Шлях до потрібних знань

Мудрий не той, хто багато знає, а той, хто знає потрібне


32. Батьки

До своїх десяти років я відчувала особливу прихильність до батька.
Я завжди його обожнювала. Але, на жаль, у моєму ранньому дитинстві він дуже багато їздив і вкрай рідко бував удома. Кожен день, який я тоді з ним проводила, був для мене святом, яке я потім довго згадувала і крупинка до крупинки складала всі слова, які казав тато, прагнучи зберегти їх у своїй душі, як дорогоцінний дарунок.

Змалку в мене завжди було таке відчуття, що на батькову увагу я маю заслужити. Не знаю, звідки воно з’явилося й чому. Мені ніхто й ніколи не заважав бачити тата чи спілкуватися з ним. Навпаки, мама прагнула нам не заважати, якщо бачила удвох. А тато завжди охоче проводив зі мною весь вільний від роботи час. Ми садили полуницю в саду, ходили в ліс, на річку купатися або просто розмовляли, сидячи під нашою улюбленою старою яблунею – саме це я любила чи не найбільше.



 



В лісі за першими грибами

 


На березі річки Нямунас (Неман)

Тато був чудовим співрозмовником, і я ладна була слухати його дуже довго, якщо випадала така нагода... Напевно, відчуття, що батька я теж маю заслужити, пов’язано з його суворим ставленням до життя, пріоритетом життєвих цінностей, незмінною звичкою нічого не отримувати просто так...

Я дуже добре пам'ятаю, як ще зовсім маленьким дитям зависала в нього на шиї, коли він повертався з відряджень додому, і безконечно повторювала, як я його люблю. А тато серйозно дивився на мене й відповідав: «Якщо ти мене любиш, ти не повинна мені про це казати, але завжди повинна показати».
Саме ці його слова стали для мене неписаним законом на ціле моє подальше життя... Правда, не завжди, мабуть, мені дуже добре вдавалося «показати», але я завжди чесно намагалася.

І загалом, за те, ким я є тепер, я зобов'язана батькові, який, щабель за щаблем, ліпив моє майбутнє «Я», ніколи не роблячи жодних поблажок, попри те, що так самовіддано і щиро любив мене. У найважчі роки мого життя батько був для мене «островом спокою», куди я могла повернутися будь-коли, знаючи, що там мене завжди чекають.
Оскільки він сам прожив дуже складне й бурхливе життя, то, мабуть, хотів упевнитися, що я не дам себе скривдити за будь-яких несприятливих для мене обставин і не зламаюся від жодних життєвих колотнеч.
Тому можу від щирого серця сказати, що з батьками мені дуже-дуже пощастило. Якби вони були трохи іншими, хтозна, де була б я нині, і чи була б загалом...

Думаю також, що доля поєднала моїх батьків не просто так. Бо їхня зустріч, на перший погляд, аж ніяк не була можливою...
Мій тато народився в Сибіру, в далекому місті Кургані. Батькова сім’я не завжди жила в Сибіру – потрапила туди внаслідок рішення тодішнього «справедливого» радянського уряду, й обговорювати це, як було заведено, не належало...

І от одного чудового ранку моїх справжніх дідуся й бабусю грубо випровадили з їхнього улюбленого й дуже красивого величезного родового маєтку, відірвали від звичного життя й посадили в дуже страшний, брудний і холодний вагон, що рухався в напрямку, який лякав, — Сибір.
Усе, про що розповідатиму далі, я крупинками збирала зі спогадів і листів нашої рідні у Франції, Англії, а також з розповідей і спогадів моїх рідних і близьких у Росії і в Литві. На превеликий жаль, я змогла зробити це аж через багато-багато років після батькової смерті...

Разом з ними на заслання відправили також дідову сестру Олександру Оболенську (пізніше — Alexis Obolensky), а Василь і Ганна Серьогіни добровільно поїхали за дідусем, оскільки Василь Никандрович довгі роки був дідовим повіреним у всіх справах і одним із його найближчих друзів.

Олександра (Alexis) Оболенська Василь і Ганна Серьогіни

Напевно, треба бути справжнім ДРУГОМ, аби знайти сили на такий вибір і поїхати з власного бажання туди, куди їхали так, як їдуть лише на власну смерть.
І цією «смертю» тоді, на жаль, називали Сибір...
Мені завжди було дуже сумно і боляче за наш гордий, але так безжалісно розтоптаний більшовицькими чобітьми, красивий Сибір!.. Його, як і чимало іншого, «чорні» сили перетворили на прокляте людьми, страхітливе «земне пекло». І годі знайти слів, щоб розповісти, скільки страждань, болю, життів і сліз увібрала ця горда, але безмежно вимучена земля... Колись вона була серцем нашої прабатьківщини – може, саме тому «далекоглядні революціонери» вирішили очорнити й згубити цю землю, вибравши її для своїх диявольських цілей?.. Адже дуже багато людей, навіть коли вже минуло чимало років, і далі сприймали Сибір як «прокляту» землю, де загинув чийсь батько, брат, син. Або й уся сім'я.

Моя бабуся, якої я, на превеликий жаль, ніколи не знала, була тоді вагітна татом і дуже важко зносила дорогу. Але, звісно, сподіватися допомоги не було звідки...
І молода княжна Олена, замість тихого шелесту книг у родинній бібліотеці чи звичних звуків фортепіано, коли вона грала свої улюблені твори, слухала лише зловісний стукіт коліс, які ніби грізно відлічували решту годин її такого тендітного життя, що перетворилося на справжнє жахіття. Вона сиділа на якихось мішках біля брудного вагонного вікна і невідривно дивилася на останні убогі сліди добре знайомої і звичної їй «цивілізації», що зникали й віддалялися...

Дідовій сестрі Олександрі вдалося, за допомогою друзів, втекти на одній із зупинок. За спільною домовленістю, вона мала дістатися (якщо пощастить) до Франції, де тоді жила вся її сім'я.
Щоправда, ніхто з присутніх не уявляв, яким чином вона могла б це зробити, але оскільки це була їхня єдина, хоч і маленька, але напевно остання надія, відмовитися від неї було надто великою розкішшю в їхній ситуації цілковитої безвиході. У Франції тоді перебував чоловік Олександри — Дмитро, і вони сподівалися, що з його допомогою вже звідти дідова сім’я зможе вибратися з того жаху, в який їх так безжалісно шпурнуло життя підлими руками озвірілих людей...

Коли вони прибули в Курган, їх поселили в холодний підвал, нічого не пояснюючи й не відповідаючи на жодні запитання. Через два дні якісь люди прийшли по дідуся й заявили, що нібито прийшли «ескортувати» його в інший «пункт призначення»... Його забрали як злочинця, не дозволили взяти з собою речі й не захотіли пояснити, куди і як надовго його везуть. Відтоді дідуся ніхто й ніколи не бачив.
Через якийсь час невідомий військовий приніс бабусі особисті дідові речі в брудному мішку з-під вугілля... нічого не пояснив і не дав щонайменшої надії побачити його живим.
І вже не було жодних відомостей про дідову долю, неначе він зник з обличчя землі без будь-яких слідів і свідчень...
Розшарпане, вимучене серце бідолашної княжни Олени не хотіло змиритися з такою страшною втратою, і вона буквально засипала місцевого штабного офіцера проханнями з'ясувати обставини загибелі свого коханого Миколи. Але «червоні» офіц

ери були сліпі й глухі до прохань самотньої жінки, як вони її назвали — «з благородних», для них лише однієї з тисяч безіменних «номерних» одиниць, що нічого не означали в їх холодному й жорстокому світі.
Це було справжнє пекло, з якого не було виходу в той звичний і добрий світ, де був її дім, її друзі і все те, до чого вона змалку звикла і що так сильно і щиро любила... І не було нікого, хто міг би допомогти чи принаймні дав би маленьку надію вижити.

Серьогіни намагалися зберігати душевну рівновагу за трьох і прагнули всіляко поліпшити настрій княжни Олени, але вона дедалі глибше поринала в майже цілковите заціпеніння й інколи сиділа цілими днями в байдужо-замороженому стані, майже не реагуючи на спроби друзів врятувати її серце і розум від остаточної депресії.
Лише дві речі ненадовго повертали її в реальний світ: якщо хтось починав розмову про її майбутню дитину або якщо надходили якісь, хоча б найменші, нові подробиці про можливу загибель її палко коханого Миколи. Вона відчайдушно бажала дізнатися (доки ще жила), що сталося насправді, і де тепер її чоловік або принаймні де поховали (чи кинули) його тіло.

На жаль, нема майже жодної інформації про життя цих двох мужніх і світлих людей, Олени і Миколи де Роган-Гессе-Оболенських, але навіть ті декілька рядків із двох листів Олени до її невістки Олександри, що якимсь чином збереглися в родинних архівах Олександри у Франції, засвідчують, як глибоко і ніжно княжна любила свого зниклого чоловіка.

Попри те, що з тих кількох рукописних листів окремі рядки, на жаль, неможливо прочитати, однак те, що вдалося, кричить глибоким болем про велику людську біду, яку, не відчувши, нелегко зрозуміти і неможливо прийняти.
12 квітня 1927 року. З листа княжни Олени до Олександри (Alix) Оболенської:
«Сьогодні дуже втомилася. Повернулася з Синячихи зовсім розбитою. Вагони забиті людьми, навіть везти худобу в них було б соромно .......... Зупинялися в лісі — там так смачно пахло грибами й суницею... Важко повірити, що саме там убивали цих нещасних! Бідну Елочку
(йдеться про велику княгиню Єлизавету Федорівну, рідню мого дідуся по лінії Гессе) вбили тут поруч, у цій страшній шахті Староселімській... який жах! Моя душа не може прийняти таке. Пам'ятаєш, ми казали: «хай земля буде пухом»?.. Великий Боже, як може бути пухом така земля?!..
О, Аlix, моя люба Alix! Як можна звикнутися з таким жахом? ........................................ ........................................... я так втомилася просити й принижуватися. Усе буде зовсім марно, якщо ЧК не погодиться надіслати запит в Алапаєвськ ........... Я ніколи не дізнаюся, де його шукати, і ніколи не знатиму, що вони з ним вчинили. Не минає й години, щоб я не думала про таку рідну для мене особу... Який жах уявляти, що він лежить у якійсь закинутій ямі або на дні копальні!.. Як можна пережити цей щоденний жах, знаючи, що вже не побачу його ніколи?!.. Як ніколи не побачить мій бідолашний Василько
(ім'я, яке дали моєму татові, коли він народився)... Де межа жорстокості? І чому вони називають себе людьми?..
Люба, добра моя Alix, як мені тебе бракує!.. Хоча б знати, що з тобою все гаразд і що дорогий твоїй душі Дмитро не покидає тебе в ці важкі хвилини .................................................... Якби в мене була хоч крапелька надії знайти мого рідного Миколу, я б, здається, витримала все. Душа начебто призвичаїлася до цієї страшної втрати, але досі дуже болить. Усе без нього інше і таке пустинне».
18 травня 1927 року. Уривок з листа княжни Олени до Олександри (Аlix) Оболенської:
«Знову приходив той милий лікар. Мені ніяк не вдається його переконати, що я вже просто не маю сил. Він каже, що маю жити заради маленького Василька... Чи так це?.. Що він знайде на цій страшній землі, мій бідолашний малюк? ...................................................... Кашель відновився, інколи неможливо дихати. Лікар постійно залишає якісь краплі, але мені соромно, що я не можу йому віддячити. .......................................... Інколи мені сниться наша улюблена кімната. І мій рояль. Боже, як усе це далеко! Та й чи було воно? ............................... і вишні в саду, і наша нянька, така лагідна і добра. Де це тепер? ................................ (у вікно?) не хочеться дивитися, воно все в кіптяві і видно лише брудні чоботи. Ненавиджу вологість».

Через вологість у кімнаті, що не прогрівалася навіть улітку, моя бідолашна бабуся невдовзі захворіла на туберкульоз. І, мабуть, знесилена пережитими потрясіннями, голодуванням і хворобою, померла під час пологів, так і не побачивши свого малюка і не знайшовши (хоча б!) могили його батька. Буквально перед смертю вона взяла з Серьогіних слово, що вони, попри всі перешкоди, відвезуть новонародженого (якщо він, звісно, виживе) до Франції, до дідової сестри. Обіцяти таке в той дикий час, звісно, було майже «неправильно», бо Серьогіни не мали жодної реальної можливості це зробити... Але все ж вони пообіцяли їй, щоб хоч якось полегшити останні хвилини її по-звірячому занапащеного ще зовсім молодого життя і щоб її вимучена болем душа могла хоч з маленькою на те надією покинути цей жорстокий світ... І хоча знали, що зроблять усе можливе, щоб дотримати слова, усе ж подумки Серьогіни не надто вірили, що їм колись вдасться втілити в життя цю божевільну ідею...

Отже, 1927 року в місті Кургані, у вологому неопаленому підвалі народився маленький хлопчик, якого звали принц Василь Миколайович де Роган-Гессе-Оболенський, Лорд Санбурський (de Rohan-Hesse-Obolensky, Lord of Sanbury)... Єдиний син герцога де’Роган-Гессе-Оболенського і княжни Олени Ларіної.
Тоді він ще не міг зрозуміти, що на цьому світі він тепер зовсім сам і що його тендітне життя тепер цілковито залежало від доброї волі людини на ім'я Василь Серьогін.

Малюк також не знав, що по батьківській лінії йому даровано приголомшливе «барвисте» Родове Дерево, яке його далекі предки сплели для нього, ніби заздалегідь підготувавши хлопчика для якихось особливих, «великих» справ… і тим самим, поклавши на його тоді ще зовсім тендітні плечі величезну відповідальність перед тими, хто колись так старанно плів його «генетичну нитку», сполучаючи свої життя в одне сильне і горде дерево.
Він був прямим нащадком великих Меровінгів, що народився в болі й убогості, оточений смертю рідних і безжалісною жорстокістю людей, які їх знищили. Але це не змінювало того, ким насправді була маленька людина, яка щойно з'явилася на світ.

Починався його дивовижний рід з 300-го (!) року, з Меровінгського короля Конона Першого (Соnan I) (це підтверджено в рукописному чотиритомнику — книзі-манускрипті знаменитого французького генеалога Norigres, яка є в нашій родинній бібліотеці у Франції). Його Родове Дерево зростало і розросталося, вплітаючи в свої гілки такі імена, як герцоги Рогани (Rohan) у Франції, маркізи Фарнезе (Farnese) в Італії, лорди Страффорди (Strafford) в Англії, російські князі Долгорукі, Одоєвські… і багато, багато інших, частину яких не вдалося простежити навіть найбільш висококваліфікованим у світі спеціалістам-генеалогам з Великобританії (Rоyal Collage of Arms), які жартома казали, що це найбільш «інтернаціональне» родове дерево, яке їм доводилося складати.

Думаю, ця «мішанина» теж не така випадкова… Адже всі так звані благородні сім'ї мали дуже високоякісну генетику, і правильне її змішування могло позитивно вплинути на створення дуже високоякісного генетичного фундаменту сутності їхніх нащадків, одним з яких, за щасливим збігом обставин, був мій батько.
Мабуть, «інтернаціональне» змішування давало набагато кращий генетичний результат, ніж змішування суто «родинне», яке тривалий час було майже «неписаним законом» усіх європейських родовитих сімей, і дуже часто спричинювало спадкову гемофілію...

Але, незважаючи на «інтернаціональність» фізичного фундаменту мого батька, його ДУША (і це я можу стверджувати цілком відповідально) до кінця життя була по-справжньому Російською, попри все, попри навіть найбільш приголомшливі генетичні поєднання...
Однак повернімося до Сибіру, де цей народжений у підвалі «маленький принц», щоб просто вижити, якогось дня став, за згодою широкої і доброї душі Василя Никандровича Серьогіна, Василем Васильовичем Серьогіним, громадянином Радянського Союзу. Саме так Василь Серьогін прожив усе своє свідоме життя, і поховали його під надгробною плитою «Сім'я Серьогіних» у маленькому литовському містечку Алітус, далеко від родинних замків, про які він так ніколи й не довідався…



Місто Алітус, 2005 рік.
Могила сім’ї Серьогіних

Я дізналася про все це, на жаль, лише 1997 року, коли тата вже не було серед живих. Мій кузен, принц П’єр де Роган-Брісак (Prince Pierre de Rohan-Brissac), після тривалих пошуків нарешті знайшов мене і запросив на острів Мальту, де розповів, хто я насправді і ким є моя сім'я. Але про це – згодом.

А наразі повернімося туди, де 1927 року доброї душі люди — Ганна і Василь Серьогіни – мали тільки один клопіт — дотримати слова, що його вони дали померлим друзям, і, попри все, вивезти маленького Василька з тієї «проклятої Богом і людьми» землі в хоча б трохи безпечне місце, а потім спробувати виконати обіцянку й відвезти його в далеку і зовсім незнайому їм Францію... Вони почали свою нелегку подорож, і за допомогою тамтешніх зв'язків і друзів вивезли мого маленького тата до Пермі, де, наскільки мені відомо, прожили кілька років.

Подальші «поневіряння» Серьогіних видаються мені тепер зовсім незрозумілими й начебто нелогічними, оскільки складалося враження, що Серьогіни якимись «зигзагами» кружляли по Росії, замість того щоб їхати безпосередньо до потрібного їм місця. Але, напевно, усе було не так просто, як видається мені нині, і я цілком упевнена, що для цих дивних переміщень було тисячі дуже вагомих причин...

Потім на їхньому шляху постала Москва (там жила далека рідня Серьогіних), далі — Вологда, Тамбов, а останнім перед від'їздом з рідної Росії був Талдом, з якого (аж через довгих і дуже непростих п'ятнадцять років після народження мого тата) їм нарешті вдалося добратися до незнайомої красуні Литви. І це – лише половина дороги до далекої Франції...

(Я щиро вдячна Талдомській групі Російського суспільного руху «Відродження. Золоте Століття» й особисто панові Вітольду Георгійовичу Шлопаку за несподіваний і дуже приємний подарунок — знайдені факти, які підтверджують перебування сім'ї Серьогіних у місті Талдомі з 1938 по 1942 роки. За цими відомостями, вони проживали на вулиці Кустарній, 2а. Неподалік Василь відвідував середню школу. Ганна Федорівна працювала друкаркою в редакції районної газети «Колективна праця» (нині — «Зоря»), а Василь Никандрович – бухгалтером у місцевому «Заготзерно». Таку інформацію вдалося знайти членам Талдомського осередку Руху, за що їм дуже дякую!)

Думаю, під час поневірянь Серьогіним доводилося хапатися за будь-яку роботу, просто щоб вижити. Час був суворий і на чиюсь допомогу вони, звісно, не могли сподіватися. Чудовий маєток Оболенських тепер був у далекому і щасливому минулому, яке здавалося тоді неймовірно красивою казкою... Реальність була жорстокою і, рад-не-рад, мусив на неї зважати…

Тривала кривава Друга світова війна, і перетинати кордони було дуже непросто.
(Я так ніколи й не довідалася, хто і яким чином допоміг їм перейти лінію фронту. Оскільки їм це вдалося, то, мабуть, хтось із цих трьох людей був дуже комусь потрібен... Також я цілком упевнена, що їм допомагав хтось досить впливовий і сильний, інакше вони не змогли б перейти кордон у такий складний час... Потім я всіляко намагалася вивідати це у своєї бідолашної терплячої бабусі, але вона наполегливо уникала відповіді на це запитання. На жаль, я так і не змогла хоча б щось з цього приводу дізнатися).

Так чи інакше, вони опинилися в незнайомій Литві... Дідусь (саме так називатиму його далі, бо тільки його знала як свого дідуся) дуже захворів, і їм довелося на якийсь час зупинитися в цій країні. І саме ця коротка зупинка, властиво, була для них (і для мого батька, і всієї моєї сім'ї) доленосною...
Вони зупинилися в маленькому містечку Алітус (щоб не надто дорого платити за житло, оскільки фінансово почувалися тоді, на жаль, досить скрутно). І доки «роздивлялися довкола», незчулися, як зачарували їх краса природи, затишок маленького містечка і тепло людей, що вже само собою ніби запрошувало пожити тут хоча б трохи.

Значну роль відіграло також те, що Литва тоді була ще вільною від комуністичної «чуми», і це приваблювало Серьогіних навіть більше, ніж краса місцевої природи чи гостинність людей. Тому вирішили оселитися тут «на якийсь час»… а з’ясувалося — назавжди. Був уже 1942 рік. Серьогіни, на жаль, не знали, що «комуністичний восьминіг» давно простягав свої щупальця до країни, яка так їм сподобалася... І от, на превеликий їхній смуток, того самого 1942 року волелюбна й горда Литва схилила голову перед Комуністичним режимом і розділила сумну долю їх рідної і вимученої Росії... Двері у «великий світ» для Серьогіних (і, звісно, для мого тата) зачинилися назавжди. Але життя тривало, і потрібно було знаходити способи для існування і навіть відшукувати в цьому якусь радість.
Мій тато почав «тимчасово» ходити в російську школу (російські і польські школи в Литві не були рідкістю), яка йому дуже сподобалася і він категорично не хотів її кидати, бо постійні поневіряння і зміна шкіл позначалися на його навчанні і, що важливіше, не давали змоги знайти справжніх друзів, без яких будь-якому нормальному хлопчиськові дуже важко. Мій дідусь знайшов непогану роботу і на вихідних хоч якось «відводив душу» в навколишньому лісі, що його він просто обожнював.



Неман в оточенні Алітуських лісів.


 

У бабусі народився синочок, і вона мріяла хоча б трохи нікуди не вирушати, оскільки фізично почувалася не надто добре і, як і вся її сім'я, втомилася від постійних поневірянь.
Так непомітно минуло кілька років. Війна давно закінчилася, і життя потрохи налагоджувалося, у всіх аспектах. Мій тато вчився, як завжди, на відмінно, і вчителі пророкували йому золоту медаль (яку він і отримав, закінчивши ту саму школу).

Моя бабуся спокійно виховувала свого маленького сина, а дідусь нарешті реалізував свою давню мрію — можливість щодня «поринати з головою» у свій любий ліс.
Отже, усі були більш-менш щасливі й ніхто наразі не хотів покидати цей воістину «божий куточок» та вкотре вирушати в мандри великими дорогами. Вирішили дати змогу татові закінчити школу, яку він так полюбив, а маленькому бабусиному синові Валерію – якомога більше підрости, щоб легко було вирушати в тривалу подорож.
Але непомітно збігали дні, минали місяці, роки, а Серьогіни й далі жили на тому самому місці, ніби забувши про свої обіцянки, що, звісно, було не так, просто допомагало звикнути до думки, що, можливо, їм уже ніколи не вдасться дотримати слова, яке вони дали княжні Олені... Усі сибірські жахи вже далеко позаду, життя тепер буденно звичне, і Серьогіним інколи здавалося, що цього, можливо, ніколи й не було, а наче приснилося їм у якомусь давно забутому, страхітливому сні.



Cім’я Серьогіних

Василь ріс і мужнів, тепер це був красивий молодий чоловік, і його названій матері дедалі частіше здавалося, що це її рідний син, адже вона направду його дуже любила і, як кажуть, упадала за ним усією душею. Мій тато називав її матір'ю, оскільки правди про своє народження наразі не знав, і любив її так сильно, як любив би справжню матір. Так само й дідуся – називав його своїм батьком і також щиро любив.

Поступово все ніби налагоджувалося, і нечасті розмови про далеку Францію лунали дедалі рідше, доки не зникли зовсім. Доїхати туди не було жодної надії, і Серьогіни, мабуть, вирішили, що краще цю рану не ятрити...
Мій тато тоді закінчив школу, як йому й пророкували — із золотою медаллю — і вступив заочно в літературний інститут. Щоб допомогти сім'ї, працював у місцевій газеті журналістом, а у вільний від роботи час починав писати п'єси для Російського драматичного театру в Литві.



Тато (зліва) на роботі.

Усе начебто було добре, окрім однієї, вельми болючої проблеми: оскільки тато був чудовим оратором (у нього й справді, як уже я пам'ятаю, був дуже великий ораторський талант!), то йому не давав спокою комітет комсомолу нашого містечка, бажаючи отримати його як свого секретаря. Тато впирався щосили, адже (навіть не знаючи свого минулого, про що Серьогіни вирішили наразі йому не розповідати) всією душею ненавидів революцію і комунізм, з усіма наслідками, що випливають з цих «учень», і не мав до них жодних «симпатій»... У школі, звісно, він був піонером і комсомольцем, оскільки інакше в ті часи годі було вступити до будь-якого інституту, але іти далі категорично не хотів. Крім того, був ще один факт, від якого тата охоплював справжній жах, — участь у каральних експедиціях на так званих «лісових братів» – таких самих молодих, як тато, юнаків «розкуркулених» батьків, що ховалися в лісах, щоб їх не вивезли в далекий Сибір, що дуже їх лякав.
За кілька років після приходу Радянської влади в Литві не було сім'ї, з якої не вивезли б до Сибіру принаймні одну людину, а часто вивозили й цілу сім'ю.

Литва була маленькою, але дуже багатою країною, з чудовим господарством і величезними фермами, господарів яких у радянські часи називали «куркулями», і вже радянська влада їх активно «розкуркулювала»... Для цих «каральних експедицій» вибирали найкращих комсомольців, щоб показати іншим «приклад для наслідування»... Це були друзі і знайомі тих «лісових братів», які разом вчилися у школах, бавилися, ходили з дівчатами на танці... І тепер, за якимсь божевільним наказом, раптом стали ворогами і мали один одного знищувати...
Коли після одного з двох таких походів за його участі з двадцяти хлопців повернулися двоє (зокрема й тато), він напився мало не до смерті й наступного дня написав заяву, в якій категорично відмовлявся від подальшої участі в будь-яких аналогічних «заходах». Першою «приємністю» після такої заяви була втрата роботи, потрібної йому тоді «до зарізу». Але оскільки тато був справді талановитим журналістом, йому відразу запропонувала роботу газета з сусіднього містечка. Однак і там він теж, на жаль, пробув недовго – короткий дзвінок «згори»... і тато вмить позбувся щойно отриманої роботи. Батька вчергове ввічливо випровадили за двері. Так почалася його довголітня війна за свободу своєї особистості, яку чудово пам'ятала вже навіть я.

Спершу він був секретарем комсомолу, з якого кілька разів ішов «за власним бажанням» і повертався вже за бажанням чужим. Потім – членом комуністичної партії, з якої його також зі «значним розголосом» викидали й відразу повертали – адже тоді в Литві було небагато такого рівня російськомовних добре освічених людей. А тато, як я вже згадувала, був чудовим лектором, і його охоче запрошували в різні міста. Але там, далеко від своїх «працедавців», він знову читав лекції не зовсім про те, про що вони хотіли, й отримував ті самі проблеми, з яких почалася ця «тяганина»...

Пам'ятаю, за правління Андропова (я була тоді молодою жінкою), чоловікам категорично забороняли носити довге волосся – вважали це «капіталістичною провокацією» (хоч як дико це звучить сьогодні!), і міліція мала право затримувати просто на вулиці чоловіків з довгим волоссям і насильно їх стригти. Це почалося після того, як один юнак (звали його Каланта) спалив себе живцем на центральній площі Каунаса, другого за величиною міста Литви (саме там тоді працювали мої батьки). Такий його протест проти утиску свободи особистості перелякав комуністичне керівництво, і воно вжило «посилені заходи» в боротьбі з «тероризмом», серед яких були й безглузді «заходи», що лише підсилили незадоволеність нормальних людей, які жили тоді в Литовській республіці...

Мій тато, що змінив уже кілька разів професію, був на той час вільним художником і приходив на партзбори з довжелезним волоссям (треба визнати, просто шикарним!), чим розлютив партійне начальство, і його втретє вигнали з партії, в яку він через якийсь час, і не зі своєї волі, знову «потрапив»... Я сама була свідком цього, і коли запитала тата, навіщо він постійно «провокує неприємності», батько спокійно відповів:
— Це — моє життя, і воно належить мені. І лише я відповідаю за те, як хочу його прожити. І ніхто на цій землі не має права насильно накидати мені переконання, в які я не вірю й вірити не хочу, оскільки вважаю їх брехнею.

Саме таким я запам'ятала свого батька. І саме ця його переконаність у своєму повному праві на власне життя тисячі разів допомагала мені вижити в найважчих для мене життєвих обставинах. Він шалено, якось навіть маніакально любив життя! Проте ніколи не погодився б вчинити підлість, навіть якби від цього залежало оте його життя.

Ось так, з одного боку – борючись за свою «свободу», а з іншого — пишучи чудові вірші і мріючи про «подвиги» (до самої своєї смерті мій тато в душі був невиправним романтиком!), жив у Литві молодий Василь Серьогін... який і далі не мав уявлення, ким був насправді і, якщо не враховувати «кусючих» дій з боку місцевих «органів влади», був майже цілком щасливим молодим чоловіком. «Дами серця» в нього наразі не було – мабуть, через повністю завантажені роботою дні, а може, тому, що тієї «єдиної і справжньої» тато ще не зустрів...

І от нарешті доля вирішила, що досить йому «холостякувати», й обернула колесо його життя в бік «жіночої чарівності» – як з’ясувалося, саме того «справжнього і єдиного», чого тато так наполегливо чекав.
Її звали Ганна (по-литовськи — Она), вона була сестрою батькового найкращого на той час друга Іонаса (по-російськи — Іван) Жукаускаса, до якого того «фатального» дня тата запросили на пасхальний сніданок. У гостях у друга тато бував кілька разів, але – дивна примха долі – з його сестрою досі не перетинався. І вже напевно в жодному разі не очікував, що цього весняного пасхального ранку його чекатиме там така приголомшлива несподіванка...

Моя мама і її молодший брат Іонас

Двері йому відчинила кароока чорноволоса дівчина, яка за одну коротку мить зуміла підкорити батькове романтичне серце на ціле подальше життя...

 

Звёздочка

 


Снег и холод там, где я родился,
Синь озёр, в краю, где ты росла...
Я мальчишкой в звёздочку влюбился,
Светлую, как ранняя роса.


Может быть в дни горя-непогоды,
Рассказав ей девичьи мечты,
Как свою подружку-одногодку
Полюбила звёздочку и ты?..


Дождь ли лил, мела ли в поле вьюга,
Вечерами поздними с тобой,
Ничего не зная друг о друге,
Любовались мы своей звездой.

Лучше всех была она на небе,
Ярче всех, светлее и ясней...
Что бы я не делал, где бы не был,
Никогда не забывал о ней.

Всюду огонёк её лучистый
Согревал надеждой мою кровь.
Молодой, нетронутой и чистой
Нёс тебе я всю свою любовь...

О тебе звезда мне песни пела,
Днём и ночью в даль меня звала...
А весенним вечером, в апреле,
К твоему окошку привела.

Я тебя тихонько взял за плечи,
И сказал, улыбку не тая:
«Значит я не зря ждал этой встречи,
Звёздочка любимая моя»...

Маму цілком покорили батькові вірші... А він їх писав мамі дуже багато. Щодня приносив їх до неї на роботу, разом з величезними плакатами, які сам малював (тато малював чудово) і на яких, серед різноманіття квітів, великими літерами писав: «Ганнусю, моя зіронько, я тебе люблю!» Звісно, яка жінка могла встояти перед цим і не здатися?.. І вони вже не розлучалися... Кожну вільну хвилину проводили разом, неначе хтось міг їх цього позбавити. Ходили в кіно, на танці (що обоє дуже любили), гуляли в чарівному Алітуському міському парку, доки якось не вирішили, що досить побачень і час уже подивитися на життя трохи серйозніше. Невдовзі одружилися. Але про це знав лише батьків друг (молодший мамин брат) Іонас, оскільки ні з боку маминої, ні з боку батькової рідні цей союз нікого особливо не тішив... Мамині батьки хотіли, щоб вона вийшла заміж за багатого сусіда-вчителя, який дуже їм подобався і, за їхнім уявленням, дуже мамі «пасував», а в батьковій сім'ї тоді не до одруження було, адже дідуся посадили у в'язницю, як «пособника благородних» (мабуть, намагалися в такий спосіб «зламати» тата, що вперто чинив опір), а бабуся від нервового потрясіння потрапила в лікарню і дуже хворіла. Тато залишився з маленьким братиком і тепер мусив сам господарювати, що було дуже непросто, бо Серьогіни жили у великому двоповерховому будинку (в якому згодом мешкала і я), з величезним старим садом довкола. Звісно, така господарка потребувала доброго догляду...

Минуло три місяці, а мої тато і мама, вже одружені, і далі ходили на побачення, аж доки мама якось випадково зайшла до тата додому й побачила там вельми зворушливе видовище... Тато стояв на кухні біля плити і з нещасним виглядом «наповнював» каструлі (а їхня кількість безнадійно зростала) манною кашею, яку варив маленькому братикові. Але «капосної» каші чомусь дедалі більшало, і бідолашний тато ніяк не міг зрозуміти, що відбувається... Мама, щосили намагаючись приховати усмішку, щоб не образити невдалого «кухаря», засукавши рукави почала упорядковувати цей «домашній розгардіяш», почавши від «окупованих» кашею каструль, обурливо шиплячої плити... Звісно, після такої «аварійної ситуації» мама не могла спокійно спостерігати за такою «зворушливою» чоловічою безпорадністю й вирішила негайно переїхати на цю наразі зовсім чужу й незнайому їй територію... І хоча мамі тоді теж було не дуже легко — удень працювала на поштамті (щоб самій себе забезпечувати), а вечорами відвідувала підготовчі заняття для складання іспитів у медичну школу — вона, не замислюючись, віддала решту сил своєму до краю виснаженому молодому чоловікові і його сім'ї.

Моя мама на роботі Алітуський поштамт

Будинок відразу ожив. На кухні запахло запаморочливо смачними литовськими «цепелінами», які маленький батьків братик просто обожнював і так само, як тато, що довго харчувався всухом'ятку, об’їдався ними буквально до «нерозумної» межі. Усе більш-менш налагодилося, за винятком відсутності бабусі з дідусем, за яких мій бідолашний тато дуже хвилювався і за якими щиро сумував. Однак тепер у нього була молода красива дружина, що намагалася всіляко полегшити його тимчасову втрату, і з усміхненого батькового обличчя було зрозуміло, що вдавалося це їй дуже непогано.

Батьків братик дуже швидко звик до нової тітки і ходив за нею, наче хвостик, сподіваючись отримати якийсь смаколик або хоча б гарну вечірню казку – мама часто читала їх йому на ніч.
Так спокійно, за щоденними турботами, минали дні, тижні. Бабуся повернулася з госпіталю і, на превеликий подив, застала вдома новоспечену невістку... А оскільки щось змінювати вже було пізно, вони просто прагнули пізнати один одного трохи краще, уникаючи небажаних конфліктів (які неминуче з'являються в разі будь-якого нового, дуже близького знайомства). Точніше, вони просто один до одного «притиралися», прагнучи чесно обходити будь-які можливі підводні рифи... Мені завжди було щиро шкода, що мама з бабусею так ніколи одна одну й не полюбили... Вони обоє були (точніше, мама досі є) чудовими людьми, і я їх обох дуже любила. Але якщо бабуся впродовж усього спільного з мамою життя прагнула якось пристосуватися до невістки, то мама — навпаки, наприкінці бабусиного життя інколи дуже відкрито виявляла їй своє роздратування, що мене глибоко ранило, адже я відчувала прихильність до них обох і дуже не любила опинятися в ситуації, як кажуть, «між двох вогнів» або вимушено ставати на чийсь бік. Я так ніколи й не змогла зрозуміти причину цієї постійної «тихої» війни між двома чудовими жінками, але, мабуть, для того були якісь дуже вагомі підстави або, можливо, мої бідолашні мама й бабуся просто були по-справжньому «несумісними», як це досить часто буває з чужими людьми, що живуть разом. У всякому разі, через це було дуже прикро, бо в цій дружній і вірній сім'ї всі стояли один за одного горою і кожну неприємність чи біду переживали разом.
Але повернімося у дні, коли все це лише починалося і кожен член нової сім'ї чесно прагнув «жити дружно», не даючи іншим приводу для жодних прикрощів... Дідусь теж уже повернувся додому, але його здоров'я, на превеликий жаль, після ув'язнення різко погіршилося. Мабуть, важкі дні, проведені в Сибіру, тривалі поневіряння Серьогіних у незнайомих містах теж відбилися на бідолашному, пошарпаному життям дідовому серці — і в нього сталося кілька мікроінфарктів...

Мама дуже подружилася з ним і всіляко намагалася допомогти щонайшвидше забути все погане, хоча в неї самої був дуже непростий період. Вона зуміла скласти підготовчі і вступні іспити в медичний інститут. Але, на превеликий жаль, її давній мрії не судилося здійснитися – навчання в інституті в Литві ще було платним, а в маминій сім'ї (у якій було дев'ятеро дітей) на це бракувало коштів... Від сильного нервового потрясіння, що сталося кілька років тому, померла її ще зовсім молода мама — моя бабуся, якої я також не бачила. Вона захворіла під час війни, коли дізналася, що в піонерському таборі у приморському містечку Паланзі було сильне бомбардування і всіх дітей, що вижили, відвезли невідомо куди... Серед них був і її син, наймолодший і найулюбленіший з дев'яти дітей. Через декілька років він повернувся, але бабусі це, на жаль, уже не могло зарадити. І під час першого року спільного життя моїх батьків вона повільно згасла... Мамин тато — мій дідусь — залишився з дітьми, з яких лише одна мамина сестра — Доміцела — була на той час заміжня.



Мамина сестра Доміцелла
і брат Іонас.

А з дідуся «бізнесмен», на жаль, був геть ніякий... І вже невдовзі шерстяну фабрику, якою він, з «легкої руки» бабусі, володів, продали за борги, а бабусині батьки не захотіли йому допомогти ще раз, оскільки вже втретє дідусь повністю втрачав майно, яке вони подарували.

Моя бабуся (мамина мама) походила з дуже багатої литовської дворянської сім'ї Мітрулявічусів, у яких навіть після «розкуркулення» збереглося немало земель. Тому коли моя бабуся (усупереч волі батьків) вийшла заміж за дідуся, в якого не було нічого, її батьки (щоб не осоромитися) подарували їм велику ферму і красивий, просторий будинок... який через якийсь час дідусь, завдяки своїм значним «комерційним» здібностям, втратив. А оскільки в них на той час уже було п'ятеро дітей, то, звісно, бабусині батьки не могли триматися збоку – і віддали їм ще одну ферму, але з меншим і не таким красивим будинком. І знову ж таки, на превеликий жаль усієї сім'ї, невдовзі другого «дарунка» теж не стало... Наступною й останньою допомогою терплячих батьків моєї бабусі була маленька, чудово обладнана шерстяна фабрика: якби нею правильно управляли, вона могла давати дуже добрий дохід, дозволяючи всій бабусиній сім'ї жити в достатку. Але дідусь, після всіх пережитих життєвих колотнеч, на той час уже вживав міцні напої, тому майже цілковите розорення сім'ї настало досить швидко...

Через таку недбалу «господарськість» мого діда вся його сім'я опинилася в дуже скрутному фінансовому становищі і всі діти мусили працювати й забезпечувати себе самі, не думаючи про навчання у вищих навчальних закладах. Тому, поховавши свої мрії стати лікарем, моя мама, не надто перебираючи, пішла працювати на поштамт, тільки тому, що там на той час було вільне місце.
Так, без особливих (добрих чи поганих) «пригод», за простими повсякденними турботами й спливало життя молодої і «старої» сім'ї Серьогіних.

Минув майже рік. Мама була вагітна і от-от чекала первістка. Тато буквально «літав» від щастя і всім казав, що в нього обов'язково буде син. І він мав рацію — у них справді народився хлопчик... Але за таких страхітливих обставин, яких неможливо уявити навіть людині з найбільш хворобливою уявою...
Маму відвезли до лікарні в різдвяний час, буквально перед самим новим роком. Удома, звісно, хвилювалися, але ніхто не чекав чогось поганого, оскільки мама була молодою, сильною жінкою, з чудово розвиненим тілом спортсменки (з дитинства активно займалася гімнастикою) і, як усі були переконані, пологи мала перенести легко. Але комусь там, «високо», з якихось невідомих причин, мабуть, дуже не хотілося, щоб у мами народилося дитя... І те, про що я розповім далі, не вкладається в жодні рамки людинолюбства чи лікарської клятви і честі. Коли лікар Ремейка, що чергував тієї ночі, побачив, що пологи в мами раптом небезпечно «застопорилися» і їй дедалі важче, вирішив викликати головного хірурга Алітуської лікарні, лікаря Інгелявічуса... якого тієї ночі витягнули просто з-за святкового столу. Звісно, лікар був «не зовсім тверезим» і, нашвидку оглянувши маму, відразу ж сказав: «Різати!», мабуть, прагнучи щонайшвидше повернутися до «столу», звідки йому довелося так рано піти. Ніхто з лікарів не захотів йому перечити, і маму відразу підготували до операції. І тоді почалося «найцікавіше», і коли я слухала сьогодні мамину розповідь про це, ставало дибки моє довге волосся...

Інгелявічус почав операцію і, розрізавши маму... залишив її на операційному столі!.. Мама була під наркозом і не знала, що тоді довкола неї відбувалося. Як згодом розповіла їй присутня на операції медсестра, лікаря «терміново» викликали на якийсь «екстрений випадок» і він зник, залишивши маму розрізаною на операційному столі... То який для хірурга міг бути «більш екстрений» випадок, ніж два життя, що повністю від нього залежали і які він так легко покинув напризволяще?!. Але це ще не все. Буквально через декілька секунд медсестру, що асистувала на операції, теж викликали з операційної, під приводом, що «необхідно» допомоги хірургові. А коли вона категорично відмовилася, сказавши, що на столі лежить розрізана людина, їй відповіли, що відразу пришлють туди «когось іншого». Але ніхто інший, на жаль, так ніколи туди й не прийшов...

Мама опритомніла від нелюдського болю і, зробивши різкий рух, упала з операційного столу, знепритомнівши від больового шоку. А коли та сама медсестра, повернувшись звідти, куди її посилали, зайшла в операційну перевірити чи все гаразд, то завмерла від шоку — мама, спливаючи кров'ю, лежала на підлозі з дитям, що вивалилося назовні... Новонароджений був мертвим, мама теж умирала...

Це був страшний злочин. Це було справжнісіньке вбивство, за яке повинні були відповісти ті, хто таке скоїв. Але, що було вже геть неймовірно — хоч як намагалися потім мій тато і його сім'я домогтися відповідальності хірурга Інгелявічуса, у них нічого не виходило. У лікарні сказали, що це не його провина, бо лікаря терміново викликали на «екстрену операцію» в тій лікарні. Це був абсурд. Однак, попри всі татові зусилля, усе було марно. І врешті-решт, на прохання мами, він дав спокій «убивцям», тішачись уже з того, що мама все ж якимсь чином вижила. Але «живою» вона, на жаль, була ще дуже-дуже не скоро... Після того як мамі відразу зробили другу операцію (уже щоб урятувати її життя), ніхто в лікарні не давав навіть одного відсотка, що мама житиме. Аж три місяці вона була на крапельницях – їй безліч разів переливали кров (у мами дотепер є список людей, які давали свою кров). Але мамі не кращало. Тоді зневірені лікарі вирішили виписати її додому, пояснюючи «сподіваннями, що в домашній атмосфері мама швидше видужає»!.. Це, знову ж таки, був абсурд, але вимучений тато вже був згоден абсолютно на все, щоб побачити маму ще хоча б раз живою. Тому, довго не протестуючи, забрав її додому.

Мама була такою слабкою, що три місяці майже не могла сама ходити... Серьогіни дбайливо її доглядали, намагаючись щонайшвидше виходити маму. Тато, якщо було потрібно носив її на руках, а в квітні, коли засвітило лагідне весняне сонечко, чимало часу проводив з нею в саду під квітучими вишнями, щосили намагаючись якось оживити свою згаслу «зіроньку»...

Однак мамі ці ніжні пелюстки вишні, що опадали, нагадували тільки таке саме ніжне тендітне дитяче життя, що так передчасно від неї відлетіло... Думки про те, що вона не встигла ні побачити, ні поховати свого малюка, ятрили її вимучену душу, і їй важко було пробачити собі це. Урешті-решт, цей біль вихлюпнувся в справжнісіньку депресію...
У той час Серьогіни всією сім'єю прагнули уникати розмов про те, що сталося, незважаючи на те, що тата досі душив біль утрати і йому годі було вийти з того безпросвітного «острова відчаю», у який його шпурнула біда... Напевно, немає на світі нічого страшнішого, ніж ховати власне дитя... А татові довелося робити це на самоті... Самому ховати свого маленького синочка, якого він, навіть ще не знаючи, так сильно любив...
Я досі не можу без сліз читати ці сумні й світлі рядки, які тато написав своєму маленькому синові, знаючи, що в нього ніколи не буде можливості йому це сказати...

 



 

Сыночку


Мальчик ты мой ясноглазый!
Радость, надежда моя!
Не уходи, мой милый,
не покидай меня!

Встань, протяни ручонки,
Глазки свои открой,
Милый ты мой мальчонка,
Славный сыночек мой.

Встань, погляди, послушай
Как нам птицы поют,
Как цветы на рассвете
Росы майские пьют.

Встань, погляди мой милый,
Смерть тебя подождёт!
Видишь? — И на могилах
Солнечный май живёт!

Пламенеет цветами
Даже земля могил...
Так почему ж так мало
Ты, мой сыночек, жил?

Мальчик мой ясноглазый,
Радость, надежда моя!
Не уходи, мой милый,
Не покидай меня...

Тато нарік його Олександром, вибравши це ім'я сам, оскільки мама була в лікарні і він не мав у кого запитати. Коли бабуся запропонувала допомогти поховати дитину, він категорично відмовився. Зробив усе сам, від початку до кінця, хоча мені навіть уявити важко, скільки горя він пережив, ховаючи новонародженого сина й водночас знаючи, що в лікарні вмирає його палко кохана дружина... Але тато виніс усе це без єдиного слова докору будь-кому, і єдине, про що молився – щоб повернулася до нього його люба Ганнуся, доки цей страшний удар не підкосив її остаточно і на її втомлений мозок не спустилася ніч...

І от мама повернулася, а він зовсім безсилий чимось їй допомогти і зовсім не знав, як вивести її з того страшного, «мертвого» стану...
Смерть маленького Олександра глибоко потрясла всю сім'ю. Здавалося, ніколи не повернеться в цей сумний будинок сонячне світло й ніколи не лунатиме сміх... Мама й далі була «вбитою». І хоча її молоде тіло, підкоряючись законам природи, поступово міцнішало, її поранена душа, попри старання тата, все ще була далеко, як птах, що відлетів і, глибоко поринувши в океан болю, не квапилася повернутися...



 

Але невдовзі, через шість місяців, вони дізналися добру новину — мама знову була вагітна... Тато спершу перелякався, але бачачи, що мама раптом дуже швидко почала оживати, вирішив ризикнути, і тепер уже всі нетерпляче чекали другої дитини... Цього разу вони були дуже обережними й намагалися всіляко вберегти маму від будь-яких небажаних несподіванок. Але, на жаль, біда, мабуть, чомусь полюбила ці гостинні двері... І постукала знову...

Знаючи сумну історію першої маминої вагітності і побоюючись, аби щось знову не пішло «не так», лікарі вирішили робити «кесарів розтин» ще до того, як почнуться перейми (!). І, мабуть, зробили занадто рано... Так чи інакше, народилася дівчинка, яку назвали Маріанною. Але вона теж, на жаль, прожила дуже недовго — через три дні це тендітне життя, що ледь-ледь розквітло, з не відомих нікому причин урвалося...
Складалося жахливе враження, що комусь дуже не хочеться, щоб мама загалом народила... І хоча за своєю природою і генетикою вона була сильною й цілком придатною для народження дітей, вона вже боялася навіть подумати про ще одну таку жорстоку спробу...

Але людина — істота напрочуд сильна і спроможна пережити значно більше, ніж могла б сама уявити... Ну а біль, навіть найстрашніший (якщо відразу не розриває серця) колись, мабуть, притуплюється, і його витісняє надія, що вічно живе в кожному з нас. Тому рівно через рік, дуже легко й без будь-яких ускладнень, грудневого ранку в сім'ї Серьогіних народилася ще одна донька, і цією щасливою дівчинкою була я... Але... і ця поява на світ напевно закінчилася б не так щасливо, якби все й далі відбувалося за підготовленим заздалегідь планом наших «жалісливих» лікарів... Холодного грудневого ранку маму відвезли в лікарню, ще до того, як у неї почалися перейми, аби, знову ж таки, «бути впевненими», що нічого поганого не станеться (!!!)... Тато, що шалено нервував від «поганих передчуттів», метався туди-сюди по довгому лікарняному коридору, не в змозі заспокоїтися, адже знав, що, за їхньою спільною домовленістю, мама робила таку спробу востаннє і, якщо з дитям щось станеться й цього разу — значить, їм ніколи не судилося вже побачити своїх дітей... Рішення важке, але тато волів бачити якщо не дітей, то хоча б свою кохану «зіроньку» живою, а не поховати всю сім'ю відразу, навіть по-справжньому й не зрозумівши, що ж це означає — його СІМ'Я...

На превеликий жаль батька, маму знову прийшов перевіряти доктор Інгелявічус, досі головний хірург, і уникнути його «високої» уваги було дуже складно... «Уважно» оглянувши маму, Інгелявічус заявив, що завтра о 6 годині ранку прийде робити мамі черговий «кесарів розтин», після чого в бідного тата ледь не стався сердечний приступ...
Однак близько п'ятої години ранку до мами прийшла дуже приємна молода акушерка і, на превеликий мамин подив, весело сказала:
— Готуйтеся, зараз будемо народжувати!
А коли перелякана мама запитала «а як же лікар?», жінка, спокійно поглянувши їй в очі, лагідно відповіла, що, на її думку, мамі вже давно час народжувати живих (!) дітей... І почала м'яко й обережно масажувати мамі живіт, ніби помалу готуючи її до «швидкого і щасливого» народження дитини... І от, з легкої руки цієї чудової незнайомої акушерки, приблизно о шостій ранку, в мами легко і швидко народилася її перша жива дитина – нею, на своє щастя, була я.



 

— Поглянь-но на цю лялечку, мамо! — весело вигукнула акушерка, приносячи мамі вже вмитий і чистенький, маленький крикливий згорток. А мама, побачивши вперше свою маленьку доньку живою і здоровою,... від радості знепритомніла...

Коли рівно о шостій ранку лікар Інгелявічус увійшов до палати, перед його очима постала чудова картинка: на ліжку лежала дуже щаслива пара — моя мама і я, її жива новонароджена донечка... Але замість того щоб тішитися з такого несподівано щасливого фіналу, лікар чомусь по-справжньому оскаженів і, не промовивши ні слова, вискочив з палати...

Ми так ніколи й не дізналися, що насправді відбувалося з усіма досить-таки «незвичайними» пологами моєї мами. Але одне було очевидно напевно — хтось дуже не хотів, аби хоч одне мамине дитя народилося живим на цей світ. Але, мабуть, той, хто так дбайливо і надійно оберігав мене все моє подальше життя, цього разу вирішив не допустити загибелі дитини Серьогіних, якимсь чином знаючи, що в цій сім'ї вона напевно буде останньою...
Так «з перешкодами» почалося колись моє дивовижне і незвичайне життя, появу якого, ще до мого народження, готувала мені ще тоді досить складна й непередбачувана доля...А може, це був хтось, хто вже тоді знав, що моє життя комусь і для чогось знадобиться, і хтось дуже постарався, щоб я все-таки народилася на цій землі, усупереч усім створеним «важким перешкодам»...

Зміст

Читати далі...