Шлях до потрібних знань

Мудрий не той, хто багато знає, а той, хто знає потрібне


Світлана де Роган-Лєвашова «Одкровення»

33. Сюрприз

Час минав. Надворі вже цілковито володарювала моя десята зима, вкривши все довкола білосніжним пухнастим покривалом, ніби прагнучи продемонструвати, що саме вона тут у цю мить повноправна господиня.
Дедалі більше людей заходило в магазини, щоб заздалегідь запастися новорічними подарунками, і навіть у повітрі вже витав запах свята.

Наближалися два мої найулюбленіші дні — день народження і Новий рік: різниця між ними – лише два тижні, і це давало мені змогу повністю насолодитися святкуванням, без тривалої перерви...
Я цілими днями вертілася «в розвідці» біля бабусі, намагаючись довідатися, що ж отримаю на свій «особливий» день цього року?.. Але бабуся чомусь не піддавалася, хоча раніше мені було досить легко «розтопити» її мовчання ще до свого дня народження й дізнатися, яких приємностей очікувати. Але цього року на всі мої «безнадійні» спроби бабуся чомусь лише загадково усміхалася й відповідала, що це сюрприз і що вона переконана – він мені дуже сподобається. Отже, хоч як я старалася, вона трималася стійко і на жодні провокації не піддавалася. Нічого було вдіяти — довелося чекати...

Тому, щоб хоч чимось зайнятися і не думати про подарунки, я почала складати «святкове меню» – цього року бабуся дозволила мені вибирати його на власний розсуд. Треба зізнатися, це було не найлегше завдання, оскільки бабуся могла робити справжні кулінарні дива, і вибрати з цього розмаїття було непросто, а «зловити» бабусю на чомусь нездійсненному – майже безнадійно. Навіть найбільш вередливі гурмани, думаю, знайшли б чим поласувати!.. А я дуже хотіла, щоб цього разу в нас «пахло» чимось зовсім особливим, оскільки це мій перший «серйозний» день народження, і мені вперше дозволяли запрошувати так багато гостей. Бабуся дуже серйозно до цього поставилася, і ми сиділи з нею приблизно годину й обговорювали, що ж особливого вона могла б для мене «наворожити». Тепер я, звісно, розумію, що бабуся хотіла зробити мені приємність і продемонструвати, що те, що важливо для мене — так само важливо і для неї. Це завжди дуже тішило й допомагало почуватися потрібною і якоюсь мірою навіть «значною», ніби я доросла, зріла людина, яка досить багато важила для неї. Думаю, це дуже важливо для кожного з нас (дітей) – аби хтось по-справжньому в нас вірив, оскільки всі ми потребуємо підтримки нашої [b]впевненості в собі[b] в цей делікатний період дитячого дозрівання, який майже завжди пов’язаний з бурхливим комплексом неповноцінності і крайнього ризику в усьому, що намагаємося пробувати, силкуючись довести свою людську цінність. Бабуся це чудово розуміла, і її дружнє ставлення завжди допомагало мені без боязні продовжувати мої «божевільні» пошуки себе в будь-яких життєвих обставинах.

Нарешті закінчивши складати разом з бабусею своє «деньнародженське меню», я вирушила на пошуки тата, в якого був вихідний і який (у цьому я була майже впевнена) перебував десь у «своєму кутку», за улюбленим заняттям...
Як я і думала, тато, затишно влаштувавшись на дивані, спокійно читав якусь дуже давню книгу, одну з тих, що їх мені наразі не дозволяли брати і до яких, як я розуміла, поки що не доросла. Сірий кіт Гришка, згорнувшись теплим калачиком у тата на колінах, від надміру почуттів, що переповнювали його, задоволено мружився, натхненно муркотячи за цілий «котячий оркестр»... Я підсіла до тата на краєчок дивана, як робила дуже часто, і тихенько почала спостерігати за виразом його обличчя... Він був десь далеко, у світі своїх дум і марень, ідучи за ниточкою, яку, мабуть дуже захоплено плів автор, і водночас уже напевно розкладав отримувану інформацію на полички свого «логічного мислення», аби потім пропустити крізь своє розуміння й сприйняття і вже готову скерувати до свого величезного «уявного архіву»...

— Ну і що в нас там? — потермосивши мене по голові, тихо запитав тато.
— А наша вчителька сьогодні сказала, що ніякої душі немає, а всі розмови про неї — просто вигадки священиків, щоб «підірвати щасливу психіку радянської людини»... Чому вони брешуть нам, тату? — на одному подиху випалила я.
— Тому що весь цей світ, в якому ми тут живемо, побудовано саме на брехні... — дуже спокійно відповів батько. — Навіть слово — ДУША — помалу виходить з ужитку. Точніше — його «йдуть»... От поглянь, раніше казали: душа в душу, душогрійка, душевний, відкрити душу і так далі. А тепер замінюють на: дружно, тілогрійка, чуйний, звіритися... Скоро в російській мові зовсім душі не залишиться... Та й сама мова тепер інша — скупа, безлика, мертва... Знаю, ти не помітила, Світла, — лагідно усміхнувся тато. — Але це тільки тому, що ти вже народилася з нею такою, яка вона сьогодні... А раніше мова була незвичайно яскравою, красивою, багатою!.. По-справжньому душевною... Тепер уже й писати інколи не хочеться, — тато на декілька секунд замовк, думаючи про щось своє, і відразу обурено додав. — Як я можу розкрити своє «я», якщо мені надсилають список (!), які слова можна вживати, а які є «пережитком буржуазного ладу»... Дикунство...

— Тоді що — краще вчитися самому, ніж ходити в школу? — спантеличено запитала я.
— Ні, моя маленька, у школу йти потрібно. — Тато не дав мені змоги заперечити й продовжив. — У школі тобі дають «зерна» твого фундаменту — математику, фізику, хімію, біологію і так далі, вчити яких тебе вдома я просто не мав би часу. А без цих «зерен», на жаль, ти не зможеш виростити свій «розумовий урожай»... — тато усміхнувся. — Але спершу тобі обов'язково потрібно ці «зернятка» добряче «просіювати» від лушпиння і гнилого насіння... А яким потім вийде твій «урожай» — залежить лише від тебе... Життя складна штука, як бачиш... Й інколи не так просто триматися на поверхні... не йдучи на дно. Але діватися нікуди, правда? — тато знову потермосив мене по голові; чомусь він був сумним... — От і думай — чи бути одною з тих, кому кажуть, як треба жити, чи однією з тих, які самі думають і шукають свій шлях... Правда, за це б'ють по голівоньці вельми сильно, зате завжди носитимеш її гордо піднятою. От і думай добряче, перш ніж вирішиш, що тобі більше до вподоби...
— А чому, коли я кажу в школі те, що думаю, вчителька називає мене вискочкою? Це так образливо!.. Я ніколи не прагну першою відповідати, навпаки — волію, щоб мене не чіпали... Але якщо запитують, я ж маю відповісти, правда? А їм чомусь дуже часто мої відповіді не подобаються... І що робити, тату?
— Це знову те саме питання: чи ти хочеш бути собою, чи хочеш говорити те, чого від тебе вимагають, і жити спокійно? Ти маєш вибирати... А відповіді твої не подобаються, бо не завжди збігаються з тими, які в них є вже готові і які завжди для всіх однакові.
— Як — однакові? Адже я не можу думати, як вони хочуть?.. Люди не можуть думати однаково?!
— Помиляєшся, моя Світла... Саме цього вони й хочуть — аби всі ми думали і діяли однаково... У тому й уся мораль...
— Але це неправильно, тату!.. — обурилася я.
— А ти поглянь уважніше на своїх шкільних друзів — чи часто вони говорять не те, що написано? — я зніяковіла... він знову, як завжди, мав рацію. — Це тому, що їхні батьки вчать їх бути лише зразковими і слухняними учнями й отримувати добрі оцінки. Але не вчать їх [b]думатиp/b]... Можливо, тому, що самі не надто думали... А може, надто глибоко в них проник страх... От і мізкуй, моя Світла, аби вирішити, що для тебе важливіше — оцінки чи власне мислення.
— А хіба можна боятися думати, тату?.. Адже наших думок ніхто не чує?.. Чого ж тоді боятися?
— Чути – не чують... Але кожна зріла думка формує твою свідомість, Світла. А коли твої думки змінюються, змінюєшся і ти... І якщо думки в тебе правильні, вони можуть дуже-дуже комусь не сподобатися. Бачиш, аж ніяк не всім людям подобається думати. Чимало з них воліє скинути це на плечі інших, таких як ти, а самі решту свого життя – лише «виконавці» чужих бажань. І їхнє щастя, якщо ті самі «мислячі» не б'ються в боротьбі за владу, тому що тоді в гру йдуть уже не справжні людські цінності, а брехня, вихваляння, насильство, і навіть злочин, якщо вони хочуть позбутися тих, що думають з ними «невлад»... Тому думати може бути дуже небезпечно, моя Світла. І все залежить лише від того, чи ти цього боятимешся, чи перед страхом віддаси перевагу своїй людській честі...

Я згорнулася на дивані поряд з татом калачиком і, наслідуючи (дуже цим невдоволеного) Гришку. Поряд з татом я завжди почувалася дуже захищено і втихомирено. Здавалося, ніщо погане не може до нас добратися, і нічого поганого не може зі мною статися, коли я поряд з ним. Чого, звісно, не можна було сказати про скуйовдженого Гришку, оскільки він теж обожнював час, що його проводив з татом, і не зносив, коли хтось тоді втручався... Він шипів на мене дуже недружньо і своїм виглядом демонстрував, що мені варто якнайшвидше піти... Я розсміялася і вирішила дати йому змогу спокійно насолоджуватися таким дорогим для нього задоволенням, а сама пішла трішки розім'ятися — пограти надворі з сусідськими хлопцями в сніжки.

Я рахувала дні й години до мого десятого дня народження, почуваючись уже майже «зовсім дорослою», але, на свій превеликий сором, не могла ні на хвилину забути про свій деньнародженський «сюрприз», що, звісно, нічого позитивного моїй «дорослості» не додавало...
Як усі діти на світі, я обожнювала подарунки... І тепер цілими днями думала, що ж це таке, що, на думку бабусі, обов’язково мало мені «дуже сподобатися»?..
Але чекати вже було недовго, і, як я невдовзі переконалася, – варто.
Нарешті настав мій «деньнародженський» ранок – холодний, іскристий і сонячний, як і пасувало справжньому святковому дню. Повітря «лопалося» від холоду кольоровими зірочками й буквально «дзвеніло», змушуючи пішоходів рухатися швидше, ніж завжди... Коли ми виходили надвір, нам усім перехоплювало подих, від «усього живого» навколо буквально валила пара і всі були по-смішному схожі на різноколірні паровози, що квапляться у різних напрямках...

Після сніданку я просто не могла всидіти на місці й ходила «хвостом» за мамою, чекаючи, коли нарешті побачу довгоочікуваний «сюрприз». На мій превеликий подив, мама пішла зі мною до сусідського будинку й постукала у двері... Попри те, що наша сусідка була дуже приємною людиною, її стосунок до мого дня народження й далі був для мене загадкою...
— А, наша «святкова» дівчинка прийшла! — відчинивши двері, весело промовила сусідка. — Ну, ходімо, Заметіль вас чекає.

Тоді в мене буквально підкосилися ноги... Заметіль (по-литовськи – Пуга) була дивовижно красивою сусідською конячкою, на якій мені дуже часто дозволяли кататися. І я її просто обожнювала!.. У цьому чудовому коні усе було красивим — і зовнішній вигляд, і чуйна «кінська» душа, і спокійний, надійний характер. Як на мене, це був найкрасивіший і найчудовіший кінь на світі!.. Сріблясто-сірого кольору (або, як ще казали, — сивого), у світло-сірі й білі яблука, зі сніжно-білим довгим хвостом. Коли я приходила, він завжди вітався, втикаючись своїм дивовижно м'яким носом мені в плече, ніби кажучи:
— Ну от який я добрий, ходімо кататися!!!
Дуже красива, витончена морда, величезні м'які й добрі очі, які, здавалося, все розуміли – і було б просто «злочином» не любити його...

Попри те, що наш двір був дуже великим і тут завжди було повно всілякої домашньої живності, коня ми не могли тримати, бо не мали змоги його купити. Арабський жеребець коштував дуже дорого для нас (за тодішніми мірками), адже мій тато працював у газеті набагато менше годин, ніж зазвичай (оскільки, за згодою сім'ї, писав п'єси для російського драматичного театру), і великих грошей у нас не було. Мені саме час було вчитися їздити верхи, але я мала єдину можливість – інколи проситися вирушати на прогулянку із Заметіллю, яка теж чомусь дуже мене любила й завжди охоче каталася.
Але віднедавна Заметіль дуже сумувала і не виходила з двору. На превеликий жаль, уже понад три місяці мені не дозволяли виїжджати з нею на прогулянки – відколи раптово помер її господар. Вони із Заметіллю завжди жили «душа в душу», тому його дружині, мабуть, важко тепер бачити Заметіль з кимось іншим. Так бідна конячка і проводила цілі дні у своїй (правда, дуже великій) загороді, безмежно сумуючи за своїм любим господарем, що кудись несподівано зник.

Саме до цього чудового друга повели мене зранку мого десятого дня народження... Моє серце від хвилювання буквально вискакувало з грудей!.. Я просто не могла повірити, що от-от може здійснитися моя найбільша дитяча мрія!.. Пам'ятаю, відтоді, як уперше без сторонньої допомоги зуміла залізти на Заметіль, постійно просила маму і тата купити мені конячку, але вони завжди казали, що зараз поганий для цього час і що вони «обов'язково це зроблять, треба лише трошки почекати».

Заметіль зустріла мене, як завжди, дуже доброзичливо, але за ці три місяці вона ніби чимось змінилася. Дуже сумна, із сповільненими рухами, не виявляла надто сильного прагнення вийти назовні. Я запитала господиню, чому вона така «інша»? Сусідка сказала, що бідна Заметіль, мабуть, сумує за господарем, і їй дуже її шкода.
— Спробуй, — сказала вона, — якщо зумієш її «оживити» — вона твоя!

Я просто не могла повірити в те, що почула, і подумки присягнулася нізащо на світі не втратити цього шансу! Обережно підійшовши до Заметілі, я лагідно погладила її вологий, бархатистий ніс і почала тихенько з нею розмовляти. Я говорила, яка вона добра і як я її люблю, як чудово нам буде разом і як я про неї піклуватимусь. Звісно, я була ще дитям і щиро вірила, що все, що я кажу, Заметіль зрозуміє. Але навіть тепер, через стільки років, я й далі думаю, що якимсь чином цей чудовий кінь мене й справді розумів... Хай там як, Заметіль лагідно ткнулася мені в шию своїми теплими губами, даючи зрозуміти, що готова «піти зі мною погуляти»... Я якось залізла на неї, від хвилювання не відразу потрапивши ногою в петлю, щосили намагалася заспокоїти своє серце, що рвалося назовні, і ми повільно вирушили з двору, звернувши нашою знайомою стежкою в ліс, де вона, як і я, дуже любила бувати. Від несподіванки мене трясло, і я не могла повірити, що все це відбувалося насправді! Я дуже хотіла сильно себе ущипнути й водночас боялася, що раптом, просто зараз, прокинуся від цього чудового сну і побачу, що це лише красива святкова казка... Але час минав, і нічого не змінювалося. Заметіль — моя люба подруга — зі мною, і зовсім трохи бракувало, щоб вона була по-справжньому моєю!..

Мій день народження того року випав на неділю, а оскільки погода була просто чудова, чимало сусідів того ранку прогулювалися вулицею, зупинялися поділитися новинами чи просто дихати свіжим запахом зимового повітря. Я трішки хвилювалася, знаючи, що відразу стану об'єктом загальних оглядин, але, попри хвилювання, дуже хотіла виглядати впевнено і гордо на своїй любій красуні Заметілі... Зібравши свої «розпатлані» емоції в кулак, аби не підвести чудову подружку, я тихенько торкнула її бік ногою, і ми виїхали за ворота... Мама, тато, бабуся і сусідка стояли у дворі й махали нам навздогін, неначе для них, як і для мене, це теж було якоюсь неймовірно важливою подією... Це виглядало по-доброму смішно й кумедно і відразу допомогло мені розслабитися, і ми вже спокійно й упевнено поїхали далі. Сусідська дітвора теж висипала на двір і махала руками, вигукуючи вітання. Загалом, вийшов справжній святковий розгардіяш, який навіть розвеселив сусідів, що прогулювалися на тій самій вулиці...
І от ми підійшли до лісу, звернули на добре знайому стежку і зникли з очей... Тоді я дала волю емоціям, що волали від радості!.. Я пищала, як невимовно втішене щеня, тисячу разів цілувала Заметіль у шовковистий ніс (їй годі було збагнути таку величезну кількість поцілунків...), голосно співала якісь недоладні пісні, загалом — тріумфувала, як тільки дозволяла мені моя щаслива дитяча душа...

— Ну будь ласка, моя хороша, покажи їм, що ти знову щаслива... Будь ласка! І ми, як колись, багато-багато разом кататимемось! Скільки захочеш, обіцяю!.. Тільки нехай вони побачать, що з тобою все гаразд... — прохала я Заметіль.
Я почувалася з нею чудово і дуже сподівалася, що вона відчує хоча б частинку того, що я. Погода була просто неймовірною. Повітря аж «тріщало», таким чистим і холодним було. Білий лісовий покрив блищав та іскрився мільйонами маленьких зірочок, ніби чиясь велика рука щедро розсипала на ньому казкові діаманти. Заметіль жваво бігла витоптаною лижниками стежиною й здавалася цілком задоволеною, на мою превелику радість, і починала дуже швидко оживати. Я буквально «літала» в душі від щастя, уже передчуваючи ту радісну мить, коли мені скажуть, що вона нарешті по-справжньому моя...

Приблизно через півгодини ми повернулися, щоб не хвилювати моїх рідних, які й так постійно за мене переживали. Сусідка все ще була у дворі, мабуть, хотіла на власні очі переконатися, що з нами обома все гаразд. Звісно, відразу у двір вибігли бабуся і мама, а вже потім з'явився тато – він ніс якийсь товстий кольоровий шнурок, який передав сусідці. Я легко зіскочила, підбігла до тата – серце моє калатало від хвилювання – і заховала обличчя на його грудях, бажаючи і боячись почути такі важливі для мене слова...
— Ну що, люба, вона любить тебе! — тепло усміхаючись, сказала сусідка, пов'язала той самий кольоровий шнурок Заметілі на шию й урочисто підвела її до мене. — Саме з цим «повідцем» ми привели її вперше додому. Бери — вона твоя. І щастя вам обом...
На очах доброї сусідки блистіли сльози, мабуть, навіть добрі спогади ще дуже сильно ранили її серце, що настраждалося за втраченим чоловіком...
— Я вам обіцяю, що дуже її любитиму і добре за нею доглядатиму! — задихаючись від хвилювання, пробелькотала я. — Вона буде щасливою...
Усі задоволено усміхалися, а мені ця сценка раптом нагадала десь уже бачений епізод, але там людині вручали медаль... Я весело розсміялася і, міцно обійнявши свій чудовий «дарунок», присягнулася в душі не розлучатися з ним ніколи.
Раптом я похопилася:
— Ой, а де ж вона житиме?!.. Адже в нас немає такого чудового місця, як у вас… — засмутившись, запитала сусідку я.
— Не хвилюйся, люба, вона може жити в мене, а ти приходитимеш, щоб її чистити, годувати, за нею доглядати і на ній кататися — вона твоя. Уяви собі, що ви «винаймаєте» в мене для неї будинок. Мені він тепер не потрібний, адже я не заводитиму коней. От і користуйтеся на здоров'я. А мені приємно буде, що Заметіль і далі в мене житиме.
Я вдячно обійняла добру сусідку і повела Заметіль (тепер уже мою!!!) додому. Моє дитяче серце тріумфувало — це найпрекрасніший подарунок на світі! І його справді варто було почекати...
Десь опівдні, трохи прочумавшись після такого приголомшливого подарунка, я почала свої «шпигунські» вилазки на кухню і в їдальню. Точніше — спроби... Однак, попри мою наполегливість, проникнути мені туди, на жаль, не вдавалося. Цього року бабуся, мабуть, залізно вирішила нізащо не показувати мені своїх «витворів» до початку святкування... А я дуже хотіла хоча б краєчком ока побачити, над чим вона так старанно два дні чаклує, не приймаючи нічиєї допомоги й не пускаючи нікого навіть на поріг.

І от нарешті настала довгоочікувана година — приблизно о п'ятій вечора з'явилися перші гості... І я отримала право помилуватися святковим столом... Коли відчинили двері вітальні, я подумала, що потрапила в якийсь казковий, райський сад!.. Бабуся весело усміхалася, а я кинулася їй на шию, мало не ридаючи від вдячності й захоплення, що переповнювали мене...

Кімнату прикрасили зимовими квітами... Величезні чаші яскраво-жовтих хризантем створювали враження безлічі сонечок, від яких у кімнаті було світло і радісно. А святковий стіл – справжній витвір мистецтва!.. Сповнений просто карколомних запахів, вражав розмаїттям страв... Покрита золотистою скоринкою качка з моєю улюбленою грушевою підливкою, в якій «тонули» цілі половинки тушкованих у вершках груш із запахом кориці... Дратувала ніжним запахом грибного соусу курочка, що стікала соком, пашіла начинкою з білих грибів та горіхів і буквально танула в роті... У центрі столу – величезна щука, запечена цілою з соковитими шматочками солодкого червоного перцю в лимонно-брусничному соусі... А від запаху товстих соковитих індичих ніжок, що лопалися від жару під скоринкою журавлинного мусу, мій бідолашний шлунок підстрибнув до самої стелі!.. Гірлянди нарізаних тоненькими шматочками розмаїтих копчених ковбасок, нанизаних, наче шашлик, на тонкі прутики і прикрашених маринованими помідорами й солоними домашніми огірочками, «вбивали» запахами знаменитої литовської «копченини», не поступаючись запаморочливому запахові копченої сьомги, навколо якої веселими купками височіли соковиті солені грузді, политі сметаною... Підсмажені золотисті кругленькі пиріжки попихкували гарячою парою, а довкола них у повітрі витав абсолютно неповторний «капустяний» аромат... Розмаїття майстерних бабусиних «витворів» повністю вразило мою «голодну» уяву, а що вже казати про солодощі, вершиною яких був мій улюблений сирний пиріг зі збитими вишнями, що танув в роті!.. Я захоплено дивилася на бабусю, щиро дякуючи їй за цей казковий, по-справжньому королівський стіл!.. А вона у відповідь лише усміхнулася, задоволена справленим враженням, і відразу почала ще старанніше пригощати моїх гостей, що були шалено вражені цим кулінарним буянням.

Згодом у моєму житті було безліч «великих» ювілейних днів народження, але жоден з них, зокрема й ті, які я святкувала в найбільш вишуканих закордонних ресторанах, не зуміли перевершити мій приголомшливий десятий день народження, який тоді влаштувала для мене моя незвичайна бабуся...

Але цього вечора сюрпризи тривали далі... Приблизно за півгодини, у самому розпалі «бенкету», повітря в кімнаті раптом звично (для мене) заколивалося і... з'явилася Стелла! Заскочена зненацька, я підстрибнула, мало не перевернувши своєї тарілки, і швиденько поозиралася на всі боки — чи не бачить її хтось іще. Але гості із здоровим апетитом захоплено поглинали бабусині витвори кулінарного мистецтва, не звертаючи жодної уваги на диво-людину, що раптом з'явилася поряд із ними...

— Сюрприз!!! — весело заплескала в долоні мала. — З твоїм великим деньнародженням тебе!.. — і в кімнаті просто із стелі посипалися тисячі найхимерніших квітів і метеликів, перетворюючи її на казкову «печеру Алладіна»...
— Як ти сюди потрапила?!!!.. Ти ж казала, що тобі не можна сюди приходити?!.. — забувши навіть подякувати малій за подаровану красу, очманіло запитала я.
— А я й не знала!.. — вигукнула Стелла. — Просто думала вчора про тих померлих, яким ти допомагала, і запитала бабусю, як вони змогли прийти назад. З’ясувалося — можна, але треба знати, як це робити! От я й прийшла. Хіба ти не тішишся?..
— Ой, ну звісно, тішуся! — відразу запевнила я, а сама панічно намагалася придумати, як одночасно спілкуватися з нею і з рештою гостей, не видаючи ні її, ні себе. Але несподівано стався ще більший сюрприз, який цілком вибив мене з колії, що й так уже досить ускладнилася...
— Ой, скільки квіто-о-цок!... А як класи-и-во, ма-мо-цки!!!... —шепелявлячи, пропищав трирічний малий, що захоплено крутився «дзиґою» на маминих колінах. — І метелики!... Які метелики великі-і!

Я остовпіло втупилася в нього, і деякий час так і сиділа, не в змозі промовити ні слова. А маля, наче нічого не сталося, щасливо лепетало далі й виривалося з маминих рук, що міцно його тримали, – хотіло «помацати» красоти, що раптом звідкись несподівано звалилися, та ще й такі яскраві і різнокольорові.... Стелла, зрозумівши, що хтось ще її побачив, зраділа й почала йому показувати різні смішні казкові картинки, чим остаточно зачарувала малюка, і той із щасливим вереском стрибав на маминих колінах від шаленого захоплення, що виливалося «через край»...
— Дівцинко, дівцинко, а хто ти, дівцинко?!. Ой, ма-мо-цки, який великий ведме-е-дик!!! І зовсім лозевенький! Мамо, мамо, а мозна я візьму його додому?.. Ой, а птаськи які блиску-у-ці!.. І клильця золоті!..

Його широко розплющені блакитні очі захоплено ловили кожну нову появу «яскравого і незвичайного», а щасливе личко радісно сяяло — малюк сприймав усе, що відбувалося, по-дитячому природно, неначе саме так і мало бути...
Ситуація цілковито виходила з-під контролю, але я нічого навколо не помічала, думаючи тієї миті лише про одне — хлопчик видів!!! Бачив так само, як бачила я!.. Значить, усе-таки правда, що десь іще існують такі люди... А отже — я була зовсім нормальною і зовсім не самотньою, як спершу думала! То це й справді Дар?.. Мабуть, я дуже приголомшено й пильно його роздивлялася, оскільки розгублена мама дуже почервоніла й «заспокоювала» синочка, щоб ніхто не встиг почути, про що він говорить... і почала мене переконувати, що «це він просто все вигадує і що лікар каже (!!!), що в нього дуже бурхлива фантазія... і не треба звертати на нього увагу!..». Вона дуже нервувала, і я бачила, що їй хотілося просто зараз звідси піти, щоб уникнути можливих запитань...
— Будь ласка, тільки не хвилюйтеся! — благально, тихо промовила я. — Ваш син не вигадує — він видить! Так само, як і я. Ви повинні йому допомогти! Будь ласка, не ведіть його більше до лікаря, хлопчик у вас особливий! А лікарі все це вб'ють! Поговоріть із моєю бабусею — вона вам багато пояснить... Але не ведіть його до лікаря, будь ласка!.. — я не могла зупинитися, оскільки моє серце боліло за цього маленького обдарованого хлопчика, і мені шалено хотілося, за будь-яку ціну, «зберегти» його!..

— От погляньте, зараз я йому щось покажу, і він побачить, а ви ні, тому що в нього є дар, а у вас немає, — і я швиденько відтворила Стеллиного червоного дракончика.
— О-о-й, сцо-о це?!.. — захоплено заплескав у долоньки хлопчик. — Це длаконцик, так? Як у касці — длаконцик?.. Ой, який він целвоний!.. Мамоцко, дивися — длаконцик!
У мене дар теж був, Світлано... — тихо прошепотіла сусідка. — Але я не допущу, щоб мій син так само через це страждав. Я вже вистраждала за обох... У нього має бути інше життя!..
Я аж підскочила від несподіванки!.. Отже, вона виділа?! І знала?!.. — тут мене просто прорвало від обурення...
— А ви не думали, що він, можливо, має право сам вибирати? Адже це його життя! І якщо ви не змогли з цим упоратися, це не означає, що не зможе і він! Ви не маєте права забирати в нього його дар ще до того, як він зрозуміє, що він у нього є!.. Це як убивство — ви хочете вбити його частину, про яку він навіть ще не чув!.. — обурено шипіла я на неї, а всередині в мені все просто «стояло дибки» через таку страшенну несправедливість!
Я хотіла будь-що переконати цю вперту жінку дати спокій своєму чудовому малюкові! Але я чітко бачила з її сумного, але дуже впевненого погляду, що навряд чи цієї миті мені вдасться її переконати в будь-чому, і вирішила припинити на сьогодні свої спроби, а пізніше поговорити з бабусею і, можливо, удвох щось придумати... Я тільки сумно подивилася на жінку і ще раз попросила:
— Будь ласка, не ведіть його до лікаря, ви ж знаєте, що він не хворий!..
Вона натягнуто усміхнулася у відповідь і, швиденько забравши з собою малюка, вийшла на ґанок, мабуть, подихати свіжим повітрям, якого (я була в цьому впевнена) їй у цю мить дуже бракувало...
Я дуже добре знала цю сусідку. Досить приємна жінка, але, що мене вразило колись понад усе, – одна з тих, що намагалися цілковито «ізолювати» від мене своїх дітей і травили мене після злощасного випадку із «запаленням вогню»!.. (Хоча її старший син, треба віддати йому належне, ніколи мене не зрадив і, попри заборони, досі дружив зі мною). Вона, хто, як тепер з’ясувалося, краще, ніж інші, знала, що я цілком нормальна й зовсім не небезпечна дівчинка! І що я так само, як і колись вона, просто шукала правильний вихід з того «незрозумілого і невідомого», у яке так неждано-негадано шпурнула мене доля...

Поза всяким сумнівом, страх має бути дуже сильним чинником у нашому житті, якщо людина може так легко зрадити і так просто відвернутися від того, хто дуже потребує допомоги й кому вона легко могла б допомогти, якби не той страх, що так глибоко і надійно в ній оселився...
Звісно, можна сказати, що я не знаю, що з нею колись відбувалося і що змусила її пережити зла й безжалісна доля... Але якби я дізналася, що хтось на самому початку життя має той дар, який змусив мене стільки страждати, я зробила б усе, що в моїх силах, аби хоч якось допомогти цій іншій обдарованій людині чи скерувати її на правильний шлях, щоб вона не блукала так само сліпо у темряві й так само сильно страждала... А вона, замість допомогти, навпаки — намагалася мене «покарати», як карали інші, але вони хоча б не знали, що це було, і намагалися чесно захистити своїх дітей від того, чого не могли пояснити або зрозуміти.
І от вона, наче нічого не сталося, прийшла сьогодні до нас у гості зі своїм маленьким синочком, який виявився таким самим «обдарованим», як я, і якого вона шалено боялася комусь показати, щоб, боронь Боже, хтось не побачив, що її любе маля є таким самим «прокляттям», яким, як вона стверджувала «на показ», була я... Тепер я розуміла, що вона не надто хотіла приходити до нас, але відмовити теж не випадало, оскільки її старшого сина — Альгіса — запросили на мій день народження, і в неї не було жодної серйозної причини не пускати його, це було б уже занадто невиховано й «не по-сусідськи». Оскільки вони жили через три вулиці від нас, і Альгісові довелося б самому повертатися увечері додому, ми, розуміючи, що мати хвилюватиметься, вирішили запросити її разом з маленьким синочком провести вечір за нашим святковим столом. А вона, «бідна», як я тепер збагнула, тільки мучилася тут, чекаючи можливості якнайшвидше нас покинути, і по змозі, без пригод якомога швидше повернутися додому...

— З тобою все гаразд, люба? — прозвучав поруч лагідний мамин голос.
Я відразу якомога впевненіше їй усміхнулася і сказала, що так, зі мною все гаразд. А в самої від усього, що відбувалося, голова ішла обертом і душа «тікала в п'яти», адже я бачила, що хлопці потрохи обертаються на мене і, хоч-не-хоч, мусила швидко опанувати себе й «встановити» «залізний контроль» над емоціями, що розбушувалися... Я цілковито «вибилася» зі звичного стану і, на превеликий сором, зовсім забула про Стеллу... Але мала відразу нагадала про себе.
— Ти казала, що в тебе немає друзів, а їх от скільки!.. — здивовано і навіть трохи якось засмучено запитала Стелла.
— Це не ті друзі, які справжні. Це просто хлопці, з якими я поруч живу чи з ким разом вчуся. Вони не такі, як ти. А от ти — справжня.

Стелла відразу засяяла... А я, «відсторонено» їй усміхаючись, гарячково намагалася знайти якийсь вихід з цієї делікатної ситуації, і вже починала нервувати, оскільки нізащо не хотіла ображати свою найкращу подругу, але напевно знала, що от-от мою «дивну» поведінку обов'язково почнуть помічати... І знову почнуться безглузді запитання, на які в мене сьогодні не було ані найменшого бажання відповідати.
— Ой, яка тут смакота!!! — захоплено роздивляючись святковий стіл, заторохтіла Стелла. — Як шкода, що я вже не можу скуштувати!.. А що тобі сьогодні подарували? Можна побачити?.. — як завжди, з неї градом сипалися запитання.
— Мені подарували мою улюблену конячку!.. І ще багато всього, я навіть ще не дивилася. Але я обов'язково тобі все покажу!
Стелла просто іскрилася від щастя бути разом зі мною тут, на Землі, а я дедалі більше розгублювалася, не знаходячи виходу з цієї делікатної ситуації.
— Як усе красиво!.. І, напевно, дуже смачно!.. — яка ти щаслива — їсти таке!
— Ну, я теж не маю такого щодня, — засміялася я.
Бабуся лукаво за мною спостерігала, мабуть, від душі забавляючись з виниклої ситуації, але наразі не мала наміру допомагати мені, як завжди, спершу чекаючи, до чого вдамся я сама. Але мені – напевно, від надто бурхливих сьогоднішніх емоцій, як на те, нічого не спадало на думку... І я вже серйозно починала панікувати.
— Ой, а от і твоя бабуся! Можна, я запрошу сюди свою? — радісно запропонувала Стелла.
Ні!!! — відразу подумки мало не закричала я, але ображати малу не можна було, і я, зобразивши такий щасливий вигляд, який зуміла, радісно сказала: — Ну звісно — запрошуй!
І у дверях з'явилася та сама, тепер уже добре мені знайома, дивовижна старенька...
— Здрастуйте, любі, я йшла до Ганни Федорівни, а потрапила просто на бенкет. Пробачте за втручання...
— Та що ви, заходьте, будь ласка! Місця вистачить усім! — лагідно запропонував тато і дуже уважно втупився просто в мене...

Хоча на мого «гостя» чи «шкільного товариша» Стеллина бабуся зовсім не виглядала, але тато – мабуть, відчувши в ній щось незвичайне, відразу «звалив» це «незвичайне» на мене, оскільки за все «дивне», що відбувалося в нашому домі, зазвичай відповідала я...

Від збентеження, що я не можу йому зараз нічого пояснити, у мене почервоніли навіть вуха... Я знала – коли всі гості підуть, обов'язково відразу розповім йому все, але наразі дуже не хотіла зустрічатися з татом очима, оскільки не звикла щось від нього приховувати, тому почувалася «не в своїй тарілці»...
— Що з тобою знову, люба? — тихо запитала мама. — Ти десь витаєш... Може, дуже втомилася? Хочеш полежати?
Мама насправді турбувалася, і мені було соромно говорити їй неправду. А оскільки правду, на жаль, сказати я не могла (щоб знову не лякати маму), то відразу спробувала запевнити її, що в мене все справді-справді дуже чудово. А сама гарячково думала, що все-таки зробити...
— А чому ти так нервуєш? — несподівано запитала Стелла. — Тому, що я прийшла?
— Ну що ти! — вигукнула я, але, побачивши її пильний погляд, вирішила, що нечесно обманювати бойового товариша.
— Гаразд, ти вгадала. Просто коли я розмовляю з тобою, для всіх решта – наче «заморожена», і це виглядає дуже дивно. Особливо це лякає маму... От я й не знаю, як вийти з цієї ситуації, щоб усім було добре...
— А чому ж ти мені не сказала?!.. — дуже здивувалася Стелла. — Адже я хотіла тебе розвеселити, а не засмутити! Я зараз піду.
— Але ти мене й справді втішила! — щиро заперечила я. — Це тільки через них...
— А ти скоро знову прийдеш? Я скучила... Так нецікаво самій гуляти... Добре бабусі — вона жива і може ходити куди хоче, навіть до вас...
Мені стало шалено шкода цю чудову, добру дівчинку...
— А ти приходь коли захочеш, тільки коли я буду сама, тоді нам ніхто не заважатиме, — щиро запропонувала я. — А до тебе я скоро прийду, щойно свята минуть. Тільки почекай.

Стелла радісно усміхнулася і, знову «прикрасивши» кімнату божевільними квітами і метеликами, зникла... А мені без неї відразу стало порожньо, неначе вона забрала з собою частинку радості, якою був наповнений цей чудовий вечір... Я поглянула на бабусю, шукаючи підтримки, але вона про щось дуже захоплено розмовляла зі своєю гостею і на мене жодної уваги не звертала. Усе начебто повернулося на свої місця і знову все добре, але я не переставала думати про Стеллу, про те, яка вона самотня і яка несправедлива чомусь інколи наша Доля... Пообіцявши собі якнайшвидше повернутися до своєї вірної подружки, я знову повністю «повернулася» до своїх «живих» друзів, і лише тато, що дуже уважно цілий вечір за мною спостерігав, дивився на мене здивованими очима, наче прагнув зрозуміти, де і що таке серйозне він зі мною так образливо колись проґавив...
Коли гості почали розходитися, хлопчик, що «видів», раптом заплакав... Я запитала його, що сталося, він надув губки і ображено сказав:
— А де дівцинка?.. І ведмедик? І метеликів нема...
Його мама натягнуто усміхнулася у відповідь, швиденько забрала другого сина, що не хотів з нами прощатися, і пішла додому...

Я була дуже засмучена і дуже щаслива одночасно!.. Уперше зустріла іншого малюка, в якого був схожий дар... І пообіцяла собі не заспокоїтися, доки не вдасться переконати цю «несправедливу» і нещасну маму, яким насправді величезним дивом був її малюк... У нього, як і в кожного з нас, мало бути право вільного вибору, і його мама не мала права позбавляти його цього... У всякому разі, доки він сам не почне щось розуміти.
Я підняла очі й побачила тата, який стояв, спершись на одвірок, і весь цей час із великою цікавістю спостерігав за мною. Тато підійшов і, лагідно обійнявши мене за плечі, тихенько промовив:
— Нумо, ходімо, розповіси мені, за що це ти тут так гаряче воювала...

І тоді мені стало дуже легко і спокійно на душі. Нарешті він про все-все дізнається, і мені вже ніколи не доведеться нічого від нього приховувати! Він був моїм найкращим другом, який, на жаль, не знав навіть половини правди про те, у чому насправді полягало моє життя... Це було нечесно і несправедливо... І я тільки тепер зрозуміла, наскільки дивно було весь цей час приховувати від тата моє «друге» життя тільки тому, що мамі здавалося — тато не зрозуміє... Я мала дати йому такий шанс ще раніше, і тепер дуже тішилася, що можу це зробити хоча б зараз...
Зручно вмостившись на його улюбленому дивані, ми говорили дуже довго... І як сильно мене втішило й здивувало те, що, в міру того, як я розповідала йому про свої неймовірні пригоди, батькове обличчя дедалі яснішало!.. Я зрозуміла, що вся моя «неймовірна» історія його не лише не лякає, а навпаки, чомусь робить дуже щасливим...
— Я завжди знав, що ти в мене будеш особливою, Світла... — коли я закінчила, дуже серйозно сказав тато. — Я пишаюся тобою. Чи можу чимось тобі допомогти?

Я була настільки приголомшена тим, що сталося, що зовсім раптово розревілася ридма... Тато гойдав мене на своїх руках, як маленьку дитину, тихенько щось нашіптував, а я від щастя, що він мене зрозумів, нічого не чула, лише усвідомлювала, що всі мої ненависні «таємниці» позаду, і тепер уже точно все буде добре...
Я написала про цей день народження тому, що він залишив у моїй душі глибокий слід чогось дуже важливого і дуже доброго, без чого моя розповідь про себе напевно виявилася б неповною...
Наступного дня все знову здавалося звичайним і буденним, наче й не було вчора того неймовірно щасливого дня народження...

Звичні шкільні й домашні турботи майже цілком забирали відпущений добою час, а той, що залишався, як завжди, був моїм найулюбленішим часом, і я намагалася використовувати його дуже «економно», щоб якнайбільше корисного дізнатися і якомога більше «незвичайного» в собі й у всьому довколишньому відшукати...
До «обдарованого» сусідського хлопчика мене, звичайно, не підпускали, пояснюючи тим, що малюк застудився, але, як я трохи пізніше дізналася від його старшого брата, хлопчик почувався чудово і «хворів», мабуть, лише для мене...
Було дуже шкода, що його мати, яка, напевно, пройшла свого часу досить «тернисту» дорогу того самого «незвичайного», категорично не бажала прийняти від мене жодної допомоги й прагнула всіляко відгородити від мене свого милого, талановитого синочка. Але це – лише один із безлічі тих гірких і образливих моментів мого життя, коли ніхто не потребував допомоги, яку я пропонувала, і таких «моментів» я тепер уже намагалася якомога ретельніше уникати... Людям неможливо щось довести, якщо вони не хотіли цього приймати. А доводити свою правду «з вогнем і мечем» я ніколи не вважала за правильне, тому воліла пустити все на самоплив, доки людина прийде до мене сама і попросить їй допомогти.

Від шкільних подруг я знову трохи віддалилася, оскільки віднедавна в них розмови майже завжди були про одне й те саме — які хлопчиська їм подобаються найбільше і як можна того чи іншого «привабити»... Відверто кажучи, я не могла збагнути, чим саме це так сильно їх тоді зацікавлювало, що вони могли безжалісно витрачати на це такий дорогий нам усім вільний час, і крім того, перебували в шаленому захопленні від усього, що розповіли одна одній або почули. Мабуть, до цієї складної епопеї «хлопчиська-дівчата» я наразі чомусь зовсім не була готова, за що й отримала від своїх подружок злобне прізвисько — «гордячка»... Хоча, думаю, що саме гордячкою я аж ніяк не була... Просто дівчат дратувало, що я відмовлялася від «заходів», які вони пропонували – тільки тому, що мене чесно це наразі не цікавило, а щоб витрачати свій вільний час марно, я не бачила жодної вагомої причини. Але, звісно, моїм шкільним товаришам така поведінка не подобалася, оскільки виокремлювала мене із загального натовпу і робила іншою, не такою, як решта, що, на їхню думку, було по шкільному «неприродно»...

Ось так минали мої зимові дні – на тлі того, що мене знову наполовину «відкинули» шкільні друзі й подруги, але це мене вже зовсім не засмучувало. Похвилювавшись через наші «взаємини» кілька років, я побачила, що, зрештою, в цьому немає жодного сенсу, оскільки кожен живе так, як вважає за потрібне. Ну а що з нас вийде пізніше — приватна проблема кожного. І ніхто не міг мене змусити витрачати свій цінний час на порожні розмови, коли я воліла проводити його, читаючи цікаві книги, гуляючи «поверхами» чи навіть катаючись зимовими стежинами на Заметілі...
Тато, після моєї чесної розповіді про мої «пригоди», чомусь раптово (на мою величезну радість!!!) перестав вважати мене «малим дитям» і несподівано відкрив мені доступ до всіх своїх раніше недозволених книг, що ще більше прихилило мене до «самотності вдома». Поєднуючи таке життя з бабусиними пирогами, я відчувала себе цілком щасливою й аж ніяк не самотньою...

Але, як траплялося й раніше, довго спокійно сидіти за своїм улюбленим читанням мені було «протипоказано», оскільки майже завжди конечно мало статися щось «неординарне»... От і того вечора, коли я спокійно читала нову книжку і з насолодою хрумтіла щойно спеченими вишневими пиріжками, несподівано з'явилася збуджено-скуйовджена Стелла і безапеляційним голосом заявила:
— Як добре, що я тебе знайшла — ти повинна зараз же піти зі мною!..
— А що сталося?.. Куди піти? — здивувавшись через такий незвичайний поспіх, запитала я.
— До Марії, там Дін загинув... Ну, гайда!!! — нетерпляче крикнула подруга.
Я відразу пригадала маленьку, чорнооку Марію, в якої був один-єдиний друг — її вірний Дін...
— Уже йду! — сполошилася я і швидко пішла за Стеллою на «поверхи»...

Зміст

Читати далі...