Шлях до потрібних знань

Мудрий не той, хто багато знає, а той, хто знає потрібне


Світлана де Роган-Лєвашова «Одкровення»

19. Сусідка

Наскільки себе пам'ятаю, мене завжди приваблювало в людях прагнення життя і вміння знаходити радість навіть у найбезнадійніших або найсумніших життєвих ситуаціях. Простіше кажучи – я завжди любила «сильних духом» людей. Справжнім прикладом «виживання» в той час була для мене наша молода сусідка – Леокадія. Мою вразливу дитячу душу дивувала її мужність і її насправді нездоланне бажання жити. Леокадія була моїм світлим кумиром і найвищим прикладом того, як високо людина здатна піднятися над будь-якою фізичною недугою, не даючи цій недузі зруйнувати ні її особу, ні життя…

Деякі хвороби виліковні, і потрібне тільки терпіння, щоб дочекатися, коли ж це нарешті станеться. Її ж хвороба була з нею до кінця життя, і жодної надії колись стати нормальною людиною в цієї мужньої молодої жінки, на жаль, не було.

Доля-насмішниця обійшлася з нею дуже жорстоко. Коли Леокадія була ще зовсім маленькою, але абсолютно нормальною дівчинкою, їй «пощастило» дуже невдало впасти з кам'яних сходів і сильно пошкодити собі хребет і грудну кістку. Лікарі спочатку навіть не були впевнені, чи вона взагалі колись ходитиме. Але за якийсь час цій сильній, життєрадісній дівчинці все-таки вдалося, завдяки її рішучості й завзятості, піднятися з лікарняного ліжка і повільно, але впевнено почати заново робити свої «перші кроки»...

Начебто все скінчилося добре. Але невдовзі в неї спереду і ззаду почав рости величезний, жахливий горб, який пізніше буквально знівечив її тіло до повного невпізнання. І що було найобразливішим – природа, наче знущаючись, нагородила цю блакитнооку дівчинку дивовижно красивим, світлим і витонченим обличчям, тим самим, ніби прагнучи показати, якою чудовою красунею вона могла б бути, якби не її жорстока доля...

Я навіть не намагаюся собі уявити, через який душевний біль і самотність повинна була пройти ця дивовижна жінка, намагаючись ще маленькою дівчинкою якось звикнути до своєї страшної біди. І як вона могла вижити і не зламатися, коли багато років потому, вже дорослою, повинна була дивитися на себе в дзеркало і розуміти, що просте жіноче щастя їй не дано відчути ніколи, якою б гарною і доброю людиною вона не була. Вона приймала свою біду з чистою і відкритою душею і, мабуть, саме це допомогло їй зберегти дуже сильну віру в себе, не розлютившись на навколишній світ і не плачучи над своєю злою, понівеченою долею.

Досі, як зараз, пам'ятаю її незмінну теплу посмішку і радісні осяйні очі, які зустрічали нас щоразу, незалежно від її настрою або фізичного стану (адже дуже часто я відчувала, як насправді їй було важко). Я дуже любила і поважала цю сильну, світлу жінку за її невичерпний оптимізм та її глибоке душевне добро. Хоча, здавалося, якраз вона й не мала щонайменших причин вірити тому самому добру, оскільки багато в чому ніколи так і не змогла відчути, що таке насправді жити. Або, можливо, відчула набагато глибше, ніж могли відчувати це ми?..

Я була тоді ще дуже маленькою дівчинкою, аби зрозуміти всю безодню відмінностей між таким скаліченим життям і життям нормальних здорових людей, але я добре пам'ятаю, що навіть багато років потому, спогади про мою чудову сусідку дуже часто допомагали мені переносити душевні образи й самотність і не зламатися, коли було насправді дуже і дуже важко.

Я ніколи не розуміла людей, які вічно були чимось невдоволені і постійно скаржилися на свою, завжди незмінно «гірку й несправедливу», долю... І я ніколи не розуміла причини, яка давала їм право вважати, що щастя заздалегідь призначене їм вже від самої появи їх на світ і що вони мають, просто-таки «законне право» на це нічим не порушуване (і зовсім незаслужене!) щастя...

Я ж такою впевненістю в «обов'язковому» щасті ніколи не страждала і, напевно, тому не вважала свою долю «гіркою або несправедливою», а навпаки, була в душі щасливим дитям, що й допомагало мені долати багато з тих перешкод, які дуже «щедро і постійно» дарувала мені моя доля. Просто інколи траплялися короткі зриви, коли бувало дуже сумно й самотньо, і здавалося, що варто лише всередині здатися, не шукати більше причин своєї «незвичності», не боротися за свою «недоведену» правду, як усе відразу ж стане на свої місця. І не буде більше ні образи, ні гіркоти незаслужених докорів, ні самотності, що стала майже постійною.

Але наступного ранку я зустрічала свою любу сусідку Леокадію, що світилася, як яскраве сонечко, і та радісно запитувала:
– Який чудовий день, чи не так?..
І мені, здоровій і сильній, ставало дуже соромно за свою слабкість і, почервонівши, як стиглий помідор, я стискала свої, тоді ще маленькі, але досить «цілеспрямовані» кулаки і знову готова була кинутися в бій з усім довколишнім світом, аби з більшою люттю відстоювати свої «ненормальності» і саму себе…

Пам'ятаю, як одного дня, після чергового «душевного сум'яття» я сиділа сама в саду під своєю улюбленою старою яблунею, подумки намагалася «розкласти по поличках» свої сумніви та помилки і була дуже незадоволена тим, який виходив результат. Моя сусідка Леокадія під своїм вікном садила квіти (чим з її недугою було дуже важко займатися) і могла прекрасно мене бачити. Напевно, їй не дуже сподобався мій тодішній стан (який завжди, добрий він чи поганий, був написаний на моєму обличчі), тому що вона підійшла до паркану і запитала – чи не хочу я поснідати з нею її пиріжками?

Я із задоволенням погодилася – її присутність завжди була дуже приємною і заспокійливою, так само, як завжди смачними були її пиріжки. А ще мені дуже хотілося з кимсь поговорити про те, що мене пригнічувало вже декілька днів, а ділитися цим вдома чомусь на той момент не хотілося. Напевно, іноді думка сторонньої людини могла дати більше «поживи для роздумів», ніж турбота і невсипна увага бабусі або мами, які вічно хвилювалися за мене. Тому я з задоволенням прийняла пропозицію сусідки і пішла до неї снідати, вже здалека відчуваючи чудодійний запах моїх улюблених вишневих пиріжків.

Я не була дуже «відкритою», коли справа стосувалася моїх «незвичайних» здібностей, але з Леокадією я час від часу ділилася якимись своїми невдачами або смутком, оскільки вона була насправді зразковим слухачем і ніколи не прагнула просто «вберегти» мене від якихось неприємностей, що, на жаль, дуже часто робила мама і що інколи примушувало мене закритися від неї набагато більше, ніж мені цього хотілося б. Того дня я розповіла Леокадії про свій маленький «провал», який стався під час моїх чергових «експериментів» і який мене сильно засмутив.
— Не варто так переживати, люба, — сказала вона. — У житті не страшно впасти, важливо завжди вміти піднятися.

Пройшло багато років з того чудового теплого сніданку, але ці її слова назавжди відбилися в моїй пам'яті і стали одним із «неписаних» законів мого життя, в якому «падати», на жаль, мені довелося дуже багато разів, але й досі завжди вдавалося піднятися.

Минали дні, я дедалі більше звикала до свого дивовижного і такого ні на що не схожого світу, і попри певні невдачі, почувалася в ньому насправді щасливою. На той час я вже чітко зрозуміла, що не зможу знайти нікого, з ким могла б відкрито ділитися тим, що зі мною постійно відбувалося, і вже спокійно приймала це, як належне, більше не засмучуючись і не намагаючись комусь щось довести. Це був мій світ і якщо він комусь не подобався, я не збиралася нікого насильно туди запрошувати.

Пам'ятаю пізніше, читаючи одну з батькових книг, я випадково натрапила на рядки якогось старого філософа, написані багато століть тому, які мене тоді дуже втішили і невимовно здивували:
«Будь, як усі, інакше життя стане нестерпним. Якщо в знанні або вмінні відірвешся від нормальних людей дуже далеко, тебе перестануть розуміти і визнають божевільним. У тебе полетить каміння, від тебе відвернеться твій друг...»

Виходить, вже тоді (!) на світі були «незвичайні» люди, які зі свого гіркого досвіду знали, як yсе це непросто і вважали за потрібне попередити, а якщо вдасться — і вберегти таких же «незвичайних», якими були вони самі, людей!!!

Ці прості слова людини, яка жила колись давно, зігріли мою душу й оселили в ній крихітну надію, що, можливо, я зустріну когось іще, хто буде для всіх інших таким же «незвичайним», як я сама, і з ким я зможу вільно говорити про будь-які «дивацтва» і «ненормальності», не боячись, що мене приймуть у штики або, в кращому разі, просто безжалісно висміють. Але ця надія була ще настільки крихкою і для мене неймовірною, що я вирішила поменше захоплюватися, думаючи про неї, аби в разі невдачі не було б дуже боляче «приземлятися» з моєї красивої мрії в жорстку реальність…

Навіть зі свого короткого досвіду я вже розуміла, що у всіх моїх «дивацтвах» не було нічого поганого. А якщо інколи якісь із моїх «експериментів» і не зовсім виходили, то негативна дія тепер виявлялася вже лише на мені, але не на довколишніх людях. Ну, а якщо якісь друзі, через страх бути залученими в мої «ненормальності», від мене відверталися — такі друзі мені були просто не потрібні…

І ще я знала, що моє життя комусь і для чогось, мабуть, було потрібне, тому що, в яку б небезпечну «колотнечу» я не потрапляла, мені завжди вдавалося з неї вийти без будь-яких негативних наслідків і завжди наче хтось невідомий мені в цьому допомагав. Як, наприклад, і сталося того ж літа в мить, коли я трохи не потонула в нашій улюбленій річці Нямунас...

20. Незвичайний порятунок

Був дуже жаркий липневий день, температура трималася не нижча +40 градусів. Розжарившись «до білого», повітря було сухим, як у пустелі, і буквально «тріскотіло» в наших легенях з кожним зітханням. Ми сиділи на березі ріки, безсоромно пітніючи, і ловили ротами повітря, як викинуті на сушу карасі. І вже майже повністю «підсмажившись» на сонечку, сумними очима дивилися на воду. Звичної вологи зовсім не відчувалося і тому всій дітворі страшенно хотілося щонайшвидше пірнути. Але купатися було трішки страшно, оскільки це був інший, незвичний для нас нам берег річки, а Нямунас одвіку був глибокою і непередбачуваною річкою, жартувати з якою не варто.

Наш старий улюблений пляж на якийсь час закрили для чищення, тому ми всі тимчасово зібралися на місці, більш-менш комусь знайомому, і наразі дружно «сушилися» на березі, ніяк не наважуючись купатися. Біля самої річки росло величезне старе дерево. Його довге шовковисте гілля, від щонайменшого подиху вітру, торкалося води, тихо пестячи її ніжними листками, а потужне старе коріння, впираючись у річкові камені, спліталося в суцільний «бородавчастий» килим і створювало своєрідний горбистий дах, що нависав над водою.
Ось це старе мудре дерево, як не дивно, і становило собою реальну небезпеку для тих, хто купався. Довкола нього з якоїсь причини у воді створювалася безліч своєрідних «лунок», які наче «засмоктували» людину, яка потрапила на глибину, і треба було бути дуже хорошим плавцем, аби зуміти втриматися на поверхні, тим паче, що місце під деревом якраз було дуже глибоким.

Але дітям говорити про небезпеку марно. Чим більше їх переконують дбайливі дорослі, що з ними може трапитись якась непоправна біда, тим більше вони впевнені, що «мабуть, з кимсь це і може статися, але, звичайно ж, лише не з ними, не тут і не зараз»... А саме відчуття небезпеки, навпаки – їх ще більше притягує, тим самим провокуючи інколи на безглузді вчинки.

Ось приблизно так само думали й ми – четверо «бравих» сусідських хлопців і я, і не витерпівши спеки, все ж вирішили скупатися. Ріка виглядала тихою і спокійною, і жодної небезпеки начебто не було. Ми домовилися спостерігати один за одним і дружно попливли. Спочатку начебто все було, як завжди, – течія була не сильнішою, ніж на нашому старому пляжі, а глибина не перевищувала звичну. Я набралася хоробрості і попливла вже впевненіше. І ось за цю надто велику впевненість «бог стукнув мене по голівоньці, та не пошкодував». Я пливла недалеко від берега, аж раптом відчула, що мене різко потягло вниз. І це було настільки раптово, що я не встигла ніяк зреагувати, аби втриматися на поверхні. Мене дивно крутило і дуже швидко тягнуло в глибину. Здавалося, час зупинився, я відчувала, що бракує повітря.

Тоді я ще нічого не знала ні про клінічну смерть, ні про тунелі зі світлом, що з'являлися під час неї. Але те, що сталося далі, було дуже схоже на всі ті історії про клінічні смерті, які набагато пізніше мені вдалося прочитати в різних книжках, вже живучи в далекій Америці...

Я відчувала, що якщо зараз не вдихну повітря, мої легені просто розірвуться і я, напевно, помру. Стало дуже страшно, в очах темніло. Несподівано в голові майнув яскравий спалах, і всі відчуття кудись зникли... З'явився сліпучо-яскравий, прозорий блакитний тунель, неначе весь витканий з найдрібніших рухомих сріблястих зірочок. Я тихо кружляла всередині нього, не відчуваючи ні задухи, ні болю, лише подумки дивуючись із незвичайного відчуття абсолютного щастя, неначе нарешті знайшла місце своєї довгожданої мрії. Було дуже спокійно і добре. Всі звуки зникли, не хотілося рухатися. Тіло стало дуже легким, майже невагомим. Найімовірніше, в той момент я просто вмирала...

Я бачила якісь дуже гарні прозорі людські фігури, що світилися, які повільно й плавно наближалися тунелем до мене. Усі вони тепло посміхалися, неначе кликали до них приєднатися. Я вже було потяглася до них… як раптом звідкись з'явилася величезна сяюча долоня, що підхопила мене знизу і, як піщинку, почала швидко підіймати на поверхню. Мозок вибухнув від різких звуків, неначе в голові раптово тріснула захисна перегородка... Мене, як м'ячик, викинуло на поверхню… й оглушило справжнім водоспадом кольорів, звуків і відчуттів, які я чомусь тепер сприймала набагато яскравіше, ніж це було звично.

На березі була справжня паніка… Сусідські хлопчаки, щось кричачи, виразно розмахували руками, показуючи в мій бік. Хтось намагався витягти мене на сушу. А потім усе попливло, закрутилося в якомусь божевільному вирі, і моя бідна, перенапружена свідомість попливла у повну тишу... Коли я помалу «очуняла», хлопці стояли довкола мене з розширеними від жаху очима, і всі разом чимось нагадували однакових переляканих совенят… Було видно, що весь цей час вони знаходилися мало не в справжньому панічному шоку і, мабуть, подумки вже встигли мене «поховати». Я спробувала вдати посмішку і, все ще захлинаючись теплою річковою водою, насилу витиснула, що в мене все гаразд, хоча, звісно, це було не так.

Як мені потім сказали, весь цей переполох зайняв насправді лише хвилин п'ять, хоча для мене в той страшний момент, коли я знаходилася під водою, час майже зупинився... Я щиро раділа, що мами того дня з нами не було. Пізніше мені якось вдалося впрохати «сусідську маму», з якою нас тоді відпустили купатися, аби те, що сталося біля річки, залишилося нашою таємницею, оскільки мені зовсім не хотілося, аби в моєї бабусі або мами стався серцевий напад, тим паче, що все вже було позаду і не було жодного сенсу когось так безглуздо лякати. Сусідка відразу ж погодилася. Мабуть, для неї це був такий же бажаний варіант, оскільки їй не дуже хотілося, аби хтось дізнався, що довіри їй, на жаль, не вдалося виправдати…

Але цього разу все закінчилося добре, всі були живі й щасливі, і не було жодної причини про це більше говорити. Лише ще багато, багато разів після мого нещасливого «купання» я поверталася уві сні в той самий виблискуючий блакитний тунель, який з невідомої причини притягував мене, як магніт. І я знову відчувала незвичайний спокій і щастя, тоді ще не знаючи, що робити це було дуже і дуже небезпечно…

21. Неочікувані гості

                                                                                               Нам всем навевают глухую тоску вечера.
                                                                                                     Нам кажется вечер предвестником горькой утраты.
                                                                                                     Ещё один день, точно плот по реке, во «вчера»
                                                                                                     Уходит, уходит… ушёл… И не будет возврата.
                                                                                                    (Мария Семёнова)

 

 

За кілька тижнів після того нещасливого дня на березі ріки мене почали відвідувати душі (а точніше – сутності) померлих, мені незнайомих людей. Мабуть, мої часті повернення до блакитного каналу чимось «роз'ятрили» спокій душ, які до того спокійно існували в мирній тиші... Лише, як виявилося пізніше, не всі з них були справді такими вже спокійними. І лише після того, як у мене побувала безліч найрізноманітніших, від дуже сумних до глибоко нещасних і не заспокоєних душ, я зрозуміла наскільки насправді важливе те, як ми проживаємо наше життя, і як шкода, що замислюємося ми про це лише тоді, коли вже надто пізно щось міняти і коли залишаємося зовсім безпорадними перед жорстоким і невблаганним фактом, що вже нічого і ніколи не зможемо виправити...

Мені хотілося бігти на вулицю, хапати людей за руки і кричати всім і кожному, як це дико і страшно, коли все стає надто пізно!.. І ще мені до болю хотілося, щоб кожна людина знала, що «після» вже не допоможе ніхто й ніколи!.. Але я тоді вже прекрасно розуміла, що таке «щире попередження» стане легким шляхом до божевільні або (в кращому разі) просто викличе сміх… Та й що я могла комусь довести, маленька дев'ятирічна дівчинка, яку ніхто не хотів зрозуміти і яку найлегше було вважати просто «трішки дивакуватою»…

Я не знала, що мала робити, аби допомогти всім цим нещасним людям, які страждали від своїх помилок або від жорстокої долі. Я готова була годинами вислуховувати їхнє прохання, забуваючи про себе і бажаючи якомога більше відкритися, щоб до мене могли «постукати» всі, хто цього потребував. І ось почалися справжні «напливи» моїх нових гостей, які, щиро кажучи, спочатку мене трішки лякали.

Найпершою в мене з'явилася молода жінка, яка відразу ж мені чимось сподобалася. Вона була дуже сумною, і я відчула, що десь глибоко в її душі «кривавить» рана, що не гоїться і не дає їй спокійно піти. Незнайомка вперше з'явилася, коли я сиділа, затишно згорнувшись «калачиком» у татовому кріслі і з захопленням «поглинала» книжку, яку виносити з дому не дозволялося. Як завжди, з великим задоволенням насолоджуючись читанням, я так глибоко занурилася в незнайомий і такий захопливий світ, що не відразу помітила свою незвичайну гостю.

Спочатку з'явилося неспокійне відчуття чужої присутності. Відчуття було дуже дивним – неначе в кімнаті раптом подув легкий прохолодний вітерець і повітря довкола наповнилося прозорим вібруючим туманом. Я підняла голову і просто перед собою побачила дуже красиву, молоду світловолосу жінку. Її тіло було ледь осяяне голубуватим світлом, але в іншому вона виглядала цілком нормально. Незнайомка дивилася на мене, не відводячи очей, і наче про щось благала. Раптом я почула:
– Будь ласка, допоможи мені…
І хоча вона не відкривала рота, я дуже чітко чула слова, просто вони звучали трохи по-іншому, звук був м'яким і шелестливим. І тут я зрозуміла, що вона говорить зі мною саме так, як і я вже чула раніше, – голос звучав лише в моїй голові (що, як я пізніше дізналася, було телепатією).
– Допоможи мені, – знову тихо прошелестіло.
– Чим я можу вам допомогти? – запитала я.
– Ти мене чуєш, ти можеш з нею говорити… – відповіла незнайомка.
– З ким я повинна говорити? — поцікавилася я.
– З моїм малям, – була відповідь.

Її звали Вероніка. Як виявилось, ця сумна і така красива жінка померла від раку майже рік тому, коли їй було лише тридцять, а її маленька шестирічна донечка думала, що мама її кинула, не хотіла їй цього прощати і все ще дуже глибоко страждала. Син Вероніки був дуже маленьким, коли вона померла, і не розумів, що мама вже ніколи більше не повернеться… і що на ніч тепер його завжди вкладатимуть вже чужі руки, і його улюблену колисанку співатиме йому якась чужа людина… Він був ще дуже малим і не мав щонайменшого поняття про те, скільки болю може завдати така жорстока втрата. А ось із його шестирічною сестрою справи йшли зовсім інакше... Тому ця мила жінка не могла заспокоїтися і просто піти, поки її маленька дочка так не по-дитячому і глибоко страждала…
– Як же я її знайду? – запитала я.
– Я тебе відведу, – прошелестіла відповідь.

Лише тут я раптом помітила, що, коли вона рухалася, її тіло легко просочувалося через меблі та інші тверді предмети, неначе було виткане зі щільного туману... Я запитала, чи важко їй тут знаходитися? Вона сказала –так, тому що їй давно пора піти… Ще я запитала, чи страшно було вмирати? Вона сказала, що вмирати не страшно, страшніше спостерігати за тими, кого залишаєш по собі, тому що стільки ще хочеться їм сказати, а змінити, на жаль, вже нічого не можна... Мені було дуже її шкода, таку милу, але безпорадну й таку нещасну... І дуже хотілося їй допомогти, лише я, на жаль, не знала – як?

Наступного дня я спокійно поверталася додому від подруги, з якою ми зазвичай разом займалися грою на фортепіано (свого в мене на той час ще не було). Як раптом, відчувши дивний внутрішній поштовх, я ні сіло ні впало звернула в протилежний бік і пішла зовсім незнайомою мені вулицею... Йшла я недовго, поки не зупинилася коло дуже приємного будиночка, зусібіч оточеного квітником. Там усередині двору на маленькому ігровому майданчику сиділа сумна, дуже тендітна дівчинка. Вона була швидше схожа на мініатюрну ляльку, ніж на жваву дитину. Лише ця «лялька» чомусь була безмежно сумною... Сиділа вона цілком непорушно і виглядала до всього байдужою, неначе в той момент навколишній світ для неї просто не існував.

– Її звуть Аліна, – прошелестів усередині мене знайомий голос, – будь ласка, поговори з нею...
Я підійшла до хвіртки і спробувала відчинити. Відчуття було не з приємних – неначе я насильно вривалася в чиєсь життя, не питаючи на це дозволу. Але тут я подумала про те, якою ж нещасною мала бути бідна Вероніка, і вирішила ризикнути. Дівчинка підняла на мене свої величезні, небесно-блакитні очі, і я побачила, що вони наповнені такою глибокою тугою, якої в цієї тендітної дитини ще ніяк не повинно було бути. Я підійшла до неї дуже обережно, боячись злякати, але дівчинка зовсім не збиралася лякатися, лише з подивом на мене дивилася, мовби запитуючи, що мені від неї потрібно.

Я підсіла до неї на край дерев'яної перегородки і запитала, чому вона така сумна. Вона довго не відповідала, а потім нарешті прошепотіла крізь сльози:
– Мене мама кинула, а я її так люблю... Напевно, я була дуже поганою, і тепер вона більше не повернеться.
Я розгубилася. Та й що я могла їй сказати? Як пояснити? Я відчувала, що Вероніка знаходиться зі мною. Її біль буквально скрутив мене у твердий пекучий больовий клубок і палив так сильно, що стало важко дихати. Мені так хотілося їм обом допомогти, що я вирішила – хай там що, а не спробувавши, не піду. Я обійняла дівчинку за її тендітні плічки, і якомога м'якше сказала:
– Твоя мама любить тебе більше за все на світі, Аліно, і вона просила мене тобі передати, що вона тебе ніколи не кидала.
– Значить, вона тепер живе з тобою? – наїжачилася дівчинка.
– Ні. Вона живе там, куди ні я, ні ти не можемо піти. Її земне життя тут із нами закінчилося, і вона тепер живе в іншому, дуже красивому світі, з якого може за тобою спостерігати. Але вона бачить, як ти страждаєш, і не може звідси піти. А тут вона вже знаходитися довше теж не може. Тому їй потрібна твоя допомога. Ти хотіла б їй допомогти?
– А звідки ти все це знаєш? Чому вона розмовляє з тобою?!.
Я відчувала, що наразі вона мені не вірить і не хоче визнавати в мені друга. І я ніяк не могла вигадати, як же пояснити цій маленькій набурмосеній, нещасній дівчинці, що існує «інший», далекий світ, з якого, на жаль, немає повернення сюди. І що її улюблена мама говорить зі мною не тому, що в неї є вибір, а тому, що мені просто «пощастило» бути трішки «іншою», ніж всі інші…
– Усі люди різні, Аліночко, – почала я. – Одні мають талант до малювання, інші до співу, а ось у мене такий особливий талант до розмови з тими, які пішли з нашого з тобою світу вже назавжди. І твоя мама говорить зі мною зовсім не тому, що я їй подобаюся, а тому, що я її почула, коли більше ніхто її почути не міг. І я дуже рада, що хоч у чомусь можу їй допомогти. Вона тебе дуже любить і дуже страждає через те, що їй довелося піти. Їй дуже боляче тебе залишати, але це не її вибір. Ти пам'ятаєш, вона важко і довго хворіла? – дівчинка кивнула. – Ось ця хвороба і змусила її покинути вас. А тепер вона повинна піти в свій новий світ, в якому вона житиме. І для цього вона має бути впевнена, що ти знаєш, як вона тебе любить.

Дівчинка сумно на мене поглянула і тихо запитала:
– Вона живе тепер з ангелами?.. Тато мені казав, що вона тепер живе в такому місці, де всі, як на листівках, що мені дарували на різдво. І там такі красиві крилаті ангели... Чому вона не взяла мене з собою?..
– Тому, що ти повинна прожити своє життя тут, люба, а потім ти теж підеш у той же світ, де зараз твоя мама.
Дівчинка засяяла.
– Значить, там я її побачу? – радісно пробелькотіла вона.
– Звичайно, Аліночко. Тому ти маєш бути всього-на-всього терплячою дівчинкою і допомогти твоїй мамі зараз, якщо ти її так сильно любиш.
– Що я повинна робити? – дуже серйозно спитало малятко.
– Всього лише думати про неї і пам'ятати її, тому що вона бачить тебе. І якщо ти не сумуватимеш, твоя мама нарешті знайде спокій.
– Вона і тепер бачить мене? – запитала дівчинка і її губки почали зрадницьки сіпатися.
– Так, люба.
Вона на якусь мить замовкла, наче збираючись усередині, а потім міцно стиснула кулачки і тихо прошепотіла:
– Я буду дуже доброю, люба мамусю… ти йди… йди, будь ласка. Я тебе так люблю!..
Сльози великими горошинами котилися по її блідих щічках, але обличчя було дуже серйозне й зосереджене… Життя вперше завдавало їй свого жорстокого удару, і здавалося, ніби ця маленька, так глибоко поранена дівчинка раптом зовсім по-дорослому щось для себе усвідомила і тепер намагалася серйозно і відкрито це прийняти. Моє серце розривалося від жалю до цих двох нещасних і таких милих істот, але я, на жаль, нічим більше не могла їм допомогти... Їх навколишній світ був таким неймовірно світлим і красивим, але для обох не міг більше бути спільним...
Життя деколи дуже жорстоке, і ми ніколи не знаємо, в чому полягає сенс приготованого нам болю або втрати. Мабуть, це правда, що без втрат неможливо осмислити того, що по праву або завдяки щасливому випадку дарує нам доля. Ось лише, що ж могла осмислити ця нещасна, зіщулена, як поранений звір, дівчинка, коли світ раптом звалився на неї всією своєю жорстокістю і болем найстрашнішої в житті втрати?..

Я ще довго сиділа з ними і намагалася, як могла, допомогти їм обом знайти хоч якийсь душевний спокій. Я пригадала свого дідуся і той страшний біль, якого завдала мені його смерть. Як же повинно було бути страшно цьому тендітному, нічим не захищеному малятку втратити найдорожче на світі – свою матір?..
Ми ніколи не замислюємося про те, що ті, кого з тієї або іншої причини забирає в нас доля, переживають набагато глибше за нас наслідки своєї смерті. Ми відчуваємо біль втрати і страждаємо (інколи навіть злимося), що вони так безжалісно нас покинули. Але, як же їм, коли їх страждання помножуються в тисячі разів, бачити те, як ми страждаємо від цього?!. І якою безпорадною повинна почуватися людина, не маючи змоги нічого більше сказати і нічого змінити?..

Я багато би тоді віддала, аби знайти хоч якусь можливість попередити про це людей. Але, на жаль, в мене такої змоги не було… Тому, після сумного візиту Вероніки я почала з нетерпінням чекати, коли ж іще комусь зможу допомогти. І життя, як це зазвичай бувало, не змусило себе довго чекати.

Сутності приходили до мене вдень і вночі, молоді і старі, чоловічі й жіночі, і всі просили допомогти їм говорити з їх дочкою, сином, чоловіком, дружиною, батьком, матір'ю, сестрою… Це продовжувалося нескінченним потоком, поки, нарешті, я не відчула, що в мене немає більше сил. Я не знала, що, входячи з ними в контакт, я мала обов'язково закриватися своїм (до того ж, дуже сильним!) захистом, а не відкриватися емоційно, як водоспад, поступово віддаючи їм всю свою життєву силу, яку тоді ще, на жаль, я не знала, як відновлювати.

Дуже скоро я буквально не мала сил рухатися і захворіла... Коли мама запросила нашого лікаря, Дану, перевірити, що ж таке знову зі мною скоїлося, та сказала, що це в мене «тимчасова втрата сил від фізичної перевтоми». Я не сказала нікому нічого, хоча прекрасно знала справжню причину цієї «перевтоми»… І як робила вже давно, просто чесно ковтала будь-які ліки, які прописала мені двоюрідна сестра, і відлежавшись у ліжку близько тижня, знову була готова на свої чергові «подвиги»…

Я давно зрозуміла, що щирі спроби пояснень того, що справді зі мною відбувалося, не давали мені нічого, окрім головного болю й посилення постійного спостереження за мною моїх бабусі і мами. А в цьому, чесно кажучи, я не знаходила жодного задоволення...

Моє довге «спілкування» із сутностями померлих у черговий раз «перевернуло» мій і так вже досить незвичний світ. Я не могла забути того нескінченного потоку глибокого людського відчаю і гіркоти й усіляко намагалася знайти хоч який-небудь спосіб їм допомогти. Але дні минали, а я так нічого і не змогла придумати на самоті, окрім як діяти тим самим способом, лише набагато обережніше витрачаючи на це свою життєву силу. Але оскільки ставитися спокійно до того, що відбувається, я ніяк не могла, то все ж продовжувала виходити на контакти і намагалася допомогти з усіх сил всім душам, що зневірилися у своїй безпорадності.
Щоправда, інколи траплялися кумедні, майже смішні випадки, про один з яких мені хотілося тут розповісти...

22. Полтергейст

Був сірий похмурий день. Низькі свинцеві хмари, набряклі від води, ледве-ледве тяглися по небі, загрожуючи будь-якої миті вибухнути зливою «водоспаду». У кімнаті було задушливо, не хотілося нічим займатися, лише лежати, втупившись у «нікуди», і ні про що не думати… Але річ у тім, що саме не думати я ніколи і не вміла, навіть тоді, коли намагалася розслабитися або відпочивати. Тому я сиділа у своєму улюбленому батьковому кріслі і намагалася прогнати свій «тужний» настрій читанням однієї з улюблених «позитивних» книг.

За якийсь час я відчула чужу присутність і подумки приготувалася зустрічати нового «гостя»… Але замість звичного м'якого вітерцю мене майже приклеїло до спинки крісла, а мою книжку жбурнуло на підлогу. Я дуже здивувалася такому несподіваному бурхливому прояву відчуттів, але вирішила почекати і поглянути, що ж буде далі.
У кімнаті з'явився «скуйовджений» чоловік, який, не привітавшись і не назвавшись (що зазвичай робили всі інші), відразу ж зажадав, аби я «негайно пішла з ним», тому що я йому «терміново потрібна»… Він був настільки напруженим і «киплячим», що мене це мало не розсмішило. Жодним смутком або болем, як це бувало з іншими, тут і не пахло. Я спробувала зібратися, аби виглядати якомога серйозніше, і спокійно спитала:
– А чому Ви думаєте, що я з Вами кудись піду?
– Ти що, нічого не розумієш? Я мертвий!!! – заволав у моєму мозку його голос.
– Ну, чому не розумію, я прекрасно знаю, звідки ви, але це ще зовсім не означає, що ви маєте право говорити мені грубощі, – спокійно відповіла я. – Настільки я розумію, допомоги потребуєте ви, а не я, тому буде краще, якщо ви спробуєте бути трішки ввічливішим.
На чоловіка мої слова справили враження гранати, що розірвалася... Здавалося, що він сам зараз же вибухне. Я подумала, що за життя він, напевно, був дуже розпещеною долею людиною або просто мав зовсім страшний характер.
– Ти не маєш права мені відмовити! Більше мене ніхто не чує!!! – знову заволав він.
Книги в кімнаті закрутилися вихором і дружно гепнулися на підлогу. Здавалося, що всередині цієї дивної людини бушує тайфун. Але тут вже я теж обурилася й повільно вимовила:
– Якщо ви зараз же не заспокоїтеся, я піду з контакту, а ви можете далі бунтувати на самоті, якщо це дає вам таку велику втіху.

Чоловік вочевидь здивувався, але трохи «остиг». Було враження, що він не звик, аби йому не підкорялися негайно, щойно він «виявляв» будь-яке своє бажання. Я ніколи не любила людей цього типу – ні тоді, ні коли стала дорослою людиною. Мене завжди обурювало хамство, навіть якщо, як у цьому разі, воно виходило від мертвого...
Мій шалений гість начебто заспокоївся і вже більш нормальним голосом запитав, чи хочу я йому допомогти? Я сказала, що так, якщо він обіцяє нормально поводитися. Тоді він сказав, що йому необхідно поговорити зі своєю дружиною, і що він не піде (із землі), доки він не зможе до неї «достукатися». Я наївно подумала, що це один із тих варіантів, коли чоловік дуже любив свою дружину (попри те, як не дико це виглядало стосовно нього), і вирішила допомогти, навіть якщо він мені й не дуже подобався. Ми домовилися, що він повернеться до мене завтра, коли я буду не вдома, і я спробую зробити для нього все, що зможу.

Наступного дня я від самого ранку відчувала його божевільну (інакше не назвеш) присутність. Я подумки посилала йому сигнал, що я не буду квапити подій і вийду з дому, коли зможу, аби не викликати зайвих питань у своїх домашніх. Але де там!... Мій новий знайомий був знову зовсім нестерпним, мабуть, нагода ще раз поговорити зі своєю дружиною робила його просто нестямним. Тоді я вирішила поквапитися і відчепитися від нього щонайшвидше. Зазвичай у допомозі я нікому прагнула не відмовляти, тому не відмовила і цій дивній, навіженій сутності. Я сказала бабусі, що хочу перейтися, і вийшла на двір.
– Що ж, ведіть, – подумки сказала я своєму супутнику.
Ми йшли близько десяти хвилин. Його будинок виявився на паралельній вулиці, зовсім недалеко від нас, але цієї людини я чомусь зовсім не пам'ятала, хоча начебто знала всіх своїх сусідів. Я запитала, як давно він помер? Він сказав, що вже десять років (!!!)… Це було зовсім неможливо, і за моїм поняттям це було дуже давно!
– Але як ви можете досі тут знаходитися? – приголомшено запитала я.
– Я ж тобі сказав – я не піду, поки не поговорю з нею! – роздратовано відповів він.
Щось тут було не так, але я ніяк не могла зрозуміти – що. З усіх моїх померлих «гостей» жоден не знаходився тут на землі так довго. Можливо, я була не права, і цей дивний чоловік так любив свою дружину, що ніяк не наважувався її покинути?.. Хоча, щиро кажучи, в це мені вірилося чомусь через силу. Ну, не був він аж ніяк схожим на «вічно закоханого лицаря». Ми підійшли до будинку… і тут я раптом відчула, що мій незнайомець сторопів.
– То що, підемо? — запитала я.
– Ти ж не знаєш, як мене звуть, – пробурмотів він.
– Про це ви повинні були подумати ще спочатку, – відповіла я.

Тут раптом у мене в пам'яті неначе відчинилися якісь дверцята – я пригадала, що я знала про цих сусідів…
Це був досить-таки «відомий» своїми дивацтвами (в які вірила у всій нашій окрузі, по-моєму, лише я одна) будинок. Серед сусідів ходили чутки, що господиня, мабуть, не зовсім нормальна, оскільки вона постійно розповідала якісь «дикі» історії з предметами, що літали у повітрі, самописними ручками, привидами, і все таке... (дуже добре схожі речі показані у фільмі «Привид», який я побачила вже багато років потому).
Сусідка була дуже приємною жінкою років сорока п'яти, в якої і справді близько десяти років тому помер чоловік. І ось відтоді в неї вдома й почалися неймовірні чудеса. Я бувала в неї кілька разів, палко бажаючи дізнатися, що ж там таке в неї відбувається, але розговорити мою замкнуту сусідку мені, на жаль, так і не вдалося. Тому зараз я повністю поділяла нетерпіння її дивного чоловіка і квапилася швидше увійти, заздалегідь передчуваючи те, що мало б, за моїми поняттями, там статися.

– Мене звуть Влад, – прохрипів мій колишній сусід.
Я із здивуванням на нього поглянула і зрозуміла, що він, виявляється, дуже боїться… Але я вирішила не звертати уваги на це і увійшла до будинку. Сусідка сиділа біля каміна і вишивала подушку. Я привіталася і вже було збиралася пояснити, навіщо сюди прийшла, як вона несподівано швидко промовила:
– Будь ласка, люба, виходь швидше! Тут може бути небезпечно.
Бідна жінка була налякана до півсмерті, і я раптом зрозуміла, чого вона так боїться. Вона, напевно, завжди відчувала присутність свого чоловіка, коли той до неї приходив!.. І всі прояви полтергейсту, що траплялися в неї раніше, мабуть, відбувалися з його вини. Тому знову відчувши його присутність, бідна жінка хотіла мене всього лише «вберегти» від можливого шоку… Я ласкаво взяла її за руки і якомога м'якше сказала:
– Я знаю, чого ви боїтеся. Будь ласка, послухайте, що я хочу вам сказати, і все це закінчиться назавжди.
Я спробувала їй пояснити, як могла, про душі, що приходять до мене, і про те, як я намагаюся їм всім допомогти. Я бачила, що вона мені вірить, але чомусь боїться мені це показати.
– Зі мною ваш чоловік, Еміліє, і якщо хочете, можете поговорити з ним, – обережно сказала я.
На мій подив, вона довго мовчала, а потім тихо промовила:
– Дай спокій мені, Владе, ти мене мучив досить довго. Йди геть.
Мене зовсім вразило те, скільки муки було в голосі цієї жінки!.. Як виявилось, це вразило не лише мене, відповідь вразила і її дивного чоловіка, але лише вже по-іншому. Я відчула поряд із собою шалений вихор чужої енергії, який буквально розривав усе довкола. Книги, квіти, чайна чашка – все, що лежало на столі, з гуркотом полетіло вниз. Сусідка зблідла, як полотно, і поспішно почала виштовхувати мене назовні. Але такими «ефектами», як кидання чашок, мене вже давно було не злякати. Тому я м'яко відсунула бідну тремтячу жінку і твердо сказала:
– Якщо ви не припиняєте так мерзотно лякати свою дружину – я йду, і шукайте собі кого-небудь іншого ще стільки ж років...

Але чоловік не звертав на мене жодної уваги. Мабуть, усі ці довгі роки він лише й чекав, що усе-таки коли-небудь знайде когось, хто міг би допомогти йому «дістати» його бідну дружину, і його десятирічна «жертва» не буде марною. І ось тепер, коли це нарешті реально сталося – він повністю втратив над собою контроль...
– Мілю, Міленько, я так давно хотів сказати… підемо зі мною, рідна... підемо. Я один не можу... без тебе не можу стільки років... підемо зі мною.
Він незв'язно лопотів щось, повторюючи весь час ті самі слова. І тут лише до мене дійшло, що насправді хотіла ця людина!!! Він просив свою живу красуню-дружину піти з ним разом, що означало просто – померти…
Тут я вже більше витримати не могла.
– Послухайте ви! Та ви просто божевільний! – подумки закричала я. – Я не говоритиму їй цих підлих слів! Забирайтеся туди, де ви давно вже мали бути!.. Це якраз ваше місце.
Мене просто вивертало від обурення!.. Невже таке справді може статися?!. Я ще не знала, що робитиму, але одне знала напевно – ні за що в світі я йому цю жінку не віддам.

Його розлютувало, що я не повторюю їй того, що він говорив. Він кричав на мене, кричав на неї, сварився такими словами, яких я ніколи не чула. Плакав, якщо це можна назвати плачем... І я зрозуміла, що тепер він вже справді може стати небезпечним, лише я ще не розуміла, яким чином це може статися. У домі все скажено рухалося, розлетілися шибки. Нажахана Міля стояла в ступорі, не в змозі вимовити ні слова. Їй було дуже страшно, тому що, на відміну від мене, вона не бачила нічого з того, що відбувалося в тій «іншій», для неї закритій реальності, а бачила лише «танцюючі» перед нею в якомусь божевільному танці неживі предмети… і потихеньку божеволіла…
Це в книгах дуже потішно читати про загадкові полтергейсти, інші реальності й захоплюватися героями, які завжди «перемагають драконів». Насправді ж нічого «потішного» в цьому немає, окрім тихого жаху, коли не знаєш, що з цим робити, і коли через твою безпорадність може просто зараз загинути добра людина.

Я раптом побачила, як Міля почала осідати на підлогу і стала блідою, як смерть. Мені стало моторошно. Я раптом відчула себе тією, ким насправді тоді була – просто маленькою дівчинкою, яка через свою дурість вклепалася в щось жахливе і тепер не знає, як із цього всього вибратися.
– Ну, вже ні, – подумала я, – не отримаєш!..
І щодуху енергетично ударила цю нікчемну сутність, вкладаючи в удар усе своє обурення… Почулося дивне виття… і все зникло. Не було більше божевільного руху предметів у кімнаті, не було страху… і не було більше тієї дивної недоумкуватої людини, що ледь не запроторила свою ні в чому не винну дружину на той світ… У будинку стояла мертва тиша. Лише інколи побрязкували якісь розбиті речі. Міля сиділа на підлозі із заплющеними очима і не проявляла жодних ознак життя. Але я чомусь була впевнена, що з нею буде все гаразд. Я підійшла до неї і погладила по щоці.
– Тітко Еміліє, все вже закінчилося, – тихо, намагаючись не злякати, прошепотіла я. – Він вже більше ніколи не прийде.
Вона розплющила очі і, не вірячи, обвела втомленим поглядом свою сплюндровану кімнату.
– Що це було, люба? – прошепотіла вона.
– Це був ваш чоловік, Влад, але він вже ніколи не прийде.
Тут її неначе прорвало... Я ніколи досі не чула такого несамовитого плачу!.. Здавалося, що ця бідна жінка хоче виплакати все, що в її житті накопичилося за ці довгі і, як я пізніше дізналася, дуже жахливі, роки. Але, як то кажуть, яким би не був відчай або образа, не можна плакати без кінця. Щось переповнюється в душі, ніби сльози змивають усю гіркоту і біль, і душа, як квітка, потихеньку починає повертатися до життя. Так і Міля помалу почала оживати. В очах з'явилося здивування, що поступово змінилося боязкою радістю.

– Звідки ти знаєш, що він не прийде, малятко? – наче бажаючи отримати підтвердження, запитала вона.
Малятком мене вже давно ніхто не називав і особливо в той момент це прозвучало трішки дивно, тому що я була саме тим «малятком», яке тільки що, можна сказати, ненароком врятувало її життя. Але ображатися я, звичайно, не збиралася. Та й не було жодних сил не те, що на образу, а навіть просто… аби пересісти на диван. Очевидно все до решти «витратилося» на той єдиний удар, який повторити тепер я не змогла б ні за що.
Ми просиділи з моєю сусідкою разом ще досить довго, і вона мені нарешті розповіла, як весь цей час (цілих десять років!!!) мучив її чоловік. Щоправда, вона тоді не була зовсім упевнена, що це був саме він, але тепер її сумніви розсіялися, і вона точно знала, що була права. Вмираючи, Влад їй сказав, що не заспокоїться, поки не забере її з собою. Ось і намагався так багато років...

Я ніяк не могла зрозуміти, як людина може бути настільки жорстокою і ще й наважитися називати такий жах коханням?!. Але я була, як сказала моя сусідка, всього-на-всього маленькою дівчинкою, яка ще не могла до кінця повірити, що інколи людина може бути жахливою, навіть у такому піднесеному почутті, як кохання…

Зміст

Читати далі...