Шлях до потрібних знань

Мудрий не той, хто багато знає, а той, хто знає потрібне


Світлана де Роган-Лєвашова «Одкровення»

31. Вея – інші світи

Після вельми незвичного «сплеску» температури, який стався після повернення додому з «поверхів», декілька днів нічого особливого зі мною не відбувалося. Я чудово почувалася, якщо не враховувати того, що думки про дівчинку з фіолетовими очима невідступно турбували, і мій напружений мозок чіплявся за кожну, навіть абсурдну думку, як би і де б я могла б її знову знайти... Безліч разів повертаючись на Ментал, я намагалася відшукати раніше нами бачений, але, здавалося, тепер уже назавжди загублений світ Веї – усе було марно... Дівчинка зникла, і я гадки не мала, де її шукати...

Минув тиждень. Надворі вже вдарили перші морози. Виходячи на вулицю, від холодного повітря поки що незвично перехоплювало подих, а від яскраво-сліпучого зимового сонечка сльозилися очі. Боязко припорошивши пухнастими пластівцями голе віття дерев, випав перший сніг. А вранці, розфарбовуючи вікна химерними візерунками, пустотливо гуляв веселий Дідусь Мороз, і поблискували застиглі блакитні калюжки. Потихеньку починалася зима...

Я сиділа удома, притулившись до теплої печі (дім у нас у той час ще опалювався печами), і спокійно насолоджувалася читанням чергової «новинки», як раптом відчула вже звичне поколювання в грудях, у тому самому місці, де знаходився фіолетовий кристал. Я підняла голову – просто на мене серйозно дивилися величезні розкосі фіолетові очі... Вона спокійно стояла посередині кімнати, така ж дивно тендітна та незвичайна, і простягала мені у своїй крихітній долоньці дивну червону квітку. Першою моєю панічною думкою було – швидше зачинити двері, аби не дай Боже, ніхто не увійшов!..

– Не треба, мене все одно ніхто, окрім тебе, не бачить, – спокійно сказала дівчинка.
Її думки звучали в моєму мозку дуже незвично, неначе хтось не зовсім правильно перекладав чужу мову. Та, проте, я її чудово розуміла.
– Ти мене шукала – навіщо? – уважно дивлячись мені в очі, спитала Вея.
Її погляд був теж дуже незвичним – неначе разом із поглядом вона одночасно передавала образи, яких я ніколи не бачила і значення яких поки, на жаль, ще не розуміла.
– А так? – посміхнувшись, запитало «зоряне» малятко.

У мене в голові щось «спалахнуло»... і відкрилося запаморочливе видіння зовсім чужого, але незвичайно красивого світу... Мабуть, того, в якому вона колись жила. Цей світ був чимось схожий на вже нами бачений (який вона собі створювала на «поверхах»), та все ж чимось трішки відрізнявся, неначебто там я дивилася на мальовану картину, а зараз раптом побачила цю картину наяву...

Над смарагдово-зеленою, дуже «соковитою» землею, освітлюючи все довкола незвичним голубуватим світлом, весело піднімалося приголомшливо-красиве і яскраве фіолетово-блакитне сонце... Це наставав чужий, мабуть, інопланетний ранок... Уся зелень, яка тут шалено зростала, від падаючих на неї сонячних променів виблискувала золотисто-фіолетовими діамантами «місцевої» вранішньої роси і, щасливо ними вмиваючись, готувалася до нового чудового дня... Усе довкола майоріло неймовірно багатими барвами, дуже яскравими для наших, звиклих до всього «земного» очей. Вдалині на вкритому золотистим серпанком небі клубочилися майже «щільні», ніжно-рожеві кучеряві хмари, схожі на красиві рожеві подушки. Несподівано з протилежного боку неба яскраво спалахнуло золотим... Я обернулася і від подиву застигла – з іншого боку царствено піднімалося неймовірно величезне, золотисто-рожеве, друге сонце!.. Воно було набагато більшим за перше і, здавалося, було більшим від самої планети... Але його промені, на відміну від першого, чомусь світили незрівнянно м'якше й ласкавіше, нагадуючи теплі «пухнасті» обійми... Здавалося, це величезне добре світило вже втомлене від щоденних турбот, але все ще за звичкою віддавало цій неймовірно красивій планеті своє останнє тепло і, вже «збираючись на спокій», із задоволенням поступалося місцем молодому, «кусючому» сонцю, яке ще тільки-но починало свою небесну подорож і світило яро і весело, не боячись розплескати свій молодий жар, щедро заливаючи світлом усе довкола.

Здивовано озираючись на всі боки, я раптом помітила химерне явище – в рослин з'явилася друга тінь... І вона чомусь дуже різко контрастувала з освітленою частиною – неначе світлотінь була намальована яскравими, крикливими кольорами, різко протилежними один до одного. У тіньовій частині повітря мерехтіло яскравими мініатюрними зірочками, що спалахували від щонайменшого руху. Це було божевільно красиво... і незвичайно цікаво. Чарівний світ, що прокинувся, звучав тисячами незнайомих голосів, ніби радісно сповіщаючи про своє щасливе пробудження весь всесвіт. Я дуже сильно, майже наяву відчула, наскільки неймовірно чистим було тут повітря! Воно було наповнене дивовижно приємними, незнайомими запахами, які чимсь невловно нагадували запахи троянд, якби їх було тут тисяча різних сортів водночас. Всюди, скільки сягало око, червоніли ті самі яскраво-червоні величезні «маки»... І тут лише я пригадала, що Вея принесла мені таку саму квітку! Я простягла до неї руку – квітка плавно перетекла з її крихкої долоньки на мою долоню, і раптом у моїх грудях щось сильно «клацнуло»... Я з подивом побачила, як мільйонами небачених фантастичних відтінків на моїх грудях розкрився і заблискав дивовижний кристал... Він весь час пульсував і мінявся, наче показуючи, яким ще він може бути. Я застигла, шокована й повністю загіпнотизована цим видовищем, і не могла відвести очі від краси, яка весь час відкривалася по-новому...

– Ну ось, – задоволено промовила Вея, – тепер ти зможеш це дивитися, коли захочеш!
– А чому цей кристал у мене на грудях, якщо ти поставила його в чоло? – нарешті я наважилася задати питання, що мучили мене декілька днів.
Дівчинка дуже здивувалася і, трохи подумавши, відповіла:
– Я не знаю, чому ти запитуєш, адже тобі відома відповідь. Але якщо тобі хочеться почути її від мене – будь ласка: я тобі просто дала його через твій мозок, але відкрити його треба там, де має бути його справжнє місце.
– А звідки ж мені було знати? – здивувалася я.
Фіолетові очі дуже уважно декілька секунд мене вивчали, а потім прозвучала несподівана відповідь:
– Я так і думала – ти ще спиш... Але я не можу тебе розбудити – тебе розбудять інші. І це буде не зараз.
– А коли? І хто будуть ці – інші?..
– Твої друзі... Але ти не знаєш їх зараз.
– А як же я знатиму, що вони друзі і що це саме вони? – спантеличено запитала я.
– Ти пригадаєш, – посміхнулася Вея.
– Пригадаю?! Як же я можу пригадати те, чого ще немає?.. – вражено втупилася на неї я.
– Воно є, лише не тут.
У неї була дуже тепла посмішка, яка її незвичайно прикрашала. Здавалося, ніби травневе сонечко виглянуло із-за хмаринки й освітило все довкола.
– А ти тут зовсім одна, на Землі? – ніяк не могла повірити я.
– Звичайно ж – ні. Нас багато, лише різних. І ми живемо тут дуже давно, якщо ти це хотіла запитати.
– А що ви тут робите? І чому ви сюди прийшли? – не могла зупинитися я.
– Ми допомагаємо, коли це потрібно. А звідки прийшли – я не пам'ятаю, я там не була. Лише дивилася, як ти зараз... Це мій дім.

Дівчинка раптом дуже посмутніла. І мені захотілося хоч якось їй допомогти, але на мій превеликий жаль, поки це було ще не в моїх маленьких силах...
– Тобі дуже хочеться додому, правда ж? – обережно запитала я.
Вея кивнула. Раптом її крихка фігурка яскраво спалахнула... і я залишилася сама – «зоряна» дівчинка зникла. Це було дуже і дуже нечесно!.. Вона не могла так просто взяти і піти!!! Такого ніяк не повинно було статися!.. У мені бушувала справжнісінька образа дитини, в якої раптом забрали найулюбленішу іграшку... Але Вея не була іграшкою і, якщо чесно, то я мала бути їй вдячна вже за те, що вона взагалі до мене прийшла. Але в моїй вистражданій душі на ту мить руйнував останні краплі логіки справжній «емоційний шторм», а в голові панував повний безлад... Тому про жодне «логічне» мислення на цю мить не йшлося, і я, «вбита горем» своєї страшної втрати, повністю «поринула» в океан «чорного відчаю», думаючи, що моя «зоряна» гостя більше вже ніколи до мене не повернеться... Мені про стільки ще хотілося її спитати! А вона так несподівано взяла і зникла... І тут раптом мені стало дуже соромно... Якби всі охочі запитували її стільки ж, скільки хотіла запитати я, в неї, чого доброго, не залишалося б часу жити!.. Ця думка якось відразу мене заспокоїла. Треба було просто із вдячністю приймати все те чудове, що вона встигла мені показати (навіть якщо я ще і не все зрозуміла), а не ремствувати на долю за брак бажаного «готового», замість того, щоб просто поворушити своєю зледащілою «звивиною» і самій знайти відповіді на питання, які мучили мене. Я пригадала бабусю Стелли і подумала, що вона цілком мала рацію, кажучи про шкоду отримання чогось задарма, тому що нічого не може бути гірше, ніж людина, яка звикла весь час лише брати. До того ж, скільки б вона не брала, вона ніколи не отримає радості того, що вона сама чогось досягла, і ніколи не випробує відчуття неповторного задоволення від того, що сама щоcь створила.

Я ще довго сиділа одна, повільно «пережовуючи» дану мені їжу для роздумів, з вдячністю думаючи про дивну фіолетовооку «зоряну» дівчинку. І посміхалася, знаючи, що тепер уже точно ні за що не зупинюся, поки не дізнаюся, що ж це за друзі, яких я не знаю, і від якого такого сну вони повинні мене розбудити... Тоді я не могла ще навіть уявити, що, як би я не старалася і які б наполегливі спроби не робила, це станеться тільки через багато-багато років, і мене справді розбудять мої «друзі»... Тільки це буде зовсім не те, що я могла колись навіть уявити...
Але тоді все здавалося мені по-дитячому можливим, і я з усім своїм незгасним запалом і «залізною» завзятістю вирішила пробувати...

Як би мені не хотілося прислухатися до розумного голосу логіки, мій неслухняний мозок вірив, що, попри те, що Вея, мабуть, точно знала, про що казала, я все-таки доможуся свого і знайду раніше, ніж мені було обіцяно, тих людей (або істот), які повинні були мені допомогти позбавитися від якоїсь там моєї незрозумілої «ведмедячої сплячки». Спершу я вирішила знову спробувати вийти за межі Землі і поглянути, хто там до мене прийде... Нічого безглуздішого, звичайно, неможливо було вигадати, але оскільки я наполегливо вірила, що чогось все-таки доможуся – доводилося знову з головою поринати в нові, можливо, навіть дуже небезпечні «експерименти»...
Моя добра Стелла в той час чомусь «гуляти» майже перестала і незрозуміло чому «нудьгувала» у власному барвистому світі, не бажаючи відкрити мені справжню причину свого смутку. Але мені все-таки якось вдалося вмовити її цього разу піти зі мною «прогулятися», зацікавивши небезпекою планованої мною пригоди і ще тим, що одна я все ж ще трішки боялася робити свої експерименти з непередбачуваними наслідками.
Я попередила бабусю, що йду пробувати щось «дуже серйозне», на що вона лише спокійно кивнула головою і побажала успіху (!)... Звичайно ж, це мене «до кісточок» обурило, але вирішивши не показувати їй своєї обрáзи і надувшись як різдвяний індик, я присягнулася собі, що за будь-яку ціну сьогодні щось та станеться!... Ну і, звичайно ж, воно сталося... лише не зовсім те, чого я чекала.

Стелла вже чекала мене, готова на «найстрашніші подвиги», і ми дружно і зібрано попрямували «за межу»...
Цього разу в мене вийшло набагато простіше, може, тому, що це було вже не вперше, а можливо, ще й тому, що був «відкритий» той самий фіолетовий кристал... Мене кулею винесло за межу ментального рівня Землі, і ось тут я зрозуміла, що трішки перестаралася... Стелла за спільною згодою чекала на «рубежі», аби мене підстрахувати, якщо побачить, що щось пішло не так... Але «не так» пішло вже із самого початку, і там, де я в цю мить знаходилася, вона, на мій превеликий жаль, уже не могла мене дістати.

Довкола холодом ночі дихав чорний, зловісний космос, про який я мріяла стільки років, і який лякав тепер своєю дикою неповторною тишею... Я була зовсім сама, без надійного захисту своїх «зоряних друзів» і без теплої підтримки своєї вірної подружки Стелли... І, незважаючи на те, що я бачила все це вже не вперше, я раптом відчула себе зовсім маленькою і самотньою на цьому незнайомому довколишньому світі далеких зірок, які тут виглядали зовсім не такими ж доброзичливими і знайомими, як із Землі, і мене помалу стала зрадницьки охоплювати підла паніка, яка пищала від неприкритого жаху... Але оскільки я все ще була вельми і вельми впертою, то вирішила, що нічого розкисати, і почала оглядатися, куди ж це все-таки мене занесло...

Я висіла в чорній, майже фізично відчутній порожнечі, а довкола лише інколи миготіли якісь «падаючі зірки», залишаючи на мить сліпучі хвости. І тут же, начебто зовсім поряд, мерехтіла блакитним сяянням така рідна і знайома Земля. Але вона, на мій превеликий жаль, лише здавалася близькою, а насправді була дуже і дуже далеко... І мені раптом шалено захотілося назад!!! Уже не було більше бажання «героїчно долати» незнайомі перешкоди, а просто дуже захотілося повернутися додому, де все було таким рідним і звичним (до теплих бабусиних пирогів і улюблених книг!), замість того щоб висіти замороженою в якомусь чорному, холодному «безсвітті», не знаючи, як зі всього цього вибратися, та притому бажано без будь-яких «страхітливих і невиправних» наслідків... Я спробувала уявити єдине, що перше спало на думку – фіолетовооку дівчинку Вею. Чомусь не спрацьовувало – вона не з'являлася. Тоді спробувала розгорнути її кристал... І тут же все довкола заблищало, засяяло і закрутилося в скаженому вирі якихось небачених матерій, я відчула, ніби мене різко, як великим порохотягом, кудись втягнуло, і тут же переді мною «розгорнувся» у всій красі вже знайомий, загадковий і прекрасний Веїн світ... Як я надто пізно зрозуміла – ключем в який і був мій відкритий фіолетовий кристал...

Я не знала, як далеко був цей незнайомий світ... Чи був він цього разу реальним? І вже зовсім не знала, як із нього повернутися додому... І не було нікого довкола, в кого я могла б хоч щось запитати...
Переді мною тягнулася чудова смарагдова долина, залита дуже яскравим золотисто-фіолетовим світлом. По чужому рожевому небі, іскрячись і виблискуючи, повільно пливли золотисті хмари, майже закриваючи одне з сонць. Вдалині виднілися дуже високі загострені чужі гори, які блищали важким золотом... А просто біля моїх ніг майже по-земному дзюрчав маленький веселий струмочок, лише вода в ньому була зовсім не земна – «густа» і фіолетова, і ні трохи не прозора... Я обережно занурила руку – відчуття було приголомшливим і дуже несподіваним – ніби торкнулася м'якого плюшевого ведмедика... Тепле і приємне, але аж ніяк не «свіже і вологе», як ми звикли відчувати на Землі. Я навіть засумнівалася, чи було це тим, що на Землі називалося «вода»?..

Далі «плюшевий» струмочок втікав прямо в зелений тунель, який утворювали, сплітаючись між собою, «пухнасті» та прозорі сріблясто-зелені «ліани», які тисячами висіли над фіолетовою «водою». Вони «в'язали» над нею химерний малюнок, який прикрашали малюсінькі «зірочки» білих, дуже запашних, небачених квітів.
Так, цей світ був надзвичайно красивим... Але в ту мить я б багато що віддала, аби опинитися у своєму, може, й не такому красивому, та зате такому знайомому і рідному земному світі!.. Мені вперше було так страшно, і я не боялася собі чесно в цьому зізнатися... Я була зовсім сама, і нікому було дружньо порадити, що ж робити далі. Тому, не маючи іншого вибору і якось зібравши всю свою «тремтячу» волю в кулак, я наважилася йти кудись далі, аби лише не стояти на місці і не чекати, коли щось страшне (хоча і на такому красивому світі!) трапиться.
– Як ти сюди потрапила? – почувся в моєму змученому страхом мозку ласкавий голосок.
Я різко обернулася... і знову зіткнулася з прекрасними фіолетовими очима – позаду мене стояла Вея...
– Ой, невже це ти?!!.. – від несподіваного щастя мало не завищала я.
– Я бачила, що ти розгорнула кристал, я прийшла допомогти, – зовсім спокійно відповіла дівчинка.
Лише її великі очі знову дуже уважно вдивлялися в моє перелякане обличчя, і в них жевріло глибоке, «доросле» розуміння.
– Ти повинна вірити мені, – тихо прошепотіла «зоряна» дівчинка.
І мені дуже захотілося їй сказати: звичайно ж, я вірю!.. І що це просто мій поганий характер, який все життя змушує мене «битися головою об стінку» і завдяки цим власноручно набитим ґулям осягати навколишній світ... Але Вея, мабуть, усе чудово зрозуміла і, посміхнувшись своєю дивною посмішкою, привітно сказала:
– Хочеш, покажу тобі свій світ, раз ти вже тут?..

Я лише радісно закивала головою, вже знову повністю підбадьорившись і готова на будь-які «подвиги», тільки тому, що я вже була не сама, і цього було досить, аби все погане миттєво забулося і світ знову здавався захопливим і прекрасним.
– Але ти казала, що ніколи тут не була? – посмілішавши, запитала я.
– А я і зараз не тут, – спокійно відповіла дівчинка. – З тобою моя сутність, але моє тіло ніколи не жило там. Я ніколи не знала свого справжнього дому... – її величезні очі наповнилися глибокою, зовсім не дитячою тугою.
– А можна тебе спитати – скільки тобі років?.. Звичайно, якщо не хочеш – не відповідай, – ледь зніяковівши, запитала я.
– За земним літочисленням, напевно, це буде близько двох мільйонів років, – задумливо відповіло «малятко».
У мене від цієї відповіді ноги чомусь раптом стали абсолютно ватяними... Цього просто не могло бути!.. Жодна істота не в змозі жити так довго! Або, дивлячись, яка істота?..
– А чому ж тоді ти виглядаєш такою маленькою?! У нас такими бувають лише діти... Але ти це знаєш, звичайно ж.
– Такою я себе пам'ятаю. І відчуваю – це правильно. Отож, так і повинно бути. У нас живуть дуже довго. Я, напевно, і є маленька...
У мене від всіх цих новин закрутилася голова... Але Вея, як завжди, була дивовижно спокійна, і це додало мені сил запитувати далі.
– А хто ж у вас зветься дорослим?.. Якщо такі є, звичайно ж.
– Ну, зрозуміло! – щиро розсміялася дівчинка. – Хочеш побачити?
Я лише кивнула, оскільки в мене раптом з переляку повністю перехопило горло і кудись загубився мій «трепетливий» розмовний дар... Я прекрасно розуміла, що ось прямо зараз побачу справжню «зоряну» істоту!.. І, попри те, що, скільки я себе пам'ятала, я все своє свідоме життя цього чекала, тепер раптом уся моя хоробрість чомусь швиденько «в п'ятки залізла»...

Вея махнула долонькою – місцевість змінилася. Замість золотих гір і струмка ми опинилися в чудовому, рухомому, прозорому «місті» (у всякому разі, це було схоже на місто). А просто до нас широкою, мокро-виблискучою сріблом «дорогою» повільно йшла приголомшлива людина... Це був високий гордий старий, якого не можна було по-іншому назвати, окрім як величний!.. Усе в ньому було якимсь дуже правильним і мудрим – і чисті, як кришталь, думки (які я чомусь дуже чітко чула); і довге сріблясте волосся, яке покривало його мерехтливим плащем; і ті самі дивовижно добрі, величезні фіолетові «Веїні» очі... І на його високому чолі сяяла, дивно виблискуючи золотом, діамантова «зірка».
– Спокою тобі, Батьку, – торкнувшись пальчиками свого чола, тихо промовила Вея.
– І тобі, та, що пішла, – сумно відповів старий.
Від нього віяло безконечним добром і ласкою. І мені раптом дуже захотілося, як маленькій дитині, тицьнутися йому в коліна і сховатися від всього хоч би на декілька секунд, вдихаючи його глибокий спокій, і не думати про те, що мені страшно... що я не знаю, де мій дім... і, що я взагалі не знаю – де я, і що зі мною в цю мить насправді відбувається...
– Хто ти, створіння?.. – подумки почула я його ласкавий голос.
– Я людина, – відповіла я. – Пробачте, що потривожила ваш спокій. Мене звуть Світлана.
Старий тепло і уважно дивився на мене своїми мудрими очима, і в них чомусь світилося схвалення.
– Ти хотіла побачити Мудрого – ти його бачиш, – тихо промовила Вея. – Ти хочеш щось запитати?
– Скажіть, будь ласка, на вашому чудовому світі існує зло? – попри свій сором, все ж вирішила спитати я.
– Що ти називаєш «злом», Людино-Світлано? – спитав мудрець.
– Брехня, вбивство, зрада... Хіба немає у вас таких слів?..
– Це було давно... вже ніхто не пам'ятає. Лише я. Але ми знаємо, що це було. Це закладено в нашу «древню пам'ять», аби ніколи не забути. Ти прийшла звідти, де живе зло?
Я сумно кивнула. Мені було дуже образливо за свою рідну Землю і за те, що життя на ній було настільки недосконалим, що змушувало таке запитувати... Але водночас мені дуже хотілося, аби Зло пішло з нашого Дому назавжди, тому що я цей дім усім своїм серцем любила і дуже часто мріяла про те, що коли-небудь все-таки прийде такий чудовий день, коли:
-       людина з радістю посміхатиметься, знаючи, що люди можуть принести їй лише добро...
-       коли самотній дівчині не страшно буде увечері проходити найтемнішу вулицю, не боячись, що хтось її образить...
-       коли можна буде з радістю відкрити своє серце, не боячись, що зрадить найкращий друг...
-       коли можна буде залишити щось дуже дороге просто на вулиці, не боячись, що варто тобі відвернутися – і це відразу ж вкрадуть...

І я щиро, всім серцем вірила, що десь і справді існує такий чудовий світ, де немає зла і страху, а є проста радість життя і краси... Саме тому, слідуючи своїй наївній мрії, я користувалася щонайменшою нагодою, аби хоч щось дізнатися про те, як же можливо знищити таке живуче і таке незгубне наше земне Зло... І ще – аби вже ніколи не було соромно комусь десь сказати, що я – Людина...
Звичайно ж, це були наївні дитячі мрії... Але ж і я тоді була ще всього лише дитям.
– Мене звуть Атіс, Людино-Світлано. Я живу тут із самого початку, я бачив Зло... Багато зла...
– А як же ви від нього позбавилися, мудрий Атісе?! Вам хтось допоміг?.. – з надією запитала я. – Чи можете ви допомогти нам?.. Дати хоч би пораду?
– Ми знайшли причину... І вбили її. Але ваше зло непідвладне нам. Воно інше... Так само, як інші ви самі. І не завжди чуже добро може виявитися добром для вас. Ви повинні знайти самі свою причину. І знищити її, – він м'яко поклав руку мені на голову, і в мене заструмував чудовий спокій... – Прощай, Людино-Світлано... Ти знайдеш відповідь на своє питання. Спокою тобі...

Я стояла, глибоко задумавшись, і не звернула уваги, що довколишня реальність уже давно змінилася, і замість дивного прозорого міста ми тепер «пливли» по щільній фіолетовій «воді» на якомусь незвичайному, плоскому і прозорому пристосуванні, в якого не було ні ручок, ні весел, — взагалі нічого, начебто ми стояли на великому, тонкому, рухомому, прозорому склі. Хоча жодного руху або хитавиці зовсім не відчувався. Воно ковзало по поверхні на подив плавно і спокійно, змушуючи забути, що рухалося взагалі...
– Що це?.. Куди ми пливемо? – здивовано спитала я.
– Забрати твою маленьку подружку, – спокійно відповіла Вея.
– Але – як?!. Адже вона не зможе?..
– Зможе. У неї такий самий кристал, як у тебе, – була відповідь. – Ми її зустрінемо біля «мосту», – і нічого більше не пояснивши, вона незабаром зупинила наш дивний «човен».

Тепер ми вже знаходилися коло підніжжя якоїсь блискучої, «відполірованої», чорної, як ніч, стіни, яка дуже різнилася від усього світлого й виблискуючого довкола і здавалася штучно створеною та чужорідною. Несподівано стіна «розступилася», неначе в тому місці складалася зі щільного туману, і в золотистому «коконі» з'явилася... Стелла. Свіженька і здорова, ніби щойно вийшла на приємну прогулянку... І, звичайно ж – страшенно задоволена тим, що відбувається... Коли Стелла мене побачила, її миле личко щасливо засяяло і за звичкою вона відразу ж заторохтіла:
– А ти теж тут?!. Ой, як добре!!! А я так хвилювалася!.. Так хвилювалася!.. Я думала, з тобою напевно щось сталося. А як же ти сюди потрапила?.. – вражено втупилася на мене крихітка.
– Думаю так само, як і ти, – посміхнулася я.
– А я, як побачила, що тебе понесло, відразу спробувала тебе наздогнати! Але я намагалася, намагалася, і нічого не виходило... поки ось не прийшла вона. – Стелла показала ручкою на Вею. – Я тобі дуже за це вдячна, дівчинко Веє! – за своєю кумедною звичкою звертатися відразу до двох, мило подякувала вона.
– Цій «дівчинці» два мільйони років... – прошепотіла я своїй подружці на вушко.
Стеллині очі округлилися від несподіванки, а сама вона так і залишилася стояти в тихому остовпінні, повільно переварюючи приголомшливу новину...
– Я-як – два мільйони?.. А що ж вона така маленька?.. – видихнула очманіла Стелла.
– Та ось вона каже, що в них довго живуть... Може, і твоя сутність звідти ж? – пожартувала я. Але Стеллі мій жарт, мабуть, зовсім не сподобався, тому що вона тут же обурилася:
– Як же ти можеш?!.. Адже я така ж, як ти! Я ж зовсім не «фіолетова»!..
Мені стало смішно і трішки совісно – крихітка була справжнім патріотом...

Щойно Стелла тут з'явилася, я відразу ж відчула себе щасливою і сильною. Мабуть, наші спільні, інколи небезпечні «поверхові прогулянки» позитивно позначалися на моєму настрої, і це відразу ж ставило все на свої місця.
Стелла в захваті озиралася навсібіч, і було видно, що їй кортить засипати нашого «гіда» тисячею запитань. Але крихітка героїчно стримувалася, прагнучи здаватися серйознішою і дорослішою, ніж вона насправді була...
– Скажи, будь ласка, дівчинко Веє, а куди нам можна піти? – дуже ввічливо запитала Стелла. Очевидно, вона так і не змогла «вкласти» у своїй голівці думку про те, що Вея може бути такою «старою»...
– Куди бажаєте, коли вже ви тут, – спокійно відповіла «зоряна» дівчинка.
Ми озирнулися довкола – нас тягнуло на всі боки відразу!.. Було неймовірно цікаво і хотілося поглянути все, але ми прекрасно розуміли, що не можемо знаходитися тут вічно. Тому бачачи, як Стелла місця не знаходить від нетерплячки, я запропонувала їй вибирати, куди б нам піти.
– Ой, будь ласка, а можна нам поглянути, яка у вас тут «живність»? – несподівано для мене запитала Стелла.

Звичайно ж, я б хотіла поглянути щось інше, але подітися було нікуди – сама запропонувала їй вибирати...
Ми опинилися наче у дуже яскравому, вируючому фарбами лісі. Це було цілком приголомшливо!.. Але я раптом чомусь подумала, що довго я в такому лісі залишатися не побажала б... Він був знову ж таки дуже красивим і яскравим, трохи гнітючим, зовсім не таким, як наш заспокійливий і свіжий, зелений і світлий земний ліс.
Напевно, це правда, що кожен має знаходитися там, чому він насправді належить. І я тут же подумала про нашу милу «зоряну» дівчинку... Як же їй повинно було не вистачати свого дому і свого рідного знайомого середовища!.. Лише тепер я змогла хоч би трішки зрозуміти, як самотньо їй мало бути на нашій недосконалій і часом небезпечній Землі...
– Скажи, будь ласка, Веє, а чому Атіс назвав тебе тією, що пішла? – нарешті спитала я те, що настирливо крутилося в голові.
– О, це тому, що колись дуже давно моя сім'я добровільно пішла допомагати іншим істотам, яким потрібна була наша допомога. Це в нас трапляється часто. А ті, що пішли, вже не повертаються до свого дому ніколи... Це право вільного вибору, тому вони знають, на що йдуть. Ось тому Атіс мене й пошкодував...
– А хто ж іде, якщо не можна повернутися назад? – здивувалася Стелла.
– Дуже багато... Інколи навіть більш ніж потрібно, – посмутніла Вея. – Одного дня наші «мудрі» навіть злякалися, що в нас недостатньо залишиться віїлісів, аби нормально обживати нашу планету...
– А що таке – віїліс? – зацікавилася Стелла.
– Це ми. Так само, як ви – люди, ми – віїліси. А наша планета зветься Віїліс. – відповіла Вея.
І тут лише я раптом зрозуміла, що ми чомусь навіть не здогадалися запитати про це раніше!.. Адже це перше, про що ми повинні були запитати!
– А ви змінювалися чи були такими завжди? – знову спитала я.
– Змінювалися, але лише всередині, якщо ти це мала на увазі, – відповіла Вея.

Над нашими головами пролетів величезний, божевільно яскравий, різнобарвний птах... На його голові виблискувала корона з блискучого помаранчевого «пір'я», а крила були довгі та пухнасті, неначе він носив на собі різноколірну хмару. Птах сів на камінь і дуже серйозно втупився в наш бік...
– А що це він нас так уважно розглядає? – щулячись, спитала Стелла, і мені здалося, що в неї в голові засіло інше питання – чи «обідала вже ця «пташка» сьогодні?»...
Птах обережно стрибнув ближче. Стелла пискнула й відскочила. Птах зробив ще крок... Він був утричі більшим за Стеллу, але не видавався агресивним, а радше вже цікавим.
– Я що, йому сподобалася, чи що? – надула губенята Стелла. – Чому він не йде до вас? Що він від мене хоче?..

Було смішно спостерігати, як малятко ледве стримується, аби не кинутися стрімголов звідси подалі. Мабуть, красивий птах не викликав у неї особливих симпатій...
Раптом птах розвернув крила і від них пішло сліпуче сяяння. Повільно-повільно над крилами почав клубочитися туман, схожий на той, який розвівався над Веєю, коли ми побачили її вперше. Туман дедалі більше клубочився і згущувався, стаючи схожим на щільну завісу, а з цієї завіси на нас дивилися величезні, майже людські очі...
– Ой, він що – на когось перетворюється?!.. – вискнула Стелла. –Дивіться, дивіться!..
Дивитися і справді було на що, оскільки «птах» раптом почав «деформуватися», перетворюючись чи то на звіра з людськими очима, чи то на людину із звіриним тілом...
– Що-об це? – здивовано витріщила свої карі очка моя подружка. – Що це з ним відбувається?..

А «птах» вже вислизнув зі своїх крил, і перед нами стояла дуже незвичайна істота. Вона була схожа на напівптаха-напівлюдину, з великим дзьобом і трикутним людським обличчям, дуже гнучким, як у гепарда, тілом і хижими, дикими рухами... Вона була дуже красивою і водночас дуже страшною.
– Це Міард, – представила істоту Вея. – Якщо хочете, він покаже вам «живність», як ви кажете.
В істоти на ім'я Міард знову почали з'являтися казкові крила. І він ними запрошувально махнув у наш бік.
– А чому саме він? Хіба ти дуже зайнята, «зоряна» Веє?
У Стелли було дуже нещасне обличчя, бо вона вочевидь боялася цього дивного «красивого страховиська», але зізнатися в цьому їй, мабуть, бракувало духу. Думаю, вона радше б пішла з ним, аніж змогла б зізнатися, що їй було просто страшно... Вея, вочевидь прочитавши Стеллині думки, тут же заспокоїла:
– Він дуже ласкавий і добрий, він сподобається вам. Адже ви хотіли поглянути живе, а саме він і знає це краще від усіх.

Міард обережно наблизився, неначе відчуваючи, що Стелла його боїться... А мені цього разу чомусь зовсім не було страшно, радше навпаки – він мене страшенно зацікавив.
Він підійшов впритул до Стелли, що в ту мить майже пищала всередині від жаху, і обережно торкнувся її щоки своїм м'яким, пухнастим крилом... Над рудою Стеллиною голівкою заклубочився фіолетовий туман.
– Ой, дивися – у мене так само, як у Веї!.. – захоплено вигукнула здивована крихітка. – А як же це вийшло?.. О-о-ой, як гарно!.. – це вже стосувалося нової місцевості, що з'явилася перед нашим поглядом, з абсолютно неймовірними тваринами.

Ми стояли на горбистому березі широкої дзеркальної річки, вода в якій була дивно «застиглою» і, здавалося, по ній можна було спокійно ходити – вона зовсім не рухалася. Над річковою поверхнею, як ніжний прозорий димок, клубочився іскристий туман.
Як я нарешті здогадалася, цей «туман», який ми тут бачили всюди, якимсь чином підсилював будь-які дії істот, що живуть тут: відкривав для них яскравість бачення, слугував надійним засобом телепортації, взагалі – допомагав у всьому, чим би в ту мить ці істоти не займалися. І думаю, що його використовували для чогось ще, набагато більшого, чого ми поки не могли зрозуміти...
Ріка звивалася красивою широкою «змією» і, плавно рушаючи вдалечінь, зникала десь між соковито-зеленими горбами. А по обох її берегах гуляли, лежали і літали дивовижні звірі... Це було настільки красиво, що ми буквально застигли, вражені цим приголомшливим видовищем...
Тварини були дуже схожі на небачених царствених драконів, дуже яскравих і гордих, які неначе знали, наскільки вони були гарні... Їх довжелезні зігнуті шиї виблискували помаранчевим золотом, а на головах червоними зубцями червоніли шипасті корони. Царські звірі рухалися повільно й велично, при кожному русі виблискуючи своїми лускатими перламутрово-блакитними тілами, які буквально спалахували полум'ям, потрапляючи під золотисто-блакитні сонячні промені.
– Краса-а яка!!! – у захваті ледь видихнула Стелла. – А вони дуже небезпечні?
– Тут не живуть небезпечні, в нас їх вже давно немає. Я вже не пам'ятаю, як давно... – прозвучала відповідь, і тут лише ми помітили, що Веї з нами немає, а звертається до нас Міард...
Стелла перелякано озирнулася, мабуть, не почуваючись дуже комфортно з нашим новим знайомим...
– Отже, небезпеки у вас взагалі немає? – здивувалася я.
– Лише зовнішня, – прозвучала відповідь. – Якщо нападуть.
– А таке теж буває?
– Востаннє це було ще до мене, – серйозно відповів Міард.
Його голос звучав у нас в мозку м'яко і глибоко, як оксамит, і було дуже незвично думати, що це спілкується з нами нашою ж «мовою» така дивна напівлюдська істота... Але ми, напевно, вже дуже звикли до різних-прерізних чудес, тому що вже за хвилину вільно з ним спілкувалися, повністю забувши, що це не людина.
– І що – у вас ніколи не буває жодних-жодних неприємностей?!. – недовірливо покачало голівкою малятко. – Але тоді вам зовсім нецікаво тут жити!..
У ній говорила справжня незгасна земна «тяга до пригод». І я її чудово розуміла. Але Міарду, думаю, було б дуже складно це пояснити...
– Чому – нецікаво? – здивувався наш «провідник» і раптом, сам себе перервавши, показав уверх. – Дивіться – Савії!!!

Ми поглянули наверх і остовпіли... В ясно-рожевому небі плавно ширяли казкові істоти!.. Вони були зовсім прозорі і, як і все інше на цій планеті, неймовірно барвисті. Здавалося, що по небі летіли чудові, виблискуючі квіти, лише були вони неймовірно великими... І в кожної з них було інше, фантастично красиве, неземне обличчя.
– О-ой... Диві-іться... Ох, диво яке-е... – чомусь пошепки промовила зовсім ошаленіла Стелла.
Здається, я ніколи не бачила її настільки приголомшеною. Але здивуватися і, правда, було чому... У жодній, навіть найбурхливішій фантазії неможливо було уявити таких істот!.. Вони були настільки повітряні, що здавалося, їх тіла були виткані з блискучого туману... Величезні крила-пелюстки плавно колисалися, розпилюючи за собою блискотливий золотий пил... Міард щось дивно «свиснув», і казкові істоти раптом почали плавно спускатися, утворюючи над нами суцільну величезну «парасольку», що спалахувала всіма барвами їхньої божевільної веселки... Це було так гарно, що захоплювало дух!..
Першою до нас «приземлилася» перламутрово-блакитна, рожевокрила Савія, яка, склавши свої виблискуючі крила-пелюстки в «букет», почала з величезною цікавістю, але без усякого остраху нас розглядати... Неможливо було спокійно дивитися на її химерну красу, яка притягувала, як магніт, і хотілося милуватися нею безперестанку...
– Не дивіться довго – Савії зачаровують. Вам не захочеться звідси йти. Їх краса небезпечна, якщо не хочете себе втратити, – тихо сказав Міард.
– А як же ти говорив, що тут нічого небезпечного немає? Отже, це неправда? – тут же обурилася Стелла.
– Але ж це не та небезпека, якої потрібно боятися або з якою потрібно воювати. Я гадав, ви саме це мали на увазі, коли спитали, – засмутився Міард.
– Гаразд! У нас, мабуть, про багато що поняття будуть різними. Це нормально, адже правда? – «благородно» заспокоїла його крихітка. – А можна з ними поговорити?
– Говоріть, якщо зможете почути, – Міард обернувся до чудо-Савії, що спустилася до нас, і щось показав.
Чудова істота заусміхалася і підійшла до нас ближче, інші ж його (або її?..) друзі надалі легко ширяли просто над нами, виблискуючи і переливаючись в яскравих сонячних променях.
– Я Ліліс.ліс...іс... – луною прошелестів дивовижний голос. Він був дуже м'яким і водночас дуже дзвінким (якщо можна поєднати такі протилежні поняття).
– Здрастуйте, красива Ліліс, – радісно вітала істоту Стелла. – Я – Стелла. А ось вона – Світлана. Ми – люди. А ти, ми знаємо, Савія. Ти звідки прилетіла? І що таке Савія? – питання знову сипалися градом, але я навіть не спробувала її зупинити, оскільки це було намарно... Стелла просто «хотіла все знати!». І завжди такою залишалася.
Ліліс підійшла до неї зовсім близько і почала розглядати Стеллу своїми химерними величезними очима. Вони були яскраво-малинові, із золотими цятками всередині й виблискували, як коштовні камені. Обличчя цієї диво-істоти виглядало дивно-ніжним та тендітним і мало форму пелюстки нашої земної лілії. «Говорила» вона, не розтуляючи рота, водночас, посміхаючись нам своїми маленькими, круглими губами... Але, напевно, найдивнішим у них було волосся... Воно було зовсім невагомим, дуже довгим, майже сягало краю прозорого крила і, не маючи постійного кольору, весь час спалахувало найрізноманітнішими і найнесподіванішими блискучими веселками... Прозорі тіла Савій були безстатевими (як тіло маленької земної дитини), і зі спини переходили в «пелюстки-крила», що й справді робило їх схожими на величезні яскраві квіти...

– Ми прилетіли з гір-ір... – знову прозвучала дивна луна.
– А може, ти нам швидше розповіси? – попросила Міарда нетерпляча Стелла. – Хто вони?
– Їх привезли з іншого світу колись. Їх світ вмирав, і ми хотіли їх врятувати. Спершу думали – вони зможуть жити з усіма, але не змогли. Вони живуть дуже високо в горах, туди ніхто не може потрапити. Але якщо довго дивитися їм в очі – вони заберуть із собою... І житимеш із ними.
Стелла щулилася і ледь відсунулася від Ліліс, що стояла поряд... – А що вони роблять, коли забирають?
– Нічого. Просто живуть із тими, кого забирають. Напевно, в них у світі було по-іншому, а зараз вони роблять це просто за звичкою. Але для нас вони дуже цінні – вони «чистять» планету. Ніхто ніколи не хворів після того, як вони прийшли.
– Отже, ви їх врятували не тому, що жаліли, а тому, що вони вам були потрібні?!.. Та хіба це добре – використовувати? – я злякалася, що Міард образиться (як мовиться – не тицяй свого носа в чужий город...) і сильно штовхнула Стеллу в бік, але вона не звернула на мене жодної уваги і тепер вже обернулася до Савії: – А вам подобається тут жити? Ви сумуєте за своєю планетою?
– Ні-і... Тут красиво-сиво-иво... – прошелестів той самий м'який голос. – І добре-е...
Ліліс несподівано підняла одну зі своїх виблискуючих «пелюсток» і ніжно погладила Стеллу по щоці.
– Малятко-ко-о... Гарна-на-а... Стелла-ла-а... – і в Стелли над головою вдруге заблискав туман, але цього разу він був різнобарвним...
Ліліс плавно махнула прозорими крилами-пелюстками і почала повільно підніматися, поки не приєдналася до своїх. Савії захвилювалися і раптом дуже яскраво спалахнувши, зникли...
– А куди вони поділися? – здивувалося малятко.
– Вони пішли. Ось, поглянь... – і Міард показав на освітлених сонцем чудових істот, які плавно ширяли у рожевому вже далеко обіч гір. – Вони пішли додому...
Несподівано з'явилася Вея...
– Вам час, – сумно сказала «зоряна» дівчинка. – Вам не можна так довго тут знаходитися. Це важко.
– Ой, але ми ж ще нічого-нічого не встигли побачити! – засмутилася Стелла. – А ми можемо ще сюди повернутися, люба Веє? Прощай, добрий Міарде! Ти добрий. Я до тебе обов'язково повернуся! – як завжди, звертаючись до всіх відразу, попрощалася Стелла.
Вея змахнула ручкою, і ми знову закрутилися в шаленому вирі виблискуючих матерій, які за коротку (а може, вона лише здавалася короткою?) мить «виштовхнули» нас на наш звичний Ментальний «поверх»...
– Ох, як же там цікаво!.. – захоплено запищала Стелла.
Здавалося, вона готова була переносити найбільші навантаження, аби ще раз повернутися в барвистий світ Веї, який так полюбився Стеллі. Раптом я подумала, що він і справді повинен був їй подобатися, оскільки був дуже схожий на її ж власний, який вона любила собі створювати тут, на «поверхах»...
У мене ж ентузіазму трішки зменшилося, тому що я вже побачила для себе цю красиву планету, і тепер мені шалено хотілося чого-небудь іще!.. Я відчула той запаморочливий «смак невідомого», і мені дуже захотілося це повторити... Я вже знала, що цей «голод» отруїть моє подальше існування і що мені весь час цього бракуватиме. Таким чином, прагнучи надалі залишатися хоч трішки щасливою людиною, я мала знайти якийсь спосіб, аби «відчинити» для себе двері в інші світи... Але тоді я ще навряд чи розуміла, що відчинити такі двері не так просто... І що пройде ще багато зим, поки я вільно «гулятиму», куди захочу, і що відчинить для мене ці двері хтось інший... І цим іншим буде мій дивовижний чоловік.
– Ну і що далі робитимемо? – вирвала мене з моїх мріянь Стелла.

Вона була засмученою і сумною, що не вдалося побачити більше. Але я була дуже рада, що вона знову стала сама собою, і тепер я була зовсім впевнена, що з цього дня вона точно перестане нудьгувати і буде знову готова до будь-яких нових «пригод».
– Ти мене пробач, будь ласка, але я, напевно, вже сьогодні нічого більше робити не буду... – вибачаючись, сказала я. – Але дуже тобі дякую, що допомогла.
Стелла засяяла. Вона дуже любила почуватися потрібною, тому я завжди прагнула їй показати, як багато вона для мене означає (що було абсолютною правдою).
– Ну, гаразд. Підемо кудись іншим разом, – м’якосердо погодилася вона.
Думаю, вона, як і я, була трішки виснаженою, лише, як завжди, намагалася цього не показати. Я махнула їй рукою... і опинилася вдома, на своїй улюбленій канапі, з купою вражень, які тепер спокійно потрібно було осмислити й повільно, неспішно «переварити»...

Зміст

Читати далі...