Шлях до потрібних знань

Мудрий не той, хто багато знає, а той, хто знає потрібне


Світлана де Роган-Лєвашова «Одкровення»

26. Стелла-2. Гарольд

Минали дні, тижні, а я, завантажена «по самі вуха» щоденними клопотами, все ще ніяк не могла знайти вільного часу, аби відвідати свою любу маленьку подружку. Думала я про неї майже щодня і сама собі присягалася, що завтра вже напевне знайду час, аби хоч кілька годин «відвести душу» з цим дивним світлим чоловічком... А також ще одна, дуже дивна думка ніяк не давала мені спокою – дуже хотілося познайомити бабусю Стелли зі своєю, не менш цікавою і незвичайною бабусею... З якоїсь нез'ясовної причини я була впевнена, що обидві ці чудові жінки вже точно знайшли б, про що поговорити...

Врешті одного прекрасного дня я раптом вирішила, що вистачить відкладати все «на завтра» і, хоча зовсім не була впевнена, що Стеллина бабуся саме сьогодні буде там, вирішила, що буде чудово, якщо я нарешті відвідаю свою нову подружку, ну, а якщо пощастить, то й наших милих бабусь одну з одною познайомлю.
Якась дивна сила буквально штовхала мене з дому, ніби хтось здалека дуже м'яко й водночас дуже наполегливо мене подумки кликав.

Я тихо підійшла до бабусі і, як завжди, почала біля неї крутитися, прагнучи придумати, як би їй усе це трохи краще подати.
– То що, підемо чи як?.. – спокійно запитала бабуся.
Я вражено на неї втупилася, не розуміючи, яким чином вона могла дізнатися, що я взагалі кудись зібралася?!.
Бабуся хитро посміхнулася і, наче й нічого не трапилося, спитала:
– Що, хіба ти не хочеш зі мною перейтися?
У душі обурившись такому безцеремонному вторгненню в мій «приватний уявний світ», я вирішила бабусю «випробувати».
– Звичайно ж, хочу! – радісно вигукнула я і, не кажучи, куди ми підемо, попрямувала до дверей.
– Светра візьми, повернемося пізно – прохолодно буде! – навздогін крикнула бабуся.
Тут уже я довше витримати не могла...
– І звідки ти знаєш, куди ми йдемо?! – настовбурчившись, як замерзлий горобець, ображено буркнула я.
– То в тебе ж усе на обличчі написано, – посміхнулася бабуся.
На обличчі в мене, звичайно ж, написано цього не було, але я б багато що віддала, аби дізнатися, звідки вона так упевнено завжди все знала, коли справа стосувалася мене?

За декілька хвилин ми вже дружно чимчикували в напрямку до лісу, захоплено базікаючи про найрізноманітніші та неймовірні історії, яких вона, звичайно, знала набагато більше, ніж я, і це була одна з причин, чому я так любила з нею гуляти.
Ми були лише вдвох, і не треба було побоюватися, що хтось підслухає і комусь, може, не сподобається те, про що ми говоримо.

Бабуся дуже легко сприймала всі мої дивацтва і ніколи нічого не боялася; а інколи, якщо бачила, що я повністю в чомусь «згубилася», вона давала мені поради, що допомагали вибратися з тієї або іншої небажаної ситуації; але найчастіше просто спостерігала, як я реагую на життєві складнощі, що вже стали постійними і без кінця-краю траплялися на моєму «тернистому» шляху. Останнім часом мені почало здаватися, що бабуся лишень чекає, коли трапиться щось новеньке, аби поглянути, чи подорослішала я хоч б на дещицю, чи все ще «варюся» у своєму «щасливому дитинстві», ніяк не бажаючи вилізти з куценької дитячої сорочки. Але навіть за таку її «жорстоку» поведінку я дуже її любила і прагнула користуватися кожною зручною нагодою, аби якомога частіше проводити з нею час удвох.

Ліс зустрів нас привітним шелестом золотого осіннього листя. Погода була чудова, і можна було сподіватися, що моя нова знайома завдяки «щасливому випадку» теж опиниться там.
Я нарвала маленький букет якихось скромних осінніх квітів, які ще залишилися, і за декілька хвилин ми вже знаходилися поряд із кладовищем, біля воріт якого... на тому ж місці сиділа та сама мініатюрна люба старенька...
– А я вже думала, вас не діждуся! – радісно привіталася вона.
У мене буквально «щелепа відвисла» від такої несподіванки, і в ту мить я, мабуть, виглядала досить безглуздо, оскільки старенька, весело розсміявшись, підійшла до нас і лагідно поплескала мене по щоці.
– Ну, ти йди, люба, Стелла вже зачекалася на тебе. А ми тут трохи посидимо...
Я не встигла навіть спитати, як же я потраплю до тієї самої Стелли, як усе знову кудись зникло, і я опинилася у вже звичному, виблискуючому світі шаленої Стеллиної фантазії, що мінився усіма барвами веселки, і, не встигнувши трохи краще зогледітися, тут же почула захоплений голосок:
– Ой, як добре, що ти прийшла! А я чекала, чекала!..

Дівчинка вихором підлетіла до мене і тицьнула мені просто в руки... маленького червоного «дракончика»... Я відскочила від несподіванки, але тут же весело розсміялася, тому що це була найкумедніша і найсмішніша на світі істота!..

«Дракончик», якщо можна його так назвати, випнув своє ніжне рожеве черево і загрозливо на мене зашипів, мабуть, дуже сподіваючись таким чином мене злякати. Але коли побачив, що лякатися тут ніхто не збирається, спокійнісінько влаштувався в мене на колінах і почав мирно сопіти, показуючи, який він добрий і як сильно його треба любити...
Я запитала в Стелли, як його звуть і чи давно вона його створила.
– Ой, я ще навіть і не придумала, як звати! А з'явився він просто зараз! Правда ж, він тобі подобається? – весело щебетала дівчинка, і я відчувала, що їй було приємно бачити мене знову.
– Це тобі! – раптом сказала вона. – Він з тобою житиме.
Дракончик смішно витягнув свою шипувату мордочку, мабуть, вирішивши поглянути, чи немає в мене чогось цікавого... І раптом лизнув мене просто в ніс! Стелла вищала від захвату і вочевидь була дуже задоволена своїм витвором.
– Ну, гаразд, – погодилася я, – поки я тут, він може бути зі мною.
– Ти хіба його не забереш із собою? – здивувалася Стелла.

І тут я зрозуміла, що вона, мабуть, зовсім не знає, що ми «різні» і що на тому самому світі вже не живемо. Найімовірніше, бабуся, аби її пошкодувати, не розповіла дівчинці всієї правди, і та щиро думала, що це такий самий світ, в якому вона раніше жила, з різницею лише в тому, що тепер свій світ вона ще могла створювати сама...
Я цілком була впевнена, що не хочу бути тим, хто розповість цій маленькій довірливій дівчинці, яким насправді її сьогоднішнє життя. Вона була задоволена і щаслива в цій «своїй» фантастичній реальності, і я подумки собі присяглася, що ні за що й ніколи не буду тим, хто зруйнує цей її казковий світ. Я лише не могла зрозуміти, як же пояснила бабуся раптове зникнення всієї її сім'ї і взагалі все те, в чому вона зараз жила?..

– Бачиш, – з невеликою затримкою, посміхнувшись, сказала я, – там, де я живу, дракони не дуже популярні....
– То його ж ніхто не побачить! – весело прощебетало малятко.
У мене просто-таки гора звалилася з пліч!.. Я ненавиділа брехати або викручуватися, і вже особливо перед таким чистим маленьким чоловічком, яким була Стелла. Виявилося – вона прекрасно все розуміла і якимось чином примудрялася поєднувати в собі радість творіння і смуток від втрати своїх рідних.
– А я нарешті знайшла собі тут друга! – звитяжно заявило малятко.
– Та ну?.. А ти мене з ним коли-небудь познайомиш? – здивувалася я.
Вона кумедно кивнула своєю пухнастою рудою голівкою і лукаво примружилася.
– Хочеш просто зараз? – я відчувала, що вона буквально «совгається» на місці, не в змозі більше стримувати своє нетерпіння.
– А ти впевнена, що він захоче прийти? – насторожилася я.
Не тому, що я когось боялася або соромилася, просто в мене не було звички непокоїти людей без особливо важливого на те приводу, і я не була впевнена, що саме зараз цей привід є серйозним... Але Стелла була, мабуть, у цьому цілком переконана, тому що буквально за якусь частку секунди поряд із нами з'явилася людина.
Це був дуже сумний лицар... Так, так, саме лицар!.. І мене дуже здивувало, що навіть у цьому «іншому» світі, де він міг «одягти» на себе будь-який енергетичний «одяг», він досі не розлучався зі своїм суворим лицарським обладунком, в якому він себе ще, мабуть, дуже добре пам'ятав... І я чомусь подумала, що в нього мали на це бути якісь дуже серйозні причини, якщо навіть через стільки років він не захотів із цією подобою розлучатися.

Зазвичай, коли люди вмирають, спочатку після своєї смерті їх сутності завжди виглядають саме так, як вони виглядали на момент своєї фізичної смерті. Мабуть, величезний шок і дикий страх перед невідомим досить великі, аби не додавати до цього ще якийсь додатковий стрес. Коли ж час минає (зазвичай через рік), сутності старих і літніх людей помалу починають виглядати молодими і стають такими самими, якими вони були в кращі роки своєї юності. Ну, а передчасно померлі малята різко «дорослішають», ніби «наздоганяючи» свої непрожиті роки, і стають чимось схожими на свої сутності, якими вони були, коли увійшли до тіл цих нещасних, дуже рано загиблих або передчасно померлих від якоїсь хвороби дітей, з тією лише різницею, що деякі з них трохи «додають» у розвитку, якщо, попри їх коротке життя у фізичному тілі, їм досить пощастило... І вже набагато пізніше кожна сутність змінюється, залежно від того, як вона далі на «новому» світі живе.

А високі сутності, які живуть на ментальному рівні землі, на відміну від усіх інших, навіть можуть самі собі, за власним бажанням створювати «обличчя» і «одяг», оскільки, проживши дуже довгий час (чим вищий розвиток сутності, тим рідше вона повторно втілюється у фізичне тіло) і досить освоївшись у тому «іншому», спочатку не знайомому їм світі, вони вже самі можуть багато що створювати.
Чому крихітка Стелла обрала своїм другом саме цього дорослого й чимось глибоко пораненого чоловіка, для мене до цього дня так і залишилося нерозгаданою загадкою. Але оскільки дівчинка виглядала абсолютно задоволеною і щасливою через таке «придбання», то мені залишалося лише повністю довіритися безпомилковій інтуїції цієї маленької, лукавої чарівниці...

Як виявилось, його звали Гарольд. Востаннє він жив у своєму фізичному земному тілі понад тисячу років назад і, мабуть, володів дуже високою сутністю, але я серцем відчувала, що спогади про проміжок його життя в цьому останньому втіленні були чимось дуже для нього болючим, оскільки саме звідти Гарольд виніс цю глибоку і скорботну тугу, яка стільки років його супроводжувала...
– Ось! Він дуже добрий, і ти з ним теж подружишся! – щасливо промовила Стелла, не звертаючи уваги, що її новий друг теж знаходиться тут і прекрасно нас чує.

Їй, напевно, не здавалося, що говорити про нього в його ж присутності, може, не дуже правильно... Вона просто була дуже щаслива, що нарешті в неї з'явився друг, і цим щастям зі мною відкрито й з утіхою ділилася.
Вона взагалі була неправдоподібно щасливим дитям! Як у нас казали – «щасливою за вдачею». Ні до Стелли, ні після неї мені ніколи не доводилося зустрічати нікого, хоч би трішки схожого на цю «сонячну», милу дівчинку. Здавалося, жодна біда, жодне нещастя не могло вибити її з надзвичайної «щасливої колії»... І не тому, що вона не розуміла або не відчувала людського болю чи нещастя – навпаки, я навіть була впевнена, що вона відчуває це набагато глибше за всіх інших. Просто вона була немовби створена з клітинок радості і світла й захищена якимось дивним, дуже «позитивним» захистом, який не дозволяв ні горю, ні печалі проникнути в глибину її маленького і дуже доброго сердечка, аби зруйнувати його так звичною для всіх нас щоденною лавиною негативних емоцій і поранених болем відчуттів.... Стелла сама БУЛА ЩАСТЯМ і щедро, як сонечко, дарувала його всім довкола.

– Я знайшла його таким сумним!.. А тепер йому вже набагато краще, правда, Гарольде? – звертаючись до нас обох одночасно, щасливо продовжувала Стелла.
– Мені дуже приємно познайомитися з вами, – усе ще почуваючись трішки скуто, сказала я. – Це, напевно, дуже складно знаходитися так довго між світами?..
– Це такий же світ, як усі, – знизавши плечима, спокійно відповів лицар. – Лише майже порожній...
– Як – порожній? — здивувалася я.
Одразу ж втрутилася Стелла... Було видно, що їй кортить швидше мені «все-все» розповісти, і вона вже аж підстрибувала на місці від спопеляючого її нетерпіння.
– Він просто ніяк не міг знайти тут своїх близьких, але я йому допомогла! – радісно випалило малятко.
Гарольд ласкаво посміхнувся цьому чудовому, «іскристому» від щастя чоловічкові й кивнув головою, ніби підтверджуючи її слова:
– Це правда. Я шукав їх цілу вічність, а виявилось, треба було всього-на-всього відчинити правильні «двері». Ось вона мені й допомогла.
Я втупилася на Стеллу, чекаючи на пояснення. Ця дівчинка, сама того не розуміючи, дедалі більше продовжувала мене дивувати.
– Ну, так, – трохи розгублено вимовила Стелла, – він розповів мені свою історію, і я побачила, що їх тут просто немає. Ось я їх і пошукала...
Звичайно, з такого пояснення я нічого до пуття не зрозуміла, але перепитувати було соромно, і я вирішила почекати, що ж вона скаже далі. Але на жаль або на щастя, від цього тямущого малятка не так просто було щось приховати... Хитро глянувши на мене своїми величезними очима, вона тут же запропонувала:
– А хочеш – покажу?
Я лише ствердно кивнула, боячись злякати, оскільки знову чекала від неї чогось чергового «приголомшливо-неймовірного»...

Її «квітчаста реальність» кудись у черговий раз зникла, і з'явився незвичний пейзаж...
Судячи з усього, це була якась дуже спекотна, можливо східна, країна, оскільки все довкола буквально сліпило яскравим, біло-помаранчевим світлом, яке зазвичай з'являлося тільки за дуже сильно розжареного, сухого повітря. Земля, скільки сягало око, була випаленою і безбарвною, і окрім далеких гір, що виднілися в блакитному серпанку, ніщо не урізноманітнювало цей скупий, плаский і «голий» пейзаж... Трохи далі виднілося невелике древнє білокам'яне місто, яке по всьому колу було обнесене напівзруйнованою кам'яною стіною. Напевно, вже давним-давно ніхто на це місто не нападав, і місцеві жителі не дуже турбувалися про «оновлення» оборони або хоч би «постарілої» довколишньої міської стіни.

Усередині містом бігли вузенькі змійчасті вулички, з'єднуючись в одну-єдину ширшу, з незвичайними мініатюрними білими фортецями, що були оточені такими самими мініатюрними садами, кожен з яких соромливо ховався від чужих очей за високою кам'яною стіною. Зéлені в місті практично не було, від чого залите сонцем біле каміння буквально «плавилося» від спопеляючої спекоти. Зле полуденне сонце несамовито спрямовувало всю міць своїх палючих променів на незахищені, запорошені вулиці, які, вже задихаючись, тужливо прислухалися до щонайменшого подиху свіжого вітерцю, що так і не з'являвся. Розжарене спекою повітря «гойдалося» гарячими хвилями, перетворюючи це незвичайне містечко на справжню задушливу піч. Здавалося, це був найспекотніший день найспекотнішого на землі літа.....

Уся ця картинка була дуже реальною, такою ж реальною, якими колись були мої улюблені казки, в які я так само, як тут, «поринала з головою», не чуючи і не бачачи нічого довкола...
Раптом із «загальної картинки» виокремилася маленька, але дуже «домашня» фортеця, яка, коли б не дві смішні квадратні башточки, більше нагадувала великий і досить затишний будинок.
На сходинках під великою оливою бавилося маленьке біляве хлоп’я років чотирьох-п'яти. А за ним під старою яблунею збирала опалі яблука повна, приємна жінка, схожа на милу, дбайливу, добродушну няню.
На дворі з'явилася дуже красива світловолоса молода пані і... мій новий знайомий – лицар Гарольд.
Жінка була одягнена в незвичайне, але, мабуть, дуже дороге, довге шовкове плаття, складки якого м'яко колисалися, повторюючи кожен рух її легкого, витонченого тіла. Смішна, шита бісером блакитна шовкова шапочка мирно покоїлася на світлому волоссі красивої пані, чудово підкреслюючи колір її великих ясно-блакитних очей.
Гарольд же, незважаючи на таку спопеляючу пекельну спекоту, майже задихаючись, «чесно мучився» у своїй розпеченій лицарській зброї, подумки проклинаючи божевільну спеку (і тут же просячи вибачення в «милостивого» Господа, якому він так вірно і щиро вже стільки років служив)... Гарячий піт, сильно дратуючи, лився з нього градом і, застилаючи йому очі, безсердечно псував швидкоплинні хвилини їх чергового «останнього» прощання... Мабуть, лицар зібрався кудись дуже далеко, оскільки обличчя його любої пані було дуже сумним, попри те, що вона щиро чимдуж намагалася це приховати...
– Це востаннє, ласко моя... Я обіцяю тобі, це справді востаннє, – насилу вимовив лицар, ласкаво торкаючись її ніжної щоки.
Розмову я чула подумки, але залишалося дивне відчуття чужої мови. Я прекрасно розуміла слова, та все ж знала, що вони говорять якоюсь іншою мовою.
– Я тебе більше ніколи не побачу... – крізь сльози прошепотіла жінка. – Вже ніколи...
Хлопчик чомусь ніяк не реагував ні на близький від'їзд свого батька, ні на його прощання з мамою. Він спокійно продовжував бавитись, не звертаючи жодної уваги на дорослих, неначе це його ніяк не стосувалося. Мене це трішки здивувало, але я не сміла нічого питати, а просто спостерігала, що ж буде далі.
– То хіба ти не скажеш мені «до побачення»? – звертаючись до нього, запитав лицар.
Хлопчик, не піднімаючи очей, заперечливо похитав голівкою.
– Облиш його, він просто на тебе сердиться... – сумно попрохала жінка. – Він теж тобі вірив, що більше не залишиш його самого.

Лицар кивнув і, влізши на свого величезного коня, не обертаючись, поскакав вузенькою вулицею, дуже скоро сховавшись за першим же поворотом. А гарна пані сумно дивилася йому вслід, і душа її готова була бігти... повзти... летіти за ним, неважливо куди, аби ще раз хоч на мить побачити, хоч на коротку мить почути!.. Але вона знала, що цього не буде, що вона залишиться там, де стоїть, і що через примху долі вже не побачить і не обійме свого Гарольда ніколи... По її блідих, враз змарнілих щоках котилися великі, важкі сльози і виблискуючими краплями зникали в запорошеній землі...

– Господи, збережи його... – гірко шептала жінка. – Я ніколи його не побачу... вже ніколи... допоможи йому, Господи...
Вона стояла непорушно, як скорботна мадонна, нічого довкола не бачачи й не чуючи, а до її ніг горнулося біляве маля, яке тепер уже оголило всю свою печаль і дивилося із тугою туди, де замість його улюбленого тата тільки самотньо біліла порожня запорошена дорога.....
– Як же я міг із тобою не попрощатися, ласко моя?.. – раптом прозвучав поруч тихий, сумний голос.
Гарольд, не відриваючись, дивився на свою любу й таку сумну дружину, і смертельна туга, яку, здавалося, було неможливо змити навіть водоспадом сліз, хлюпала в його синіх очах... Але виглядав він дуже сильною і мужньою людиною, яку, найімовірніше, не так уже й просто було змусити просльозитися...

– Не треба! Ну, не треба засмучуватися! – пестила його величезну руку своїми крихкими пальчиками Стелла. – Ти ж бачиш, як сильно вони тебе любили?.. Ну хочеш, ми більше не дивитимемося? Ти це бачив і так уже багато разів!..
Картинка зникла... Я здивовано поглянула на Стеллу, але не встигла нічого сказати, як опинилася вже в іншому «епізоді» цього чужого життя, яке водночас так глибоко зачепило мою душу.
Прокидалася незвично яскрава, всипана діамантовими краплями роси, весела рожева зоря. Небо на мить спалахнуло, забарвивши яскраво-червоною загравою смужки кучерявих, білявих хмар, і відразу ж стало дуже світло – настав надзвичайно свіжий ранок. На терасі вже знайомого дому, в прохолодній тіні великого дерева, сиділи троє – уже знайомий нам лицар Гарольд та його дружна маленька сім'я. Жінка виглядала дивовижно красивою і зовсім щасливою, схожою на ту саму вранішню зорю... Лагідно посміхаючись, вона щось говорила своєму чоловікові, інколи ніжно торкаючись його руки. А він, зовсім розслабившись, тихо гойдав на колінах свого заспаного, скуйовдженого синочка і, з задоволенням попиваючи ніжно-рожевий «спітнілий» напій, час від часу ліниво відповідав на якісь, мабуть, йому вже знайомі питання своєї чарівної дружини...

Повітря було по-вранішньому «дзвінким» і дивовижно чистим. Маленький охайний садок дихав свіжістю, вологою і пахощами лимонів; груди розпирало від повноти дурманливо-чистого повітря, що струмувало просто в легені. Гарольду хотілося подумки «злетіти» від тихого щастя, яке наповнювало його втомлену, вистраждалу душу!... Він слухав, як тоненькими голосами співали птахи, які щойно прокинулися, бачив прекрасне обличчя своєї всміхненої дружини і, здавалося, ніщо на світі не могло порушити або забрати в нього цю дивну мить світлої радості та спокою його маленької щасливої сім'ї...

На мій подив, ця ідилічна картинка раптом несподівано відокремилася від нас із Стеллою блакитною «стіною», що світилася, залишаючи лицаря Гарольда зі своїм щастям на самоті. А він, забувши про все на світі, всією душею «вбирав» ці чудові й такі дорогі йому миті, навіть не помічаючи, що залишився один...
– Ну ось, хай він це дивиться, – тихо прошепотіла Стелла. – А я покажу тобі, що було далі...
Чудове видіння тихого родинного щастя зникло... а замість нього з'явилося інше, жорстоке і жахливе, яке не обіцяло нічого доброго, а вже тим більше – щасливого кінця.....

Це було те саме білокам'яне місто і той самий, уже знайомий нам дім... Лише цього разу все довкола палахкотіло у вогні... Вогонь був скрізь. Всепожираюче полум'я з ревінням виривалося з розбитих вікон і дверей та охоплювало людей, що кидалися в жаху і перетворювалися на крикливі людські факели, чим створювало чудовиськам, які їх переслідували, вдалу живу мішень. Жінки з виском хапали дітей, намагаючись сховатися з ними в підвалах, але рятувалися вони ненадовго – невдовзі недолюдки з реготом тягнули їх, напівголих і відчайдушно волаючих, назовні, аби ґвалтувати просто на вулиці, поряд із ще не захололими трупами їх маленьких дітей... Від кіптяви, що розносилася довкола, майже нічого не було видно... Повітря було «забите» запахами крові і гару, нíчим було дихати. Збожеволілі від страху та спеки люди похилого віку, що ховалися в підвалах, вилазили у двір і тут же падали мертвими під мечами звіроподібних диких людей, які з моторошним гигиканням гасали по всьому місту на конях. Довкола чувся гуркіт копит, дзвін заліза і дикі крики, від яких стигла в жилах кров...

Перед моїми очима, як у кіно, пролітали страшні картинки насилля і звірячих убивств, від яких холонуло серце... Я не могла на все це спокійно дивитися, серце буквально «вистрибувало» з грудей, чоло (начебто я була у фізичному тілі!..) вкривало холодним потом, і хотілося бігти світ за очі з цього страхітливого, жахливо-безжалісного світу... Але поглянувши на серйозно-зосереджене личко Стелли, мені стало соромно за свою слабкість, і я змусила себе дивитися далі.

Ми опинилися всередині того самого будинку, лише зараз усе в ньому було повністю розбите і знищене, а посередині однієї з кімнат, просто на підлозі, валялося мертве тіло доброї няні... Через розбиті вікна з вулиці чулися несамовиті жіночі крики, все перемішалося в жахливому кошмарі безвиході й страху... Здавалося, весь світ раптом чомусь з'їхав з глузду... Тут же ми побачили іншу кімнату, в якій троє чоловіків, важко навалившись, намагалися прив'язати до ручок ліжка світловолосу дружину лицаря Гарольда, що виривалася з останніх сил... А його маленький син сидів просто під тим самим ліжком, стискаючи в своїх малесеньких рученятах завеликий як для нього батьків кинджал, і, заплющивши очі, зосереджено щось шептав... Ніхто у всьому цьому божевільному сум'ятті жодної уваги на нього не звертав, а він був так дивно і «незворушно» спокійний, що спершу я подумала – з малям від усього цього жаху стався справжнісінький емоційний удар. Але дуже скоро зрозуміла, що помилилася... Як виявилось, дитя просто з останніх сил намагалося зібратися для дуже рішучого і важливого кроку...

Хлопчик міг вільно дотягнутися до будь-якого з насильників, і я спершу подумала, що бідне маля, думаючи ще зовсім по-дитячому, хоче спробувати якось захистити свою нещасну маму. Але як виявилось, цей крихітний, до смерті наляканий хлопчик був у своїй ще дитячій душі справжнім сином лицаря і зумів зробити найправильніший і єдиний у той страшний момент висновок... зважившись на найважчий у його коротенькому житті крок... Якось, нарешті, зібравшись і тихо прошепотівши «мамусю!», він вистрибнув з-під ліжка і з усіх своїх дитячих сил... полоснув важенним кинджалом прямо по ніжній шиї свою бідну матір, яку вже ніяк по-іншому не міг врятувати і яку він усім своїм дитячим сердечком самовіддано любив....

Спочатку, в «насильницькому» азарті, того, що сталося, ніхто навіть і не помітив... Хлопчисько тихенько відповз у куток і, мабуть, не маючи ні на що більше сил, сидів застиглий, до всього байдужий, і очима, розширеними від жаху, спостерігав, як просто перед ним, від його ж руки ішла з життя його добра, найкраща на світі, ласкава мама...
Раптом це страшне видіння кудись зникло, і довкола знову сяяв, переливаючись усіма барвами веселки, світлий і радісний Стеллин світ... А я, не в змозі прийти до тями від побаченого кошмару, намагалася зберегти в своїй пам'яті чистий образ цього чудового хороброго маленького хлопчика і навіть не помітила, що плачу... Я відчувала, як по моїх щоках річкою течуть сльози, але мені чомусь анітрішечки не було соромно...

– Далі тобі не показуватиму, тому що там буде ще сумніше... – засмучено сказала Стелла. – Але ми їх знайшли, з ними все гаразд! Ти не сумуй так! – тут же знову струсивши печаль, прощебетала вона.
А бідний Гарольд сидів на створеному нею виблискуючому камені, гладив одним пальцем червоного дракончика, що муркотів, і був від нас дуже далеко, у своєму заповітному світі, в якому, напевно, вся його родина була разом і в якому дуже реально жила його мрія, що не збулася...

Мені було так його шкода!.. Але, на жаль, допомогти йому було не в моїх силах. І мені, справді, дуже хотілося дізнатися, чим же це незвичайне малятко йому допомогло...
– Ми знайшли їх! – знову повторила Стелла. – Я не знала, як це зробити, але бабуся мені допомогла!
Виявилось, що Гарольд за життя навіть не встиг дізнатися, як жахливо постраждала, помираючи, його сім'я. Він був лицарем-воїном і загинув ще до того, як його місто виявилося в руках «катів», як і передбачала йому дружина.
Але, як тільки він потрапив до цього йому незнайомого чудового світу людей, що «відійшли», він відразу ж зміг побачити, як безжалісно й жорстоко вчинила з його «єдиними і улюбленими» зла доля. Потім він, як одержимий, цілу вічність намагався десь-якось знайти цих найдорожчих для нього на всьому білому світі людей... І шукав він їх дуже довго, понад тисячу років, поки одного дня якась зовсім незнайома мила дівчинка Стелла не запропонувала йому «зробити його щасливим» і не відчинила ті «інші» потрібні двері, аби нарешті їх для нього знайти...

– Хочеш, я покажу тобі? – знову запропонувало малятко.
Але я вже не була така впевнена, чи хочу я бачити щось іще... Бо щойно показані нею видіння ранили душу, і неможливо було так швидко їх позбутися, аби хотіти побачити якесь продовження...
– Адже ти хочеш побачити, що з ними сталося! – упевнено констатувала «факт» маленька Стелла.
Я поглянула на Гарольда і побачила в його очах повне розуміння того, що я тільки-но неждано-негадано пережила.
– Я знаю, що ти бачила... Я дивився це багато разів. Але вони тепер щасливі, ми ходимо дивитися на них дуже часто... І на них «колишніх» теж... – тихо промовив «сумний лицар».
І тут лише я зрозуміла, що Стелла, попросту, коли йому це хотілося, переносила його в його ж минуле, точнісінько, як вона зробила це щойно!!! І вона робила це, майже граючись!.. Я навіть не помітила, як ця чудова світла дівчинка щораз сильніше стала мене до себе «прив'язувати», стаючи для мене майже справжнім дивом, за яким мені без кінця хотілося спостерігати... І яку зовсім не хотілося покидати... Тоді я майже ще нічого не знала і не вміла, крім того, що могла зрозуміти й навчитися сама, і мені дуже хотілося хоч би чомусь у неї навчитися, поки ще була така нагода.
– Ти до мене, будь ласка, приходь! — тихо прошепотіла раптом посмутніла Стелла. – Адже ти знаєш, що тобі ще не можна тут залишатися... Бабуся сказала, що ти не залишишся ще дуже, дуже довго... Що тобі ще не можна вмирати. Але ти приходь...
Усе довкола стало раптом темне й холодне, ніби чорні хмари враз затягнули такий барвистий і яскравий Стеллин світ...
– Ой, не треба думати про таке страшне! – обурилася дівчинка і, як художник пензликом по полотну, швидко «замалювала» все знову у світлий і радісний колір.
– Ну ось, так правда краще? – задоволено запитала вона.
– Невже це були просто мої думки?.. – знову не повірила я.
– Ну, звичайно ж! – засміялася Стелла. – Ти ж сильна, ось і створюєш по-своєму все довкола.
– А як же тоді думати?.. – все ще ніяк не могла збагнути я.
– А ти просто «закрийся» і показуй лише те, що хочеш показати, – як само собою зрозуміле, промовила моя дивовижна подружка. – Бабуся мене так навчила.

Я подумала, що, мабуть, мені теж настав час трохи «потрусити» свою «утаємничену» бабусю, яка (я майже була в цьому впевнена!) напевно щось знала, але чомусь ніяк не бажала мене поки нічому вчити...
– То ти хочеш побачити, що сталося з близькими Гарольда? – нетерпляче запитало малятко.
Бажання, по правді, в мене дуже великого не було, оскільки я не була впевнена, чого від цього «показу» можна чекати. Але, аби не образити щедру Стеллу, згодилася.
– Я тобі не показуватиму довго. Обіцяю! Але ти повинна про них знати, правда ж?.. – щасливим голоском заявила дівчинка. – Ось, дивися – першим буде син...

Зміст

Читати далі...