Шлях до потрібних знань

Мудрий не той, хто багато знає, а той, хто знає потрібне


Світлана де Роган-Лєвашова «Одкровення»

35. Ізидора

Чесно кажучи, мені не дуже хотілося гуляти, оскільки після всього, що сталося, мій стан можна було назвати дуже й дуже «посереднім». Але залишати Стеллу саму я теж не могла, тому, щоб нам обом було добре хоча б «наполовину», ми вирішили далеко не йти, а просто трошки розслабити свій мозок, що вже майже «закипав», і дати відпочити замордованим болем серцям, насолоджуючись тишею і спокоєм ментального поверху...

Ми повільно пливли в лагідному сріблястому серпанку, повністю розслабивши свою пошарпану нервову систему і занурюючись у приголомшливий, незрівнянний тутешній спокій... Раптом Стелла захоплено крикнула:
— Оце так! Ти лише поглянь, яка краса!..
Я озирнулася довкола й відразу зрозуміла, про що вона...

Це таки було надзвичайно красиво!.. Ніби хтось, граючись, створив справжнє небесно-блакитне «кришталеве» царство!.. Ми здивовано розглядали неймовірно величезні ажурні крижані квіти, припорошені світло-блакитними сніжинками; і сплетіння крижаних дерев, що спалахували синіми відблисками від щонайменшого поруху «кришталевого» листя й були заввишки з наш триповерховий будинок... Посеред цієї неймовірної краси, в спалахах справжнього «північного сяйва», гордо височів, аж перехоплювало подих, величавий крижаний палац, виблискуючи переливами небачених сріблясто-блакитних відтінків...

Що ж це було?! Кому настільки подобався цей холодний колір?..
Ніхто чомусь наразі не виходив, не виявляв особливого бажання нас зустрічати... Це трохи дивувало, адже зазвичай господарі цих прекрасних світів були дуже гостинні й доброзичливі, за винятком тих, які щойно з’явилися на «поверсі» (тобто щойно померли) і ще не готові були спілкуватися з іншими, або просто воліли переживати щось суто особисте й важке на самоті.
— Як ти думаєш, хто живе в цьому дивному світі?.. — чомусь пошепки запитала Стелла.
— Хочеш — поглянемо? — несподівано для себе запропонувала я.

Я здивувалася, що моя втома кудись зникла і я раптом зовсім забула про обіцянку, яку дала собі хвилину тому: не втручатися в жодні, навіть найнеймовірніші випадки до завтра або хоча б доти, доки бодай трохи не відпочину. Звісно, знову спрацьовувала моя ненаситна цікавість, яку я наразі так і не навчилася вгамовувати, навіть тоді, коли в цьому справді є потреба...

Тому намагаючись, наскільки дозволяло моє вимучене серце, «абстрагуватися» й не думати про наш невдалий, сумний і важкий день, я відразу охоче поринула в «нове і незвідане», передчуваючи незвичайну й захопливу пригоду...

Ми плавно «пригальмували» біля самого входу в приголомшливий «крижаний» світ, і раптом з-за блакитного дерева, що виблискувало іскрами, вийшла людина... Це була дуже незвичайна дівчина — висока і струнка, і дуже красива, вона здавалася б ще зовсім молодесенькою, майже дитям, якби не очі... Вони сяяли спокійною, світлою печаллю і були глибокими, як криниця з дуже чистою джерельною водою... І в цих чудових очах таїлася така мудрість, яку нам із Стеллою ще довго не дано осягнути...

Анітрохи не здивувавшись з нашої появи, незнайомка тепло усміхнулася і тихо запитала:
— Що вам, малі?
— Ми просто проходили поруч і захотіли подивитися на вашу красу. Пробачте, якщо потривожили... — трохи засоромившись, пробурмотіла я.
— Ну що ви! Заходьте всередину, там, напевно, буде цікавіше... — махнувши рукою вглибину, знову усміхнулася незнайомка.

Ми миттю прослизнули повз неї всередину «палацу», не в змозі стримати цікавості, що виривалася назовні, і вже заздалегідь передчуваючи щось дуже-дуже «цікаве».
Те, що ми побачили всередині, настільки нас приголомшило, що ми із Стеллою буквально завмерли в нестямі, відкривши роти, як зголоднілі одноденні пташенята, не в змозі сказати ні слова...
«Підлоги» в палаці не було... Все витало в іскристому сріблястому повітрі, створюючи враження осяйної нескінченності. Фантастичні «сидіння», схожі на скупчення блискотливих густих хмарин, які, плавно погойдуючись, висіли в повітрі, то ущільнюючись, то майже зникаючи, наче привертаючи увагу й запрошуючи на них сісти... Сріблясті «крижані» квіти, виблискуючи і переливаючись, прикрашали все довкола, приголомшуючи різноманітністю форм і візерунками дуже тонких, майже ювелірних пелюсток. А високо на «стелі», засліплюючи небесно-блакитним світлом, висіли неймовірної краси величезні крижані «бурульки», що перетворювали цю казкову «печеру» на фантастичний «крижаний світ», якому, здавалося, нема краю...

— Ходімо, гості мої, дідусь дуже втішиться! — плавно пропливаючи повз нас, тепло промовила дівчина.
Я нарешті зрозуміла, чому вона здавалася нам незвичайною — коли незнайомка пересувалася, за нею постійно тягнувся блискучий «хвіст» якоїсь особливої блакитної матерії, який виблискував і, наче смерч, вився довкола її тендітної фігурки, розсипаючись за нею сріблястим пилом...

Ми навіть не встигли здивуватися, як побачили дуже високого, сивого старця, що гордо сидів на дивному, дуже красивому кріслі, начебто в такий спосіб підкреслюючи необізнаним свою значущість. Він зовсім спокійно спостерігав, як ми наближалися, на його обличчі не було здивування, воно наразі не виявляло жодних емоцій, окрім теплої, дружньої усмішки.

Білий, зі сріблястими переливами одяг старця майорів на вітрі і зливався з таким самим цілковито білим довжелезним волоссям, що робило його схожим на доброго духа. І лише очі, такі самі таємничі, як і в нашої красивої незнайомки, вражали безмежним терпінням, мудрістю і глибиною, змушуючи нас зіщулюватися від нескінченності, що пролягала в них...
— Здорові будьте, гості! — лагідно привітався старець. — Що привело вас до нас?
— І ви здорові були, дідусю! — радісно привіталася Стелла.
Це вперше за час нашого досить тривалого знайомства я здивовано почула, що вона до когось, нарешті, звернулася на «ви»...

У Стелли була дуже безпосередня манера звертатися до всіх на «ти», начебто підкреслюючи цим, що всі, кого вона зустрічає, – і дорослі, і ще зовсім малята, – є її добрими давніми друзями і що для кожного з них в неї «навстіж» відкрита душа... Це, звісно, відразу й повністю привертало до неї навіть найбільш замкнених і самотніх людей, і лише дуже нечулі душі не знаходили до неї шляху.
— Чому тут так «холодно»? — відразу, за звичкою, посипалися запитання. — Я маю на увазі, чому всюди такий «крижаний» колір?
Дівчина здивовано поглянула на Стеллу.
— Я ніколи про це не думала... — замислено сказала вона. — Напевно, тому, що тепла нам вистачило на все наше життя, що залишилося. Річ в тому, що на Землі нас спалили...
— Як — спалили?!. — приголомшено втупилася в неї Стелла. — Насправді спалили?..
— Ну так. Просто я там була Відьмою — відала багато... І вся моя сім'я теж. Дідусь — Відун, а мама була найсильнішою Відункою на той час. Це означає — виділа те, чого інші не могли бачити. Майбутнє вона бачила так само, як ми бачимо сьогодення. І минуле теж... Загалом, багато могла і знала — ніхто стільки не знав. А звичайним людям це, мабуть, не подобалося — вони не надто любили тих, хто багато «знає»... Хоча, коли їм була потрібна допомога, вони зверталися саме до нас. І ми допомагали... А потім ті, кому ми допомогли, зрадили нас...

Дівчина-відьма дивилася потемнілими очима вдалину, на мить не бачачи й не чуючи нічого довкола, полинувши в якийсь тільки її відомий далекий світ. Потім, зіщулившись, пересмикнула тендітними плічками, ніби пригадавши щось дуже страшне, і тихо продовжила:
— Стільки століть минуло, а я й досі відчуваю, як полум'я пожирає мене... Тому, напевно, і «холодно» тут, як ти кажеш, люба, — звертаючись до Стелли, закінчила дівчина.
— Але ти не можеш бути Відьмою!.. — впевнено заявила Стелла. — Відьми – старі і страшні, і дуже погані. Так написано в наших казках, які мені бабуся читала. А ти добра! І така красива!..
— Ну, казки бувають різні... — сумно всміхнулася дівчина-відьма. — Адже саме люди їх і вигадують... А змальовувати нас старими і страшними комусь, напевно, зручніше... Так легше пояснити непоясненне і легше викликати неприязнь... Адже ти теж більше співчуватимеш, якщо спалюватимуть молоду і красиву, ніж стару і страшну, чи не так?
— Ну, стареньких мені теж дуже шкода... тільки не злих, звісно, — опустивши очі, сказала Стелла. — Будь-яку людину шкода, коли такий страшний кінець — і, пересмикнувши плічками, наче копіюючи дівчину-відьму, продовжила: — А тебе справді-справді спалили?!. Зовсім-зовсім живу?.. Як тобі, напевно, було боляче!.. А як тебе звуть?
Слова звично вилітали з малої кулеметною чергою, я не встигала її зупинити, тому боялася, що господарі образяться, і замість бажаних гостей ми станемо тягарем, якого вони спробують якнайшвидше позбутися.

Але чомусь ніхто не ображався. Вони обоє – і старець, і його красуня внучка, приязно усміхаючись, відповідали на будь-які запитання, і здавалося, що наша присутність справді щиро їх тішила...
— Мене звати Ганна, люба. І мене «справді-справді» повністю спалили колись... Але це було дуже-дуже давно. Вже минуло майже п'ять сотень земних років...

Я була шокована почутим і дивилася на цю дивовижну дівчину, не в змозі відвести від неї очей, і намагалася уявити той жах, який довелося пережити цій дивовижно красивій і ніжній душі!..
Їх спалювали за їхній Дар!!! Тільки за те, що вони могли бачити і робити більше, ніж інші! І як люди могли таке чинити?!. І хоча я вже давно зрозуміла, що жоден звір не в змозі зробити те, що інколи робила людина, все одно це було настільки дико, що на якусь мить в мене повністю пропало бажання називатися «людиною»...

Це вперше в своєму житті я реально почула про справжніх Відунів і Відьом, в існування яких вірила завжди... І ось, побачивши нарешті справжню Відьму наяву, я, звісно, страшенно захотіла «відразу ж і про все-все» в неї розпитати!!! Моя нестримна цікавість «не вгавала» всередині, буквально знемагаючи від нетерпіння, і благала запитувати зараз і обов'язково «про все»!..

І ось, мабуть, не помітивши, настільки глибоко я занурилася в цей чужий світ, що так несподівано мені відкрився, я не встигла вчасно правильно відреагувати на картинку, що постала переді мною подумки... і довкола мого тіла спалахнула жахливо реальна за своїми страшними відчуттями пожежа!..

Ревучий вогонь «лизав» мою беззахисну плоть пекучими язиками полум'я, вибухаючи всередині й майже відбираючи розум... Дикий, неймовірно жорстокий біль захлиснув з головою, проникаючи в кожну клітинку!.. Злетівши «до стелі», він звалився на мене шквалом невідомого страждання, яке неможливо було нічим втамувати, ані зупинити. Засліплюючи, вогонь скрутив мою сутність, що вила від нелюдського жаху, в больовий клубок, не даючи дихнути!.. Я намагалася кричати, але голосу не було чути... Світ валився, розбиваючись на гострі друзки, і здавалося, що назад його вже не зібрати... Тіло палахкотіло, як моторошний святковий факел... спопеляючи мою поранену душу, що згорала разом з ним. Раптом, страшно закричавши.., несподівано для себе я знову опинилася у власній «земній» кімнаті, й далі цокаючи зубами від нестерпного болю, що так несподівано звідкись звалився. Все ще оглушена, я стояла, розгублено озираючись довкола, не в змозі зрозуміти, хто і за що міг таке зі мною вчинити...

Попри дикий переляк, мені поступово вдалося якимсь чином опанувати себе і трошки заспокоїтися. Подумавши, я нарешті зрозуміла, що це, найімовірніше, було просто надто реальне видіння, яке за своїми відчуттями повністю повторювало той жах, що стався колись із дівчиною-відьмою...

Незважаючи на страх і ще надто живі відчуття, я відразу спробувала повернутися в казковий «крижаний палац» до своєї покинутої подружки, яка вже, мабуть, дуже нервувала. Але чомусь нічого не виходило... Я була вичавлена, як лимон, не залишалося сил навіть думати, що вже казати про таку «подорож». Розлютившись на себе за свою «м'якотілість», я знову спробувала зібратися, аж раптом чиясь чужа сила буквально втягнула мене у вже знайому «крижану» залу, де, схвильовано підстрибуючи, не знаходила собі місця моя вірна подруга Стелла.
— Ну як це ти?!. Я так злякалася!.. Що з тобою сталося? Добре, що вона допомогла, а то ти б і тепер ще «десь» літала! — задихаючись від «праведного обурення», відразу ж випалила мала.
Я й сама наразі не дуже розуміла, як зі мною могло таке статися, і ось несподівано почула лагідний голос незвичайної господині крижаного палацу:
— Люба моя, ти ж дариня!.. Як ти тут опинилася? Ти ж жива!!! Тобі все ще боляче? — Я здивовано кивнула. — Ти що, не можна такого дивитися!..
Дівчина Ганна лагідно взяла у свої прохолодні долоні мою голову, яка ще «палала» від болю, що спопеляв, і я невдовзі відчула, як страшний біль повільно почав минати, а за хвилину зник зовсім.
— Що це було?.. — запитала я очманіло.
— Просто ти поглянула на те, що було зі мною. Але ти ще не вмієш захиститися, от і відчула все. Ти дуже допитлива, в цьому твоя сила, але й твоя біда, люба... Як же тебе звати?
— Світлана... — помалу оговтуючись, хрипло промовила я. — А вона — Стелла. Чому ви мене даринею називаєте? Мене вже вдруге так називають, і я дуже хотіла б знати, що це означає. Якщо можна, звичайно.
— А хіба ти не знаєш?!. — здивовано запитала дівчина-відьма. — Я заперечно похитала головою. — Дариня — та, що «дарує світло й оберігає світ». А іноді навіть рятує його...
— Ну, мені хоча б себе врятувати наразі!.. — щиро розсміялася я. — Та й що я можу дарувати, якщо сама ще зовсім нічого не знаю. І роблю поки що самі помилки... Нічого ще не вмію!.. — і, подумавши, засмучено додала. — Та й не вчить ніхто! Хіба що інколи бабуся, і ще Стелла... А я так хотіла б вчитися!..
Вчитель приходить тоді, коли учень ГОТОВИЙ вчитися, люба, — усміхнувшись, тихо сказав старець. — А ти ще не вивчила навіть саму себе. Навіть того, що в тобі вже давно відкрито.
Щоб не показувати, наскільки мене засмутили його слова, я спробувала відразу змінити тему й задала дівчині-відьмі делікатне запитання, що не давало мені спокою.
— Пробачте за нескромність, Ганно, але як ви змогли забути такий страшний біль? І чи можливо загалом таке забути?..
— Я й не забула, люба. Я просто зрозуміла і прийняла його... Інакше неможливо було б далі існувати, — сумно похитавши головою, відповіла дівчина.
— Але як можна зрозуміти таке?! Та й що розуміти в болеві?.. — не здавалася я. — Це що — мало навчити вас чогось особливого?.. Вибачте, але я ніколи не вірила в таке «навчання»! Як на мене, лише безпорадні «вчителі» можуть використовувати біль!
Мене переповнювало обурення, я не в змозі була спинити свої хаотичні думки!.. І хоч як намагалася, не могла заспокоїтися.

Щиро жаліючи дівчину-відьму, я водночас шалено хотіла все про неї знати, а це означало — задавати їй безліч запитань про те, що могло заподіяти їй біль. Це нагадувало собі крокодила, який, пожираючи свою нещасну жертву, проливав за нею гіркі сльози... Але хоч як соромно мені було — я не могла нічого змінити... Це вперше за своє коротке життя я майже не зважала на те, що своїми запитаннями можу зробити людині боляче... Мені було дуже соромно, але водночас я розуміла, що поговорити з нею про все це чомусь дуже для мене важливо, і запитувала далі, «заплющивши на все очі»... Але дівчина-відьма, що мене здивувало й заспокоїло, абсолютно не ображалася й спокійно відповідала на мої наївні дитячі запитання, не висловлюючи якнайменшого обурення.

— Я зрозуміла причину того, що сталося. А також те, що це, мабуть, теж було моїм випробуванням... Коли я його пройшла, мені відкрився цей чудовий світ, у якому ми тепер живемо разом з дідусем. І ще багато чого...
— Невже потрібно було терпіти таке, тільки заради того, щоб потрапити сюди?!. — жахнулася Стелла.
— Гадаю — так. Хоча не можу сказати напевно. В кожного свій шлях, — сумно промовила Ганна. — Але головне те, що я все-таки це пройшла, зумівши не зламатися. Моя душа залишилася чистою і доброю, не розлютившись на світ і на людей, що стратили мене. Я зрозуміла, чому вони знищували нас... тих, які були «іншими». Яких вони називали Відунами і Відьмами. А інколи ще й «бісовими дітьми»... Вони просто боялися нас... Боялися того, що ми сильніші за них, а також того, що для них ми були незрозумілими. Вони ненавиділи нас за те, що ми вміли. За наш Дар. І ще — надто сильно заздрили нам... Але дуже мало хто знав, що чимало наших вбивць самі потай намагалися вчитися всього того, що вміли ми, тільки не виходило в них нічого. Мабуть, душі були надто чорними...
— Як — вчилися?!. Хіба вони самі не проклинали вас?.. Хіба не тому спалювали, що вважали витвором Диявола? — повністю сторопівши, запитала я.
— Саме так і було, — кивнула Ганна. — Але спершу наші кати застосовували щодо нас жорстокі тортури, прагнучи дізнатися заборонене, відоме лише нам... А потім вже спалювали, вирвавши багатьом язики, аби вони мимоволі не розповіли про те, що з ними зробили. А ви запитаєте в мами, вона чимало пройшла, більше, ніж всі решта, напевно... Тому й пішла далеко після смерті, на власний вибір, чого жоден з нас не зміг.
— І де тепер твоя мама? — запитала Стелла.
— О, вона десь в «чужих» світах, я туди ніколи не зможу піти! — прошепотіла Ганна, і в її голосі звучала дивна гордість. — Але ми інколи кличемо її, і вона приходить до нас. Вона любить і пам'ятає нас... — і раптом, сонячно усміхнувшись, додала: — І про такі дива розповідає!!! Як би хотілося все це побачити!..
— А хіба вона не може допомогти тобі, щоб туди піти? — здивувалася Стелла.
— Гадаю — ні... — засмутилася Ганна. — Вона була набагато сильнішою за всіх нас на Землі, і її «випробування» було набагато страшніше за моє, тому, напевно, і заслужила на більше. А ще вона була значно талановитішою, звісно...
— Але навіщо було потрібне таке страшне випробування? — обережно запитала я. — Чому ваша Доля була такою Злою? Адже ви не були поганими, допомагали іншим, хто не мав такого Дару. Навіщо ж було робити з вами таке?!.
— Напевно, для того, щоб наша душа зміцніла... Аби могли багато витримати і не ламатися. Хоча тих, хто зламався, теж було чимало... Вони проклинали свій Дар. І перед тим, як вмирали, — відрікалися від нього...
— Але як так?! Хіба можна від себе відректися?!. — відразу ж обурено вигукнула Стелла.
— Ще й як можна, люба... Ой, ще й як можна! — тихо промовив дивовижний старець, що дотепер спостерігав за нами, не втручаючись у розмову.

— Ось і дідусь вам підтвердив, — усміхнулася дівчина. — Не всі ми готові до такого випробування... І не всі можуть витерпіти такий біль. Але річ навіть не в болеві, а в силі нашого людського духу... Адже після болю залишався ще страх від пережитого, який навіть після смерті чіпко сидів в нашій пам'яті і, як хробак, гриз залишки нашої мужності. Саме цей страх здебільшого й ламав людей, які пройшли через цей жах. Варто було потім, вже в цьому (посмертному) світі тільки трохи їх налякати, і вони відразу здавалися, стаючи слухняними «ляльками» в чужих руках. А руки ці, звісно, були аж ніяк не «білими»... Ось і з'являлися тоді на Землі «чорні» маги, «чорні» чаклуни і подібні до них, коли їхні сутності знову поверталися туди. Маги «на ниточках», як ми їх називали... Отже, недаремно, напевно, ми таке випробування проходили. Дідусь теж через все це пройшов... Але він дуже сильний. Набагато сильніший за мене. Він зумів «піти», не чекаючи кінця. І мама зуміла. Ось тільки я не змогла...
— Як — піти?!. Померти до того, як його спалили?!. А хіба таке можливе? — запитала я, шокована.
Дівчина кивнула.
— Але не кожен це може, звісно. Потрібна дуже велика мужність, аби наважитися перервати своє життя... Мені не вистачило... Але дідусеві цього не бракує! — гордо усміхнулася Ганна.
Я бачила, що вона дуже любила свого доброго, мудрого дідуся... І на коротку мить на душі мені стало дуже порожньо і сумно. Неначе знову повернулася глибока, невиліковна туга...
— В мене теж був дуже незвичайний дідусь... — раптом дуже тихо прошепотіла я.
Але гіркота відразу ж звично стиснула горло, і продовжити я вже не змогла.
— Ти дуже його любила? — співчутливо запитала дівчина.
У відповідь я лиш кивнула, а подумки обурилася, що виявила таку «необачну» слабкість...
— Ким був твій дід, дівчинко? — лагідно запитав старець. — Я його не бачу.
— Я не знаю, ким він був... І ніколи не знала. Але, думаю, ви не бачите його тому, що після смерті він перейшов жити в мене... І, напевно, саме тому я можу робити те, що роблю... Хоча можу, звісно, ще дуже мало...
— Ні, дівчино, він лише допоміг тобі «відкритися». А робиш все ти і твоя сутність. В тебе великий Дар, люба.
— Чого вартий цей Дар, якщо я не знаю про нього майже нічого?!. — гірко вигукнула я. — Якщо не змогла навіть врятувати сьогодні своїх друзів?!.

Я засмучено плюхнулася на пухнасте сидіння, навіть не помічаючи його «іскристої» краси, дуже ображена сама на себе за свою безпорадність, і раптом відчула, як зрадливо заблистіли очі... А плакати в присутності цих чудових, мужніх людей мені нізащо не хотілося!.. Тому, щоб хоч якось зосередитися, почала подумки «осмислювати» крупинки несподівано отриманої інформації, аби, знову ж таки, заховати їх дбайливо у своїй пам'яті, не втративши жодного важливого слова, не забувши якоїсь розумної думки...
— Як загинули Ваші друзі? — запитала дівчина-відьма.
Стелла показала картинку.
— Вони могли й не загинути... — сумно похитав головою старець. — В цьому не було конечної потреби.
— Як — не було?!. — відразу ж обурено підскочила скуйовджена Стелла. — Адже вони рятували інших добрих людей! Вони не мали вибору!
— Пробач мені, мала, але ВИБІР Є ЗАВЖДИ. Тільки важливо вміти правильно вибрати... Поглянь — і старець показав те, що хвилину тому показувала йому Стелла.
— Твій друг-воїн намагався боротися тут із злом так само, як боровся з ним на Землі. Але ж це вже інше життя, і закони в ньому зовсім інші. Так само, як іншою є й зброя... Лише ви двоє робили це правильно. А ваші друзі помилилися. Вони могли б ще довго жити... Звісно, в кожної людини є право вільного вибору, і кожен має право вирішувати, як використовувати своє життя. Але тоді, коли знає, як міг би діяти, знає всі можливі шляхи. А ваші друзі не знали. Тому й зробили помилку і заплатили найдорожчу ціну. Однак в них були прекрасні і чисті душі, тому — пишайтеся ними. Ось тільки ніхто й ніколи не зможе їх повернути...
Ми із Стеллою зовсім розкисли, і, мабуть, щоб нас якось «розвеселити», Ганна сказала:
— Хочете, спробую покликати маму, аби ви змогли поговорити з нею? Думаю, Вам було б цікаво.
Я відразу ж загорілася, почувши, що буде нова можливість дізнатися бажане!.. Мабуть, Ганна встигла повністю мене «розкусити», адже це й справді був єдиний спосіб, який міг змусити мене на якийсь час забути все інше. Моя допитливість, як правильно сказала дівчина-відьма, була моєю силою, а водночас найбільшою слабкістю...
— Думаєте, вона прийде?.. — сподіваючись на неможливе, запитала я.
— Не дізнаємося, доки не спробуємо, чи не так? Адже за це ніхто не каратиме, — відповіла Ганна, усміхаючись з того враження, яке справила.

Вона заплющила очі, і від її тоненької сяючої фігурки простягнулася кудись у невідоме блакитна нитка, що пульсувала золотом. Ми чекали, затамувавши подих, боячись поворухнутися, аби мимоволі чогось не злякати... Минуло кілька секунд — нічого не відбувалося. Я вже навіть розтулила рот, аби сказати, що сьогодні, мабуть, нічого не вийде, але раптом побачила, що до нас блакитним каналом повільно наближається висока прозора сутність. В міру її наближення канал начебто «згортався» за її спиною, а сама сутність дедалі більше ущільнювалася, стаючи схожою на всіх нас. Нарешті все довкола неї повністю згорнулося, і тепер перед нами стояла жінка абсолютно неймовірної краси!.. Вона, безумовно, була колись земною, але водночас в ній було щось таке, що робило її вже не однією з нас... вже іншою — далекою... Не тому, що я знала про те, що вона після смерті «пішла» в інші світи. Вона просто була іншою.

— Здорові були, рідні мої! — торкнувшись правою рукою свого серця, лагідно привіталася красуня.
Ганна сяяла. А її дідусь, наблизившись до нас, впився очима, що зволожилися, в обличчя незнайомки, ніби намагався «закарбувати» у своїй пам'яті її дивовижний образ, не пропускаючи жодної найдрібнішої деталі, неначебто боявся, що бачить її востаннє... Він дивився й дивився, не відриваючись, і здавалося, навіть не дихав... А красуня, більше не витримавши, впала в його теплі обійми, і, як мале дитя, так і застигла, вбираючи дивний спокій і добро, що лилося з його люблячої душі, яка настраждалася...

— Ну чого ти, люба... Чого ти, рідна... — колишучи незнайомку на своїх великих теплих руках, шепотів старий.
А жінка так і стояла, заховавши обличчя в нього на грудях, по-дитячому шукаючи захисту і спокою, забувши про всіх навколо і насолоджуючись миттю, що належала лише їм двом...
— Це що — твоя мама?.. — очманіло прошепотіла Стелла. — А чому вона така?..
— Ти маєш на увазі — така красива? — гордо запитала Ганна.
— Красива, звісно, але я не про це... Вона — інша.

Сутність і справді була іншою. Наче виткана з мерехтливого туману, який то розсіювався, і тоді вона ставала зовсім прозорою, то ущільнювався, і тоді її досконале тіло ставало майже фізично щільним.
Її блискуче, чорне, як ніч, волосся спадало м'якими хвилями майже до самих ступнів і так само, як тіло, то ущільнювалося, то розсіювалося іскристим серпанком. Жовті, як у рисі, величезні очі незнайомки світилися бурштиновим світлом, переливаючись тисячами незнайомих золотистих відтінків, і були глибокими та непроникними, як вічність... На її чистому, високому чолі горіла золотом така сама жовта, як і її незвичайні очі, пульсуюча енергетична зірка. Повітря довкола жінки тріпотіло золотими іскрами, і здавалося — ще трохи, і її легке тіло злетить до недосяжних для нас висот, як дивовижний золотий птах... Вона справді була надзвичайно красивою – небаченою красою, заворожливою, неземною.

— Привіт вам, малі, — обернувшись до нас, спокійно привіталася незнайомка. І вже звертаючись до Ганни, додала: — Що змусило тебе кликати мене, рідна? Щось сталося?
Ганна, усміхаючись, лагідно обійняла матір за плечі і, показуючи на нас, прошепотіла:
— Я подумала, що їм необхідно зустрітися з тобою. Ти могла б допомогти їм в тому, чого не можу я. Мені здається, вони цього варті. Але пробач, якщо я помилилася... — і вже звертаючись до нас, радісно додала: — Ось, любі, моя мама! Її звуть Ізидора. Вона була найсильнішою Відункою в той страшний час, про який ми з вами щойно говорили.
(В неї було дивовижне ім'я – Із-и-до-Ра.... Та, що вийшла зі світла і знання, вічності і краси, і завжди прагне досягти більше... Але я зрозуміла це щойно тепер. А тоді мене просто вразило його надзвичайне звучання — вільне, радісне і горде, золоте і вогненне, як яскраве сонце на світанку.)

Замислено усміхаючись, Ізидора дуже уважно вдивлялася в наші схвильовані личка, і мені раптом чомусь так захотілося їй сподобатися... Для цього не було особливих причин, окрім тієї, що історія цієї чудової жінки мене шалено цікавила, і мені дуже хотілося будь-що її дізнатися. Але я не знала їхніх звичаїв, не знала, як давно вони не бачилися, тому вирішила наразі мовчати. Але, мабуть, не бажаючи мене довго мучити, Ізидора сама почала розмову...
— Що ж ви хотіли знати, малі?
— Я хотіла б запитати вас про ваше Земне життя, якщо можна, звісно. І якщо вам не буде надто боляче це згадувати... — трохи соромлячись, відразу запитала я.

В глибині її золотих очах засвітилася така страшна туга, що мені негайно захотілося забрати свої слова назад. Але Ганна, ніби все розуміючи, м'яко обійняла мене за плечі, ніби кажучи, що все гаразд, все добре...
А її красуня мати витала десь дуже далеко, у своєму, мабуть, дуже важкому минулому, якого вона так і не забула і в якому тієї миті блукала її колись дуже глибоко поранена душа... Я боялася поворухнутися, чекаючи, що зараз вона нам просто відмовить і піде, не захотівши нічим ділитися... Але Ізидора нарешті стрепенулася, ніби пробуджуючись від тільки їй відомого страшного сну, і відразу привітно нам усміхнувшись, запитала:
Що саме ви хотіли б знати, любі?

Я випадково подивилася Ганну... І на коротку мить відчула те, що вона пережила. Це було жахливо, і я не розумію, за що люди могли таке чинити?! І як їх загалом після цього можна вважати людьми?.. Я відчувала, що в мені знову закипає обурення, і щосили намагалася заспокоїтися, аби не здатися їй зовсім «дитиною». — В мене теж є Дар, правда, я не знаю, наскільки він цінний і наскільки сильний... Я ще загалом майже нічого про нього не знаю. Але дуже хотіла б знати, оскільки тепер бачу, що обдаровані люди навіть гинули за це. Значить, дар цінний, а я навіть не знаю, як його використовувати, щоб допомогти іншим. Адже мені його дали не для того, щоб просто пишатися ним, чи не так?.. Тому я хотіла б зрозуміти, що з ним робити. І хотіла б знати, як це робили ви. Як ви жили... Пробачте, якщо це здається вам недостатньо важливим... Я зовсім не ображуся, якщо ви вирішите зараз піти.
Я майже не думала, що кажу, і хвилювалася, як ніколи. Щось всередині підказувало, що ця зустріч мені дуже потрібна і що я маю зуміти спонукати Ізидору на розмову, хоч як важко нам обом від цього буде...
Але вона, як і її дочка, здається, не мала нічого проти мого дитячого прохання. І пішовши від нас знову в своє далеке минуле, почала свою розповідь...
Було колись чудове місто — Венеція... Найпрекрасніше місто на Землі!.. У всякому разі — мені так тоді здавалося...
— Думаю, вам буде приємно дізнатися, що воно й тепер є! — відразу вигукнула я. — І воно справді дуже красиве!
Сумно кивнувши, Ізидора легко змахнула рукою, начебто піднімаючи важку «завісу минулого», і перед нашими приголомшеними поглядами з’явилося химерне видіння...

В блакитно-чистій синяві неба відбивалася настільки ж глибока синява води, з якої виростало дивовижне місто... Здавалося, рожеві куполи і білосніжні вежі якимсь дивом постали безпосередньо з морської глибини і тепер гордо виблискували в ранкових променях сходу сонця, пишаючись один перед одним величністю незліченних мармурових колон і радісно виблискуючи яскравими, різноколірними вітражами. Легкий вітерець весело гнав просто до набережної білі «шапочки» кучерявих хвиль, а ті, відразу розбиваючись на тисячі сяйливих бризок, грайливо омивали мармурові сходинки, що спускалися відразу у воду. Наче довгі дзеркальні змії, виблискували канали, весело відбиваючись сонячними «зайчиками» на сусідніх будинках. Усе довкола випромінювало світло і радість... І видавалося казково-чарівним.

Це була Венеція... Місто великого Кохання і прекрасних мистецтв, столиця Книг і великих Умів, дивовижне місто Поетів...
Я знала Венецію, звісно, лише з фотографій і картин, але тепер це чудове місто здавалося трохи іншим — абсолютно реальним і набагато барвистішим... Насправді живим.

Я народилася там. І вважала, що це велика честь, — забринів тихим струмочком голос Ізидори. — Ми жили у величезному палаццо (так у нас називали найдорожчі будинки), в самому серці міста, оскільки моя сім'я була дуже багатою.
Вікна моєї кімнати виходили на схід, а внизу вони дивилися просто на канал. Я дуже любила зустрічати світанок, дивлячись, як перші сонячні промені запалювали золотисті відблиски на покритій ранковим туманом воді...
Заспані гондольєри ліниво починали свою щоденну подорож «по колу», чекаючи ранніх клієнтів. Місто зазвичай ще спало, тільки допитливі й заповзяті торговці завжди першими відкривали свої ятки. Я дуже любила приходити до них, поки нікого не було на вулицях, і головну площу ще не заповнили люди. Особливо часто бігала до «книжників», які мене дуже добре знали й завжди залишали для мене щось «особливе». Мені тоді було всього десять років, приблизно, як тепер тобі... Правильно?

Я лише кивнула, зачарована красою її голосу, не бажаючи переривати розповідь, яка була схожою на тиху, мрійливу мелодію...
Уже в десять років я багато вміла... Могла літати, ходити в повітрі, лікувати людей, що страждали від дуже важких хвороб, видіти майбутнє. Моя мати вчила мене всього, що знала сама...

— Як — літати?!. У фізичному тілі літати?!. Як птах?! — не витримавши, приголомшено бовкнула Стелла.
Мені було дуже шкода, що вона перервала чарівний плин цієї оповіді!.. Але добра, емоційна Стелла, мабуть, не в змозі була спокійно витримати таку карколомну новину...
Ізидора їй лише ясно усміхнулася... і ми побачили іншу, але ще більш приголомшливу картинку...
У чудовій мармуровій залі кружляла тендітна чорноволоса дівчинка... Легко, наче казкова фея, вона танцювала якийсь химерний, лише їй зрозумілий танець, іноді раптово трохи підстрибуючи і... зависаючи в повітрі. А потім, зробивши хитромудрий пірует і плавно пролетівши декілька кроків, поверталася назад, і все починалося знову... Це було настільки приголомшливо і настільки красиво, що нам із Стеллою перехопило подих!..
А Ізидора лише мило усміхалася і спокійно продовжувала перервану розповідь. 

 — Моя мама була спадковою Відункою. Народилася вона у Флоренції — гордому, вільному місті... в якому його знаменитої «свободи» було саме стільки, наскільки її могли захистити, хоч і казково багаті, але (на жаль!) не всесильні, Медичі, яких ненавиділа церква. І моїй бідній мамі, як і її попередницям, доводилося приховувати свій Дар, оскільки вона була родом з дуже багатої і дуже впливової сім'ї, в якій «демонструвати» такі знання було небажано. Тому їй, як і її матері, бабусі і прабабусі, доводилося приховувати свій дивовижний «талант» від сторонніх очей і вух (а найчастіше навіть і від друзів!), бо якби про це дізналися батьки її майбутніх наречених, вона ніколи не вийшла б заміж, а це в її сім'ї вважали найбільшою ганьбою. Мама була дуже сильною, насправді обдарованою цілителькою. Ще зовсім молода, уже таємно лікувала від недуг майже все місто, зокрема й великих Медичі, які надавали перевагу їй, а не своїм знаменитим грецьким лікарям. Проте дуже швидко «слава» про мамині «бурхливі успіхи» дійшла до вух її батька, мого дідуся, який, звісно, не дуже доброзичливо ставився до такої «підпільної» діяльності. І мою бідну маму вирішили якнайшвидше видати заміж, аби таким чином уся перелякана сім'я уникла «ганьби, що назрівала»...

 

Чи це сталося випадково, чи хтось допоміг, але мамі дуже пощастило — її видали заміж за чудову людину, венеційського магната, який... сам був дуже сильним відуном... і якого ви бачите зараз з нами...
Сяючими, зволоженими очима Ізидора дивилася на свого дивовижного батька, і було видно, як сильно й самовіддано вона його любила. Вона була гордою дочкою, гідно проносячи крізь віки своє чисте, світле почуття, і навіть там, далеко, у своїх нових світах, не приховувала і не соромилася його. І тільки тепер я зрозуміла, як мені хочеться стати схожою на неї!.. І в її силі любові, і в її силі Відунки, і в усьому, що було в цій надзвичайній світлій жінці...
А вона спокійнісінько розповідала далі, ніби й не помічала ні наших емоцій, що переповнювали нас, ні відданого захоплення наших душ, що супроводжували її чудову розповідь.

Саме тоді мама почула про Венецію... Батько часто розповідав їй про свободу і красу цього міста, про його палаци і канали, про таємні сади і величезні бібліотеки, про мости й гондоли... Моя вразлива мати щиро полюбила це диво-місто з розповідей батька, і не могла дочекатися, коли побачить Венецію на власні очі! І невдовзі її мрія здійснилася... Батько привіз її в прекрасний палац, у якому було багато вірних і мовчазних слуг, і від них не треба було ховатися. Відтоді мама могла годинами займатися улюбленою справою й не боятися, що її не зрозуміють або, ще гірше — образять. Її життя стало приємним і захищеним. Вони були насправді щасливою подружньою парою, в якої рівно через рік народилася дівчинка. Вони назвали її Ізидорою... Це була я.
Я була дуже щасливою дитиною. І, наскільки себе пам'ятаю, світ завжди здавався мені прекрасним... Я росла, оточена теплом і ласкою, серед добрих і уважних людей, які мене дуже любили. Мама невдовзі помітила, що в мене є потужний Дар, набагато сильніший, ніж у неї. Вона почала мене вчити всього, що вміла, і чого її навчила бабуся. Пізніше до мого «відьомського» виховання долучився батько.

Я розповідаю все це, любі, не тому, що бажаю оповісти вам історію про своє щасливе життя, а щоб ви краще зрозуміли те, що відбуватиметься трохи згодом... Інакше ви не відчуєте того жаху й болю, що їх мені і моїй сім'ї довелося пережити.
Коли мені виповнилося сімнадцять, чутки про мене вийшли далеко за межі рідного міста, і від тих, хто хотів почути свою долю, не було відбою. Я дуже втомлювалася. Хоч була дуже обдарованою, але щоденні навантаження виснажували, і ввечері я буквально падала з ніг... Батько завжди був проти такого «насильства», але мама (яка колись не змогла на повну силу використовувати свій дар) вважала, що я в нормі і що повинна чесно відпрацьовувати свій талант.

Так минуло багато років. В мене давно вже було своє особисте життя і своя чудова, люба сім'я. Мій чоловік був ученим, звали його Джіроламо. Думаю, ми судилися один одному, бо після того, як уперше зустрілися в нашому будинку, більше майже не розлучалися... Він прийшов до нас по якусь книгу, яку рекомендував мій батько. Того ранку я сиділа в бібліотеці і, звично для себе, вивчала чергову працю. Джіроламо увійшов раптово і, побачивши мене, сторопів... Його збентеження було таким щирим і милим, що змусило мене розсміятися. Високий і сильний кароокий брюнет, він тоді почервонів, як дівчина, що вперше зустріла свого жениха... І я відразу зрозуміла — це моя доля. Невдовзі ми одружилися і більше ніколи не розлучалися. Він був чудовим чоловіком, лагідним і ніжним, і дуже добрим. А коли народилася наша маленька донька, став таким самим люблячим і дбайливим батьком. Так минули дуже щасливі й безхмарні десять років. Наша мила донечка Ганна росла веселою, живою і дуже кмітливою. Уже в десять років у неї почав потрохи виявлятися Дар...

Життя було світлим і прекрасним. Здавалося, жодна біда не може затьмарити нашого мирного існування. Але я боялася... Уже майже цілий рік щоночі мені снилися жахи — моторошні образи замучених людей і палаючих вогнищ. Це повторювалося, повторювалося, повторювалося... доводячи мене до божевілля. Але найбільше лякав образ дивної людини, яка приходила в мої сни постійно і, не кажучи ні слова, пожирала мене поглядом своїх глибоких чорних пекучих очей... Він лякав і був дуже небезпечним.

І от одного дня воно прийшло... На чистому небосхилі моєї любої Венеції почали збиратися чорні хмари... Тривожні чутки, наростаючи, блукали містом. Люди шепотіли про жахи інквізиції і про живі людські вогнища, і від цих розмов холонуло серце... Іспанія вже давно палахкотіла, спалюючи чисті людські душі «вогнем і мечем», іменем Христа... А за Іспанією спалахувала вся Європа... Я не була віруючою, і ніколи не вважала Христа Богом. Але він був чудовим Відуном, найсильнішим з усіх тих, що жили. І в нього була надзвичайно чиста й висока душа. А те, що робила церква, вбиваючи «для слави Христа», було страшним і непростимим злочином.
Очі Ізидори стали темними і глибокими, як золота ніч. Мабуть, все приємне, що подарувало їй земне життя, на цьому закінчувалося, і починалося інше, страшне і темне, про що нам належало невдовзі дізнатися... В мене раптом різко «засмоктало під грудьми» і стало важко дихати. Стелла теж принишкла — не задавала своїх звичних запитань, а просто дуже уважно слухала те, що говорила Ізидора.
 

— Моя люба Венеція повстала. Люди висловлювали обурення на вулицях, збиралися на площах, ніхто не хотів упокорюватися. Завжди вільне і горде місто не захотіло приймати священиків під своє крило. І тоді Рим, побачивши, що Венеція не має наміру перед ним схилятися, вирішив зробити серйозний крок — послав до Венеції свого найкращого інквізитора, божевільного кардинала, який був найзапеклішим фанатиком, справжнім «батьком інквізиції», на якого неможливо було не зважати... Він був «правою рукою» римського Папи, і звали його Джованні П’єтро Карафа... Мені тоді було тридцять шість років...

(Коли я почала по-своєму проглядати історію Ізидори, яка видалася мені досить цікавою, аби про неї написати, мене дуже втішила одна деталь: ім'я П’єтро Карафи здалося знайомим, і я вирішила пошукати його серед «історично важливих» осіб. Уявіть, як я зраділа, коли знайшла його тут!.. Карафа виявився реальною історичною фігурою, він був справжнім «батьком інквізиції», який згодом, ставши Папою Римським (Paul IV), віддав на поталу вогню найкращу половину Європи. Про життя Ізидори я, на жаль, знайшла лише одну згадку... У біографії Карафи одним рядком зазначено про справу «Венеційської Відьми», яку вважали найкрасивішою жінкою тодішньої Європи... Але, на жаль, це було все, що могло стосуватися нинішньої історії).

Ізидора надовго замовкла... Її чудові золоті очі світилися таким глибоким смутком, що в мені буквально «завила» чорна туга... Ця прекрасна жінка досі тримала в собі страшний, нелюдський біль, який хтось дуже злий колись змусив її пережити. І раптом мені стало страшно, що саме тепер, на найцікавішому місці, вона зупиниться, і ми так ніколи й не дізнаємося, що ж сталося з нею далі! Але незвичайна оповідачка не мала наміру зупинятися. Просто залишалися, очевидно, окремі моменти, які потребували ще надто багато сил, щоб через них переступити... І тоді, захищаючись, її пошматована душа закривалася наглухо, не бажаючи нікого впускати й не дозволяючи нічого згадувати «вголос»... боячись пробудити захований усередині пекучий, безмежний біль. Але Ізидора була, мабуть, досить сильною, щоб здолати будь-який смуток, тому вона знову зосередилася й тихо продовжила:
— Уперше я побачила його, коли спокійно гуляла набережною, розпитуючи про нові книги в знайомих торговців, чимало з яких вже давно були моїми добрими друзями. День був дуже приємним, світлим і сонячним, і жодна біда, здавалося, не повинна була з'явитися такого чудового дня... Але так думала я. А моя зла доля приготувала зовсім інше...

Спокійно розмовляючи з Франческо Вальгрізі (книги, які він видавав, обожнювала вся тодішня Європа), я раптом відчула сильний удар у серце і на мить перестала дихати... Це було дуже несподівано, але враховуючи свій довголітній досвід, я в жодному разі не могла, не мала права пропустити таке!.. Я здивовано обернулася — на мене впритул дивилися глибокі очі, що палали. І я відразу впізнала їх!.. Ці очі мучили мене стільки ночей, змушуючи схоплюватися уві сні, обливаючись холодним потом!.. Це був гість з моїх кошмарів. Непередбачуваний і страшний.

Чоловік був худорлявим і високим, але виглядав дуже підтягнутим і сильним. Його тонке аскетичне обличчя обрамляло густе чорне волосся, якого значно торкнулася сивина, й акуратна, коротко підстрижена борода. У яскраво-червоній кардинальській сутані він виглядав чужим і дуже небезпечним... Навколо його гнучкого тіла витала дивна золотисто-червона хмара, яку бачила лише я. Якби він не був вірним васалом церкви, я подумала б, що переді мною Чаклун...

Його фігура і погляд, що палав ненавистю, виявляли лють. І я чомусь відразу зрозуміла — це був знаменитий Карафа...
Я навіть не встигла подумати, чим зуміла спричинити таку бурю (адже наразі не сказано жодного слова!), як почула його дивний хриплуватий голос:
— Вас цікавлять книги, мадонно Ізидоро?..

В Італії жінок і дівчат називали «мадоннами», якщо хотіли висловити їм пошану.
В мене похололо на душі — він знав моє ім'я... Але навіщо? Навіщо ця страшна людина цікавилася мною?!. Від сильного напруження запаморочилася голова. Здавалося, хтось залізними лещатами стискає мозок... І раптом я зрозуміла — Карафа!!! Це він намагався подумки зламати мене!.. Але чому?
Я знову поглянула йому просто в очі — в них палахкотіли тисячі вогнищ, у яких линули в небо невинні душі...
— Які ж книги вас цікавлять, мадонно Ізидоро? — знову прозвучав його низький голос.
— О, я впевнена, не такі, які шукаєте ви, ваше преосвященство, — спокійно відповіла я.

Моя душа перелякано нила і тріпотіла, наче спійманий птах, але я точно знала, що показати йому цього не можна в жодному разі. Треба було, хоч би яких зусиль довелося докласти, триматися якомога спокійніше і спробувати, якщо вдасться, якнайшвидше позбутися його. В місті ходили чутки, що «божевільний кардинал» наполегливо вистежував свої жертви, які потім безслідно зникали, і ніхто на світі не знав, де і як їх знайти, та й чи живі вони загалом.
— Я так багато чув про ваш витончений смак, мадонно Ізидоро! Венеція тільки про вас і говорить! Чи не будете такі ласкаві й не покажете, які новинки ви придбали?

Карафа посміхався... А в мене від цієї посмішки стигла кров і хотілося бігти світ за очі, аби лише ніколи більше не бачити цього підступного, витонченого обличчя! Він був справжнім хижаком за вдачею і тепер перебував на полюванні... Я це відчувала кожною клітиною свого тіла, усіма фібрами своєї застиглої від жаху душі. Я ніколи не була боягузкою... Але надто багато чула про цю страшну людину і знала: його ніщо не зупинить, якщо він вирішить, що хоче взяти мене у свої чіпкі лапи. Він усував будь-які перешкоди, коли йшлося про «єретиків». І його боялися навіть королі... Якоюсь мірою я навіть поважала його...
Ізидора усміхнулася, побачивши наші перелякані мордочки.
Так, поважала. Але це була інша повага, ніж та, про яку ви подумали. Я поважала його наполегливість, його незнищенну віру в свою «добру справу». Він був схиблений на тому, що робив, на відміну від більшості своїх послідовників, які просто грабували, ґвалтували і насолоджувалися життям. Карафа ніколи нічого не брав і ніколи нікого не ґвалтував. Жінки як такі для нього не існували загалом. Він був «воїном Христа» від початку до кінця, і до свого останнього подиху... Щоправда, він так і не збагнув, що у всьому, що він чинив на Землі, абсолютно і цілковито не мав рації, що це було жахливим і непростимим злочином. Так він і помер, щиро вірячи у свою «добру справу»...

І от тепер ця людина, що так фанатично помилялася, чомусь була налаштована здобути мою «грішну» душу...
Поки я гарячково намагалася щось вигадати, несподівано мені допомогли... Мій давній знайомий, майже друг, Франческо, у якого я щойно купила книги, раптом звернувся до мене знервованим тоном, начебто втратив терпіння через мою нерішучість:
— Мадонно Ізидоро, Ви нарешті вирішили, що Вам підходить? Мої клієнти чекають на мене, і я не можу витратити весь день лише на Вас! Хоч мені це й приємно.

Я здивовано втупилася в нього, але, на щастя, відразу вловила його ризиковану думку — він пропонував мені позбутися небезпечних книг, які я тримала в руках! Книги були улюбленим «коником» Карафи, і саме через них найчастіше розумні люди потрапляли в тенета, які для них розставляв цей божевільний інквізитор...
Я відразу ж залишила значну частину на прилавку, а Франческо продемонстрував своє «шалене невдоволення». Карафа спостерігав. Я відразу відчула, що його дуже забавляла ця проста, наївна гра. Він все прекрасно розумів, і якби хотів — міг спокійнісінько заарештувати і мене, і мого бідного друга, що ризикував. Але чомусь не захотів... Здавалося, він щиро насолоджувався моєю безпорадністю, як задоволений кіт, що затиснув у кутку спійману мишу...
— Дозвольте Вас покинути, Ваше преосвященство? — навіть не сподіваючись на ствердну відповідь, обережно запитала я.
— На превеликий жаль, мадонно Ізидоро! — з вдаваним розчаруванням вигукнув кардинал. — Чи дозволите при нагоді зайти до вас? Кажуть, у Вас дуже обдарована донька? Я б дуже хотів познайомитися і поговорити з нею. Сподіваюся, вона така сама красива, як її мати...
— Моїй доньці Ганні лише десять років, мілорде, — якомога спокійніше відповіла я.
А моя душа кричала від тваринного жаху!.. Він знав про мене все!.. Навіщо, ну навіщо я знадобилася божевільному Карафі?.. Чому його цікавила моя маленька Ганна?!
Чи не тому, що я мала славу знаменитої Відунки, і він вважав мене своїм лютим ворогом?.. Адже йому не розходилося, як мене називали, для «великого інквізитора» я була просто відьмою, а відьом він спалював на вогнищі...

Я сильно і самовіддано любила Життя! І мені, як і будь-якій нормальній людині, дуже хотілося, аби воно тривало якомога довше. Адже навіть найбільший негідник, який, можливо, позбавляв інших життя, дорожить кожною прожитою хвилиною, кожним прожитим днем свого дорогоцінного для нього життя!.. Але саме тієї миті я раптом дуже чітко зрозуміла, що саме він, Карафа і забере його, моє коротке і таке цінне для мене, ще не прожите життя...

— Великий дух зароджується в малому тілі, мадонно Ізидоро. Навіть святий Ісус колись був дитям. Я охоче завітаю до Вас! — і витончено вклоняючись, Карафа відійшов.
Світ валився... Він розсипався на дрібні шматочки, в кожному з яких відбивалася хиже, тонке, розумне обличчя....
Я прагнула заспокоїтися й не панікувати, але марно. Звична для мене впевненість у собі і в своїх силах тепер підводила, і від цього ставало ще страшніше. День був таким самим сонячним і світлим, як кілька хвилин тому, але в моїй душі оселився морок. Як з’ясувалося, я давно чекала на появу цієї людини. І мої сповнені жахів видіння про вогнища були тільки передвістям... сьогоднішньої зустрічі з ним.
Повернувшись додому, я відразу вмовила чоловіка забрати маленьку Ганну й відвезти її кудись туди, де злі щупальця Карафи не змогли б її дістати. А сама почала готуватися до найгіршого, оскільки точно знала, що його прихід не забариться. І не помилилася...

Через кілька днів моя люба чорношкіра служниця Кея (тоді серед багатих була мода на чорношкірих слуг) доповіла, що «його преосвященство, кардинал, чекає на мене в рожевій вітальні». І я відчула: щось станеться саме зараз...

Я була вбрана у світло-жовте шовкове плаття і знала, що цей колір мені дуже личить. Але якщо на світі й була одна-єдина людина, перед якою я не хотіла б виглядати привабливою, то це був Карафа. Але для переодягання не залишалося часу, і довелося виходити саме так.
Він чекав, спокійно спираючись на спинку крісла, вивчаючи якийсь старий рукопис, яких у нашому будинку була незліченна кількість. Я «наділа» на себе приємну усмішку і спустилася у вітальню. Побачивши мене, Карафа чомусь застиг, не кажучи ні слова. Мовчання затягувалося, і мені здавалося, що кардинал ось-ось почує, як зрадливо голосно стукає моє перелякане серце... Але нарешті пролунав його захоплений, хрипкий голос:
— Ви приголомшлива, мадонно Ізидоро! Навіть це сонячний ранок програє поряд з вами!
— Не думала, що кардиналам дозволено робити дамам компліменти! — вичавила я, докладаючи неймовірних зусиль, щоб і далі усміхатися.
— Кардинали теж люди, мадонно, і вони вміють відрізняти прекрасне від простоти... А де ж ваша чудова дочка? Чи зможу я насолодитися сьогодні подвійною красою?
— Її немає у Венеції, ваше преосвященство. Вона з батьком поїхала у Флоренцію, відвідати свого хворого кузена.
— Наскільки я знаю, зараз у вашій сім'ї нема хворих. Хто ж так раптово захворів, мадонно Ізидоро? — у його голосі звучала неприхована погроза...
Карафа почав грати відкрито. І мені не залишалося нічого, окрім як зустріти небезпеку з неприкритим обличчям...
— Чого ви від мене хочете, Ваше преосвященство? Чи не простіше сказати про це просто, позбавивши нас обох цієї непотрібної, дешевої гри? Ми досить розумні люди, які можуть поважати один одного, попри різницю в поглядах.
В мене від жаху підкошувалися ноги, але Карафа чомусь не помічав цього. Він впився в моє обличчя поглядом, що горів вогнем, не відповідаючи мені й не помічаючи нічого довкола. Я не могла збагнути, що відбувається, і ця небезпечна комедія дедалі більше мене лякала... Але раптом сталося щось зовсім непередбачене, що цілком виходило за звичні рамки... Карафа підійшов дуже близько, не зводив з мене очей, що палали, і майже не дихаючи, прошепотів:
— Ти не можеш бути від Бога... Ти надто красива! Ти чаклунка!!! Жінка не має права бути настільки прекрасною! Ти від Диявола!..

Він повернувся і пішов з будинку, не озираючись, наче за ним гнався сам Сатана... Я стояла, шокована, ще чекаючи почути його кроки, але нічого не відбувалося. Помалу опам’ятавшись і нарешті розслабивши своє затерпле тіло, я глибоко зітхнула і... знепритомніла. Опритомніла на ліжку, п’ючи гаряче вино з рук своєї любої служниці Кеї. Згадавши, що сталося, відразу схопилася на ноги й почала метушливо ходити по кімнаті, але не могла придумати, що робити далі... Час ішов, і треба було до чогось вдатися, аби захистити себе і свою сім'ю від цього двоногого чудовиська. Я точно знала, що тепер гру закінчено, почалася війна. Але наші сили, на мій превеликий жаль, були дуже й дуже нерівними... Звісно, я могла б перемогти його по-своєму... могла навіть просто зупинити його кровожерливе серце. І ці жахи відразу припинилися б. Але річ в тому, що навіть у свої тридцять шість років я була ще надто чистою й доброю для вбивства... Я ніколи не відбирала життя, навпаки — дуже часто повертала його. І навіть такої страшної людини, якою був Карафа, наразі не могла стратити...
Наступного ранку прозвучав дуже сильний стукіт у двері. Моє серце зупинилося. Я знала: це інквізиція... Вони забрали мене, звинувачуючи в «словоблудді і чорнокнижництві, одурманенні чесних громадян неправдивими передбаченнями і в єресі»... Це був кінець.

Кімната, в яку мене вселили, була дуже вологою і темною, але мені чомусь здавалося, що довго я в ній не затримаюся. Опівдні прийшов Карафа...
— О, прошу вибачення, мадонно Ізидоро, Вам надали чужу кімнату. Це не для Вас, звісно.
— Для чого ця гра, монсеньйоре? — гордо (як мені здавалося) піднявши голову, запитала я. — Я воліла б почути правду й дізнатися, в чому насправді мене звинувачують. Мою сім’ю, як ви знаєте, дуже шанують і люблять у Венеції, і було б краще для Вас, якби звинувачення мали реальне підґрунтя.
Карафа ніколи не дізнався, скільки зусиль я тоді витратила, щоб виглядати гордою!.. Я чудово розуміла, що навряд чи хтось або щось може мені допомогти. Але не могла допустити, щоб він побачив мій страх. Тому говорила далі, намагаючись вивести його з того спокійно-іронічного стану, який, мабуть, був для нього своєрідним захистом. Але який був цілковито нестерпним для мене.
— Якщо ваша воля, повідомте, в чому моя провина. Чи залишите це задоволення для своїх вірних «васалів»?!.
— Не раджу Вам гарячкувати, мадонно Ізидоро, — спокійно промовив Карафа. — Наскільки мені відомо, вся Венеція, яку ви так любите, знає, що ви — Відьма. Крім того, найсильніша з тих, які колись жили. Адже Ви цього й не приховували, чи не так?
Раптом я цілком заспокоїлася. Так, це правда — я ніколи не приховувала своїх здібностей... Я ними пишалася, як і моя мати. То невже тепер, перед цим божевільним фанатиком, я зраджу свою душу й відмовлюся від того, ким я є?!.
— Ви маєте рацію, ваше преосвященство, я Відьма. Але я ні від Диявола, ні від Бога. Я вільна у своїй душі, я — ВІДАЮ... І Ви ніколи не зможете забрати в мене цього. Ви можете лише вбити мене. Але навіть тоді я залишуся тою, ким є... Однак у такому разі Ви вже ніколи не побачите мене...

Я наосліп завдала слабкого удару... Не було жодної певності, що він буде точним. Але Карафа раптом зблід, і я зрозуміла, що мала рацію. Хоч як ненавиділа жіночу половину ця непередбачувана людина, до мене в нього жевріло дивне й небезпечне почуття, якого я наразі точно визначити не могла. Але головне — воно було! І наразі тільки це було важливим. А проаналізувати його можна було й пізніше, якщо зараз вдасться Карафу «зловити» на цю просту жіночу приманку... Але я не знала тоді, наскільки сильною була воля цієї незвичайної людини... Збентеження зникло так само швидко, як і з’явилося. Переді мною знову стояв холодний і спокійний кардинал.
— Це було б величезною втратою для всіх, хто цінує красу, мадонно. Але надто велика краса буває небезпечною, оскільки вона губить чисті душі. А Ваша точно не залишить нікого байдужим, тому буде краще, якщо вона просто перестане існувати...

Карафа пішов. А в мене волосся стало дибки — настільки сильний жах він вселяв у мою втомлену самотню душу... Я була сама. Мої рідні і близькі були по той бік від цих кам'яних стін, і я аж ніяк не була впевнена, що побачу їх коли-небудь... Моє малятко – Ганну, яку я так гаряче любила, прихистили у Флоренції Медичі, і я дуже сподівалася, що Карафа не знав, де вона і в кого. Свого чоловіка, який мене обожнював, я попросила бути з нею і він не знав, що мене схопили. В мене не було жодної надії. Я була насправді зовсім сама.

З того злощасного дня почалися нескінченні суди над знаменитою «Венеційською Відьмою», тобто — наді мною... Але Венеція була насправді вільним містом і не давала так просто знищувати своїх дітей. Інквізицію всі ненавиділи, і Карафі доводилося на це зважати. Тому мене судив «верховний трибунал інквізиції», який звинувачував мене у всіх можливих пороках, про більшість з яких я ніколи навіть не чула. Єдиною світлою подією за цей жахливий період була несподівана й дуже сильна підтримка друзів, яка змусила Карафу бути набагато обережнішим у своїх звинуваченнях, але це не допомогло мені вирватися з його небезпечних кігтів.
Час ішов, і я знала, що настає небезпечний момент, коли Карафа почне атаку. Наразі це був лише «не дуже красивий спектакль», що тривав вже майже понад рік день за днем. Це, за їхніми уявленнями, напевно, мало мене бодай трохи заспокоїти чи навіть дати помилкову крихітну надію, що це коли-небудь закінчиться і що я, можливо, навіть «щасливо піду додому»... Мене чомусь «присипляли», бажаючи, мабуть, вдарити ще сильніше. Але Карафа помилявся. Я знала, що він лише вичікує. Тільки наразі не знала, чого саме.
І такий день нарешті настав... Вранці мені оголосили, що «оскільки моя “справа”» є особливо важливою і місцева інквізиція не в змозі її вирішити, мене посилають до Риму, на світлу волю Папи, аби він нарешті ухвалив мені свій «справедливий вирок».
Це був кінець... Ніхто на світі не зможе мені допомогти, якщо я потраплю в руки Римської інквізиції. Карафа тріумфував! Він святкував перемогу. Я була майже мертвою.


Зміст

Читати далі...