Шлях до потрібних знань

Мудрий не той, хто багато знає, а той, хто знає потрібне


37. Ізидора-3. Mетеора

Я опритомніла в моторошному, холодному підвалі, густо просоченому нудотним запахом крові і смерті...
Заніміле тіло не слухалося і нило, не бажаючи «прокинутися»... А Душа легко, наче птах, витала у світлому світі спогадів, повертаючи з пам'яті улюблених осіб і сповнені щастя дні, коли ще не зазирала в наше життя печаль і коли не було в ній місця для гіркоти і болю... Там, у тому прекрасному світі, який «пішов», ще жив мій чудовий чоловік, Джіроламо... там дзвіночком лунав веселий сміх маленької Ганни... там лагідно усміхалася мені вранці моя люба, ніжна мама... там терпляче вчив мене мудрості Життя мій добрий і світлий батько... Цей світ був щасливим і сонячним, і душа моя рвалася назад, відлітаючи щоразу далі... аби ніколи більш не повертатися назад...

Але зла реальність чомусь не відпускала мене... Вона безжалісно стукала, насильно пробуджуючи розбурханий мозок, вимагаючи повернення «додому». Рідний і недосконалий Земний світ кликав на допомогу... Карафа жив... І доки він дихав — не могло бути в нашому світі радості і світла.
Час було повертатися...

Глибоко зітхнувши, я нарешті відчула своє застигле на самоті фізичне тіло — життя нехотячи, по дрібках поверталося в нього... Залишалося тільки триматися...
У приміщенні, в якому я перебувала, стояла щільна, оглушлива, густа тиша. Я сиділа в грубому дерев'яному кріслі, не ворушачись і не розплющуючи очей, намагаючись не показати «присутнім» (якщо такі були), що опритомніла. Усе прекрасно відчуваючи і чуючи, я напружено «озиралася», прагнучи з’ясувати, що відбувалося довкола.

Потрохи опам'ятовуючись і починаючи згадувати, що сталося, я раптом дуже яскраво побачила, ЩО було справжньою причиною моєї раптової і глибокої непритомності!..
Холодний жах гострими лещатами стиснув завмерле серце, навіть не давши йому повністю опритомніти!..
Батько!.. Мій бідний, добрий батько був т у т !!! У цьому страшному, кривавому підвалі — жахливому лігві витонченої смерті... Після Джіроламо була його черга... Він помирав. Зловісна пастка Карафи зачинилася, проковтуючи його чисту Душу...

Побоюючись побачити найстрашніше, я все ж зібрала в кулак мужність, що вже зовсім покидала мене, і підняла голову...
Перше, що я побачила просто перед собою, були чорні очі Карафи, у яких горіло глибоке зацікавлення... Батька в кімнаті тортур не було.
Карафа стояв, уп’явшись поглядом у моє обличчя й зосереджено вивчаючи його, ніби прагнув зрозуміти, що насправді діялося в моїй покаліченій стражданням душі... На його розумному, тонкому обличчі, на мій превеликий подив, було щире хвилювання (!), однак він, цілком очевидно, не мав наміру виявляти його переді мною... Побачивши, що я опритомніла, Карафа миттєво «надів» свою звичайну байдужу маску і вже широко посміхаючись, «лагідно» промовив:

— Ну що Ви, Ізидоро! Навіщо так усіх лякати? Ніколи б не подумав, що у Вас можуть бути такі слабкі нерви!.. А потім, не витримавши, додав: — Яка ж Ви красива, мадонно!!! Навіть у стані такої глибокої непритомності...
Я лише дивилася на нього, не в змозі нічого відповісти, а в моєму пораненому серці скребла кігтями дика тривога... Де батько? Що Карафа встиг з ним зробити?! Чи він ще живий?.. Я не могла подивитися цього сама, оскільки емоції заступали реальність, і видіння від мене вислизало. А Карафу запитувати не хотілося, бо не бажала справляти йому навіть найменшу зайву приємність. Адже що б не сталося — нічого змінити вже не можна. Ну а про те, що повинно було статися, Карафа, я була впевнена, не пропустить нагоди негайно мені повідомити. Тому воліла чекати.

А він уже знову був самим собою — упевненим і «колючим»... Від його недавнього «захоплення» і «співчуття» не залишилося й сліду. Думаю, він був найдивнішою, найбільш непередбачуваною людиною на світі. Його настрій кардинально змінювався впродовж кількох секунд, і після найприємнішого компліменту можна було сподіватися найкоротшої дороги в руки ката. Карафа був унікальний своєю непередбачуваністю, і він це добре знав...
— Мадонно Ізидоро, хіба Ви розучилися говорити? Та годі-бо, Відьми Вашого «польоту» зобов'язані бути сильнішими! У всякому разі, я завжди був у цьому впевнений. Наскільки я зрозумів, Ви серед них — Воїн? Як тоді Ви могли так легко пійматися на найпростіші «людські» емоції?.. Ваше серце володіє розумом, Ізидоро, а це недопустимо для такої сильної Відьми, як Ви!.. Хіба не у Вас, обдарованих, кажуть: «Будь завжди самотній і холодний, якщо йде війна. Не пускай своє серце на “поле бою” — воно загубить тебе». Хіба це не Ваші заповіді, Ізидоро?

— Ви абсолютно маєте рацію, Ваша святосте. Однак це ще не означає, що я цілком з ними згодна. Інколи любов до людини або людства може створити чудеса на «полі бою», Ви так не думаєте?.. Хоча, пробачте мою наївність, я зовсім не врахувала, що ці почуття навряд чи знайомі вам... Але як добре Ви пам'ятаєте наші заповіді, Ваша святосте! Невже Ви ще сподіваєтеся колись повернутися в Метеору?.. Адже того, хто дав Вам свій «дарунок», давно вже там немає. Метеора вигнала його так само, як вигнала Вас... Чи не так, Ваша святосте?

Карафа смертельно зблід. Звична для нього пиха раптом кудись зникла і тепер він виглядав внутрішньо безпорадним і «голим». Здавалося, відчайдушно шукав слова і не міг знайти. Час зупинився. Мить була небезпечною — щось ось-ось мало статися... Кожною клітинкою свого тіла я відчувала, як клекотіла в ньому буря «чорного» гніву, змішаного із страхом, якого від Карафи чекати було начебто годі. Чого могла боятися ця всемогутня зла людина?..

— Звідки Вам це відомо, Ізидоро? Хто міг Вам це розповісти?!
—О, є «друзі» і ДРУЗІ, як Ви зазвичай любите говорити, Ваша святосте!.. — умисно його зачіпаючи, відповіла я. — Саме ДРУЗІ й розповіли мені все, що я хотіла про Вас дізнатися. Тільки ми з Вами використовуємо різні методи, щоб здобути відомості, які нас цікавлять. Моїх друзів не довелося катувати, вони самі мені все охоче розповіли... І повірте, це завжди набагато приємніше! Але тільки в тому разі, звісно, якщо Вас не спокушають самі тортури... Мені здалося, що Ви любите запах крові, Ваша святосте...

Я помалу опам'ятовувалася й дедалі сильніше відчувала, як до мене повертався войовничий дух. Втрачати все одно було нічого... Адже, скільки я не намагалася б бути приязною — Карафу це не хвилювало. Усе, чого він жадав, – отримати відповіді на свої запитання. Решта не мало значення. Окрім, можливо, одного — щоб я повністю йому підпорядкувалася... Але він прекрасно знав, що цього не буде. Тому я не відчувала зобов'язання бути з ним ні ввічливою, ні навіть стерпною. І якщо відверто, це мене щиро тішило...
— Вас не цікавить, що сталося з Вашим батьком, Ізидоро? Адже ви так сильно його любите!
«Любите!!!». Він не сказав — «любили»! Значить, батько ще живий! Я намагалася не виявити своєї радості, і якомога спокійніше сказала:
— Яка різниця, Ваша святосте, адже Ви все одно його вб'єте! А станеться це раніше чи пізніше — значення вже не має...

— О, як Ви помиляєтеся, дорога Ізидоро!.. Для кожного, хто потрапляє в підвали інквізиції, це має дуже велике значення! Ви навіть не уявляєте, наскільки велике...
Карафа знову був «Карафою», тобто — витонченим мучителем, який заради досягнення своєї мети готовий з величезним задоволенням спостерігати найжорстокіші людські тортури, найстрашніший чужий біль...
І тепер, наче зацікавлений азартний гравець, прагнув знайти хоч якийсь відкритий пролом у моїй понівеченій болем свідомості – страх, злість чи навіть любов — для нього не мало жодного значення... Він просто бажав завдати удару, а яке з моїх відчуттів відчинить йому для цього «двері» — річ уже другорядна...
Але я не піддавалася... Мабуть, допомагала моя знаменита «терплячість», яка забавляла всіх довкола ще відтоді, як я була зовсім малям. Колись батько розповідав мені, що я була найтерплячішим дитям, яке вони з мамою коли-небудь бачили і яке неможливо було майже нічим роздратувати. Коли інші щодо якоїсь ситуації вже зовсім втрачали терпіння, я й далі казала: «Нічого, все буде добре, все буде добре, треба тільки трішки почекати»... Я вірила в позитивне навіть тоді, коли в це вже не вірив більше ніхто. А от саме цієї моєї риси Карафа, попри свою прекрасну обізнаність, мабуть, усе-таки не знав. Тому його дратував мій незрозумілий спокій, який насправді був не спокоєм, а лише моєю невичерпною терплячістю. Просто я не могла допустити, аби, заподіюючи нам таке нелюдське зло, він ще й насолоджувався нашим глибоким, щирим болем.
Хоча, якщо зовсім відверто, деякі вчинки в поведінці Карафи я все ще ніяк не могла собі пояснити...

З одного боку — його начебто щиро захоплювали мої незвичайні «таланти», ніби це й справді мало для нього якесь значення... А також його завжди щиро зачудовувала моя «славнозвісна» природна краса, про що свідчило захоплення в його очах щоразу, коли ми зустрічалися. І водночас Карафу чомусь дуже розчаровувала будь-яка вада чи навіть найменша недосконалість, яку він випадково в мені виявляв, і щиро дратувала будь-яка моя слабкість чи найменша помилка, яку я час до часу, як і будь-яка людина, здійснювала... Інколи мені навіть здавалося, що я мимоволі руйнувала якийсь неіснуючий ідеал, який він сам для себе створив...
Якби я не знала його настільки добре, то, можливо, могла б навіть повірити, що ця незрозуміла і зла людина по-своєму і дуже дивно мене любила...

Але, як тільки мій утомлений мозок доходив такого абсурдного висновку, я відразу нагадувала собі, що йшлося про Карафу! І в нього точно не було всередині жодних чистих або щирих почуттів!.. Тим більше таких, як Любов. Це радше схоже на відчуття власника, який знайшов собі дорогу іграшку і бажав у ній бачити не більше і не менше, а тільки свій ідеал. І якщо в цій іграшці раптом з'являлася найменша вада, він майже відразу готовий був викинути її просто у вогнище...

— Чи вміє Ваша душа покинути Ваше тіло за життя, Ізидоро? — перервав мої сумні роздуми черговим незвичним запитанням Карафа.
— Ну звісно, Ваша святосте! Це найпростіше з того, що може робити будь-який Відун. Чому це Вас цікавить?
— Ваш батько користується цим, аби піти від болю... — замислено промовив Карафа. — Тому мучити його звичайними тортурами немає жодного сенсу. Але я знайду спосіб викликати його на розмову, навіть якщо на це знадобиться набагато більше часу, ніж я планував. Він знає дуже багато, Ізидоро. Думаю, навіть набагато більше, ніж Ви можете собі уявити. Він не відкрив Вам і половини!... Невже Вам не хотілося б дізнатися решту?!
— Навіщо, Ваша святосте?!. — намагаючись приховати свою радість від почутого, якомога спокійніше промовила я. — Якщо він чогось і не відкрив, значить, мені ще не час було дізнатися це. Передчасне знання дуже небезпечне, Ваша святосте, — воно може і допомогти, і вбити. Тому інколи потрібно бути дуже обережним, перш ніж когось учити. Думаю, Ви мали б про це знати, адже ви деякий час вчилися там, у Метеорі.
— Нісенітниця!!! Я — до всього готовий! О, я вже так давно готовий, Ізидоро! Ці дурні просто не бачать, що мені потрібні лише Знання, і я зможу набагато більше, ніж решта! Може, навіть більше, ніж вони самі!..
Карафа був страшний у своєму «БАЖАННІ бажаного», і я зрозуміла, що за те, аби отримати ці знання, він усуне БУДЬ-ЯКІ перешкоди на своєму шляху... Хай це буду я, мій батько чи навіть маленька Ганна, але він досягне бажаного, «виб'є» його з нас, незважаючи ні на що, як, мабуть, і раніше добивався всього, на що був спрямований його ненаситний мозок, зокрема своєї нинішньої влади й відвідин Метеори і, мабуть, ще чимало іншого, про що я воліла не знати, аби остаточно не втратити надію на перемогу над ним. Карафа насправді небезпечний для людства!.. Його надбожевільна «віра» в свою «геніальність» виходила за будь-які звичні норми найвищої зарозумілості і лякала своєю безапеляційністю, коли йшлося про те, чого він «бажав», про що не мав щонайменшого уявлення, а тільки знав, що він цього хотів...

Щоб трохи його охолодити, я раптом почала «танути» просто перед його «святим» поглядом, і через мить зовсім зникла... Це був дитячий трюк найпростішого «подиху», як ми називали миттєве переміщення з одного місця в інше (думаю, так вони називали телепортацію), але Карафу це мало «освіжити». І я не помилилася... Коли через хвилину я повернулася назад, на його остовпілому обличчі була цілковита розгубленість, яку вдалося побачити, я впевнена, дуже небагатьом. Не витримавши довше цього кумедного видовища, я щиро розсміялася.
— Ми знаємо чимало трюків, Ваша святосте, але це лише трюки. ЗНАННЯ — воно зовсім інше. Це — зброя, і дуже важливо, в які руки вона потрапить...

Але Карафа мене не слухав. Він, як мале дитя, був приголомшений щойно побаченим, і відразу захотів знати це для себе!.. Це була нова, незнайома іграшка, яку він повинен був мати просто зараз!!! Не зволікаючи ні хвилини!
З іншого боку, він був ще й дуже розумною людиною, і, попри спрагу щось мати, майже завжди вмів мислити. Тому буквально через якусь мить його погляд поступово почав темнішати, і чорні розширені очі втупилися на мене з німим, але дуже наполегливим запитанням, і я задоволено побачила, що він нарешті почав розуміти справжній зміст показаного йому маленького «трюку»...
— Значить, Ви будь-якої миті могли просто «піти»?!. Чому ж Ви не пішли, Ізидоро?!!! — майже не дихаючи, прошепотів Карафа.

В його погляді горіла якась дика, нездійсненна надія, яку, мабуть, мала дати йому я... Але в міру того, як я відповідала, він побачив, що помилявся. І «непохитний» Карафа, на мій превеликий подив, понурив голову!!! На мить мені навіть здалося, що всередині в нього щось обірвалося, ніби він щойно знайшов і відразу втратив щось надзвичайно життєво важливе для нього і, можливо, навіть якоюсь мірою дороге...

— Бачте, життя не завжди таке просте, як нам здається... чи яким ми хотіли б його бачити, Ваша святосте. Найпростіше іноді здається найправильнішим і найреальнішим. Але, на жаль, це аж ніяк не завжди так. Звісно, я давним-давно могла піти. А що змінилося б?.. Ви знайшли б інших «обдарованих», напевно, не таких сильних, як я, з яких також спробували б «вибити» знання, які Вас цікавлять. А в цих бідолах не було б навіть найменшої надії на опір вам.

— І Ви вважаєте, що вона є у Вас?.. — трохи хворобливо напружившись, запитав Карафа.
— Без надії людина мертва, Ваша святосте, ну а я, як бачите, ще жива. І доки житиму — надія до останньої хвилини жеврітиме в мені... Такий уже ми — відьми — дивний народ, бачте.
— Що ж, думаю, на сьогодні розмов досить! — несподівано злісно вигукнув Карафа. І не давши мені навіть злякатися, додав: — Вас відведуть у ваші кімнати. Невдовзі побачимося, мадонно!
— А як же мій батько, Ваша святосте? Я хочу бути присутньою при тому, що відбуватиметься з ним. Хоч яким жахливим воно буде...

— Не турбуйтеся, дорога Ізидоро, без Вас це навіть не було б таким «потішним»! Обіцяю, Ви побачите все, і я дуже радий, що Ви виявили таке бажання.
І задоволено посміхнувшись, уже обернувся до дверей, але раптом щось пригадавши, зупинився:
— Скажіть, Ізидоро, коли Ви «зникаєте» — чи має для Вас значення, звідки Ви це робите?..
— Ні, Ваша святосте, не має. Адже я не проходжу крізь стіни. Я просто «таю» в одному місці, аби відразу з'явитися в іншому, якщо таке пояснення дасть Вам хоч якесь уявлення, — і щоб його «добити», навмисне додала: — Усе дуже просто, коли знаєш, як це робити... Ваша святосте.
Карафа ще мить пожирав мене своїми чорними очима, а потім обернувся на каблуках і швидко вийшов з кімнати, ніби побоюючись, що я раптом навіщось його зупиню.

Я чудово розуміла, чому він задав останнє запитання... Адже щойно він побачив, що я можу раптом так просто зникнути, то відразу почав сушити свою горду голову, як мене кудись міцніше «прив'язати», або для певності посадити в якийсь кам'яний мішок, звідки в мене не було б надії нікуди «відлетіти»... Але своєю відповіддю я позбавила його спокою, і моя душа щиро тішилася з цієї маленької перемоги, оскільки я знала напевно, що тепер Карафа втратить сон, намагаючись знайти для мене надійний сховок.

Це, звісно, були тільки втішні моменти, що відволікали від страшної реальності, але вони допомагали мені хоча б при ньому, при Карафі, на мить відволіктися й не виявляти, як боляче і глибоко ранило мене все, що відбувалося. Я шалено хотіла знайти вихід з нашого безнадійного становища, бажала цього з усіх сил своєї втомленої душі! Але самого бажання перемогти Карафу було замало. Я мала зрозуміти, що робило його таким сильним і що це за «дарунок» він отримав у Метеорі, який я ніяк не могла побачити, оскільки він був для нас зовсім чужим. Для цього мені потрібен був батько. А він не відгукувався. І я вирішила спробувати, чи не відгукнеться Севір...

Та попри мої зусилля, він теж чомусь не хотів виходити зі мною на контакт. І я вирішила спробувати те, що показала щойно Карафі, — піти «подихом» у Метеору... Але цього разу я й приблизно не уявляла, де саме розташований бажаний монастир... Це було ризиковано: не знаючи своєї «точки проявлення», я могла не «зібрати» себе загалом ніде. І тоді – смерть. Але пробувати варто було, якщо я сподівалася отримати в Метеорі хоч якусь відповідь. Тому, намагаючись не надто думати про наслідки, я пішла...
Налаштувавшись на Севіра, подумки наказала собі проявитися там, де тепер міг бути він. Я ніколи не йшла наосліп, і це, звісно, не робило мене впевненішою... Але втрачати все одно було нічого, окрім перемоги над Карафою. А заради цього варто було ризикнути...

Я опинилася на краю дуже крутого кам'яного обриву, який «витав» над землею, ніби величезний казковий корабель... Довкола були тільки гори, великі і малі, вкриті зеленню й просто кам'яні, що десь удалині переходили в квітучі луги. Гора, на якій стояла я, була найвищою і єдиною, на вершині якої подекуди виднівся сніг... Вона гордо височіла над іншими, наче блискучий білий айсберг, в основі якого була невидима для решти загадкова таємниця...
Від свіжості чистого, хрусткого повітря перехоплювало подих! Воно іскрилося й виблискувало в променях пекучого гірського сонця, лопалося в спалахах сніжинок, проникаючи в найдальші частини легенів... Дихати було легко і вільно, ніби в тіло вливалося не повітря, а дивовижна життєдайна сила. І вдихати її хотілося безконечно!..

Світ здавався прекрасним і сонячним! Ніби не було ніде зла і смерті, ніде не страждали люди й ніби не жила на землі страшна людина на ім'я Карафа...
Я відчувала себе птахом, готовим розпростерти свої легкі крила і здійнятися високо-високо в небо, де жодне Зло не змогло б до мене дістатися!..

Але життя безжалісно повертало на землю, де жорстока реальність нагадувала, навіщо я тут. Я озирнулася довкола — просто за моєю спиною височіла злизана вітрами сіра кам'яна скеля, що виблискувала на сонці пухнастим інеєм. А на ній... білим зоряним розсипом гойдалися розкішні, великі, небачені квіти!.. Гордо виставивши під сонячні промені свої білі, наче воскові, загострені пелюстки, вони були схожі на чисті, холодні зірки, що помилково впали з небес на цю сіру, самотню скелю... Не в змозі відірвати очей від їхньої холодної, предивної краси, я опустилася на найближчий камінь, захоплено милуючись переливами чарівних світлотіней на сліпучо-білих, бездоганних квітах... Моя душа блаженно відпочивала, жадібно вбираючи дивовижний спокій цієї світлої, чарівливої миті... Навколо витала чудова, глибока і лагідна тиша...

І раптом я стрепенулася... Я пригадала! Сліди Богів!!! От як називалися ці прекрасні квіти! Згідно з давньою-предавньою легендою, яку колись розповідала мені моя люба бабуся, Боги, прийшовши на Землю, жили високо в горах, далеко від мирської метушні і людських вад. Годинами розмірковуючи про високе і вічне, вони закривалися від Людини завісою «мудрості» і відчуження... Люди не знали, як їх знайти. І лише декільком пощастило побачити ЇХ, але потім цих «щасливців» ніхто ніколи не бачив, і не було в кого запитати дорогу до гордих Богів... Але одного дня воїн, що вмирав, зайшов високо в гори, не бажаючи живим здаватися ворогові, що переміг його.
Життя покидало сумного воїна, витікаючи останніми краплями холонучої крові... І нікого не було поруч, щоб попрощатися, щоб омити сльозами його останній шлях... Але, вже вислизаючи, його погляд зачепився за чудову, небачену, божественну красу!.. Непорочні, сніжно-білі, дивовижні квіти росли навколо... Їхня дивовижна білизна омивала душу, повертаючи сили. Закликала до життя ... Не маючи сил поворухнутися, він ловив їхнє холодне світло, розкриваючи назустріч ласці самотнє серце. І відразу, в нього на очах, закривалися його глибокі рани. Життя поверталося до нього, ще сильніше й запекліше, ніж під час народження. Знову відчувши себе героєм, він піднявся... просто перед його поглядом стояв високий Старець...

— Ти повернув мене, Боже? — захоплено запитав воїн.
— Хто ти, чоловіче? І чому нарікаєш мене Господом? — здивувався старий.
— Хто ж іще міг зробити таке?— прошепотіла людина. — І живеш ти майже на небі... Отже, що ти Бог.
— Я не Бог, Я нащадок його... Благо — справжній... Заходь, якщо прийшов, у нашу оселю. З чистим серцем і чистим помислом ти прийшов з життям прощатися... От і повернули тебе. Радій.
— Хто повернув мене, Старче?
— Вони, рідні, «стопи господні»... — вказавши на чудові квіти, хитнув головою Старий.
Тоді й з’явилася легенда про Квіти Господні. Кажуть, вони завжди зростають в оселях Божих, аби показати шлях подорожнім...

Замислившись, я не помітила, що озираюся довкола... і буквально відразу прийшла до тями!.. Ці незвичайні диво-квіти росли тільки довкола вузенької, темної щілини, що зяяла в скелі, як майже невидимий, «природний» вхід!!! Чуття, що раптом загострилося, повело мене саме туди...
Нікого не було видно, ніхто не виходив. Відчувала себе незатишно, прийшовши непрошеною, і все ж вирішила спробувати й підійшла до щілини. Знову – нічого... Ні особливого захисту, ні ще якихось несподіванок. Усе й далі було величним і спокійним, як від початку часів... Та й від кого тут захищатися? Від таких самих обдарованих, якими були господарі?.. Раптом мене пересмикнуло — адже міг з'явитися ще один такий «Карафа», якоюсь мірою обдарований, і так само просто «знайшов» би їх?!..

Я обережно увійшла до печери. Але й тут нічого незвичайного не сталося, хіба що повітря стало якимсь дуже м'яким і «радісним» — пахло весною і травами, ніби я була на соковитій лісовій галявині, а не всередині голої кам'яної скелі... Пройшовши кілька метрів, я раптом зрозуміла, що світлішає, хоча, здавалося б, мало бути навпаки. Світло струмувало звідкись згори, розпилюючись внизу дуже м'яким освітленням. У голові тихо і ненав'язливо зазвучала дивна, заспокійлива мелодія — нічого подібного я дотепер не чула... Надзвичайне поєднання звуків робило світ довкола легким і радісним. І безпечним...

У дивній печері було дуже тихо і затишно... Єдине, що трохи насторожувало, — дедалі сильніше відчуття стороннього спостереження. Але воно не було неприємним. Просто — дбайливий погляд батька за нетямущим малям...
Коридор, яким я йшла, розширювався, переходячи у величезний високий кам'яний зал, по краях якого були прості кам'яні сидіння, схожі на довгі лави, вибиті просто в скелі. Посередині цього дивного залу височів кам'яний постамент, на якому «горів» усіма барвами веселки величезний діамантовий кристал... Він виблискував і переливався, засліплюючи різноколірними спалахами, і був схожий на маленьке сонце, яке хтось чомусь раптом заховав у кам'яну печеру.

Я підійшла ближче — кристал засяяв яскравіше. Це було дуже красиво, але не більше, і жодного захоплення чи долучення до чогось «великого» не викликало. Кристал був матеріальним, просто неймовірно великим і прекрасним. І тільки. Він не був чимось містичним чи значущим, лише надзвичайно красивим. От тільки я наразі ніяк не могла зрозуміти, чому цей з вигляду зовсім начебто простий «камінь» реагував на наближення людини. Чи таке можливо, що його якимсь чином «вмикало» людське тепло?

— Ти цілком маєш рацію, Ізидоро... — раптом почула чийсь лагідний голос. — Недаремно тебе цінують Отці!
Здригнувшись від несподіванки, я обернулася, і відразу ж радісно скрикнула — поряд стояв Севір! Він був, як і раніше, привітним і теплим, але трохи сумним. Як лагідне сонце, яке раптом закрила випадкова хмара...
— Здрастуй, Севіре! Пробач, що прийшла непрошеною. Я кликала тебе, але ти не з'явився... Тоді вирішила сама спробувати знайти тебе. Скажи, що означають твої слова? У чому моя рація?
Він підійшов до кристала — той засяяв ще яскравіше. Світло буквально сліпило, не даючи на нього дивитися.
— Ти маєш рацію щодо цього «дива»... Ми знайшли його дуже давно, багато сотень років тому. І тепер він служить добру службу — як захист проти «сліпих», тих, які випадково потрапили сюди. — Севір усміхнувся. — Для тих, що «бажають, але не можуть»... — і додав. — Як Карафа. Але це не твій зал, Ізидоро. Ходімо зі мною. Я покажу тобі твою Метеору.
Ми рушили вглибину залу, проходячи повз величезні білі плити з вибитими на них письменами.
— Це не схоже на руни. Що це, Севіре? — не витримала я.
Він знову дружньо усміхнувся:
— Руни, але дуже давні. Твій батько не встиг тебе навчити... Але якщо захочеш — я навчу тебе. Лише приходь до нас, Ізидоро.
Він повторював те, що я вже чула.
— Ні! — відразу відрізала я. — Я не тому сюди прийшла, ти знаєш, Севіре. Я прийшла по допомогу. Лише ви можете допомогти мені знищити Карафу. Адже в тому, що він робить, — і ваша провина. То допоможіть мені!
Севір ще більше посмутнів... Я наперед знала, що він відповість, але не мала наміру здаватися. На терезах були мільйони хороших життів, і я не могла так просто відмовитися від боротьби за них.
— Я вже пояснив тобі, Ізидоро...
— То поясни ще! — я різко перервала його. — Поясни мені, як можна спокійно сидіти склавши руки, коли людські життя гаснуть одне за одним з твоєї ж вини?! Поясни, як така мерзота, як Карафа, може існувати, і ні в кого не виникає бажання навіть спробувати знищити його?! Поясни, як ти можеш жити, коли поряд з тобою відбувається таке?..

Гірка образа клекотіла в мені, намагаючись виплеснутися назовні. Я майже кричала, намагаючись достукатися до його душі, але відчувала, що втрачаю. Дороги назад не було. Я не знала, чи вдасться ще колись потрапити туди, і мала скористатися з будь-якої нагоди, перш ніж піти.
— Озирнися, Севіре! По всій Європі живими факелами палають твої брати і сестри! Невже ти можеш спокійно спати, чуючи їхні крики??? І тобі не сняться криваві жахіття?!
Його спокійне обличчя спотворила гримаса болю:
— Не кажи такого, Ізидоро! Я вже пояснював тобі — ми не повинні втручатися, нам не дано такого права... Ми — охоронці. Ми лише оберігаємо ЗНАННЯ.
— А тобі не здається, якщо Ви почекаєте ще трохи, то Ваші знання вже не буде для кого зберігати?! — сумно вигукнула я.
— Земля не готова, Ізидоро. Я вже казав тобі це...
— Що ж, можливо, вона ніколи не буде готовою... І колись, через якихось тисячу років, коли ти дивитимешся на неї зі своїх «вершин», побачиш тільки порожнє поле, можливо, навіть вкрите красивими квітами, бо на Землі тоді вже не буде людей і нікому буде зривати ці квіти... Подумай, Севіре, чи такого майбутнього ти бажав Землі?!..
Але Севіра захищала глуха стіна віри в те, що він говорив... Мабуть, вони всі твердо вірили, що мали рацію. Або хтось колись вселив цю віру в їхні душі так міцно, що вони проносили її через століття, не відкриваючись і не допускаючи нікого в свої серця... І я не могла крізь неї пробитися, хоч як старалася.

— Нас мало, Ізидоро. І якщо ми втрутимося, можемо також загинути... А тоді навіть дуже слабкій людині, не кажучи вже про таких, як Карафа, буде дуже просто скористатися всім, що ми зберігаємо. І в чиїхось руках опиниться влада над усіма тими, що живуть. Таке вже було колись... Дуже давно. Світ ледве не загинув тоді. Тому — пробач, але ми не втручатимемося, Ізидоро, у нас немає на це права... Наші Великі Предки заповідали нам охороняти давні ЗНАННЯ. І саме для цього ми тут. Для цього живемо. Ми не врятували навіть Христа колись... Хоча могли б. Адже ми всі дуже любили його.
— Ти хочеш сказати, що хтось з Вас знав Христа?!.. Але це було так давно!.. Навіть Ви не можете жити так довго!
— Чому — давно, Ізидоро?— щиро здивувався Севір. — Це було лише кілька сотень років тому! Адже ми живемо набагато довше, ти знаєш. Як могла б жити і ти, якби захотіла...
— Кілька сотень?!!!
Севір кивнув.
— А як же легенда?!. Адже, згідно з нею, від часу його смерті минуло вже півтори тисячі років?!.
— На те й «легенда»... — знизав плечима Севір. — Якби це була Істина, то не потребувала б замовних «фантазій» Павла, Матвія, Петра і подібних до них?.. Окрім того, ці «святі» люди навіть не бачили ніколи живого Христа! І він їх ніколи не вчив.

Історія повторюється, Ізидоро... Так було, і так буде завжди, доки люди не почнуть, нарешті, самостійно мислити. А поки що за них думають Темні уми — на Землі завжди панувати лише боротьба...
Севір замовк, ніби вирішуючи, чи варто розповідати далі. Але трохи подумавши, все ж заговорив знову...
— «Мислячі Темні» час до часу дають людству нового Бога, вибираючи його завжди з найкращих, найсвітліших і найчистіших,… але саме з тих, кого обов'язково вже немає в Колі Живих. Оскільки на мертвого, як бачиш, набагато легше «вдягнути» брехливу «історію його Життя» й пустити її у світ, аби вона розповідала людству лише те, що «схвалювали» «Мислячі Темні», змушуючи людей поринати ще глибше в неуцтво Розуму, дедалі сильніше сповиваючи їхні Душі в страх неминучої смерті й надіваючи цим окови на їхнє вільне і горде Життя...

— Хто такі — Мислячі Темні, Севіре? — не витримала я.
— Це Темне Коло, в яке входять «сірі» Волхви, «чорні» маги, грошові генії (свої для кожного нового періоду часу) і чимало інших, аналогічних до них. Простіше — це Земне (і не тільки) об'єднання «темних» сил.
— І Ви не боретеся з ними?!!! Ти кажеш про це так спокійно, наче це тебе не стосується!.. Але ти теж живеш на Землі, Севіре!
У його очах з'явилася смертельна туга, ніби я ненавмисно торкнулася чогось глибинно сумного і нестерпно болісного.

— О, ми боролися, Ізидоро!.. Ще й як боролися! Це було давно... Я, як і ти тепер, був дуже наївним і думав, що досить показати людям, де правда, а де брехня, і вони відразу ринуть в атаку за «добру справу». Це лише «мрії про майбутнє», Ізидоро... Людина, як бачиш, істота дуже вразлива... Її легко впіймати на лестощах і жадібності. Та й чимало інших «людських вад»... Люди насамперед думають про свої потреби і вигоди, і тільки потім — про тих «інших», що живуть.

Ті, хто сильніший, — жадають Влади. Ну а слабкі шукають сильних захисників, зовсім не цікавлячись їхньою «порядністю». І так триває століттями. От чому в будь-якій війні першими гинуть найсвітліші і найкращі. А ті решта, що «залишилися», приєднуються до «переможця»... Так і йде по колу. Земля не готова мислити, Ізидоро. Знаю, ти не згодна, бо ти сама дуже чиста і світла. Але одній людині не під силу повалити загальне ЗЛО, навіть такій сильній, як ти. Земне Зло дуже велике і вільне. Ми намагалися колись... і втратили найкращих. Саме тому чекатимемо, коли прийде правильний час. Нас дуже мало, Ізидоро.
— Але чому тоді Ви не намагаєтеся воювати по-іншому? Війною, яка не вимагає Ваших життів? Адже у Вас є така зброя! І чому дозволяєте поганити таких, як Ісус? Чому не розповісте людям правду?..
— Бо ніхто цього не слухатиме, Ізидоро... Люди воліють красиву і спокійну брехню, ніж правду, що розбурхує душу... І наразі не бажають думати.

Поглянь, адже навіть історії про «життя богів» і месій, що їх створили «темні», дуже схожі одна на одну, аж до подробиць, починаючи з їхнього народження і до самої смерті. Це щоб людину не непокоїло «нове», аби її завжди оточувало «звичне і знайоме».

Колись, коли я був таким, як ти — переконаним, справжнім Воїном — у цих «історіях» мене вражали відкрита брехня і одноманітність думок тих, хто їх «створював». Я вважав це великою помилкою «темних»... Але тепер уже давно збагнув, що саме такими їх створювали зумисне. І це було насправді геніальним... Мислячі Темні дуже добре знають природу «веденої» людини й тому цілком впевнені в тому, що Людина завжди готова піти за тим, хто схожий на вже відоме їй, але чинитиме значний опір і важко прийме того, хто виявиться для неї новим і змусить мислити.

Тому, напевно, люди все ще сліпо йдуть за «схожими» Богами, Ізидоро, не сумніваючись і не думаючи, не утруднюючи себе задати хоча б одне запитання...
Я опустила голову — він абсолютно мав рацію. У людей усе ще був дуже сильним «інстинкт натовпу», який легко керував їхніми податливими душами...
— Адже в кожного з тих, кого люди називали Богами, були дуже яскраві і дуже різні їхні власні унікальні Життя, які чудово прикрасили б Справжній Літопис Людства, якби люди знали про них, — сумно вів далі Севір. — Скажи мені, Ізидоро, чи читав хтось на Землі записи самого Христа?.. Адже він був прекрасним Вчителем, який також чудово писав! І залишив набагато більше, ніж могли б навіть уявити «Мислячі Темні», ті, хто створив його липову історію...

Очі Севіра стали дуже темними й глибокими, ніби на мить увібрали в себе всю земну гіркоту і біль... Було видно, що йому зовсім не хочеться про це говорити, але помовчавши з хвилину, він все ж розповідав далі.
— Він жив тут з тринадцяти років... І вже тоді писав вістку свого життя, знаючи, як сильно її оббрешуть. Він уже тоді знав своє майбутнє. І вже тоді страждав. Ми чимало навчили його... — раптом пригадавши щось приємне, Севір зовсім по-дитячому усміхнувся... — У ньому завжди горіла сліпуче-яскрава Сила Життя, як сонце... І чудове внутрішнє Світло. Він приголомшував нас своїм безмежним бажанням ВІДАТИ! Знати ВСЕ, що знали ми... Я ніколи не бачив такої божевільної спраги!.. Окрім, можливо, ще в однієї, такої самої одержимої...
Його усмішка стала напрочуд теплою і світлою.

— Тоді в нас жила дівчинка — Магдалина... Чиста і ніжна, як вранішнє світло. І надзвичайно обдарована! Вона була найсильнішою із всіх, кого я знав на Землі у той час, окрім наших найкращих Волхвів і Христа. Ще перебуваючи в нас, вона стала Відункою Ісуса... і його єдиним Великим Коханням, а потім — його дружиною і другом, ділила з ним кожну мить його життя, поки він жив на цій Землі...

Ну а він, вчившись і дорослішаючи з нами, став дуже сильним Відуном і справжнім Воїном! Тоді й настав його час прощатися з нами... Настав час виконати Обов’язок, заради якого Отці призвали його на Землю. І він покинув нас. А разом з ним пішла Магдалина... Наш монастир став порожнім і холодним без цих дивовижних дітей, що тепер уже стали зовсім дорослими. Нам дуже бракувало їхніх щасливих усмішок, теплого сміху... Їхньої радості, коли вони бачили один одного, невгамовної жаги знань, незламної Сили їхнього Духу і Світла їхніх чистих Душ... Ці діти були як сонця, без яких меркнуло наше холодне розмірене життя. Метеора сумувала й порожніла без них... Ми знали, що вони вже ніколи не повернуться, і що тепер уже ніхто з нас ніколи їх не побачить...

Ісус став непохитним воїном. Він боровся із злом лютіше, ніж ти, Ізидоро. Але йому забракло сил. — Севір понуро схилив голову... — Він кликав на допомогу свого Батька, годинами подумки розмовляв з ним. Але Батько був глухий до його прохань. Він не міг, не мав права зрадити те, чому служив. І за це йому довелося зрадити свого сина, якого він щиро і самовіддано любив, — в очах Севіра, на мій превеликий подив, блищали сльози... — Коли йому відмовив Батько, Ісус так само, як і ти, Ізидоро, попросив допомоги у всіх нас... Але ми теж відмовили йому... Ми не мали права. Ми пропонували йому піти. Але він залишився, хоча прекрасно знав, що його чекає. Він боровся до останньої миті... Боровся за Добро, за Землю, і навіть за людей, що стратили його. Він боровся за Світло. За що люди, «на знак вдячності», після смерті обмовили його, зробивши фальшивим і безпорадним Богом... Хоча саме безпорадним Ісус ніколи й не був... Він був воїном до самих кісток, ще тоді, коли зовсім дитям прийшов до нас. Він закликав до боротьби, він знищував «чорне» всюди, де б воно не траплялося на його тернистому шляху.


Ісус Радомир виганяє
торговців з храму

Севір замовк, і я подумала, що він закінчив розповідь. У його сумних сірих очах була така глибока, гола туга, що я нарешті зрозуміла, як непросто жити, відмовляючи в допомозі любим, світлим і прекрасним людям, проводжати їх, коли вони йдуть на неминучу загибель, і знати, як легко було їх врятувати, досить простягнути руку... І якою неправильною, як на мене, була їхня неписана «правда» про невтручання в Земні справи, поки (нарешті, колись!..) не настане «правильний» час... який міг так ніколи й не настати...

— Людина — все ще істота слабовільна, Ізидоро... — раптом знову тихо заговорив Севір. — І користолюбства, заздрості в ній, на жаль, більше, ніж вона може осилити. Наразі люди не хочуть іти за Чистим і Світлим — це ранить їхню «гордість» і дуже дратує, оскільки надто вже відрізняється від «звичної» для них людини.

І Мислячі Темні, прекрасно це знаючи і користуючись цим, завжди легко спрямовували людей спершу скидати і знищувати «нових» Богів, вгамовуючи «спрагу» краху прекрасного і світлого. А потім, уже достатньо осоромлених, повертали тих самих нових «богів» натовпові, як Великих Мучеників, знищених «помилково»...

А Христос, навіть розіпнутим, залишався для людей дуже далеким... І дуже чистим. Тому вже після смерті люди так жорстоко плямували його, не жаліючи і не бентежачись, роблячи подібним до себе.
Так від суворого Воїна залишився в людській пам'яті лише боязкий Бог, що закликав підставляти ліву щоку, якщо вдарять по правій.... А з його великого Кохання залишили тільки жалюгідне посміховисько, закидане каменями... дивовижну чисту дівчинку перетворили на «пропащу» жінку, яку «пробачив» Христос і яка піднялася з бруду...
Люди все ще нерозумні і злі Ізидоро... Не віддавай себе за них! Адже навіть розіпнувши Христа, всі ці роки вони не можуть заспокоїтися, знищуючи Ім'я Його. Не віддавай себе за них, Ізидоро!
— Але хіба, по-твоєму, ВСІ люди немудрі і злі?.. На Землі дуже багато прекрасних людей, Севіре! І не всім їм потрібен «повалений» Бог, повір мені! Поглянь на мене — хіба ти не бачиш? Мені був би потрібний живий Христос, так само, як і його чудова Любов — Магдалина...
Севір усміхнувся.
— Тому що ти — Із-и-до-ра... Ти молишся іншим богам. Та й навряд чи їм потрібно молитися! Вони з тобою завжди і не можуть покинути тебе. Твої боги — Добро і Любов, Світло і Знання, і Чиста первородна Сила. Це Боги Мудрості, і це те, чому «молимося» ми. Люди їх наразі не визнають. Їм поки що потрібне інше... Люди потребують когось, кому можуть поскаржитися, коли їм погано; кого можуть звинуватити, коли не щастить; кого можуть просити, коли чогось хочеться; хто може пробачити їм, коли «грішать»... Ось те, що наразі потрібно людині... І мине ще сила-силенна часу, поки людина перестане потребувати такого Бога, який робив би за неї все, і тим більше — усе прощав би... Це надто зручно, аби зуміти відмовитися, Ізидоро... Людина ще не готова нічого робити сама.

— Покажи мені його, Севіре... — пошепки попросила я. — Покажи, яким він був.
Повітря довкола заколивалося м'якими хвилями, іскрившись і згущуючись, ніби відчинялися таємничі невидимі двері. І я побачила їх!..
У просторій кам'яній печері двоє чудових білявих дітей весело розмовляли про щось, сидячи біля маленького природного кам'яного фонтану. Світ довкола них здавався щасливим і сонячним, таким, що вбирав тиху радість, яку випромінювали їхні чудові душі...

Хлопчик був гордим, високим і дуже струнким на свої тринадцять років. У ньому нуртувала величезна внутрішня сила, але водночас він був м'яким і дуже приємним. Він дивився на світ весело і ... дуже мудро, ніби всередині йому було не менше сотні років. Іноді його променисті сині очі спалахували, пронизуючи сталевим сірим кольором, але відразу знову іскрилися веселістю, милуючись своєю чарівною веселою співбесідницею...
А дівчинка й справді була незвичайно прекрасною. Вона нагадувала чистого ангела, який щойно спустився з небес. Вона притисла до грудей стару, товсту книгу. І, мабуть, нізащо не хотіла її віддавати. Дуже довге хвилясте золоте волосся було підв'язане блакитною шовковою стрічкою, що вдало відтіняла колір її небесно-блакитних сміхотливих очей. Маленькі ямки на рожевих щоках робили її милою і веселою, як чистий травневий ранок...

Діти були вбрані в довгий, сніжно-білий однаковий одяг, підперезані золотими поясами, і виглядали як чудова пара, що зійшла з красивої старовинної картини... Вони чудово пасували один одному, чимось доповнюючи і з’єднуючи те, чого бракує кожному, творячи єдине ціле, розірвати яке було неможливо... Це були Ісус і Магдалина, майбутній Рятівник Людства і його єдина і велика майбутня Любов.
— Але ж вони абсолютно інакші! — щиро дивуючись, вигукнула я. — Зовсім не такі, якими їх малюють! Хіба вони не юдеї?!
— Вони ніколи ними й не були, — знизив плечима Севір. — Люди, яким потрібна була влада, дуже «розумно» вирішили стати «дітьми вбитого Бога», тим самим роблячи «ВИБРАНИМ» найнебезпечніший на Землі народ.
Ісус був сином Білого Волхва і нашої учениці, Відунки Марії. Вони народили його, аби привести на Землю його дивовижну Душу.
Я остовпіло втупилася на Севіра...
— А як же юдейка Марія і Йосип?! Як же Назарет?..


Ведунка Марія і Волхв Іоан
чекають Білого Волхва
при народженні Радомира

 Ніколи не було юдейки Марії, Ізидоро, ні Йосипа поряд з Ісусом. Була Відунка Марія, яка перед самим його народженням ішла сюди, в Метеору, аби він народився тут, серед Волхвів і Відьом. Але запізнилася... Ісус народився на тиждень раніше, НА ЗОРІ, в маленькому будиночку на березі ріки. А його народження супроводжувала Світла Ранішня Зоря.
Наші Волхви квапилися до нього, аби побачити його і захистити. А його Вчитель і Батько прийшов вклонитися чудовій душі свого новонародженого сина.
Волхви призвали його на Землю, аби зупинити «чуму», що, як павук, уже давно плела тут своє чорне павутиння. І саме Волхви послали Христа до юдеїв. Але сам Ісус ніколи юдеєм не був.
Волхви сподівалися, що в нього знайдеться досить сил, аби зупинити «чорне» Зло, що вже розповзалося по Землі. Але Ісус програв, недооцінивши «великі слабкості» людини...
Земля не була готова до Його приходу, так само, як не готова до приходу ВІДАЮЧИХ, Ізидоро. А ми не готові їй допомогти. Коли настане правильний час — ми відчинимо Двері. І можливо, на Землі восторжествує Світло. Але цього не буде ще дуже довго... Пробач.

Я вибухнула.
— То що, Ви просто спокійно спостерігатимете, як знищують найкращих?!. Але це також і Ваш світ, Севіре! Як Ви можете так просто залишати його на загибель? Найлегше — взяти і піти. Або просто ЧЕКАТИ. Але хіба така зрада не переслідуватиме тебе впродовж цілого твого довгого життя?.. Хіба ти зможеш спокійно десь жити, не думаючи про всіх загиблих?!. Я не вірю в красиве майбутнє, побудоване на чужих смертях, Севіре! Це страшно. Світ ніколи не буде таким самим, якщо ми не допоможемо йому тепер! Прошу тебе, допоможи мені, Севіре...
Я готова була впасти на коліна, якби це могло якось зарадити. Але бачила, що це нічого не змінить... Ці люди жили у своїй Правді, дуже відособленій і чужій. Я не могла збагнути, як не соромно їм залишатися осторонь, коли тисячі найкращих і найталановитіших дітей землі горіли, проклинаючи свій дар і вмираючи в страшних муках?.. У мене опустилися руки — я не могла воювати сама. Він мав рацію — я не мала достатньо сил.
— Але як можна таке прийняти, Севіре!.. Як можемо дозволити «чорним» захопити нашу прекрасну Землю?.. Хіба твої Великі Вчителі не видять того, що відбувається? Як після цього вірити у щось світле, Севіре?!.
— Земля ще дуже довго і страшно страждатиме, Ізидоро... Поки не прийде до самого краю загибелі. І завжди за неї гинутимуть лише найкращі. А потім настане час вибору... І тільки люди самі зможуть вирішити, чи вистачить у них сил, аби вистояти. Ми лише вкажемо шлях.
— А ти впевнений, що буде кому вказувати, Севіре? Можливо, тим, хто залишиться, буде вже байдуже...
— О, ні, Ізидоро! Людина незвичайно сильна в своїй здатності виживати. Ти навіть уявити не можеш, яка вона сильна! І справжня Людина ніколи не здається... Навіть якщо залишається сама. Так було завжди. І так буде завжди. На Землі дуже сильна сила Любові і сила Боротьби, навіть якщо люди наразі цього не розуміють.
І тут завжди знайдеться хтось, хто поведе інших за собою. Головне, аби цей Ведучий не виявився «чорним»... Людина з самого свого народження шукає мету. І лише від неї залежить, знайде вона її сама чи буде тою, кому цю мету буде дано. Люди мають навчитися думати, Ізидоро. А поки що, на жаль, багатьох влаштовує те, що за них думають інші. І доки це триватиме, Земля й далі втрачатиме своїх найкращих синів і дочок, які платитимуть за неуцтво всіх «ведених».

Тому я й тобі не допомагатиму, Ізидоро. І ніхто з нас не буде. Ще не настав час, аби поставити на карту все. Якщо ми загинемо тепер, борючись за жменьку Просвітлених, навіть якщо їм уже настав час ЗНАТИ, то потім «знати» вже буде нікому...
Бачу, не переконав тебе, — губи Севіра торкнула легка усмішка. — Та ти й не була б собою, якби переконав... Але прошу тебе лише про одне — йди, Ізидоро! Це не твій час, і не твій це світ!
Мені стало нестерпно сумно... Я зрозуміла, що й тут програла. Тепер усе залежало тільки від моєї совісті — чи погоджуся піти, чи боротимуся, знаючи, що на перемогу немає жодної надії...
— Що ж, Севіре, я залишуся... Хай я не настільки мудра, як ти і твої Великі предки ... але думаю, якби вони й справді були такими «Великими» — ви допомогли б нам, а вони пробачили б вас. Ну а якщо ні — то, можливо, вони не такі вже й «великі»!..

Гіркота промовляла моїми вустами, не даючи змоги мислити тверезо... Я не могла змиритися з думкою, що допомоги чекати не було від кого... Що поруч були люди, які в силах допомогти – для цього їм досить тільки простягнути руку. Але не захотіли. Вони «захищалися» високими цілями, відмовляючись втручатися... Вони були МУДРІ... Ну а я лише слухала своє серце. Я хотіла зберегти своїх близьких, хотіла допомогти іншим не втрачати дорогих їм людей. Хотіла знищити Зло... Можливо, в «мудрому» розумінні я була тільки «дитям». Можливо — не доросла. Але навіть якби я прожила тисячу років, ніколи не змогла б спокійно спостерігати, як від чиєїсь звірячої руки гине невинна, прекрасна людина!..
— Чи хочеш побачити справжню Метеору, Ізидоро? Найімовірніше, в тебе вже більше ніколи не буде такої можливості, — сумно промовив Севір.
— Чи можу я запитати, що означає слово — метеора?
— О, це було давно, коли її так назвали... Тепер це вже не має значення. А колись воно звучало трохи інакше — МИ-ТІ-У-РА, що означало: близькі до світла і знань, які оберігають їх і живуть ними. Але потім надто багато «незнаючих» почали шукати нас. Й ім'я змінили. Багато хто не чув його звучання, а багатьох це не хвилювало зовсім. Вони не розуміли, що, навіть ступаючи сюди, уже стикалися з ВІРОЮ. Що вона зустрічала їх від самого порогу, починаючись з імені і розуміння його...
Знаю, це не твоя мова, і тобі, напевно, важко її зрозуміти, Ізидоро. Хоча твоє ім'я теж належить до таких... Воно значуще.
— Ти забув, що мова для мене не важлива, Севір. Я відчуваю і бачу його, — усміхнулася я.
— Пробач, відаюча... Я забув — хто ти. Чи бажаєш побачити те, що дано лише знаючим, Ізидоро? У тебе не буде іншої нагоди, ти більше сюди не повернешся.
Я лише кивнула, прагнучи втримати злі, гіркі сльози, що от-от могли хлинути по щоках. Надія бути з ними, отримати їхню сильну дружню підтримку вмирала, навіть не встигнувши як слід пробудитися. Я залишалася сама. Так і не дізнавшись чогось дуже для мене важливого... І майже беззахисна проти сильної і страшної людини, з грізним ім'ям — Карафа...

Але рішення ухвалено, і я не мала наміру відступати. Бо що ж тоді варте наше Життя, якби довелося жити, зрадивши себе? Несподівано я цілковито заспокоїлася — усе нарешті опинилося на своїх місцях, сподіватися більше не було на що. Я могла розраховувати лише на саму себе. І саме від цього варто було відштовхуватися. А чим усе закінчиться — про це я змусила себе більше не думати.
Ми рушили високим кам'яним коридором, який, дедалі розширюючись, ішов углиб. У печері було так само світло і приємно, і лише запах весняних трав дедалі міцнішав. Несподівано перед нами засяяла золота «стіна» – вона світилася й на ній виблискувала одна-єдина велика руна... Я відразу зрозуміла — це захист від «необізнаних». Вона нагадувала щільну мерехтливу завісу з якоїсь небаченої матерії, що виблискувала золотом, і без сторонньої допомоги мені, найімовірніше, не вдалося б пройти.

Простягнувши руку, Севір легко торкнувся її долонею, і золота «стіна» відразу зникла, відкриваючи прохід у дивовижне приміщення....
У мене відразу з'явилося сильне відчуття чогось «чужого», ніби щось мені говорило, що це не зовсім звичний для мене світ, той, у якому я завжди жила... Але через мить дивна «чужорідність» кудись зникла, і все знову стало звично і добре.
Відчуття, що хтось за нами невидимо спостерігає, промацуючи, посилилося. Але це спостереження, знову ж, не було ворожим, а радше схожим на теплий дотик доброго давнього друга, колись давно втраченого і тепер раптово віднайденого...

У далекому кутку приміщення виблискував, переливаючись веселковими бризками, маленький природний фонтан. Вода в ньому була настільки прозорою, що її було видно лише з веселкових відблисків світла, що іскрилися на тремтливих дзеркальних краплинах. Дивлячись на це диво-джерело, я несподівано для себе раптово відчула пекучу спрагу. Ще не встигнувши запитати Севіра, чи можу попити, відразу почула:
— Звісно, Ізидоро, спробуй! Це вода Життя, ми всі п'ємо її, коли бракує сил, коли ноша стає непосильним тягарем. Спробуй!

Я нагнулася, аби зачерпнути долонями чудотворної води, і відчула неймовірне полегшення, ще навіть не торкнувшись її!.. Здавалося, всі мої біди, вся гіркота раптом кудись відійшли, я відчула себе на диво спокійною і щасливою... Це було неймовірно — адже я навіть не скуштувала води!.. Розгублено повернулася до Севіра — він усміхався. Мабуть, такі самі відчуття були в усіх, хто вперше торкався цього дива. Я зачерпнула воду долонями — вона виблискувала маленькими діамантами, як вранішня роса на освітленій сонцем траві... Обережно, намагаючись не пролити дорогоцінні краплини, я зробила малюсінький ковток — у всьому тілі розлилася неповторна легкість!.. Ніби хтось, зглянувшись, помахом чарівної палички скинув мені п'ятнадцять років! Я почувалася легкою, наче птах, що ширяє високо в небі... Голова стала чистою і ясною, ніби я щойно народилася на світ.

— Що це?! — здивовано прошепотіла я.
— Я ж сказав тобі, — усміхнувся Севір. — Жива Вода... Вона допомагає вбирати знання, знімає втому, повертає світло. Її п'ють усі, хто перебуває тут. Вона була тут завжди, наскільки я пам'ятаю.
Він підштовхнув мене. І раптом я зрозуміла, що мене так здивувало... Кімната не закінчувалася!.. На вигляд маленька, вона «подовжуватися» в процесі того, як ми проходили далі!.. Це було неймовірно! Я знову поглянула на Севіра, але він лише кивнув, ніби кажучи: «Не дивуйся ні з чого, все нормально». І я перестала дивуватися...
Просто із стіни «вийшла» людина... Здригнувшись від несподіванки, я відразу спробувала зосередитися, аби не виявляти здивування, оскільки всі решта, хто тут живе, мабуть, до цього звикли. Людина підійшла до нас і низьким гучним голосом промовила:
— Здорова була, Ізидоро! Я — Волхв Істень. Знаю, важко тобі... Але ти сама вибрала дорогу. Ходімо зі мною — покажу, що ти втратила.

Ми рушили далі. Від цієї дивовижної людини йшла неймовірна сила, а я гірко розмірковувала про те, як усе було б легко і просто, якби він захотів допомогти! Але, на жаль, він теж не хотів...
Я йшла, серйозно замислившись, і зовсім не помітила, як опинилася в дивовижному просторі, цілком заповненому вузькими полицями, на яких була неймовірна кількість незвичних золотих пластин і дуже давніх «згортків», схожих на старовинні манускрипти в будинку мого батька, але ті, що постали переді мною тепер, зроблено на якомусь надзвичайно тонкому незнайомому матеріалі, якого я раніше ніде й ніколи не бачила. Пластини і згортки були різними — маленькими і дуже великими, короткими і довжелезними, на повний людський ріст. І в цій дивній кімнаті їх була велика кількість...

— Це і є ЗНАННЯ, Ізидоро. Точніше, дуже мала його частина. Можеш увібрати, якщо бажаєш. Воно не зашкодить, а може, навіть допоможе тобі в твоєму пошуку. Спробуй, люба...
Істень лагідно усміхався, і мені раптом здалося, що я знала його завжди. Від нього йшло дивовижне тепло і спокій, яких мені так бракувало у ті страшні дні, коли я боролася з Карафою. Він, мабуть, усе це прекрасно відчував, оскільки дивився на мене з глибоким смутком, ніби знав, яка зла доля чекає мене за стінами Метеори. І наперед оплакував мене....

Я підійшла до однієї з безконечних полиць, до самого верху «забитої» напівкруглими золотими пластинами, аби поглянути, як запропонував Істень... Але не встигла навіть наблизити руку, як на мене буквально нахлинув шквал приголомшливих, предивних видінь!!! Надзвичайні картини, не схожі ні на що, коли-небудь бачене, промайнули в моєму вимученому мозку, неймовірно швидко змінюючись... Деякі з них чомусь залишалися, а інші зникали, і за ними відразу з’являлися нові, які я теж майже не встигала розглянути. Що це було?!. Життя якихось давно померлих людей? Наших Великих предків? Видіння змінювалися, проминаючи з божевільною швидкістю. Потік не закінчувався, відносячи мене в якісь дивні країни і світи, не даючи опритомніти. Раптом одне з них спалахнуло яскравіше за решту, і переді мною постало приголомшливе місто... воно був повітряним і прозорим, ніби створене з Білого Світла.

— Що це??? — боячись злякати, тихо прошепотіла я. — Чи може таке бути справжнім?..
— Це Святий Град, люба. Місто наших Богів. Його немає вже дуже давно... — тихо промовив Істень. — Це звідти ми всі колись прийшли... Тільки на Землі його ніхто не пам'ятає, — і раптом похопившись, додав: — Обережно, люба, тобі буде важко. Не треба більше дивитися.
Але я бажала ще!.. Якась пекуча спрага спалювала мозок, благаючи не зупинятися! Незнайомий світ манив і зачаровував своєю первозданністю!.. Хотілося поринути в нього з головою і, занурюючись дедалі глибше, черпати його без кінця, не упускаючи жодної миті, не втрачаючи жодної дорогоцінної хвилини... яких, як я розуміла, у мене залишалося тут дуже і дуже мало...
Кожна нова пластина розкривалася переді мною тисячами приголомшливих образів, які були дивовижно яскравими

і тепер уже чомусь зрозумілими, ніби я раптом знайшла до них магічний ключ, який хтось давно загубив.
Час летів, але я його не помічала... Мені хотілося ще і ще. І було дуже страшно, що просто зараз хтось обов'язково зупинить, і потрібно буде покидати цю чудову криницю чиєїсь неймовірної пам'яті, якої вже ніколи більше не вдасться мені осягнути. Було дуже сумно і боляче, але дороги назад у мене, на жаль, не було. Я вибрала своє життя сама і не планувала його зрікатися. Навіть якщо це було неймовірно важко...
— Ну от і все, люба. Я не можу більше тобі показувати. Ти — «відступниця», яка не захотіла дізнатися... І тобі закрита дорога сюди. Але мені щиро шкода, Ізидоро... У тебе великий Дар! Ти могла б легко все це ВІДАТИ... Якби захотіла. Не всім давалося так просто... Твоя природа жадає цього. Але ти вибрала інший шлях, тому повинна зараз піти. Мої думки будуть з тобою, дитя Світла. Йди з ВІРОЮ, хай вона допоможе тобі. Прощавай, Ізидоро...

Кімната зникла... Ми опинилися в іншому кам'яному залі, також наповненому безліччю сувоїв, але виглядали вони вже інакше, можливо, були не такими древніми, як попередні. Раптом мені стало дуже сумно... До болю в душі хотілося осягнути ці чужі «таємниці», побачити приховане в них багатство, але я йшла... аби вже ніколи сюди не повернутися.
— Подумай, Ізидоро! — ніби відчувши мій сумнів, тихо сказав Севір. — Ти ще не пішла, залишайся.
Я лише заперечно похитала головою...
Раптом мою увагу привернуло вже знайоме, але й далі незрозуміле явище — ми йшли, і кімната й тут подовжувалася. Але якщо в попередньому залі я не бачила ні душі, то тут, роздивившись довкола, побачила безліч людей — молодих і старих, чоловіків і жінок. Тут були навіть діти!.. Усі вони щось дуже уважно вивчали, цілковито занурившись у себе й відчужено осягаючи якісь «мудрі істини»... Не звертаючи жодної уваги на тих, що увійшли.
— Хто всі ці люди, Севіре? Вони тут живуть? — пошепки запитала я.
— Це Відьми і Відуни, Ізидоро. Колись одним з них був твій батько... Ми вчимо їх.
Серце боліло... Мені хотілося завити вовком, жаліючи себе і своє коротке втрачене життя!.. Кинувши все, сісти разом з ними, з цими щасливими Відунами і Відьмами, аби пізнати розумом і серцем всю глибину чудового, так щедро відкритого їм великого ЗНАННЯ!

Пекучі сльози готові були хлинути рікою, але я з останніх сил намагалася їх стримувати. Плакати не можна було в жодному разі, оскільки сльози були ще однією «забороненою розкішшю», на яку в мене не було жодного права, адже я вважала себе справжнім Воїном. Воїни не ридали. Вони боролися й перемагали, а якщо гинули — то вже точно не зі сльозами на очах...

Мабуть, я просто дуже втомилася. Від самоти і болю... Від постійного страху за рідних... Від безконечної боротьби, в якій не мала щонайменшої надії перемогти. Мені дуже був потрібен ковток свіжого повітря, і цим повітрям для мене була моя дочка, Ганна. Але її чомусь ніде не було видно, хоча я знала, що Ганна тут, разом з ними на цій чудовій і дивній, «закритій» землі.

Севір стояв поряд зі мною на краю ущелини, і в його сірих очах таїлася глибока печаль. Мені захотілося запитати в нього — чи побачу я його колись? Але забракло сил. Я не хотіла прощатися. Не хотіла йти. Життя тут було таким мудрим і спокійним, і здавалося, що все так просто і добре!.. Але там, у моєму жорстокому і незавершеному світі вмирали добрі люди, і час було повертатися, аби спробувати хоч когось врятувати... Це насправді був мій світ, хай який він страшний. І мій батько, що залишився там, можливо, жорстоко страждав, і не в його силах було вирватися з лап Карафи, якого я твердо вирішила знищити за будь-яку ціну, навіть якщо доведеться віддати своє коротке і таке дороге мені життя...

— Чи можу я побачити Ганну? — з надією в душі запитала я Севіра.
— Пробач мені, Ізидоро, Ганна проходить «очищення» від мирської метушні... Перед тим, як вона ввійде до того самого залу, де щойно була ти. Вона не зможе до тебе зараз прийти...
— Але чому ж мені не знадобилося нічого «очищати»? — здивувалася я. — Адже Ганна ще дитя, у неї немає надто багато мирського «болота», чи не так?
— Їй потрібно надто багато ввібрати в себе, осягнути цілу нескінченність... А ти вже ніколи туди не повернешся. Тобі нема потреби нічого «старого» забувати, Ізидоро... Мені дуже шкода.
— То я ніколи більше не побачу своєї дочки?.. — пошепки запитала я.
— Побачиш. Я допоможу тобі. А тепер – чи хочеш ти попрощатися з Волхвами, Ізидоро? Це твоя єдина можливість, не пропусти її.

Ну звісно, я хотіла побачити їх, Владик усього цього Мудрого Світу! Про них так багато розповідав мені батько і так довго мріяла я сама! Але тоді я не могла уявити, якою сумною для мене буде наша зустріч...
Севір підняв долоні, і скеля, замерехтівши, зникла. Ми опинилися в дуже високому круглому залі, який одночасно здавався то лісом, то лугом, то казковим замком, а то й просто «нічим»... Хоч як намагалася, не могла побачити його стін, ні того, що відбувалося довкола. Повітря мерехтіло й переливалося тисячами блискучих «крапель», схожих на людські сльози... Пересиливши хвилювання, я вдихнула... «Дощове» повітря було дивовижно свіжим, чистим і легким! Від нього, розливаючись животворною силою, по всьому тілу розходилися тонкі живі нитки «золотого» тепла. Відчуття було чудовим!..

— Проходь, Ізидоро, Отці чекають тебе, — прошепотів Севір.
Я зробила крок — мерехтливе повітря «розсунулося»... Просто переді мною стояли Волхви...
— Я прийшла попрощатися, віщі. Мир вам... — не відаючи, як повинна вітати їх, тихо сказала я.
Ніколи у своєму житті я не відчувала такої повної, всеосяжної, Великої СИЛИ!.. Вони не рухалися, але здавалося, що весь цей зал колишеться теплими хвилями якоїсь небаченої сили...
Це було справжнє ЖИТТЯ!!! Я не знала, якими словами ще можна було б це назвати. Я була приголомшена!.. Захотілося охопити це собою!.. Увібрати в себе... Або просто впасти на коліна!.. Почуття переповнювали мене приголомшливою лавиною, по щоках текли гарячі сльози...

— Здорова будь, Ізидоро, — тепло пролунав голос один з них. — Ми ЖАЛІЄМО тебе. Ти дочка Волхва, ти розділиш його шлях... Сила не покине тебе. Йди з ВІРОЮ, рідна...
Душа моя прагнула до них криком вмираючого птаха!.. Рвалося до них, розбиваючись об злу долю, моє поранене серце... Але я знала, що надто пізно — вони прощали мене... і жаліли. Ніколи раніше я не «чула», наскільки глибоке значення цих чудесних слів. І тепер радість від їхнього предивного нового звучання нахлинула, заповнюючи мене, не даючи змоги зітхнути від почуттів, що переповнювали мою поранену душу...
У цих словах жив і тихий світлий смуток, і гострий біль втрати, краса життя, яке я повинна була прожити, і величезна хвиля Любові, що приходить звідкись здалеку і, зливаючись із Земною, затоплює мою душу і тіло...
Життя пролітало вихором, дотикаючись кожного «краєчка» моєї сутності, не залишаючи клітини, якої б не торкнулося тепло любові. Я побоялася, що не зможу піти... І, ймовірно, саме через цю боязнь відразу опритомніла від чудового «прощання», бачачи поряд з собою людей, що приголомшували внутрішньою силою й красою.

Довкола мене стояли високі старці і молоді чоловіки, одягнені в сліпучо-білий одяг, схожий на довгі туніки. Дехто з них був підперезаний червоним, а двоє – візерунчастим широким «поясом», вишитим золотом і сріблом.
Ой, дивися! — несподівано перервала чудову мить моя нетерпляча подружка Стелла. — Адже Вони дуже схожі на твоїх «зоряних друзів», яких ти мені показувала!.. Дивися, невже це вони, як ти думаєш?! Ну скажи!!!
Чесно кажучи, ще тоді, коли ми побачили Священне Місто, воно здалося мені дуже знайомим. І в мене також з’явилися схожі думки, щойно я побачила Волхвів. Але я відразу їх відігнала, щоб марно не живити світлих надій... Це було дуже важливо і дуже серйозно, і я лише махнула Стеллі рукою, ніби кажучи, що поговоримо пізніше, коли залишимося вдвох. Я розуміла, що Стелла засмутиться, бо їй, як завжди, хотілося негайно отримати відповідь на своє запитання. Але тоді, по-моєму, це було не настільки важливо, як дивовижна історія, яку ми слухали, і я подумки попросила Стеллу почекати.

Я винувато усміхнулася Ізидорі, і вона, відповівши своєю чудовою усмішкою, розповідала далі...
Я прикипіла поглядом до могутнього високого старця, у якого було щось невловимо схоже з моїм любим батьком, який страждав у підвалах Карафи. Якось відразу я зрозуміла — це й був Владика... Великий Білий Волхв.
Його дивовижні, пронизливі, владні сірі очі дивилися на мене з глибокою печаллю і теплом, ніби він говорив мені останнє «Прощавай!»...

— Підійди, Дитя Світла, ми простимо тебе...
Від нього раптом полинуло прекрасне, радісне біле Світло, яке, огортаючи все довкола м'яким сяянням, вклало мене в лагідні обійми, проникаючи в найпотаємніші куточки моєї понівеченої болем Душі... Світло пронизувало кожну клітинку, залишаючи в ній лише добро і спокій, «вимиваючи» собою біль і печаль, і всю гіркоту, що накопичилася роками. Я витала в чарівному сяйві, забувши все «земне жорстоке», все «зле і фальшиве», відчуваючи лише предивний дотик Вічного Буття... Відчуття приголомшувало!!! І я подумки благала — аби воно не закінчувалося... Але, через примхливе бажання долі, все прекрасне завжди закінчується швидше, ніж нам хотілося б...

— Ми обдарували тебе ВІРОЮ, вона допоможе тобі, Дитя... Дослухайся до неї... І прощавай, Ізидоро...
Я не встигла навіть відповісти, а Волхви вже «спалахнули» дивовижним Світлом і... залишивши запах квітучих лугів, зникли. Ми з Севіром залишилися самі... Я сумно озирнулася довкола — печера й далі була такою самою загадковою й іскристою, тільки в ній уже не було того чистого, теплого світла, що проникало в саму душу...
— Це й був Батько Ісуса, чи не так? — обережно запитала я.
— Так само, як дід і прадід його сина і внуків, смерть яких теж лежить провиною на його душі...
— ?!.
— Так, Ізидоро, Він той, хто несе гірку ношу болю... І ти ніколи не зможеш собі уявити, наскільки вона велика... — сумно відповів Севір.
— Може, вона не була б сьогодні такою гіркою, якби Він пожалів свого часу добрих людей, що загинули від чужого неуцтва й жорстокості?.. Якби Він відгукнувся на заклик свого чудового і світлого Сина, а не віддав його на тортури злим катам? Якби він і тепер не лише «спостерігав» зі своєї висоти, як «святі» пособники Карафи спалюють на площах Відунів і Відьом?.. То чим він кращий від Карафи, якщо не перешкоджає такому Злу, Севіре?! Адже якщо допомогти – в його силах, але він не хоче, то весь цей земний жах вічно лежатиме саме на ньому! І не має значення ні причина, ні пояснення, коли на карту поставлено прекрасне людське життя!.. Я ніколи не зможу зрозуміти цього, Севіре. І я не «піду», поки тут знищуватимуть добрих людей, поки руйнуватиметься мій земний Дім. Навіть якщо ніколи не побачу свого справжнього... Це моя доля. І тому — прощавай...
— Прощавай, Ізидоро. Мир Душі твоїй... Пробач.

Я знову була у «своїй» кімнаті, у своєму небезпечному і безжалісному бутті... А все те, що відбулося щойно, здавалося просто чудовим сном, який уже ніколи більше в цьому житті мені не снитиметься... Або красивою казкою, в якій когось напевно чекав «щасливий кінець». Але не мене...
Мені було шкода свого невдалого життя, але я дуже пишалася своєю хороброю дівчинкою, якій вдасться осягнути все це велике Диво... якщо Карафа не знищить її ще до того, як вона зможе сама захищатися.
Двері з шумом відчинилися — на порозі стояв оскаженілий Карафа.
— Ну і де ж Ви «гуляли», мадонно Ізидоро? — награно милим голосом запитав мій мучитель.
— Хотіла відвідати свою дочку, ваша святосте. Але не змогла...
Мені було цілком байдуже, що він думав і чи розізлила його моя «вилазка». Душа моя витала далеко, в дивовижному Білому Місті, яке показував мені Істень, а все, що було навколо, здавалося далеким і нікчемним.
Але Карафа, на жаль, не давав надовго поринати у мрії... Відразу відчувши, що мій настрій змінився, «святість» запанікував.

— Чи впустили Вас у Метеору, мадонно Ізидоро? — якомога спокійніше запитав Карафа.
Я знала, що в душі він просто «горів», бажаючи швидше отримати відповідь, і вирішила помучити його, доки він не скаже мені, де тепер мій батько.
— Хіба це має значення, Ваша святосте? Адже у Вас мій батько, в якого Ви можете запитати все, на що, звичайно, не відповім я. Чи Ви ще не встигли його достатньо допитати?
— Я не раджу Вам розмовляти зі мною таким тоном, Ізидоро. Від того, як Ви маєте намір поводитися, значною мірою залежатиме його доля. Тому намагайтеся бути ввічливішою.
— А як би поводилися Ви, якби замість мого тут опинився Ваш батько, ваша святосте?.. — прагнучи змінити тему, що стала небезпечною, запитала я.
Якби мій батько був ЄРЕТИКОМ, я спалив би його на вогнищі! — зовсім спокійно відповів Карафа.
Що за душа була у цієї «святої» людини?!.. І чи була вона у нього загалом?.. Що вже казати про чужих, якщо про свого рідного батька він міг сказати таке?..
— Так, я була в Метеорі, Ваша святосте, і мені дуже шкода, що вже більше ніколи туди не потраплю... — щиро відповіла я.
— Невже Вас теж звідти вигнали, Ізидоро? — здивовано засміявся Карафа.
— Ні, ваша святосте, мене запросили лишитися. Я пішла сама...
— Це неможливо! Не існує людини, яка не захотіла б зостатися там, Ізидоро!
— Чому ж? А мій батько, ваша святосте?
— Я не вірю, що йому дозволили. Думаю, він повинен був піти. Просто його час, мабуть, закінчився. Або недостатньо сильним виявився Дар.
Мені здавалося, що він намагається, хай там що, переконати себе в тому, у що йому дуже хотілося вірити.
— Не всі люди люблять тільки себе... — сумно сказала я. — Є щось важливіше, ніж влада або сила. Є ще на світі Любов...
Карафа відмахнувся від мене, як від настирливої мухи, ніби я щойно промовила якусь цілковиту нісенітницю...
— Любов не править, світом, Ізидоро, а я бажаю ним правити!
— Людина може все... поки не починає пробувати, ваша святосте, — не стримавшись, «вкусила» я.
І пригадавши щось, про що обов'язково хотіла дізнатися, запитала:
— Скажіть, Ваша святосте, чи відома Вам правда про Ісуса і Магдалину?
— Ви маєте на увазі те, що вони жили в Метеорі? — я кивнула. — Ну звісно! Це було перше, про що я в них запитав!
— Але хіба таке можливо?!. — ошелешено запитала я. — А про те, що вони не юдеї, Ви теж знали? — Карафа знову кивнув. — Але Ви ніде про це не говорите... Адже ніхто про це не знає! А що ж ІСТИНА, Ваша святосте?!..
— Не смішіть мене, Ізидоро!.. — щиро розсміявся Карафа. — Ви справжнє дитя! Кому потрібна Ваша «істина»?.. Натовпу, який її ніколи не шукав?!.. Ні, моя люба, Істина потрібна лише жменьці мислячих, а натовп має просто «вірити», ну а в що саме — це не має особливого значення. Головне, аби люди підкорялися. А що їм тоді пропонують — річ другорядна. ІСТИНА — небезпечна, Ізидоро. Там, де відкривається Істина, з'являються сумніви, а де виникають сумніви — починається війна... Я веду СВОЮ війну, Ізидоро, і наразі вона приносить мені справжнє задоволення! Бачите, світ завжди тримався на брехні... Головне, щоб ця брехня була достатньо цікавою, аби вести за собою «недалекі» уми... І повірте мені, Ізидоро, якщо Ви почнете розповідати натовпові справжню Істину, яка спростовує їхню «віру» невідомо в що, той самий натовп Вас і розірве на шматки...
— Невже таку розумну людину, як Ваша святість, може влаштовувати така самозрада?.. Адже ви спалюєте невинних, прикриваючись ім'ям того самого оббреханого і такого ж невинного Бога? Як Ви можете так безсовісно брехати, Ваша святосте?!..
— О, не хвилюйтеся, люба Ізидоро!.. — посміхнувся Карафа. — Моя совість цілком спокійна! Не я возвів цього Бога, і не я його скидатиму. Зате я буду тим, хто очистить Землю від єресі і блуду! І повірте мені, Ізидоро, у день, коли я «піду», на цій гріховній Землі не буде кого більше спалювати!
Мені стало погано... Серце вискакувало назовні, не в змозі слухати таке марення! Тому, щонайшвидше зосередившись, я спробувала змінити тему, яку він так уподобав.
— А як же те, що Ви – глава святішої християнської церкви? Вам не здається, що ваш обов'язок – відкрити людям правду про Ісуса Христа?..
Саме тому, що я є його «намісником на Землі», я й далі мовчатиму, Ізидоро! Саме тому...
Я дивилася на нього широко розплющеними очима й не могла повірити, що чую все це насправді... Знову ж таки — Карафа був надзвичайно небезпечний у своєму безумстві, і навряд чи десь існували ліки, які могли б йому допомогти.
— Досить порожніх розмов! — раптом, задоволено потираючи руки, вигукнув «святий отець». — Пройдімо зі мною, моя люба, думаю, цього разу мені все ж вдасться вразити Вас!..
Якби він тільки знав, як добре це йому постійно вдавалося!.. Моє серце защеміло, передчуваючи недобре. Але вибору не було — довелося йти...

Зміст

Читати далі...