Шлях до потрібних знань

Мудрий не той, хто багато знає, а той, хто знає потрібне


Світлана де Роган-Лєвашова «Одкровення»

28. Стелла-4. Астрал

– Ой, ангели!!! Дивися, мамусю, Ангели! – несподівано пропищав поруч чийсь тоненький голосок.
Я ще не могла очуняти від незвичайного «польоту», а Стелла вже любо щебетала щось маленькій кругленькій дівчинці.
– А якщо ви не ангели, то чому ви так виблискуєте?.. – щиро здивувавшись, запитало малятко, і тут же знову захоплено запищало: – Ой, ма-а-амочко! Який же він красивий!..
Тут лише ми помітили, що разом із нами «провалився» й останній «витвір» Стелли – її кумедний червоний «дракончик»...
– Це... що-о це? – аж з придихом запитало малятко. – А можна з ним побавитись?.. Він не образиться?




Світлана в 10 років

Мама, мабуть, подумки її суворо обсмикнула, тому що дівчинка раптом дуже засумувала. На теплі карі очки навернулися сльози і було видно, що ще трохи – і вони поллються рікою.
– Тільки не треба плакати! – швидко попросила Стелла. – Хочеш, я тобі зроблю такого ж?
У дівчинки миттєво засвітилося личко. Вона схопила матір за руку і щасливо защебетала:
– Ти чуєш, мамусю, я нічого поганого не зробила, і вони на мене зовсім не сердяться! А можна мені мати такого теж?.. Я, правда, буду дуже доброю! Я тобі дуже-дуже обіцяю!
Мама дивилася на неї сумними очима, прагнучи вирішити, як би правильніше відповісти. А дівчинка несподівано спитала:
– А ви не бачили мого тата, добрі сяючі дівчатка? Він із моїм братиком кудись зник...
Стелла питально на мене поглянула. І я вже заздалегідь знала, що вона зараз запропонує...
– А хочете, ми їх пошукаємо? – як я і думала, запитала вона.
– Ми вже шукали, ми тут давно. Але їх немає, – дуже спокійно відповіла жінка.
– А ми по-іншому пошукаємо, – посміхнулася Стелла. – Просто подумайте про них, аби ми змогли їх побачити, і ми їх знайдемо.
Дівчинка смішно примружилася, мабуть, дуже прагнучи подумки створити картинку свого тата. Минуло декілька секунд...
– Мамусю, а як же так – я його не пам'ятаю?.. – здивувалося малятко.
Таке я чула вперше і зі здивуванням у великих Стеллиних очах зрозуміла, що для неї це теж щось зовсім новеньке...
– Як так – не пам'ятаєш? – не зрозуміла мати.
– Ну, ось дивлюся, дивлюся і не пам'ятаю... Як же так, я ж його дуже люблю? Може, і справді його більше немає?..
– Пробачте, а ви можете його побачити? — обережно спитала я в матері.
Жінка впевнено кивнула, але раптом щось в її обличчі змінилося, і було видно, що вона дуже розгубилася.
– Ні... Я не можу його пригадати... Невже таке можливе? – майже перелякано сказала вона.
– А вашого сина? Ви можете пригадати? Або братика? Ти можеш пригадати свого братика? – звертаючись відразу до обох, запитала Стелла.
Мама і донька заперечливо похитали головами.
Зазвичай таке життєрадісне, личко Стелли виглядало дуже заклопотаним, напевно, ніяк не могла зрозуміти, що ж таке тут відбувається. Я буквально відчувала напружену роботу її живого і такого незвичайного мозку.
– Придумала! Я придумала! – раптом щасливо заверещала Стелла. – Ми «одягнемо» ваші образи і підемо «погуляти». Якщо вони десь є – вони нас побачать. Правда ж?
Ідея мені сподобалася, і залишалося лише подумки «переодягнутися» і піти на пошуки.
– Ой, будь ласка, а можна я з ним побуду, поки ви не повернетеся? – наполегливо не забувало свого бажання малятко. – А як його звуть?
– Поки що ніяк, – посміхнулася їй Стелла, – а тебе?
– Лія, – відказало малятко. – А чому все-таки ви світитеся? Ми одного разу бачили таких, але всі казали, що це ангели... А хто ж тоді ви?
– Ми такі ж дівчатка, як ти, лише живемо «вгорі».
– А вгорі – це де? – не вгамовувалася маленька Лія.
– На жаль, ти не можеш туди піти, – потрапивши в скруту, намагалася якось пояснити Стелла. – Хочеш, я тобі покажу?

Дівчинка від радості застрибала. Стелла взяла її за ручку і відкрила перед нею свій вражаючий фантастичний світ, де все здавалося таким яскравим і щасливим, що не хотілося в це вірити.
Очі в Лії стали схожими на два величезні круглі блюдця:
– Ой, краса-а яка-а!.. А це що – рай? Ой ма-амочко!.. – захоплено, але дуже тихо пищала дівчинка, неначе боячись злякати це неймовірне видіння. – А хто ж там живе? Ой, дивіться, яка хмара!.. І дощик золотий! А то хіба таке буває?..
– А ти коли-небудь бачила червоного дракончика? – Лія заперечливо хитнула головою. – Ну, ось бачиш, а в мене буває, тому що це мій світ.
– А ти тоді що ж – Бог??? – Але ж Бог не може бути дівчинкою, правда ж? А тоді, хто ж ти?..

Питання сипалися з неї лавиною і Стелла, не встигаючи на них відповідати, засміялася.
Не зайнята «питаннями-відповідями», я стала стиха оглядатися довкола і зовсім здивувалася незвичайним світом, який відкривався мені… Це був справжнісінький «прозорий» світ. Усе довкола виблискувало і переливалося якимось блакитним, примарним світлом, від якого (як повинно було б) чомусь не ставало холодно, а навпаки – воно гріло незвичайно глибоким, пронизуючим душу теплом. Довкола мене час від часу пропливали прозорі людські фігури, то ущільнюючись, то стаючи прозорими, як туман, що світився... Цей світ був дуже красивим, але якимсь непостійним. Здавалося, він весь час мінявся, точно не знаючи, яким би залишитися назавжди...
– Ну що, ти готова «погуляти»? – вирвав мене з моїх мрій бадьорий Стеллин голосок.
– А куди підемо? – отямившись, запитала я.
– Підемо шукати зниклих! – весело посміхнулося малятко.
– Любі дівчатка, а ви все ж дозволите мені постерегти вашого дракончика, поки ви гулятимете? – ні за що не бажаючи його забути, опустивши свої круглі очка, попросила маленька Лія.
– Ну гаразд, стережи, – прихильно вирішила Стелла. – Лише нікому не давай, а то він ще маля і може злякатися.
– Ой, ну що ви, як можна!.. Я його дуже любитиму, поки ви повернетеся...
Дівчинка готова була просто зі шкіри вилізти, аби отримати свого неймовірного «диво-дракона», а це «диво» надималося й пихтіло, мабуть, прагнучи щосили сподобатися, неначе відчувало, що йдеться саме про нього...
– А ви коли ще прийдете? Ви дуже скоро прийдете, любі дівчатка? –таємно мріючи, що ми прийдемо дуже нескоро, запитало малятко.
Нас із Стеллою відокремила від них мерехтлива прозора стіна...
– З чого почнемо? – серйозно запитала заклопотана не на жарт дівчинка. – Таке мені ніколи не траплялося, але я тут ще не так давно... Тепер ми повинні щось робити, правда ж?.. Адже ми обіцяли!
– Ну, давай спробуємо «одягти» їх образи, як ти і пропонувала? – довго не думаючи, сказала я.
Стелла щось тихенько «поворожила» і за секунду стала схожа на кругленьку Лію, ну а мені, звичайно, дісталася Мама, що мене дуже розсмішило... А одягали ми на себе, як я розуміла, просто енергетичні образи, за допомогою яких сподівалися знайти потрібних нам зниклих людей.
– Ось це є позитивний бік використання чужих образів. А існує ще і негативний – коли хтось використовує це з поганою метою, як та сутність, яка одягла на себе «ключ» бабусі, щоб могти мене бити. Це мені все Бабуся пояснювала...

Кумедно було чути, як ця малесенька дівчинка професорським голоском викладала такі серйозні істини... Але вона й насправді ставилася до всього дуже серйозно, незважаючи на її сонячний, щасливий характер.
– Ну що – пішли, «дівчинко Ліє»? – вже з великим нетерпінням запитала я.
Мені дуже хотілося поглянути ці інші «поверхи», поки вистачало на це сил. Я вже встигла помітити, яка велика різниця була між цим, в якому ми знаходилися зараз, і «верхнім», Стеллиним «поверхом». Тому було дуже цікаво швидше «поринути» в черговий незнайомий світ і дізнатися про нього, по можливості, якомога більше, тому що я зовсім не була впевнена, чи ще повернуся сюди колись.
– А чому цей «поверх» набагато щільніший, ніж попередній, і більше заповнений сутностями? – запитала я.
– Не знаю... – знизала своїми тендітними плічками Стелла. – Може тому, що тут живуть просто лише добрі люди, які нікому не робили зла, поки жили в своєму останньому житті. Тому їх тут і більше. А вгорі живуть сутності, які «особливі» і дуже сильні... – тут вона засміялася. – Але я не кажу про себе, якщо ти це подумала! Хоча бабуся каже, що моя сутність дуже стара, понад мільйон років... Це жах, як багато, правда? Хтозна, що було мільйон років тому на Землі?.. – задумливо вимовила дівчинка.
– А може, ти була тоді зовсім не на Землі?
– А де?!.. – вражено запитала Стелла.
– Ну, не знаю. То хіба ти не можеш поглянути? – здивувалася я.
Мені тоді здавалося, що вже з її здібностями можливо ВСЕ!.. Але на мій великий подив, Стелла заперечливо покачала голівкою.
– Я ще дуже мало вмію, лише те, що бабуся навчила, – ніби шкодуючи, відповіла вона.
– А хочеш, я покажу тобі своїх друзів? – раптом запитала я.
І не давши їй подумати, розгорнула в пам'яті наші зустрічі, коли мої дивні «зоряні друзі» приходили до мене так часто, і коли мені здавалося, що нічого цікавішого вже ніяк не може бути...

– О-ой, це ж краса яка-а!... – із захопленням видихнула Стелла. І раптом, побачивши ті самі дивні знаки, які вони мені показували безліч разів, вигукнула: – Дивися, адже це вони навчали тебе!.. О-о, як це цікаво!
Я стояла в цілком замороженому стані і не могла промовити ні слова... Навчали??? Невже всі ці роки я мала у своєму мозку якусь важливу інформацію, і замість того, щоб якось її зрозуміти, я, як сліпе кошеня, борсалася у своїх дрібних спробах і припущеннях, намагаючись знайти в них якусь істину?!. А все вже давним-давно в мене було «готовим»?..
Навіть не знаючи, чого мене там навчали, я просто «кипіла» від обурення на саму себе за таку помилку. Подумати лишень, у мене просто перед носом розкрили якісь «таємниці», а я нічого і не зрозуміла!.. Напевно, справді не тóму відкрили!!!
– Ой, не треба так побиватися! – засміялася Стелла. – Покажеш бабусі, і вона тобі пояснить.
– А можна тебе запитати – хто ж усе-таки твоя бабуся? – соромлячись, що входжу в «приватну територію», спитала я.
Стелла задумалася, смішно зморщивши свого носика (у неї була ця кумедна звичка, коли вона про щось серйозно думала), і не дуже впевнено промовила:
– Не знаю я... Інколи мені здається, що вона знає все і що вона дуже, дуже стара... У нас було багато фотографій вдома, і вона там скрізь однакова – така ж, як зараз. Я ніколи не бачила, якою вона була молодою. Дивно, правда ж?
– І ти ніколи не запитувала?..
– Ні, я думаю, вона мені сказала б, якби це було потрібно... Ой, поглянь! Ох, як красиво!.. – раптом несподівано у захваті запищало малятко, показуючи пальчиком на дивні, виблискуючі золотом морські хвилі. Це, звичайно ж, було не море, але хвилі й справді були дуже схожі на морські – вони важко котилися, обганяючи одна одну, ніби граючись, лише на місці гребеня замість сніжно-білої морської піни тут усе всуціль виблискувало й переливалося червоним золотом, розпорошуючи тисячами прозорі золотисті бризки... Це було дуже красиво. І ми, звичайно, захотіли побачити всю цю красу ближче...

Коли ми підійшли досить близько, я раптом почула тисячі голосів, які звучали одночасно, немовби виконуючи якусь дивну, не схожу ні на що, чарівну мелодію. Це була не пісня, і навіть не звична нам музика... Це було щось зовсім немислиме та невимовне... але звучало воно приголомшливо.
– Ой, це ж мисляче море! О, це тобі точно сподобається! – весело щебетала Стелла.
– Воно мені вже подобається, лише чи безпечно це?
– Ні, ні, не турбуйся! Це просто для заспокоєння «втрачених» душ, яким досі сумно після приходу сюди... Я слухала його тут годинами... Воно живе, і для кожної душі «співає» інше. Хочеш послухати?
І я лише зараз помітила, що в цих золотих, виблискуючих хвилях хлюпалися безліч сутностей... Деякі з них просто лежали на поверхні, плавно погойдуючись на хвилях, інші пірнали в «золото» з головою, довго не показувалися, мабуть, повністю занурюючись в уявний «концерт», і зовсім не спішили звідти повертатися...
– Ну, що – послухаємо? – нетерпляче підштовхувало мене малятко.

Ми підійшли впритул... І я відчула дивно-м'який дотик виблискуючої хвилі... Це було щось неймовірно ніжне, дивовижно ласкаве і заспокійливе, та водночас воно проникало в найпотаємніші «глибини» моєї здивованої і ледь настороженої душі... Моєю стопою пробігла, вібруючи мільйонами різних відтінків, тиха «музика» і, підіймаючись вгору, почала огортати мене з головою чимось казково красивим, що годі було й описати... Я відчувала, що лечу, хоча жодного польоту наяву не було. Це було прекрасно!.. Кожна клітинка розчинялася і танула в новій хвилі, а виблискуюче золото вимивало мене наскрізь, відносячи все погане і сумне та залишаючи в душі лише чисте, первозданне світло...

Я навіть не відчула, як увійшла й поринула в це виблискуюче диво майже з головою. Було просто неймовірно добре і не хотілося ніколи звідти виходити...
– Ну, все, вистачить вже! Нас завдання чекає! – увірвався в осяйну красу наполегливий Стеллин голосок. – Тобі сподобалося?
– О, ще й як! – видихнула я. – Так не хотілося виходити!..
– Ось-ось! Так і «купаються» деякі до наступного втілення... А потім вже більше сюди не повертаються...
– А куди ж вони йдуть? – здивувалася я.
– Нижче... Бабуся каже, що тут місце теж треба собі заслужити... І хто всього лише чекає і відпочиває, той «відпрацьовує» в наступному втіленні. Думаю, це правда...
– А що там – нижче? – зацікавлено запитала я.
– Там уже не так приємно, повір мені, – лукаво посміхнулася Стелла.
– А це море, воно лише одне, чи таких тут багато?
– Ти побачиш... Воно все різне – де море, де просто «вигляд», а де енергетичне поле, повне різних струмочків і рослин, і все це теж «лікує» душі і заспокоює... лише не так просто цим користуватися – треба спершу заслужити.
– А хто не заслужить? Хіба вони живуть не тут? – не зрозуміла я.
– Живуть, але вже не так красиво... – похитала головою крихітка. – Тут так само, як на Землі – ніщо не дається задарма, лише ось цінності тут зовсім інші. А хто не хоче – тому і дістається все набагато простіше. Усю цю красу не можна купити, її можна лише заслужити...
– Ти кажеш зараз точнісінько, як твоя бабуся, ніби ти вивчила її слова... – посміхнулася я.
– Так воно і є! – повернула посмішку Стелла. – Я багато чого прагну запам'ятати з того, про що вона говорить. Навіть те, що поки не зовсім розумію... Але ж зрозумію колись, правда ж? А тоді, можливо, вже нíкому буде навчити... Ось і допоможе.
Тут ми раптом побачили дуже незрозумілу, але надзвичайно привабливу картинку – на сяючій, пухнасто-прозорій блакитній землі, як на хмарі, стояло скупчення сутностей, які постійно змінювали одна одну і когось кудись відводили, потім знову повертаючись назад.
– А це що? Що вони там роблять? – спантеличено запитала я.
– О, це вони всього лише допомагають приходити «новачкам», аби не страшно було. Там приходять нові сутності, – спокійно сказала Стелла.
– Ти вже бачила все це? А можемо ми поглянути?
– Звичайно ж! – і ми підійшли ближче...

І я побачила цілком захопливу за своєю красою дію... У повній порожнечі, немовби з нічого, раптом з'являлася прозора сяюча куля і, як квітка, тут же розкривалася, випускаючи нову сутність, яка цілком розгублено озиралася довкола, ще нічого не розуміючи... І тут же сутності, котрі чекали, обіймали «новоприбулого» згустком теплої виблискуючої енергії, ніби заспокоюючи, і відразу ж кудись відводили.
– Це вони приходять після смерті?.. – чомусь дуже тихо запитала я.
Стелла кивнула і сумно відповіла:
– Коли прийшла я, ми потрапили на різні «поверхи», моя сім'я і я. Було дуже самотньо і сумно... Але тепер уже все гаразд. Я до них сюди багато разів ходила – вони тепер щасливі.
– Вони просто тут, на цьому «поверсі»?.. – не могла повірити я.
Стелла знову сумно кивнула голівкою, і я вирішила, більше не запитуватиму, аби не ятрити її світлу, добру душу.
Ми йшли незвичайною дорогою, яка з'являлася і зникала в міру того, як ми нею ступали. Дорога м'яко мерехтіла і неначе вела, вказуючи шлях, ніби знала, куди нам треба йти... Було приємне відчуття свободи і легкості, начебто весь світ довкола раптом став зовсім невагомим.
– А чому ця дорога вказує нам, куди йти? – не витримала я.
– Вона не вказує, вона допомагає, – відповіло малятко. – Тут усе складається з думки, забула? Навіть дерева, море, дороги, квіти – всі чують, про що ми думаємо. Це насправді чистий світ... напевно, те, що люди звикли називати Раєм... Тут не можна обдурити.
– А де ж тоді Пекло?.. Воно теж існує?
– О, я обов'язково тобі покажу! Це нижній «поверх» і там ТАКЕ!!! – аж здвигнула плічками Стелла, мабуть, пригадавши щось не дуже приємне.
Ми йшли далі, і тут я помітила, що довкілля стало потроху змінюватися. Прозорість кудись почала зникати, поступаючись місцем набагато «щільнішому», схожого на земний, пейзажу.
– Що відбувається, де ми? – насторожилася я.
– Там само, – зовсім спокійно відповіла крихітка. – Лише зараз вже знаходимося в тій частині, яка простіша. Пам'ятаєш, ми щойно говорили про це? Тут здебільшого ті, хто тільки що прийшов. Коли вони бачать такий, схожий на їхній звичний, пейзаж – їм легко сприймати свій «перехід» у цей новий для них світ... А ще тут живуть ті, які не хочуть бути кращими, ніж вони є, і не бажають робити щонайменших зусиль, аби досягти чогось вище.
– Отже, цей «поверх» складається ніби з двох частин? – уточнила я.
– Можна сказати й так, – задумливо відповіла дівчинка і несподівано перейшла на іншу тему: – Щось ніхто тут не звертає на нас жодної уваги. Думаєш, їх тут немає?
Озирнувшись довкола, ми зупинилися, не маючи щонайменшого поняття, що робити далі.
– Ризикнемо «нижче»? – запитала Стелла.
Я відчувала, що крихітка втомилася. Та і я теж була дуже далеко від своєї кращої форми. Але я була майже впевнена, що здаватися вона ніяк не збирається, тому кивнула у відповідь.
– Ну, тоді треба трохи підготуватися... – закусивши губу і серйозно зосередившись, заявила войовнича Стелла. – Чи знаєш ти, як поставити собі сильний захист?
– Начебто – так. Але я не знаю, наскільки він буде сильним, – збентежено відповіла я. Мені дуже не хотілося саме зараз її підвести.
– Покажи, – попросила дівчинка.
Я зрозуміла, що це не примха і що вона просто прагне мені допомогти. Тоді я спробувала зосередитися і зробила свій зелений «кокон», який я робила собі завжди, коли мені потрібний був серйозний захист.
– Ого!.. – здивовано розкрила очиці Стелла. – Ну, тоді пішли.
Цього разу наш політ униз вже аж ніяк не був таким приємним, як попередній... Чомусь дуже стиснуло груди, і важко було дихати. Але помалу все це немовби вирівнялося, і я з подивом втупилася на моторошнуватий пейзаж, що нам відкрився...

Важке криваво-червоне сонце скупо освітлювало тьмяні, фіолетово-коричневі силуети далеких гір... По землі, як гігантські змії, повзли глибокі тріщини, з яких виривався щільний темно-помаранчевий туман і, зливаючись із поверхнею, ставав схожим на кривавий саван. Усюди бродили дивні, ніби неприкаяні сутності людей, які виглядали дуже щільними, майже фізичними... Вони то з'являлися, то зникали, не звертаючи один на одного жодної уваги, ніби нікого, окрім себе, не бачили і жили лише у своєму, закритому від інших, світі. Вдалині, поки не наближаючись, іноді з'являлися темні фігури якихось жахливих звірів. Відчувалася небезпека, було моторошно, хотілося бігти звідси стрімголов, не обертаючись...
– Це ми просто в Пеклі чи що? – в жаху від побаченого запитала я.
– Але ти ж хотіла поглянути, як це виглядає, – ось і поглянула, – напружено посміхаючись, відповіла Стелла.
Відчувалося, що вона чекає на якусь неприємність. Та й нічого іншого, окрім неприємностей, тут, по-моєму, просто ніяк не могло бути...
– А ти знаєш, інколи тут трапляються й добрі сутності, які просто припустилися великих помилок. І, справді, мені їх дуже шкода... Уявляєш – чекати тут наступного свого втілення?!. Страх!
Ні, я ніяк не могла цього уявити, та й не хотіла. А добром тут аж ніяк не пахло.
– А ти не права! – знову підслухало мої думки малятко. – Інколи сюди і справді потрапляють дуже добрі люди, і за свої помилки вони платять дуже дорого... Мені їх, правда, шкода...
– Невже ти думаєш, що наш зниклий хлопчик теж потрапив сюди?!. Вже він справді не встиг нічого такого поганого зробити. Ти сподіваєшся знайти його тут?.. Думаєш, таке можливе?
– Бережися!!! – раптом дико завищала Стелла.

Мене розплющило по землі, як велику жабу, і я лише встигла відчути, неначе на мене звалилася величезна страшно смердюча гора... Щось пихтіло, плямкало і пирхало, розносячи огидливий запах гнилі та протухлого м'яса. Мене ледь не знудило – добре, що ми тут «гуляли» лише сутностями, без фізичних тіл. Інакше в мене, напевно, сталися б значні неприємності.....
– Вилазь! Ну, вилазь же!!! – пищала перелякана дівчинка.
Але це було легше сказати, ніж зробити... Смердюча туша звалилася на мене всією вагою свого величезного тіла і вже, мабуть, була готова поласувати моєю свіженькою життєвою силою... А в мене, як на зло, ніяк не виходило від неї звільнитися, і в моїй стиснутій страхом душі вже зрадницьки починала попискувати паніка...
– Давай же! – знову крикнула Стелла. Потім вона раптом ударила чудовисько якимось яскравим променем і знову закричала: – Біжи!!!

Я відчула, що трохи полегшало, і щодуху енергетично штовхнула навислу наді мною тушу. Стелла бігала довкола і безстрашно била з усіх боків уже ослаблене страховисько. Я якось вибралася, за звичкою важко хапаючи ротом повітря, і насправді вжахнулася від побаченого!.. Просто переді мною лежала величезна шипувата туша, вся вкрита якимось різко смердючим слизом, із величезним зігнутим рогом на широкій бородавчастій голові.
– Біжімо! – знову закричала Стелла. – Адже він ще живий!..
Мене наче вітром змело... Я зовсім не пам'ятала, куди мене понесло... Але, слід сказати, понесло дуже швидко.
– Ну й бігаєш ти... – захекавшись, ледве вимовляючи слова, витиснула крихітка.
– Ой, будь ласка, пробач мені! – присоромившись, вигукнула я. – Ти так закричала, що я з переляку помчала світ за очі...
– Нічого, наступного разу будемо обережніше, – заспокоїла Стелла.
У мене від такої заяви очі полізли на лоба!..
– А що, буде ще «наступний» раз??? — сподіваючись на «ні», обережно запитала я.
– Звичайно ж! Адже вони живуть тут! – дружньо «заспокоїла» мене хоробра дівчинка.
– А що ж ми тоді тут робимо?..
– Ми ж рятуємо когось, хіба ти забула? – щиро здивувалася Стелла.
А в мене, очевидно від усього цього жаху, наша «рятувальна експедиція» повністю вилетіла з голови. Але я спробувала щонайшвидше опанувати себе, аби не показати Стеллі, що я насправді дуже сильно злякалася.
– Ти не думай, у мене після першого разу цілий день коси дибки стирчали! – вже веселіше сказало малятко.
Мені просто захотілося її розцілувати! Якимось чином бачачи, що мені соромно за свою слабкість, вона примудрилася зробити так, що я відразу ж знову відчула себе добре.
– Невже ти справді думаєш, що тут можуть знаходитися тато і братик маленької Лії?.. – від душі дивуючись, запитала її ще раз я.
– Звичайно! Їх просто могли вкрасти, – вже зовсім спокійно відповіла Стелла.
– Як – вкрасти? І хто?..

Але малятко не встигло відповісти... Із-за дрімучих дерев вистрибнуло щось дужче, ніж наш перший «знайомий». Це було щось неймовірно вертке і сильне, з маленьким, але дуже потужним тілом, воно щосекунди викидало зі свого волохатого черева дивну липку «сітку». Ми навіть не встигли писнути, як обоє в неї дружно потрапили... Стелла з переляку стала схожа на маленького скуйовдженого совенятка – її великі блакитні очі були схожі на два величезні блюдця, з виплесками жаху посередині.

Треба було терміново щось вигадати, але моя голова чомусь була зовсім порожня, як би я не намагалася щось тямуще там знайти... А «павук» (будемо далі так його називати, за відсутністю кращого) тим часом задоволено тягнув нас, мабуть, у своє гніздо, готуючись «вечеряти»...
– А де ж люди? – ледь не задихаючись, запитала я.
– Ти ж бачила – людей тут повно. Більше, ніж де-небудь... Але вони здебільшого гірші, ніж ці звірі... І вони нам не допоможуть.
– І що ж нам тепер робити? – подумки «цокотячи зубами», запитала я.
– Пам'ятаєш, коли ти показала мені твоїх перших чудовиськ, ти вдарила їх зеленим променем? – вже знову грайливо виблискуючи очима (знову ж таки, швидше за мене очунявши!), завзято запитала Стелла. – Давай – разом?..
Я зрозуміла, що, на щастя, здаватися вона все ще не збирається. І вирішила спробувати, тому що втрачати нам все одно було нічого...
Але вдарити ми так і не встигли, тому що павук у ту мить різко зупинився, і ми, відчувши сильний поштовх, зі всього маху гепнулися на землю... Мабуть, він притягнув нас до себе додому набагато раніше, ніж ми передбачали...
Ми опинилися в дуже дивному приміщенні (якщо, звичайно, це можна було так назвати). Усередині було темно, і панувала повна тиша... Сильно пахло цвіллю, димом і корою якогось незвичайного дерева. І лише час від часу було чутно якісь слабкі звуки, схожі на стогони. Нібито в «страждальців» уже зовсім не залишалося сил…
– Ти не можеш це якось освітити? – тихо спитала я Стеллу.
– Я вже спробувала, але чомусь не виходить... – так само пошепки відповіло малятко.
І відразу ж прямо перед нами спалахнув малесенький вогник.
– Це все, що я тут можу, – жалюгідно зітхнула дівчинка.
У такому тьмяному, скупому освітленні вона виглядала дуже втомленою і ніби дорослішою. Я весь час забувала, що цій диво-дитині було всього-на-всього п'ять років!.. Напевно, така її, часом серйозна, недитяча розмова або її доросле ставлення до життя, або все це, разом взяте, змушувало забувати, що в реальності вона ще зовсім малесенька дівчинка, якій у цю мить мало бути до краю страшно. Але вона мужньо все переносила і навіть ще збиралася воювати...
– Дивися, хто це тут? – прошепотіло малятко.
Вглядівшись у темряву, я побачила дивні «полички», на яких, як у сушарці, лежали люди.
– Мамо?.. Це ти, мамо??? – тихенько прошепотів здивований тоненький голосок. – Як же ти нас знайшла?
Я спочатку не зрозуміла, що дитя зверталося до мене. Геть-чисто забувши, для чого ми сюди прийшли, я лише тоді зрозуміла, що запитують саме мене, коли Стелла сильно штовхнула мене кулачком у бік.
– А ми ж не знаємо, як їх звуть!.. – прошепотіла я.
– Ліє, а ти що тут робиш? – прозвучав уже чоловічий голос.
– Тебе шукаю, татку, – голоском Лії подумки відповіла Стелла.
– А як ви сюди потрапили? – спитала я.
– Напевно, так само, як і ви... – була тиха відповідь. – Ми гуляли берегом озера і не бачили, що там було якесь провалля... Ось ми туди і провалилися. А там чекав цей звір... Що ж робитимемо?
– Будемо виходити, – спробувала відповісти якомога спокійніше я.
– А решта? Ти хочеш їх усіх залишити?!. – прошепотіла Стелла.
– Ні, звичайно ж, не хочу! Але як ти збираєшся їх звідси забирати?..
Тут відкрився якийсь дивний круглий лаз і в'язке червоне світло засліпило очі. Голову стиснуло кліщами і смертельно захотілося спати...
– Тримайся! Лише не спи! – крикнула Стелла.
І я зрозуміла, що на нас пішла якась сильна дія. Мабуть, цій страшній істоті ми потрібні були зовсім безвільними, аби вона могла здійснювати якийсь свій «ритуал».
– Нічого ми не зможемо... – сама до себе бурчала Стелла. – Ну, чому ж не виходить?..

І я подумала, що вона цілком має рацію. Ми обидві були лише дітьми, які, не подумавши, подалися в дуже небезпечні для життя подорожі і тепер не знали, як з усього цього всього вибратися.
Раптом Стелла зняла наші накладені «óбрази», і ми знову стали самі собою.
– Ой, а де ж мама? Ти хто?.. Що ти зробила з мамою?! – обурено прошипів хлопчик. – А ну негайно поверни її назад!
Мені дуже сподобався його бійцівський дух, зважаючи на всю безнадійність нашої ситуації.
– Річ у тому, що тут не було твоєї мами, – тихо прошепотіла Стелла. — Ми зустріли твою маму там, звідки ви «провалилися» сюди. Мама і сестричка за вас дуже переживають, тому що не можуть вас знайти, ось ми і запропонували допомогу. Але, як бачиш, виявилися недостатньо обережними і вклепалися в ту саму страшну ситуацію...
– А як давно ви тут? Ви знаєте, що з нами робитимуть? – прагнучи говорити впевнено, тихо запитала я.
– Ми недавно... Він весь час приносить нових людей, а інколи і маленьких звірів, і потім вони зникають, а він приносить нових.
Я з жахом поглянула на Стеллу:
– Це справжнісінький, реальний світ і цілком реальна небезпека!.. Це вже не та безневинна краса, яку ми створювали!.. Що робитимемо?
– Будемо виходити, – знову наполегливо повторило малятко. – Адже ми можемо спробувати, правда? Та й бабуся нас не залишить, якщо вже буде насправді небезпечно. Мабуть, поки ми ще можемо вибратися самі, якщо вона не приходить. Ти не турбуйся, вона нас не кине.
Мені б її впевненість!.. Хоча зазвичай я була не з полохливих, але ця ситуація змушувала мене дуже сильно нервувати, оскільки тут знаходилися не лише ми, але й ті, за ким ми прийшли в цей жах. А як із цього жаху вибиратися – я, на жаль, не знала.
– Тут немає часу, але він приходить зазвичай через однаковий проміжок, приблизно, як земна доба, – раптом відповів на мої думки хлопчик.
– А сьогодні вже був? – вочевидь зрадівши, запитала Стелла.
Хлопчик кивнув.
– Ну що – пішли? – вона уважно дивилася на мене, і я зрозуміла, що вона просить «одягти» на них мій «захист».
Стелла перша висунула свою руду голівку назовні...
– Нікого! – зраділа вона. – Ой, яке ж це жахіття!..
Я, звичайно, не витерпіла і полізла за нею. А там був справжній «нічний кошмар»!.. Поряд із нашим дивним «місцем ув'язнення» зовсім незрозумілим способом висіли «пучками» сторч головою людські сутності... Їх було підвішено за ноги, і вони створювали наче перевернутий букет.
Ми підійшли ближче – жодна людина не виявляла ознак життя...
– Вони ж повністю «відкачані»! – вжахнулася Стелла. – У них не залишилося навіть краплинки життєвої сили!.. Усе, тікаймо!!!

Ми помчали що було сил кудись убік, зовсім не знаючи, куди біжимо, просто подалі б від усього цього жахіття, від якого холоне кров... Навіть не думаючи про те, що можемо знову вклепатися в такий самий або ж ще гірший жах...
Раптом різко потемніло. Синяво-чорні хмари мчали небом, ніби їх гнав сильний вітер, незважаючи на його повну відсутність. У надрах чорних хмар шугали сліпучі блискавиці, червоною загравою палахкотіли вершини гір... Інколи набряклі хмари розпорювало об злі вершини і з них водоспадом лилася темно-бура вода. Уся ця моторошна картинка нагадувала, найстрашніший з усіх можливих нічний кошмар....

– Татку, рідний, мені так боязко! – тоненько вищав, забувши свою колишню войовничість, хлопчик.
Раптом одна з хмар «порвалася», і з неї запалахкотіло сліпуче яскраве світло. А в цьому світлі, у виблискуючому коконі, наближалася фігурка дуже худого хлопця з гострим, як лезо ножа, обличчям. Довкола нього все сяяло і світилося, від цього світла чорні хмари «плавилися», перетворюючись на брудні, чорні латочки.
– Оце так! – радісно закричала Стелла. – Як же у нього це виходить?!.
– Ти його знаєш? – невимовно здивувалася я, але Стелла заперечливо похитала голівкою.
Хлопець опустився поряд із нами на землю і, ласкаво посміхнувшись, спитав:
– Чому ви тут? Це не ваше місце.
– Ми знаємо, ми якраз намагалися вибратися нагору! – вже на повну силу щебетала радісна Стелла. – А ти допоможеш нам повернутися вгору?.. Нам обов'язково треба швидше повернутися додому! А то нас там бабусі чекають, і ось їх теж чекають, але інші.
Хлопець тим часом чомусь дуже уважно та серйозно розглядав мене. У нього був дивний, наскрізь пронизливий погляд, від якого мені стало чомусь незручно.
– Що ти тут робиш, дівчинко? – м'яко запитав він. – Як ти зуміла сюди потрапити?
– Ми просто гуляли, – чесно відповіла я. – І ось їх шукали. – Посміхнувшись «найдам», показала на них рукою.
– Але ти жива? – не міг заспокоїтися рятівник.
– Так, але я вже не раз тут була, – спокійно відповіла я.
– Ой, лише не тут, а «вгорі»! – сміючись, поправила мене моя подружка. – Сюди ми б точно не поверталися, правда ж?
– Та вже, я думаю, цього вистачить надовго... У всякому разі – мені... – мене аж перекрутило від недавніх спогадів.
– Ви повинні звідси піти, – знову м'яко, але вже наполегливіше сказав хлопець, – зараз.
Від нього простяглася виблискуюча «доріжка» і втекла прямо в тунель, що світився. Нас буквально втягнуло, і навіть не встигнувши зробити ні кроку, за якусь мить ми опинилися на тому самому прозорому світі, в якому знайшли нашу кругленьку Лію та її маму.

– Мамо, мамусю, тато повернувся! І Велік теж!.. – маленька Лія дзиґою викотилася до нас назустріч, міцно притискаючи до грудей червоного дракончика. Її кругленьке личко сяяло сонечком, а сама вона, не в змозі втримати свого бурхливого щастя, кинулася до тата і, повиснувши в нього на шиї, пищала від захвату.
Мені було радісно за сім'ю, що знайшла один одного, і трішки сумно за всіх моїх померлих «гостей», які приходять на землі по допомогу, які вже не могли один одного так само радісно обійняти, бо не належали тим же світам...
– Ой, татуську, ось ти і знайшовся! А я думала, ти зник! А ти взяв і знайшовся! От, як добре! – аж попискувала від щастя сяюча дівчинка.

Раптом на її щасливе личко налетіла хмаринка, і воно дуже посмутніло... І вже зовсім іншим голосом малятко звернулося до Стелли:
– Любі дівчатка, спасибі вам за тата! І за братика, звичайно ж! А ви тепер уже йтимете? А ще колись повернетеся? Ось ваш дракончик, будь ласка! Він був дуже добрим, і він мене дуже-дуже полюбив... – здавалося, що просто зараз бідна Лія ридма розридається, так сильно їй хотілося потримати ще хоч трохи цього любого диво-дракончика!.. А його от-от відвезуть...
– Хочеш, він ще побуде в тебе? А коли ми повернемося, ти його нам віддаси назад? – зглянулася над малятком Стелла.

Лія спочатку очманіла від щастя, яке несподівано звалилося на неї, а потім, не в змозі нічого сказати, так сильно закивала голівкою, що та мало не відвалилася...
Попрощавшись із радісним сімейством, ми рушили далі.
Було невимовно приємно знову почуватися в безпеці, бачити те саме радісне світло, яке заливало все довкола, і не боятися бути несподівано схопленою якимось страшним чудовиськом...
– Хочеш іще погуляти? – зовсім свіжим голоском запитала Стелла.

Спокуса, звичайно ж, була велика, але я вже настільки втомилася, що навіть коли б мені показали найбільше диво на землі, я, напевно, не змогла б цим насправді насолодитися...
– Ну гаразд, іншим разом! – засміялася Стелла. – Я теж втомилася.
І тут же якимось чином знову з'явилося наше кладовище, де на тій самій лавці дружно поряд сиділи наші бабусі...
– Хочеш, покажу щось?.. – тихо спитала Стелла.
І раптом замість бабусь з'явилися неймовірно красиві, яскраво сяючі сутності... В обох на грудях виблискували приголомшливі зірки, а в Стеллиної бабусі на голові блищала і переливалася диво-корона...
– Це вони... Ти ж хотіла їх побачити, правда? – я очманіло кивнула. – Лише не кажи, що я тобі показувала, хай самі це зроблять.
– Ну, а тепер мені час... – сумно прошепотіло малятко. – Я не можу йти з тобою... Мені вже туди не можна...
– Я обов'язково прийду до тебе! Ще багато, багато разів! – пообіцяла я від щирого серця.
А крихітка дивилася мені вслід своїми теплими сумними очима і, здавалося, все розуміла... Усе, що я не зуміла їй нашими простими словами сказати.

Зміст

Читати далі...