Шлях до потрібних знань

Мудрий не той, хто багато знає, а той, хто знає потрібне


Світлана де Роган-Лєвашова «Одкровення»

30. Стелла-6. Ментал

Як і решта «цікавого», мої дивні прогулянки на різні рівні Землі помалу ставали майже постійними і порівняно швидко потрапили на мою «архівну» поличку «звичайних явищ». Інколи я ходила туди сама, засмучуючи цим свою маленьку подружку. Але Стелла, навіть якщо вона трішки й засмучувалася, ніколи мені нічого не показувала і якщо відчувала, що я вважаю за краще залишитися сама, ніколи не нав'язувала свою присутність. Це, звичайно ж, робило мене ще більш винною стосовно неї, і після своїх маленьких «особистих» пригод я залишалася погуляти з нею разом, що тим самим уже подвоювало навантаження на моє, ще до цього не зовсім звикле фізичне тіло, і додому я поверталася стомлена, як до останньої краплини вичавлений стиглий лимон... Але поступово, в міру того, як наші «прогулянки» щораз довшали, моє «змордоване» фізичне тіло помалу до цього звикало, втома дедалі меншала, і час, який був потрібний для відновлення моїх фізичних сил, ставав набагато коротшим. Ці дивні прогулянки дуже швидко затьмарили все інше, і моє повсякденне життя тепер здавалося на подив тьмяним і зовсім нецікавим...

Звичайно ж, весь цей час я жила своїм нормальним життям нормальної дитини: як завжди, ходила до школи, брала участь у всіх організовуваних заходах, ходила з хлопцями в кіно, взагалі – прагнула виглядати якомога нормальнішою, аби привертати до своїх «незвичайних» здібностей якомога менше непотрібної уваги.
Деякі заняття в школі я по-справжньому любила, деякі – не дуже, але поки всі предмети давалися мені все ще досить легко і великих зусиль для домашніх завдань не вимагали.

Ще я дуже любила астрономію, яку, на жаль, у нас поки не викладали. Удома у нас були всілякі дивовижно ілюстровані книги з астрономії, яку мій тато теж обожнював, і я могла цілими годинами читати про далекі зірки, загадкові туманності, незнайомі планети... Мріючи коли-небудь хоч би на одну коротеньку мить побачити всі ці дивні чудеса, як мовиться, живцем... Напевно, я тоді вже «нутром» відчувала, що цей світ набагато для мене ближчий, ніж будь-яка, нехай навіть найкрасивіша країна на нашій Землі... Але всі мої «зоряні» пригоди тоді ще були дуже далекими (я їх поки навіть не передбачала!) і тому на цьому етапі мене повністю задовольняли «гуляння» різними «поверхами» нашої рідної планети з моєю подружкою Стеллою або наодинці.

Бабуся, на мою превелику втіху, мене в цьому цілком підтримувала, таким чином, вирушаючи «гуляти», мені не потрібно було ховатися, що робило мої подорожі ще приємнішими. Річ у тому, що, для того щоб «гуляти» по тих самих «поверхах», моя сутність повинна була вийти з тіла, і якщо хтось у цю мить заходив до кімнати, то знаходив там кумедну картинку... Я сиділа з розплющеними очима, начебто в зовсім нормальному стані, але не реагувала на жодне до мене звернення, не відповідала на питання і виглядала цілком і повністю «замороженою». Тому допомога бабусі в такі хвилини була просто незамінною. Пам'ятаю, одного дня в моєму «гуляючому» стані мене знайшов мій тодішній друг, сусід Ромас... Коли я опритомніла, то побачила перед собою обличчя зовсім ошаленілого від страху, і круглі, як дві величезні блакитні тарілки, очі... Ромас мене нестямно трусив за плечі і кликав на ім’я, поки я не розплющила очі...

– Ти що – померла чи що?!. Чи це знову якийсь твій новий «експеримент»? – мало не цокотячи з переляку зубами, тихо прошипів мій друг.
Хоча за всі ці роки нашого спілкування вже його точно важко було чимось здивувати, але, мабуть, картинка, що відкрилася йому в цю мить, «переплюнула» найприголомшливіші мої ранні «експерименти»... Саме Ромас і розповів мені потім, як жахливо збоку виглядала така моя «присутність»...
Я, як могла, постаралася його заспокоїти і якось пояснити, що ж таке «страшне» зі мною тут відбувалося. Але, як би я його бідного не заспокоювала, я була майже стовідсотково впевнена, що враження від побаченого залишиться в його мозку ще дуже і дуже надовго...

Тому, після цього смішного (для мене) «інциденту» я вже завжди намагалася, аби, якщо можливо, ніхто не заставав мене зненацька і нікого не довелося б так безсовісно вражати або лякати... Ось через те допомога бабусі так сильно мені і була необхідна. Вона завжди знала, коли я чергового разу йшла «погуляти» і стежила, аби ніхто в цей час, по можливості, мене не непокоїв. Була ще одна причина, через яку я не дуже любила, коли мене насильно «витягували» з моїх «походів» назад – у всьому моєму фізичному тілі, у мить такого «швидкого повернення», було відчуття дуже сильного внутрішнього удару, і це сприймалося надзвичайно боляче. Тому таке різке повернення сутності назад у фізичне тіло було дуже для мене неприємним і зовсім небажаним.
Так, чергового разу гуляючи зі Стеллою по «поверхах» і не знаходячи чим зайнятися, «не наражаючись при цьому на велику небезпеку», ми нарешті вирішили «якомога» глибше й «серйозніше» досліджувати Ментальний «поверх», що став для неї вже майже рідним...

Її власний барвистий світ у черговий раз зник, і ми немовби «повисли» у мерехтливому, припорошеному зоряними відблисками повітрі, яке, на відміну від звичайного «земного», було тут насичено-«щільним» і постійно змінним, неначебто було наповнене мільйонами малесеньких сніжинок, які іскрилися і виблискували в морозний сонячний день на Землі... Ми дружно зробили крок у цю сріблясто-блакитну мерехтливу «порожнечу» і тут же вже звично під нашими стопами з'явилася «стежина»... Точніше, не просто стежина, а дуже яскрава і весела, весь час змінна доріжка, яка була створена з мерехтливих, пухнастих, сріблястих «хмарок»...

Вона сама по собі з'являлася і зникала, ніби дружньо запрошуючи по ній пройтися. Я ступила на блискотливу «хмарку» і зробила декілька обережних кроків... Не відчувалося ні руху, ані найменшого для цього зусилля, тільки відчуття дуже легкого ковзання в якійсь спокійній, обволікаючій, виблискуючій сріблом порожнечі... Сліди тут же танули, розсипаючись тисячами різноколірних мерехтливих порошинок... і з'являлися нові, в міру того, як я ступала по цій дивній «місцевій землі», що повністю мене зачарувала...

Раптом у всій цій глибокій, сяючій сріблястими іскрами тиші з'явився дивний прозорий човен, а в ній стояла дуже красива молода жінка. Її довге золотисте волосся то м'яко розвівалося, неначе зворушене подихом вітерцю, то знову застигало, загадково виблискуючи важкими золотими відблисками. Жінка вочевидь прямувала до нас, все так само легко ковзаючи у своєму казковому човні по якихось невидимих для нас «хвилях», залишаючи за собою довжелезні, спалахуючі срібними іскрами хвости, що розвівалися... Її біле легке плаття, схоже на мерехтливу туніку, також то розвівалося, то плавно опускалося, спадаючи м'якими складками вниз і роблячи незнайомку схожою на чудову грецьку богиню.

– Вона весь час тут плаває, шукає когось, – прошепотіла Стелла.
– Ти її знаєш? Кого вона шукає? – не зрозуміла я.
– Я не знаю, але я її бачила багато разів.
– То спитаймо? – уже освоївшись на «поверхах», хоробро запропонувала я.
Жінка «підпливла» ближче, від неї віяло смутком, величчю і теплом.
– Я Атенайс, – дуже м'яко, подумки промовила вона. – Хто ви, дивні створіння?
«Дивні створення» трішки розгубилися, точно не знаючи, що на таке вітання відповісти...
– Ми просто гуляємо, – посміхаючись, сказала Стелла. – Ми вам не заважатимемо.
– А кого ви шукаєте? – запитала Атенайс.
– Нікого, – здивувалося малятко. – А чому ви думаєте, що ми повинні когось шукати?
– А як же інакше? Ви зараз там, де всі шукають себе. Я теж шукала... – вона сумно посміхнулася. – Але це було так давно!..
– А як давно? – не витримала я.
– О, дуже давно!.. Адже тут немає часу, як же мені знати? Усе, що я пам'ятаю – це було давно.
Атенайс була дуже красивою і якоюсь незвичайно сумною... Вона чимось нагадувала гордого білого лебедя, коли той, падаючи звисока, віддаючи душу, співав свою останню пісню – була такою ж величною і трагічною...
Коли вона дивилася на нас своїми іскристими зеленими очима, здавалося – вона старіша, ніж сама вічність. У них було стільки мудрості і стільки невимовної печалі, що в мене по тілу побігли мурашки...
– Чи можемо ми вам чимось допомогти? – трішки соромлячись таке питати, поцікавилася я.
– Ні, люба дитино, це моя робота... Моя обітниця... Але я вірю, що колись вона закінчиться... і я зможу піти. А тепер, скажіть мені, радісні, куди ви хотіли б піти?
Я знизала плечима:
– Ми не вибирали, ми просто гуляли. Але ми будемо щасливі, якщо ви хочете нам що-небудь запропонувати.
Атенайс кивнула:
– Я охороняю це Міжсвіття, я можу пропустити вас туди, – і ласкаво поглянувши на Стеллу, додала. – А тобі, дитя, я допоможу знайти себе...
Жінка м'яко посміхнулася і змахнула рукою. Її дивне плаття колисалося, і рука стала схожа на біло-сріблясте, м'яке пухнасте крило... від якого протягнулася, розсипаючись золотими відблисками, вже інша, сліпучо-золота і майже щільна, світла сонячна дорога, яка вела прямо у відчинені золоті двері, що «полум'яніли» вдалині...
– Ну, що – підемо? – вже заздалегідь знаючи відповідь, запитала я Стеллу.
– Ой, дивися, а там хтось є... – показала пальчиком всередину тих самих дверей маленька.
Ми легко прослизнули всередину і... неначе в дзеркалі, побачили другу Стеллу!.. Так, так, саме Стеллу!.. Таку саму, як та, яка, зовсім розгублена, стояла в ту мить поряд зі мною...
– Але, це ж я?!.. – пильно дивлячись на «іншу себе», прошепотіла приголомшена крихітка. – Адже це, правда, я... Як же так?..

Я поки ніяк не могла відповісти на її таке начебто просте питання, оскільки сама стояла, зовсім сторопівши, не знаходячи жодного пояснення цьому «абсурдному» явищу...
Стелла тихенько протягнула ручку до свого близнюка і торкнулася протягнутих до неї таких самих маленьких пальчиків. Я хотіла крикнути, що це може бути небезпечно, але, побачивши її вдоволену посмішку, промовчала, вирішивши поглянути, що ж буде далі, але водночас була насторожі, на той випадок, якщо раптом щось піде не так.
– Так це ж я... – у захваті прошепотіла крихітка. – Ой, як чудово! Це ж, правда, я...
Її тоненькі пальчики почали яскраво світитися, і «друга» Стелла стала повільно танути, плавно перетікаючи через ті самі пальчики в «справжню» Стеллу, що стояла біля мене. Її тіло стало ущільнюватися, але не так, як ущільнювалося б фізичне, а ніби стало набагато щільніше світитися, наповнюючись якимсь неземним сяянням.
Раптом я відчула за спиною чиюсь присутність – це знову була наша знайома, Атенайс.
– Пробач мене, світле дитя, але ти ще дуже нескоро прийдеш за своїм «відбитком»... Тобі ще дуже довго чекати, – вона уважніше поглянула мені в очі. – А може, і не прийдеш зовсім...
– Як це, «не прийду»?!.. – злякалася я. – Якщо приходять усі – отже прийду і я!
– Не знаю. Твоя доля чомусь закрита для мене. Я не можу тобі нічого відповісти, пробач...
Я дуже засмутилася, але прагнучи щодуху не показати цього Атенайс, якомога спокійніше запитала:
– А що це за «відбиток»?
– О, всі, коли вмирають, повертаються за ним. Коли твоя душа закінчує своє «томління» в черговому земному тілі, в ту мить, коли вона прощається з ним, вона летить у свій справжній Дім і наче «сповіщає» про своє повернення... І ось тоді вона залишає цю «печатку». Але після цього вона має знову повернутися назад на «щільну» землю, аби вже назавжди попрощатися з тим, ким вона була... і через рік, сказавши «останнє прощай», звідти піти... І ось тоді ця вільна душа приходить сюди, аби злитися зі своєю залишеною часточкою і знайти спокій, чекаючи нової подорожі в «старий світ»...

Я не розуміла тоді, про що говорила Атенайс, просто це звучало дуже красиво...
І лише тепер, через багато-багато років, (вже давно ввібравши своєю «зголоднілою» душею знання мого дивовижного чоловіка Миколи) «переглядаючи» сьогодні для цієї книги своє кумедне минуле, я з посмішкою пригадала Атенайс і, звичайно ж, зрозуміла, що те, що вона називала «відбитком», було просто енергетичним сплеском, який відбувається з кожним з нас у момент нашої смерті і досягає саме того рівня, на який своїм розвитком зуміла потрапити померла людина. А те, що Атенайс називала тоді «прощання» з тим, «ким вона була», було, ні що інше, як кінцеве відділення всіх наявних «тіл» сутності від її мертвого фізичного тіла, аби вона мала змогу тепер уже назовсім піти і там, на своєму «поверсі», злитися зі частинкою, якої бракувало, рівня розвитку якого людина, з тієї або іншої причини, не встигла «досягти», живучи на землі. І цей відхід відбувався саме через рік.

Але все це я розумію зараз, а тоді до цього було ще дуже далеко, і мені доводилося задовольнятися своїм зовсім ще дитячим розумінням всього, що відбувалося зі мною, і своїми, інколи помилковими, а інколи і правильними припущеннями...
– А на інших «поверхах» сутності теж мають такі ж «відбитки»? – зацікавлено запитала допитлива Стелла.
– Так, звичайно мають, лише вже інші, – спокійно відповіла Атенайс. – І не на всіх «поверхах» вони так само приємні, як тут... Особливо на одному...
– О, я знаю! Це напевно «нижній!» Ой, треба обов'язково туди піти поглянути! Це ж так цікаво! – вже знову задоволено щебетала Стелла.

Було просто дивно, з якою прудкістю і легкістю вона забувала все, що ще хвилину тому її страхало або дивувало, і вже знову весело прагнула пізнати щось для неї нове і невідоме.
– Прощайте, юні діви... Мені пора вирушати. Хай буде ваше щастя вічним... – урочистим голосом промовила Атенайс.

І знову плавно змахнула «крилатою» рукою, ніби вказуючи нам дорогу, і перед нами тут же побігла вже знайома, сяюча золотом доріжка...
А чудова жінка-птиця знову тихо поплила в своєму повітряному казковому човні, знову готова зустрічати і скеровувати нових мандрівників, що «шукали себе», терпляче відбуваючи якусь свою особливу, нам незрозумілу обітницю...
– Ну, що? Куди підемо, «юна діво»?.. – посміхнувшись, запитала я свою маленьку подружку.
– А чому вона нас так називала? – задумливо запитала Стелла. – Ти думаєш, так говорили там, де вона колись жила?

– Не знаю... Це було, напевно, дуже давно, але вона чомусь це пам'ятає.
– Усе! Пішли далі!.. – раптом, ніби опритомнівши, вигукнула крихітка.
Цього разу ми не пішли послужливо пропонованою нам доріжкою, а вирішили рухатися «своїм шляхом», досліджуючи світ своїми ж силами, яких, як виявилось, у нас було не так уже й мало.
Ми рушили до прозорого горизонтального «тунелю», що світився золотом, їх тут була велика кількість і ними постійно туди-сюди плавно рухалися сутності.
– Це – що, на зразок земного поїзда? – засміявшись кумедному порівнянню, запитала я.
– Ні, не так це просто... – відповіла Стелла. – Я в ньому була, це наче «поїзд часу», якщо хочеш так його називати...
– Але ж часу тут немає? – здивувалася я.

– Воно так, але це різні місця перебування сутностей... Тих, які померли тисячі років назад, і тих, які прийшли лише зараз. Мені це бабуся показала. Це там я знайшла Гарольда... Хочеш поглянути?
Звичайно ж, я хотіла! І здавалося, ніщо на світі не могло б мене зупинити! Ці приголомшливі «кроки в невідоме» розбурхували мою і так вже дуже живу уяву і не давали спокійно жити, поки я, вже майже падаючи від утоми, але страшенно задоволена побаченим, не поверталася у своє «забуте» фізичне тіло і не валилася спати, прагнучи відпочити хоч би годину, аби зарядити свої життєві «батареї», що остаточно «сіли»...
Так, не зупиняючись, ми знову спокійнісінько продовжували свою маленьку подорож, тепер вже спокійно «пливучи», повиснувши в м'якому, проникаючому в кожну клітинку, заколисуючому душу «тунелі», з насолодою спостерігаючи чудове перетікання один через одного кимсь створюваних, сліпучо барвистих (на кшталт Стеллиного) і дуже різних «світів», які то ущільнювалися, то зникали, залишаючи за собою хвости виблискуючих чудовими кольорами веселок, що розвівалися...

Несподівано вся ця ніжна краса розсипалася на мерехтливі шматочки, і нам у всій своїй пишноті відкрився блискучий, умитий зоряною росою, грандіозний у своїй красі світ...
У нас від несподіванки перехопило подих...
– Ой, краса-а яка-а!.. Ма-а-амочко моя!.. – видихнуло малятко.
У мене теж від щемливого захвату перехопило дух і замість слів раптом захотілося плакати...
– А хто ж тут живе?!. – Стелла смикнула мене за руку. – Ну, як ти гадаєш, хто тут живе?..
Я гадки не мала, ким можуть бути щасливі мешканці такого світу, але мені раптом дуже захотілося це дізнатися.
– Пішли! – рішуче сказала я і потягнула Стеллу за собою.

Нам відкрився чудовий пейзаж... Він був дуже схожий на земний і водночас дуже відрізнявся. Начебто перед нами було справжнє смарагдово-зелене «земне» поле, поросле соковитою, дуже високою шовковистою травою, але в той самий час я розуміла, що це не земля, а щось дуже на неї схоже, але занадто вже ідеальне... несправжнє. І на цьому дуже красивому, не зрушеному людськими ступнями полі, ніби червоні краплі крові, розсипавшись по всій долині, наскільки сягало око червоніли небачені «маки»... Їх величезні яскраві чашечки важко гойдалися, не витримуючи ваги величезних діамантових метеликів, які, мерехтячи хаосом божевільних барв, грайливо сідали на квіти... Дивне фіолетове небо палахкотіло серпанком золотистих хмар, час від часу освітлюючись яскравими променями блакитного сонця...

Це був дивно красивий, створений чиєюсь бурхливою фантазією і сліпучий від мільйонів незнайомих відтінків фантастичний світ... А по цьому світу йшла людина... Це була малюсінька, тендітна дівчинка, здалека чимось дуже схожа на Стеллу. Ми буквально застигли, боячись ненавмисно чимось її злякати, але дівчинка, не звертаючи на нас жодної уваги, спокійно йшла зеленим полем, майже повністю сховавшись у соковитій траві... а над її пухнастою голівкою клубочився прозорий, виблискуючий зірками фіолетовий туман, створюючи над нею чудовий рухомий ореол. Її довге блискуче фіолетове волосся «спалахувало» золотом, легкий вітерець ласкаво перебирав його і, граючись, час від часу пустотливо цілував її ніжні бліді щічки. Малятко здавалося дуже незвичайним і зовсім спокійним...
– Заговоримо? – тихо запитала Стелла.
У ту мить дівчинка майже порівнялася з нами і, неначе опритомнівши від якихось своїх далеких марень, здивовано підняла на нас свої дивні, дуже великі і розкосі... фіолетові очі. Вона була незвичайно красива якоюсь чужою, дикою, неземною красою і виглядала дуже самотньою...
– Здрастуй, дівчинко! Чому ти така сумна йдеш? Тобі потрібна якась допомога? – обережно запитала Стелла.
Малятко заперечливо хитнуло голівкою:
– Ні, допомога потрібна вам, – і продовжувала уважно розглядати нас своїми дивними розкосими очима.
– Нам? – здивувалася Стелла. – А в чому вона нам потрібна?..
Дівчинка розтулила свої мініатюрні долоньки, а на них... золотистим полум'ям виблискували два дивовижно яскраві фіолетові кристали.
– Ось! – і несподівано зачепивши кінчиками пальчиків наші лоби, дзвінко засміялася вона... кристали зникли...
Це було дуже схоже на те, як колись подарували мені «зелений кристал» мої «зоряні» диво-друзі. Але то були вони. А це була всього лише малюсінька дівчинка... та ще й зовсім не схожа на нас, на людей...
– Ну ось, тепер добре! – задоволено сказала вона і, більше не звертаючи на нас уваги, пішла далі...
Ми очманіло дивилися їй услід і не в змозі нічого зрозуміти, продовжували стояти «стовпом», переварюючи те, що сталося. Стелла, як завжди очунявши першою, закричала:
– Дівчинко, постій, що це? Що нам із цим робити?! Та почекай же!!!
Але крихітка лише, не обертаючись, помахала нам своєю тендітною долонькою і спокійнісінько продовжувала свій шлях, дуже скоро повністю зникнувши в морі соковитої зеленої, неземної трави... над якою тепер лише світлою хмаркою розвівався прозорий фіолетовий туман...

– Ну і що це було? – немовби запитуючи саму себе, промовила Стелла.
Нічого поганого я поки не відчувала і, трохи оговтавшись після несподіваного «дарунку», сказала:
– Давай поки про це не думатимемо, а пізніше буде видно...
На тому й зійшлися.
Радісне зелене поле кудись зникло, змінившись цього разу зовсім безлюдною, холодно-крижаною пустелею, в якій на єдиному камені сиділа єдина там людина... Чоловік був чимось вочевидь сильно засмучений, але водночас виглядав дуже теплим і доброзичливим. Довге сиве волосся спадало хвилястими пасмами на плечі, обрамувавши сріблястим ореолом виснажене роками обличчя. Здавалося, він не бачив, де був, не відчував, на чому сидів, і взагалі не звертав жодної уваги на реальність, що оточувала його...
– Здрастуйте, сумний чоловіче! – наблизившись досить, аби почати розмову, тихо привіталася Стелла.
Чоловік підняв очі – вони виявилися блакитними і чистими, як земне небо.
– Що вам, маленькі? Що ви тут загубили?.. – відчужено запитав «відлюдник».
– Чому ти тут один сидиш, і нікого з тобою немає? – співчутливо запитала Стелла. – І місце таке страшне...
Було видно, що чоловік зовсім не хотів спілкуватися, але теплий Стеллин голосок не залишав йому жодного виходу – доводилося відповідати...
– Мені ніхто не потрібний вже багато-багато років. У цьому немає жодного сенсу, – прожебонів його сумний ласкавий голос.
– А що ж тоді ти робиш тут один? – не вгамовувалося малятко, і я злякалася, що ми здамося йому дуже нав'язливими, і він просто попросить нас дати йому спокій.
Але в Стелли був справжній талант розговорити будь-кого, навіть наймовчазнішу людину... Тому, кумедно нахиливши набік свою милу руду голівку і вочевидь не збираючись здаватися, вона продовжувала:
– А чому тобі не потрібний ніхто? Хіба таке буває?
– Ще й як буває, маленька... – тяжко зітхнув чоловік. – Ще як буває... Я все своє життя дарма прожив – хто ж мені тепер потрібний?..
Тут я дещо потихеньку почала розуміти... І зібравшись, обережно запитала:
– Вам відкрилося все, коли ви прийшли сюди, авжеж?
Чоловік здивовано стрепенувся і, втупивши в мене свій, тепер уже наскрізь пронизливий погляд, різко запитав:
– Що ти про це знаєш, маленька?.. Що ти можеш про це знати?.. – він ще більше згорбився, неначе тягар, що звалився на нього, був не підіймальним. – Я все життя бився об незрозуміле, все життя шукав відповідь... і не знайшов. А коли прийшов сюди, все виявилося так просто!.. Ось і пішло дарма все моє життя...
– Ну, тоді все прекрасно, якщо ти вже все дізнався!.. А тепер можеш щось інше знову шукати – тут теж повно незрозумілого! – «заспокоїла» незнайомця втішена Стелла. – А як тебе звуть, сумний чоловіче?
– Фабій, люба. А ти знаєш дівчинку, що тобі дала цей кристал?
Ми із Стеллою від несподіванки дружно підстрибнули і тепер уже разом, «мертвою хваткою» вчепилися в бідного Фабія...
– Ой, будь ласка, розкажіть нам, хто вона!!! – тут же запищала Стелла. – Нам обов'язково потрібно це знати! Ну зовсім, зовсім обов'язково! У нас таке сталося!!!.. Таке сталося!.. І ми тепер зовсім не знаємо, що з цим робити... – слова летіли з її вуст кулеметною чергою, і неможливо було хоч на хвилину її зупинити, поки сама вона, геть захекавшись, не зупинилася.
– Вона не звідси, – тихо сказав чоловік. – Вона здалеку...
Це цілком і повністю підтверджувало мою божевільну здогадку, яка з'явилася в мене мигцем і, сама себе злякавшись, відразу зникла...
– Як – здалеку? – не зрозуміло малятко. – Адже далі не можна? Адже ми далі не ходимо?..
І тут Стеллині очі почали помалу округлятися, і в них поволі, але впевнено стало з'являтися розуміння...
– Ма-а-мочко, вона, що до нас прилеті-і-ла?!.. А як же вона прилетіла?!.. І як же вона одна зовсім? Ой, вона ж одна!.. А як же тепер її знайти?!
У Стеллиному враженому мозку думки плуталися і кипіли, затуляючи одна одну... А я, зовсім шаленіючи, не могла повірити, що ось, нарешті, сталося те, чого я так довго і з такою надією потай чекала!.. А тепер ось, нарешті знайшовши, я не змогла це чудове диво втримати...
– Та не побивайся так, – спокійно звернувся до мене Фабій. – Вони були тут завжди... І завжди є. Лише побачити треба...
– Як?!.. – ніби два ошаленілі пугачі, вирячивши на нього очі, дружно видихнули ми. – Як – завжди є?!..
– Ну так, – спокійно відповів відлюдник. – А її звуть Вея. Лише вона не прийде іншого разу — вона ніколи не з'являється двічі... Так шкода! З нею було так цікаво говорити...
– Ой, значить, ви спілкувалися?! – остаточно цим убита, засмучено запитала я.
– Якщо ти коли-небудь побачиш її, попроси повернутися до мене, маленька...
Я лише кивнула, не в змозі що-небудь відповісти. Мені хотілося ридма ридати!.. Що ось, отримала – і втратила таку неймовірну, неповторну можливість!.. А тепер вже нічого не зробити і нічого не повернути... І тут мене раптом осяяло!
– Почекайте, а як же кристал?.. Адже вона дала свій кристал! То хіба вона не повернеться?..
– Не знаю, дівонько... Я не можу тобі сказати.
– Ось бачиш!.. – тут же радісно вигукнула Стелла. – А кажеш – усе знаєш! Навіщо ж тоді сумувати? Я ж казала – тут дуже багато незрозумілого! Ось і думай тепер!..
Вона радісно підстрибувала, але я відчувала, що в неї в голівці настирливо крутиться та сама, як і в мене, єдина думка...
– А ти, правда, не знаєш, як нам її знайти? А може, ти знаєш, хто це знає?..
Фабій заперечливо похитав головою. Стелла похнюпилася.
– Ну, що – підемо? – я тихенько її підштовхнула, намагаючись показати, що вже час.
Мені було одночасно радісно і дуже сумно – на коротеньку мить я побачила справжню зоряну істоту і не втримала... і не зуміла навіть поговорити. А в мене в грудях ласкаво трепетав і колов її дивний фіолетовий кристал, з яким я зовсім не знала, що робити... і не уявляла, як його відкрити. Маленька дивна дівчинка з дивними фіолетовими очима подарувала нам дивну мрію і, посміхаючись, пішла, залишивши нам частинку свого світу і віру в те, що там далеко, за мільйонами світлових років, все-таки є життя, і що, може, колись побачу його і я...
– А як ти думаєш, де вона? – тихо спитала Стелла.
Мабуть, дивне «зоряне» малятко так само дуже міцно засіло і в неї в сердечку, як і в мене, оселившись там назавжди... І я була майже впевнена, що Стелла не втрачала надію коли-небудь її знайти.
– А хочеш, покажу щось? – бачачи моє засмучене обличчя, тут же змінила тему моя вірна подружка.
І... «винесла» нас за межі останнього «поверху»! Це дуже яскраво нагадало мені ту ніч, коли мої зоряні друзі приходили востаннє – приходили прощатися... І винесли мене за межі землі, показуючи щось, що я дбайливо зберігала в пам'яті, але поки ніяк не могла зрозуміти...
Ось і тепер – ми ширяли в «ніде», в якійсь дивній справжній страхітливій порожнечі, яка не мала нічого спільного з тією теплою і захищеною порожнечею «поверхів», як ми її називали... Величезний і безкрайній, дихаючий вічністю і трішки моторошний Космос простягав до нас свої обійми, наче запрошуючи поринути у ще незнайомий, але такий завжди вабливий зоряний світ... Стелла зіщулилася і зблідла. Мабуть, їй поки було важкувато переносити таке велике навантаження.

– Як же ти вигадала таке? – у повному захваті від побаченого, здивовано запитала я.
– О, це ненавмисно, – стомлено посміхаючись, відповіла дівчинка. – Одного разу я була дуже схвильована, і найімовірніше, мої дуже бурхливі емоції винесли мене прямо туди... Але бабуся сказала, що мені туди не можна, що поки рано ще... А ось тобі, думаю, можна. Ти мені розповіси, що там знайдеш? Обіцяєш?
Я готова була розцілувати цю милу, добру дівчинку за її відкрите серденько, яке готове було поділитися всім без залишку, аби людям поряд із нею було добре...
Ми відчули себе дуже втомленими і, так чи інакше, мені вже час було повертатися, бо я поки не знала всієї межі своїх можливостей і вважала за краще повертатися до того, як насправді стане погано.
Того ж вечора в мене сильно піднялася температура. Бабуся ходила колами, щось відчуваючи, і я вирішила: саме час чесно їй все розповісти...

Груди в мене дивно пульсували, і я відчувала, ніби хтось із далека намагається щось мені «пояснити», але я вже майже нічого не розуміла, оскільки гарячка посилювалася і мама в паніці вирішила викликати швидку допомогу, аби мене хоч якось від усієї цієї незрозумілої температури «захистити»... Незабаром у мене вже почалося справжнє марення, і налякавши всіх до півсмерті... я раптом перестала «горіти». Температура так само незрозуміло зникла, як і піднялася. У будинку висіло насторожене чекання, оскільки ніхто так і не зрозумів, що ж таке чергового разу зі мною скоїлося. Засмучена мама звинувачувала бабусю, що вона за мною не досить добре дивилася, а бабуся, як завжди мовчала, беручи будь-яку провину на себе...
Наступного ранку зі мною знову все було цілком гаразд, і домашні на якийсь час заспокоїлися. Лише бабуся не переставала уважно за мною спостерігати, неначе чогось чекала.
Звісно ж, їй не довелося дуже довго чекати...

Зміст

Читати далі...