Шлях до потрібних знань

Мудрий не той, хто багато знає, а той, хто знає потрібне


Світлана де Роган-Лєвашова «Одкровення»

34. Смуток

Нас знову зустрів той похмурий, зловісний пейзаж, на який я вже майже не звертала уваги, оскільки він, як і все решта, після стількох ходінь у Нижній Астрал став для нас майже звичним, якщо до такого загалом можна звикнути...
Ми швидко роздивилися навколо, й одразу побачили Марію...

Мала, згорбившись, сиділа просто на землі, зовсім поникла, нічого не бачачи й не чуючи, тільки лагідно гладила замерзлою долонькою волохате, нерухоме тіло друга, що «пішов», ніби намагалася розбудити його цим... Суворі й гіркі, зовсім не дитячі сльози потоками лилися з її сумних, згаслих очей і, спалахуючи блискучими іскорками, зникали в сухій траві, зрошуючи її на мить чистим, живим дощем... Здавалося, цей і так досить жорстокий світ став для Марії ще більш холодним і чужим... Вона тепер зовсім сама, дивовижно беззахисна у своєму глибокому смутку, і вже нема кому її втішити, приголубити чи хоча б по-дружньому захистити... А поряд з нею величезним, нерухомим горбом лежав її найкращий друг, її вірний Дін... Вона притискалася до його м'якої волохатої спини, підсвідомо відмовляючись визнавати його смерть. І вперто не хотіла його покидати, наче знаючи, що навіть зараз, після смерті, він так само вірно її любив і щиро оберігав... Їй дуже бракувало його тепла, його сильної «волохатої» підтримки, і того звичного, надійного, «їхнього маленького світу», в якому мешкали тільки вони вдвох... Але Дін мовчав і вперто не хотів прокидатися... Навколо нього шастали якісь маленькі зубасті істоти, що намагалися схопити хоча б маленький шматок його волохатої «плоті»... Спершу Марія пробувала відганяти їх палицею, але побачивши, що нападники не звертали на неї жодної уваги, махнула на все рукою... Тут, як і на «твердій» Землі, існував «закон сильного», але коли цей сильний гинув — ті, хто не міг дістати його живим, тепер радо прагнули надолужити згаяне, «скуштувавши» його енергетичного тіла хоча б мертвим...

Від цього сумного видовища в мене різко защеміло серце й по-зрадницьки защипало в очах... Я раптом шалено пожаліла цю чудову хоробру дівчинку... І не могла уявити, як зможе вона, бідолашна, зовсім самотня в цьому страшному зловісному світі, захистити себе?!
Стеллині очі теж раптово волого заблищали — мабуть, її навідали схожі думки.
— Пробач, Маріє, а як загинув твій Дін? — нарешті я наважилася запитати.
Дівчинка підвела своє заплакане личко, по-моєму, навіть не розуміючи, про що її запитують. Вона була дуже далеко... Можливо, там, де її вірний друг ще жив, де вона не почувалася такою самотньою, де все було зрозуміло і добре... І мала не хотіла повертатися. Сьогоднішній світ був злим і небезпечним, а вона вже не мала на кого спертися і не було кому її захищати... Нарешті, глибоко зітхнувши й героїчно зібравши в кулачок свої емоції, Марія розповіла нам сумну історію Дінової смерті...

— Я була з мамою, а мій добрий Дін, як завжди, охороняв нас... І раптом звідкись з'явився страшний чоловік. Він був дуже поганим. Від нього хотілося бігти світ за очі, тільки я не могла зрозуміти — чому... Він був таким, як ми, навіть красивим, але дуже неприємним. Від нього віяло жахіттями і смертю. І він постійно реготав. А від цього реготу в нас із мамою кров холонула... Він хотів забрати з собою маму, казав, що вона йому служитиме... Мама виривалася, але він, звісно, був значно сильнішим... І тоді Дін спробував нас захистити – раніше йому це завжди вдавалося. Але чоловік був, напевно, якимсь особливим... Він шпурнув у Діна дивне помаранчеве «полум'я», яке неможливо було загасити... А коли Дін, ще палаючи, спробував нас захистити — чоловік його вбив блакитною блискавкою, яка раптом «спалахнула» з його руки. Ось так загинув мій Дін... І тепер я сама.
— А де твоя мама? — запитала Стелла.
— Мама тут, — мала зніяковіла.— Просто вона дуже часто злиться... І тепер у нас немає захисту. Тепер ми зовсім самі...

Ми із Стеллою перезирнулися... Відчували, що обох одночасно відвідала та сама думка — Світило!.. Він був сильним і добрим. Залишалося сподіватися, що він захоче допомогти цій нещасній самотній дівчинці і стати її справжнім захисником хоча б доти, коли вона повернеться у свій «хороший і добрий» світ...
— А де тепер цей страшний чоловік? Ти знаєш, куди він пішов? — нетерпляче запитала я. — І чому він таки не взяв із собою твою маму?
— Не знаю, напевно, він повернеться. Я не знаю, куди він пішов і хто він такий. Але він дуже, дуже злий... Чому він такий злий, дівчатка?
— Ну, це ми дізнаємося, обіцяю. А тепер — чи хотіла б ти побачити доброго чоловіка? Він теж тут, але, на відміну від того «страшного», справді дуже добрий. Він може бути твоїм другом, доки ти тут, якщо, звісно, ти цього захочеш. Друзі звуть його Світилом.
— О, таке красиве ім'я! І добре...
Марія поступово оживала, і коли ми запропонували їй познайомитися з новим другом, вона, хоч і не дуже впевнено, погодилася. Перед нами з'явилася вже знайома нам печера, а з неї лилося золотисте і тепле сонячне світло.
— Ой, дивіться!.. Це ж сонечко?!.. Воно як справжнє!.. А як воно потрапило сюди? — приголомшено втупилася в таку незвичайну для цього страшного місця красу мала.
— Воно і є справжнє, — усміхнулася Стелла. — Тільки його створили ми. Іди, подивися!
Марія боязко прошмигнула в печеру, і відразу, як ми й сподівалися, пролунав захоплений вереск...
Вона вискочила назовні зовсім очманіла і від здивування не могла зв'язати двох слів, хоча з її розплющених від цілковитого захоплення очей було видно – розповісти мала про що... Стелла лагідно обійняла дівчинку за плечі й повернула її в печеру... яка, на наш превеликий подив, була порожньою...
— Ну і де мій новий друг? — засмучено запитала Марія. — Хіба ви не сподівалися його тут знайти?
Стелла не могла збагнути, що ж могло трапитися, що змусило Світило покинути свою «сонячну» оселю?..
— Може, щось сталося? — поставила я зовсім безглузде запитання.
— Ну звісно — сталося! Інакше він би ніколи звідси не пішов.
— А може, тут теж був той злий чоловік? — перелякано запитала Марія.

Якщо чесно, у мене теж промайнула така думка, але висловити її я не встигла, оскільки з'явився Світило, ведучи за собою трьох малят... Діти, чимось смертельно налякані, тряслися, як осінні листочки і притискалися до Світила, боячись відійти від нього бодай на крок. Але дитяча цікавість невдовзі пересилила страх, і дітлахи, визираючи з-за широкої спини свого захисника, здивовано роздивлялися нашу незвичайну трійку... Щодо нас, то ми навіть забули привітатися і втупилися в малят, мабуть, із ще сильнішим зацікавленням, намагаючись зрозуміти, як вони потрапили в «нижній астрал» і що тут відбулося...
— Здрастуйте, любі... Вам не треба було сюди приходити. Тут коїться щось недобре... — лагідно привітався Світило.
— Ну, навряд чи тут загалом можна чекати хорошого... — сумно усміхнувшись, прокоментувала Стелла. — А як сталося, що ти пішов?!. Адже за цей час міг з'явитися хтось «поганий» і захопити все це...
— Що ж, тоді ти все знову «згорнула» б... — просто відповів Світило.
Тоді ми обоє здивовано втупилися в нього — це було найбільш відповідне слово, щоб назвати цей процес. Але звідки його знав Світило?!. Адже він нічого в цьому не розумів!.. Чи розумів, але нічого не казав?..
— За цей час чимало води спливло, любі... — ніби відповідаючи на наші думки, спокійно промовив він. — Я намагаюся тут вижити, і з вашою допомогою починаю дещо розуміти. А що когось приводжу, то не можу я сам насолоджуватися такою красою, коли за стіною ці малята тремтять від моторошного жаху... Не для мене це, якщо я не можу допомогти...

Я подивилася на Стеллу — вона виглядала дуже гордою і, звісно, мала рацію. Недаремно вона створювала для нього цей дивовижний світ — Світило справді був його вартий. Але він сам, як велике дитя, аж ніяк цього не розумів. Просто його серце було дуже великим і добрим, і не бажало приймати допомоги, якщо не могло ділитися нею з кимось іншим...
— А як вони тут опинилися? — показуючи на переляканих малят, запитала Стелла.
— О, про це довго розповідати. Я їх час до часу відвідував, вони з верхнього «поверху» приходили до батька з матір'ю... Іноді забирав до себе, аби вберегти від біди. Вони ж малі, не розуміли, як це небезпечно. Мама з татом були тут, от їм і здавалося, що все добре... А я постійно боявся, що побачать небезпеку вже запізно... От щойно сталося це «пізно»...
— А що накоїли їхні батьки, що потрапили сюди? І чому вони всі «пішли» одночасно? Вони загинули? — не переставала говорити жаліслива Стелла.
— Аби врятувати своїх малят, їхнім батькам довелося вбити інших людей... Саме за це і розплачувалися тут посмертно. Як і всі ми... Але тепер їх уже й тут немає... Їх уже ніде немає... — дуже сумно прошепотів Світило.
— Як — немає ніде? А що сталося? Вони що — і тут зуміли загинути?! Як це сталося?.. — здивувалася Стелла.
Світило кивнув.
— Їх убив чоловік, якщо «це» можна назвати людиною... Він чудовисько... Я намагаюся знайти його... аби знищити.
Ми відразу дружно втупилися в Марію. Знову це був якийсь страшний чоловік, і знову він убивав... Мабуть, це той самий, хто вбив її Діна.
— Ось дівчинка Марія, вона втратила свій єдиний захист, свого друга, якого теж убив «чоловік». Думаю, той самий. Як нам його знайти? Ти знаєш?
— Він сам прийде... — тихо відповів Світило і показав на малят, що притискалися до нього. — Він прийде по них... Він їх випадково відпустив, я йому перешкодив.

У нас із Стеллою поповзли по спинах великі-превеликі, колючі мурашки...
Це звучало зловісно... А ми ще не були досить дорослими, щоб когось так просто знищувати, і навіть не знали — чи зможемо... У книгах усе дуже просто — хороші герої перемагають чудовиськ... А от у реальності набагато складніше. І навіть якщо ти впевнений, що це — зло, щоб перемагати його, потрібна дуже велика сміливість... Ми знали, як чинити добро, що теж не всі вміють... А от як забирати чиєсь життя, навіть найбільш погане, ні Стеллі, ні мені наразі не довелося навчитися... І не спробувавши цього, ми не могли бути цілком упевнені, що наша «сміливість» у найпотрібнішу мить нас не підведе.

Я навіть не помітила, що весь цей час Світило дуже серйозно за нами спостерігає. І звісно, наші розгублені личка розповідали йому про всі «вагання» і «страхи» краще, ніж будь-яка, навіть найдовша, сповідь...
— Ви маєте рацію, любі — не бояться вбити лише дурні... або недолюдки... А нормальна людина до цього ніколи не звикне... особливо, якщо ніколи не пробувала. Але вам не доведеться пробувати. Я не допущу... Бо якщо ви, навіть праведно когось захищаючи, будете мстити, воно спалить ваші душі... І вже ніколи не будете такими, як раніше... Повірте мені.

Раптом просто за стіною пролунав моторошний регіт, від якого холонула душа... Малята верескнули і разом бухнули на підлогу. Стелла гарячково намагалася закрити печеру своїм захистом, але, мабуть, через сильне хвилювання їй нічого не вдавалося... Марія стояла, не ворухнувшись, біла, як смерть, і було видно, що до неї повертався стан пережитого недавно шоку.

— Це він... — нажахано прошепотіла дівчинка. — Це він убив Діна... І він уб'є нас усіх...
— Ну це ми ще побачимо, — підкреслено упевнено промовив Світило. — Не на таких натрапляли! Тримайся, дівчинко Маріє.
Регіт тривав. І я раптом дуже чітко зрозуміла, що так не могла сміятися людина! Навіть найбільш «нижньоастральна»... Щось у цьому було неправильно, щось не збігалося... Це більше скидалося на фарс. На якийсь фальшивий спектакль із дуже страшним, смертельним фіналом... І тоді мене нарешті «осяяло» — він не був тією людиною, якою виглядав!!! Це лише людська подоба, а нутро – страшне, чуже... І будь що буде — я вирішила спробувати з ним боротися. Але якби знала результат — напевно, не пробувала б ніколи...

Малята з Марією сховалися в глибокій ніші, якої не сягало сонячне світло. Ми із Стеллою стояли всередині, намагаючись якось втримати захист, що весь час чомусь рвався. А Світило, прагнучи зберегти залізний спокій, зустрічав це незнайоме чудовисько біля входу в печеру і, як я зрозуміла, не мав наміру пропускати його туди. Раптом у мене сильно защеміло серце, ніби в передчутті якоїсь великої біди...

Спалахнуло яскраве синє полум'я — усі ми дружно ойкнули... Те, що хвилину тому було Світилом, за коротку мить перетворилося на «ніщо», навіть не почавши чинити опір... Спалахнувши прозорим блакитним димком, він пішов у далеку вічність, не залишивши на цьому світі навіть сліду...

Ми навіть не встигли злякатися, як відразу в проході з'явився страшний чоловік. Він був дуже високим і на диво... красивим. Але цю красу псував мерзенний вияв жорстокості і смерті на його витонченому обличчі, а ще в ньому було якесь страхітливе «виродження», якщо таке можна якось визначити... І тут я раптом пригадала слова Марії про її «ужастика» Діна. Вона цілком мала рацію — краса може бути на диво страшною... а от добре «страшне» можна глибоко і сильно полюбити...
Страшний чоловік знову дико зареготав...

Його регіт болючою луною звучав у моєму мозку, впиваючись у нього тисячами якнайтонших голок, а моє оніміле тіло слабнуло, поступово майже «дерев'яніючи», ніби під сильним чужорідним впливом... Звук божевільного реготу феєрверком розсипався на мільйони незнайомих відтінків і гострими осколками повертався у мозок. І тоді я нарешті зрозуміла — це й справді було щось, схоже на дуже потужний «гіпноз», що своїм незвичайним звучанням постійно нарощувало страх, змушуючи нас панічно боятися цієї людини.
— Ну і що — ви ще довго будете реготати?! Чи боїтеся говорити? Бо нам набридло вас слухати, це дурощі! — несподівано для самої себе, грубо закричала я.

Я не розуміла, що на мене найшло і звідки в мене раптом стільки сміливості?! Адже від страху вже крутилася голова, а ноги підкошувалися, ніби я от-от зімлію, просто на підлозі цієї печери... Але недарма кажуть, що інколи від страху люди спроможні на подвиги... От і я, напевно, вже настільки «безмежно» боялася, що якимсь чином зуміла забути про той страх... На щастя, страшний чоловік нічого не помітив — мабуть, його дезорієнтував той факт, що я посміла з ним так нахабно заговорити. А я продовжувала, відчуваючи, що треба будь що якомога швидше розірвати цю «змову»...

— Ну як, трохи поговоримо, чи ви можете лише реготати? Говорити вас навчили?..
Я, як могла, зумисно його злила, намагаючись вибити з колії, але водночас шалено боялася, що він нам таки покаже, що вміє не лише говорити... Швидко глянувши на Стеллу, я спробувала передати їй картинку зеленого променя, що завжди рятував нас (цей «зелений промінь» означав просто дуже щільний, сконцентрований енергетичний потік, що витікав від зеленого кристалу, який колись подарували мені мої далекі «зоряні друзі» й енергія якого, мабуть, значно відрізнялася якістю від «земної», тому воно майже завжди безвідмовно спрацьовувало). Подруга кивнула, і доки страшний чоловік не встиг схаменутися, ми дружно вдарили його просто в серце... якщо воно, звичайно, там загалом було... Істота заревіла (я вже зрозуміла, що це не людина) й почала корчитися, ніби «зривала» з себе чуже «земне» тіло, що так їй заважало... Ми вдарили ще. І раптом побачили дві різні сутності, які, міцно зчепившись, спалахуючи блакитними блискавками, качалися на підлозі, ніби намагаючись спопелити один одного... Одна з них – красива людська, а друга... такого жаху нормальним мозком неможливо було ні припустити, ні уявити... По підлозі, люто зчепившись з людиною, качалося щось неймовірно страшне і зле, схоже на двоголове чудовисько, що стікало зеленою слиною й «усміхалося» оскаленими ножеподібними іклами... Зелене, лускоподібне зміясте тіло страхітливої істоти вражало гнучкістю, і було очевидно, що чоловік довго не витримає: якщо йому не допомогти, житиме бідолаха дуже мало, навіть у цьому жахливому світі...

Я бачила, що Стелла щосили намагається вдарити, але боїться пошкодити чоловіка, якому дуже хотіла допомогти. І тоді раптом зі свого сховку вискочила Марія і... якимсь чином схопивши за шию страшну істоту, на секунду спалахнула яскравим факелом і... назавжди перестала жити... Ми не встигли навіть скрикнути і вже тим більше щось зрозуміти, а тендітна, відважна дівчинка без вагань пожертвувала собою, щоб якась інша добра людина могла перемогти, живучи замість неї... У мене від болю буквально спинилося серце. Стелла заплакала... А на підлозі печери лежав незвичайно красивий і сильний за своєю будовою чоловік. Однак у цю мить він зовсім не виглядав сильним, радше навпаки — вмираючим і дуже вразливим... Чудовисько зникло. І, на наше здивування, відразу зник тиск, який ще хвилину тому загрожував повністю розтрощити наш мозок.

Стелла підійшла до незнайомця ближче й боязко доторкнулася долонькою до його високого чола — чоловік не виявляв жодних ознак життя. І лише з повік, що ледь здригалися, було видно, що він ще тут, з нами і не помер остаточно, щоб, як Світило з Марією, уже ніколи й ніде не жити...
— Але як же Марія... Як вона могла?!.. Адже вона зовсім маленька... — ковтаючи сльози, гірко шепотіла Стелла... блискучі великі горошини потоком текли по її блідих щоках і, зливаючись у мокрі доріжки, крапали на груди. — І Світило... Ну як так?.. Ну скажи! Як же так?!! Адже це аж ніяк не перемога, це гірше, ніж поразка!.. Не можна перемагати такою ціною!..

Що я могла їй відповісти?! Мені так само, як і їй, було дуже сумно і боляче... Втрата палила душу, залишаючи глибоку гіркоту в ще свіжій пам'яті і здавалося, закарбовувала цей страшний момент назавжди... Але треба було зосередитися, адже поруч, полохливо притискаючись один до одного, стояли зовсім маленькі, налякані до смерті діточки, і не було кому їх ні заспокоїти, ні приголубити. Тому я насильно загнала свій біль якнайглибше, тепло усміхнулася малятам і запитала, як їх звати. Дітки не відповіли, лише міцніше притислися один до одного, зовсім не розуміючи, що тут відбувалося і куди так швидко зник їх новий, щойно знайдений друг, з дуже добрим і теплим ім'ям — Світило...

Стелла, зіщулившись, сиділа на камінчику і тихо схлипувала та витирала кулачком пекучі сльози... Її тендітна, зіщулена фігурка була сповнена дуже глибокого смутку... І коли я дивилася на неї, таку скорботну й не схожу на мою звичайну «світлу Стеллу», мені раптом стало жахливо холодно і страшно, неначе в одну коротку мить яскравий і сонячний Стеллин світ згас і тепер оточувала лише темна порожнеча, що шкрябала душу...
Звичайне швидкісне Стеллине «самовідновлення» цього разу чомусь не спрацьовувало... Мабуть, дуже боляче втрачати дорогих її серцю друзів, особливо знаючи, що хоч як потім сумуватиме за ними, уже ніде й ніколи їх не побачить... Це була не звичайна тілесна смерть, коли ми всі отримуємо великий шанс — втілюватися знову. Померла їх душа... І Стелла знала, що ні відважна дівчинка Марія, ні «вічний воїн» Світило, ні навіть страшнуватий, добрий Дін, не втіляться вже ніколи, пожертвувавши своїм вічним життям для інших, можливо, й дуже добрих, але зовсім їм не знайомих людей...

У мене, як і в Стелли, теж дуже боліла душа, бо я вперше наяву побачила, як за власним бажанням у вічність пішли сміливі і дуже добрі люди... мої друзі. І здавалося, у моєму пораненому дитячому серці назавжди оселився смуток... Але я також уже розуміла: хоч як страждатиму і хай як цього бажатиму, їх ніщо не поверне... Стелла мала рацію — не можна перемагати такою ціною... Однак це був їхній вибір, і відмовити їм у цьому ми не мали жодного права. А спробувати переконати — у нас забракло часу... Але живим доводилося жити, інакше ця непоправна жертва була б марною. А цього не можна було допускати.
— Що робитимемо з ними? — поривчасто зітхнувши, Стелла показала на малят, що збилися в купку. — Їх не можна тут залишати.

Я не встигла відповісти, як пролунав спокійний і дуже сумний голос:
— Я з ними залишуся, якщо ви, звісно, дозволите.
Ми дружно підскочили й повернулися — говорив чоловік, якого врятувала Марія... А ми про нього зовсім забули.
— Як ви почуваєтеся? — якомога привітніше запитала я.
Я чесно не бажала зла цьому нещасному незнайомцеві, врятованому такою дорогою ціною. Це не його провина, і ми із Стеллою це чудово розуміли. Але страшна гіркота втрати наразі застилала мені гнівом очі, і хоча я знала – щодо нього це дуже й дуже несправедливо, не могла зосередитися і виштовхнути з себе цей страшний біль, залишаючи його «на потім», коли буду зовсім сама і, усамітнившись «у своєму кутку», зможу дати волю гірким і дуже важким сльозам... А ще я дуже боялася, що незнайомець якось відчує мою «неприязнь», і таким чином його звільнення втратить важливість і красу перемоги над злом, в ім'я якої загинули мої друзі... Тому я щосили намагалася опанувати себе і якомога щиріше усміхалася, чекаючи відповіді на запитання.
Чоловік сумно озирнувся довкола, мабуть, не зовсім розуміючи, що тут сталося і що загалом з ним весь цей час відбувалося...

— Ну, і де я?.. — тихо запитав він охриплим від хвилювання голосом. — Що це за місце, таке жахливе? Воно не схоже на те, що я пам'ятаю... Хто ви?
— Ми — друзі. І ви цілком маєте рацію — це не дуже приємне місце... А трохи далі місцевість загалом жахливо страшна. Тут жив наш друг, він загинув...
— Мені шкода, малі. Як загинув ваш друг?
— Ви його вбили, — сумно прошепотіла Стелла.

Я завмерла, втупившись у свою подругу... Це говорила не та, добре знана мені, «сонячна» Стелла, яка обов'язково всіх жаліла й ніколи не змусила б нікого страждати!.. Але, мабуть, біль утрати, як і в мене, викликав у неї неусвідомлене відчуття злості «на геть усіх», і мала наразі не могла цього в собі контролювати.
— Я?!. — вигукнув незнайомець. — Але це не може бути правдою! Я ніколи нікого не вбивав!..
Ми відчували, що він каже щиру правду і знали, що не маємо права перекладати на нього чужу провину. Тому, навіть не змовляючись, дружно заусміхалися і відразу намагалися швидко пояснити, що насправді сталося.
Чоловік тривалий час перебував у стані цілковитого шоку... Мабуть, те, що він почув, звучало для нього дико і зовсім не збігалося з тим, яким він насправді був і як ставився до такого страшного зла, що виходить за нормальні людські рамки...
— Як я зможу все це відшкодувати?!. Адже не зможу? І як із цим жити?!. — він взявся за голову... — Скільки я вбив, скажіть!.. Хтось може це сказати? А ваші друзі? Чому вони це зробили? Ну чому?!!!..
— Щоб ви змогли жити, як повинні... Як хотіли... А не так, як хотілося комусь... Щоб убити Зло, яке вбивало інших. Тому, напевно... — сумно сказала Стелла.
— Пробачте мені, любі... Пробачте... Якщо зможете... — чоловік виглядав зовсім прибитим, і мене раптом «вкололо» дуже погане передчуття...
— Ну ні! — обурено вигукнула я. — Тепер ви повинні жити! Чи ви хочете їхню жертву звести нанівець?! Не смійте навіть думати такого! Ви тепер замість них робитимете добро! Так буде правильно. А «відійти» — найлегше. І у вас тепер немає такого права.

Незнайомець очманіло в мене втупився, мабуть, не чекаючи такого бурхливого сплеску «праведного» обурення. А потім сумно усміхнувся і тихо сказав:
— Як ти їх любила!.. Хто ти, дівчинко?
У мене сильно задряпало в горлі і якийсь час я не могла витиснути з себе ні слова. Дуже боліла важка втрата й водночас було сумно за цього «неприкаяного» чоловіка, якому буде ох як непросто існувати з такою ношею...
— Я — Світлана. А це — Стелла. Ми просто гуляємо тут. Відвідуємо друзів чи допомагаємо комусь, коли можемо. Правда, друзів тепер уже не залишилося...
— Пробач мені, Світлано. Хоча, напевно, це нічого не змінить, якщо я щоразу проситиму у вас пробачення...

Сталося те, що сталося, і я не можу нічого змінити. Але я можу змінити те, що буде, правда? — чоловік впився у мене своїми синіми, як небо, очима і, сумно усміхнувшись, промовив: — І ще... Ти кажеш, я вільний у своєму виборі?.. Але виходить — не такий уже й вільний, люба... Радше це схоже на спокутування провини... І я з цим згоден, звісно. Однак це ваш вибір, що я зобов'язаний жити за ваших друзів. Бо вони віддали за мене життя.... Але я про це не просив, чи не так?.. Тому — це не мій вибір...

Я дивилася на нього, цілком ошелешена, і замість «гордого обурення», що от-от мало зірватися з моїх уст, я починала розуміти, про що він казав... Хоч як дивно чи образливо воно звучало — але це щира правда! Навіть якщо зовсім мені не подобалося...

Так, мені було дуже боляче за своїх друзів, за те, що я вже ніколи їх не побачу... що не вестиму чудових «вічних» бесід зі своїм другом Світилом у його дивовижній печері, наповненій світлом і душевним теплом... що не покаже кумедних місць, що їх знайшов Дін, реготунка Марія і не зазвучить веселим дзвіночком її сміх... І особливо боляче, що замість них тепер житиме цей зовсім незнайомий нам чоловік...
Але, з іншого боку — він не просив нас втручатися... Не просив гинути за нього. Не хотів забирати чиєсь життя. І тепер йому доведеться жити з цією важкою ношею, прагнути «сплачувати» своїми майбутніми вчинками провину, яка насправді не була його провиною... Найімовірніше, це провина тієї страшної неземної істоти, яка, захопивши сутність нашого незнайомця, вбивала «направо і наліво».
Але вже точно не його провина...
Як можна вирішувати — хто винен, а хто ні, якщо правда – з обох боків?.. І без сумніву, мені — розгубленій десятирічній дівчинці — життя здавалося в ту мить надто складним і багатогранним, щоб якось вирішувати тільки між «так і ні»... Адже в кожному нашому вчинку надто багато різних аспектів та думок, і видавалося неймовірно складно знайти правильну відповідь, яка була б правильною для всіх...
— Чи пам'ятаєте ви хоча б щось? Ким ви були? Як вас звати? Як давно ви тут? — аби уникнути делікатної й неприємної для всіх теми, запитала я.
Незнайомець ненадовго замислився.
— Мене звали Арно. Я пам'ятаю тільки, як жив там, на Землі. І пам'ятаю, як «пішов»... Адже я помер, правда? А потім нічого пригадати не можу, хоча дуже хотів би...
— Так, ви «пішли»... Або померли, якщо вам так більше до вподоби. Але я не впевнена, що це ваш світ. Думаю, ви маєте мешкати «поверхом» вище. Це світ «покалічених» душ... Тих, хто когось убив чи когось дуже образив або навіть просто багато обманював і брехав. Це страшний світ, напевно, той, що його люди називають Пеклом.
— А звідки ж тут ви? Як ви могли потрапити сюди? — здивувався Арно.
— Про це довго розповідати. Але це й справді не наше місце... Стелла живе на самому «верху». Ну, а я загалом ще на Землі...
— Як — на Землі?! — приголомшено запитав він. — Тобто — ти ще жива?.. А як ти опинилася тут? Та ще серед цьому жаху?
— Ну, якщо чесно, я теж не дуже люблю це місце... — усміхнувшись, зіщулилася я. — Але інколи тут з'являються дуже хороші люди. І ми намагаємося їм допомогти, як допомогли вам...
— І що ж мені тепер робити? Адже я не знаю тут нічого... І, як з’ясувалося, я теж убивав. Отже, це і є моє місце... Та й про них треба комусь потурбуватися, — лагідно потермосивши одного з малюків по кучерявій голівці, промовив Арно.

Дітки вдивлялися на нього, і їхня довіра зростала, ну а дівчинка вчепилася, як кліщ, і не мала наміру його відпускати... Вона була ще зовсім крихіткою, з великими сірими очима і з дуже кумедним, сміхотливим личком веселої мавпочки. У нормальному житті, на «справжній» Землі, вона, напевно, була дуже милим і лагідним дитям, улюбленцем усіх. А тут, після пережитих жахіть, її чисте сміхотливе личко виглядало до краю втомленим і блідим, а в сірих очах постійно жили туга і жах... Її братики були трохи старшими, напевно, років 5 і 6. Вони виглядали дуже зляканими і серйозними і, на відміну від своєї маленької сестри, не виявляли щонайменшого бажання спілкуватися.

Дівчинка — єдина з трійки, мабуть, не боялася нас, оскільки, дуже швидко освоївшись з «новоявленим» другом, уже цілком жваво запитала:
— Мене звати Майя. А можна я з вами залишуся, будь ласка?.. І братики теж… У нас тепер нікого немає. Ми вам допомагатимемо, — і повернувшись уже до нас із Стеллою, запитала: — А ви тут живете, дівчатка? Чому ви тут живете? Тут так страшно...
Своїм безперервним градом запитань і манерою запитувати відразу в двох вона дуже нагадала мені Стеллу. І я щиро розсміялася...
— Ні, Майє, ми, звісно, тут не живемо. Це ви були дуже хоробрими, що самі приходили сюди. Потрібна дуже велика мужність, аби зробити таке... Ви справжні молодці! Але тепер вам доведеться повернутися туди, звідки ви сюди прийшли, у вас нема причини тут залишатися.
— А мама з татом «зовсім» загинули?.. І ми вже не побачимо їх більше... Так?
Пухкі губки Майї засмикалися, і на щічці з'явилася перша велика сльоза... Я знала – якщо відразу цього не зупинити, сліз буде дуже багато... А в нашому теперішньому «загальнонапруженому» стані цього не можна допускати...
— Але ви живі, правда ж?! Тому, хочете чи ні, але вам доведеться жити. Думаю, мама з татом були б дуже щасливі, якби дізналися, що з вами все добре. Адже вони дуже любили вас... — якомога веселіше сказала я.
— Звідки ти це знаєш? — здивовано втупилося в мене малятко.
— Ну, вони скоїли дуже важкий вчинок, рятуючи вас. Думаю, тільки якщо дуже сильно когось любиш і кимось дорожиш, можна таке зробити...
— А куди ми тепер підемо? Ми підемо з вами?.. — запитально-благально дивлячись на мене своїми величезними сірими очиськами, запитала Майя.
— Ось Арно хотів би вас із собою забрати. Що ви про це думаєте? Йому теж не солодко... І з багатьма речами доведеться звикнутися, аби вижити. От і допоможете один одному... Так, думаю, буде дуже правильно.
Стелла нарешті отямилася й відразу «кинулася в атаку»:
— А як сталося, що цей монстр захопив тебе, Арно? Ти хоча б щось пам'ятаєш?..
— Ні... Пам'ятаю лише світло. Потім дуже яскравий луг, залитий сонцем... Але це вже не була Земля — а щось чудове і зовсім прозоре... Такого на Землі не буває. Однак відразу все зникло, а «прокинувся» я тут і тепер.
— А що, коли я спробую «поглянути» крізь вас? — раптом мені спала зовсім шалена думка.
— Як — крізь мене? — здивувався Арно.
— Ой, правильно! — вигукнула Стелла. — Як я сама не подумала?!
— Ну інколи, як бачиш, і мені щось на думку спадає... — розсміялася я. — Не завжди лише тобі придумувати!
Я спробувала «увійти» в його думки — нічого не відбувалося... Спробувала разом з ним «пригадати» той момент, коли він «ішов»...
— Ой, який жах!!! — пискнула Стелла. — Поглянь, це коли вони його захопили!!!

Мені перехопило подих... Картинка, яку ми побачили, й справді не була приємна! Арно щойно помер і його сутність почала підніматися блакитним каналом вгору. А просто за ним... до того самого каналу підкралися три абсолютно страхітливі істоти!.. Двоє з них – напевно, нижньоастральні земні сутності, а от третій безумовно видавався якимсь іншим, дуже страшним і чужорідним, очевидно не земним... І ці істоти дуже цілеспрямовано гналися за чоловіком, мабуть, намагаючись навіщось його захопити... А він, бідолаха, навіть не підозрював, що за ним так «мило» полюють, і витав у сріблястий-блакитній світлій тиші, насолоджуючись незвично глибоким, неземним спокоєм і, жадібно вбираючи цей спокій, відпочивав душею, забувши на мить шалений земний біль, що зруйнував його серце і «завдяки» якому він потрапив сьогодні в цей прозорий, незнайомий світ...

Наприкінці каналу, біля самого входу на «поверх», двоє чудовиськ блискавично прошмигнули слідом за Арно в той самий канал і несподівано злилися в одне, а потім це «одне» швиденько влилося в основного, наймерзеннішого, який, напевно, був найсильнішим з них. І він напав... Точніше, став раптом зовсім плоским, «розплився» майже до прозорого диму, «окутав» собою Арно, що нічого не підозрював, і повністю оповив його сутність, позбавляючи колишнього «я» і загалом будь-якої «присутності»... А потім, моторошно регочучи, відволік уже захоплену сутність бідного Арно (який щойно бачив красу верхнього «поверху») просто в нижній астрал...

— Не розумію... — прошепотіла Стелла. — Як вони його захопили, адже він видається таким сильним... Нумо погляньмо, що було раніше.
Ми знову спробували поглянути крізь пам'ять нашого нового знайомого... І відразу збагнули, чому він виявився такою легкою мішенню для захоплення...
З одягу й умеблювання виглядало, ніби відбувалося це приблизно сто років тому. Він стояв посередині величезної кімнати, а на підлозі лежали два повністю голі жіночі тіла... Точніше, жінка і дівчинка, якій могло бути від сили п'ятнадцять років. Обидва – страшенно побиті і, мабуть, перед смертю звіряче зґвалтовані. На бідному Арно «лиця не було»... Він стояв, наче мертвий, не ворушачись і, можливо, навіть не розуміючи, де в ту мить перебував, оскільки шок був дуже жорстоким. Якщо ми правильно розуміли — це його дружина і дочка, над якими хтось дуже по-звірячому поглумився... Хоча сказати «по-звірячому» неправильно, бо жоден звір не зробить того, на що інколи спроможна людина...

Раптом Арно закричав, як поранений звір, і звалився на землю, поряд із страшенно понівеченим тілом своєї дружини (?)... У ньому, як під час шторму, шаленими вихорами вирували емоції — безвихідь змінювалася злістю, лють застилала тугу, переростаючи в нелюдський біль, від якого не було рятунку... Він з криками качався по підлозі, не знаходячи виходу для свого горя... доки нарешті – який жах – зовсім не затих і вже не ворушився...
І зрозуміло — коли він відкрив такий бурхливий емоційний «шквал» і з ним помер, то став у цю мить ідеальною «мішенню» для захоплення з боку будь-яких, навіть найслабкіших «чорних» істот, а що вже казати про тих, що згодом так наполегливо гналися за ним, щоб використати його потужне енергетичне тіло як простий енергетичний «костюм»... щоб скоювати з його допомогою свої жахливі «чорні» справи...

— Не хочу далі цього дивитися... — пошепки промовила Стелла. — Загалом не хочу бачити більше жахіть... Хіба це по-людськи? Ну скажи мені!!! Хіба так правильно?! Ми ж люди!!!
У Стелли починалася справжня істерика, і це було так несподівано, що в першу секунду я зовсім розгубилася, не знаходячи, що сказати. Стелла була дуже обурена й навіть трохи зла, що в цій ситуації, напевно, було досить прийнятно і поясненно. Для інших. Але це було так на неї не схоже, що я аж тепер нарешті зрозуміла, як боляче і глибоко це нескінченне земне Зло поранило її добре, лагідне серце і як вона, мабуть, втомилася постійно нести цей людський бруд і жорстокість на своїх тендітних, ще зовсім дитячих плечах... Мені дуже захотілося обійняти цю милу, незламну і таку сумну зараз людинку! Але я знала – це ще більше її засмутить. Тому, прагнучи триматися спокійно, щоб не заторкнути ще глибше її «розхристаних» почуттів, спробувала заспокоїти її.

— Але є ж і хороше, не тільки погане!.. Поглянь навколо — а твоя бабуся?.. А Світило?.. Марія загалом жила лише для інших! І скільки таких!.. Їх дуже, дуже багато! Ти просто втомилася і сумуєш, бо ми втратили хороших друзів. От усе й постає в «чорних фарбах»... А завтра буде новий день, і ти знову станеш собою, обіцяю! А якщо хочеш, ми більше не ходитимемо на цей «поверх»? Хочеш?..
— Хіба причина в «поверсі»?.. — гірко запитала Стелла. — Нічого не зміниться від того, будемо ми сюди приходити, чи ні... Це просто земне життя. Воно зле... Я не хочу далі тут бути...
Я дуже злякалася, чи не хоче Стелла покинути мене й піти назавжди?! Але це так на неї не схоже!.. У всякому разі, це зовсім не та Стелла, яку я так добре знала... І я дуже хотіла вірити, що її шалена любов до життя і світлий радісний характер «зітруть на порох» нинішню гіркоту й озлоблення, і вже невдовзі це знову буде та сонячна Стелла, якою вона була ще так недавно...

Тому, трохи заспокоївшись, я вирішила не робити зараз жодних висновків і почекати до завтра, перш ніж вдаватися до серйозніших кроків.
— От поглянь, — раптом дуже зацікавлено промовила Стелла, і я полегшено зітхнула, — тобі не здається, що це не Земна сутність? Та, яка напала... Вона дуже не схожа на звичайних «поганих земних», яких ми бачили на цьому «поверсі». Може, тому вона й використовувала ті два земні чудовиська, бо сама не могла потрапити на земний «поверх»?

Мені вже й раніше здалося, що «головне» чудовисько й справді не було схожим на інших, яких нам доводилося тут бачити під час щоденних «походів» на нижній «поверх». І чому б не уявити, що воно прийшло звідкись здалеку?.. Адже якщо приходили добрі, як Вея, чому не могли прийти погані?
— Мабуть, ти маєш рацію, — замислено промовила я. — Воно і воювало не по земному. У нього була якась інша, не земна сила.
— Дівчатка, любі, а коли ми кудись підемо? — раптом пролунав тоненький дитячий голосок.
Зніяковіла від того, що перервала нас, Майя, проте, дуже наполегливо дивилася просто на нас своїми великими ляльковими очима, і мені раптом стало дуже соромно, що, захоплені своїми проблемами, ми зовсім забули, що з нами тут перебувають ці до смерті втомлені, до краю залякані малята, які чекають чиєїсь допомоги...
— Ой, пробачте, мої любі, ну звісно, підемо! — якомога радісніше вигукнула я і, звертаючись до Стелли, запитала: — Що робитимемо? Спробуємо пройти вище?

Зробивши захист малятам, ми зацікавлено чекали, як поведеться наш «новоспечений» друг. А він, уважно за нами спостерігаючи, дуже легко зробив собі такий самий захист і тепер спокійно чекав, що буде далі. Ми із Стеллою задоволено одна одній усміхнулися, розуміючи, що зовсім не помилялися щодо нього і що його місце точно не в нижньому Астралі... І хтозна, може, воно навіть вище, ніж ми думали.

Як завжди, усе довкола заіскрилося і заблискотіло, і через кілька секунд нас «втягнуло» на добре знайомий, гостинний і спокійний верхній «поверх». Було дуже приємно знову вільно зітхнути, не боячись, що якась мерзота раптом вискочить з-за рогу і, торохнувши по голові, спробує нами «поласувати». Світ знову був привітним і світлим, але наразі сумним, оскільки ми розуміли, що не так просто вигнати з серця глибокий біль і печаль, що їх залишили, йдучи, наші друзі... Вони жили тепер тільки в нашій пам'яті і в наших серцях... Бо більше ніде не могли жити. І я наївно пообіцяла собі, що пам'ятатиму їх завжди, ще не розуміючи тоді, що пам'ять, хоч яка чудова, заповниться потім подіями років, що минатимуть, й аж ніяк не кожна особа випливе так само яскраво, як пам'ятаємо її тепер, і поступово кожна, навіть дуже важлива для нас людина, почне зникати в щільному тумані часу, інколи зовсім звідти не повертаючись... Однак тоді мені здавалося, що це тепер назавжди і що цей нестерпний біль не покине мене навіки...

— Я щось придумала! — уже по-давньому радісно прошепотіла Стелла. — Ми можемо його ощасливити!.. Тільки треба декого тут пошукати!..
— Маєш на увазі його дружину? Я, зізнаюся, теж про це подумала. Але, думаєш, не зарано?.. Може, дамо йому змогу спершу освоїтися?
— А ти не хотіла б на його місці побачити їх живими?! — відразу обурилася Стелла.
— Ти, як завжди, маєш рацію, — усміхнулася я подрузі.
Ми повільно «пливли» сріблястою доріжкою, прагнучи не тривожити чужу печаль і дати кожному насолодитися спокоєм після пережитого в цей страхітливий день. Діточки поступово оживали, захоплено спостерігаючи за чудовими пейзажами, що пропливали повз них. І лише Арно вочевидь був від нас дуже далеко, блукаючи своєю, можливо, дуже щасливою пам'яттю, що викликала на його витонченому і такому красивому обличчі дивовижно теплу і ніжну усмішку...
— От бачиш, він їх, мабуть, дуже сильно любив! А ти кажеш — зарано!.. Нумо, пошукаймо! — не заспокоювалася Стелла.
— Гаразд, хай буде, як ти кажеш, — легко погодилася я, оскільки тепер теж вважала, що це правильно.
— Скажіть, Арно, як виглядала ваша дружина? — обережно почала я. — Якщо вам не дуже боляче про це говорити, звісно.
Він здивовано зазирнув мені в очі, ніби запитуючи, звідки я загалом знаю, що в нього була дружина?..
— Так сталося, що ми побачили, але тільки наприкінці... Це так страшно! — відразу додала Стелла.
Я злякалася, що перехід від його чудових видінь у страшну реальність вийшов дуже жорстоким, але «слово – не птах, вилетіло — не впіймаєш», щось змінювати було пізно, і ми могли тільки чекати, чи захоче він відповідати. На мій превеликий подив, його обличчя ще більше засяяло щастям, і він дуже лагідно відповів:
— О, вона була справжнім ангелом!.. Мала чудове світле волосся!.. І очі... Блакитні і чисті, як роса... О, як жаль, що ви її не побачили, мою любу Мішель!..
— У вас була ще донька? — обережно запитала Стелла.
— Донька? — здивовано запитав Арно і, зрозумівши, що ми бачили, відразу додав. — О, ні! Це її сестра. Їй було лише шістнадцять років...

Раптом у його очах промайнув такий жахливий, страшний біль, що я аж тепер зрозуміла, як сильно страждав цей нещасний чоловік!.. Можливо, не в силі перенести такий звірячий біль, він свідомо відгородив себе стіною їх колишнього щастя, прагнучи пам'ятати лише світле минуле і «стерти» зі своєї пам'яті жах того останнього страшного дня, наскільки йому давала змогу поранена й ослаблена душа...

Ми спробували знайти Мішель — але не виходило... Стелла здивовано на мене втупилася і тихо запитала:
— А чому я не можу її знайти, хіба вона й тут загинула?..
Мені здалося, що нам щось просто заважало відшукати її на цьому «поверсі» і я запропонувала Стеллі поглянути «вище». Ми прослизнули подумки на Ментал... і відразу її побачили... Вона й справді була дивовижно красивою — світлою і чистою, як струмочок. А на її плечах золотим плащем розсипалося довжелезне золоте волосся... Я ніколи не бачила такого довгого і красивого волосся! Дівчина була глибоко замисленою і сумною, як і багато з тих на «поверхах», що втратили кохання, рідних чи просто були самі...
— Здрастуй, Мішель! — не гаючи часу, відразу сказала Стелла. — А ми приготували тобі подарунок!
Жінка здивовано усміхнулася і лагідно запитала:
— Хто ви, дівчатка?
Але Стелла їй нічого не відповіла й подумки покликала Арно...

Я не зумію розповісти того, що подарувала їм ця зустріч... І не потрібно. Такого щастя не одягнути в слова — вони померкнуть... Мабуть, цієї миті не було щасливіших людей на всьому світі, і на всіх «поверхах»!.. І ми щиро тішилися разом з ними, не забуваючи тих, кому вони зобов'язані своїм щастям... Думаю, і малятко Марія, і наш добрий Світило були б дуже щасливі, побачивши їх і знаючи, що недаремно віддали за них своє життя...
Стелла раптом сполошилася і кудись зникла. Я пішла за нею, бо тут нам уже нічого було робити...
— І куди ви всі зникли? — здивовано, але дуже спокійно, зустріла нас запитанням Майя. — Ми думали, що ви нас покинули назовсім. А де наш новий друг?.. Невже і він зник?.. Ми сподівалися, він візьме нас зі собою...
З'явилася проблема... Куди тепер подіти цих нещасних малят — я не мала ані найменшого уявлення. Стелла поглянула на мене, думаючи про те саме й відчайдушно намагаючись знайти вихід.
— Придумала! — уже зовсім як «колишня» Стелла, вона радісно сплеснула в долоньки. — Ми зробимо їм радісний світ, у якому вони існуватимуть. А там і зустрінуть когось... Або хтось добрий їх забере.
— А тобі не здається, що потрібно їх тут з кимось познайомити? — намагаючись «якнадійніше» прилаштувати самотніх діток, запитала я.
— Ні, не здається, — дуже серйозно відповіла подруга. — Подумай сама, адже не всі померлі малята отримують таке... І не про всіх тут, мабуть, встигають потурбуватися. Тому буде чесно щодо інших, якщо ми просто створимо їм тут дуже красивий будинок, доки вони когось знайдуть. Адже вони втрьох, їм легко. А інші — самі... Я теж була сама, я пам'ятаю...
І раптом, пригадавши, напевно, той страшний час, вона стала розгубленою і сумною... і якоюсь незахищеною. Щоб повернути її, я подумки звалила на неї водограй неймовірно фантастичних квітів...
— Ой! — засміялася дзвіночком Стелла. — Ну що ти!.. Перестань!
— А ти перестань сумувати! — не здавалася я. — У нас ще так багато справ, а ти розкисла. Ходімо про дітей подбаємо!..
І тоді, зовсім несподівано, з'явився Арно. Ми здивовано в нього втупилися... боячись запитати. Я навіть встигла подумати — чи не сталося знову чогось страшного?.. Але він виглядав «безмежно» щасливим, тому я відразу відкинула безглузду думку.
— А що ти тут робиш?!.. — щиро здивувалася Стелла.
— Хіба ви забули — адже я діток маю забрати, я пообіцяв їм.
— А де Мішель? Ви що — не разом?
— Ну чому не разом? Звісно, разом! Просто я пообіцяв... Крім того, вона завжди любила дітей. Тому ми вирішили побути всі разом, доки їх не забере нове життя.
— То це чудово! — зраділа Стелла. І відразу перескочила на інше. — Ти дуже щасливий, правда? Ну скажи, ти щасливий? Вона в тебе така красива!!!
Арно довго й уважно дивився нам в очі, ніби бажаючи, але ніяк не наважуючись щось сказати. Потім, нарешті, зважився...
— Я не можу прийняти у вас це щастя... Воно не моє... Це неправильно... Я наразі його не гідний.
— Як це не можеш?!. — буквально підскочила Стелла. — Як не можеш — ще й як можеш!.. Лише спробуй відмовитися!!! Тільки поглянь, яка вона красуня! А кажеш — не можеш...
Арно сумно усміхався, дивлячись на розбурхану Стеллу. Потім лагідно її обійняв і тихо, тихо промовив:
— Адже ви мені невимовне щастя подарували, а я вам заподіяв такого страшного болю... Пробачте мені, любі, якщо зможете колись. Пробачте...
Стелла йому світло і лагідно усміхнулася, ніби хотіла показати, що все чудово розуміє і прощає йому, і що це зовсім не його провина. Арно тільки сумно кивнув і, кивнувши на діток, що тихо чекали, запитав:
— Чи можу я взяти їх зі собою «вгору», як ти думаєш?
— На жаль — ні, — сумно відповіла Стелла. — Вони не можуть піти туди, вони залишаться тут.
— Тоді ми теж залишимося... — прозвучав лагідний голос. — Ми будемо з ними.
Ми здивовано обернулися — це була Мішель. «От усе й владналося», — задоволено подумала я. І знову хтось чимось добровільно пожертвував, і знову перемагало просте людське добро... Я дивилася на Стеллу — маля усміхалося. Усе знову добре.
— Ну що, погуляєш зі мною ще трішки? — з надією запитала Стелла.
Мені вже давно час було додому, але я знала, що нізащо її зараз не покину і ствердно кивнула...

Зміст

Читати далі...