тривала чотири дні, а потім наша пригода, найімовірніше, забулася, і знову все було добре. Але мене це змусило замислитися, оскільки я зрозуміла, що несамохіть своїми незвичайними «здібностями» інколи можу завдати комусь і шкоди.

Після цього випадку я стала набагато серйозніше ставитися до всього, що несподівано в мені виявлялося, й «експериментувала» вже набагато обережніше. Усі наступні дні я просто захворіла на манію «руху». Я подумки намагалася зрушити все, що лише потрапляло мені на очі... і в деяких випадках, знову ж таки, отримувала дуже плачевні результати...

Наприклад, я з жахом спостерігала, як полиці акуратно складених, дуже дорогих батькових книг ”організовано” впали на підлогу, і я тремтливими руками намагалася щонайшвидше зібрати все на місце, оскільки книги були «священним» об'єктом у нашому домі і перед тим, як їх брати, треба було їх заслужити. Але, на моє щастя, тата в той момент вдома не виявилося і цього разу «пронесло»…

Інший кумедний і водночас сумний випадок стався з батьковим акваріумом. Батько, відколи його пам'ятаю, завжди дуже любив рибок і мріяв одного прекрасного дня облаштувати вдома великий акваріум (що він пізніше і здійснив). Але наразі в нас стояв маленький круглий акваріум, який вміщав усього декілька різнобарвних рибок. Оскільки навіть такий маленький «живий куточок» тішив татове серце, то за ним із задоволенням наглядали вдома всі, і я також.
І ось одного «злощасного» дня, коли я просто проходила повз акваріум, зайнята своїми «рухливими» думками, я ненароком поглянула на рибок і пошкодувала, що в них, бідолашних, так мало місця, аби вільно жити. Акваріум раптом затремтів і, на превеликий жах, тріснув, розливаючи воду по кімнаті. Бідні рибки не встигли оговтатися, як їх, із великим апетитом, з'їв наш улюблений кіт, якому раптом, просто з неба, насунуло таке несподіване задоволення... Мені стало насправді сумно, оскільки я в жодному разі не хотіла засмучувати тата, а тим більше, переривати чиєсь, навіть дуже маленьке життя.

Того вечора я чекала на тата надзвичайно – було дуже образливо й соромно так безглуздо дати маху. І хоча я знала, що ніхто мене за це не каратиме, на душі було дуже погано і, як то кажуть, в ній дуже голосно «коти шкребли». Я дедалі більше розуміла, що деякі з моїх «талантів» у певних обставинах можуть бути досить небезпечними. На жаль, я не знала, як можна цим керувати, і тому мені ставало щораз тривожніше за непередбачуваність деяких моїх дій і за можливі їх наслідки з абсолютно небажаними для мене результатами...

Але я все ще була лише допитливою дев'ятирічною дівчинкою і не могла довго переживати через трагічно загиблих, щоправда повністю з моєї вини, рибок. Я, як і раніше, старанно пробувала рухати всі предмети, що траплялися мені, й невимовно раділа будь-якому незвичайному прояву в моїй «дослідницькій» практиці.

Так одного чудового ранку під час сніданку моя молочна чашка несподівано повисла в повітрі просто переді мною і продовжувала собі висіти, а я щонайменшого поняття не мала, як її опустити... Бабуся в той момент знаходилася на кухні, і я гарячково намагалася щось «зметикувати», аби не довелося знову червоніти й пояснювати, чекаючи почути повне несхвалення з її боку. Та нещасна чашка затято не хотіла повертатися назад. Навпаки, вона раптом плавно рушила і, мовби дражнячись, почала описувати над столом широкі кола… І що найсмішніше – мені ніяк не вдавалося її схопити.

Бабуся повернулася в кімнату і буквально застигла на порозі зі своєю чашкою в руці. Я, звісно, тут же кинулася пояснювати, що «це вона просто так літає… і, правда, це дуже красиво?». Одним словом, намагалася знайти будь-який вихід зі становища, аби не здатися безпорадною. І тут мені раптом стало дуже соромно. Я бачила, що бабуся знає, що я просто не можу знайти відповідь на виниклу проблему і намагаюся «замаскувати» своє незнання якимись непотрібними, красивими словами. Тоді я, обурившись на саму себе, зібрала свою «побиту» гордість в кулак і швидко випалила:
– Ну, не знаю я, чому вона літає! І не знаю, як її опустити!
Бабуся серйозно на мене поглянула і раптом дуже весело промовила:
– То пробуй! Для того тобі й даний твій розум.
У мене немов гора звалилася з пліч! Я дуже не любила здаватися невмілою, особливо, коли це стосувалося моїх «дивних» здібностей. І ось я пробувала... З ранку до вечора. Поки не звалювалася з ніг і не починало здаватися, що вже взагалі не тямлю, що творю.

Якийсь мудрець сказав, що до вищого розуму ведуть три шляхи: шлях роздумів – найблагородніший, шлях унаслідувань – найлегший і шлях досвіду на своїй шиї – найважчий. Ось я, мабуть, і вибирала найважчий шлях, оскільки моя бідна шия насправді сильно страждала від безконечних експериментів…

Та іноді гра вартувала свічок, і моя наполеглива праця вінчалася успіхом, як це нарешті і сталося з тим самим «руханням». За якийсь час будь-які бажані предмети в мене рухалися, літали, падали і піднімалися, коли я цього хотіла, і вже зовсім не здавалося складним цим керувати… окрім одного прикро проґавленого випадку, який, на превеликий жаль, стався в школі, чого я завжди чесно намагалася уникати. Мені зовсім не потрібні були зайві розмови про мої «дивацтва», особливо серед моїх шкільних товаришів!

Прикрий випадок, мабуть, стався тому, що я занадто розслабилася і (зважаючи на мої «рухальні» здібності) був легковажністю, яку годі пробачити.. Але всі ми колись припускаємось великих або маленьких помилок і, як кажуть, – на них же і вчимося. Хоча, щиро кажучи, я вважала за краще б вчитися на чомусь іншому...

Моїм класним керівником у той час була вчителька Гібієне, м'яка і добра жінка, яку всі школярі щиро обожнювали. А в нашому класі вчився її син – Ремі, який, на жаль, був дуже розпещеним і неприємним хлопцем, завжди всіх зневажав, знущався з дівчат і постійно наговорював на весь клас своїй матері. Мене завжди дивувало, що, будучи такою відкритою, розумною і приємною людиною, його мати відверто не хотіла бачити справжнього обличчя свого улюбленого «чада»… Напевно, любов може бути інколи насправді сліпою. А в цьому разі вона була непідробно сліпою...

У той злощасний день Ремі прийшов до школи вже неабияк чимось накручений і відразу ж почав шукати собі «цапа-відбувайла», аби вилити на нього всю свою накопичену злість. Звичайно ж, мені «пощастило» виявитися в той момент у радіусі його досяжності, і, оскільки ми не дуже любили один одного від початку, цього дня я виявилася саме тим гаряче бажаним «буфером», на якому йому не терпілося зігнати своє незадоволення невідь чим.
Не хочу видаватися необ'єктивною, але того, що сталося в наступні декілька хвилин, не засуджував пізніше жоден мій навіть найбоягузливіший однокласник. І навіть ті, хто не дуже мене любив, були в душі дуже задоволені, що врешті знайшовся хтось, хто не побоявся «грози» обуреної матері і гарненько провчив зарозумілого мазуна. Щоправда, урок вийшов досить-таки жорстокий, і якби в мене був вибір знову це повторити, я, напевно, не зробила б з ним такого. Але, як би мені не було совісно і шкода, треба віддати належне, що спрацював цей урок просто на подив влучно, і «узурпатор-невдаха» вже ніколи не висловлював жодного бажання тероризувати свій клас...
Вибравши, як він передбачав, свою «жертву», Ремі попрямував просто до мене, і я зрозуміла, що, на мій превеликий жаль, конфлікту ніяк не вдасться уникнути. Він, як завжди, почав мене «діставати», і тут мене раптом просто прорвало... Можливо, це сталося тому, що я вже давно підсвідомо цього чекала? Чи просто набридло весь час терпіти, залишаючи без відповіді нахабну поведінку? Так чи інакше, наступної секунди він отримав сильний удар у груди, відлетів від своєї парти просто до дошки і, пролетівши в повітрі близько трьох метрів, верескливим мішком гепнувся на підлогу…

Я так ніколи і не дізналася, як у мене вийшов цей удар. Річ у тім, що Ремі я зовсім не торкалася – це був суто енергетичний удар, але як я його завдала, не можу пояснити досі. У класі піднявся невимовний розгардіяш – хтось із переляку пищав… хтось кричав, що треба викликати швидку допомогу… а хтось побіг по вчительку, тому що, яким би Ремі не був, але це був саме її «покалічений» син. А я, зовсім шаленіючи від скоєного, стояла в ступорі і все ще не могла зрозуміти, як же, врешті-решт, це сталося…

Ремі стогнав на підлозі, вдаючи мало не вмираючу жертву, і викликав у мене справжній жах. Я гадки не мала, наскільки сильним був удар, тому не могла навіть приблизно знати, чи грає він, аби мені помститися, чи йому насправді так погано. Хтось викликав швидку допомогу, прийшла вчителька-мати, а я все ще стояла «стовпом», не в змозі говорити, настільки сильним був емоційний шок.
– Чому ти це зробила? – запитала вчителька.
Я дивилася їй в очі і не могла промовити ні слова. Не тому, що не знала, що сказати, а просто тому, що все ще ніяк не могла відійти від того страшного потрясіння, яке сама ж отримала від скоєного.
Досі не можу сказати, що тоді побачила в моїх очах вчителька. Але того скаженого обурення, якого так чекали всі, не сталося, або точніше, не сталося взагалі нічого... Вона якимсь чином зуміла зібрати все своє обурення «в кулак», спокійно веліла всім сісти і почала урок. Так само просто, неначе зовсім нічого не трапилося, хоча постраждалим був саме її син!

Я не могла цього зрозуміти (як не міг зрозуміти ніхто) і не могла заспокоїтися, тому що почувалася дуже винною. Було б набагато легше, якби вона на мене накричала або просто вигнала б із класу. Я прекрасно розуміла, що їй має бути дуже образливо за те, що сталося, і неприємно, що зробила це саме я, оскільки досі вона завжди дуже добре до мене ставилася, а тепер їй доводилося щось поспішно (і бажано «безпомилково»!) вирішувати стосовно мене. А також я знала, що вона дуже тривожиться за свого сина, тому що ми все ще не мали про нього жодних новин.
Я не пам'ятала, як пройшов цей урок. Час тягнувся повільно і здавалося, що це ніколи не скінчиться. Так-сяк дочекавшись дзвінка, я відразу ж підійшла до вчительки і сказала, що я дуже і дуже шкодую, що так сталося, направду цілком не розумію, як таке могло статися. Не знаю, чи знала вона щось про мої дивні здібності або просто побачила щось у моїх очах, але якимсь чином вона зрозуміла, що ніхто вже не зможе покарати мене більше, ніж покарала себе я сама… – Готуйся до наступного уроку, все буде добре, – лише й сказала вчителька.
Я ніколи не забуду тієї страшно-болісної години чекання, поки ми чекали новин із лікарні. Було дуже страшно і самотньо, і це навіки залишилося жахливим спогадом у моєму мозку. Я була винна в «замаху» на чиєсь життя!!! І не мало жодного значення, стався він випадково чи свідомо. Це було Людське Життя, і через мою нерозсудливість воно могло несподівано обірватися… І я не мала на це жодного права.

Як виявилося, на моє найбільше полегшення, нічого страшного, окрім сильного переляку, з нашим «терористом-однокласником» не сталося. Він відбувся всього лише невеликою ґулею і вже наступного дня знову сидів за своєю партою, лише цього разу він поводився, на диво, тихо і, на спільну втіху, жодних «мстивих» дій з його боку на мою адресу не було. Світ знову здавався прекрасним!!! Я могла вільно дихати, не відчуваючи більше тієї жахливої провини, яка на довгі роки повністю отруїла б усе моє існування, якби з лікарні прийшла інша відповідь.
Звичайно ж, залишилося гірке відчуття докору самій собі і глибокий жаль від скоєного, але вже не було того жахливого непідробного почуття страху, яке тримало все моє єство в холодних лещатах, поки ми не отримали позитивних новин. Начебто знову все було гаразд. А проте цей злощасний випадок залишив у моїй душі такий глибокий слід, що вже ні про що «незвичайне» мені не хотілося більше чути навіть віддалено. Я сахалася від щонайменшого прояву в мені будь-яких «незвичностей» і, як тільки відчувала, як що-небудь «дивне» починало раптом виявлятися, я одразу намагалася це погасити, не даючи жодної можливості знову втягнути себе у вир якихось небезпечних несподіванок.

Я чесно прагнула бути звичайною «нормальною» дитиною: займалася в школі (навіть більше ніж зазвичай!), дуже багато читала, частіше, ніж раніше, ходила з друзями в кіно, старанно відвідувала свою улюблену музичну школу… і безперервно відчувала якусь глибоку, ниючу душевну порожнечу, яку не могли заповнити жодні з цих занять, навіть якщо я чесно щосили намагалася.

Але дні збігали один за одним наввипередки, і все «погане страшне» починало потрошки забуватися. Час заліковував у моєму дитячому серці великі й маленькі рубці і виявився насправді найкращим і найнадійнішим цілителем. Я помалу починала оживати й поступово щораз більше поверталася до свого звичайного «ненормального» стану, якого, як виявилось, весь цей час мені дуже бракувало…
Недарма кажуть, що навіть найважчий тягар для нас не настільки важкий тільки тому, що він наш. Ось так і я, виявляється, дуже нудьгувала за своїми, такими для мене звичними, «ненормальностями», які, на жаль, досить таки часто змушували мене страждати...

18. Знеболення

Цієї ж зими в мене виявилася чергова незвичайна «новинка», яку, напевно, можна було б назвати самознеболенням. На превеликий жаль, це так само швидко зникло, як і з'явилося. Точнісінько, як і дуже багато з моїх «дивних» проявів, які раптом дуже яскраво відкривалися і тут же зникали, залишаючи тільки хороші або погані спогади в моєму величезному особистому «мозковому архіві». Але навіть за той короткий час, коли ця «новинка» діяла, сталися дві дуже цікаві події, про які мені хотілося б тут розповісти...
Коли настала зима, багато моїх однокласників почали дедалі частіше ходити на ковзанку. Я не була дуже великим любителем фігурного катання (точніше, більше вважала за краще дивитися), але наша ковзанка була такою гарною, що мені подобалося просто там бувати. Її влаштовували щозими на стадіоні, побудованому просто в лісі (як і більша частина нашого містечка) і обнесеному високою цегляною стіною, що здалеку робило його схожим на мініатюрне місто.

Вже з жовтня там вбирали величезну новорічну ялинку, а всю стіну довкола стадіону прикрашали сотнями різнобарвних лампочок, відблиски яких спліталися на льоду в дуже гарний виблискуючий килим. Вечорами там грала приємна музика, і все це разом створювало довкола затишну святкову атмосферу, яку не хотілося залишати. Уся дітвора з нашої вулиці ходила кататися, і я, звісно, теж. В один із таких приємних тихих вечорів і стався той не зовсім звичайний випадок, про який я хотіла б розповісти.

Зазвичай ми каталися в ланцюжку по троє-четверо, оскільки вечірньої пори було не зовсім безпечно кататися поодинці. Причина крилася в тому, що вечорами приходило багато хлопців-«ловців», яких ніхто не любив і які зазвичай псували задоволення всім довкола. Вони зчіплювалися по кілька людей і, катаючись дуже швидко, прагнули зловити дівчаток, які, не стримавшись від зустрічного удару, зазвичай падали на лід. Це супроводжувалося сміхом і гиканням, що більшість вважала безглуздям, але, на жаль, чомусь ніхто не ставав тому не заваді.

Мене завжди дивувало, що серед стількох майже дорослих хлопців не знаходилося жодного, кого ця ситуація зачепила або хоч би обурила, викликаючи хоч якусь протидію. А може, й зачіпала, та лише страх був сильніший?.. Недарма ж існує безглузда приказка: нахабство – друге щастя… Ось ці «ловці» й брали всіх решту простим неприкритим нахабством. Це повторювалося щоночі й не знаходилося нікого, хто хоч би спробував зупинити нахаб.
Саме в таку безглузду «пастку» того вечора потрапила я. Не володіючи катанням на ковзанах досить добре, я прагнула триматися від божевільних «ловців» щонайдалі, але це не дуже допомогло, оскільки вони гасали по всьому майданчику як очманілі, не шкодуючи нікого довкола. Тому, хотіла я того чи ні, наше зіткнення було практично неминучим...

Поштовх вийшов сильним, і ми всі впали рухомою купою на лід. Забитися я не забилася, але раптом відчула, як щось гаряче тече по щиколотці й німіє нога. Я вислизнула якось із клубка тіл, який борсався на льоду, і побачила, що в мене жахливо порізана нога. Мабуть, я дуже різко зіткнулася з кимсь із хлопців, і чиїсь ковзани мене так сильно поранили.

Виглядало це, треба сказати, дуже неприємно... Ковзани в мене були з короткими чобітками (дістати високі на той час у нас було ще неможливо), і я побачила, що вся моя нога біля щиколотки перерізана мало не до кістки. Інші теж це побачили, і тут вже почалася паніка. Дівчатка зі слабкими нервами мало не непритомніли, тому що вигляд, правду кажучи, був моторошнуватий. На своє здивування, я не злякалася і не заплакала, хоча в перші секунди стан був майже шоковий. Щосили затиснувши руками розріз, я прагнула зосередитися і думати про щось приємне, що виявилося дуже непросто через ріжучий біль у нозі. Через пальці просочувалася кров і великими краплями падала на лід, поступово збираючись у маленьку калюжу...

Звичайно, це ніяк не могло заспокоїти вже й так досить накручених хлопців. Хтось побіг викликати швидку допомогу, а хтось незграбно намагався якось мені допомогти, лише ускладнюючи неприємну для мене ситуацію. Тоді я знову спробувала зосередитися і подумала, що кров має зупинитися. І почала терпляче чекати. На загальне здивування, буквально за хвилину через мої пальці не просочувалося вже нічого! Я попросила наших хлопчаків, щоб допомогли мені встати. На щастя, там знаходився мій сусід, Ромас, який ніколи і ні в чому мені не перечив. Я попрохала його допомогти мені піднятися. Він сказав, що якщо я встану, то кров, напевно, знову «поллється рікою». Я забрала руки від порізу... і яке ж було наше здивування, коли ми побачили, що кров більше не йде! Виглядало це дуже незвично – рана була великою і відкритою, але майже зовсім сухою.

Коли нарешті приїхала швидка допомога, лікар, оглянувши мене, ніяк не міг зрозуміти, що ж таке сталося і чому в мене, при такій глибокій рані, не тече кров. Але він не знав ще й того, що в мене не лише не текла кров, а й не було жодного відчуття болю! Я бачила рану своїми очима і за всіма законами природи повинна була відчувати дикий біль... якого, як не дивно, в цьому разі не було зовсім. Мене забрали в лікарню і приготувалися зашивати.
Коли я сказала, що не хочу анестезії, лікар поглянув на мене, як на тиху божевільну і приготувався робити знеболювальний укол. Тоді я йому заявила, що кричатиму... Цього разу він поглянув на мене дуже уважно і, кивнувши, почав зашивати. Було дуже дивно спостерігати, як мою плоть проколюють довгою голкою, а я, замість чогось дуже болючого і неприємного, відчуваю всього-на-всього легкий «комариний укус». Лікар весь час за мною спостерігав і кілька разів запитав, чи все в мене гаразд. Я відповідала, що так. Тоді він поцікавився, чи трапляється подібне зі мною завжди? Я сказала, що ні, лише зараз.

Не знаю, чи то він був дуже «просунутим» для того часу лікарем, чи то мені вдалося його якимсь чином переконати, але так чи інакше, він мені повірив і жодних питань більше не ставив. Приблизно за годину я вже була вдома і з задоволенням поглинала на кухні теплі бабусині пиріжки, ніяк не наїдаючись і щиро дивуючись із такого дикого відчуття голоду, наче я була голодна кілька днів. Тепер я звичайно вже розумію, що це просто була дуже велика втрата енергетики після мого «самолікування», яку терміново потрібно було відновити, але тоді я, звичайно ж, ще не могла цього знати.

Другий випадок такого ж дивного самознеболення стався під час операції, на яку вмовила нас піти наш родинний лікар Дана. Наскільки я могла себе пам'ятати, ми з мамою дуже часто хворіли на ангіну. Це відбувалося не лише від застуди взимку, а й улітку, коли на вулиці було дуже сухо і тепло. Варто було нам лише трішки перегрітися, як ангіна була тут як тут і примушувала нас невилазно вилежуватися в ліжку тиждень або два, чого моя мама і я однаково не любили. І ось, порадившись, ми нарешті вирішили послухати голос «професійної медицини» і видалити те, що так часто заважало нам нормально жити (хоча, як виявилось пізніше, видаляти мигдалики не було потреби і то було черговою помилкою наших «всезнаючих» лікарів).

Операцію призначили на один із буднів, коли мама, звичайно, працювала. Ми з нею домовилися, що спочатку, вранці, піду на операцію я, а вже після роботи зробить це вона. Але мама залізно пообіцяла, що обов'язково спробує прийти хоча б на півгодини перед тим, як лікар почне мене «патрати». Страху я, на диво, не відчувала, але було якесь ниюче відчуття невизначеності. То була перша в моєму житті операція, і я не мала щонайменшої уяви про те, як це відбуватиметься.

Від самого ранку я, мов левеня в клітці, ходила вперед-назад коридором, чекаючи, коли вже нарешті все це почнеться. Тоді, як і зараз, мені найбільше не подобалося на щось чи на когось чекати. І я завжди віддавала перевагу найнеприємнішій реальності перед будь-якою «пухнастою» невизначеністю. Коли я знала, що і як відбувається, я була готова з цим боротися або, якщо було потрібно, щось вирішувати. На мою думку, не було невирішуваних ситуацій – були лише нерішучі або байдужі люди. Тому й у лікарні мені дуже хотілося щонайшвидше позбавитися навислої над моєю головою «неприємності» і знати, що вона вже позаду…

Лікарень я не любила ніколи. Вигляд безлічі страждаючих людей, що знаходилися в одному приміщенні, вселяв у мене справжній жах. Я хотіла, але не могла їм нічим допомогти й водночас відчувала їх біль так само сильно (мабуть повністю «включаючись»), неначебто він був моїм. Я намагалася від цього якось захиститися, але він навалювався справжньою лавиною, не залишаючи щонайменшої можливості від всього цього болю піти. Мені хотілося заплющити очі, замкнутися в собі й бігти, не обертаючись, від усього цього якнайдалі і якнайшвидше...
Мама все ще не з'являлася, і я почала нервувати – раптом її щось затримає і вона, найімовірніше, так і не зможе прийти. До цього часу я вже втомилася ходити і сиділа, наїжачившись, коло дверей чергового лікаря, сподівалася, що хтось усе-таки вийде і мені не доведеться більше чекати. За декілька хвилин і справді з'явився дуже приємний черговий лікар і сказав, що мою операцію можна починати вже за півгодини, якщо я, звичайно, до цього готова. Готова я була вже давно, але ніяк не могла наважитися робити це, не дочекавшись мами, оскільки вона обіцяла бути вчасно, а обіцянки ми дотримувалися завжди.

Але на превеликий жаль, час минав, і ніхто не з'являвся. Мені дедалі важче ставало чекати. Врешті я по-бійцівськи вирішила, що, напевно все-таки буде краще, якщо я піду зараз, тоді весь цей жах набагато швидше мине. Я зібрала всю свою волю в кулак і сказала, що готова йти вже зараз, якщо, звісно, він може мене прийняти.
– А як щодо твоєї мами? – здивовано запитав лікар.
– Це буде моїм сюрпризом, – відповіла я.
– Ну, тоді пішли, герою! – посміхнувся лікар.
Він повів мене в невелику, дуже білу кімнату, всадив у величезне (для моїх габаритів) крісло і почав готувати інструменти. Приємного в цьому, зрозуміло, було мало, але я наполегливо продовжувала спостерігати за всім, що він робив, і подумки собі повторювала, що все буде дуже добре і що я нізащо не збираюся поступатися.
– Не бійся, зараз я тобі зроблю укол, і ти нічого не будеш більше ні бачити, ні відчувати, – сказав лікар.
– Я не хочу укол, – заперечила я, – я хочу бачити, як це виглядає.
– Ти хочеш бачити свої мигдалики?!. – здивувався він.
Я гордо кивнула.
– Повір мені, це не настільки приємно, аби на них дивитися, – сказав лікар, – і тобі буде боляче, я не можу тобі цього дозволити.
– Ви мене не знеболюватимете або я не робитиму цього взагалі, ‫– затято наполягала я.– Чому ви не залишаєте мені права вибору? Якщо я маленька, то ще не означає, що я не маю права вибирати, як мені приймати мій біль!

Лікар дивився на мене, широко розплющивши очі, і, здавалося, не міг повірити в те, що почув. Чомусь мені стало раптом дуже важливо, аби він мені повірив. Мої бідні нерви вже, мабуть, були на межі, і я відчувала, що ще трохи – і по моїй напруженій фізіономії поллються зрадницькі потоки сліз, а цього допустити було ніяк не можна.
– Будь ласка, я присягаюся, що ніколи нікому цього не скажу, – все ще прохала я.
Він довго на мене дивився, а потім зітхнув і сказав:
– Я тобі дозволю, якщо ти скажеш мені, для чого тобі це потрібно.
Я розгубилася. Здається, я тоді й сама не дуже добре розуміла, що змусило мене так наполегливо відкидати звичайну «рятівну» анестезію. Але я не дозволила собі розслабитися, розуміючи, що терміново потрібно знайти якусь відповідь, якщо я не хочу, аби цей чудовий лікар передумав і все пішло б звичним шляхом.
– Я дуже боюся болю і ось тепер вирішила це перебороти. Якщо ви мені допоможете, я буду дуже вам вдячна, – червоніючи, сказала я.
Моя проблема була в тому, що я зовсім не вміла брехати. І я бачила, що лікар відразу ж це зрозумів. Тоді, не даючи йому змоги що-небудь сказати, я випалила:
– Кілька днів тому я перестала відчувати біль і хочу це перевірити!..
Лікар довго вивчаюче дивився на мене.
– Ти комусь про це сказала? – запитав він.
– Ні, поки нікому, – відповіла я. І розповіла йому у всіх подробицях про випадок на ковзанці.
– Гаразд, давай спробуємо, – сказав лікар. – Але, якщо буде боляче, ти вже не зможеш мені про це сказати, зрозуміла? Тому відразу ж підніми руку, якщо лише відчуєш біль, домовилися? – Я кивнула.
Насправді, я зовсім не була впевнена, навіщо я все це задумала. А також не була повністю впевнена в тому, чи зможу насправді з цим впоратися і чи не вийде про всю цю божевільну історію гірко пошкодувати. Я бачила, як лікар готує знеболювальний укол і ставить шприц на столик поряд із собою.
– Це на випадок непередбаченого провалу, – тепло посміхнувся він. – Ну що, поїхали?
На секунду мені видалася безглуздою вся ця затія, і раптом дуже захотілося бути такою ж, як всі – нормальною, слухняною дев'ятирічною дівчинкою, яка заплющує очі, просто тому, що їй дуже страшно. Адже мені й справді було страшно… але оскільки не моїми звичками було відступати, я гордо кивнула і приготувалася спостерігати. Лише багато років потому я зрозуміла, чим насправді ризикував цей любий лікар. І ще для мене назавжди залишилося «таємницею за сімома печатками», чому він це зробив. Але тоді все це здавалося зовсім нормальним і, направду, в мене не було часу, аби дивуватися.

Операція почалася, і я якось відразу заспокоїлася – неначе звідкись знала, що все буде добре. Тепер я вже не змогла б пригадати всіх подробиць, але дуже добре пам'ятаю, як вразив мене вигляд «того», що стільки років нещадно мучило мене і маму після кожного щонайменшого перегрівання або застуди. Це виявилися дві сірі, страшенно зморщені грудочки якоїсь матерії, яка не була схожа навіть на нормальну людську плоть! Напевно, побачивши таку «гидоту», очі в мене стали, як ложки, тому що лікар розсміявся і весело сказав:
– Як бачиш, не завжди з нас видаляється щось красиве!
Через декілька хвилин операцію було закінчено, і я не могла повірити, що все вже позаду. Мій відважний лікар любо посміхався, витираючи повністю спітніле лице. Виглядав він чомусь як «вичавлений лимон». Мабуть, мій дивний експеримент обійшовся йому не так вже й легко.
– Ну що, герою, все ще не боляче? – уважно дивлячись мені в очі, запитав він.
– Лише трохи дере, – відповіла я, що було щирою і абсолютною правдою.
У коридорі на нас чекала дуже засмучена мама. Виявилось, що на роботі в неї сталися непередбачені проблеми і, як би вона не просилася, начальство не захотіло її відпускати. Я тут же спробувала її заспокоїти, але розповідати про все довелося, звичайно ж, лікареві, оскільки розмовляти мені поки було важкувато. Після цих двох вартих уваги випадків «самознеболювальний ефект» у мене цілком зник і не з'являвся більше ніколи.

Зміст

Читати далі...