Шлях до потрібних знань

Мудрий не той, хто багато знає, а той, хто знає потрібне


Світлана де Роган-Лєвашова «Одкровення»

27. Стелла-3. Аксель

На мій найбільший подив, на відміну від баченого раніше, ми потрапили в зовсім інший час і місце, яке було схожим на Францію і за одягом нагадувало вісімнадцяте століття. Широкою вулицею по бруківці проїздив критий красивий екіпаж, усередині якого сиділи молоді чоловік і жінка в дуже дорогих костюмах і, мабуть, у дуже поганому настрої... Молодий чоловік щось наполегливо доводив дівчині, а та, зовсім його не слухаючи, спокійно витала десь у своїх мареннях, чим молодого чоловіка дуже дратувала...

– Ось бачиш – це він! Це той самий «маленький хлопчик»... тільки вже через багато, багато років, – тихенько прошепотіла Стелла.
– А звідки ти знаєш, що це точно він? – усе ще не зовсім розуміючи, запитала я.
– Ну, як же, це дуже просто! – здивовано втупилося на мене малятко. – Ми всі маємо сутність, а сутність має свій «ключик», за яким можна кожного з нас знайти, лише треба знати, як шукати. Ось дивися...
Вона знову показала мені маля, сина Гарольда.
– Подумай про його сутність, і ти побачиш...

І я тут же побачила прозору, на подив потужну сутність, що яскраво світилася, на грудях якої горіла незвичайна «діамантова» енергетична зірка. Ця «зірка» сяяла й переливалася всіма барвами веселки, то зменшуючись, то збільшуючись, наче повільно пульсуючи, і виблискувала так яскраво, ніби й справді була створена з найприголомшливіших діамантів.
– Ось бачиш у нього на грудях цю дивну перевернуту зірку? – це і є його «ключик». І якщо ти спробуєш простежити за ним, як по ниточці, то вона приведе тебе прямо до Акселя, в якого така ж зірка, – це і є та сама сутність, лише вже в її наступному втіленні.
Я дивилася на неї дуже пильно, і, видно, помітивши це, Стелла засміялася і весело зізналася:
– Ти не думай, що це я сама – це бабуся мене навчила!..
Мені було дуже соромно почуватися повною недотепою, але бажання більше дізнатися було в сто разів сильніше за будь-який сором, тому я заховала свою гордість якомога глибше й обережніше запитала:
– А як же всі ці приголомшливі «реальності», які ми зараз тут спостерігаємо? Адже це чиєсь чуже, конкретне життя, і ти не створюєш їх так само, як ти створюєш усі свої світи?
– О, ні! – знову зраділо нагоді щось мені пояснити малятко. — Звичайно ж, ні! Адже це просто минуле, в якому всі ці люди колись жили, і я всього лише переношу нас з тобою туди.
– А Гарольд? Як же він усе це бачить?
– О, йому легко! Адже він такий же, як я, мертвий, ось він і може переміщуватися, куди захоче. У нього вже немає фізичного тіла, тому його сутність не знає тут перепон і може гуляти, де їй заманеться... так само, як і я... – вже сумніше закінчило малятко.
Я сумно подумала: те, що було для неї всього лише «простим перенесенням у минуле», для мене, мабуть, ще довго буде «загадкою за сімома замками»... Але Стелла, неначе почувши мої думки, тут же поспішила мене заспокоїти:
– Ось побачиш, це дуже просто! Тобі треба лише спробувати.
– А ці «ключики», вони хіба ніколи не повторюються в інших? — вирішила продовжити свої розпитування я.
– Ні, але інколи буває дещо інше... – чомусь кумедно посміхаючись, відповіла крихітка. – Я на початку саме так і спіймалася, за що мене дуже навіть сильно «пошарпали»... Ой, це було так безглуздо!..
– А як? – дуже зацікавившись, запитала я.
Стелла тут же весело відповіла:
– О, це було дуже смішно! – і трохи подумавши, додала: – Але й небезпечно теж... Я шукала по всіх «поверхах» минуле втілення своєї бабусі, а замість неї по її «ниточці» прийшла зовсім інша сутність, яка якось зуміла «скопіювати» «квітку» (мабуть, теж «ключик»!) бабусі і, тільки-но я встигла зрадіти, що нарешті її знайшла, ця незнайома сутність мене безжалісно вдарила в груди. Та так сильно, що в мене ледве душа не відлетіла!..
– А як же ти від неї позбавилася? – здивувалася я.
– Ну, якщо чесно, я й не позбавлялася... – зніяковіла дівчинка. – Я просто бабусю покликала...
– А що ти називаєш «поверхами»? – усе ще не могла заспокоїтися я.
– Ну, це різні «світи», де мешкають сутності померлих... У найкрасивішому і вищому живуть ті, які були добрими... і, напевно, найсильнішими теж.
– Такі, як ти? – посміхнувшись, запитала я.
– О, ні, звичайно! Я, напевно, сюди випадково потрапила, – зовсім щиро сказала дівчинка. – А знаєш, що найцікавіше? З цього «поверху» ми можемо ходити скрізь, а з інших ніхто не може потрапити сюди...

Правда ж – цікаво?..
Так, це було дуже дивно і дуже захопливо для мого «зголоднілого» мозку, і мені так хотілося дізнатися більше!.. Може тому, що до цього дня мені ніколи і ніхто нічого до ладу не пояснював, а просто інколи хтось щось давав (як, наприклад, мої «зоряні друзі»), і тому навіть таке просте дитяче пояснення вже робило мене надзвичайно щасливою і змушувало ще завзятіше копатися у своїх експериментах, висновках і помилках... як завжди, знаходячи в усьому, що відбувається, ще більше незрозумілого. Робити або створювати «незвичайне» я могла дуже легко, але вся біда була в тім, що я хотіла ще й розуміти, як я це все створюю... А саме це поки мені не дуже вдавалося...

– А інші «поверхи»? Ти знаєш, скільки їх? Вони зовсім інші, не схожі на цей?.. – не в змозі зупинитися, я з нетерпінням завалювала Стеллу питаннями.
– Ой, я тобі обіцяю, ми обов'язково підемо туди погуляти! Ти побачиш, як там цікаво!.. Проте там і небезпечно теж, особливо в одному. Там такі чудовиська гуляють!.. Та й люди не дуже приємні.
– Я думаю, я вже бачила схожих чудовиськ, — дещо пригадавши, не дуже впевнено сказала я. – Ось поглянь...
І я спробувала показати їй перших, що трапилися в моєму житті, астральних істот, які нападали на п'яного тата маленької Вести.
– Ой, то це ж такі самі! А де ти їх бачила? На Землі?!..
– Ну так, вони прийшли, коли я допомагала одній добрій маленькій дівчинці попрощатися зі своїм татом...
– Значить, вони приходять і до живих?.. – дуже здивувалася моя подружка.
– Не знаю, Стелло. Я ще взагалі майже нічого не знаю... А так хотілося б не ходити в пітьмі і не дізнаватися все лише «напомацки»... або зі свого досвіду, коли постійно за це «б'ють по голові»... Як ти думаєш, твоя бабуся не навчила б чомусь і мене?..
– Не знаю... Ти, напевно, повинна сама в неї про це запитати?

Дівчинка глибоко про щось задумалася, потім дзвінко розсміялася і весело сказала:
– Це було так смішно, коли я лише почала «творити»!!! Ой, ти б знала, як це було смішно і кумедно!.. Спочатку, коли від мене «пішли» всі, було дуже сумно, і я багато плакала... Я тоді ще не знала, де вони – і мама, і братик... Я не знала ще нічого. Ось тоді, мабуть, бабусі стало мене шкода і вона почала помалу мене вчити. І... ой, що було!.. Спочатку я кудись постійно провалювалася, створювала все навпаки, і бабусі доводилося за мною майже весь час спостерігати. А потім я навчилася... Навіть шкода, бо вона тепер уже рідше приходить... і я боюся, що, може, коли-небудь вона не прийде зовсім...

Уперше я побачила, наскільки сумно інколи буває цій маленькій самотній дівчинці, незважаючи на всі ці створювані нею дивовижні світи!.. І якою б вона не була щасливою і доброю «від народження», вона все ще залишалася всього лише дуже маленькою дитиною, яку несподівано кинули всі рідні і яка панічно боялася, аби єдина рідна людина – її бабуся – теж одного прекрасного дня від неї не пішла...
– Ой, будь ласка, так не думай! – вигукнула я. – Вона тебе так любить! І вона тебе ніколи не залишить.
– Та ні... вона сказала, що у всіх нас є своє життя, і ми повинні прожити його так, як кожному з нас призначено... Це сумно, правда?

Але Стелла, мабуть, просто не могла довго перебувати в сумному стані, оскільки її личко знову радісно засвітилося, і вона вже зовсім іншим голоском спитала:
– Ну що, дивитимемося далі чи ти вже все забула?
– Звичайно ж, будемо! – наче щойно отямившись від сну, тепер уже з більшою готовністю відповіла я.
Я не могла ще з упевненістю сказати, що хоча б щось насправді розумію. Але було неймовірно цікаво, і деякі Стеллині дії вже ставали зрозумілішими, ніж це було на самому початку. Малятко на секунду зосередилося, і ми знову опинилися у Франції, ніби починаючи саме з того моменту, на якому недавно зупинилися... Знову був той самий багатий екіпаж і та сама красива пара, яка ніяк не могла про щось домовитися... Нарешті, зовсім зневірившись довести щось своїй юній і примхливій панночці, молодий чоловік відкинувся на спинку сидіння, що мірно погойдувалося, і сумно промовив:

Що ж, хай буде по-вашому, Маргарито, я не прошу Вашої допомоги більше... Хоча, один лише Бог знає, хто ще міг би допомогти мені побачитися з Нею?.. Одного лише мені не зрозуміти, коли ж Ви встигли так змінитися?.. І чи означає це, що ми не друзі тепер?
Дівчина лише скупо посміхнулася і знову відвернулася до віконця... Вона була дуже красивою, але це була жорстока, холодна краса. Застиглий в її променистих блакитних очах нетерплячий і водночас знудьгований вираз якнайліпше показував, наскільки їй хотілося чимшвидше закінчити цю тривалу розмову.

Екіпаж зупинився біля красивого великого будинку, і вона нарешті полегшено зітхнула.
– Прощайте, Акселю! – легко випурхнувши назовні, по-світськи холодно промовила вона. – І дозвольте мені наостанку дати вам добру пораду — перестаньте бути романтиком, ви вже більше не дитя!..
Екіпаж рушив. Молодий чоловік на ім'я Аксель невідривно дивився на дорогу і сумно сам собі прошепотів:
– Весела моя Маргаритко, що ж сталося з тобою?.. Невже це все, що від нас залишається, коли ми дорослішаємо?!..
Видіння зникло і з'явилося інше... Це був усе той же хлопець на ім'я Аксель, але довкола нього жила цілком інша, приголомшлива за своєю красою «реальність», яка більше була схожа на якусь несправжню, неправдоподібну мрію...

Тисячі свічок запаморочливо виблискували у величезних дзеркалах якогось казкового залу. Мабуть, це був чийсь дуже багатий палац, можливо навіть королівський... Неймовірно велика кількість виряджених як пави гостей стояли, сиділи і гуляли в цьому чудовому залі, сліпуче один одному посміхаючись і час від часу як один озиралися на важкі позолочені двері в якомусь очікуванні. Десь тихо грала музика, чарівні пані, одна красивіша за іншу, пурхали, як різнобарвні метелики, під захопленими поглядами так само надзвичайно виряджених чоловіків. Усе довкола виблискувало, іскрилося, сяяло відблисками найрізноманітніших коштовних каменів, м'яко шаруділи шовки, кокетливо погойдувалися величезні хитромудрі перуки, всипані казковими квітами...

Французька королева
Марія-Антуанетта

Аксель стояв, притулившись до мармурової колони, і відсутнім поглядом спостерігав за всім цим блискучим, яскравим натовпом, залишаючись зовсім байдужим до всієї його краси, і відчувалося, що так само, як і всі інші, він чогось чекав.
Нарешті все довкола заворушилося, і весь цей прекрасно виряджений натовп, як за помахом чарівної палички, розділився на дві частини, утворюючи рівно посередині дуже широкий, «бальний» прохід. А цим проходом повільно рухалася абсолютно приголомшлива жінка... Точніше, рухалася пара, але чоловік поряд із нею був таким простодушним і непоказним, що, попри його прекрасний одяг, вся його подоба просто «стиралася» поряд з його вражаючою партнеркою.

Красуня-пані була схожа на весну – її блакитне плаття було всуціль вишите химерними райськими птахами і дивовижними сріблясто-рожевими квітами, а цілі гірлянди справжніх живих квітів крихкою рожевою хмаркою покоїлися на її шовковистому, хитромудро вкладеному, попелястому волоссі. Безліч низок ніжних перлин обвивали її довгу шию і буквально світилися, відтіняючись надзвичайною білизною її дивовижної шкіри. Величезні блискучі блакитні очі привітно дивилися на довколишніх людей. Вона щасливо посміхалася і була приголомшливо красивою...

Тут же Аксель, що стояв осторонь від всіх, буквально перевтілився!.. Знудьгований юнак кудись миттю зник, а замість нього... стояло живе втілення найпрекрасніших на землі відчуттів, яке палаючим поглядом буквально «пожирало» красуню-пані, що наближалася до нього...
– О-о-ой... яка ж вона краси-ива!.. – захоплено видихнула Стелла. – Вона завжди така красива!..
– А що, ти її бачила багато разів? – зацікавлено запитала я.
– О так! Я ходжу дивитися на неї дуже часто. Вона, як весна, правда ж?
– І ти її знаєш?.. Знаєш, хто вона?
– Звичайно ж!.. Вона дуже нещасна королева, – ледь посмутніло малятко.
– Чому ж нещасна? Як на мене, то дуже навіть щаслива, – здивувалася я.
– Це лише зараз... А потім вона помре... Дуже страшно помре – їй відрубають голову... Але це я дивитися не люблю, – сумно прошепотіла Стелла.
Тим часом красуня-пані порівнялася з нашим молодим Акселем і побачивши його, від несподіванки на мить застигла, а потім, чарівно почервонівши, дуже мило йому посміхнулася. Чомусь у мене було таке враження, що довкола цих двох людей світ на мить застиг... Неначе на якусь дуже коротку мить для них не існувало нічого й нікого довкола, окрім них двох... Але пані рушила далі, і чарівна мить розпалася на тисячі коротеньких миттєвостей, які сплелися між цими двома людьми в міцну виблискуючу нитку, аби не відпускати їх уже ніколи...
Аксель стояв зовсім оглушений і, знову нікого не помічаючи довкола, проводжав поглядом свою прекрасну пані, а його підкорене серце повільно йшло геть разом із нею... Він не помічав, якими поглядами дивилися на нього інші молоді красуні, і не відповідав на їхні осяйні знадливі посмішки.

Граф Аксель Ферсен Марія-Антуанетта

Чоловіком Аксель направду був, як кажуть, «і всередині, і зовні» дуже привабливим. Він був високим і витонченим, з величезними серйозними сірими очима, завжди люб'язним, стриманим і скромним, чим однаково приваблював як жінок, так і чоловіків. Його правильне серйозне обличчя рідко осявала посмішка, але якщо вже це траплялося, то в такий момент Аксель ставав просто чарівним... Тому була зовсім звичайною посилена до нього увага чарівної жіночої половини, але, на їх спільний жаль, Акселя цікавила тільки одна на всьому білому світі істота – його чарівна, прекрасна королева...

– А вони будуть разом? – не витримала я. – Вони обоє такі красиві!..
Стелла лише сумно посміхнулася і відразу ж «занурила» нас у наступний «епізод» цієї незвичайної і чимось дуже зворушливої історії...
Ми опинилися в дуже затишному, напоєному пахощами квітів, маленькому літньому саду. Довкола, скільки сягало око, зеленів прекрасно доглянутий, прикрашений безліччю статуй, розкішний парк, а вдалині виднівся приголомшливо величезний, схожий на маленьке місто, кам'яний палац. І серед усієї цієї «грандіозної», трохи гнітючої, довколишньої величі, лише цей повністю захищений від стороннього погляду сад створював відчуття справжнього затишку і якоїсь теплої, «домашньої» краси...

Посилені теплом літнього вечора, у повітрі витали запаморочливо-солодкі запахи квітучих акацій, троянд і чогось ще, що я ніяк не могла визначити. Над чистою поверхнею маленького ставка, як у дзеркалі, відбивалися величезні чаші ніжно-рожевих водяних лілій, і сніжно-білі «шуби» ледачих, вже готових до сну, царствених лебедів. Маленькою, вузенькою стежиною довкола ставка гуляла красива молода пара. Десь удалині чулася музика, дзвіночками переливався веселий жіночий сміх, звучали радісні голоси безлічі людей, а для цих двох світ зупинився саме тут, у цьому маленькому куточку землі, де на цю мить лише для них звучали ніжні голоси птахів; лише для них шелестів у пелюстках троянд пустотливий, легкий вітерець; лише для них на якусь мить послужливо зупинився час, даючи змогу їм побути вдвох – просто чоловіком і жінкою, які прийшли сюди, аби попрощатися, навіть не знаючи, чи не буде це назавжди...

Пані була чарівною і якоюсь легенькою у своєму скромному, білому, вишитому дрібними зеленими квіточками, літньому платті. Її чудове попелясте волосся було схоплене ззаду зеленою стрічкою, що робило її схожою на чарівну лісову фею. Вона виглядала настільки юною, чистою і скромною, що я не відразу впізнала в ній ту величну і блискучу красуню-королеву, яку бачила лише кілька хвилин тому у всій її прекрасній «парадній» красі.



Французька королева
Марія-Антуанетта

Поряд із нею, не зводячи з неї очей і ловлячи кожен її рух, йшов «наш знайомий» Аксель. Він здавався дуже щасливим і водночас чомусь глибоко сумним... Королева легким порухом взяла його під руку і ніжно спитала:
– Але як же я, адже я так нудьгуватиму без Вас, мій любий друже? Час тече дуже повільно, коли Ви так далеко...
– Ваша Величносте, навіщо ж мучити мене?.. Адже ви знаєте, навіщо все це... І знаєте, як мені важко покидати Вас! Я зумів уникнути небажаних мені шлюбів уже двічі, але батько не втрачає надію все ж оженити мене... Йому не подобаються чутки про мою любов до Вас. Та й мені вони не до душі, я не можу, не маю права шкодити Вам. О, якби тільки я міг бути поблизу від Вас!.. Бачити Вас, торкатися Вас... Як же важко виїхати мені!.. І я так боюся за Вас...

– Їдьте до Італії, мій друже, там на Вас чекатимуть. Лише будьте недовго! Адже я теж Вас чекатиму... – ласкаво посміхаючись, сказала королева.
Аксель припав довгим поцілунком до її витонченої руки, а коли підняв очі, в них було стільки кохання й тривоги, що бідна королева, не витримавши, вигукнула:
– О, не турбуйтеся, мій друже! Мене так добре тут захищають, що якби я навіть захотіла, нічого не могло б зі мною статися! Їдьте з Богом і повертайтеся швидше...

Аксель, довго не відриваючись, дивився на її прекрасне і таке дороге йому обличчя, наче вбираючи кожну рису і прагнучи зберегти цю мить у своєму серці назавжди, а потім низько їй вклонився і швидко пішов стежиною до виходу, не обертаючись і не зупиняючись, наче боявся, що якщо обернеться, йому вже просто не вистачить сил, аби піти...
А вона проводжала його раптово зволоженим поглядом своїх величезних блакитних очей, в яких таїлася якнайглибша печаль... Вона була королевою і не мала права його кохати. Але вона ще й була просто жінкою, серце якої цілком належало цій чистісінькій, сміливій людині назавжди... не питаючи ні в кого на це дозволу...
– Ой, як це сумно, правда? – тихо прошепотіла Стелла. – Як мені хотілося б їм допомогти!..
– А хіба їм потрібна чиясь допомога? – здивувалася я.

Стелла лише кивнула своєю кучерявою голівкою, не кажучи ні слова, і знову стала показувати новий епізод... Мене дуже здивувала її глибока участь до цієї чарівної історії, яка поки здавалася мені просто дуже милою історією чийогось кохання. Але оскільки я вже непогано знала чуйність і доброту великого Стеллиного сердечка, то десь у глибині душі я майже була впевнена, що все буде, напевно, не так просто, як це здавалося спочатку, і мені залишалося лише чекати...
Ми побачили той самий парк, але я щонайменшого уявлення не мала, скільки часу пройшло відтоді, як ми бачили їх у минулому «епізоді».

Цього вечора весь парк буквально сяяв і переливався тисячами кольорових вогнів, які, зливаючись із мерехтливим нічним небом, утворювали прекрасний суцільний виблискуючий феєрверк. За пишнотою підготовки, напевно, це був якийсь грандіозний званий вечір, під час якого всі гості, за химерним бажанням королеви, були вдягнені виключно в білий одяг і, чимось нагадуючи древніх жерців, «організовано» йшли дивно освітленим, виблискуючим парком, прямуючи до гарного кам'яного газебо, званого всіма Храмом Кохання.


Храм Кохання, старовинна гравюра

І тут раптово за тим же храмом спалахнув вогонь... Сліпучі іскри злетіли до самих вершин дерев, зчервонивши кривавим світлом темні нічні хмари. Захоплені гості дружно охнули, схвалюючи красу того, що відбувалося... Але ніхто з них не знав, що, за задумом королеви, цей бурхливий вогонь виражав усю силу її кохання... І справжнє значення цього символу розуміла лише одна людина, присутня того вечора на святі...
Схвильований Аксель, притулившись до дерева, заплющив очі. Він усе ще не міг повірити, що вся ця приголомшлива краса призначалася саме йому.

– Ви задоволені, мій друже? – тихо прошепотів за його спиною ніжний голос.
– Я захоплений... – відповів Аксель і обернувся: це, звичайно ж, була вона.
Лише мить вони із захопленням дивилися одне на одного, потім королева ніжно стиснула Акселю руку і зникла в ночі...
– Ну, чому у всіх своїх «життях» він завжди був таким нещасним? — все ще сумувала за нашим «бідним хлопчиком» Стелла.
Насправді, я поки не бачила жодного «нещастя» і тому здивовано поглянула на її сумне личко. Але маленька чомусь і далі наполегливо не хотіла нічого пояснювати...
Картинка різко змінилася.

Темною нічною дорогою щосили мчала розкішна, дуже велика зелена карета. Аксель сидів на місці кучера і, досить майстерно керуючи цим величезним екіпажем, з неприхованою тривогою час від часу озирався і поглядав на всі боки. Створювалося враження, що він кудись шалено квапився або від когось утікав...

Усередині карети сиділи нам вже знайомі король і королева, і ще миловидна дівчинка років восьми, а також дві досі незнайомі нам пані. Усі виглядали похмурими і схвильованими, і навіть малятко було принишкле, неначе відчувало загальний настрій дорослих. Король був одягнений, на подив, скромно – у простий сірий сюртук, з таким же сірим круглим капелюхом на голові, а королева ховала обличчя під вуаллю, і було видно, що вона вочевидь чогось боїться. Знову ж таки, вся ця сценка дуже сильно нагадувала втечу...
Я на всяк випадок знову поглянула в бік Стелли, сподіваючись

на пояснення, але жодного пояснення не було – маленька дуже зосереджено спостерігала за тим, що відбувається, а в її величезних лялькових очах таїлася зовсім не дитяча, глибока печаль.
– Ну чому?.. Чому вони його не послухалися?!.. Це ж було так просто!.. – несподівано обурилася вона.
Карета мчала весь цей час із майже божевільною швидкістю. Пасажири виглядали втомленими і якимись розгубленими... Нарешті, вони в'їхали в якийсь великий неосвітлений двір, із чорною тінню кам'яної споруди посередині, і карета різко зупинилася. Місце нагадувало заїжджий двір або велику ферму.
Аксель зіскочив додолу і, наблизившись до віконця, вже збирався щось сказати, як раптом зсередини карети почувся владний чоловічий голос:

– Тут ми прощатимемося, графе. Негідно мені наражати вас на небезпеку далі.
Аксель, звичайно ж, не посмів заперечити королю, встиг лише на прощання короткочасно торкнутися руки королеви... Карета рвонула... і буквально через секунду зникла в темряві. А він залишився стояти один посередині темної дороги, всім своїм серцем бажаючи кинутися їм навздогін... Аксель «нутром» відчував, що не міг, не мав права залишати все напризволяще! Він просто знав, що без нього щось обов'язково піде навспак, і все, що він так довго і ретельно організовував, повністю провалиться через якусь безглузду випадковість...

Карети давно вже не було видно, а бідний Аксель усе ще стояв і дивився їм услід, від безвиході щосили стискуючи кулаки. Його блідим обличчям скупо котилися злі чоловічі сльози...
– Це кінець уже... знаю, це кінець уже... – тихо вимовив він.
– А з ними щось станеться? Чому вони втікають? – не розуміючи того, що відбувається, запитала я.
– О, так!.. Їх зараз зловлять дуже погані люди і посадять у в'язницю... навіть хлопчика.
– А де ти бачиш тут хлопчика? – здивувалася я.
– То він же просто переодягнений в дівчинку! То хіба ти не зрозуміла?..
Я заперечливо похитала головою. Поки я ще взагалі майже нічого тут не розуміла – ні про королівську втечу, ні про «поганих людей», але вирішила просто дивитися далі, нічого більше не запитуючи.
– Ці погані люди ображали короля і королеву і хотіли їх захопити. Ось вони й намагалися втекти. Аксель їм усе влаштував... Але коли йому було наказано їх залишити, карета поїхала повільніше, тому що король втомився. Він навіть вийшов із карети «подихати повітрям»... ось тут його і впізнали. Ну і схопили, звичайно ж...

Погром в Версалі Арешт королівської сім’ї
Страх перед тим, що відбувається... Проводи Марії Антуанетти в Темпль

Стелла зітхнула... і знову перекинула нас у черговий «новий епізод» цієї вже не такої щасливої, але все ще красивої історії...
Цього разу все виглядало зловісним і навіть моторошним.

Ми опинилися в якомусь темному, неприємному приміщенні, неначе це була справжнісінька зла в'язниця. У малесенькій, брудній, сирій і смердючій кімнатці, на дерев'яній лежанці з солом'яним матрацом сиділа стомлена стражданням, одягнена в чорне, худенька сива жінка, в якій було зовсім неможливо впізнати ту казково красиву, завжди всміхнену диво-королеву, яку молодий Аксель більше за все любив на світі...

Марія Антуанетта в Темплі

Він знаходився в тій самій кімнатці, цілком вражений побаченим і, нічого не помічаючи довкола, стояв навколішки, притиснувшись губами до її, усе ще прекрасної білої руки, не в змозі вимовити ні слова... Він прийшов до неї, зовсім зневірившись, випробувавши все на світі і втративши останню надію її врятувати... та все ж знову пропонував свою, майже вже не можливу допомогу... Він був одержимий єдиним прагненням: врятувати її, незважаючи ні на що... Він просто не міг дозволити їй померти... Тому що без неї закінчилося б і його вже не потрібне йому життя...
Вони дивилися мовчки одне на одного, намагаючись приховати неслухняні сльози, які вузькими доріжками текли по щоках... І не сила було відірвати одне від одного очей, бо знали: якщо йому не вдасться їй допомогти, цей погляд може стати для них останнім...

Лисий тюремник роздивлявся розбитого горем гостя і, не збираючись відвертатися, з цікавістю спостерігав сумну сцену чужої туги, що розгорталася перед ним...
Видіння зникло і з'явилося інше, нічим не краще від колишнього – страшний, озброєний списами, ножами і рушницями озвірілий натовп із криками безжалісно руйнував прекрасний палац......

Версаль...

Потім знову з'явився Аксель. Лише цього разу він стояв біля вікна в якійсь дуже красивій, багато обставленій кімнаті. А поряд із ним стояла та сама «подруга його дитинства» Маргарита, яку ми бачили з ним на самому початку.

Лише цього разу вся її зарозуміла холодність кудись випарувалася, а красиве цього разу вся її зарозуміла холодність кудись випарувалася, а красиве обличчя буквально дихало співчуттям і болем. Аксель був смертельно блідим і, притиснувшись чолом до шибки, з жахом спостерігав за чимось, що відбувалося на вулиці... Він чув натовп, що шумів за вікном, і в страхітливому трансі голосно повторював одні й ті ж слова:

– Душе моя, я так й не врятував тебе... Пробач мене, бідна моя... Допоможи їй, дай їй сил витерпіти це, Господи!..
– Акселю, будь ласка!.. Ви повинні опанувати себе заради неї. Ну, будь ласка, будьте розсудливі! – зі співчуттям вмовляла його стара подруга.
– Розсудливість? Про яку розсудливість ви кажете, Маргарито, коли весь світ з'їхав з глузду?!. – закричав Аксель. – За що ж її? За що?.. Що ж такого вона їм зробила?!.
Маргарита розгорнула якийсь маленький аркушик паперу і, мабуть, не знаючи, як його заспокоїти, промовила:
– Заспокойтеся, любий Акселю, ось послухайте краще:
– «Я кохаю вас, мій друже... Не турбуйтеся про мене. Мені бракує лише ваших листів. Можливо, нам не судилося побачитися знову... Прощайте, найкоханіший і той, хто найбільше від усіх кохав...».
Це був останній лист королеви, який Аксель перечитував тисячі разів, але з чужих вуст він звучав чомусь ще болючіше...
– Що це? Що ж там таке відбувається? – не витримала я.
– Це прекрасна королева помирає... Її зараз стратять, – сумно відповіла Стелла.
– А чому ми не бачимо? – знову запитала я.
– О, ти не хочеш на це дивитися, вір мені, – похитало голівкою малятко. – Так шкода, вона така нещасна... Як же це несправедливо.
– Я б усе-таки хотіла побачити... – попросила я.
– Ну, дивися... – сумно кивнула Стелла.
На величезній площі, яка була напхом напхана «напруженою» юрбою, посередині зловісно підносився ешафот... Маленькими, кривими сходинками на нього гордо підіймалася смертельно бліда, дуже схудла і стомлена, одягнена в біле жінка. Її коротко обстрижене світле волосся майже повністю приховував скромний білий чепець, а у втомлених, почервонілих від сліз або безсоння очах відбивалася глибока безпросвітна печаль...


Марія Антуанетта на ешафоті

Ледь погойдуючись, оскільки через туго зав'язані за спиною руки їй було складно тримати рівновагу, жінка якось піднялася на поміст, усе ще з останніх сил намагаючись триматися просто і гордо. Вона стояла і дивилася в натовп, не опускаючи очей і не показуючи, як же насправді їй було жахливо страшно... І не було нікого довкола, чий дружній погляд міг би зігріти останні хвилини її життя... Нікого, хто своїм теплом міг би допомогти їй вистояти цю страхітливу мить, коли її життя мало таким жорстоким способом покинути її...
До цього клекотливий, збуджений натовп раптом несподівано замовк, неначе налетів на непереборну перешкоду... Жінки, що стояли в передніх рядах, мовчки плакали. Худенька фігурка на ешафоті підійшла до плахи і, ледь спіткнувшись, боляче впала на коліна. На декілька коротких секунд вона підняла до неба своє змучене, але вже втихомирене близькістю смерті обличчя... глибоко зітхнула... і гордо поглянувши на ката, поклала свою втомлену голову на плаху. Плач голоснішав, жінки закривали дітям очі. Кат підійшов до гільйотини....
— Господи! Ні!!! — несамовито закричав Аксель.
Тієї самої миті у сірому небі з-за хмар раптом виглянуло сонечко, ніби освітлюючи останню дорогу нещасної жертви... Воно ніжно торкнулося її блідої, страшенно змарнілої щоки, наче ласкаво кажучи останнє земне «пробач». На ешафоті яскраво блиснуло – важкий ніж упав, розкидаючи яскраві червоні бризки... Натовп зойкнув. Білява голівка впала в кошик, усе було закінчено... Красуня-королева відійшла туди, де не було більше болю, не було знущань... Був лише спокій...


Палач показує натовпу голову жертви

Довкола стояла смертельна тиша. Більше не було на що дивитися...
Так померла ніжна і добра королева, до найостаннішої хвилини зумівши стояти з гордо піднесеною головою, яку потім так просто і безжалісно відтяв важкий ніж кривавої гільйотини...
Блідий, застиглий як мрець, Аксель дивився невидющими очима у вікно і, здавалося, життя витікало з нього крапля за краплею, болісно повільно... Відносячи його душу далеко-далеко, аби там у світлі й тиші навіки злитися з тією, яку він так сильно і самовіддано кохав...

– Бідна моя... Душе моя... Як же я не помер разом із тобою?.. Усе тепер скінчене для мене... – все ще стоячи біля вікна, помертвілими губами шепотів Аксель.
Але все «скінчиться» для нього набагато пізніше, за двадцять довгих років, і кінець цей буде, знову ж таки, не менш жахливим, ніж у його незабутньої королеви...




Граф Аксель Ферсен приблизно
через двадцать років після
загибелі Марії Антуанетти

– Хочеш дивитися далі? – тихо запитала Стелла.
Я лише кивнула, не в змозі сказати ні слова.
Ми побачили вже інший, озвірілий натовп людей, а перед ним стояв усе той самий Аксель, лише цього разу дія відбувалася вже багато років потому. Він був усе таким же красивим, лише вже майже зовсім сивим, в чудовій військовій формі якогось дуже значного чину, виглядав таким же підтягнутим і струнким...

І ось, та сама блискуча, розумна людина стояла перед якимись напівп'яними, озвірілими людьми і, безнадійно намагаючись їх перекричати, намагалася щось їм пояснити... Але ніхто з присутніх, на жаль, слухати його не хотів... У бідного Акселя полетіло каміння, і натовп, бридкою лайкою розпалюючи свою злість, почав напирати.

Він намагався від них відбитися,намагався від них відбитися, але його повалили на землю, стали звіряче топтати ногами, зривати з нього одяг... А якийсь бурмило раптом стрибнув йому на груди, ламаючи ребра і бездумно легко вбив ударом чобота в скроню. Голе, знівечене тіло Акселя кинули на узбіччя дороги, і не знайшлося нікого, хто в той момент захотів би його вже мертвого пошкодувати... Довкола був лише реготливий, п'яний, збуджений натовп... якому просто потрібно було виплеснути на когось свою накопичену тваринну злість...

Чиста душа Акселя, настраждавшись, нарешті звільнилася і відлетіла, щоби з'єднатися з тією, яка була його світлим і єдиним коханням та чекала його стільки довгих років...
Ось так, знову ж таки дуже жорстоко скінчила своє життя нам із Стеллою майже незнайома людина, але людина, що стала такою близькою – людина на ім'я Аксель, і... той самий маленький хлопчик, який, проживши всього якихось коротеньких п'ять років, зумів зробити вражаючий і єдиний у своєму житті подвиг, яким міг би чесно пишатися будь-який дорослий, що жив на землі...
– Який жах!.. – шоковано прошепо

тіла я. – За що його так?
– Не знаю... – тихо прошепотіла Стелла. – Люди чомусь були тоді дуже злі, навіть зліші, ніж звірі... Я дуже багато дивилася, аби зрозуміти, але не зрозуміла... – покачало голівкою малятко. – Вони не слухали розуму, а просто вбивали. І все красиве навіщось руйнували теж...
– А як же діти Акселя або дружина? – схаменувшись після потрясіння, запитала я.
– У нього ніколи не було дружини – він завжди любив лише свою королеву, – із сльозами на очах сказала крихітка Стелла.

Граф Аксель Ферсен
і Марія Антуанетта

І тут раптово в мене в голові наче зблиснув спалах – я зрозуміла, кого ми із Стеллою щойно бачили і за кого так від душі переживали!... Це була французька королева Марія-Антуанетта, про трагічне життя якої ми дуже недавно (і дуже коротко!) проходили на уроці історії, і страту якої наш вчитель історії надзвичайно схвалював, вважаючи такий страшний кінець «правильним і повчальним»... мабуть, тому, що він у нас переважно з історії викладав «Комунізм»...

Незважаючи на смуток події, моя душа тріумфувала! Я просто не могла повірити в несподіване щастя, що звалилося на мене!.. Адже я стільки часу цього чекала!.. Це був перший раз, коли я нарешті побачила щось реальне, що можна було легко перевірити, і від такої несподіванки мало не запищала від щенячого захвату, який мене охопив!.. Звичайно ж, я так раділа не тому, що не вірила в те, що зі мною постійно відбувалося. Навпаки – я завжди знала, що все, що зі мною відбувається, – реально. Але, мабуть, мені, як і будь-якій звичайній людині, і особливо – дитині, все-таки інколи потрібне було хоч якесь просте підтвердження того, що я поки не божеволію і що тепер можу сама собі довести, що все, що зі мною відбувається, не є просто моєю хворою фантазією або вигадкою, а реальним фактом, описаним або баченим іншими людьми. Тому таке відкриття для мене було справжнім святом!..

Я вже заздалегідь знала, що, тільки-но повернуся додому, відразу ж пожену в міську бібліотеку, аби зібрати все, що лише зможу знайти, про нещасну Марію-Антуанетту і не заспокоюся, поки не знайду хоч щось, хоч якийсь факт, що збігався з нашими видіннями... Я знайшла, на жаль, всього лише дві малесенькі книжечки, в яких описували не так уже й багато фактів, але цього сповна вистачало, тому що вони цілком підтверджували точність баченого мною в Стелли.

Ось те, що мені вдалося тоді знайти:
1. коханим королеви був шведський граф, на ім'я Аксель Ферсен, який самовіддано любив її все своє життя і ніколи після її смерті не одружувався;
2. їх прощання перед від'їздом графа до Італії відбувалося в саду Маленького Тріанону – улюбленого місця Марії-Антуанетти – опис якого точно збігався з побаченим нами;
3. бал на честь приїзду шведського короля Густава, що відбувся 21 червня, на якому всі гості чомусь були одягнені в біле;
4. спроба втечі в зеленій кареті, організована Акселем (всі інші шість спроб втечі також організував Аксель, але жодна з них, через ті чи інші причини, не вдалася. Щоправда, дві з них провалилися за бажанням самої Марії-Антуанетти, оскільки королева не захотіла втікати сама, залишивши своїх дітей);
5. страта королеви проходила в повній тиші, замість очікуваного «щасливого буйства» натовпу;
6. за декілька секунд до удару ката несподівано виглянуло сонце...
7. останній лист королеви до графа Ферсена майже дослівно відтворено в книзі «Спогади графа Ферсена», і він майже точно повторював нами почуте, за винятком усього лише декількох слів.
Уже цих маленьких деталей вистачило, аби я кинулася в бій зі збільшеною вдесятеро силою!.. Але це було вже потім... А тоді, аби не здатися смішною чи безсердечною, я з усіх сил спробувала опанувати себе і приховати своє захоплення з приводу мого дивного «осяяння». І аби розвіяти сумний Стеллин настрій, запитала:
– Тобі дуже подобається королева?
– О, так! Вона добра і така красива... І бідний наш «хлопчик», він і тут стільки страждав...
Мені стало дуже шкода цю чуйну, милу дівчинку, яка навіть у своїй смерті так переживала за цих зовсім чужих і майже незнайомих їй людей, як не переживає дуже багато хто за найрідніших...
– Напевно, в стражданні є якась частка мудрості, без якої ми б не зрозуміли, яке дороге наше життя? – невпевнено сказала я.
– Ось! Це й бабуся так само каже! – зраділа дівчинка. – Але якщо люди хочуть лише добра, то чому ж вони повинні страждати?
– Може, тому, що без болю і випробувань навіть найкращі люди не зрозуміли б насправді того самого добра? – пожартувала я.
Але Стелла чомусь зовсім не сприйняла це, як жарт, а дуже серйозно сказала:
– Так, я думаю, ти маєш рацію... А хочеш поглянути, що сталося з сином Гарольда далі? – уже веселіше сказала вона.
– О ні, мабуть, більше не треба! – благала я.
Стелла радісно засміялася.
– Не бійся, цього разу не буде біди, тому що він ще живий!
– Як – живий? – здивувалася я.
Тут же знову з'явилося нове видіння і, на мій невимовний подив, це вже виявилося наше століття (!), і навіть наш час... Біля письмового столу сидів сивий, дуже приємний чоловік і про щось зосереджено думав. Уся кімната була буквально завалена книгами; вони були скрізь – на столі, на підлозі, на полицях і навіть на підвіконні. На маленькій софі сидів величезний пухнастий кіт і, не звертаючи жодної уваги на господаря, зосереджено вмивався великою, дуже м'якою лапкою. Усе довкола створювало враження «вченості» і затишку.
– Це, що – він живе знову?.. – не зрозуміла я.
Стелла кивнула.
– І це просто зараз? – не вгамовувалася я.
Дівчинка знову підтвердила кивком її милої рудої голівки.
– Гарольду, напевно, дуже дивно бачити свого сина таким іншим?.. Як же ти знайшла його знову?
– О, так само! Я просто «відчула» його «ключик» так, як вчила бабуся, – задумливо промовила Стелла. – Після того, як Аксель помер, я шукала його сутність по всіх «поверхах» і не могла знайти. Тоді пошукала серед живих – і він знову був там.
– І ти знаєш, хто він тепер, у цьому житті?
– Поки ні... Але обов'язково дізнаюсь. Я намагалася багато разів до нього «достукатися», але він чомусь мене не чує... Він завжди сам і майже весь час зі своїми книгами. З ним лише стара жінка, його прислуга і цей кіт.
– Ну, а дружина Гарольда? Її ти теж знайшла? – запитала я.
– Ой, звичайно ж! Дружину ти знаєш – це моя бабуся!.. – лукаво посміхнулася Стелла.
Я застигла в справжньому шоку. Чомусь такий неймовірний факт ніяк не хотів вкладатися в моїй враженій голові...
– Бабуся?.. – лише й змогла вимовити я.
Стелла кивнула, дуже задоволена справленим враженням.
– Як же так? Тому вона й допомогла тобі їх знайти? Вона знала?!.. – тисячі питань одночасно скажено крутилися в моєму розбурханому мозку, і мені здавалося, що я ніяк не встигну всього запитати, що мене цікавить. Я хотіла знати ВСЕ! І водночас прекрасно розуміла, що «всього» мені ніхто не збирається казати...
– Я, напевно, тому його і вибрала, що відчувала щось, – задумливо сказала Стелла. — А може, це бабуся навела? Але вона ніколи не зізнається, – махнула рукою дівчинка.
— А ВІН?.. Він теж знає? – лише й змогла запитати я.
– Ну, звичайно ж! – розсміялася Стелла. – А чому тебе це так дивує?
– Просто, вона вже старенька... Йому це повинно бути важко, – не знаючи, як би точніше пояснити свої відчуття і думки, сказала я.
– О, ні! – знову засміялася Стелла. – Він був радий! Дуже-дуже радий. Бабуся дала йому шанс! Ніхто б не зміг йому в цьому допомогти – а вона змогла! І він побачив її знову... Ой, це було так добре!

І тут лише нарешті я зрозуміла, про що вона каже... Мабуть, бабуся Стелли дала своєму колишньому «лицареві» той шанс, про який він так безнадійно мріяв решту свого довгого, після фізичної смерті, життя. Адже він так довго і наполегливо їх шукав, так шалено хотів знайти, аби всього лише один тільки раз сказати: як жахливо шкодує, що колись пішов... що не зміг захистити... що не зміг показати, як сильно і самовіддано їх любив... Йому було до смерті потрібно, аби вони спробували його зрозуміти і змогли б якось його пробачити, інакше в жодному зі світів йому не було чого жити...

І ось вона, його люба і єдина дружина, з'явилася йому такою, якою він пам'ятав її завжди, і подарувала йому чудовий шанс – подарувала прощення, а тим самим подарувала і життя...
Тут лише я насправді зрозуміла, що мала на увазі Стеллина бабуся, коли вона казала мені, який важливий дарований мною шанс «тим, що відійшли»... Тому що, напевно, нічого страшнішого на світі немає, ніж залишитися з непрощенною провиною завданої образи і болю тим, без кого не мало б сенсу все наше минуле життя...
Я раптом відчула себе дуже втомленою, неначе цей цікавий, проведений із Стеллою час забрав у мене останні краплинки моїх сил... Я зовсім забула, що це «цікаве», як і все цікаве раніше, мало свою «ціну», і тому, знову ж таки, як і раніше, за сьогоднішні «ходіння» теж доводилося платити... Просто всі ці «перегляди» чужих життів були величезним навантаженням для мого бідного, ще не звиклого до цього фізичного тіла і, на мій превеликий жаль, мене поки що вистачало дуже ненадовго...

– Ти не хвилюйся, я тебе навчу, як це робити! – ніби прочитавши мої сумні думки, весело сказала Стелла.
– Робити що? – не зрозуміла я.
– Ну, аби ти могла побути зі мною довше, – здивувавшись моєму питанню, відповіло малятко. – Ти жива, тому тобі й складно. А я тебе навчу. Хочеш погуляти, де живуть «інші»? А Гарольд нас тут почекає, – лукаво зморщивши маленький носик, запитала дівчинка.
– Просто зараз? – дуже невпевнено запитала я.
Вона кивнула... і ми несподівано кудись «провалилися», «просочившись» через мерехтливий всіма барвами веселки «зоряний пил», і опинилася вже в іншому, зовсім не схожому на попередній, «прозорому» світі...

* * *

Доповнення Нижче додаються кілька фотографій рідкісних картин з життя французької королеви Марії Антуанетти.



Шістнадцятирічна принцеса Марія Антуанетта


Молода королева...


Марія Антуанетта на старовинних малюнках
В костюмі для верхової їзди За читанням
Королева...
Версаль, перші тривоги


Арешт королеви

Арешт королеви
Після вбивства короля Людовика XVI Принижена солдатами
Причастя. Ніч перед стратою Останній портрет королеви

Шлях на гільотину...

Зміст

Читати далі...