Шлях до потрібних знань

Мудрий не той, хто багато знає, а той, хто знає потрібне


Світлана де Роган-Лєвашова «Одкровення»

29. Стелла-5. Світило. Пекло. Ізольда

Усю дорогу з кладовища додому я безпідставно сердилася на бабусю, притому злилася за це на саму себе... Я дуже нагадувала настовбурченого горобця, і бабуся чудово це бачила, що, звичайно ж, мене ще більше дратувало і змушувало глибше залізти у свою «безпечну шкаралупу»... Найімовірніше, це просто бушувала моя дитяча образа за те, що бабуся, як виявилось, багато що від мене приховувала і нічому поки не вчила, мабуть, вважаючи мене негідною або нездатною на більше. І хоча мій внутрішній голос мені говорив, що я тут геть не права, але я ніяк не могла заспокоїтися і поглянути на все збоку, як робила це раніше, коли вважала, що можу помилятися...

Врешті моя нетерпляча душа не могла довше витримати мовчання...
– Ну і про що ви так довго розмовляли? Якщо, звісно, мені можна це знати... – ображено буркнула я.
– А ми не розмовляли – ми думали, – спокійно посміхаючись, відповіла бабуся.
Здавалося, вона мене просто дратує, аби спровокувати на якісь їй одній зрозумілі дії...
– Тоді про що ж ви там разом «думали»? – і тут же не витримавши, випалила: – А чому бабуся Стеллу вчить, а ти мене – ні?!.. Чи ти вважаєш, що я ні на що більше не здатна?
– Ну, по-перше, годі закипати, а то скоро вже пара піде... – знову спокійно сказала бабуся. – А, по-друге – Стеллі ще довго йти, аби до тебе дотягтися. І чому ж ти хочеш, аби я навчала тебе, якщо навіть у тому, що в тебе є, ти поки що зовсім не розібралася?.. Ось розберися – тоді й поговоримо.
Я очманіло втупилася на бабусю, неначе бачила її вперше... Як це Стеллі далеко до мене йти?!. Адже вона таке робить!.. Стільки знає!.. А що – я? Якщо щось і робила, то всього лише комусь допомагала. А більше і не знаю нічого.

Бабуся бачила моє повне сум'яття, але нітрохи не допомагала, мабуть, вважаючи, що я повинна сама через це пройти, а в мене від несподіваного «позитивного» шоку всі думки пішли шкереберть, і не в змозі мислити тверезо я лише дивилася на неї великими очима і не могла оговтатися від «убивчих» новин, що звалилися на мене...
– А як же «поверхи»?.. Адже я ніяк не могла сама туди потрапити?.. Адже це Стеллина бабуся мені їх показала! – усе ще наполегливо не здавалася я.
– Але ж для того й показала, аби сама спробувала, – констатувала «беззаперечний» факт бабуся.
– То хіба я можу сама туди піти?!.. – приголомшено спитала я.
– Звичайно ж! Це найпростіше з того, що ти можеш робити. Ти просто не віриш у себе, тому й не намагаєшся...
– Це я не намагаюся?!. – аж задихнулася від такої страшної несправедливості я... – Я лише те й роблю, що намагаюся! Лише може не те...

Раптом я пригадала, як Стелла багато-багато разів повторювала, що я можу набагато більше... Але можу – що?!. Я гадки не мала, про що вони всі казали, але тепер уже відчувала, що починаю помалу втихомирюватися і думати, що в будь-яких важких обставинах мені завжди допомагало. Життя раптом здалося зовсім не таким уже несправедливим, і я помалу почала оживати...

Окрилена позитивними новинами, усі подальші дні я, звичайно ж, «намагалася»... Зовсім себе не жаліючи та вщент катуючи своє і так уже виснажене фізичне тіло, я десятки разів йшла на «поверхи», поки що не показуючись Стеллі,оскільки хотіла зробити їй приємний сюрприз, але при цьому не осоромитися, зробивши якусь безглузду помилку.

Та врешті вирішила – вистачить ховатися і захотіла навідати свою маленьку подружку.
– Ой, це ти?!.. – відразу ж зазвучав щасливими дзвіночками знайомий голосок. – Невже це правда, ти?! А як же ти сюди прийшла?.. Ти що – сама прийшла?
Питання, як завжди, сипалися з неї градом, веселе личко сяяло, і для мене було щирою втіхою бачити її світлу бурхливу радість.

– То що, підемо гуляти? – посміхаючись, запитала я.
А Стелла все ніяк не могла заспокоїтися від щастя, що я зуміла прийти сама і що тепер ми вже зможемо зустрічатися, коли побажаємо, і навіть без сторонньої допомоги!
– Ось бачиш, я ж тобі казала, що ти можеш більше!.. – щасливо щебетало малятко. – Ну, тепер усе гаразд, тепер уже нам ніхто не потрібен! Ой, а це якраз дуже добре, що ти прийшла, я тобі хотіла щось показати і дуже тебе чекала. Але для цього нам доведеться прогулятися туди, де не дуже приємно...
– Ти маєш на увазі «нижній поверх»? – зрозумівши, про що вона каже, тут же запитала я.
Стелла кивнула.
– А що ти там загубила?
– О, я не загубила, я знайшла!.. – звитяжно вигукнула крихітка. – Пам'ятаєш, я казала тобі, що там бувають і добрі сутності, а ти мені тоді не повірила?
Відверто кажучи, я не дуже вірила і зараз, але не бажаючи ображати свою щасливу подружку, ствердно кивнула.
– Ну ось, тепер ти повіриш!.. – задоволено сказала Стелла. – Пішли?

Цього разу, мабуть, уже набувши деякого досвіду, ми легко «прослизнули» вниз по «поверхах», і я знову побачила дуже схожу на бачену раніше гнітючу картину...
Під ногами цявкала якась чорна смердюча рідина, а з неї струмували потічки каламутної червонявої води... Яскраво-червоне небо темніло, палахкотячи кривавими відблисками заграви і нависаючи, як і раніше, дуже низько, гнало кудись багряне громаддя важезних хмар... А ті, не піддаючись, висіли важкі, набряклі, погрожуючи розродитися страшним водоспадом, який би все змітав... Час від часу з них із гучним ревом проривалася стіна буро-червоної непрозорої води, вдаряючи об землю так сильно, що здавалося – валиться небо...

Дерева стояли голі та безликі, ліниво ворушачи обвислими колючими гілками. Далі за ними тягнувся безрадісний вигорілий степ, гублячись вдалині за стіною брудного сірого туману... Безліч похмурих пониклих людських сутностей неприкаяно блукали туди-сюди, безглуздо шукаючи чогось, не звертаючи жодної уваги на навколишній світ, який, і справді, не викликав щонайменшого задоволення, аби на нього хотілося дивитися... Весь пейзаж навіював острах і тугу, приправлену безвихіддю...

– Ой, як же тут страшно... – щулячись, прошепотіла Стелла. – Скільки б разів сюди не приходила – ніяк не можу звикнути... Як же ці бідолахи тут живуть?!.
– Напевно, ці «бідолахи» надзвичайно провинилися колись, якщо опинилися тут. Адже їх ніхто сюди не посилав – вони всього-на-всього отримали те, на що заслуговували, правда ж? – усе ще не здаючись, сказала я.
– А ось зараз поглянеш... – загадково прошепотіла Стелла.
Перед нами несподівано з'явилася заросла сіруватою зеленню печера. А з неї, мружачись, вийшов високий, статний чоловік, що жодним чином не вписувався в цей убогий пейзаж, від якого аж серце холонуло...
– Здрастуй, Сумний! – ласкаво вітала незнайомця Стелла. – Ось я подругу привела! Вона не вірить, що тут можна знайти добрих людей. А я хотіла їй тебе показати... Адже ти не проти?
– Здрастуй, люба... – сумно відповіла людина. – Та не такий я хороший, аби мене комусь показувати. Марно ти це...
Як не дивно, але цей сумний чоловік мені і справді відразу чимось сподобався. Від нього віяло силою і теплом, і було дуже приємно поряд із ним знаходитися. В усякому разі, він аж ніяк не був схожий на тих людей, якими був напхом напханий цей «поверх» – безвільних, убитих горем, тих, хто здався на милість долі.
– Розкажи нам свою історію, сумний чоловіче... – ясно посміхнувшись, попросила Стелла.
– Та нíчого там розповідати, і гордитися особливо нíчим... – похитав головою незнайомець. – І навіщо вам це?

Мені чомусь стало його дуже шкода... Ще нічого про нього не знаючи, я вже була майже впевнена, що цей чоловік ніяк не міг зробити щось насправді погане. Ну, просто не міг!.. Стелла, посміхаючись, стежила за моїми думками, які їй, мабуть, дуже подобалися...
– Гаразд, згодна – ти маєш рацію!.. – бачачи її вдоволене личко, нарешті чесно визнала я.
– Але ти ще нічого про нього не знаєш, адже з ним усе не так просто, – лукаво посміхаючись, задоволено промовила Стелла. – Ну, будь ласка, розкажи їй, Сумний...
Чоловік сумно нам посміхнувся і тихо промовив:
– Я тут тому, що вбивав... Багато вбивав. Але не з власної волі, а через потребу це було...
Я тут же страшенно засмутилася – вбивав!.. А я, дурненька, повірила!.. Але чомусь у мене наполегливо не з'являлося щонайменшого відчуття відторгнення або неприязні. Людина вочевидь мені подобалася, і я нічого з цим зробити не могла...
– А хіба це однакова провина – вбивати з власної волі або через потребу? – запитала я. – Інколи люди не мають вибору, чи не так? Наприклад: коли їм доводиться захищатися або захищати інших. Я завжди захоплювалася героями – воїнами, лицарями. Останніх я взагалі завжди обожнювала... То хіба можна порівнювати з ними простих убивць?
Він довго і сумно на мене дивився, а потім також тихо відповів:
– Не знаю, люба... Те, що я знаходжуся тут, говорить, що провина однакова... Але за тим, як я цю провину відчуваю в моєму серці, то – ні... Я ніколи не волів убивати, я просто захищав свою землю, я був там героєм... А тут виявилось, що я просто вбивав... То хіба це правильно? Гадаю – ні...
– Отже, ви були воїном? – з надією спитала я. – Але тоді це велика різниця – ви захищали свій дім, свою сім'ю, своїх дітей! Та й не схожі ви на вбивцю!..
– Ну, ми всі не схожі на тих, якими нас бачать інші... Тому, що вони бачать лише те, що хочуть бачити... або лише те, що ми хочемо їм показати... А щодо війни – я теж спершу так само, як ти, думав, пишався навіть... А тут виявилось, що пишатися було нічим. Вбивство – це вбивство, і зовсім не важливо, як воно здійснилося.
– Але це неправильно!.. – обурилася я. – Що ж тоді виходить – маніяк-убивця виходить таким самим, як герой?!.. Цього просто не може бути, такого бути не повинно!
У мені все вирувало від обурення! А чоловік сумно дивився на мене своїми сумними сірими очима, в яких читалося розуміння...
– Герой і вбивця так само позбавляють життя. Лише, напевно, існують «пом'якшувальні обставини», оскільки людина, що захищає когось, навіть якщо і позбавляє життя, то через світлу та праведну причину. Але, так чи інакше, їм обом доводиться за це платити... І платити дуже гірко, ти вже повір мені...
– А можна вас запитати – як давно ви жили? – трохи зніяковівши, запитала я.
– О, досить давно... Це вже вдруге я тут... Чомусь два мої життя були схожими – в обох я за когось воював... Ну, а потім платив... І завжди так само гірко... – незнайомець надовго замовк, неначе не бажаючи більше про це говорити, але потім все ж тихо продовжив: – Є люди, які люблять воювати. Я ж завжди це ненавидів. Але чомусь життя вже вдруге повертає мене на те саме коло, неначе мене замкнули на цьому, не дозволяючи звільнитися... Коли я жив, усі народи в нас воювали між собою... Одні захоплювали чужі землі – інші ті ж землі захищали. Сини скидали батьків, брати вбивали братів... Усяке було. Хтось здійснював неймовірні подвиги, хтось когось зраджував, а хтось виявлявся просто боягузом. Але ніхто з них навіть не підозрював, якою гіркою виявиться плата за все скоєне ними в тому житті...
– А у вас там була сім'я? – аби змінити тему, запитала я. – Були діти?
– Звичайно! Але це вже було так давно!.. Вони колись стали прадідами, потім померли... А деякі вже знову живуть. Давно це було...
– І ви все ще тут?!.. – з жахом озираючись довкола, прошепотіла я.

Я навіть уявити собі не могла, що ось так він існує тут уже багато-багато років, страждаючи і «виплачуючи» свою провину, без будь-якої надії піти з цього страхітливого «поверху» ще до того, як прийде його година повернення на фізичну Землю!.. І там він знову повинен буде почати все спочатку, аби потім, коли закінчиться його чергове «фізичне» життя, повернутися (можливо сюди ж!) з новим «багажем», поганим або добрим, залежно від того, як він проживе своє «чергове» земне життя... І звільнитися з цього замкнутого кола (чи добре воно, чи погане) жодної надії в нього бути не могло, оскільки, почавши своє земне життя, кожна людина «прирікає» себе на цю нескінченну кругову «подорож»... І залежно від її дій, повернення на «поверхи» може бути дуже приємним або ж дуже страшним...
– А якщо ви не вбиватимете у своєму новому житті, адже ви не повернетеся більше на цей «поверх», правда ж? – з надією запитала я.
– Та ж я не пам'ятаю нічого, люба, коли повертаюся туди... Це після смерті ми пам'ятаємо свої життя і свої помилки. А як тільки повертаємося жити назад – то пам'ять відразу ж закривається. Тому, очевидно, і повторюються всі старі «діяння», що ми не пам'ятаємо своїх старих помилок... Але, щиро кажучи, навіть якщо б я знав, що буду знову за це «покараний», я все одно ніколи б не залишався осторонь, якщо б страждала моя сім'я... або моя країна. Дивно все це... Якщо вдуматися, то той, хто «розподіляє» нашу провину і плату, неначе бажає, аби на землі зростали самі боягузи і зрадники... Інакше, не карав би однаково мерзотників і героїв. Або все-таки є якась різниця в покаранні?.. Правду кажучи – мала б бути. Адже є герої, що зробили нелюдські подвиги... Про них потім століттями складають пісні, про них живуть легенди... А вже їх напевно не можна «поселяти» серед простих убивць!.. Шкода, нема в кого спитати...

– Я теж думаю, не може такого бути! Адже є люди, які здійснювали чудеса людської сміливості, і вони навіть після смерті, як сонця, століттями освітлюють дорогу всім, хто залишився в живих. Я дуже люблю про них читати і прагну знайти якомога більше книг, в яких розповідається про людські подвиги. Вони допомагають мені жити, допомагають долати самотність, коли вже стає дуже важко... Єдине, чого я не можу збагнути, це: чому на Землі герої завжди повинні загинути, аби люди могли побачити їх правоту?..
І коли того самого героя вже не можна воскресити, тут уже всі нарешті обурюються, піднімається людська гордість, що довго спала, і палаючи праведним гнівом, натовп зносить «ворогів», як порошинки, що трапилися на їх «вірному» шляху... – у мені вирувало щире обурення, і я говорила, напевно, дуже швидко і надто багато, але в мене рідко з'являлася нагода виговоритися про «наболіле»... і я продовжувала.

– Адже навіть свого бідного Бога люди спершу вбили, а лише згодом почали йому молитися. Невже не можна справжню правду побачити ще до того, коли вже буває пізно?.. Невже не краще зберегти тих самих героїв, рівнятися на них і вчитися в них?.. Невже людям завжди потрібний шоковий приклад чужої мужності, аби вони могли повірити у свою?.. Чому треба обов'язково вбити, аби потім можна було поставити пам'ятник і славити? Слово честі, я б уважала за краще ставити пам'ятники живим, якщо вони цього варті...
А що ви маєте на увазі, кажучи, що хтось «розподіляє провину»? Це – Бог чи що?.. Але ж, не Бог карає... Ми самі караємо себе. І самі за все відповідаємо.
– Ти не віриш у Бога, люба?.. – здивувався, уважно слухаючи мою «емоційно-обурену» мову, сумний чоловік.
– Я його не знайшла поки... Але якщо він і справді існує, то він має бути добрим. А багато чомусь ним лякають, його бояться... У нас у школі кажуть: «Людина – звучить гордо!». Як же людина може бути гордою, якщо над нею весь час висітиме страх?!. Та й богів щось надто багато різних – у кожній країні свій. І всі прагнуть довести, що їхній і є найкращий... Ні, мені ще дуже багато що незрозуміло... А як же можна в щось вірити, не зрозумівши?.. У нас у школі вчать, що після смерті нічого немає... А як же я можу вірити цьому, якщо бачу зовсім інше?.. Думаю, сліпа віра просто вбиває в людях надію і збільшує страх. Якби вони знали, що відбувається насправді, вони поводилися б набагато уважніше... Їм не було б байдуже, що буде далі, після їх смерті. Вони б знали, що знову житимуть, і за те, як вони жили – їм доведеться відповісти. Лише не перед «грізним Богом», звичайно ж... А перед собою. І не прийде ніхто спокутувати їх гріхи, а доведеться їм спокутувати свої гріхи самим... Я хотіла про це комусь розповісти, але ніхто не хотів мене слухати. Напевно, так жити всім набагато зручніше... Та й простіше, напевно, теж, – я нарешті закінчила свою «вбивчо-довгу» мову.

Мені раптом стало дуже сумно. Якимсь чином ця людина зуміла змусити мене говорити про те, що мене «гризло» всередині відтоді, коли я вперше «доторкнулася» до світу мертвих і через свою наївність думала, що людям потрібно «тільки розповісти, і вони відразу ж повірять і навіть зрадіють!... І звичайно, відразу ж захочуть творити лише добре...». Якою ж наївною дитиною треба бути, аби в серці народилася така безглузда і нездійсненна мрія?!! Людям не подобається знати, що «там» – після смерті – є щось ще. Тому що, якщо це визнати, то означає, що їм за все скоєне доведеться відповідати. А ось саме цього нікому і не хочеться... Люди, як діти, вони чомусь упевнені, що якщо заплющити очі і нічого не бачити, то нічого поганого з ними і не станеться... Або ж звалити все на сильні плечі цьому ж своєму Богові, який усі їхні гріхи за них «спокутуватиме», і тут же все буде гаразд... То хіба ж це правильно?.. Я була всього лише десятирічною дівчинкою, але багато що вже тоді ніяк не поміщалося в мене в мої прості, «дитячі» логічні рамки. У книзі про Бога (Біблії), наприклад, говорилося, що гординя – це величезний гріх, а той же Христос (син людський!!!) говорить, що своєю смертю він спокутуватиме «всі гріхи людські»... Якою ж Гординею потрібно було володіти, аби прирівняти себе до всього роду людського, разом узятому?!. І яка людина посміла б про себе таке подумати?.. Син божий? Або син Людський?.. А церкви?!. Усі одна красивіша від одної. Неначе древні архітектори дуже намагалися один одного «переплюнути», будуючи Божий дім... Так, церкви і справді надзвичайно красиві, як музеї. Кожна з них є справжнім витвором мистецтва… Але, якщо я правильно розуміла, до церкви людина йшла розмовляти з Богом, адже так? У такому разі, як же вона могла його знайти у всій тій приголомшливій, сліпучій від золота розкоші, яка мене, наприклад, не лише не прихиляла відкрити серце, а навпаки – закрити його щонайшвидше, аби не бачити того самого спливаючого кров'ю, майже голого, по-звірячому замордованого Бога, розіпнутого посередині всього того блискучого, мерехтливого, гнітючого золота, неначе люди святкували його смерть, а не вірили і не раділи його життю... Навіть на кладовищах усі ми садимо живі квіти, аби вони нагадували нам життя померлих. То чому ж у жодній церкві я не бачила статую живого Христа, якому можна було б молитися, говорити з ним, відкрити свою душу?.. І хіба Дім Бога означає тільки його смерть?.. Одного разу я спитала у священика, чому ми не молимося живому Богові? Він поглянув на мене, як на настирливу муху, і сказав, що «це для того, щоб ми не забували, що він (Бог) віддав своє життя за нас, спокутуючи наші гріхи, і тепер ми завжди повинні пам'ятати, що ми його не гідні (?!), і каятися в своїх гріхах якомога більше»... Але якщо він їх уже спокутував, то в чому ж нам тоді каятися?.. А якщо ми повинні каятися – значить, усе це спокутування – брехня? Священик дуже розсердився і сказав, що в мене єретичні думки і що я повинна їх спокутувати, читаючи двадцять разів увечері «Отче наш» (!)... Коментарі, думаю, зайві...

Я могла б продовжувати ще дуже і дуже довго, оскільки мене все це в той час страшенно дратувало, і я мала тисячі питань, на які мені ніхто не давав відповідей, а лише радили просто «вірити», чого я ніколи у своєму житті зробити не могла, оскільки перед тим, як вірити, я повинна була зрозуміти – чому, а якщо в тій самій «вірі» не було логіки, то це було для мене «пошуками чорної кішки в чорній кімнаті», і така віра не була потрібна ні моєму серцю, ні моїй душі. І не тому, що (як мені деякі казали) в мене була «темна» душа, яка не потребувала Бога... Навпаки – гадаю, що душа в мене була досить світла, аби зрозуміти і прийняти, лише приймати було нічого... Та й що можна було пояснити, якщо люди самі вбили свого Бога, а потім раптом вирішили, що буде «правильніше» поклонятися йому?.. Так, по-моєму, краще б не вбивали, а прагнули б навчитися в нього якомога більшого, якщо він дійсно був справжнім Богом... Чомусь набагато ближче я відчувала в той час наших «старих богів», різьблених статуй, яких у нас у місті, та і у всій Литві, було поставлено велику кількість. Це були потішні і теплі, веселі і сердиті, сумні і суворі боги, які не були такими незрозуміло «трагічними», як той же Христос, якому ставили приголомшливі дорогі церкви, цим наче й справді прагнучи спокутувати якісь гріхи...


Церква у Вільнюсі (Литва), на приголомливому золотому
алтарі якої так же «повішений», стікаючий кров’ю, Бог...

Ці боги нагадували мені добрих казкових персонажів, які скидалися чимось на наших батьків, – були добрими та ласкавими, але якщо це було потрібно – могли й суворо покарати, коли ми занадто пустували. Вони були набагато ближчі нашій душі, ніж той незрозумілий, далекий Бог, який так жахливо загинув від людських рук...


«Старі» литовські Боги в моєму рідному місті Алітус, домашні і теплі, як проста дружна сім’я...


Я прошу віруючих не обурюватися, читаючи рядки з моїми тодішніми думками. Це було тоді, і я, як і у всьому іншому, в тій же самій Вірі шукала свою дитячу істину. Тому сперечатися з цього приводу я можу лише про ті мої погляди і поняття, які в мене є зараз і які буде викладено в цій книзі набагато пізніше. А поки, це був час «наполегливого пошуку» і давався він мені не так уже просто...

– Дивна ти дівчинка... – задумливо прошепотів сумний незнайомець.
– Я не дивна – я просто жива. Але живу я серед двох світів – живого і мертвого... І можу бачити те, що багато хто, на жаль, не бачить. Тому, напевно, мені ніхто й не вірить... Адже все було б настільки простіше, якби люди послухали і хоч би на хвилину задумалися, нехай навіть і не вірячи... Але думаю, що якщо це і станеться коли-небудь, то вже напевно не буде сьогодні... А мені саме сьогодні доводиться з цим жити...
– Мені дуже шкода, люба... – прошепотів чоловік. – А ти знаєш, тут дуже багато таких, як я. Їх тут цілі тисячі... Тобі, мабуть, було б цікаво з ними поговорити. Є навіть і справжні герої, не те, що я. Їх багато тут...
Мені раптом шалено захотілося допомогти цій сумній, самотній людині. Щоправда, я зовсім не уявляла, що я могла б для нього зробити.

– А хочеш, ми створимо тобі інший світ, поки ти тут?.. – раптом несподівано спитала Стелла.
Це була чудова думка, і мені стало трішки соромно, що вона мені першою не спала на думку. Стелла була дивним чоловічком і якимсь чином завжди знаходила щось приємне, що могло дати радість іншим.
– Який такий «інший світ»?.. – здивувався чоловік.
– А ось, дивися... – і в його темній, похмурій печері раптом засяяло яскраве, радісне світло!.. – Як тобі подобається такий дім?

У нашого «сумного» знайомого щасливо засвітилися очі. Він розгублено озирався довкола, не розуміючи, що ж таке тут сталося... А в його страшній темній печері зараз весело та яскраво сяяло сонце, духмяніла розкішна зелень, дзвенів спів птахів і линули дивовижні пахощі квітів, що розпускалися... А в найдальшому її кутку весело дзюрчав струмочок, розплескуючи краплинки чистісінької, свіжої, кришталевої води...
– Ну, ось! Тобі подобається? – весело запитала Стелла.

Чоловік, геть шаленіючи від побаченого, не зронив ні слова, лише дивився на всю цю красу очима, розширеними від подиву, в яких чистими діамантами блищали тремтячі краплі «щасливих» сліз...
– Господи, як же давно я не бачив сонця!.. – тихо прошепотів він. – Хто ти, дівчинко?
– О, я просто людина. Така сама, як і ти – мертва. А ось вона, ти вже знаєш, – жива. Ми гуляємо тут разом інколи. І допомагаємо, якщо можемо, звичайно.
Було видно, що крихітка рада справленим враженням і буквально совгається від бажання його продовжити...
– Тобі, правда, подобається? А хочеш, аби так і залишилося?
Чоловік лише кивнув, не в змозі промовити ні слова.
Я навіть не намагалася уявити, яке щастя він мав би відчувати після того чорного жаху, в якому він щодня і вже так довго знаходився!..
– Спасибі тобі, люба... – тихо прошепотів чоловік. – Лише скажи, як же це може залишитися?..
– О, це просто! Твій світ буде лише тут, у цій печері і, окрім тебе, його ніхто не побачить. І якщо ти звідси не вирушатимеш – він назавжди залишиться з тобою. Ну, а я до тебе приходитиму, аби перевірити... Мене звуть Стелла.
– Я не знаю, що й сказати за таке... Не заслужив я. Напевно, неправильно це... Мене Світилом звуть. Та не надто багато «світла» поки приніс, як бачите...
– Ой, нічого, принесеш іще! – було видно, що крихітка дуже пишається зробленим і просто лускає від задоволення.
– Спасибі вам, любі... – Світило сидів, опустивши свою горду голову, і раптом зовсім по-дитячому заплакав...
– Ну, а як же інші, такі самі?.. – тихо прошепотіла я Стеллі на вушко. –Їх, напевно, дуже багато? Що ж із ними робити? Адже це нечесно – допомогти одному. Та й хто дав нам право судити про те, хто з них такої допомоги гідний?
Стеллине личко відразу спохмурніло...
– Не знаю... Але я точно знаю, що це правильно. Якби це було неправильно – у нас би не вийшло. Тут інші закони...
Раптом мене осяяло:
– Почекай, а як же наш Гарольд?!.. Адже він був лицарем, отже, він теж убивав? Як же він зумів залишитися там, на «верхньому поверсі»?..
– Він заплатив за все, що творив... Я запитувала його про це – він дуже дорого заплатив... – смішно зморщивши чоло, серйозно відповіла Стелла.
– Чим – заплатив? – не зрозуміла я.
– Сутністю... – сумно прошепотіло малятко. – Він віддав частину своєї сутності за те, що за життя творив. Але сутність у нього була дуже висока, тому, навіть віддавши її частину, він усе ще зміг залишитися «вгорі». Але мало хто це може, лише по-справжньому дуже високорозвинені сутності. Зазвичай люди надто багато втрачають і йдуть набагато нижче, ніж були спочатку. Як Світило...
Це було приголомшливо... Отже, скоївши щось погане на Землі, люди втрачали якусь свою частину (точніше – частину свого еволюційного потенціалу) і повинні були залишатися в тому неймовірному жахітті, яке мало назву «нижній» Астрал... Так, за помилки справді доводилося дорого платити...
– Ну ось, тепер ми можемо йти, – задоволено помахавши ручкою, прощебетала крихітка. — До побачення, Світило! Я до тебе приходитиму!
Ми рушили далі, а наш новий друг усе ще сидів, застигши від несподіваного щастя, жадібно вбираючи в себе тепло і красу створеного Стеллою світу і поринаючи в нього так глибоко, як робила б вмираюча людина, всотуючи життя, що раптом повернулося до неї...
– Так, це правильно, ти абсолютно мала рацію!.. – задумливо сказала я.

Стелла сяяла.
Перебуваючи в надзвичайно «райдужному» настрої, ми тільки-но звернули до гір, як із хмар раптово виринула величезна шипасто-пазуриста тварюка і кинулася просто на нас...
– Бережи-и-сь! – вискнула Стелла, а я тільки встигла побачити два ряди гострих, як бритва, зубів і від сильного удару в спину стрімголов покотилася на землю...
Від дикого жаху, що нас охопив, ми кулями мчали широкою долиною, навіть не подумавши про те, що могли б швиденько піти на інший «поверх»... У нас просто не було часу про це подумати – ми дуже сильно перелякалися.
Тварюка летіла просто над нами, голосно клацаючи своїм роззявленим зубатим дзьобом, а ми мчали, наскільки вистачало сил, розбризкуючи на всі боки мерзенний слиз, і подумки благали, аби щось інше раптом зацікавило цю страшну «диво-птаху»... Відчувалося, що вона набагато швидша і відірватися від неї в нас просто не було жодних шансів. Як на зло, поблизу не росло жодне дерево, не було ні кущів, ні навіть каменів, за якими можна було б сховатися, лише вдалині виднілася зловісна чорна скеля.

– Туди! – показуючи пальчиком на скелю, закричала Стелла.
Але раптом, несподівано, просто перед нами звідкись з'явилася істота, від вигляду якої в нас буквально застигла в жилах кров... Вона виникла начебто «прямо з повітря» і була справді страхітлива... Величезну чорну тушу всуціль покривало довге жорстке волосся, роблячи її схожою на пузатого ведмедя, лише цей «ведмідь» був на зріст як триповерховий будинок... Горбиста голова чудовиська «вінчалася» двома величезними зігнутими рогами, а страшну пащу прикрашала пара неймовірно довгих, гострих, як ножі, іклів, лише поглянувши на які, з переляку підкошувалися ноги... І тут, невимовно нас здивувавши, монстр легко підстрибнув вгору і... підчепив «гидоту», що летіла, на одне зі своїх величезних іклів... Ми приголомшено застигли.

– Біжімо!!! – завищала Стелла. – Біжімо, поки він «зайнятий»!..
І ми вже готові були знову мчати не озираючись, як раптом за нашими спинами прозвучав тоненький голосок:
– Дівчатка, стійте!!! Не треба втікати!.. Дін урятував вас, він не ворог!
Ми різко обернулися – позаду стояла крихітна, дуже красива чорноока дівчинка... і спокійно гладила чудовисько, що підійшло до неї!.. У нас від подиву очі полізли на лоба... Це було неймовірно! Ото справді – це був день сюрпризів!..

Дівчинка, дивлячись на нас, привітно посміхалася, зовсім не боячись волохатого чудовиська, що стояло поряд.
– Будь ласка, не бійтеся його. Він дуже добрий. Ми побачили, що за вами гналася Овара, і вирішили допомогти. Дін – молодчина, встиг вчасно. Правда ж, мій хороший?
«Хороший» забурчав, що прозвучало, як легкий землетрус, і, нагнувши голову, лизнув дівчинку в обличчя.
– А хто така Овара, і чому вона на нас напала? – запитала я.
– Вона нападає на всіх, вона – хижак. І дуже небезпечна, – спокійно відповіла дівчинка. – А можна спитати, що ви тут робите? Адже ви не звідси, дівчатка?
– Ні, не звідси. Ми просто гуляли. Але таке ж питання до тебе – а що ти тут робиш?
– Я до мами ходжу... – посмутніло малятко. – Ми померли разом, але чомусь вона потрапила сюди. І ось тепер я живу тут, але я їй цього не кажу, тому що вона ніколи з цим не погодиться. Вона думає, що я лише приходжу...
– А чи не краще і справді лише приходити? Адже тут так жахливо!.. – стенула плічками Стелла.
– Я не можу її залишити тут саму, я наглядаю, аби з нею нічого не сталося. І ось Дін зі мною... Він мені допомагає.
Я просто не могла цьому повірити... Ця малюсінька хоробра дівчинка добровільно пішла зі свого красивого і доброго «поверху», аби жити на цьому холодному, жахливому і чужому світі, захищаючи свою матір, що чимось сильно «провинилася»! Небагато, думаю, знайшлося б настільки хоробрих і самовідданих (навіть дорослих!) людей, які зважилися б на такий подвиг... І я тут же подумала – може, вона просто не розуміла, на що збиралася себе приректи?!
– А як давно ти тут, дівчинко, якщо не таємниця?
– Недавно... – сумно відповіла, тереблячи пальчиками чорний локон свого кучерявого волосся, чорноока крихітка. –

Я потрапила в такий красивий світ, коли померла!.. Він був таким добрим і світлим!.. А потім я побачила, що мами зі мною немає, і кинулася її шукати. Спочатку було так страшно! Її чомусь ніде не було... І ось тоді я провалилася в цей жахливий світ... І тут її знайшла. Мені було так страшно тут... Так самотньо... Мама веліла мені йти, навіть лаяла. Але я не можу її залишити... Тепер у мене з'явився друг, мій добрий Дін, і я вже можу тут якось існувати.
Її «добрий друг» знову загарчав, від чого в нас із Стеллою поповзли величезні «нижньоастральні» мурашки... Зібравшись, я спробувала трохи заспокоїтися і почала придивлятися до цього волохатого дива... А він, відразу ж відчувши, що на нього звернули увагу, жахливо вискалив свою ікласту пащу... Я відскочила.
– Ой, не бійтеся будь ласка! Це він вам посміхається, – «заспокоїла» дівчинка.
– Та вже... Від такої посмішки швидко бігати навчишся... – подумала я.
– А як же сталося, що ти з ним подружилася? – запитала Стелла.
– Коли я тільки-но сюди прийшла, мені було дуже страшно, особливо, коли нападали такі чудовиська, як на вас сьогодні. І ось одного дня, коли я вже мало не загинула, Дін урятував мене від цілої купи страшних летючих «птахів». Я його теж злякалася спочатку, але потім зрозуміла, яке в нього золоте серце... Він найкращий друг! У мене таких ніколи не було, навіть коли я жила на Землі.
– А як же ти до нього так швидко звикла? У нього зовнішність не зовсім, скажімо так, звична...
– А я зрозуміла тут одну дуже просту істину, якої на Землі чомусь і не зауважувала, – зовнішність не має значення, якщо в людини або істоти добре серце... Моя мама була дуже красивою, але часом і дуже злою теж. І тоді вся її краса кудись зникала... А Дін, хоч і страшний, зате завжди дуже добрий і завжди мене захищає, я відчуваю його добро і не боюся нічого. А до зовнішності можна звикнути...

– А ти знаєш, що ти будеш тут дуже довго, набагато довше, ніж люди живуть на Землі? Невже ти хочеш тут залишитися?..
– Тут моя мама, отже, я повинна їй допомогти. А коли вона «піде», аби знову жити на Землі – я теж піду... Туди, де добра більше. На цьому страшному світі і люди дуже дивні – неначе вони і не живуть взагалі. Чому так? Ви щось про це знаєте?
– А хто тобі сказав, що твоя мама піде, аби знову жити? – зацікавилася Стелла.
– Дін, звичайно. Він багато що знає, адже він дуже довго тут живе. А ще він сказав, що коли ми (я і мама) знову будемо жити, у нас сім'ї будуть вже інші. І тоді в мене вже не буде цієї мами... Ось тому я і хочу з нею зараз побути.
– А як ти з ним говориш, зі своїм Діном? – запитала Стелла. – І чому ти не хочеш нам сказати свого імені?
Адже й справді, ми досі не знали, як її звуть! І звідки вона – теж не знали...
– Мене звали Марія... Але хіба тут це має значення?
– Звичайно ж! – розсміялася Стелла. – А як же з тобою спілкуватися? Ось коли підеш – там тебе новим іменем наречуть, а доки ти тут, доведеться жити зі старим. А ти тут із кимсь іще говорила, дівчинко Маріє? – за звичкою перескакуючи з теми на тему, запитала Стелла.
– Так, спілкувалася... – невпевнено промовила дівчинка. – Але вони тут такі дивні. І такі нещасні... Чому вони такі нещасні?
– А хіба те, що ти тут бачиш, прихиляє до щастя? – здивувалася її питанню я. – Навіть сама тутешня «реальність» завчасу вбиває будь-які надії!.. Як же тут можна бути щасливим?
– Не знаю. Коли я з мамою, мені здається, я й тут могла б бути щасливою... Щоправда, тут дуже страшно, і їй тут дуже не подобається... Коли я сказала, що згодна з нею залишитися, вона на мене сильно накричала і сказала, що я її «безмозке нещастя»... Але я не ображаюся... Я знаю, що їй просто страшно. Так само, як і мені...
– Можливо, вона просто хотіла тебе вберегти від твого «екстремального» рішення і прагнула тільки, аби ти пішла назад на свій «поверх»? – обережно, аби не образити, запитала Стелла.
– Ні, звичайно ж... Але дякую вам за добрі слова. Мама часто називала мене не зовсім гарними іменами, навіть на Землі... Але я знаю, що це не через злість. Вона просто була нещасною через те, що я народилася, і часто мені казала, що я зруйнувала їй життя. Але це не була моя провина, правда ж? Я завжди прагнула зробити її щасливою, але чомусь мені це не дуже вдавалося... А тата в мене ніколи не було, – Марія була дуже сумною, і голосок у неї тремтів, неначе вона ось-ось заплаче.

Ми зі Стеллою перезирнулися, і я була майже впевнена, що її навідали схожі думки... Мені вже зараз дуже не подобалася ця розпещена, егоїстична «мама», яка замість того, щоб самій турбуватися про свою дитину, її ж героїчну жертву зовсім не розуміла і, до того ж, ще боляче ображала.
– А ось Дін каже, що я добра і що я роблю його дуже щасливим! – уже веселіше пробелькотіла крихітка. – І він хоче зі мною дружити. А інші, кого я тут зустрічала, дуже холодні і байдужі, а інколи навіть і злі... Особливо ті, в кого монстри причеплені...
– Монстри – що?.. – не зрозуміли ми.
– Ну, в них страшенні чудовиська на спинах сидять і кажуть їм, що вони повинні робити. А якщо ті не слухають – чудовиська над ними страшенно знущаються... Я спробувала поговорити з ними, але ці монстри не дозволяють.
Ми абсолютно нічого з цього «пояснення» не зрозуміли, але сам факт, що якісь астральні істоти катують людей, не могли не «дослідити», тому тут же її спитали, де можна це дивне явище побачити.
– О, та скрізь! Особливо коло «чорної гори». О-ось там, за деревами. Хочете, ми теж із вами підемо?
– Звичайно, ми лише раді будемо! – відразу ж втішилася Стелла.

Мені теж, якщо чесно, не надто до вподоби було зустрічатися з кимсь іще, «страшним і незрозумілим», особливо наодинці. Але цікавість переборювала страх, і ми, звичайно ж, пішли б, попри те, що трохи побоювалися... А коли з нами йшов такий захисник, як Дін, – відразу ж ставало веселіше...
І ось за коротку мить перед нашими широко розплющеними від подиву очима розгорнулося справжнє Пекло... Видіння нагадувало картини Боша (або Босха, залежно від того, якою мовою перекладати), «божевільного» художника, який приголомшив одного дня своїм мистецтвом увесь світ... Божевільним він, звичайно ж, не був, а був просто видющим, який чомусь міг бачити лише нижній Астрал. Але треба віддати йому належне — змальовував він його прекрасно... Я бачила його картини в книзі з бібліотеки мого тата і досі пам'ятала те страшне відчуття, яке несла в собі більшість з його картин...

– Як жахливо!.. – прошепотіла вражена Стелла.
Можна, напевно, було б сказати, що ми бачили тут на «поверхах» вже досить... Але такого навіть ми не в змозі були уявити в найстрашнішому нашому жахітті!.. За «чорною скелею» відкрилося щось зовсім неймовірне... Це було схоже на величезний вибитий у скелі плоский «казан», на дні якого бралася бульбашками багрова «лава»... Розжарене повітря «тріскало» всюди дивними спалахуючими червонястими міхурами, з яких виривалася палюча пара і великими краплями падала на землю або на тих людей, що потрапили в ту мить під неї... Лунали несамовиті крики, але тут же вмовкали, оскільки на спинах людей сиділи огидні тварюки, які із задоволеним виглядом «керували» своїми жертвами, не звертаючи щонайменшої уваги на їхнє страждання...

Під голими ступнями людей червоніли розжарені камені, булькала і «плавилася» багряна земля, що пашіла жаром... Крізь величезні тріщини проривалися виплески гарячої пари і, обпалюючи ступні людським сутностям, що ридали від болю, неслися у височінь легким димком... А по самій середині «котловану» протікала яскраво-червона широка вогняна річка, в яку час від часу ті ж огидливі монстри несподівано кидали ту чи іншу змучену сутність, яка, падаючи, викликала лише короткий сплеск помаранчевих іскор і тут же, перетворившись на мить на пухнасту білу хмарку, зникала... вже назавжди... Це було справжнє Пекло, і нам зі Стеллою захотілося щонайшвидше звідти «зникнути»...

– Що будемо робити?.. – з тихим жахом прошепотіла Стелла. – Ти хочеш туди спускатися? То хіба ми чимось можемо їм допомогти? Поглянь, як їх багато!..
Ми стояли на чорно-бурому, висушеному жаром урвищі, спостерігаючи за залитим жахіттям «місивом» болю, безвиході й насилля, і почувалися настільки по-дитячому безсилими, що навіть моя войовнича Стелла цього разу безапеляційно склала свої скуйовджені «крильця» і готова була за першим же покликом помчати на свій, такий рідний і надійний верхній «поверх»...

І тут я пригадала, що Марія начебто говорила з цими так жорстоко покараними долею (або ними самими) людьми ...
– Скажи, будь ласка, а як ти туди спустилася? – спантеличено запитала я.
– Мене Дін відніс, – наче само собою зрозуміле, спокійно відповіла Марія.
– Що ж таке страшне ці бідолахи накоїли, що потрапили в таке пекло? – запитала я.
– Думаю, це стосується не настільки їхньої провини, скільки того, що вони були дуже сильні і мали багато енергії, а цим монстрам саме це й потрібно, оскільки вони «харчуються» цими нещасними людьми, – дуже по-дорослому пояснила крихітка.
– Що?!.. – мало не підстрибнули ми. – Виходить – вони їх просто «їдять»?
– На жаль – так... Коли ми пішли туди, я бачила... З цих бідних людей витікав чистий сріблястий потік і заповнював чудовиськ, які сиділи в них на спині. А ті відразу ж оживали і ставали дуже задоволеними. Деякі людські сутності після цього майже не могли йти... Це так страшно... І нічим не можна допомогти... Дін каже, їх надто багато навіть для нього.

– Ото вже... Навряд чи ми можемо щось зробити теж... – сумно прошепотіла Стелла.
Було дуже тяжко просто обернутися і піти. Але ми прекрасно розуміли, що на цю мить ми зовсім безсилі, а просто спостерігати таке страшне «видовище» нікому не давало щонайменшої втіхи. Тому, ще раз поглянувши на це страхітливе Пекло, ми дружно звернули в інший бік... Не можу сказати, що моя людська гордість не була вражена, оскільки програвати я ніколи не любила. Але я вже також давно навчилася приймати реальність такою, якою вона була, і не нарікати на свою безпорадність, якщо допомогти в якійсь ситуації мені було поки не під силу.
– А можна запитати вас, куди ви зараз прямуєте, дівчатка? – запитала посмутніла Марія.
– Я б хотіла нагору... Якщо чесно, мені вже сповна вистачає на сьогодні «нижнього поверху»... Бажано поглянути на щось трохи легше... – сказала я, і тут же подумала про Марію – бідна дівчинка, адже вона тут залишається!..
І жодної допомоги їй запропонувати ми, на жаль, не могли, оскільки це був її вибір і її власне рішення, яке лише вона сама могла змінити...

Перед нами замерехтіли вже добре знайомі вихори сріблястих енергій, і немовби «закутуючись» ними в щільний пухнастий «кокон», ми плавно прослизнули «вгору»...
– Ох, як тут добре-е!.. – опинившись «удома», задоволено видихнула Стелла. — І як же там «внизу» все-таки страшно... Бідні люди, як же можна стати кращим, знаходячись щоденно в такому жахітті?!. Щось у цьому неправильно, тобі не здається?
Я засміялася:
– То що ти пропонуєш, аби «виправити»?
– А ти не смійся! Ми повинні щось вигадати. Лише я поки не знаю – що... Але я подумаю... – цілком серйозно заявило малятко.
Я дуже любила в ній це не по-дитячому серйозне ставлення до життя і «залізне» бажання знайти позитивний вихід із будь-яких виниклих проблем. З усім її променистим сонячним характером, Стелла також могла бути неймовірно сильним, непіддатливим і неймовірно хоробрим чоловічком, що стоїть «горою» за справедливість або за дорогих її серцю друзів...

— Ну що, давай трохи прогуляємося? А то щось я ніяк не можу «відійти» від того жаху, в якому ми щойно побували. Навіть дихати важко, не кажучи вже про побачене... — попросила я свою чудову подружку.
Ми вже знову з надзвичайною втіхою плавно «ковзали» в сріблясто-«щільній» тиші, повністю розслабившись, насолоджуючись спокоєм і ласкою цього чудового «поверху», а я все ніяк не могла забути маленьку відважну Марію, яку ми мимоволі залишили в тому страшенно безрадісному й небезпечному світі, тільки з її моторошним волохатим другом, і з надією, що може нарешті її «сліпа», але люба мама візьме та побачить, як сильно дівчинка її любить і як сильно хоче зробити її щасливою на той проміжок часу, який залишився їм до їх нового втілення на Землі...
– Ой, ти лише поглянь, як гарно!.. – вирвав мене з моїх сумних роздумів радісний Стеллин голосок.
Я побачила величезну, мерехтливу всередині веселу золотисту кулю, а в ній красиву дівчину, одягнену в дуже яскраве квітчасте плаття, яка сиділа на такій самій яскраво розквітлій галявині і повністю зливалася з шалено полум'яніючими всіма барвами веселки неймовірними чашечками якихось зовсім фантастичних квітів. Її дуже довге, світле, як стигла пшениця, волосся важкими хвилями спадало вниз, закутуючи її з голови до ніг золотим плащем. Глибокі сині очі привітно дивилися прямо на нас, наче запрошуючи заговорити...

– Здрастуйте! Ми вам не перешкодимо? – не знаючи з чого почати і, як завжди, ледь соромлячись, вітала я незнайомку.
– І тобі добрий день, Світла, – посміхнулася дівчина.
– Чому ви так мене називаєте? – дуже здивувалася я.
– Не знаю, – лагідно відповіла незнайомка, – просто тобі це личить!.. Я – Ізольда. А як же тебе насправді звуть?
– Світлана, – трохи зніяковівши, відповіла я.
– Ну ось, бачиш – вгадала! А що ти тут робиш, Світлано? І хто твоя мила подруга?
– Ми просто гуляємо... Це Стелла, вона мій друг. А ви яка Ізольда – та, в якої був Тристан? – вже набравшись сміливості, запитала я.
У дівчини очі покруглішали від здивування. Вона, мабуть, ніяк не чекала, що на цьому світі її хтось знав...
– Звідки ти це знаєш, дівчинко?.. – тихо прошепотіла вона.
– Я книжку про вас читала, мені вона так сподобалася!.. – захоплено вигукнула я. – Ви так любили один одного, а потім ви загинули... Мені було так шкода!.. А де ж Тристан? То хіба він більше не з вами?
– Ні, люба, він далеко... Я його так довго шукала!.. А коли, нарешті, знайшла, то виявилось, що ми й тут не можемо бути разом. Я не можу до нього піти... – сумно відповіла Ізольда.
І мені раптом прийшло просте видіння – він був на нижньому астралі, мабуть, за якісь свої «гріхи». І вона, звичайно ж, могла до нього піти, просто, найімовірніше, не знала як або не вірила, що зможе.
– Я можу показати вам, як туди піти, якщо ви хочете, звичайно ж. Ви зможете бачити його, коли лише захочете, лише повинні бути дуже обережні.
– Ти можеш піти туди? – дуже здивувалася дівчина.
Я кивнула: – І ви теж.
– Пробачте, будь ласка, Ізольдо, а чому ваш світ такий яскравий? – не змогла втримати своєї цікавості Стелла.
– О, просто там, де я жила, майже завжди було холодно і туманно... А там, де я народилася, завжди світило сонечко, пахло квітами і лише взимку був сніг. Але навіть тоді було сонячно... Я так скучила за своєю країною, що навіть зараз ніяк не можу насолодитися вволю... Щоправда, ім'я моє холодне, але це тому, що маленькою я загубилася, і знайшли мене на льоду. Ось і назвали Ізольдою...
– Ой, адже і справді – «изо льда», з льоду!.. Я ніколи б не додумалася!.. – я вражено втупилася на неї.
– Це ще нічого!.. Адже в Тристана і взагалі імені не було... Він так усе життя і прожив безіменним, – посміхнулася Ізольда.
– А як же – «Тристан»?
– Ну, що ти, люба, це ж просто «той, хто володіє трьома станами», – засміялася Ізольда. – Адже вся його сім'я загинула, коли він був ще зовсім маленький, ось і не нарекли іменем, коли час прийшов – нікому було.
– А чому ви пояснюєте все це наче моєю мовою? Адже це російською!
– А ми і є росіяни, точніше – були тоді... – виправилась дівчина. – А тепер, хто знає, ким будемо...
– Як – росіяни?.. – розгубилася я.
– Ну, може не зовсім... Але у твоєму розумінні – це росіяни. Просто тоді нас було більше і все було різноманітнішим – і наша земля, і мова, і життя... Давно це було...
– А як же в книжці мовиться, що ви були ірландцями і шотландцями?!.. Чи це знову все неправда?
– Ну, чому – неправда? Адже це те саме, просто мій батько прибув із «теплої» Русі, аби стати володарем того «острівного» стану, тому, що там війни ніяк не закінчувалися, а він був чудовим воїном, ось вони і попросили його. Але я завжди сумувала за «своєю» Руссю... Мені завжди на тих островах було холодно...
– А чи можу я вас запитати, як ви насправді загинули? Якщо це вас не ранить, звичайно. У всіх книжках про це по-різному написано, а мені б дуже хотілося знати, як насправді було...
– Я його тіло морю віддала, у них так прийнято було... А сама додому пішла... Лише не дійшла ніколи... Сил не вистачило. Так хотілося сонце наше побачити, але не змогла... А може, Тристан «не відпустив»...
– А як же в книгах кажуть, що ви разом померли або що ви вбили себе?
– Не знаю, Світла, не я ці книги писала... А люди завжди любили оповіді один одному розказувати, особливо красиві. Ось і прикрашали, аби більше душу ятрили... А я сама померла за багато років, не вкорочуючи віку. Заборонено це було.
– Вам, напевно, дуже сумно було так далеко від дому знаходитися?
– Та як тобі сказати... Спершу навіть цікаво було, поки мама була жива. А коли померла вона – весь світ для мене потьмарився... Дуже мала я була тоді. А батька свого ніколи не любила. Він війною лише жив, навіть я для нього ціну мала лише ту, що на мене виміняти можна було, заміж видавши... Він був воїном до самих кісток. І помер таким. А я завжди додому повернутися мріяла. Навіть сни бачила... Але не вдалося.
– А хочете, ми вас до Тристана відведемо? Спершу покажемо як, а потім ви вже самі ходити будете. Це просто... – сподіваючись у душі, що вона погодиться, запропонувала я.
Мені дуже хотілося побачити «повністю» всю цю легенду, раз уже з'явилася така нагода, і хоч було трішки совісно, але я вирішила цього разу не слухати свого надто обуреного «внутрішнього голосу», а спробувати якось переконати Ізольду «прогулятися» на нижній «поверх» і відшукати там для неї її Тристана.

Я і справді дуже любила цю «холодну» північну легенду. Вона підкорила моє серце з тієї ж хвилини, як тільки потрапила мені до рук. Щастя в ній було таке швидкоплинне, а смутку так багато!.. Взагалі-то, як і сказала Ізольда – додали туди, мабуть, немало, тому що душу це і справді зачіпало дуже сильно. А може, так воно й було?.. Хто ж міг це по-справжньому знати?.. Адже ті, які все це бачили, вже давним-давно не жили. Ось через те мені так сильно і захотілося скористатися цим, напевно, єдиним випадком і дізнатися, як же все було насправді...
Ізольда сиділа тихо, про щось задумавшись, ніби не наважуючись скористатися цією єдиною несподіваною нагодою і побачитися з тим, кого так надовго роз'єднала з нею доля...
– Не знаю... Чи потрібно тепер усе це... Може, просто залишити так? – розгублено прошепотіла Ізольда. – Ранить це сильно... Не помилитися б...

Мене неймовірно здивувала така її боязнь! Це було перший раз відтоді, коли я вперше заговорила з померлими, аби хтось відмовлявся поговорити або побачитися з тим, кого колись так сильно і трагічно любив...
– Будь ласка, підемо! Я знаю, що потім ви жалітимете! Ми просто покажемо вам, як це робити, а якщо ви не схочете, то й не будете більше туди ходити. Але у вас повинен залишатися вибір. Людина повинна мати право вибирати сама, правда ж?
Нарешті вона кивнула:
– Ну що ж, підемо, Світла. Ти маєш рацію, я не повинна ховатися за «спиною неможливого», це боягузтво. А боягузів у нас ніколи не любили. Та і не була я ніколи однією з них...
Я показала їй свій захист, і, на мій найбільший подив, вона зробила це дуже легко, навіть не замислюючись. Я дуже зраділа, оскільки це сильно полегшувало наш «похід».
– Ну що, готові?.. – мабуть, аби її підбадьорити, весело посміхнулася Стелла.
Ми поринули у виблискуючу імлу і за декілька коротких секунд уже «пливли» сріблястою доріжкою Астрального рівня...
– Тут дуже гарно... – прошепотіла Ізольда, – але я бачила його в іншому, не такому світлому місці...
– Це теж тут... Лише трішки нижче, – заспокоїла її я. – Ось побачите, зараз ми його знайдемо.

Ми «прослизнули» трохи глибше, і я вже готова була побачити звичайну «страшенно-гнітючу» нижньоастральну реальність, але, на мій подив, нічого схожого не сталося... Ми потрапили в досить-таки приємний, але щоправда, дуже похмурий і якийсь сумний пейзаж. До кам'янистого берега темно-синього моря хлюпали важкі, каламутні хвилі... Ліниво «женучись» одна за одною, вони «стукалися» об берег і неохоче, поволі поверталися назад, тягнучи за собою сірий пісок і дрібні чорні блискучі камінчики. Далі виднілася велична, здоровенна темно-зелена гора, вершина якої соромливо ховалася за сірими набряклими хмарами. Небо було важким, але не моторошним, повністю вкритим сірими хмарами. Берегом місцями зростали скупі карликові кущики якихось незнайомих рослин. Знову ж таки – пейзаж був похмурим, але досить «нормальним», у всякому разі, нагадував один із тих, який можна було побачити на землі в дощовий, дуже похмурий день... І того «кричущого жаху», як останні бачені нами на цьому «поверсі» місця, він нам не вселяв...

На березі цього «важкого» темного моря, глибоко задумавшись, сидів самотній чоловік. Він здавався зовсім ще молодим і досить-таки красивим, але був дуже сумним і жодної уваги на нас не звертав.
– Соколе мій ясний... Тристаночку... – уривчастим голосом прошепотіла Ізольда.
Вона була бліда і застигла, як смерть... Стелла, злякавшись, смикала її за руку, але дівчина не бачила і не чула нічого довкола, а лише прикипівши поглядом дивилася на свого коханого Тристана... Здавалося, вона хотіла ввібрати в себе кожну його рису... кожен волосок... рідний вигин його губ... тепло його карих очей... аби навіки зберегти це в своєму стражденному серці, а можливо, навіть і пронести у своє наступне «земне» життя...
– Льодинко моя світла... Сонце моє... Йди, не муч мене... – Тристан перелякано дивився на неї, не бажаючи повірити, що це дійсність, і закриваючись від болісного «видіння» руками, повторював: – Йди, радосте моя... Йди тепер...
Несила більше спостерігати цю несамовиту сцену, ми із Стеллою вирішили втрутитися...
– Пробачте, будь ласка, нас, Тристане, але це не видіння, це ваша Ізольда! Притому, справжнісінька... – ласкаво промовила Стелла. – Тому краще прийміть її, не раньте більше...
– Льодинко, чи це ти?.. Скільки разів я бачив тебе ось так і скільки втрачав!.. Ти завжди зникала, як тільки я намагався заговорити з тобою, – він обережно простяг до неї руки, ніби боячись злякати, а вона, забувши про все на світі, кинулася йому на шию і застигла, ніби хотіла так і залишитися, злившись з ним в одне, тепер уже не розлучаючись навіки...
Я спостерігала цю зустріч з наростаючим занепокоєнням і думала, як би можна було допомогти цим двом людям, що доволі настраждалися, а тепер були ось такі безмежно щасливі, аби хоч це життя, що залишилося тут (до їх наступного втілення), вони могли б залишитися разом...
– Ой, ти не думай про це зараз! Вони ж щойно зустрілися!.. – прочитала мої думки Стелла. – А там ми обов'язково придумаємо що-небудь...
Вони стояли, пригорнувшись одне до одного, ніби боячись роз’єднатися... Боячись, що це дивне видіння раптом зникне і все знову стане по-старому...
– Як же мені порожньо без тебе, моя Льодинко!.. Як же без тебе темно...
І лише тут я помітила, що Ізольда виглядала інакше!.. Мабуть, те яскраве «сонячне» плаття призначалося лише їй одній, так само, як і всипане квітами поле... А зараз вона зустрічала свого Тристана... І треба сказати, у своєму білому, вишитому червоним візерунком платті вона виглядала приголомшливо!.. І була схожа на юну наречену...
– Не вели нам з тобою хороводів, соколе мій, не говорили заздоровниць... Віддали мене чужому, по воді одружували... Але я завжди була дружиною тобі. Завжди була судженою... Навіть коли втратила тебе. Тепер ми завжди будемо разом, радосте моя, тепер ніколи не розлучимося... – ніжно шепотіла Ізольда.
У мене зрадницьки защипало очі і, аби не показати, що плачу, я почала збирати на березі якісь камінчики. Але Стеллу не так просто було обдурити, та й у неї самої зараз очі теж були «на мокрому місці»...
– Як сумно, правда? Адже вона не живе тут... То хіба вона не розуміє?.. Чи, гадаєш, вона залишиться з ним?.. – крихітка просто місця собі не знаходила, так сильно їй хотілося тут же «все-все» знати.
У мене роїлися в голові десятки питань до цих двох шалено щасливих людей, які не бачили нічого довкола. Але я знала напевно, що не зумію нічого спитати і не зможу потривожити їх несподіване і таке крихке щастя...
– Що ж робитимемо? – заклопотано запитала Стелла. – Залишимо її тут?
– Це не нам вирішувати, гадаю... Це її рішення і її життя, – і вже звертаючись до Ізольди, сказала: – Пробачте мене, Ізольдо, але ми хотіли б вже піти. Ми можемо вам ще якось допомогти?
– Ой, дівчатонька мої дорогі, а я й забула!.. Ви вже пробачте мені!.. – плеснула в долоньки, соромливо почервонівши, дівчина. – Тристаночку, це їм дякувати треба!.. Це вони привели мене до тебе. Я і раніше приходила, щойно знайшла тебе, але ти не міг чути мене... І важко це було. А з ними стільки щастя прийшло!

Тристан раптом низько-низько вклонився:
– Дякую вам, славниці... за те, що щастя моє, мою Льодинку мені повернули. Радощі вам і добра, небесні... Я ваш боржник довіку... Лише скажіть.
У нього підозріло блищали очі, і я зрозуміла, що ще трохи – і він заплаче. Тому, аби не зронити (й так уже сильно побитої колись!) його чоловічої гордості, я обернулася до Ізольди і якомога ласкавіше сказала:
– Я так розумію, ви хочете залишитися?
Вона сумно кивнула.
– Тоді, погляньте уважно на ось це... Воно допоможе вам тут знаходитися. І полегшить, сподіваюся... – я показала їй свій «особливий» зелений захист, сподіваючись, що з ним вони будуть тут більш-менш у безпеці. – І ще... Ви, напевно, зрозуміли, що й тут ви можете створювати свій «сонячний світ»? Гадаю, йому (я показала на Тристана) це дуже сподобається...
Ізольда про це вочевидь навіть не подумала і тепер просто засяяла справжнім щастям, мабуть, передчуваючи «вбивчий» сюрприз...
Довкола них усе замерехтіло веселими кольорами, море заблищало веселками, а ми, зрозумівши, що з ними точно буде все гаразд, «попливли» назад, у свій улюблений Ментальний поверх, аби обговорити можливі майбутні подорожі...

Зміст

Читати далі...