Шлях до потрібних знань

Мудрий не той, хто багато знає, а той, хто знає потрібне


36. Ізидора-2. Рим

Через тиждень переді мною постало «святе» місто Рим, сповнене темної «величі»... Якщо не враховувати краси палаців, соборів і церков, місто було дуже похмурим і на диво брудним. А для мене – ще й містом моєї смерті, адже я знала, що тут від Карафи не зможу піти.

Мене поселили в якомусь дуже великому палаці, нічого не пояснюючи, не кажучи ні слова. Обслуговувала мене німа служниця, і це теж не провіщало нічого доброго. Та одна обставина все ж давала «примарну» надію — мене поселили в замку, а не в камері для обвинувачених, що могло означати: мені залишать можливість захищатися.
Я помилялася...
Наступного ранку з'явився Карафа. Свіжий і дуже задоволений, що, на жаль, не передбачало нічого доброго для мене.

Він сів у крісло просто переді мною, не спитавши на це дозволу. У такий спосіб Карафа чітко дав зрозуміти, що господар тут він, а я — лише підсудна в красивій клітці...
— Сподіваюся, дорога була легкою, мадонно Ізидоро? — підкреслено-ввічливим тоном промовив він. — Як Ваші покої? Вам щось потрібно?
— О, так! Я хотіла б повернутися додому! — підіграючи його тону, жартівливо відповіла я.

Я знала, що втрачати мені практично нічого, оскільки своє життя я вже майже втратила. Тому, вирішивши позбавити Карафу задоволення мене зламати, щосили прагнула, щоб він не помітив, наскільки мені страшно...
Те, чого я боялася найбільше, – не смерть. Я боялася навіть думки про те, що вже ніколи не побачу тих, кого так сильно і самовіддано любила — свою сім'ю. Що, найімовірніше, уже ніколи не обійму своєї маленької Ганни... Не навчу її того, чого вчила мене моя мати і що вміла я сама... Що залишаю її цілковито беззахисною проти зла і болю... І що вже не скажу їй нічого того, що хотіла і що повинна була сказати.

Я жаліла свого чудового чоловіка, який, знала, дуже важко переживатиме, якщо втратить мене. Як холодно і порожньо буде в нього на душі!.. А я навіть не зможу сказати йому останнє «прощавай»...
Найбільше мені було шкода батька, для якого я була сенсом життя, «зіркою»-дороговказом, що освітлювала його нелегкий тернистий шлях... Після «відходу» мами я стала для нього всім, що залишалося, аби вчити і сподіватися, що одного дня я стану тією, кого він так наполегливо намагався з мене «зліпити»...
От чого я боялася. Моя душа ридала, думаючи про всіх, кого люблю. Про тих, кого тепер залишала... Але й цього було мало. Я знала, що Карафа не дасть мені так просто піти. Знала, що він неодмінно змусить мене дуже страждати... Тільки не уявляла тоді, наскільки нелюдським буде це страждання...

— Це єдине, чого я не можу Вам надати, мадонно Ізидоро, — забувши про свій світський тон, різко відповів кардинал.
— Ну що ж, тоді дозвольте хоча б побачити мою маленьку дочку, — холонучи всередині від неможливої надії, попросила я.
— А це ми вам обов’язково влаштуємо! Тільки, гадаю, трохи пізніше,— розмірковуючи про щось своє, задоволено промовив Карафа.
Новина мене приголомшила! У нього і щодо моєї маленької Ганни, мабуть, був свій план!..
Я погоджувалася зносити всі жахіття сама, але не готова була навіть подумати, що може постраждати моя сім'я.
— У мене до Вас запитання, мадонно Ізидоро. І від того, як Ви на нього відповісте, залежатиме, чи побачите Ви невдовзі свою дочку, або Вам доведеться забути, як вона виглядає. Тому раджу добряче подумати, перш ніж відповідати, — погляд Карафи став гострим, як сталевий клинок... — Я хочу знати, де тепер знаменита бібліотека Вашого діда?

То от що шукав божевільний інквізитор!.. Як з’ясувалося, не таким уже й божевільним він був... Так, він мав рацію — стара бібліотека мого дідуся містила чудове зібрання поживи для душі й розуму! Це була одна з найдавніших і найбільш рідкісних у Європі книгозбірень, і їй заздрив сам великий Медичі, який, як відомо, за рідкісні книги ладен був продати навіть свою душу. Але навіщо вона Карафі?!.
— Бібліотека дідуся, як Вам відомо, завжди була у Флоренції, але не знаю, що з нею сталося після його смерті, Ваше преосвященство, оскільки більше не бачила її.

Це була дитяча брехня, і я розуміла, наскільки наївно вона звучала... Але іншої відповіді так відразу не знайшла. Я не могла допустити, аби найбільш рідкісні у світі праці філософів, учених і поетів, праці великих Учителів потрапили в брудні лапи церкви чи Карафи. Я не мала права допускати цього! Тому, поки не вигадала чогось кращого, що змогло б якось захистити книги, відповіла перше, що тоді спало на думку в моїй розбурханій від дикого напруження голові. Вимога Карафи була настільки несподіваною, що мені потрібен був час, аби подумати, як чинити далі. Ніби підслухавши мої думки, Карафа промовив:

— Ну що ж, мадонно, даю вам час на роздуми. І дуже раджу не помилитися...
Він пішов. А на мій маленький світ опустилася ніч...
Весь цей страшний час я подумки спілкувалася зі своїм любим, виснаженим батьком, який, на жаль, не міг повідомити мені нічого втішного, окрім однієї позитивної новини — Ганна все ще була у Флоренції, і хоча б за неї наразі можна було не боятися.

Але мій нещасний чоловік, бідний Джіроламо, повернувся до Венеції, бажаючи мені допомогти, і лише там дізнався, що вже надто пізно — що мене відвезли до Рима... Його відчаю не було меж!.. Він писав довгі листи Папі. Надсилав ноти протесту «сильним світу цього», яким я колись допомагала. Але марно. Карафа не зважав на жодні прохання і благання...
— А хіба ти не могла просто зникнути?! Чи принаймні «відлетіти?.. Чому ти не скористалася чимось?!!! — не витримавши, вигукнула засмучена розповіддю Стелла. — Боротися завжди треба до кінця!.. Так мене бабуся вчила.
Я дуже втішилася — Стелла оживала. Її бійцівський дух знову брав гору, як тільки в цьому з'явилася нагальна потреба.

Якби все було так просто!.. — сумно похитавши головою, відповіла Ізидора. — Адже річ була не лише в мені. Я зовсім нічого не знала про плани Карафи щодо моєї сім'ї. І мене дуже лякало те, що я не могла нічого побачити, скільки б не намагалася. Це вперше в моєму житті жодне «видіння», жодні мої «відьомські таланти» не допомагали... Я могла проглянути будь-яку людину чи будь-яку подію на тисячу років наперед! Могла абсолютно точно передбачити навіть майбутні втілення, чого не міг зробити жоден Відун на Землі, але мій Дар мовчав, коли йшлося про Карафу, і я не могла цього зрозуміти. Будь-які мої спроби подивитися його відразу «розсіювалися», наштовхуючись на дуже щільний золотисто-червоний захист, який постійно «витав» навколо його фізичного тіла, і я ніяк не могла його пробити. Це було нове і незрозуміле, з чим я ніколи не стикалася раніше...

Звісно, кожен у моїй сім'ї (навіть маленька Ганна!) умів створювати собі прекрасний захист, і кожен робив це по-своєму, аби захист був індивідуальним, на випадок біди. Але яким би складним він не був, я знала, що будь-якої миті можу «пройти наскрізь» через захист будь-кого зі своїх знайомих відунів (якби раптом виникла нагальна потреба), зокрема й через захист мого батька, який знав і вмів набагато більше, ніж я. Але з Карафою це не спрацьовувало... Він володів якоюсь чужою, дуже сильною і дуже вишуканою магією, з якою я ніколи не стикалася... Я знала всіх Відунів Європи — він не був одним із них.

Я, як і всі, знала, що він був істинним «слугою господа» і вірним «сином церкви», і, за загальними уявленнями, у жодному разі не міг використовувати те, що називав «диявольським проявом» і чим користувалися ми, Відьми і Відуни!.. Що ж у такому разі це було?!. Невже найвірніший слуга церкви і великий інквізитор насправді був чорним Чаклуном?!. Попри те, що це було цілком і зовсім неймовірно, це єдине пояснення, яке я могла дати, чесно поклавши руку на серце. Але як у такому разі він поєднував свої «святі» обов'язки з «диявольським» (як він називав) ученням?!. Хоча те, що він чинив на Землі, саме й було насправді Диявольським і чорним...
Знову подумки розмовляючи з батьком, я запитала, що він думає з цього приводу.

— Це не він, люба... Йому просто допомагають. Але я не знаю — хто. Такого немає на Землі...
Що далі, то важче!.. Світ справді перевертався з ніг на голову... Але я пообіцяла собі спробувати якимсь чином дізнатися, чим користувався цей дивний «святий отець», паралельно переслідуючи і спалюючи подібних до себе...
Адже, якщо це правда і він використовував «учення Диявола» (як він це називав), то і «праведне» життя Великого Карафи мало б закінчитися на вогнищі, разом з життям усіх Відунів і Відьом, яких він спалював!..
Але я запізнилася...

Наступного ранку чекала Карафу, чітко налаштована довідатися, чим усе-таки користувався цей дивний «святий отець». Але Карафа не з'явився. Не з'являвся наступного дня, наступного тижня... Я не могла зрозуміти: це просто перепочинок, чи він замислив щось дуже страшне стосовно когось із моєї сім'ї? Але, на превеликий жаль, як я згодом дізналася, це було ні одне, ні інше... А набагато небезпечніше, ніж будь-які його витівки... Невдовзі, почувши постійний передзвін і сумні співи на вулицях, я зрозуміла — помер Римський Папа... Це пояснювало тривалу відсутність мого тюремника. А наступного дня німа служниця, мало не пританцьовуючи від щастя, принесла мені вишуканий листок паперу, на якому було повідомлення, що новим Папою Павлом IV оголосили Джованні П’єтро Карафу — мого страшного й непередбачуваного ворога...
Тепер можна було хіба що чекати...

Через два дні мене із зав'язаними очима перевезли в палац, що приголомшував багатством інтер’єрів і зухвалою красою. Як я дізналася пізніше — особистий палац Карафи. Він з'явився через тиждень, так само підтягнутий і небезпечний, у «сяйві своєї необмеженої влади», і простягнув мені для поцілунку свою доглянуту руку з величезним блискучим Папським перснем... Я схилилася перед ним нижче, ніж завжди, оскільки цього вимагала пристойність, а також тому, що наразі не визначилася щодо своєї подальшої поведінки з ним.
— Як поживаєте, мадонно Ізидоро? Сподіваюся, Ви задоволені своїми покоями?
Карафа був максимально світським і задоволеним, знаючи, що я цілковито під його владою і що тепер уже точно ніхто не зможе йому ні в чому перешкодити...

— Вітаю Вас з перемогою, Ваша святосте! — навмисно наголосивши на слові «святість», спокійно сказала я. — Боюся, тепер я надто нікчемна фігура, щоб змусити турбуватися Папу... Ви передасте мою справу комусь іншому?
Карафа завмер. Він ненавидів мій спокій. Прагнув змусити мене боятися...
— Маєте рацію, мадонно Ізидоро, можливо, Ви перейдете до мого найкращого помічника... все залежатиме лише від вас. Ви подумали над моїм запитанням?
— Які саме книги Вас цікавлять, Ваша святосте? Чи Ви хочете знайти все, щоб знищити?
Він щиро здивувався.
— Хто Вам сказав таку нісенітницю?..
— Адже Ви кидали у вогонь тисячі книг лише у Венеції. А ще ж інші міста... Для чого ще вони можуть Вам знадобитися?
— Моя найдорожча чаклунко, — посміхнувся Карафа, — існують «книги» і КНИГИ... І те, що я спалював, завжди стосувалося першої категорії... Пройдімо зі мною, я покажу Вам дещо цікаве.
Карафа штовхнув важкі позолочені двері, і ми опинилися у вузькому, дуже довгому, темному коридорі. Він узяв зі собою срібний свічник, на якому горіла одна-єдина товста свічка.
— Ідіть за мною, — коротко наказав новоспечений Папа.

Ми довго йшли, минаючи безліч невеликих дверей, за якими не було чутно ні звуку. Але Карафа йшов далі, і в мене не було іншого вибору, окрім як мовчки прямувати за ним. Нарешті ми опинилися біля дивних «глухих» дверей, які не мали дверної ручки. Він непомітно щось натиснув, і важкі двері легко зрушили з місця, відкриваючи вхід у приголомшливу залу... Це була бібліотека!.. Найбільша, яку я коли-небудь бачила!!! Величезний простір від підлоги до стелі заповнювали книги!.. Вони були скрізь — на м'яких диванах, на підвіконнях, на суцільних полицях, і навіть на підлозі... Їх тут були тисячі!.. Мені перехопило подих — ця книгозбірня була набагато більша, ніж бібліотека Медичі.
— Що це?! — на мить забувши, з ким я тут, приголомшено вигукнула я.
— Це і є КНИГИ, мадонно Ізидоро, — спокійно відповів Карафа. — І якщо Ви захочете, вони будуть Вашими... Усе залежить тільки від Вас.

Від його погляду, що горів вогнем, я завмерла на місці й відразу пригадала, де я і з ким. Прекрасно скориставшись моєю самовідданою і безмежною любов’ю до книг, Карафа змусив мене на мить забути страшну реальність, яка, як тепер з’ясувалося, невдовзі мала стати ще страшнішою...
Карафі тоді було понад сімдесят років, хоча виглядав він напрочуд моложаво. Колись, на самому початку нашого знайомства, я навіть іноді думала, чи не допоміг йому хтось із відунів, відкривши наш секрет довголіття?!. Але потім він раптово почав різко старіти, і я про це геть забула. А тепер не могла повірити, що ця могутня і підступна людина, в руках якої була необмежена влада над королями і принцами, щойно зробила мені дуже «завуальовану» й туманну пропозицію... в якій можна було запідозрити якусь надзвичайно дивну краплину дуже небезпечного кохання?!.

Я буквально завмерла всередині від жаху!.. Адже, якщо це справді так, то жодна земна сила не могла вберегти мене від його пораненої гордості і мстивої у своїй злості чорної душі!..
— Пробачте за нескромність, Ваша святосте, але щоб уникнути помилки з мого боку, чи не буде на те Ваша воля пояснити точніше, що Ви хотіли цим сказати? — дуже обережно відповіла я.
Карафа м'яко посміхнувся і, взявши мою тремтячу руку в свої витончені, тонкі пальці, дуже тихо промовив:
— Ви — перша жінка на землі, мадонно Ізидоро, яка, за моїми уявленнями, гідна справжнього кохання... І Ви дуже цікавий співбесідник. Чи не здається Вам, що Ваше місце швидше на троні, ніж у в'язниці інквізиції?.. Подумайте про це, Ізидоро. Я пропоную Вам свою дружбу, нічого більше. Але моя дружба варта чимало, повірте... І я дуже хотів би Вам це довести. Однак усе, звісно, залежатиме від Вашого рішення... — і, на мій превеликий подив, додав: — Ви можете залишитися тут до вечора, якщо бажаєте щось почитати; думаю, знайдете дуже багато цікавого для себе. Подзвоните, коли закінчите, і Ваша служниця покаже дорогу назад.
Карафа був спокійним і стриманим, що засвідчувало його цілковиту впевненість у своїй перемозі... Він навіть на мить не припускав, що я можу відмовитися від такої «цікавої» пропозиції... А особливо в моєму безвихідному становищі. І саме це й лякало найбільше... Оскільки я, звісно, планувала відмовити йому. Але як саме це зробити, наразі не мала анінайменшого уявлення...

Я озирнулася довкола — кімната вражала!.. Від зшитих вручну палітурок старих книг до папірусів і рукописів на бичачій шкірі і до пізніх, уже друкованих книг, ця бібліотека була скарбницею світової мудрості, справжнім торжеством геніальної людської Думки!!! Це була, мабуть, найцінніша бібліотека, яку коли-небудь бачила людина!.. Я стояла, цілковито приголомшена, зачарована тисячами томів, що «говорили» зі мною, і ніяк не могла зрозуміти, як таке багатство може поєднуватися з тими прокльонами, які інквізиція так гнівно і «щиро» сипала на аналогічні видання?.. Адже для справжніх інквізиторів усі ці книги мали бути найсправжнісінькою ЄРЕССЮ, за яку люди горіли на вогнищах і яку категорично забороняли, як страшний злочин проти церкви!.. То яким чином тут, у підвалах Папи, збереглися такі цінні книги, які нібито в ім'я «спокутування й очищення душ» до останнього листочка спалювали на площах?!. Значить, усе, що говорили «отці-інквізитори», усе, що вони чинили, – лише страшна завуальована БРЕХНЯ! І ця нещадна брехня глибоко і міцно засіла в простих і відкритих, наївних і віруючих людських серцях!.. А я колись була цілком упевнена, що церква щира у своїй вірі!.. Адже будь-яка віра, хоч якою дивною видавалася, для мене завжди втілювала в собі щирий дух і віру людини в щось чисте і високе, до чого, в ім'я порятунку, прагнула її душа. Я ніколи не була «віруючою», бо вірила тільки в Знання. Але завжди поважала переконання інших, оскільки, згідно з моїми уявленнями, людина сама мала право вибирати, куди скерувати свою долю, і чужа воля не повинна була насильно вказувати, як потрібно прожити життя. Тепер я зрозуміла, що помилялася... Церква брехала, вбивала і ґвалтувала, не зважаючи на таку «дрібницю», як поранена й понівечена людська душа...

І хоч мене дуже захоплювало побачене, треба було повертатися до дійсності, у якій, на жаль, нічого втішного мене тоді не чекало...
Святий Отець Церкви Джованні П’єтро Карафа любив мене!.. О, боги, як же він, мабуть, за це мене ненавидів!!! І наскільки посилиться його ненависть, коли він невдовзі почує мою відповідь...
Я не могла зрозуміти цю людину. Хоча до того будь-яку людську душу завжди могла вільно читати, наче розгорнуту книгу. Він був зовсім непередбачуваним, і неможливо було відчути тонкі зміни його настрою, які могли спричинити жахливі наслідки. Я не знала, скільки ще зможу протриматися і як довго він має намір мене терпіти. Моє життя цілковито залежало від цього фанатичного і жорстокого Папи, але я точно знала одне – що не брехатиму. А це означало, що жити мені вже не надто довго...
Я знову помилялася.

Наступного дня мене провели вниз, до похмурої, величезної кам'яної зали, яка цілком випадала із загальної атмосфери прекрасного палацу. Карафа сидів на високому дерев'яному кріслі наприкінці цієї дивної зали і був утіленням похмурої рішучості, що відразу могла перетворитися на найвитонченіше зло...
Я зупинилася посередині, не наважуючись підійти ближче, оскільки наразі не знала, чого він чекав від мене. Папа встав і величаво-повільно рушив у мій бік. Щось було не так!.. Він був надто урочистим і відчуженим. Раптом я чітко відчула, як усе моє тіло охопив тваринний страх. Але ж я його не боялася! Чи принаймні не боялася настільки!.. Це було передчуттям чогось дуже поганого, від чого холонула моя втомлена душа... І я ніяк не могла визначити — чого саме.

— Ну як, Ви насолодилися читанням, Ізидоро? Сподіваюся, Ви провели приємний день?
Він звертався до мене просто на ім’я, начебто підкреслюючи цим, що формальності нам уже не потрібні...
— Дякую, ваша святосте, у Вас справді неперевершена бібліотека, — якнайспокійніше відповіла я. — Гадаю, навіть великий Медичі позаздрив би вам! Але я хотіла б поставити Вам одне запитання, якщо дозволите?
Карафа кивнув.
— Як могла потрапити ця відверта ЄРЕСЬ у Ваш Святий Божий Дім?.. І як вона досі може там бути?..
— Не будьте такою наївною, мадонно! — поблажливо посміхнувся Карафа. — Щоб перемогти ворога, треба його зрозуміти, а зрозуміти його можна, лише пізнавши. Але щоб пізнати, треба спершу дуже добре його вивчити. Інакше перемога буде несправжньою...
— Ваша святість читали всі ці книги?!.. Але ж на це не вистачить цілого людського життя!..
— Ну, це залежить від того, наскільки довгим буде життя, Ізидоро. Та й від того, як читати... Чи не так? Адже ви теж умієте дещо з цього, хіба ні?

Очі Карафи стали гострими і пронизливими, ніби він бажав зазирнути мені в душу. А може, і зазирнув?..
Він надто багато знав про мене того, що могли знати лише дуже близькі мені люди. І я наважилася запитати.
— Ви знаєте про мене чимало такого, про що не знала навіть моя покійна мати. Що це означає, Ваша святосте?
— Ви все ще не хочете поглянути правді в очі, Ізидоро. Я дізнався про Вас усе, що бажав дізнатися. Вас це лякає? У моїх підвалах був один з ваших учителів... він розповів мені все. Але тоді я ще не знав Вас, як знаю тепер.

І я відразу його побачила... Це справді був мій учитель, найдобріший і найрозумніший з усіх, хто мене вчив. Він висів на гаку, в якомусь страшному підвалі, весь вкритий власною кров'ю... І вмирав...
— Як Ви могли таке вчинити?! Це жахливо!!! У чому він, по-вашому, був винен?!
Моє серце рвалося на шматки, не бажаючи прийняти жах побаченого. На якийсь час я заспокоїлася — і програла!.. Мабуть, недаремно Карафу вибрали Папою... Він був справжнім майстром тортур, чорним генієм, який зумів-таки «заколисати» мій щоденний страх!

З першого дня, щойно опинилася в його руках, я підсвідомо дуже хотіла вірити, що мене є якийсь хоча б найменший шанс! І от мене спіймали, наче сліпе кошеня, яке не встигло навіть розплющити очей... А Карафа – своїм спокійним, світським поводженням зі мною, красою кімнат, у яких мене поселив, приголомшливою бібліотекою, яку так відкрито показав напередодні – по краплині, день за днем, вливав у мене віру в цей крихкий, крихітний «шанс»... І він досягнув успіху — я повірила... І програла.
— О, дорога моя Ізидоро, Ви ж такі розумні! Невже Ви думаєте, що я повірю, начебто Ви щиро чекаєте на «справедливий» вирок... коли цей вирок ухвалюю я сам?!..

І це вже був справжній Карафа. Фанатик-інквізитор, що раптом несподівано здобув необмежену владу. А може, саме до цієї влади він і йшов усі свої довгі роки? Хоча для мене вже не мало значення, чого він бажав. Я раптом дуже чітко усвідомила, що будь-якої секунди можу опинитися на місці свого доброго вчителя й висітиму на тому самому страшному гаку... Якби Карафа цього захотів.
— А як же Бог?!.. Невже Ви не боїтеся навіть Його?..
— Ну що Ви, Ізидоро! — хижо посміхнувся Карафа. — Бог пробачить мені все, що твориться на Його славу!
Це було божевілля. І моя крихка надія, корчачись, почала вмирати...
— Чи подумали Ви над моєю пропозицією, мадонно? Сподіваюся, у Вас було досить часу, щоб усвідомити своє становище? І мені не знадобиться наступний удар?..
У мене похололо серце — яким він буде, цей «наступний удар»?.. Але потрібно було відповідати, і я не хотіла, щоб він побачив, як я боялася.
— Якщо не помиляюся, Ви пропонували мені свою дружбу, Ваша святосте? Але ціна дружби невисока, якщо її здобувають, вселяючи страх. Я не бажаю такої дружби, навіть якщо доведеться страждати. Я не боюся болю. Набагато страшніше, коли болить душа.
— Яке ж Ви дитя, дорога Ізидоро!.. — засміявся Карафа. — Це як з книгами — існує «страждання» і СТРАЖДАННЯ. І я щиро раджу Вам не пробувати другого варіанту!
— Хай там як — Ви не друг, Джованні. Ви навіть не знаєте, що насправді означає це слово... Я чудово розумію, що повністю перебуваю у Ваших жорстоких руках, і мені все одно, що відбуватиметься зараз...
Я вперше навмисно звернулася до нього по імені, прагнучи розлютити. Я й справді була майже дитям щодо всього, пов’язаного зі злом, і далі не уявляла, на що була насправді здатна ця хижа, та, на жаль, дуже розумна людина.
— Ну що ж, Ви вирішили, мадонно. Нарікайте на себе.
Його слуга різко взяв мене під руку і підштовхнув до вузького коридору. Я вирішила, що це кінець, що саме зараз Карафа віддасть мене катам...

Ми спустилися глибоко вниз, оминаючи безліч маленьких, важких дверей, за якими лунали крики і стогони, і я ще більше упевнилася в тому, що, мабуть, настав нарешті і мій час Я не знала, як довго зможу витримувати тортури і наскільки сильними вони бувають. Ніхто ніколи не завдавав мені фізичного болю, тому дуже складно було зорієнтуватися, наскільки сильною я можу бути в такій ситуації. Усе моє коротке життя мене оточувала любов рідних і друзів, і я навіть не уявляла, якою злою й жорстокою буде моя доля... Як і безліч моїх друзів — відунок і відунів — я не могла побачити свою долю. Напевно, це від нас закрили, щоб ми не намагалися змінити своє життя. А можливо, ще й тому, що як і всі решта, ми мали свій обов’язок – прожити те, що нам призначено, не намагаючись піти раніше, якщо побачимо якийсь жах, який чомусь приготувала наша сувора доля...

І от настав день, коли в мене не було вибору. Точніше, вибір був. І я вибрала це сама. Тепер потрібно витримати те, що мене чекає, і якимсь чином вистояти, зумівши не зламатися...
Карафа нарешті зупинився перед одними дверима, і ми увійшли. Неймовірний жах, від якого холонула душа, скував мене з голови до ніг!.. Це було справжнє Пекло, якщо воно могло існувати на Землі! Торжество звірства, якого нормальна людина зрозуміти не могла... У мене майже зупинилося серце.

Кімната, повністю залита людською кров’ю... Люди висіли, сиділи, лежали на страшних «інструментах» тортур, призначення яких я не могла навіть уявити. Кілька цілком спокійних, вимащених кров’ю осіб неквапливо займалися своєю «роботою», не відчуваючи, мабуть, жодної жалості, жодних докорів сумління, ні хоча б якихось людських почуттів... У кімнаті пахло паленим м’ясом, кров’ю і смертю. Напівживі люди стогнали, плакали, кричали... а в деяких уже не було сил навіть кричати. Вони просто хрипіли, не реагуючи на тортури, ніби полотняні ляльки, яких доля милостиво позбавила будь-яких відчуттів...

Мене прорвало зсередини! На мить я навіть забула, що дуже скоро стану однією з них... Уся моя сила, що вирувала, раптом вилилася назовні, і... тортурна кімната перестала існувати... Залишилися тільки голі, залиті кров’ю стіни і страшні «інструменти» тортур, від яких холонула душа... Усі люди, що були там, — і кати, і їхні жертви — безслідно зникли.

Карафа стояв блідий, як сама смерть, і дивився на мене, не відриваючись, пронизуючи своїми страшними чорними очима, у яких були злість, осуд, здивування і навіть якесь дивне, незрозуміле захоплення... Він не промовив ні слова. Його внутрішня боротьба відображалася лише на обличчі. Сам він був нерухомим, наче статуя... Він щось вирішував.

Мені було щиро шкода людей, що пішли в «інше життя», так жорстоко замучені і, напевно, невинні. Але я була абсолютно впевнена, що моє несподіване втручання позбавило їх жахливих, нелюдських мук. Я бачила, як ішли в інше життя їхні чисті, світлі душі, і в моєму завмерлому серці плакала печаль... Це вперше за довгі роки своєї складної «відьомської практики» я забрала дорогоцінне людське життя... Тепер можна лише сподіватися, що там, у тому іншому, чистому й лагідному світі, вони знайдуть спокій.

Карафа хворобливо вдивлявся в моє обличчя, ніби бажаючи дізнатися, що спонукало мене так вчинити, хоча я знала, що досить найменшого помаху його «світлої» руки, і я відразу опинюся на місці тих, що «пішли» і, можливо, дуже жорстоко за це заплачу. Але я не розкаювалася... Я тріумфувала! Що хоча б комусь допомогла врятуватися з його брудних лап. І, напевно, моє обличчя щось йому сказало, бо наступної миті Карафа рвучко схопив мене й потягнув до інших дверей...

— Що ж, сподіваюся, Вам це сподобається, мадонно! — і різко заштовхнув мене всередину...
А там... підвішений на стіні, як на розп’ятті, висів мій коханий Джіроламо... Мій лагідний і добрий чоловік... Не було такого болю і такого жаху, який не полоснув би в цю мить моє понівечене серце!.. Я не могла повірити в те, що бачила. Моя душа відмовлялася це приймати, і я безпорадно заплющила очі.
— Ну що Ви, люба Ізидоро! Вам доведеться дивитися наш маленький спектакль! — загрозливо-ласкаво сказав Карафа. — І, мабуть, доведеться дивитися до кінця!..

То от що придумав цей безжалісний і непередбачуваний «святійший» звір! Він побоявся, що я не зламаюся, і вирішив ламати мене через муки моїх коханих і рідних!.. Ганна!!! О боги — Ганна!.. У моєму понівеченому мозку спалахнув кривавий спалах — наступною могла стати моя бідна маленька донька!
Я спробувала опанувати себе, аби позбавити Карафу відчуття цілковитого задоволення від цієї брудної перемоги. І щоб він не подумав, що йому вдалося хоч трішки мене зламати, і він не використовував цей «успішний» метод на інших членах моєї нещасної сім'ї...
— Схаменіться, Ваша святосте!.. — з жахом вигукнула я. — Адже ви знаєте, що мій чоловік ніколи нічого не робив проти церкви! Як таке можливо?! Як Ви можете змушувати невинних платити за помилки, яких вони не здійснювали?!
Я чудово розуміла, що це була лише порожня розмова, і що вона нічого не дасть, і Карафа теж це прекрасно знав...
— Ну що Ви, мадонно, ваш чоловік дуже цікавить нас! — в’їдливо посміхнувся «великий інквізитор». — Адже Ви не зможете заперечувати, що Ваш дорогий Джіроламо займався вельми небезпечною практикою – анатомією?.. І хіба не передбачає ця гріховна практика такого дійства, як длубання в мертвих людських тілах?..
— Але це наука, Ваша святосте!!! Це нова галузь медицини! Вона допоможе згодом лікарям краще зрозуміти людське тіло, щоб полегшити лікувати хворих. Хіба церква вже забороняє навіть лікарів?!..
— Лікарям, які від Бога, не потрібне це «сатанинське дійство»! — гнівно закричав Карафа. — Людина помре, якщо так вирішив Господь, тому краще б Ваші «горе-лікарі» піклувалися про його грішну душу!
— Ну, про душу, я бачу, вельми посилено «піклується» церква!.. Невдовзі, думаю, у лікарів загалом роботи не буде... — не стрималася я.

Я знала, що мої відповіді його дратували, але нічого не могла зробити. Моя поранена душа кричала... Я розуміла: хоч якою «зразковою» буде моя поведінка, це не врятує бідного Джіроламо. Карафа мав щодо нього свій жахливий план, і навіть не думав його змінювати, позбавляючи себе настільки сильного задоволення...
— Сідайте, Ізидоро, в ногах правди немає! Зараз Ви побачите, що чутки про інквізицію – не казки... Йде війна. І наша улюблена церква потребує захисту. А я, як Ви знаєте, її найвірніший син...
Я здивовано втупилася в нього, подумавши, що Карафа потрохи реально божеволіє...
— Яку війну Ви маєте на увазі, Ваша святосте?..
— Ту, яка йде довкола всіх нас з-дня-на-день!!! — чомусь раптово розлютившись, закричав Папа. — Яка очищає Землю від таких, як Ви! Єресь не повинна існувати! І доки я живий, винищуватиму її в будь-якому прояві — книги, картини чи просто живі люди!..
— Ну, щодо книг, то про це в мене завдяки Вашій «світлій» допомозі тепер є вельми чітка думка. Однак це чомусь зовсім не поєднується з Вашим «священним» обов’язком, про який Ви кажете, Ваша Святосте...
Я не знала, що сказати, як зупинити, аби не починався цей страшний, як він його назвав, «спектакль»!.. Але «великий інквізитор» прекрасно розумів, що я, нажахана тим, що мене чекає, намагаюся затягнути час. Він був прекрасним психологом і не дозволив мені продовжувати мою наївну гру.
— Починайте! — Карафа махнув рукою одному з катів і спокійно сів у крісло... Я зажмурилася.
Відчула запах паленого м'яса, Джіроламо дико закричав.
— Я ж Вам сказав, розплющте очі, Ізидоро!!! — оскаженіло заволав мучитель. — Ви маєте насолодитися винищуванням ЄРЕСІ так само, як насолоджуюся цим я! Це обов’язок кожного вірного християнина. Правда, я забув, з ким маю справу... Адже Ви не християнка, Ви — ВІДЬМА!
— Ваша святосте, Ви прекрасно володієте латиною... Тому Ви маєте знати, що слово «HАERESIS» з латині означає ВИБІР або АЛЬТЕРНАТИВА. Як Вам вдається поєднувати два настільки несумісні поняття?.. Не бачу, щоб Ви залишали комусь право вільного вибору! Чи хоча б найменшу альтернативу... — гірко вигукнула я. — Людина ПОВИННА мати право вірити в те, до чого тягнеться її душа. Ви не можете ЗМУСИТИ людину вірити, оскільки віра йде від серця, а не від ката!..

Карафа хвилину здивовано розглядав мене, наче перед ним стояла якась дивовижна тварина... Потім, струсивши з себе заціпеніння, тихо сказав:
— Ви набагато небезпечніші, ніж я думав, мадонно. Ви не лише дуже красиві, Ви ще й дуже розумні. Ви не повинні існувати за межами цих стін... Або не повинні існувати взагалі, — і, вже обернувшись до ката, — продовжуй!
Крики Джіроламо проникали в найглибші куточки моєї напівмертвої душі і, вибухаючи там жахливим болем, розривали її на шматки... Я не знала, скільки Карафа мав намір мучити його, перш ніж знищити. Час повз неймовірно повільно, змушуючи мене тисячу разів умирати... Але попри все, я чомусь залишалася живою. І спостерігала... Після страшних тортур починали тортури ще страшніші. І так безконечно довго... Закінчивши припікання вогнем, почали дробити кістки... Далі – спотворювати плоть. Джіроламо повільно вмирав. І ніхто не пояснив йому — за що, ніхто не вважав за потрібне сказати хоча б щось. Його просто методично повільно вбивали на моїх очах, аби змусити мене робити те, чого бажав від мене новообраний глава святої християнської церкви... Я намагалася подумки говорити з Джіроламо, знаючи, що по-іншому вже не вдасться щось йому сказати. Хотіла попрощатися... Але він не чув. Він був далеко, рятуючи свою душу від нелюдського болю, і жодні мої зусилля не допомагали... Я посилала йому своє кохання, прагнучи окутати ним його понівечене тіло і хоч якось зменшити ці нелюдські страждання. Але Джіроламо лише дивився на мене потьмянілими від болю очима, ніби чіплявся за єдину найтоншу ниточку, що пов'язує його з цим жорстоким, але таким дорогим йому світом, що вже вислизав від нього...

Карафа скаженів. Він ніяк не міг зрозуміти, чому я спокійна, адже прекрасно знав, що свого чоловіка я дуже-дуже любила. «Святійший» Папа палав бажанням знищити мене... Але не фізично. Він хотів розтоптати мою душу, аби повністю підпорядкувати моє серце і розум своїм дивним і нез'ясовним бажанням. Побачивши, що ми з Джіроламо не зводимо очей один з одного, Карафа не витримав — крикнув катові, наказуючи випалити моєму чоловікові його прекрасні очі...

Ми із Стеллою завмерли... Це було надто жахливо, щоб наші дитячі серця, хоч і були загартованими, змогли це прийняти... Від нелюдяності й жахливості того, що відбувалося, нам перехопило подих. Таке не могло відбуватися на Землі!!! Просто не могло! Але безкінечна туга в золотих очах Ізидори кричала нам — могло!!! Ще й як могло!.. І ми лише безсило спостерігали далі, не наважуючись втручатися якимись безглуздими питаннями.
На якусь мить моя душа впала на коліна, просячи помилування... Карафа відразу це відчув і здивовано впився в мене очима, що горіли вогнем, не вірячи в свою перемогу. Але відразу збагнув, що надто рано зрадів... Зробивши над собою неймовірне зусилля й зібравши всю свою ненависть, я поглянула йому просто в очі... Карафа відсахнувся, отримавши сильний уявний удар. На секунду в його чорних очах промайнув переляк. Але так само швидко зник, як і з'явився... Він був винятково сильною і вольовою людиною, яка захоплювала б, якби не була настільки жахливою...

Моє серце стискалося, передчуваючи недобре... І відразу, отримавши схвальний кивок від Карафи, кат, як м'ясник, спокійно завдав просто в серце безпорадної жертви точного удару... Мій любий чоловік, мій ніжний Джіроламо перестав існувати... Його добра душа відлетіла туди, де не було болю, де завжди спокійно і ясно... Але я знала, що він чекатиме мене й там, коли б я не прийшла.

Небеса обрушилися, вивергаючи потоки нелюдського болю. Люта ненависть, піднімаючись у моїй душі, ламала перешкоди, намагаючись вирватися назовні... Раптом, закинувши голову, я завила несамовитим криком пораненого звіра, зводячи до неба неслухняні руки. А з моїх долонь, що світилися, вилилася просто на Карафу «магія смерті», якої вчила мене колись моя покійна мати. Магія струмувала, окутуючи його худе тіло хмарою блакитного сяйва. Свічки в підвалі згасли, здавалося, густа непроглядна темрява поглинула наше життя... І лише Карафа й далі світився примарним біло-блакитним світлом. На якусь частку секунди я глянула в його розширені від злості очі, в яких побачила свою смерть... З ним нічого не відбувалося!.. Це було абсолютно неймовірно! Якби я вдарила будь-яку звичайну людину «магією смерті», вона не прожила б і секунди! А Карафа був живим і здоровим, попри удар, що спопеляв його життя. Тільки довкола його звичного золотисто-червоного захисту тепер, наче змії, вилися, спалахуючи, синюваті блискавки... Я не могла повірити своїм очам.
— Так-так!.. Мадонна Ізидора пішла в атаку! — прозвучав у темноті його глузливий голос. — Ну що ж, у всякому разі, стає цікаво. Не турбуйтеся, дорога Ізидоро, у нас з Вами буде ще безліч потішних хвилин! Це я можу Вам обіцяти.

Повернувся кат, вносячи до підвалу запалену свічку. На стіні висіло закривавлене тіло мертвого Джіроламо... Моя понівечена душа завила, знову побачивши цю сумну картину. Але я нізащо не хотіла показувати Карафі свої сльози! Нізащо!!! Він був звіром, що любив запах крові... Але це була дуже дорога для мене кров. Тому, щоб цей хижак не відчув ще більшого задоволення, я не оплакувала свого коханого Джіроламо в нього на очах, сподіваючись, що на це в мене буде достатньо часу, коли він піде...
— Прибери це! — різко наказав катові Карафа, показуючи на мертве тіло.
— Зачекайте!!! Хіба я не маю права навіть попрощатися з ним?! — обурено вигукнула я. — Відмовити мені в

цьому не може навіть церква! Точніше, саме церква повинна надати мені цю милість! Чи не вона закликає до милосердя? Хоча з боку святійшого Папи, як я розумію, цього милосердя не варто сподіватися!
— Церква Вам нічого не винна, Ізидоро. Ви чаклунка, і саме на Вас її милосердя не поширюється! — цілком спокійно промовив Карафа.— Вашому чоловікові вже не допоможе Ваш плач! Краще йдіть і подумайте, як стати більш поступливою, щоб не змушувати себе й інших далі так сильно страждати.
Він пішов, наче нічого не сталося, ніби й не обірвав щойно чиєсь дорогоцінне життя, ніби на душі в нього просто і добре... Якщо загалом у нього була душа як така.

Мене відвели в мої покої, так і не дозволивши віддати померлому чоловікові останню шану.
Серце завмирало з відчаю й печалі, гарячково хапаючись за крихітну надію, що, можливо, Джіроламо був першим і останнім з моєї нещасної сім'ї, кого цей недолюдок у папській сутані змусив страждати і в кого він так просто і розважаючись відібрав життя. Я знала, що ні смерті свого батька, ні, тим більше, смерті Ганни я, найімовірніше, не зможу пережити. Але ще більше мене лякало те, що я розуміла: Карафа теж це знав... І я сушила голову, складаючи найфантастичніші плани. Але надія вціліти хоча б на найближчий час, щоб спробувати допомогти рідним, танула, як дим.

Минув тиждень, Карафа не з'являвся. Можливо, йому (так само, як і мені!) потрібний був час, аби обдумати наступний крок. А можливо, його відволікли інші обов'язки – хоча в це мені повірити було важко. Так, він був Римським Папою... Але водночас він був і неймовірно азартним гравцем, якому понад його сили пропустити цікаву партію. А від гри зі мною в «кицьки-мишки» він відчував, думаю, справжнє задоволення...
Тому я щосили прагнула заспокоїтися і знайти у своїй втомленій голові хоч якусь «розумну» думку, яка допомогла б мені зосередитися на нашій нерівній «війні», в якій у мене насправді не було жодної надії перемогти... Але я все одно не здавалася, бо для мене «людина, що здалася», набагато гірша, ніж мертва людина. Наразі я була живою – отже, могла боротися, навіть якщо моя душа повільно вмирала... Мені треба було протриматися хоч трохи, аби встигнути знищити цю смертельно небезпечну гадюку, якою був Карафа... Тепер я вже не сумнівалася, що зможу його вбити, якщо випаде така нагода. От тільки як це зробити, наразі не мала анінайменшого уявлення. Як щойно переконалася з власного сумного досвіду — з допомогою мого «звичайного» способу знищити Карафу неможливо. Значить, доведеться шукати щось інше, а часу для цього в мене, на жаль, майже не було.

Також я весь час думала про Джіроламо... Він завжди був моєю теплою захисною «стіною», за якою я відчувала себе надійно й захищено... Але тепер її не було... І замінити не було чим. Джіроламо був найвірнішим і найлагіднішим чоловіком на світі, без якого дуже важлива частина мого світу потьмяніла, стала порожньою і холодною. Моє життя поступово заповнювали печаль, туга і ненависть... Бажання мстити Карафі, забуваючи про себе і про те, якою малою була моя сила порівняно з ним ... Горе мене засліплювало, занурювало в безодню відчаю, вибратися з якої я могла тільки якби перемогла його.

Карафа повернувся в моє життя приблизно через два тижні, раннього сонячного ранку, дуже впевнений у собі, свіжий і щасливий і, увійшовши до кімнати, радісно промовив:
— У мене для Вас сюрприз, мадонно Ізидоро! Думаю, він Вам дуже сподобається.
Мене відразу пройняло холодним потом — я знала його «сюрпризи», і не чекала від них нічого доброго...
Неначе прочитавши мої думки, Карафа додав:
— Це справді приємний сюрприз, обіцяю. Зараз самі переконаєтеся!
Двері відчинилися. У них, обережно озираючись, увійшла тендітна висока дівчинка... Жах і радість на секунду скували мене, не даючи поворухнутися... Це була моя донька, моя маленька Ганна!!! Правда, маленькою її тепер не назвеш, адже за ці два роки вона дуже виросла й подорослішала, стала ще красивішою й милішою...
Моє серце з криком рвонулося до неї, мало не вилетівши з грудей!.. Але не потрібно було квапитися. Я не знала, що замислив цього разу непередбачуваний Карафа. Тому треба було триматися дуже спокійно, що було майже понад мої людські сили. І лише страх зробити непоправну помилку стримував бурхливі емоції, що ураганом рвалися назовні. Щастя, жах, дика радість і страх втрати одночасно розривали мене на шматки!.. Карафа посміхався, задоволений враженням, яке справив... це відразу змусило мене здригнутися всередині. Я не наважувалася навіть подумати, що може бути далі... І знала, якщо станеться щось жахливе, бажання захистити Ганну може виявитися надто сильним, щоб опиратися Карафі... і я панічно боялася, що не зможу відмовити йому, що б він за це не попросив.
Але, на мій превеликий подив, його «сюрприз» виявився справжнім сюрпризом!..
— Чи раді Ви бачити доньку, мадонно Ізидоро? — широко посміхаючись, запитав Карафа.
— Усе залежить від того, що буде далі, Ваша святосте... — обережно відповіла я. — Але, звісно ж, я невимовно рада!
— Що ж, насолоджуйтеся зустріччю, я заберу її через годину. Вас ніхто не турбуватиме. Потім я зайду по неї. Вона вирушить у монастир — гадаю, це найкраще місце для такої обдарованої дівчинки, як Ваша донька.
— Монастир?!! Але вона ніколи не була віруючою, Ваша святосте, вона вроджена Відьма, і ніщо на світі не змусить її бути іншою. Це те, ким вона є, і вона ніколи не зможе змінитися. Навіть якщо Ви її знищите, вона все одно буде Відьмою! Так само, як я і моя мати. Ви не зможете зробити з неї віруючу!
— Яке ж Ви дитя, мадонно Ізидоро!.. — щиро розсміявся Карафа. — Ніхто не має наміру робити з неї «віруючу». Думаю, вона може прекрасно послужити нашій святій церкві, залишаючись саме тою, ким є. А можливо, навіть більше. У мене щодо Вашої доньки далекоглядні плани...
— Що Ви маєте на увазі, Ваша святосте? І до чого тут усе-таки монастир? — застиглими губами прошепотіла я.

Мене трясло. Усе це несила було збагнути, і я наразі нічого не розуміла, лише відчувала, що Карафа каже правду. Мене до смерті лякало, які ж «далекоглядні» плани могли бути в цієї страшної людини щодо моєї бідної дівчинки?!..
— Заспокойтеся, Ізидоро, і перестаньте постійно чекати від мене чогось жахливого! Адже Ви провокуєте долю... Річ у тому, що монастир, про який я кажу, дуже непростий... І за межами його стін про нього не знає майже жодна душа. Це монастир тільки для Відунів і Відьом. І він стоїть уже тисячі років. Я був там кілька разів. Я вчився там... Але, на жаль, не знайшов того, що шукав. Вони відкинули мене... — Карафа на мить замислився і, що мене здивувало, раптом дуже засмутився. — Але я переконаний, що Ганна їм сподобається. І ще я впевнений: вони матимуть чого навчити Вашу талановиту доньку, Ізидоро.
— Ви кажете про Метеору*, Ваша святосте? — заздалегідь знаючи відповідь, усе ж запитала я.
Від здивування брови Карафи поповзли на чоло. Мабуть, він аж ніяк не чекав, що я про це чула...
— Ви їх знаєте? Ви там бували?!..
— Ні, там бував мій батько, Ваша святосте. Але згодом він чимало навчив мене (пізніше я дико пошкодувала, що розповіла йому це...). Чого Ви хочете навчати там мою доньку, Ваша святосте?! І навіщо?.. Адже для того, щоб оголосити її Відьмою, у Вас уже тепер досить доказів. Ви ж усе одно потім спробуєте спалити її, як усіх решта, чи не так?!..
Карафа знову посміхнувся...
— Чому Ви вчепилися за цю безглузду думку, мадонно? Я не маю наміру заподіювати Вашій милій доньці жодної шкоди! Вона ще зможе прекрасно послужити нам! Я дуже довго шукав Відунку, ще зовсім дитину, аби навчити її всього, що знають «ченці» в Метеорі. Аби потім вона допомагала мені в пошуках чаклунів і відьом, таких, якою колись була сама. Але тоді вона буде відьмою від Бога.
Карафа не здавався божевільним, він БУВ ним... Інакше годі було прийняти те, що він тепер говорив! Це не було нормальним, і тому ще більше жахало мене.

— Пробачте, якщо я щось не так зрозуміла, Ваша святосте... Але хіба ж можуть бути Відьми від Бога?!.
— Ну звісно, Ізидоро! — щиро дивуючись з мого «неуцтва», засміявся Карафа. — Якщо вона використовуватиме своє знання і вміння в ім'я церкви, це йтиме до неї вже від Бога, оскільки вона творитиме в ім'я Його! Невже Вам це не зрозуміло?..

Ні, мені не було зрозуміло!.. І говорила це людина з цілком хворою уявою, яка, крім того, щиро вірила в те, про що говорила!.. Він був неймовірно небезпечним у своєму божевіллі, ще й мав необмежену владу. Його фанатизм виходив за будь-які межі, і хтось мав його зупинити.
— Якщо Ви знаєте, як змусити нас служити церкві, чому ж спалюєте нас?!.. — ризикнула запитати я. — Адже те, чим ми володіємо, не можна придбати за жодні гроші. Чому ж не цінуєте цього? Чому й далі знищуєте? Якщо хотіли навчитися чогось, чому не попросите навчити Вас?..
— Тому що марно пробувати змінити те, що вже мислить, мадонно. Я не можу змінити ні Вас, ні подібних до Вас... Я можу лише налякати Вас. Або вбити. Але це не дасть мені того, про що я так довго мріяв. А Ганна ще зовсім мала, і її можна навчити любові до Господа, не забираючи при цьому її дивовижного Дару. Щодо Вас це марно, бо навіть якщо Ви присягнетеся, що вірите в Нього — я не повірю Вам.
— І цілком матимете рацію, Ваша святосте, — спокійно сказала я.
Карафа піднявся, щоб піти.
— Лише одне запитання, і я дуже прошу Вас відповісти на нього... якщо можете. Ваш захист, він з того самого монастиря?

— Так само, як і Ваша молодість, Ізидоро... — посміхнувся Карафа. — Я повернуся через годину.
Значить, я мала рацію — свій дивний «непробивний» захист він отримав саме там, у Метеорі!!! Але чому ж тоді його не знав мій батько?! Чи Карафа був там набагато пізніше? І раптом мене осяяла ще одна думка!.. Молодість!!! От чого прагнув, але не отримав Карафа! Мабуть, він чимало чув про те, скільки живуть і як ідуть з «фізичного» життя справжні Відьми і Відуни. І йому дико захотілося здобути це для себе... аби встигнути перепалити «неслухняну» половину тодішньої Європи, а потім володарювати над тими, що залишаться, вдаючи «святого праведника», що милостиво зійшов на «грішну» землю, аби рятувати наші «пропащі душі».

Це правда — ми могли жити довго. Навіть дуже довго... І «йшли», коли насправді втомлювалися жити, або вважали, що не можемо більше нікому допомогти. Секрет довголіття переходив від батьків — до дітей, потім — внукам, і так далі, поки залишалося в сім'ї хоч одне винятково обдароване дитя, яке могло його перейняти... Але одержували безсмертя не кожен вроджений Відун чи Відьма. Воно потребувало особливих якостей, які, на жаль, були не у всіх обдарованих нащадків. Це залежало від сили духу, чистоти серця, «рухливості» тіла, і найголовніше — від висоти рівня їх душі ... ну і ще чимало особливостей. Я думаю, це правильно. Бо тим, хто жадав навчитися всього, що вміли ми — справжні Відуни — простого людського життя, на жаль, бракувало. Ну а тим, хто не хотів знати так багато, довге життя не було потрібне. Тому такий жорсткий відбір, як на мене, абсолютно доцільний. Карафа теж хотів цього. Він вважав себе гідним...
У мене волосся стало дибки, щойно я подумала, що могла б накоїти на Землі ця зла людина, якби жила так само довго!..

Але всі ці тривоги можна було залишити на потім. Поки що — тут була Ганна!.. І все решта не мало жодного значення. Я обернулася — вона стояла, не зводячи з мене своїх величезних променистих очей!.. І я тої самої миті забула і про Карафу, і про монастир, і й про все на світі!.. Кинувшись у мої розкриті обійми, моє бідне малятко завмерло, безліч разів повторюючи єдине слово: «Мамо, мамусю, мамо…».
Я гладила її довге шовковисте волосся, вдихаючи його новий, незнайомий мені аромат і притискаючи до себе її тендітне худеньке тільце, готова померти просто зараз, тільки б не обривалася ця чудова мить...
Ганна поривчасто притискалася до мене, міцно вхопившись худими руками, наче бажаючи розчинитися, сховатися в мені від того світу, що став раптом таким жахливим і незнайомим... який колись був для неї світлим і добрим, і таким рідним!..
За що нам цей жах?!.. Що ми здійснили таке, аби заслужити на цей біль?.. Відповідей не було... Напевно, і не могло бути.

Я до безпам’яті боялася за своє бідне малятко!.. Попри свій ранній вік, Ганна була дуже сильною і яскравою особистістю. Вона ніколи не йшла на компроміси і ніколи не здавалася, борючись до кінця, незважаючи на обставини. І нічого не боялася...
«Боятися чогось — означає приймати можливість поразки. Не допускай страху у своє серце, рідна», — Ганна добре засвоїла уроки свого батька...
І тепер, коли я бачила її, можливо, востаннє, мала встигнути навчити її протилежного —«не йти напролом» тоді, коли від цього залежало її життя. Це ніколи не було одним з моїх життєвих «законів». Я навчилася цього лише тепер, спостерігаючи, як у страшному підвалі Карафи йшов з життя її світлий і гордий батько... Ганна була останньою Відункою в нашій сім'ї, і вона мала вижити, що б там не було, аби встигнути народити сина чи дочку, які продовжили б те, що так дбайливо зберігала століттями наша сім'я. Вона повинна була вижити. За будь-яку ціну... Окрім зради.

— Мамусю, будь ласка, не залишай мене з ним!.. Він дуже поганий! Я бачу його. Він страшний!
— Ти... — що?!! Ти можеш бачити його?! — Ганна перелякано кивнула. Мабуть, я була настільки приголомшеною, що своїм виглядом злякала її. — А чи можеш ти пройти крізь його захист?..
Ганна знову кивнула. Я стояла, цілковито приголомшена, не в змозі зрозуміти — ЯК вона могла це зробити??? Але не це тепер було важливо. Важливо було лише те, що хоча б хтось з нас міг «бачити» його. А це означало — можливо, і перемогти його.
— Ти можеш подивитися його майбутнє? Можеш?! Скажи мені, сонце моє, чи знищимо ми його?!.. Скажи мені, Ганнусю!
Я тремтіла від хвилювання — жадала почути, що Карафа помре, мріяла бачити його переможеним!!! О, як же я мріяла про це!.. Скільки днів і ночей складала фантастичні плани, один божевільніший від іншого, аби тільки очистити землю від цієї кровожерливої гадюки!.. Але нічого не виходило, я не могла «читати» його чорну душу. І ось тепер це сталося — моє малятко могло бачити Карафу! У мене з'явилася надія. Ми могли знищити його вдвох, об'єднавши свої «відьомські» сили!
Але я зраділа надто рано... Легко прочитавши мої розбурхані радістю думки, Ганна сумно похитала голівкою:
— Ми не переможемо його, мамо... Це він знищить усіх нас. Він знищить багатьох таких, як ми. Від нього не буде порятунку. Пробач мені, мамо... — по худих щічках Ганни котилися гіркі, гарячі сльози.
— Не треба, моя люба, не треба... Адже це не твоя провина, якщо ти бачиш не те, чого нам хочеться! Заспокойся, сонце моє. Ми ж не опускаємо рук, правда?
Ганна кивнула.

— Слухай мене, дівчинко...— злегка струснувши дочку за тендітні плічки, якомога лагідніше прошепотіла я. — Ти повинна бути дуже сильною, запам'ятай! У нас немає іншого вибору — ми все одно боротимемося, тільки іншими силами. Ти підеш у цей монастир. Якщо я не помиляюся, там живуть чудові люди. Вони — такі, як ми. Тільки, напевно, ще сильніші. Тобі буде добре з ними. А за цей час я придумаю, як нам піти від цієї людини, від Папи... Я обов'язково щось придумаю. Адже ти віриш мені, правда?
Малятко знову кивнуло. Її чудові великі очі тонули в озерах сліз, виливаючи цілі потоки... Але Ганна плакала мовчки... гіркими, важкими, дорослими сльозами. Їй було дуже страшно. І дуже самотньо. І я не могла бути поряд з нею, аби її заспокоїти...

Я втрачала землю під ногами. Упала на коліна, обнявши руками свою любу дівчинку, шукаючи в ній заспокоєння. Вона була ковтком живої води, за яким плакала моя змучена самотою і болем душа! Тепер уже Ганна ніжно гладила мою втомлену голову своєю маленькою долонькою, щось тихо нашіптуючи і заспокоюючи. Напевно, ми виглядали дуже сумною парою, що намагалася хоча б на мить «полегшити» одна одній наше понівечене життя...
— Я бачила батька... Я бачила, як він умирав... Це було так боляче, мамо. Він знищить усіх нас, він страшна людина... Що ми йому зробили, мамусю? Чого він хоче від нас?..

Ганна була не по-дитячому серйозною, і мені відразу ж захотілося її заспокоїти, сказати, що це «неправда» і що «все обов'язково буде добре», сказати, що я врятую її! Але то було б брехнею, і ми обоє знали це.
— Не знаю, рідна моя... Думаю, ми просто випадково стали на його шляху, а він належить до тих, хто усуває будь-які перешкоди, якщо вони йому заважають... І ще... Мені здається, ми знаємо і маємо те, за що Папа готовий віддати дуже багато, навіть свою безсмертну душу.
— Чого ж він хоче, мамусю?! — здивовано підняла на мене свої вологі від сліз очі Ганна.
— Безсмертя, люба... Всього лише безсмертя. Але він, на жаль, не розуміє, що його не можна одержати тільки тому, що хтось цього хоче. Безсмертя може одержати той, хто вартий, хто ВІДАЄ те, чого не дано іншим, і використовує це для блага інших гідних людей... Коли Земля стає кращою через те, що ця людина живе на ній.
— А навіщо воно йому, мамо? Адже безсмертя — коли людина має жити дуже довго. А це дуже непросто, хіба ні? Навіть за своє коротке життя кожен скоює чимало помилок, які потім намагається спокутувати або виправити, але не може... Чому ж він думає, що йому має бути дозволено зробити їх ще більше?..
Ганна дивувала мене!.. Коли ж моя маленька донька навчилася мислити цілком по-дорослому?.. Щоправда, життя не було надто милостивим чи м'яким до неї, та все ж Ганна дорослішала дуже швидко, що мене тішило й насторожувало одночасно... Я раділа, бо вона щодня ставала дедалі сильнішою, і водночас боялася, що вже невдовзі Ганна буде надто самостійною і незалежною. І мені тоді вельми складно буде, в разі потреби, у чомусь її переконати. Вона завжди дуже серйозно ставилася до своїх «обов'язків» Відунки, усім серцем люблячи життя і людей, і дуже пишаючись тим, що колись зможе допомагати їм стати щасливішими, а їхнім душам — чистішими й красивішими.

І от тепер Ганна вперше зіткнулася зі справжнім Злом... Яке безжалісно увірвалося в її ще дуже крихке життя, знищуючи батька, якого вона палко любила, забираючи мене і погрожуючи стати жахіттям для неї самої... І я не була впевнена, що їй вистачить сил боротися з усім самій, якщо від руки Карафи загине вся її сім'я...
Час, який у нас був, пролетів дуже швидко. На порозі, посміхаючись, стояв Карафа...
Я востаннє притиснула до грудей свою любу дівчинку, знаючи, що не побачу її тепер дуже довго, може й ніколи... Ганна від’їжджала в невідомість, і я могла сподіватися тільки на те, що Карафа насправді хотів її вчити для своїх божевільних цілей – у такому разі хоч на якийсь час їй нічого не загрожує. Поки вона перебуватиме в Метеорі.

— Натішилися спілкуванням, мадонно? — удавано щиро запитав Карафа.
— Дякую Вам, Ваша святосте. Так, звісно. Хоча воліла б сама виховувати свою дочку, як це заведено в нормальному світі, а не віддавати її в руки невідомим, лише тому, що Ви маєте на неї якийсь свій план. Хіба не вистачить болю для однієї сім'ї, як Ви вважаєте?
— Ну, залежно для якої, Ізидоро! — посміхнувся Карафа. — Знову ж таки, є «сім'я» і СІМ'Я... І Ваша, на жаль, належить до другої категорії... Ви надто сильні й цінні, аби просто так жити, не заплативши за свої можливості. Запам'ятайте, моя «велика Відьмо», усе в цьому житті має свою ціну, і за все доводиться платити, незалежно від того, подобається Вам це чи ні... І Вам, на жаль, доведеться платити дуже дорого. Але не будемо сьогодні про погане! Адже ви чудово провели час, хіба ні? До зустрічі, мадонно. Обіцяю, вона буде вже невдовзі.

Я завмерла... Ці слова я добре знала!.. Ця гірка правда так часто супроводжувала мене в моєму ще недовгому житті, і я не могла повірити, що чую їх ще від когось!.. Напевно, це справді так, що платити доводилося всім, тільки не всі йшли на це добровільно... А інколи ця плата була надто великою...
Стелла здивовано вдивлялася в моє обличчя, мабуть, помітивши моє дивне збентеження. Але я відразу дала їй зрозуміти, що «все гаразд, усе добре», і, замовкнувши на мить, Ізидора розповідала далі.
Карафа пішов, забравши моє дороге дитя. Навколишній світ потьмянів, а моє спустошене серце, крапля за краплею, повільно наповнювала чорна, безпросвітна туга. Майбутнє виглядало зловісним. У ньому не було жодної надії, не було звичної впевненості в тому, що, хоч тепер дуже важко, але врешті-решт усе якось налагодиться й обов'язково все буде добре.

Я прекрасно знала — добре не буде... У нас ніколи не буде «казки зі щасливим кінцем»...
Навіть не зауваживши, що вже вечоріло, я й далі сиділа біля вікна, спостерігаючи за горобцями, що метушилися на даху, і занурилася у свої сумні думки. Виходу не було. Карафа диригував цим «спектаклем», і саме ВІН вирішував, коли обірветься чиєсь життя. Я не мала сили протистояти його підступам, навіть якщо й могла тепер за допомогою Ганни їх передбачити. Сьогодення лякало мене і змушувало ще запекліше шукати хоча б найменший вихід із ситуації, аби якось розірвати цей страшний «капкан», що зловив наші понівечені життя.
Несподівано просто переді мною повітря заблищало зеленуватим світлом. Я зосередилася, чекаючи нового «сюрпризу» від Карафи... Але нічого поганого начебто не відбувалося. Зелена енергія далі згущувалася, помалу перетворюючись на високу людську фігуру. Через декілька секунд переді мною стояв дуже приємний молодий незнайомий чоловік... Одягнений у дивну сніжно-білу «туніку», підперезану яскраво-червоним широким поясом. Сірі очі незнайомця світилися добром і запрошували вірити йому, навіть ще не знаючи його. І я повірила... Відчувши це, чоловік заговорив.
— Здрастуй, Ізидоро. Мене звуть Севір. Знаю, ти не пам'ятаєш мене.
— Хто ти, Севіре?.. І чому я маю тебе пам'ятати? Чи це означає, що я зустрічала тебе?
Відчуття було дуже дивним — ніби намагаєшся пригадати те, чого ніколи не було... але відчуваєш, що ти звідкись усе це дуже добре знаєш.
— Ти була ще дуже маленькою, аби пам'ятати мене. Твій батько колись привіз тебе до нас. Я з Метеори...
— Але я ніколи там не була! Чи ти хочеш сказати, що він просто ніколи мені про це не говорив?!.. — здивовано вигукнула я.

Незнайомець усміхався, і від його усмішки мені чомусь раптом стало дуже тепло і спокійно, неначе я знайшла втраченого колись давнього доброго друга... Я йому вірила. У все, що б він не говорив.
— Ти повинна піти, Ізидоро! Він знищить тебе. Ти не зможеш протистояти йому. Він сильніший. Точніше, сильніше те, що він отримав. Це було давно.
— Ти маєш на увазі не лише захист? Хто ж міг йому таке дати?..
Сірі очі посмутніли...
— Ми не давали. Дав наш Гість. Він був не звідси. І, на жаль, виявився «чорним»...
— Але Ви бачите!!! Як могли допустити таке?! Як могли прийняти його в своє «священне коло»?..
— Він знайшов нас. Так само, як знайшов нас Карафа. Ми не відмовляємо тим, хто здатний нас знайти. Але зазвичай серед них ніколи не було «небезпечних»... Ми зробили помилку.
— А чи знаєте Ви, яку страшну ціну платять за Вашу «помилку» люди?!. Чи знаєш ти, скільки життів пішло в небуття в бузувірських муках, і скільки ще піде?.. Відповідай, Севіре!

Я вибухнула — вони називали це лише помилкою!!! Загадковий «дарунок» Карафі був «помилкою», що зробила його майже невразливим! І безпорадним людям доводилося за це платити! Моєму бідному чоловікові, і, можливо, навіть моїй дорогій дитині, доводилося за це платити!.. А вони вважали це лише ПОМИЛКОЮ???
— Прошу тебе, не злися, Ізидоро. Цим тепер не допоможеш... Таке інколи траплялося. Адже ми не боги, ми люди... Ми теж маємо право помилятися. Я розумію твій біль і твою гіркоту... Моя сім'я теж загинула через чиюсь помилку. Навіть простішу, ніж ця. Просто цього разу чийсь «дарунок» потрапив у дуже небезпечні руки. Ми спробуємо це виправити. Але поки що не можемо. Ти повинна піти. Ти не маєш права загинути.
— О ні, помиляєшся, Севіре! Я маю будь-яке право, якщо воно допоможе мені позбавити Землю від цієї гадюки! — обурено крикнула я.
— Не допоможе. На жаль, ніщо тобі не допоможе, Ізидоро. Йди. Я допоможу тобі повернутися додому... Ти вже прожила тут свою Долю, ти можеш повернутися Додому.
— Де ж мій Дім?.. — здивовано запитала я.
— Далеко... У сузір'ї Оріона є зірка, з чудовим ім'ям Аста. Це і є твій Дім, Ізидоро. Так само, як і мій.

Я приголомшено дивилася на нього, не в змозі повірити. Ні навіть зрозуміти таку дивну новину. Це не вкладалося в моїй розбурханій голові в жодну справжню реальність і здавалося, що я, як Карафа, помалу божеволію... Але Севір був реальний, і аж ніяк не виглядало, що він жартує. Тому, трохи зосередившись, я, вже набагато спокійніше, запитала:
— Як сталося, що Карафа Вас знайшов? Хіба в нього є Дар?..
— Ні, Дару в нього немає. Але в нього є Розум, який йому прекрасно служить. Ось він і використовував його, аби нас знайти. Він про нас читав у дуже старому літописі, який невідомо як і звідки дістав. Але він знає багато, вір мені. У нього є якесь дивовижне джерело, з якого він черпає свої знання, але я не відаю, звідки воно й де можна це джерело знайти, аби убезпечити його.
— О, не хвилюйся! Зате я дуже добре про це відаю! Я знаю це «джерело»!.. Це його чудова бібліотека, в якій – незліченна кількість старих рукописів. Для них, думаю, і потрібне Карафі його довге Життя... — мені стало до смерті сумно і по-дитячому захотілося плакати... — Як же нам знищити його, Севіре?! Він не має права жити на землі! Він — чудовисько, яке забере мільйони життів, якщо його не зупинити! Що ж нам робити?
— Тобі — нічого, Ізидоро. Ти просто повинна піти. Ми знайдемо спосіб позбутися його. Тільки потрібен час.
— А за цей час гинутимуть невинні люди! Ні, Севіре, я піду лише тоді, коли в мене не буде вибору. А поки він є, боротимуся. Навіть якщо немає жодної надії. До Вас привезуть мою доньку, бережи її. Я не зможу її вберегти...
Його фігура, що світилася, стала зовсім прозорою. І почала зникати.
— Я ще повернуся, Ізидоро, — прошелестів лагідний голос.
— Прощавай, Севіре... — так само тихо відповіла я.

— Але як же так?! — раптом вигукнула Стелла. — Ти навіть не запитала про планету, з якої прийшла?!.. Невже тобі не було цікаво?! Як же так?..

Якщо чесно, я теж ледве витримала, аби не запитати Ізидору про те саме! Її сутність прийшла ззовні, а вона навіть не поцікавилася цим!.. Але якоюсь мірою я, напевно, її розуміла, оскільки це був дуже страшний для неї час і вона смертельно боялася за тих, кого дуже сильно любила і кого все ще намагалася врятувати. Ну, а Дім — його можна було знайти й пізніше, коли не залишиться іншого вибору, окрім як тільки — піти...
Ні, люба, я не запитала не тому, що мені не було цікаво. А тому, що тоді це було не настільки важливо, як те, що гинули чудові люди. І гинули у нелюдських муках, які дозволяла і підтримувала одна людина. І вона не мала права існувати на нашій землі. Це було найважливіше. А все решта можна було залишити на потім.
Стелла почервоніла, засоромившись свого сплеску, і тихенько прошепотіла:
— Пробач, будь ласка, Ізидоро...

А Ізидора вже знову «пішла» у своє минуле, і повела далі свою дивовижну розповідь...
Як тільки Севір зник, я відразу ж спробувала подумки викликати свого батька. Але він чомусь не відповідав. Це мене трохи стривожило, але, не сподіваючись нічого поганого, я спробувала ще раз — відповіді знову не було...
Вирішивши наразі не давати волю своїй розбурханій уяві й залишивши на якийсь час батька у спокої, я поринула в солодкі і сумні спогади про недавній візит Ганни.

Досі пам'ятала запах її тендітного тіла, м'якість її густого чорного волосся і надзвичайну сміливість, з якою зустрічала свою злу долю моя чудова дванадцятирічна донька. Я невимовно пишалася нею! Ганна була борцем, і я вірила: що б не сталося, вона боротиметься до кінця, до останнього свого подиху.
Наразі я не знала, чи вдасться мені її вберегти, але присягнулася собі, що зроблю все, що від мене залежатиме, аби врятувати її з чіпких лап жорстокого Папи.

Карафа повернувся через кілька днів, чимось дуже засмучений і неговіркий. Він лише показав мені рукою, що я повинна йти за ним. Я підкорилася.
Пройшовши декілька довгих коридорів, ми опинилися в маленькому кабінеті, який (як я дізналася пізніше) був його приватною приймальнею, в яку він дуже рідко запрошував гостей.
Карафа мовчки показав мені на стілець і повільно сів навпроти. Його мовчання здавалося зловісним і, як я вже знала з власного сумного досвіду, ніколи не провіщало нічого хорошого. Я ж після зустрічі з Ганною і несподіваного приходу Севіра непростимо розслабилася, «приспавши» якоюсь мірою свою звичну пильність, і пропустила наступний удар...

— У мене немає часу на обмін люб'язності, Ізидоро. Ви відповідатимете на мої запитання, або дуже постраждає хтось інший. Отже, раджу відповідати!
Карафа був злим і знервованим, і суперечити йому в такому стані було б справжнім божевіллям.
— Я спробую, Ваша святосте. Що Ви хочете дізнатися?
— Ваша молодість, Ізидоро? Як Ви отримали її? Адже вам тридцять вісім років, а виглядаєте на двадцять і не змінюєтеся. Хто Вам дав Вашу молодість? Відповідайте!

Я не могла зрозуміти, що так розлютило Карафу?.. За час нашого, вже досить-таки тривалого знайомства, він ніколи не кричав і дуже рідко втрачав над собою контроль. А тепер зі мною говорила оскаженіла людина, яка втратила самовладання і від якої можна було сподіватися чого завгодно.
— Відповідайте, мадонно! Або Вас чекатиме інший, вельми неприємний сюрприз.
Від такої заяви у мене волосся заворушилося... Я розуміла, що спробувати ухилитися від запитання не вдасться. Щось сильно розлютило Карафу, і він не намагався цього приховувати. Гри він не приймав, і жартувати не мав наміру. Доводилося відповідати, сліпо сподіваючись, що він прийме напівправду...
— Я вроджена Відьма, Ваша святосте, і на сьогодні — найсильніша з них. Молодість я успадкувала, я не просила її. Так само, як моя мати, моя бабуся, і вся лінія Відьом у моєму роду. Ви маєте бути одним з нас, Ваша святосте, щоб отримати це. До того ж, бути найбільш гідним.
— Нісенітниця, Ізидоро! Я знав людей, які самі досягли безсмертя! І вони не народжувалися з ним. Значить, є шляхи. І Ви мені їх відкриєте. Повірте мені.
Він цілком мав рацію... Шляхи були. Але я нізащо не мала наміру відкривати їх йому. Хай які тортури на мене чекають.
— Пробачте мені, Ваша святосте, але я не можу дати Вам те, чого не отримувала сама. Це неможливо — я не знаю, як. Але Ваш Бог, думаю, подарував би Вам «вічне життя» на нашій грішній землі, якби вважав, що Ви гідні цього, хіба ні?..
Карафа почервонів і злісно прошипів, як готова до атаки отруйна змія:
— Я думав, Ви розумніша, Ізидоро. Що ж, мені не знадобиться багато часу, щоб зламати Вас, коли побачите, що я приготував для Вас...

Різко схопивши мене за руку, грубо потягнув униз, у свій страшний підвал. Я не встигла навіть добряче злякатися, а ми вже опинилися біля тих самих металевих дверей, за якими зовсім недавно так по-звірячому загинув мій нещасний замучений чоловік, мій бідний добрий Джіроламо... І раптом страшний здогад, від якого холонула душа, полоснув мій мозок, — батько!!! От чому він не відповідав на мій неодноразовий заклич!.. Його, напевно, схопив і мучив у тому самому підвалі недолюдок, що стояв переді мною оскаженілий і який чужою кров'ю і болем «очищав» будь-яку мету!..

«Ні, тільки не це! Будь ласка, тільки не це!!!», — звіриним криком кричала моя поранена душа. Але я вже знала, що було саме так... «Допоможіть мені хтось!!! Хто-небудь!»... Але ніхто мене чомусь не чув... І не допомагав...
Важкі двері відчинилися... Просто на мене дивилися широко розплющені сірі очі, сповнені нелюдського болю...
Посередині знайомої, із запахом смерті кімнати, на колючому металевому кріслі, сидів, спливаючи кров'ю, мій любий батько...
Удар вийшов жахливим!.. Заволавши диким криком «Ні!!!», я знепритомніла...

__________________________________________________________________________________________________________

 

* Прошу не плутати (!!!) з грецьким комплексом монастирів Метеора в Каламбаці, Греція. Метеора з грецької означає «ті, що висять у повітрі», що повністю відповідає приголомшливому вигляду монастирів – вони нагадують рожеві гриби, що виросли на високих верхівках незвичайних гір. Перший монастир побудовано приблизно в 900 році. А між XII і XVI століттями їх було вже 24. До наших днів «дожили» лише шість монастирів, які досі вражають уяву туристів. Правда, туристи не знають про одну вельми цікаву деталь... У Метеорі існує ще один монастир, у який тих, хто приїхав заради «цікавості», не впускають... Його збудував (і дав початок іншим) один обдарований фанатик, що вчився колись у справжній Метеорі і якого звідти вигнали. Розлютившись на весь світ, він вирішив побудувати «свою Метеору», щоб збирати таких самих «ображених», як він, і жити відокремлено. Як йому це вдалося — невідомо. Але відтоді в його Метеорі почали збиратися на таємні зустрічі масони. Відбуваються вони раз на рік і тепер.



 

Монастирі: Гранд Метеорон (великий Метеорон); Руссано; Агіос Ніколас; Агіа Тріос; Агіас Стефанос; Варлаам розташовані дуже близько один від одного.

Зміст

Читати далі...