Шлях до потрібних знань

Мудрий не той, хто багато знає, а той, хто знає потрібне


Світлана де Роган-Лєвашова «Одкровення»

23. Аварія

Один із найбільш шокових випадків у моїй досить тривалій «практиці» контактів із сутностями померлих стався, коли я одного дня спокійнісінько йшла теплого осіннього вечора зі школи додому... Зазвичай я поверталася набагато пізніше, оскільки ходила в другу зміну, і уроки в нас закінчувалися десь близько сьомої вечора, але того дня двох останніх уроків не було і нас раніше, ніж звично, відпустили додому.

Погода була напрочуд приємною, не хотілося нікуди квапитися і перед тим, як піти додому, я вирішила трохи прогулятися.
У повітрі пахло солодко-гіркуватим ароматом останніх осінніх квітів. Грайливий легкий вітерець ворушив опале листя, щось тихо нашіптуючи соромливо зачервонілим у відблисках заходу голим деревам. Спокоєм і тишею дихали м'які сутінки...

Я дуже любила цей час доби, він притягував мене своєю загадковістю і крихкістю чогось, що не відбулося і водночас навіть ще не починалося... Коли ще не пішов у минуле нинішній день, а ніч теж поки не вступила у свої права... Щось «нічийне» і чарівне, щось ніби зависле в «міжчассі», щось невловиме... Я обожнювала цей коротенький проміжок часу і завжди почувалася в ньому дуже особливо.
Але того дня сталося власне щось «особливе», але направду не те особливе, що я б хотіла побачити або пережити ще раз...

Я спокійно йшла до перехрестя, про щось глибоко задумавшись, як раптом дикий виск гальм і крики переляканих людей різко вирвали мене зі своїх «марень».
Просто переді мною маленький білий легковик якимось чином примудрився стукнутися у цементний стовп і зі всього маху лоб до лоба вдарив величезну зустрічну машину...
За якісь лічені миті із зім'ятої майже вщент білої машини «вистрибнули» сутності маленького хлопчика і дівчинки, які розгублено озиралися довкола, поки нарешті очманіло не втупилися на свої ж понівечені сильним ударом фізичні тіла...

– Це що-о?!. – перелякано запитало дівчатко. – Це хіба там ми?.. – показуючи пальчиком на своє скривавлене фізичне личко, зовсім тихо прошепотіло воно. – Як же так... але ж тут, це ж так само ми?..
Було зрозуміло: все, що відбувалося, її шокувало, і найбільшим її бажанням на ту мить було кудись від усього цього сховатися...
– Мамо, ти де?! – раптом закричало малятко. – Мамо-о!
На вигляд їй було років чотири, не більше. Тоненькі світлі косички із вплетеними у них величезними рожевими бантами, смішними «крендельками» наїжалися з обох боків, роблячи її схожою на доброго фавна. Широко розплющені великі сірі очі розгублено дивилися на так добре знайомий і такий звичний світ, який раптом чомусь став незрозумілим, чужим і холодним... Їй було дуже страшно, і вона зовсім цього не приховувала.

Хлопчаку було років вісім-дев'ять. Він був худеньким і тендітним, але круглі «професорські» окуляри робили його трохи старшим, і він здавався в них дуже діловим і серйозним. Але зараз уся його серйозність кудись раптом випарувалася, поступаючись місцем абсолютній розгубленості.

Довкола машин вже зойкав співчутливий натовп, а за кілька хвилин з'явилася й міліція, що супроводжувала швидку допомогу. Наше містечко тоді не було великим, тому на будь-який «екстрений» випадок міські служби могли реагувати досить організовано та швидко.

Лікарі швидкої допомоги, про щось швидко порадившись, почали обережно виймати по черзі понівечені тіла. Першим виявилося тіло хлопчика, сутність якого стояла стовпом поряд зі мною, не в змозі що-небудь сказати або подумати.
Бідолаху шалено трусило, мабуть, для його дитячого перезбудженого мозку це було занадто важко. Він лише дивився витріщеними очима на те, що тільки що було «ним», і ніяк не міг вийти з тривалого «остовпіння».

– Мамусю, мамо!!! – знову закричала дівчинка. – Відасе, Відасе, ну чому вона мене не чує?!.
Точніше, кричала вона лише подумки, тому що на ту мить, на жаль, фізично вже була мертва... так само, як і її маленький братик.
А її бідна мама, фізичне тіло якої все ще чіпко трималося за своє крихке, ледь жевріюче життя, ніяк не могла її почути, оскільки знаходилися вони в цей час вже в різних, не доступних один одному світах....
Малята дедалі більше ставали розгубленими, і я відчувала, що ще трохи, і в дівчинки почнеться справжній нервовий шок (якщо це можна так назвати, кажучи про безтілесну сутність?).
– Чому ми там лежимо?!.. Чому мама не відповідає нам?! – усе ще кричала дівчинка, смикаючи брата за рукав.
– Напевно, тому що ми мертві... – дрібно цокотячи зубами, промовив хлопчик.
– А мама? – нажахано прошепотіло малятко.
– Мама жива, – не дуже впевнено відповів брат.
– А як же ми? Ну, скажи їм, що ми тут, що вони не можуть без нас піти! Скажи їм!!! – усе ще не могла заспокоїтися дівчинка.
– Я не можу, вони нас не чують... Ти ж бачиш, вони нас не чують, – намагався якось пояснити дівчинці брат.
Але вона була ще дуже маленькою, аби зрозуміти, що мама вже не може ні її почути, ні з нею говорити. Вона не могла всього цього жаху зрозуміти і не хотіла його приймати... Маленькими кулачками розмазуючи великі сльози, що лилися по блідих щічках, вона бачила лише свою маму, яка чомусь не хотіла їй відповідати і не хотіла підійматися.
– Мамусю, вставай же! – знову закричала вона. – Ну, вставай, мамо!!!
Лікарі почали переносити тіла до швидкої допомоги, і тут уже дівчинка зовсім розгубилася...
– Відасе, Відасе, вони нас усіх забирають!!! А як же ми? Чому ми тут?.. – не вгамовувалася вона.
Хлопчик стояв у тихому остовпінні, не кажучи ні слова, на коротку мить забувши навіть про свою маленьку сестру.
– Що ж нам тепер робити?.. – вже зовсім запанікувало малятко. – Підемо ж, підемо!!!
– Куди? – тихо запитав хлопчик. – Нам тепер нікуди йти...
Я не могла цього довше стерпіти і вирішила поговорити з цією нещасною переляканою парою дітей, що чіплялися один за одного, яких доля раптом, ні за що ні про що, вигнала в якийсь чужий і зовсім їм незрозумілий світ. І я могла тільки спробувати уявити, як страшно і дико все це мало бути, особливо цій маленькій крихітці, яка ще взагалі гадки не мала про те, що таке смерть...
Я підійшла до них ближче і тихо, аби не злякати, сказала:
– Поговорімо, я можу вас чути.
– Ой, Відасе, бачиш, вона нас чує!!! – заверещало малятко. – А ти хто? Ти добра? Ти можеш сказати мамі, що нам страшно?..
Слова лилися суцільним потоком з її вуст, мабуть, вона дуже боялася, що я раптом зникну і вона не встигне всього сказати. І тут вона знову поглянула на швидку допомогу і побачила, що активність лікарів подвоїлася.
– Дивіться, дивіться, вони зараз нас всіх відвезуть – а як же ми?!. –нажахано лепетало, зовсім не розуміючи того, що відбувається, малятко.

Я почувалася в повній безвиході, оскільки вперше зіткнулася зі щойно загиблими дітьми та уявлення не мала, як їм усе це пояснити. Хлопчик начебто щось уже розумів, а от його сестра була страшенно налякана тим, що відбувається, і її маленьке сердечко не хотіло розуміти нічого взагалі...
На якийсь момент я зовсім розгубилася. Мені дуже хотілося її заспокоїти, але я ніяк не могла знайти потрібних слів і, боячись зробити гірше, поки мовчала.

Раптом зі швидкої допомоги з'явилася фігура чоловіка, і я почула, як одна з медсестер комусь крикнула: «Втрачаємо, втрачаємо!» І зрозуміла, що наступним, хто розлучився з життям, мабуть, був батько...
– Ой, та-аточку!!! – радісно запищала дівчинка. – А я вже думала, ти нас залишив, а ти тут! Ой, як добре!..
Батько, нічого не розуміючи, озирався навсібіч, аж раптом, побачивши своє поранене тіло і лікарів, що клопочуться довкола нього, схопився обома руками за голову і тихо завив... Було дуже дивно спостерігати велику і сильну дорослу людину, яка споглядала свою смерть у такому дикому жаху. Або може, саме так і повинно було відбуватися?.. Тому, що він, на відміну від дітей, якраз розумів, що його земне життя скінчене, і зробити, навіть за найбільшого бажання, вже нічого більше не можна...
– Тату, татку, то хіба ти не радий? Ти ж можеш бачити нас? Адже можеш?.. – щасливо верещала, не розуміючи його відчаю, доня.
А батько дивився на них із такою розгубленістю і болем, що в мене просто розривалося серце...
– Боже, і ви теж?!.. І ви?.. – лише й міг вимовити він. – Ну, за що ж – ви?!
У машині швидкої допомоги три тіла вже були закриті повністю, і жодних сумнівів більше не викликало, що все ці нещасні вже мертві. В живих залишилася поки одна лише мати, чиєму «пробудженню» я, щиро зізнатися, зовсім не заздрила. Адже побачивши, що вона втратила всю свою сім'ю, ця жінка просто могла відмовитися жити.
– Тату, тату, а мама теж скоро прокинеться? – наче й нічого не трапилося, радісно запитала дівчинка.
Батько стояв у повній розгубленості, але я бачила, що він щосили намагається зібратися, аби хоч якось заспокоїти свою донечку.
– Катрусю, люба, мама не прокинеться. Вона вже не буде більше з нами, – якомога спокійніше вимовив батько.
– Як не буде?!.. Ми ж усі разом? Ми маємо бути разом!!! То хіба ні?.. –не здавалася маленька Катя.
Я зрозуміла, що батькові буде дуже складно якось доступно пояснити цьому маленькому чоловічку — своїй донечці — що життя для них сильно змінилося і вороття у старий світ не буде, як би їй цього не хотілося... Батько сам був зовсім шокований і, по-моєму, не менше за доньку потребував розради. Краще за всіх поки тримався хлопчик, хоча я прекрасно бачила, що йому також було дуже і дуже страшно. Усе сталося дуже несподівано, і ніхто з них не був до цього готовий. Але, мабуть, у хлопчиську спрацював якийсь «інстинкт мужності», коли він побачив свого «великого і сильного» тата в такому розгубленому стані, і він, бідолаха, суто по-чоловічому перейняв «кермо влади» з рук розгубленого батька у свої маленькі, тремтливі дитячі руки...

Досі я ніколи не бачила людей (окрім мого дідуся) у справжній момент їх смерті. І саме того злощасного вечора я зрозуміла, якими безпорадними й непідготовленими люди зустрічають момент свого переходу в інший світ!.. Напевно, страх чогось зовсім їм невідомого, а також вигляд свого тіла збоку створював справжній шок для людей, які, нічого ще не підозрюючи, на жаль, уже «відходили».

– Тату, тату, дивися – вони нас відвезли і маму теж! Як же ми тепер її знайдемо?!..
Малятко трусило батька за рукав, намагаючись привернути його увагу, але він все ще знаходився десь «між світами» і нітрохи на неї не зважав... Я була дуже здивована і навіть розчарована такою негідною поведінкою її батька. Яким би переляканим він не був, біля його ніг стояв малесенький чоловічок – його крихітна донечка, в очах якої він був «найсильнішим і найкращим» татом на світі, чиєї участі й підтримки вона в цю мить дуже потребувала. І настільки розкисати в її присутності, на мій погляд, він просто не мав жодного права...
Я бачила, що ці бідні діти зовсім не уявляють, що ж їм тепер робити і куди йти. Щиро кажучи, я теж. Але комусь треба було діяти, і я вирішила знову втрутитися у, може, не зовсім свою справу, бо просто не могла за всім цим спокійно спостерігати.
– Пробачте мене, як вас звуть? – тихо я спитала в батька.
Це просте питання вивело його з «остовпіння», в яке він «поринув з головою», не в змозі повернутися назад. Здивовано втупившись у мене, він розгублено вимовив:
– Валерій... А звідки взялася ти?!. Ти теж загинула? Чому ти нас чуєш?
Я була дуже рада, що вдалося якось його повернути, і тут же відповіла:
– Ні, я не загинула, я просто йшла повз, коли все це сталося. Але я можу вас чути і з вами говорити. Якщо ви, звичайно, цього захочете.
Тут уже вони всі на мене здивовано втупилися...
– А чому ж ти жива, якщо можеш нас чути? — поцікавилася маленька.
Я лише зібралася їй відповісти, як раптом несподівано з'явилася молода темноволоса жінка і, не встигнувши нічого сказати, знову зникла.
– Мамо, мамо, а ось і ти!!! – щасливо закричала Катя. – Я ж казала, що вона прийде, казала ж!!!
Я зрозуміла, що життя жінки, мабуть, у цей момент «висить на волосині», і її сутність на якусь мить просто виявилася вибитою зі свого фізичного тіла.
– То де ж вона?!.. – засмутилася Катя. — Вона ж щойно тут була!..
Дівчинка, напевно, дуже втомилася від величезного напливу найрізноманітніших емоцій, і її личко стало дуже блідим, безпорадним і сумним... Вона щосили вчепилася в руку своєму братові, неначе шукаючи в нього підтримки, і тихо прошепотіла:
– І всі довкола нас не бачать... Що ж це таке, тату?..
Вона раптом стала схожа на маленьку, сумну стару бабцю, яка в повній розгубленості дивиться своїми чистими очима на такий знайомий білий світ, і ніяк не може збагнути – куди ж тепер їй йти, де ж тепер її мама, і де тепер її дім?.. Вона оберталася то до свого сумного брата, то до батька, який стояв самотньо і, здавалося, був до всього байдужим. Та жоден із них не мав відповіді на її просте дитяче питання, і бідній дівчинці раптом стало насправді дуже страшно....
– А ти з нами побудеш? – дивлячись на мене своїми великими оченятами, тужливо запитала вона.
– Звичайно ж, побуду, якщо ти цього хочеш, – тут же запевнила я.
І мені дуже захотілося її міцно по-дружньому обійняти, аби хоч трішки зігріти її маленьке і таке перелякане серденько...
– Хто ти, дівчинко? – несподівано запитав батько.
– Просто людина, лише трішки «інша», – ледь зніяковівши, відповіла я. – Я можу чути і бачити тих, хто «пішов»... як ось ви зараз.
– Адже ми померли, правда? — вже спокійніше запитав він.
– Так, – щиро відповіла я.
– І що ж тепер із нами буде?
– Ви житимете, лише вже в іншому світі. І він не такий уже поганий, повірте!.. Просто вам треба до нього звикнути й полюбити.
– А хіба після смерті ЖИВУТЬ?.. – усе ще не вірячи, запитував батько.
– Живуть. Але вже не тут, – відповіла я. – Ви відчуваєте все так само, як раніше, але це вже інший, не ваш звичний світ. Ваша дружина ще знаходиться там, так само, як і я. Але ви вже перейшли «межу» і тепер ви на іншому боці, – не знаючи, як точніше пояснити, намагалася «достукатися» до нього я.
– А вона теж колись до нас прийде? – раптом запитала дівчинка.
– Колись так, – відповіла я.
– Ну, тоді я її почекаю, – впевнено заявило задоволене малятко. – І ми знову будемо всі разом, правда, тату? Ти ж хочеш, щоб мама знову була з нами, правда?..
Її величезні сірі очі сяяли, як зірочки, в надії, що її улюблена мама одного прекрасного дня теж буде тут, в її новому світі, навіть не розуміючи, що цей ЇЇ теперішній світ для мами буде не більше й не менше, як просто смерть...
Як виявилось, довго маленькій чекати не довелося... Її улюблена мама з'явилася знову... Вона була дуже сумною і трішки розгубленою, але трималася набагато краще, ніж до шалу переляканий батько, який зараз уже, на мою щиру радість, помалу опам'ятовувався.

Цікаво те, що за час мого спілкування з такою величезною кількістю сутностей померлих, я майже з упевненістю могла б сказати, що жінки приймали «шок смерті» набагато впевненіше і спокійніше, ніж це робили чоловіки. Я тоді ще не могла зрозуміти причини цього цікавого спостереження, але точно знала, що це саме так. Можливо, вони глибше і важче переносили біль провини за дітей, яких вони залишили на «живому» світі, або за той біль, якого їх смерть завдавала рідним і близьким. Але саме страх смерті у більшості з них (на відміну від чоловіків) майже геть-чисто відсутній. Чи могло це якоюсь мірою пояснюватися тим, що вони самі дарували найцінніше, що було на нашій землі, – людське життя? Відповіді на це питання тоді ще в мене, на жаль, не було...

– Мамусю, мамо! А вони казали, що ти ще довго не прийдеш! А ти вже тут!!! Я ж знала, що ти нас не залишиш! – верещала маленька Катя, захлинаючись від захоплення. – Тепер ми знову всі разом і тепер буде все гаразд!
І як же сумно було спостерігати, як уся ця люба дружна сім'я прагнула вберегти свою маленьку доньку і сестру від свідомості того, що це зовсім не так уже й добре, що вони знову всі разом, і що в жодного з них, на жаль, уже не залишилося щонайменшого шансу на решту свого непрожитого життя... І що кожен із них щиро вважав би за краще, аби хоч хтось з їхньої сім'ї залишився б жити... А маленька Катя далі щось безневинно та щасливо лопотіла, радіючи, що знову вони всі одна сім'я і знову цілком «все гаразд»...
Мама сумно посміхалася, прагнучи показати, що вона теж рада і щаслива... а душа її, як поранений птах, криком кричала про її нещасних малят, які так мало прожили...
Раптом вона наче «відокремила» свого чоловіка і себе від дітей якоюсь прозорою «стіною» і, дивлячись просто на нього, ніжно торкнулася його щоки.
– Валерію, будь ласка, поглянь на мене, – тихо промовила жінка. – Що ж ми робитимемо?.. Адже це смерть, правда ж?

Він підняв на неї свої великі сірі очі, в яких плюскотіла така смертельна туга, що тепер уже мені замість нього захотілося вовком завити, бо приймати все це в душу було майже неможливо...
– Як же могло статися таке?.. За що ж їм?!.. – знову запитала Валерія дружина. – Що ж нам тепер робити, скажи?
Але він нічого не міг їй відповісти, ні тим паче щось запропонувати. Він просто був мертвий і про те, що буває «після», на жаль, нічого не знав, так само, як усі інші люди, що жили в той «темний» час, коли всім і кожному важким «молотом брехні» буквально вбивали в голову, що «після» вже нічого більше немає і що людське життя закінчується у скорботний і страшний момент фізичної смерті...
– Тату, мамо, і куди ми тепер підемо? – життєрадісно запитала дівчинка. Здавалося, тепер, коли всі зібралися, вона була знову цілком щаслива і готова була продовжувати своє життя навіть у такому незнайомому для неї існуванні.
– Ой, мамусю, а моя ручка пройшла через лавку!!! А як же тепер мені сісти?.. – здивувалося малятко.
Але не встигла мама відповісти, як раптом просто над ними повітря заблискало всіма барвами веселки і почало згущуватися, перетворюючись на дивовижної краси блакитний канал, дуже схожий на той, який я бачила під час мого невдалого «купання» у річці. Канал виблискував і переливався тисячами зірочок і щораз щільніше закутував остовпілу сім'ю.
– Я не знаю, хто ти, дівчинко, але ти щось знаєш про це, – несподівано звернулася до мене мати. – Скажи, ми повинні туди йти?
– Боюся, що так, – якомога спокійніше відповіла я. – Це ваш новий світ, в якому ви житимете. І він дуже красивий. Він сподобається вам.
Мені було трішки сумно, що вони відходять так скоро, але я розуміла, що так буде краще і що вони не встигнуть навіть насправді пошкодувати про втрачене, оскільки їм відразу ж доведеться приймати свій новий світ і своє нове життя...
– Ой, мамусю, мамо, як гарно!!! Майже, як Новий Рік!.. Відасе, Відасе, правда, гарно?! – щасливо лепетало малятко. – Підемо ж, підемо, чого ж ви чекаєте!
Мама сумно мені посміхнулася і ласкаво сказала:
– Прощай, дівчинко. Хто б ти не була – щастя тобі в цьому світі...
І обійнявши своїх малят, обернулася до каналу, що світився. Всі вони, окрім маленької Каті, були дуже сумними і вочевидь сильно хвилювалися. Їм доводилося залишати все, таке звичне і так добре знайоме, і «йти» невідомо куди. І, на жаль, жодного вибору в них у цій ситуації не було...
Раптом у середині каналу, що світився, ущільнилася осяйна жіноча фігура і почала плавно наближатися до враженого сімейства, що збилося «в купку».
– Алісо?.. — невпевнено вимовила мати, пильно вдивляючись у нову гостю.
Сутність, посміхаючись, простягнула руки до жінки, ніби запрошуючи в свої обійми.
– Алісо, це, правда, ти?!..
– Ось ми й зустрілися, рідна, — промовила істота, що світилася. – Невже ви всі?.. Ох, який жаль!.. Рано їм поки... Який жаль...
– Мамусю, мамо, хто це? – пошепки запитало вражене малятко. – Яка вона красива!.. Хто це, мамо?
– Це твоя тітка, люба, – ласкаво відповіла мати.
– Тітка?! Ой, як добре – нова тітка!!! А вона хто? – не вгамовувалася цікава дівчинка.
– Вона моя сестра, Аліса. Ти її ніколи не бачила. Вона відійшла в цей «інший» світ, коли тебе ще не було.
– Ну, тоді це було дуже давно, – впевнено констатувала «безперечний факт» маленька Катя...
Сяюча «тітка» сумно посміхалася, спостерігаючи за своєю життєрадісною маленькою племінницею, яка нічого поганого в цій новій життєвій ситуації не підозрювала. А та собі весело підстрибувала на одній ніжці, випробовуючи своє незвичайне «нове тіло», і, цілком залишившись задоволеною, запитливо втупилася на дорослих, чекаючи, коли ж вони нарешті підуть у той незвичайний осяйний їх «новий світ»... Вона здавалася знову цілком щасливою, оскільки вся її сім'я була тут, що означало – у них «все чудово», і не треба ні про що більше хвилюватися... Її крихітний дитячий маленький світ був знову звично захищений любими людьми, і вона більше не мала думати про те, що ж з ними сьогодні сталося, і просто чекала, що там буде далі.

Аліса дуже уважно на мене поглянула і ласкаво промовила:
– А тобі ще рано, дівчинко, в тебе ще довгий шлях попереду...
Блакитний канал, що світився, все ще виблискував і переливався, але мені раптом здалося, що свічення стало слабшим, і ніби відповідаючи на мою думку, «тітка» промовила:
– Нам уже час, рідні мої. Цей світ вам уже більше не потрібний...
Вона прийняла їх всіх у свої обійми (чому я на мить здивувалася, оскільки вона наче раптом побільшала), і канал, що світився, зник разом із любою дівчинкою Катею і всією її чудовою сім'єю... Стало порожньо й сумно, неначе я знову втратила когось близького, як це траплялося майже завжди після нової зустрічі з тими, хто «відходить»...
– Дівчинко, з тобою все гаразд? – почула я чийсь стривожений голос.
Хтось мене торсав, намагаючись «повернути» до нормального стану, оскільки я, мабуть, знову дуже глибоко «увійшла» в той інший, далекий для інших світ і злякала якусь добру людину своїм «заморожено-ненормальним» спокоєм.

Вечір був таким самим чудовим і теплим, і довкола все залишалося точнісінько, як і було лише якусь годину тому... тільки мені вже не хотілося гуляти.
Чиїсь крихкі, добрі життя, щойно так легко обірвавшись, білою хмаркою відлетіли в інший світ, і мені стало раптом дуже сумно, неначе разом із ними відлетіла краплинка моєї самотньої душі... Дуже хотілося вірити, що люба дівчинка Катя знайде хоч якесь щастя в очікуванні свого повернення «додому»... І було щиро шкода всіх тих, хто не мав таких «тіток», що приходили, аби хоч трішки полегшити страх, і хто з жахом метався, ідучи в той інший, незнайомий і моторошний світ, навіть не уявляючи, що їх там чекає, і не вірячи, що це далі продовжується їх «дорогоцінне та єдине» ЖИТТЯ...

Зміст

Читати далі...