Шлях до потрібних знань

Мудрий не той, хто багато знає, а той, хто знає потрібне


Світлана де Роган-Лєвашова «Одкровення»

38. Ізидора-4. Втрата

Задоволено посміхаючись, Карафа буквально «тягнув» мене за руку довгим коридором, поки ми нарешті не зупинилися коло важких, прикрашених візерунчастою позолотою дверей. Він повернув ручку і... О, боги!!!.. Я опинилася у своїй улюбленій венеційській кімнаті, у нашому рідному фамільному палацо...
Я приголомшено озиралася довкола, не в змозі отямитися від несподіваного «сюрпризу». Заспокоювала своє серце, що вистрибувало з грудей, і не мала змоги навіть зітхнути!.. Усе навколо крутилося тисячами спогадів, безжалісно занурюючи мене в давно прожиті і вже частково забуті чудові роки, ще не занапащені злістю жорстокої людини... яка навіщось відтворила тут (!) сьогодні мій рідний, але давно загублений, щасливий світ... У цій дивом «воскреслій» кімнаті були всі дорогі для мене особисті речі, улюблені дрібниці!.. Не в змозі відвести очей від цієї милої й такої звичної для мене атмосфери, я боялася поворухнутися, щоб мимоволі не злякати чудового видіння...

— Вам подобається мій сюрприз, мадонно? — задоволений справленим враженням, запитав Карафа.
Найнеймовірніше було те, що цей дивний чоловік цілком щиро не розумів, якого глибокого душевного болю заподіяв мені своїм «сюрпризом»!.. Бачачи ТУТ (!!!) те, що колись було справжнім «вогнищем» мого родинного щастя і спокою, хотіла тільки одного — накинутися на цього страшного «святого» Папу й душити його в смертельних обіймах, поки з нього не вилетить назавжди його жахлива чорна душа... Але замість того, щоб вчинити те, чого так сильно бажала, я тільки спробувала зосередитися, аби Карафа не почув, як тремтить мій голос, і якомога спокійніше сказала:
— Пробачте, ваша святосте, я можу якийсь час побути тут сама?
— Ну звісно, Ізидоро! Це тепер ваші покої! Сподіваюся, вони вам подобаються.
Невже він і справді не розумів, що чинив?!.. Чи навпаки — прекрасно знав?.. Чи його невгамовне звірство «веселилося», вигадуючи для мене нові тортури?!.. Раптом мене вразила болюча думка — а що ж тоді сталося з усім решта?.. З нашим чудовим будинком, який ми всі дуже любили? Зі слугами і челяддю, з усіма, хто там жив?!.
— Чи можу я запитати, ваша святосте, що тепер з нашим родовим палацом у Венеції?— голосом, охриплим від хвилювання, прошепотіла я. — Що сталося з тими, хто там жив?.. Я сподіваюся, ви не викинули людей на вулицю? Адже в них немає іншого дому, ваша святосте!..
Карафа незадоволено поморщився.

— Та годі-бо, Ізидоро! Чи про них вам варто тепер піклуватися?.. Ваш дім, як ви, звісно, розумієте, тепер – власність нашої святійшої церкви. І все, що було з ним пов'язано, уже не Ваша турбота!
— Мій дім, як і все те, що було всередині, Ваша святосте, після смерті мого палко коханого чоловіка, Джіроламо, належить моїй дочці Ганні, доки вона жива! — обурено вигукнула я. — Чи «свята» церква вже не вважає її мешканцем на цьому світі?!
У мене всередині все кипіло, хоча я прекрасно розуміла: злістю тільки ускладнюю своє й так безнадійне становище. Але я впевнена, що від безцеремонності й нахабства Карафи жодна нормальна людина не могла б бути спокійною! Навіть тоді, коли йшлося лише про осквернені, дорогі серцю спогади...
— Доки Ганна буде жива, вона перебуватиме тут, мадонно, і служитиме нашій любій святійшій церкві! Ну а якщо вона, на своє нещастя, передумає — їй уже не знадобиться ваш чудовий дім! — оскаженіло прошипів Карафа. — Не перестарайтеся у своєму завзятті віднайти справедливість, Ізидоро! Це може хіба що нашкодити вам. Моє терпіння теж має межі... І я щиро не раджу вам переступати їх!..
Різко обернувшись, він зник за дверима, навіть не попрощавшись і не сповістивши, доки я можу побути сама у своєму так неждано воскреслому минулому...

Час зупинився... безжалісно шпурнувши мене, за допомогою хворої фантазії Карафи, у щасливі, безхмарні дні, зовсім не переймаючись тим, що від такої несподіваної «реальності» моє серце просто могло зупинитися...
Я сумно опустилася на стілець біля знайомого дзеркала, в якому колись так часто відбивалися любі обличчя моїх рідних... А тепер я сиділа біля нього зовсім сама – в оточенні дорогих примар... Спогади душили силою своєї краси і глибоко ранили гіркою печаллю нашого щастя...

Колись (тепер здавалося — дуже давно!) біля цього величезного дзеркала я щоранку розчісувала чудове шовковисте волосся маленької Ганни, жартівливо даючи їй перші дитячі уроки «відьомської» школи... В цьому ж дзеркалі відбивалися сповнені кохання очі Джіроламо, що лагідно обіймав мене за плечі... Це дзеркало відображало тисячі дбайливо збережених чудових хвилин, що тепер до глибини сколихнули мою поранену, змучену душу.
Поруч, на маленькому нічному столику, я побачила красиву малахітову шкатулку, в якій зберігала свої чудові прикраси: мій добрий чоловік робив мені щедрі подарунки, через які мені тоді шалено заздрили багаті й вередливі венеційки... Тепер шкатулка порожня... Чиїсь брудні, жадібні руки встигли «забрати» всі «блискучі цяцьки», оцінивши тільки їхню матеріальну вартість... А для мене це була пам'ять, дні мого чистого щастя: вечір весілля... народження Ганни... якісь уже давно забуті перемоги або події нашого спільного життя, кожну з яких відзначали новим витвором мистецтва, право на яке мала тільки я... Це було не просто «каміння», яке дорого коштувало, а турбота мого Джіроламо, його бажання викликати мою усмішку, його захоплення моєю красою, якою він так щиро і сильно пишався і яку так чесно і гаряче любив... І от тепер цих чистих спогадів торкалися чиїсь хтиві, жадібні пальці, на яких, зіщулившись, гірко плакало наше зганьблене кохання...

У цій дивній «воскреслій» кімнаті всюди лежали мої улюблені книги, а біля вікна сумно чекав на самоті старий хороший рояль... На шовковому покривалі широкого ліжка весело усміхалася перша лялька Ганни, якій було тепер майже стільки років, як і її нещасній, гнаній господині... Тільки лялька, на відміну від Ганни, не знала печалі, і її не могла поранити зла людина...

Я гарчала від нестерпного болю, як звір, що вмирає і готовий до останнього смертельного стрибка... Спогади випалювали душу, такі дивовижно реальні і живі, що здавалося, просто зараз відчиняться двері й усміхнений Джіроламо почне «з порога» захоплено розповідати свіжі новини... Або вихором увірветься весела Ганна, висипаючи мені на коліна оберемок троянд, просочених запахом гарного, теплого італійського літа...
Це був НАШ щасливий світ, який не міг, не мав бути в стінах замку Карафи!.. Йому не місце в цьому лігві брехні, насильства і смерті...

Але, як би я в душі не обурювалася, треба було опанувати себе, щоб заспокоїти серце, яке вискакувало з грудей, і не піддатися тузі за минулим. Бо спогади, навіть найпрекрасніші, легко могли обірвати моє й так уже досить хистке життя, не даючи змоги покінчити з Карафою... Тому я відвернулася і вийшла в коридор, оскільки прагнула якось «відгородити» себе від пам'яті, яка була дуже дорогою для мене й водночас глибоко ранила душу... Поблизу не було нікого. Мабуть, Карафа настільки був упевнений у своїй перемозі, що навіть не охороняв вхідні двері в мої «покої». Або навпаки — він дуже добре розумів, що охороняти мене сенсу нема, оскільки я могла «піти» від нього будь-якої миті, щойно захочу, попри всі його зусилля й заборони... У всякому разі — нікого чужого, жодної охорони за дверима «моїх» покоїв не було видно.

Туга душила мене, хотілося бігти не озираючись, якнайдалі від того чудового примарного світу, де кожен спогад, нахлинувши, забирав частинку душі, якій тепер було порожньо, холодно і самотньо...
Помалу опам'ятовуючись від «сюрпризу», що так несподівано з’явився, я нарешті усвідомила, що вперше йду сама коридором з чудовими розписами, майже не помічаючи неймовірної розкоші і багатства карафського палацу. Дотепер я мала змогу спускатися лише в підвал або супроводжувати Карафу на тільки йому цікаві зустрічі, тому здивовано розглядала напрочуд гарні стіни і стелі, розмальовані й позолочені. Це не був Ватикан, ні офіційна Папська резиденція. Це був просто особистий палац Карафи, але він анітрохи не поступався красою і розкошами самому Ватикану. Пригадую, раніше, коли Карафа ще не був «святійшим» Папою, а лише запеклим борцем з «єрессю, що швидко поширювалася», його дім більше був схожим на величезну фортецю аскета, що насправді віддавав життя за свою «добру справу», якою б абсурдною чи жахливою не була вона для інших. Тепер це була надзвичайно багата людина, що смакувала (із задоволенням гурмана!) свою безмежну силу і владу... дуже швидко змінила спосіб життя справжнього «ченця» на легке золото Ватикану. Він і далі так само свято вірив у правоту Інквізиції і доцільність людських вогнищ, але тепер додалося ще й жадання насолоди життям і дике бажання безсмертя... яке він (на превелике щастя для всіх) не міг купити за жодне золото на світі.

Карафа страждав... Його тимчасова яскрава «молодість», подарунок дивного «гостя» Метеори, раптом дуже швидко почала згасати, і тепер його тіло старіло набагато швидше, ніж якби свого часу він не спробував фальшивого «дарунку»...

Недавно ще такий підтягнутий, стрункий і моложавий, кардинал раптово почав перетворюватися на згорблену похилу стару людину... «Купа» його особистих лікарів панікували!.. Вони чесно ламали свої розумні голови, намагаючись зрозуміти, яка ж «страшна» хвороба пожирає їхню ненаглядну «святість»?.. Але відповіді не було. Карафа й далі «пришвидшено» старів на їхніх очах... Це дратувало його, спонукало до безглуздих вчинків – сподіваючись зупинити час, який щодня безжалісно спливав прозорими краплинами крізь його старіючі, але ще дуже красиві тонкі пальці...

У цієї людини було все... Його сила і влада поширювалися на всі християнські королівства. Йому підкорялися владики й королі. Йому цілували руку принцеси... І все одно його єдине земне життя наближалося до завершення. Думка про те, що він безпорадний щось змінити, доводила його до відчаю!

Джованні П’єтро
Карафа

Карафа був навдивовижу сильною і вольовою людиною. Але його воля не могла повернути йому молоді роки... Був прекрасно освіченим і розумним. Але його розум не давав змоги продовжити шалено жадане дорогоцінне життя, яке потрохи вже покидало його... І водночас, бажаючи й не отримуючи бажаного, Карафа прекрасно розумів — я знала, ЯК можна дати йому те, за що він готовий платити найдорожчу на світі ціну... Знала, ЯК можна продовжити його життя, що нестримно вислизало. І «святого» Папу до божевілля дратувало те, що він прекрасно знав інше — ніколи не доб'ється від мене бажаного. Шалена спрага жити пересилювала будь-які його людські почуття, якщо такі колись у нього й зароджувалися... Тепер це була тільки «хвора» на одну-єдину ідею людина, що усувала будь-які перешкоди, які виникали на шляху до великої, але навряд чи здійсненної мети... Карафа став одержимим, готовим на все заради здійснення свого найбільшого бажання — жити дуже довго, за будь-яку ціну...
І я боялася... Щодня чекаючи, що він замість мене обрушить свою невгамовну злість на мого бідного батька, або ще гірше — на малу Ганну. Батько все ще перебував у підвалах Карафи, який тримав його там, не випускаючи, але й не катуючи, ніби чогось чекав. І це було страшніше, ніж найжахливіша реальність, оскільки хвора фантазія «святого» Папи (як я могла переконатися з власного сумного досвіду!) не мала меж, і годі було передбачити, що нас чекало далі...

Ганна наразі була у відносній безпеці, серед спокою і тиші, в оточенні знання й під охороною чистих добрих людей... І могла бути там доти, доки її не зажадає до себе непередбачуваний Святійший Папа.
Глибоко занурившись у свої невеселі думи, я зупинилася біля відчиненого навстіж вікна...
Погода була незвично приємною — м'якою, сонячною і теплою. Пахло пробудженою землею і жасмином. Починалася справжня весна... У внутрішньому подвір’ї замку, оживлюючи його сірі похмурі високі стіни, пухнастим килимом росла соковита молода трава. На ній то тут, то там розплющували блакитні очі боязкі незабудки... По дахах літали «п'яні» від весняного повітря горобці. Світ пробуджувався, широко розкриваючи назустріч щастю свої теплі, лагідні обійми... І тільки тут, в ув'язненні у страшної, жорстокої людини, постійно витала смерть... Я не хотіла вірити, що такого світлого, радісного дня в жахливих Папських підвалах мучилися і вмирали люди! Життя було надто цінним і прекрасним, щоб за помахом чиєїсь «святої» руки можна було так просто його забрати.

— Що ви тут робите, мадонно Ізидоро? Хіба вам не до душі ваші покої? — перервав мої сумні роздуми Карафа, що нечутно з'явився. — Адже я просив, щоб ви не виходили зі своїх покоїв. Думаю, вони досить просторі для однієї людини.
Папа був невдоволений. Він чудово розумів, що я можу просто зараз «піти», якщо захочу. І моє «умовне» ув'язнення його дратувало, адже позбавляло цілковитого контролю над моєю душею.
— То що ж ви шукаєте, Ізидоро? — уже м'якшим тоном промовив Карафа.
— Нічого, Ваша святосте. Просто тут легше дихати. Знаєте, спогади не завжди приємні... Навіть найдорожчі...
— Чи не погодитеся зі мною повечеряти, мадонно? Віднедавна мені дуже бракує приємного товариства... — несподівано змінивши тему, світським голосом промовив Папа.
Я зовсім сторопіла, не спромігшись відразу на відповідь!.. Звісно, кожна додаткова хвилина, проведена з Карафою, могла дати мені ту довгоочікувану щасливу нагоду, яка допомогла б позбавити світ його жахливої присутності. Тому, не думаючи довго, я погодилася.
— Прошу вибачення за свій туалет, Ваша святосте. Але не маю зі собою надто великого вибору вбрання, — так само по-світськи відповіла я.
Карафа лише посміхнувся.
— Ви прекрасно знаєте, Ізидоро, що для вас це не має значення! Навіть у сукні пастушки ви затьмарите будь-яку виряджену королеву!

Він простягнув мені руку, на яку я сперлася, і пройшла поруч з ним залами й коридорами приголомшливої краси, поки ми не опинилися в майже золотій кімнаті, повністю розмальованій дивовижними фресками. Тут було накрито довжелезний стіл, що вгинався від важкого золотого посуду...
— О, не думала, що ви чекаєте гостей, ваша святосте! — здивовано вигукнула я. — Моє вбрання справді не підходить для званої вечері. Це може викликати непотрібні розмови. Чи не краще мені піти?
— Облиште ці формальності, Ізидоро! Я нікого не чекаю. Це моє звичайне, щоденне (!) застілля, моя люба. Я люблю завжди і у всьому мати достатній вибір!
— Скільки ж тут страв?.. — здивовано розглядаючи побачене, не стримавшись, запитала я.
— Ніколи не буває менше двадцяти п'яти! — задоволено відповів Папа.
О, Боги! Найбільшому гурманові на світі не потрібно було б стільки!.. Ця людина навіть у їжі не знала жодних меж!
— Сідайте до столу, мадонно! Сподіваюся, хоча б одна з цих страв задовольнить ваш витончений смак...
Я почувалася настільки моторошно, що раптом, несподівано для себе, мало не розреготалася... Хіба могла я собі колись уявити, що зможу сидіти за одним столом з людиною, яку найбільше на світі бажала знищити?!. Я відчула незручність, тому відразу почала говорити...
— Що спонукало вас запросити мене сьогодні, Ваша святосте? — обережно запитала я.
— Ваше приємне товариство, — розсміявся Карафа і, трохи подумавши, додав: — Я хотів поговорити з вами про деякі важливі для мене питання, мадонно, і вирішив обрати для цього трохи приємнішу для вас атмосферу.
Увійшов слуга і, низько вклонившись Карафі, почав куштувати перші страви. Тоді я дуже пошкодувала, що не мала зі собою знаменитої флорентійської трав'яної отрути!.. Вона була безболісною, не мала смаку і її неможливо було виявити... Ця отрута діяла тільки через тиждень. Нею вбивали принців і королів... І вона точно назавжди заспокоїла б божевільного Папу!!!

Я ніколи й нізащо не повірила б, що зможу так легко міркувати про вбивство... Душа повільно кам'яніла, залишаючи усередині тільки місце для правосуддя. Я жила, щоб його знищити. І не важило, як це зробити. У цій ситуації годилися будь-які засоби. Головне – убити Карафу. Аби не страждали невинні люди, аби не ходила по землі ця кровожерлива, зла людина.

Тому я сиділа зараз поруч з ним, з усмішкою приймала частування й по-світськи розмовляла на найрізноманітніші теми... а водночас напружено вишукувала хоч якусь слабинку, яка дала б мені змогу нарешті позбутися його «святої» присутності...
Вечеря наближалася до середини, а ми все ще по-світськи «обговорювали» рідкісні книги, музику й мистецтво, ніби й не було в нього на думці якоїсь дуже серйозної мети, через яку він запросив мене у свої покої в такий невідповідний, пізній час.

Здавалося, Карафа щиро насолоджувався спілкуванням, начебто зовсім забувши про свою «особливо важливу» розмову. І треба віддати йому належне — співбесідником він був, безперечно, цікавим... якщо забути про те, ким він був насправді... Аби заглушити тривогу, яка дедалі наростала в моїй душі, я якнайбільше жартувала. Карафа весело сміявся з моїх жартів, у відповідь розповідаючи інші. Був уважним і приємним. Але, попри його світську галантність, я відчувала, що йому теж набридло вдавати... І хоча витримка Карафи була справді бездоганною, з гарячкового блиску його чорних очей я розуміла — нарешті все наближалося до розв'язки... Повітря навколо нас буквально «тріщало» від нестримного очікування. Бесіда поступово сходила нанівець, перетворюючись на обмін простими світськими репліками. Нарешті Карафа почав...

— Я знайшов книги вашого діда, мадонно. Але там нема знань, які мене цікавлять. Чи варто знову ставити вам те саме запитання, Ізидоро? Адже ви знаєте, що мене цікавить, чи не так?
Саме цього я й чекала...
— Я не можу дати вам безсмертя, Ваша святосте, так само як не можу навчити вас цього. У мене немає такого права... Я не вільна у своїх бажаннях...

Звісно, то була чистісінька брехня. Але хіба могла я чинити інакше?!.. Карафа прекрасно все це знав. І, звісно, знову планував мене ламати... Найбільше на світі йому потрібен був древній секрет, який розповіла мені, вмираючи, мати. І він нізащо не мав наміру відступати. Знову настала чиясь черга жорстоко платити за моє мовчання...

— Подумай, Ізидоро! Я не хочу заподіювати тобі зла! — переходячи на «ти», вкрадливим голосом прошепотів Карафа. — Чому ти не бажаєш допомогти мені?! Адже я не прошу тебе зрадити свою матір, або Метеору, я прошу лише навчити того, що ти сама про це знаєш! Ми могли б разом правити світом! Я зробив би тебе королевою королев!.. Подумай, Ізидоро...

Я розуміла, що просто зараз станеться щось дуже погане, але брехати далі вже не мала сил...
— Я не допоможу вам просто тому, що, живучи довше, ніж вам призначено, ви знищите найкращу половину людства... Саме тих, хто найрозумніший і найобдарованіший. Ви приносите дуже велике зло, ваша святосте... І не маєте права жити довго. Пробачте мені... — і, трохи помовчавши, дуже тихо додала: — Та й життя наше не завжди вимірюється лише кількістю прожитих років, Ваша святосте, і ви прекрасно це знаєте...
— Ну що ж, мадонно, на все ваша воля... Коли закінчите, вас відведуть у ваші покої.
І, на мій превеликий подив, не сказавши більше ні слова, він, наче нічого й не сталося, спокійно піднявся й пішов, не завершивши свою воістину королівську вечерю.... Знову ж таки — самовладання цієї людини вражало, змушуючи мимоволі поважати Карафу, водночас ненавидячи за все, що він скоїв...

Минув день у мовчанні, наближалася ніч. Мої нерви були напружені до краю — я чекала біди. Усім своїм єством відчуваючи її наближення, я з останніх сил прагнула бути спокійною, але від шаленого перезбудження тремтіли руки, і паніка, що холодила душу, охоплювала всю мою Сутність. Що готували там, за важкими залізними дверима? Яке нове звірство цього разу винайшов Карафа?.. Довго чекати, на жаль, не довелося — за мною прийшли рівно опівночі. Маленький, сухуватий, літній священик повів мене у вже знайомий, страшний підвал...
А там... високо на залізних ланцюгах, з колючим кільцем на шиї, висів мій любий батько... Карафа сидів у своєму незмінному величезному дерев'яному кріслі й похмуро дивився на те, що відбувалося. Обернувшись до мене, поглянув на мене порожнім, відсутнім поглядом, і зовсім спокійно промовив:

— Ну що ж, вибирайте, Ізидоро — або ви дасте мені те, що я у вас прошу, або ваш батько вранці згорить на вогнищі... Мучити його немає сенсу. Тому — вирішуйте. Усе залежить тільки від вас.
Земля захиталася в мене під ногами!... Довелося докладати всі сили, що залишилися, аби не впасти просто перед Карафою. Усе дуже просто — він вирішив, що мій батько більше не житиме... І оскаржити це неможливо... Нікому заступитися, ні в кого просити захисту. Нікому було нам допомогти... Слово цієї людини – закон, протистояти якому не наважувався ніхто. Ну а ті, що могли б, не захотіли...

Ніколи в житті я не почувалася такою безпорадною й нікчемною!.. Я не могла врятувати батька. Інакше зрадила б те, для чого ми жили... І він ніколи мені цього не пробачив би. Тому мене чекало найстрашніше — просто спостерігати, нічого не роблячи, як «святе» чудовисько, зване Римським Папою, холоднокровно відправляє мого доброго батька на вогнище...
Батько мовчав... Дивлячись у його добрі, теплі очі, я просила в нього пробачення... За те, що наразі не зуміла виконати обіцяне... За те, що він страждав... За те, що не змогла його вберегти... І за те, що сама ще жива...
— Я знищу його, батьку! Обіцяю тобі! Інакше ми всі помремо даремно. Я знищу його, будь-якою ціною. Я вірю в це. Навіть якщо більше ніхто в це не вірить... — подумки присягалася йому своїм життям, що знищу чудовисько.

Батько був невимовно сумним, але все ще непохитним і гордим, і лише в його лагідних сірих очах гніздилася глибока, невимовна туга... Зв'язаний важкими ланцюгами, він не міг навіть обійняти мене на прощання. А просити про це в Карафи не було сенсу — він напевно не дозволив би. Він не знав почуття спорідненості і любові... Ні звичайного людинолюбства. Він їх не визнавав.

— Іди, донечко! Іди, рідна... Ти не вб'єш цю нелюдь. Лише загинеш даремно. Іди, серце моє... Я чекатиму тебе там, в іншому житті. Севір про тебе поклопочеться. Іди, донечко!..
— Я так люблю тебе, батьку!.. Так тебе люблю!..
Сльози душили мене, але серце мовчало. Треба було триматися — і я трималася. Здавалося, весь світ перетворився на жорна болю. Але він чомусь не стосувався мене, ніби я вже й так була мертва...
— Пробач, батьку, але я залишуся. Я пробуватиму, доки жива. І навіть мертвою не дам йому спокою, поки не заберу з собою... Ти вже пробач.

Карафа встав. Він не міг чути нашої розмови, але прекрасно розумів, що між мною і батьком щось відбувається. Цей зв'язок не підкорявся його контролю, і Папу дратувало, що він мимоволі був осторонь...
— Удосвіта ваш батько потрапить на вогнище, Ізидоро. Це Ви його вбиваєте. Отже — вирішуйте!
Моє серце тенькнуло і зупинилося... Світ валився... і я не могла нічого вдіяти, ані щось змінити. Але треба було відповідати — і я відповіла...
— Мені нічого вам сказати, ваша святосте, крім того, що Ви найстрашніший злочинець, що коли-небудь жив на цій Землі.

Папа хвилину дивився на мене, не приховуючи свого здивування, а потім кивнув старому священикові, що чекав, і пішов, не кажучи більше ні слова. Щойно він зник за дверима, я підбігла до старого священика і, рвучко схопивши його за сухі, старечі руки, благала:
— Будь ласка, прошу вас, святий отче, дозвольте мені обійняти його на прощання!.. Я вже ніколи більше не зможу цього зробити... Ви ж чули, що сказав Папа — завтра вдосвіта мій батько помре... Згляньтеся, прошу вас!.. Ніхто про це ніколи не дізнається, присягаюся вам! Благаю, допоможіть мені! Господь не забуде вас!..
Старий священик уважно поглянув мені в очі і, нічого не сказавши, потягнув за важіль... Ланцюги із скреготом опустилися – цього було досить лише для того, щоб ми могли сказати останнє «прощавай»...
Я підійшла впритул і, занурившись обличчям у широкі груди батька, нарешті дала волю гірким сльозам, що хлинули назовні... Навіть тепер, весь у крові, скований на руках і ногах іржавим залізом, батько випромінював дивовижне тепло і спокій, і поряд з ним я почувалася так само затишно і захищено!.. Він був моїм щасливим втраченим світом, який удосвіта мав піти від мене назавжди... З сумними думками пролітали яскраві, дорогі спогади нашого «минулого» життя, яке щохвилини вислизало далі й далі, і я не могла його ні врятувати, ні спинити...

— Тримайся, рідна. Ти маєш бути сильною. Ти повинна захистити від нього Ганну. І захистити себе. Я йду за вас. Можливо, це дасть тобі деякий час... аби знищити Карафу, — тихо шепотів батько.
Я хапливо чіплялася за нього руками, не бажаючи відпускати. І знову, як колись дуже давно, відчувала себе маленькою дівчинкою, що шукала втіхи на його широких грудях...
— Пробачте, мадонно, але я маю відвести вас у ваші покої, інакше мене можуть стратити за непослух. Ви пробачте мені... — хрипло промовив старий священик.
Я ще раз міцно обійняла батька, востаннє вбираючи його чудове тепло... І не обертаючись, нічого не бачачи довкола від сліз, що застилали очі, вискочила з кімнати тортур. Стіни підвалу «хиталися», і мені доводилося зупинятися, хапаючись за кам'яні виступи, аби не впасти. Осліпнувши від нестерпного болю, я пригнічено брела, не розуміючи, де я і куди йду
...

Стелла тихо плакала великими пекучими сльозами, зовсім їх не соромлячись. Я поглянула на Ганну — вона лагідно обіймала Ізидору, пішовши дуже далеко від нас, мабуть, знову проживаючи з нею ці останні, страшні, земні дні... Раптом мені стало дуже самотньо і холодно, ніби все довкола затягнула похмура, чорна, важка хмара... Душа болісно нила й була цілком спустошеною, як висохле джерело, колись заповнене чистою живою водою... Я подивилася на Старця — він світився!.. Від нього щедро струмувала, огортаючи Ізидору, блискотлива, тепла золота хвиля... А в його сумних сірих очах були сльози. Ізидора, пішовши дуже далеко й не зважаючи на нас, тихо розповідала далі свою приголомшливо-сумну історію...
Опинившись у «своїй» кімнаті, я, як підкошена, впала на ліжко. Сліз більше не було. Тільки страшна, гола порожнеча і відчай, що засліплював душу...

Я не могла, не хотіла вірити в те, що відбувалося!.. Хоча чекала цього день за днем, тепер ніяк не могла ні усвідомити, ні прийняти цю страшну, нелюдську реальність. Я не бажала, аби наставав ранок... Адже мене чекав тільки жах, і вже не було «непохитної впевненості» у тому, що зможу все це пережити не зламавшись, не зрадивши батька і саму себе... Відчуття провини за його обірване життя накотилося горою... Біль, нарешті, оглушив, розриваючи на шматки моє понівечене серце...

Я дуже здивувалася (і шалено засмутилася!!!), коли схопилася від шуму за дверима і зрозуміла, що... спала! Як таке могло статися?!. Як я могла заснути??? Мабуть, наше недосконале людське тіло в найважчі життєві моменти, не підкоряючись нашим бажанням, захищалося само, щоб вижити. От і я, уже не маючи сил витримувати страждання, просто «пішла» в спокій, аби врятувати свою душу, що вмирала. А тепер було вже пізно — по мене прийшли, аби провести на страту мого батька...

Ранок був світлий і ясний. У чистому блакитному небі високо пливли кучеряві білі хмари, сонце вставало переможно, радісно і яскраво. День обіцяв бути чудовим і сонячним, як і весна, що починалася! І серед цього пробудження нового життя тільки моя вимучена душа корчилася і стогнала, занурившись у глибоку, холодну, безпросвітну пітьму...

Посередині залитої сонцем невеликої площі, куди мене привіз критий екіпаж, височіло приготовлене заздалегідь, «готове до використання», величезне вогнище... Внутрішньо здригаючись, я дивилася на нього, не в змозі відвести очі. Мужність покидала мене, змушуючи боятися. Я не хотіла бачити те, що відбувається. Воно мало бути жахливим...

Поступово площу заповнювали похмурі, заспані люди. Вони щойно прокинулися, а їх змушували дивитися на чужу смерть, і це не аж ніяк не тішило їх... Рим давно перестав насолоджуватися вогнищами інквізиції. Якщо спершу когось ще цікавили чужі муки, то тепер, через кілька років, люди боялися, що завтра на вогнищі міг опинитися будь-хто з них. І корінні римляни, намагаючись уникнути неприємностей, покидали рідне місто... Покидали Рим. З початку правління Карафи в місті залишилася приблизно половина жителів. Жодна більш-менш нормальна людина, якщо мала таку змогу, не хотіла тут жити. І їх було легко зрозуміти — Карафа не зважав ні на кого. Проста людина чи принц королівської крові (а інколи навіть і кардинал його святійшої церкви!..) — Папу не зупиняло ніщо. Люди для нього не мали ні цінності, ні значення. Були або бажаними, або небажаними його «святому» погляду, а далі все дуже просто: «небажану» людину – на вогнище, а її багатство поповнювало скарбницю його любої святішої церкви...

Раптом я відчула м'який дотик — це був батько!.. Стоячи, прив'язаний біля жахливого стовпа, він лагідно прощався зі мною...
— Я йду, донечко... Будь сильною. Це лише перехід — я не відчую болю. Він просто хоче зламати тебе, не дозволяй йому, моя радосте!.. Ми невдовзі зустрінемося, ти ж знаєш. Там більше не буде болю. Лише світло...
Хоча мені було дуже боляче, я дивилася на нього, не опускаючи очей. Він знову допомагав мені вистояти. Як колись давно, коли я була ще малям і подумки шукала його підтримку... Мені хотілося кричати, але душа мовчала. Ніби в ній не було більше почуттів, наче вона була мертва.
Кат звично підійшов до вогнища, підносячи смертоносне полум'я. Він робив це так само легко і просто, начебто запалював у себе вдома затишне вогнище...
Серце шалено рвонулося і завмерло... знаючи, що саме зараз батько йтиме... Не витримавши більше, я подумки закричала йому:
— Батьку, подумай!.. Ще не пізно! Адже ти можеш піти «подихом»! Він ніколи не зможе знайти тебе!.. Прошу тебе, батьку!!!..
Але він лише сумно похитав головою...
— Якщо я піду — він візьметься за Ганну. А вона не зможе «піти». Прощавай, донечко... Прощавай, рідна... Пам'ятай — я завжди буду з тобою. Мені час. Прощавай, моя радосте...
Довкола батька заблистів яскравий сяючий «стовп», що світився чистим, блакитнуватим світлом. Це дивовижне світло обійняло його фізичне тіло, ніби прощаючись з ним. З'явилося яскрава, напівпрозора, золотиста сутність, яка світло й лагідно усміхалася мені... Я зрозуміла — це й був кінець. Батько йшов від мене назавжди... Його сутність почала повільно підніматися вгору... І блискотливий канал, спалахнувши блакитнуватими іскорками, закрився. Усе закінчилося... Мого чудового, доброго батька, мого найкращого друга, більше не було з нами...

Його «порожнє» фізичне тіло поникло, безвільно повиснувши на мотузках... Гідне і Чесне Земне Життя обірвалося, підкоряючись безглуздому наказові божевільної людини...
Відчувши чиюсь знайому присутність, я відразу обернулася — поряд стояв Севір.
— Тримайся, Ізидоро. Я прийшов допомогти тобі. Знаю, тобі дуже важко, я пообіцяв твоєму батькові, що допоможу...
— Допоможеш — у чому? — гірко запитала я. — Ти допоможеш мені знищити Карафу?
Севір заперечно хитнув головою.
— А інша допомога мені не потрібна. Йди, Севіре.
І відвернувшись від нього, я почала дивитися, як горіло те, що хвилину тому було моїм лагідним, мудрим батьком... Я знала, що він пішов, що він не відчував цього нелюдського болю... Що тепер він далеко від нас, линучи в невідомий, чудовий світ, де все спокійно і добре. Але для мене все ще горіло його тіло. Горіли ті самі рідні руки, що обіймали мене дитям, заспокоюючи і захищаючи від будь-яких печалей і бід... Горіли його очі, в які я так любила зазирати, шукаючи схвалення... Для мене це все ще був мій рідний, хороший батько, якого я так добре знала і так сильно й гаряче любила... І саме його тіло тепер жадібно пожирало голодне, розлючене, клекотливе полум'я...

Люди почали розходитися. Цього разу вони не розуміли страти, бо ніхто не оголосив, ким був страчуваний і за що вмирав. Ніхто не сказав ні слова. Та й сам засуджений поводився досить дивно — зазвичай люди дико кричали, доки від болю не зупинялося серце. А цей мовчав навіть тоді, коли полум'я пожирало його... Ну а будь-який натовп, як відомо, не любить незрозумілого. Тому багато хто волів піти «подалі від гріха», але Папські гвардійці повертали їх, змушуючи додивлятися страту до кінця. Починалося незадоволене ремствування... Люди Карафи підхопили мене під руки і насильно заштовхали в інший екіпаж, у якому сидів сам «світлий» Папа... Він був дуже злим і знервованим.

— Я так і знав, що він «піде»! Поїхали! Тут нічого більше робити.
— Побійтеся Бога! Я маю право хоча б побачити це повністю! — обурилася я.
— Не прикидайтеся, Ізидоро! — розлючено відмахнувся Папа. — Ви прекрасно знаєте, що його там немає! Тут просто догорає шматок мертвого м'яса!.. Поїхали!

І важка карета рушила з площі, навіть не дозволивши мені додивитися, як самотньо догорало земне тіло безвинно страченої, чудової людини... мого батька... Для Карафи він був лише «шматком мертвого м'яса», як щойно висловився сам «святійший отець»... У мене від такого порівняння волосся заворушилося. Мала ж бути, навіть для Карафи, якась межа! Але, мабуть, жодної межі, і ні в чому, в цього недолюдка не було...
Страшний день добігав кінця. Я сиділа біля відчиненого вікна, нічого не відчуваючи й не чуючи. Світ для мене завмер і втратив радісні відтінки. Здавалося — він існував окремо, не проникаючи в мій утомлений мозок і ніяк мене не стосуючись... На підвіконні, граючись, так само верещали невгамовні «римські» горобці. Внизу лунали людські голоси і звичайний денний шум бурхливого міста. Але все це доходило до мене крізь якусь дуже щільну «стіну», що майже не пропускала звуків... Мій звичний внутрішній світ спорожнів і оглухнув. Став зовсім чужим і темним... Любого, лагідного батька більше не існувало. Він пішов слідом за Джіроламо...
Але в мене ще була Ганна. І я знала, що маю жити, аби врятувати хоча б її від витонченого вбивці, що називав себе «намісником Бога», святійшим Папою... Важко було навіть уявити: якщо Карафа – лише його «намісник», то яким звіром мав бути цей його любий Бог?!. Я спробувала вийти зі свого «замороженого» стану, але, як з’ясувалося, це було не так просто — тіло зовсім не слухалося, не бажаючи оживати, а втомлена Душа шукала тільки спокою... Тоді, побачивши, що нічого путнього не виходить, я просто вирішила дати собі спокій, відпустивши все на самоплив.

Нічого не думаючи й не вирішуючи, я просто «відлетіла» туди, куди прагнула моя поранена Душа, щоб урятуватися... Аби принаймні трохи відпочити й відволіктися, пішовши далеко від злого «земного» світу, туди, де панувало тільки світло...
Я знала, що Карафа невдовзі потурбує мене, попри те, що я недавно пережила. Радше навпаки — вважатиме, що біль ослабив і роззброїв мене, тому, можливо, саме тепер спробує змусити мене здатися, завдавши якогось чергового жахливого удару...

Дні минали. Але, на превеликий подив, Карафа не з'являвся... Я відчувала значне полегшення, але розслаблятися, на жаль, не могла. Бо щомиті чекала, яку нову підлоту вигадає для мене його темна, зла душа...
Біль щодня потрохи притуплювався, здебільшого завдяки цілком несподіваній для мене і радісній події, що сталася кілька тижнів тому і цілком мене приголомшила — я могла чути свого загиблого батька!..
Не змогла його побачити, але дуже чітко чула й розуміла кожне слово, ніби батько був поряд зі мною. Спершу я не повірила, думаючи, що просто марю через цілковите виснаження. Але заклик повторився... Це справді був батько.

Від радості не могла отямитися й постійно боялася, що раптом він просто зараз зникне!.. Але батько не зникав. І потрохи заспокоївшись, я нарешті змогла йому відповідати...
— Невже це й справді ти!? Де ти тепер?.. Чому я не можу побачити тебе?
— Донечко моя... Ти не бачиш, бо зовсім вимучена, люба. От Ганна бачить, я був у неї. І ти побачиш, рідна. Тільки тобі потрібен час, щоб заспокоїтися.

Чисте, знайоме тепло розливалося по всьому тілу, огортаючи мене радістю і світлом...
— Як ти, батьку!?. Скажи мені, як воно виглядає, те інше життя?.. Яке воно?
— Воно чудове, люба!.. Тільки наразі незвичне. І таке не схоже на наше минуле, земне!.. Люди тут живуть у своїх світах. І вони такі красиві, ці «світи»!.. Лише в мене наразі не виходить. Мабуть, поки що мені рано... — голос на секунду замовк, начебто вирішуючи, чи говорити далі.
– Мене зустрів твій Джіроламо, донечко... Він такий самий живий і люблячий, яким був на Землі... Дуже сумує і тужить за тобою. Просив переказати, що так само сильно любить тебе і там... І чекає тебе, коли б ти не прийшла... Твоя мама теж з нами. Ми всі любимо і чекаємо тебе, рідна. Нам дуже тебе бракує... Бережи себе, донечко. Не давай Карафі радості знущатися з тебе.
— Ти ще прийдеш до мене, батьку? Я ще почую тебе? — боячись, що він раптом зникне, благала я.
— Заспокойся, донечко. Тепер це мій світ. І Карафа не має над ним влади. Я ніколи не покину ні тебе, ні Ганну. Приходитиму, як тільки покличеш. Заспокойся, рідна.
— Що ти відчуваєш, батьку? Чи відчуваєш ти що-небудь?.. — трохи соромлячись свого наївного запитання, все ж поцікавилася я.
— Я відчуваю все так само, як відчував на Землі, тільки значно яскравіше. Уяви малюнок олівцем, який раптом заповнюється фарбами, — усі мої відчуття, думки набагато сильніші і барвисті. І ще... Відчуття свободи приголомшливе!.. Начебто я такий самий, яким був завжди, але водночас зовсім інший... Не знаю, як точніше пояснити тобі, люба... Ніби я можу відразу обійняти весь світ, або просто відлетіти далеко, далеко, до зірок... Усе здається можливим, ніби можу зробити все, що забажаю! Це дуже складно розповісти, передати словами... Але повір мені, донечко — це чудово! І ще... Я тепер пам'ятаю всі свої життя! Пам'ятаю все, що колись було зі мною... Усе це приголомшує. Не таке вже й погане, як з’ясувалося, це «інше» життя... Тому не бійся, донечко, якщо тобі доведеться прийти сюди — ми всі чекатимемо тебе.
— Скажи мені, батьку... Невже таких людей, як Карафа, там теж чекає прекрасне життя?.. Але тоді це знову страшенна несправедливість!.. Невже й далі все буде, як на Землі?!.. Невже він ніколи не зазнає відплати?!!
— О ні, моя радосте, Карафі тут не буде місця. Я чув, що такі, як він, йдуть у жахливий світ, але я наразі там не був. Кажуть, це те, на що вони заслужили!.. Я хотів поглянути, але ще не встиг. Не хвилюйся, донечко, він отримає своє, потрапивши сюди.
— Чи можеш ти допомогти мені звідти, батьку?— з потаємною надією запитала я.
— Не знаю, рідна... Я ще не зрозумів цього світу. Я як дитя, що робить перші кроки... Мені потрібно спершу «навчитися ходити», перш ніж зможу тобі відповісти... А тепер мені потрібно іти. Пробач, люба. Спершу маю навчитися жити серед наших двох світів. А потім приходитиму до тебе частіше. Тримайся, Ізидоро, і нізащо не здавайся Карафі. Він обов'язково отримає те, на що заслужив, повір мені.
Голос батька стихав, поки зовсім не зник... Моя душа заспокоїлася. Це й справді був ВІН!.. І він знову жив, але тепер у своєму, ще не знайомому мені, посмертному світі... Але так само думав і відчував, про що щойно сказав — навіть набагато яскравіше, ніж коли жив на Землі. Я могла більше не боятися, що ніколи не дізнаюся про нього... Що він пішов від мене назавжди.

Але моя жіноча душа все одно тужила за ним... За тим, що я не могла просто по-людськи його обійняти, коли почувалася самотньо... Що не могла заховати свою тугу і страх на його широких грудях, прагнучи спокою... Що його сильна, лагідна долоня не могла більше погладити мою втомлену голову, ніби кажучи цим, що все владнається й обов'язково буде добре... Мені шалено бракувало цих маленьких і начебто незначних, але таких дорогих, суто «людських» радощів, і душа голодувала за ними, не в змозі заспокоїтися. Так, я була воїном... Але також була жінкою. Його єдиною донькою, яка раніше завжди знала, що хай станеться найстрашніше, батько завжди буде поруч, зі мною... І я болісно за цим сумувала...

Хоч якось струсити печаль, що нахлинула, я змусила себе думати про Карафу. Такі думки відразу протвережували і змушували внутрішньо зосередитися, оскільки я прекрасно розуміла, що цей «спокій» – лише тимчасовий перепочинок...

Але, на превеликий подив, Карафа й далі не приходив...
Минали дні — тривога зростала. Я намагалася якось пояснити собі його відсутність, але нічого серйозного, на жаль, на думку не спадало... Відчувала, що він щось готує, але не могла здогадатися — що саме. Змучені нерви не витримували. І щоб зовсім не збожеволіти від чекання, я почала щодня гуляти палацом. Виходити мені не забороняли, але цього й не схвалювали, тому, не бажаючи далі перебувати під замком, вирішила, що гулятиму... попри те, що, можливо, це комусь не сподобається. Палац виявився величезним і надзвичайно розкішним. Краса кімнат приголомшувала уяву, але особисто я в такій викличній розкоші не змогла б жити... Позолота стін і стель тиснула, ущемлюючи майстерність дивовижних фресок, що задихалися серед блиску золотих тонів. Я охоче віддавала належне талантові художників, що розмальовували це диво-житло, годинами милувалася їхніми творіннями і щиро захоплювалася досконалою майстерністю. Поки що мене ніхто не непокоїв, ніхто жодного разу не зупинив. Хоча я постійно зустрічала якихось людей, які, побачивши мене, з повагою кланялися і йшли далі, кваплячись кожен у своїх справах. Незважаючи на таку фальшиву «свободу», усе це насторожувало й дедалі більше тривожило. Цей «спокій» не міг тривати вічно. І я була майже впевнена, що він обов'язково «народить» якусь страшну і болісну для мене біду...

Щоб якомога менше думати про погане, я щодня змушувала себе дедалі ґрунтовніше й уважніше досліджувати приголомшливий Папський палац. Мене цікавила межа моїх можливостей... Адже мало десь бути «заборонене» місце, куди «чужим» входити не дозволяли?.. Але, хоч це й дивно, наразі жодної «реакції» в охорони спричинити не вдавалося... Мені безперешкодно дозволяли гуляти скрізь, де я бажала, звісно, не покидаючи меж самого палацу.
Зовсім вільно розгулюючи житлом святійшого Папи, я ламала голову, не уявляючи, що означає ця незрозуміла тривала «перерва». Я достеменно знала: Карафа дуже часто перебував у своїх покоях. А це означало лише одне – у тривалі подорожі він наразі не вирушав. Але й мене він чомусь теж не непокоїв, ніби щиро забув, що я в його полоні й усе ще жива...

Під час своїх «прогулянок» я зустрічала безліч найрізноманітніших приїжджих, що з’явилися на візит до святійшого Папи. Серед них були і кардинали, і якісь незнайомі мені, дуже високопоставлені особи (про що я робила висновок з їхнього одягу та з того, як гордо і незалежно вони трималися з іншими). Але покинувши покої Папи, усі ці люди вже не виглядали такими впевненими і незалежними, як до відвідин приймальні... Адже для Карафи, як я вже казала, не важило, ким була людина, що стояла перед ним, єдино важливою для Папи була ЙОГО ВОЛЯ. А все решта він не враховував. Тому мені дуже часто доводилося бачити вельми «пошарпаних» візитерів, що метушливо намагалися щонайшвидше покинути «кусючі» Папські покої...
Одного з таких цілком однакових «похмурих» днів я раптом вирішила здійснити те, що вже давно не давало мені спокою — відвідати нарешті зловісний Папський підвал... Я знала, що це напевно «матиме серйозні наслідки», але чекання небезпеки було в сто разів гірше, ніж сама небезпека.
І я наважилася...

Спустившись униз вузькими кам'яними сходинками й відчинивши важкі двері, що їх знала з сумних подій, я потрапила у довгий вологий коридор, у якому пахло цвіллю і смертю... Попри відсутність освітлення, проходити далі було неважко, оскільки я завжди непогано орієнтувалася в темряві. Я оминала безліч маленьких, дуже важких дверей, що сумно змінювали одні одних, повністю зникаючи в глибині похмурого коридору... Я пам'ятала ці сірі стіни, пам'ятала жах і біль, що супроводжували мене щоразу, коли доводилося звідти повертатися... Але я наказала собі бути сильною і не думати про минуле. Наказала просто йти.

Нарешті страшний коридор закінчився... Добре придивившись у темряві, у самому кінці коридору я відразу впізнала вузькі залізні двері, за якими так по-звірячому загинув колись мій ні в чому не винний чоловік... мій бідний Джіроламо. За ними зазвичай лунали страшні людські стогони і крики... Але того дня звичних звуків чомусь не було чути. Щобільше, за всіма дверима була дивна мертва тиша... Я мало не подумала: нарешті Карафа схаменувся! Але відразу ж спинила себе — Папа не з тих, хто втихомирювався чи раптово добрішав. Спершу по-звірячому вимучивши свої жертви, щоб дізнатися бажане, він, мабуть, потім зовсім забував про них, віддаючи (як відпрацьований матеріал!) на «милість» катам...

Обережно наблизившись до якихось дверей, я обережно натиснула на ручку — двері не піддавалися. Тоді я почала їх наосліп обмацувати, сподіваючись знайти звичайний засув. Рука наткнулася на величезний ключ. Я обернула його, і важкі двері із скреготом поповзли всередину... Обережно увійшовши до кімнати тортур, я намацала згаслий факел. Кресала, на превеликий жаль, не було.

— Погляньте трохи лівіше... — раптом пролунав слабкий, змучений голос.
Я здригнулася від несподіванки — у кімнаті хтось був!.. Понишпоривши рукою по лівій стіні, нарешті намацала те, що шукала... У світлі запаленого факела просто переді мною сяяли великі, широко розплющені волошкові очі... Притулившись до холодної кам'яної стіни, сидів вимучений, прикований широкими залізними ланцюгами, чоловік... Не в змозі добре розглянути його обличчя, я піднесла вогонь ближче і здивовано відскочила — на брудній соломі, весь вимазаний власною кров'ю, сидів... кардинал! З його сану я відразу зрозуміла — він був одним із найбільш високопоставлених, найбільш наближених до Святійшого Папи. Що ж спонукало «святого отця» так жорстоко вчинити зі своїм можливим наступником?!.. Невже навіть до «своїх» Карафа ставився так само жорстоко?..

— Вам дуже погано, Ваше преосвященство? Чим можу допомогти? — розгублено озираючись довкола, запитала я.
Я шукала хоча б ковток води, аби напоїти нещасного, але води ніде не було.
— Подивіться в стіні... Там двері... Вони тримають там для себе вино... — ніби вгадавши мої думки, тихо прошепотів чоловік.
Я знайшла шафку — там справді був бутель, що пахнув цвіллю і дешевим, кислуватим вином. Чоловік не рухався, я обережно підняла його за підборіддя, намагаючись напоїти. Незнайомець був ще досить молодим, років сорока — сорока п'яти. І дуже незвичайним. Він нагадував сумного ангела, якого замучили звірі, що називали себе «людьми»... Обличчя було дуже худим і тонким, але дуже правильним і приємним. А на цьому дивному обличчі, як дві зірки, внутрішньою силою горіли яскраві волошкові очі... Чомусь він здався мені знайомим, тільки мені ніяк не вдавалося пригадати, де й коли могла його зустрічати.
Незнайомець тихо застогнав.
— Хто ви, Монсеньйоре? Чим можу допомогти вам? — ще раз запитала я.
— Мене звати Джованні... більше знати вам не варто, мадонно... — хрипко промовив чоловік. — А хто ви? Як потрапили сюди?
— О, це дуже довга і сумна історія... — усміхнулася я. — Мене звати Ізидора, і більше знати вам також не варто, Монсеньйоре...
— Чи відомо вам, як можна звідси піти, Ізидоро? — усміхнувся у відповідь кардинал. — Адже ви якимось чином тут опинилися?
— На жаль, звідси так просто не йдуть — сумно відповіла я. — Мій чоловік не зумів, у всякому разі... А батько дійшов тільки до вогнища.
Джованні дуже сумно поглянув на мене і кивнув, ніби кажучи, що все розуміє. Я спробувала напоїти його знайденим вином, але нічого не виходило — він не в змозі був зробити навіть найменшого ковтка. «Поглянувши» його по-своєму, я зрозуміла, що в бідолахи дуже пошкоджені груди.
— У вас перебита грудна клітка, Монсеньйоре, я можу допомогти вам... якщо, звісно, ви не побоїтеся прийняти мою «відьомську» допомогу... — якомога лагідніше усміхнувшись, сказала я.
У тьмяному світлі димлячого факела він уважно вдивлявся в моє обличчя, поки в його погляді, нарешті, не засвітилося розуміння.

— Я знаю, хто ви... Я вас пам'ятаю! Ви — знаменита Венеційська Відьма, з якою його святість нізащо не бажає розлучатися, — тихо сказав Джованні. — Про вас розповідають легенди, мадонно! Багато хто в оточенні Папи бажає, щоб ви були мертві, але він нікого не слухає. Навіщо ви так йому потрібні, Ізидоро?
Було видно, що розмова дається йому дуже непросто. На кожному зітханні кардинал хрипів і кашляв, не в змозі нормально дихати.
— Вам дуже важко. Будь ласка, дозвольте мені допомогти вам! — наполегливо не здавалася я, знаючи, що потім уже ніхто йому не допоможе.
— Це не важливо... Думаю, вам ліпше щонайшвидше звідси піти, мадонно, поки не прийшли мої нові тюремники, або й сам Папа. Не думаю, що він би дуже втішився, заставши вас тут... — тихо прошепотів кардинал, і додав: — А ви й справді надзвичайно красиві, мадонно... Надто... навіть для Папи.
Переставши його слухати, я поклала руку йому на груди і, відчуваючи, як у перебиту кістку вливається цілюще тепло, відгородилася від навколишнього, повністю зосередившись тільки на чоловікові, що сидів переді мною. Через кілька хвилин він обережно, але глибоко зітхнув, і, не відчувши болю, здивовано усміхнувся.
— Якби ви не називали себе Відьмою, вас відразу оголосили б святою, Ізидоро! Це дивовижно! Правда, шкода, що ви попрацювали даремно... Адже за мною невдовзі прийдуть і, думаю, потім мені знадобиться серйозніше лікування... Адже ви знайомі з його методами, чи не так?
— Невже вас мучитимуть, як усіх решта, Монсеньйоре?.. Адже ви служите його улюбленій церкві!.. І ваша сім'я, упевнена, дуже впливова! Чи зможе вона допомогти вам?
— О, думаю, так просто вбивати мене не планують... — гірко усміхнувся кардинал. — Але ще до смерті в підвалах Карафи змушують про неї благати... Чи не так? Ідіть, мадонно! Я намагатимуся вижити. І вдячно згадуватиму вас...

Я сумно оглянула кам'яну «келію» і раптом затремтіла, пригадавши мертвого Джіроламо, що висів на стіні... Як довго цей жах триватиме?!.. Невже я не знайду способу знищити Карафу й невинні життя й далі обриватимуться, і їх безкарно знищуватиме Папа?..
У коридорі пролунали чиїсь кроки. Через мить двері скрипливо відчинилися — на порозі стояв Карафа....
Його очі сипали блискавками. Мабуть, хтось із старанних слуг негайно доповів, що я пішла в підвали, і тепер «святість» мав намір зігнати злість, замість мене, на нещасному кардиналові, що безпорадно сидів поряд зі мною...

— Вітаю, мадонно! Це місце, безперечно, припало вам до душі, якщо навіть самі повертаєтеся сюди! — Що ж, дозвольте справити вам приємність — зараз покажемо вам гарну виставу! — і задоволено посміхаючись, всівся у своє звичне велике крісло, плануючи насолоджуватися «видовищем», що його чекало...
У мене від ненависті пішла обертом голова... Чому?!.. Чому цей недолюдок вважав, що йому належить будь-яке людське життя, з цілковитим правом забрати його, коли заманеться?..
— Ваша святосте, невже й серед вірних служителів вашої улюбленої церкви трапляються єретики?.. — ледве стримуючи обурення, знущально запитала я.
— О, цього разу це лише серйозний непослух, Ізидоро. Єресі тут і близько нема. Просто не люблю, коли моїх наказів не виконують. І кожен непослух потребує маленького уроку на майбутнє, чи не так, мій любий Мороне?.. Думаю, в цьому ви зі мною згідні?

Мороне!!! Ну звісно! От чому ця людина здалася мені знайомою! Я бачила його лише раз на особистому прийомі Папи. Але кардинал захопив мене тоді істинно природною величчю і свободою гострого розуму. Пригадую, Карафа тоді виглядав дуже доброзичливим до нього, виявляв своє задоволення ним. То чим кардинал тепер зумів так сильно провинитися, що злопам'ятний Папа посмів посадити його в цей страшний кам'яний мішок?..
— Ну що ж, мій друже, бажаєте визнати свою помилку й повернутися назад до Імператора, аби виправити її, чи гнитимете тут, поки не діждетеся моєї смерті... яка, як мені тепер відомо, станеться ще дуже нескоро...
Я завмерла... Що це означало?! Що змінилося?! Карафа мав намір жити довго??? І заявляв про це дуже впевнено! Що ж могло статися з ним за час його відсутності?..
— Не старайтеся, Карафо... Це вже нецікаво. Ви не маєте права мене мучити й тримати в цьому підвалі. І ви це добре знаєте, — дуже спокійно відповів Мороне.
Він і далі тримався з незмінною гідністю, яка колись так щиро мене захопила. У моїй пам'яті відразу дуже яскраво спливла наша перша і єдина зустріч...

Це відбувалося пізно ввечері на одному з дивних «нічних» прийомів Карафи. Уже майже не було тих, хто чекав на прийом, аж раптом худий, як жердина, слуга оголосив, що прийшов його преосвященство кардинал Мороне, який «дуже квапиться». Карафа, безперечно, зрадів. А тим часом до зали величною ходою увійшов чоловік... Якщо хто й заслуговував звання вищого ієрарха церкви, то саме він! Високий, стрункий і підтягнутий, прекрасний у яскравій муаровій одежі, він ішов легкою, пружинистою ходою по розкішних килимах, як по осінньому листі, з гордо піднятою красивою головою, ніби світ належав тільки йому. Породистий від коренів волосся до кінчиків аристократичних пальців, він мимовільно викликав пошану до себе, навіть у тих, хто ще не знав його.
— Ви готові, Мороне? — весело вигукнув Карафа. — Сподіваюся, потішите Нас своєю старанністю! Що ж, щасливої вам дороги, кардинале, привітайте від Нас Імператора! — і встав, вочевидь маючи намір піти.
Я не терпіла манери Карафи говорити про себе «ми», але це був привілей Пап і королів, і оспорювати його, зрозуміло, ніколи ніхто не намагався. Я не сприймала такого перебільшеного підкреслення своєї значущості і винятковості. Але тих, хто мав такий привілей, це, звісно, цілком задовольняло, не викликаючи жодних негативних емоцій. Не зважаючи на слова Карафи, кардинал легко схилив коліно, цілуючи «перстень грішників», і, вже піднімаючись, дуже пильно поглянув на мене своїми яскравими волошковими очима. У них відбилося несподіване захоплення й відверта увага... Карафі це, звісно, аж ніяк не сподобалося.
— Ви прийшли сюди побачити мене, а не розбивати серця прекрасних дам! — незадоволено прокаркав Папа. — Щасливої дороги, Мороне!

— Я маю переговорити з вами, перш ніж почну діяти, Ваша святосте, — якнайчемніше, анітрохи не зніяковівши, промовив Мороне. — Помилка з мого боку може дуже дорого нам обійтися. Тому прошу приділити мені трохи вашого дорогоцінного часу, перш ніж я покину вас.

Мене здивував відтінок колючої іронії у словах «вашого дорогоцінного часу»... Він був майже невловимий, але все-таки він, безперечно, був! І я вирішила трохи уважніше придивитися до незвичного кардинала, дивуючись з його сміливості. Адже зазвичай жодна людина не наважувалася жартувати, а тим більше — іронізувати з Карафою. Це засвідчувало, що Мороне його зовсім не боявся... А що саме було причиною такої впевненої поведінки, я відразу вирішила з'ясувати, оскільки не пропускала щонайменшої можливості познайомитися з кимось, хто міг би коли-небудь хоч якось допомогти мені знищити «святість»... Але цього разу мені, на жаль, не пощастило... Узявши кардинала під руку й наказавши мені чекати в залі, Карафа відвів Мороне у свої покої, не дозволивши мені навіть попрощатися з ним. А я чомусь відчула дивний жаль, наче упустила якийсь важливий, нехай і дуже маленький шанс на чиюсь підтримку...

Зазвичай Папа не дозволяв мені перебувати в його приймальні в присутності інших. Але інколи раптово «повелівав» іти за ним. Було б нерозсудливо відмовити йому, накликаючи на себе додаткові неприємності, крім того, для цього не було жодної вагомої підстави. Тому я йшла, знаючи, що Папа, як завжди, з якимсь незрозумілим інтересом спостерігатиме за моєю реакцією на тих чи інших запрошених. Мене зовсім не цікавило, навіщо йому така «розвага». Але ці «зустрічі» давали змогу трохи розвіятися, і вже заради цього варто було не заперечувати проти його досить дивних запрошень.

Так і не зустрівшись уже ніколи з кардиналом Мороне, що зацікавив мене, я дуже швидко забула про нього. І от тепер він сидів на підлозі просто переді мною, весь скривавлений, але такий самий гордий, і знову захоплював умінням триматися гідно, бути самим собою в будь-яких, навіть самих неприємних життєвих обставинах.
— Ви маєте рацію, Мороне, в мене немає вагомого приводу мучити вас... — і відразу посміхнувся. — Але хіба він Нам потрібен?.. Окрім того, не всі муки залишають видимі сліди, чи не так?
Я не бажала далі тут перебувати!.. Не хотіла дивитися, як ця жахлива «святість» практикуватиме свої «таланти» на зовсім невинній людині. Але я також чудово розуміла, що Карафа не відпустить мене, доки не насолодиться ще й моїми муками. Тому, зосередившись, наскільки дозволяли мої розхитані нерви, приготувалася дивитися...

Могутній кат легко підняв кардинала, прив'язав до його ступнів важкий камінь. Спершу я не могла зрозуміти, що означали такі тортури, але, на жаль, дуже швидко збагнула, в чому річ... Кат потягнув важіль, і тіло кардинала почало підніматися... Почула хрускіт — виходили з місця його суглоби і хребці. Моє волосся стало дибки! Але кардинал мовчав.
— Кричіть, Мороне! Подаруйте мені насолоду! Можливо, тоді я відпущу вас раніше. Ну що ж ви?.. Я наказую. Кричіть!!!

Папа скаженів... Він ненавидів, коли люди не ламалися. Ненавидів, якщо його не боялися... І тому до «неслухняних» тортури застосовували набагато наполегливіше і зліше.
Мороне побілів, як смерть. По його тонкому обличчі котилися великі краплі поту і, зриваючись, падали на землю. Його витримка приголомшувала, але я розуміла, що це ненадовго — у кожного живого тіла була межа... Хотілося допомогти йому, спробувати якось знеболити. І мені несподівано спала на думку цікава ідея, яку я відразу спробувала реалізувати: камінь, що висів на ногах кардинала, став невагомим!.. Карафа, на щастя, цього не помітив. А Мороне здивовано підняв очі й відразу їх квапливо заплющив, аби не видати. Але я встигла побачити — він зрозумів. І «чаклувала» далі, щоб якомога більше полегшити його біль.
— Ідіть, мадонно! — незадоволено вигукнув Папа. — Ви заважаєте мені насолоджуватися видовищем. Я давно хотів побачити, чи таким самим гордим буде наш милий друг після «роботи» мого ката? Ви заважаєте, Ізидоро!
Тобто — він усе-таки зрозумів...

Карафа не був відаючим, але чимало вловлював своїм неймовірно гострим чуттям. Тепер теж відчув – щось відбувається. Не бажаючи втрачати контроль над ситуацією, наказував мені вийти.
Але тепер я сама вже не хотіла йти. Нещасному кардиналові потрібна моя допомога, і я щиро прагнула допомогти. Бо розуміла: якщо залишу його самого з Карафою, ніхто не знає, чи побачить Мороне наступний день. Але Карафу мої бажання, звісно, не хвилювали... Не давши змоги навіть обуритися, другий кат буквально виніс мене за двері й підштовхнув у бік коридору, повернувся в кімнату, де наодинці з Карафою була хоча й дуже хоробра, але зовсім безпорадна, добра людина...

Я стояла в коридорі, розгублено міркуючи, як йому допомогти. Але виходу з його сумного становища, на жаль, не було. Принаймні я не могла його так швидко знайти... Хоча моє становище, напевно, ще сумніше... Наразі Карафа не мучив мене. Але фізичний біль не настільки жахливий, як муки і смерть близьких... Я не знала, що відбувалося з Ганною, і, боячись втручатися, безпорадно вичікувала... Мій сумний досвід навчив мене: якщо якоюсь необдуманою дією розлючу Папу, буде ще гірше — Ганні напевно доведеться страждати.
Дні минали, а я не знала, чи моя дівчинка ще в Метеорі. Чи не приходив по неї Карафа?.. І чи все з нею добре?
Моє життя було порожнім і дивним, щоб не сказати — безвихідним. Я не могла покинути Карафу, оскільки знала: досить мені зникнути, і він відразу зжене свою злість на моїй бідній Ганні... Крім того, я й далі не в силі його знищити, бо не знаходила шляху до захисту, який подарувала йому колись «чужа» людина. Час безжалісно спливав, і я дедалі сильніше відчувала свою безпорадність, яка, разом з бездіяльністю, починала повільно доводити мене до божевілля...

Минув майже місяць після мого першого візиту в підвали. Поруч не було нікого, з ким я могла б обмовитися хоч словом. Самота пригноблювала дедалі сильніше, вселяючи у серці порожнечу, гостро приправлену відчаєм...
Я дуже сподівалася, що Мороне все-таки вижив, попри «таланти» Папи. Але повертатися в підвали побоювалася, оскільки не знала, чи нещасний кардинал ще там. Мій повторний візит міг накликати на нього справжню злість Карафи, і Мороне довелося б дорого за це заплатити.
Відгороджена від будь-якого спілкування, я проводила дні в цілковитій «тиші самоти». Поки нарешті не витримала й знову спустилася в підвал...

Кімната, в якій я місяць тому знайшла Мороне, цього разу була порожня. Доводилося хіба що сподіватися, що відважний кардинал ще живий. Я щиро бажала йому удачі, якої в'язням Карафи, на жаль, бракувало.
Оскільки я й так уже перебувала в підвалі, то, подумавши трохи, вирішила оглянути його далі, й обережно відчинила наступні двері...

Там, на якомусь страшному тортурному «інструменті», лежала зовсім гола, скривавлена молода дівчина, тіло якої являло з себе справжнісіньку суміш живого паленого м'яса, порізів і крові, що вкривали її з голови до ніг... Ні ката, ні, тим більше — Карафи, на моє щастя, у кімнаті тортур не було.
Я тихенько підійшла до нещасної й обережно погладила її по опухлій, ніжній щоці. Дівчина застогнала. Тоді, дбайливо взявши її тендітні пальці в свою долоню, я повільно почала її «лікувати»... Невдовзі на мене здивовано поглянули чисті, сірі очі...

— Тихо, люба... Лежи тихо. Спробую, наскільки це можливо, допомогти тобі. Але не знаю, чи досить у мене часу... Тебе дуже сильно мучили, і я не впевнена, чи зможу все це швидко «залатати». Розслабся, моя хороша, і спробуй пригадати щось добре... якщо зможеш.

Дівчина (ще зовсім дитя) застогнала, намагаючись щось сказати, але слова чомусь не виходили. Вона мукала, не в змозі чітко промовити навіть найкоротшого слова. І тут мене полоснуло жахливе усвідомлення — в цієї нещасної не було язика!!! Вони його вирвали... аби не говорила зайвого! Аби не крикнула правду, коли спалюватимуть на вогнищі... Аби не могла сказати, що вони з нею скоїли...
О боже!.. Невже все це чинили ЛЮДИ???

Трохи заспокоївши своє змертвіле серце, я спробувала звернутися до неї подумки — дівчинка почула. Це означало — вона була обдарованою!.. Однією з тих, кого Папа так люто ненавидів. І кого так по-звірячому спалював живцем на своїх жахливих людських вогнищах....
— Що ж вони з тобою зробили, люба?!.. За що тобі відібрали мову?!
Прагнучи неслухняними, тремтячими руками натягнути грубе дрантя, що впало з її тіла, приголомшено шепотіла я.
— Не бійся нічого, моя хороша, просто подумай, що ти хотіла б сказати, і я спробую почути тебе. Як тебе звуть, дівчинко?
— Даміана... — тихо прошелестіло у відповідь.
— Тримайся, Даміано, — якомога лагідніше усміхнулася я. — Тримайся, не вислизай, я постараюся тобі допомогти!

Але дівчина лише повільно похитала головою, а по її побитій щоці скотилася чиста самотня сльозинка...
— Дякую вам... за добро. Але я вже не для цього життя... — прошелестів у відповідь її тихий «уявний» голос. — Допоможіть мені... Допоможіть мені «піти». Будь ласка... Я не можу більше терпіти... Вони скоро повернуться... Прошу вас! Вони осквернили мене... Будь ласка, допоможіть мені «піти»... Адже ви знаєте — як. Допоможіть... Я й «там» буду дякувати, і пам'ятатиму вас...

Вона своїми тонкими, понівеченими тортурами пальцями схопила моє зап'ястя, вчепившись у нього мертвою хваткою, ніби точно знала — я й справді могла їй допомогти... могла подарувати бажаний спокій...
Гострий біль скрутив моє втомлене серце... Ця люба, по-звірячому замучена дівчинка, майже дитя, як милості, просила у мене смерті!!! Кати не лише поранили її тендітне тіло — вони осквернили її чисту душу, разом зґвалтувавши її!.. І тепер Даміана готова була «піти». Вона просила смерті, як визволення, навіть на мить не думаючи про порятунок. Вона була замученою й оскверненою, і не бажала жити... У мене перед очима постала Ганна... Боже, невже і її чекав такий самий страшний кінець?!! Чи зможу я врятувати її від цього жахіття?!
Даміана благально дивилася на мене своїми чистими сірими очима, в яких відбивався надзвичайно глибокий, дикий за своєю силою, біль... Вона не могла більше боротися. Їй бракувало на це сил. І щоб не зрадити себе, воліла піти...

Що ж це були за «люди» такі жорстокі?!. Що за недолюдки топтали нашу чисту Землю, споганивши її своєю підлотою і «чорною» душею?.. Я тихо плакала, гладячи миле обличчя цієї мужньої, нещасної дівчинки, яка не прожила навіть малої частини свого життя, що склалося так сумно, невдало... Мою душу спалювала ненависть! Ненависть до недолюдка, що звав себе римським Папою... намісником Бога... і святійшим Отцем... що насолоджувався своєю прогнилою владою і багатством, а в цей час у його ж страшному підвалі з життя йшла чудова чиста душа. Йшла з власного бажання... Бо не могла далі терпіти безмежний біль, що його їй заподіювали за наказом того ж «святого» Папи...

О, як я ненавиділа його!!! Усім серцем, усією душею ненавиділа! І знала, що помщуся йому, за будь-яку ціну. За всіх, хто так по-звірячому загинув за його наказом... За батька... за Джіроламо... за цю добру, чисту дівчинку... і за всіх, кого він, граючись, позбавляв можливості прожити їхнє дороге і єдине в цьому тілі, земне життя.
— Я допоможу тобі, дівчинко... Допоможу тобі, люба... — лагідно колисавши її, тихо шепотіла я. — Заспокойся, сонечко, там не буде більше болю. Мій батько пішов туди... Я говорила з ним. Там лише світло і спокій... Розслабся, моя хороша... Я виконаю твоє бажання. Зараз ти підеш — не бійся. Ти нічого не відчуєш... Я допоможу тобі, Даміано. Я буду з тобою...

З її понівеченого фізичного тіла вийшла дивовижно красива сутність – така, якою Даміана була до того, як з'явилася в цьому проклятому місці.
— Спасибі вам... — прошелестів її тихий голос. — Спасибі за добро... і за свободу. Я пам'ятатиму вас.
Вона почала плавно підніматися каналом, що світився.
— Прощавай, Даміано... Хай твоє нове життя буде щасливим і світлим! Ти ще знайдеш своє щастя, дівчинко... І знайдеш добрих людей. Прощавай...

Її серце тихо зупинилося... А душа, що настраждалася, вільно відлітала туди, де ніхто вже не міг завдати їй болю. Люба, добра дівчинка пішла, так і не дізнавшись, яким чудовим і радісним могло бути її обірване, непрожите життя... скількох добрих людей міг ощасливити її Дар... яким високим і світлим могло бути її непізнане кохання... і як дзвінко й щасливо могли звучати голоси її дітей, що не народилися в цьому житті...
Обличчя Даміани, що заспокоїлося в смерті, розгладилося, і здавалася, вона просто спить, такою чистою і красивою була тепер... Гірко ридаючи, я сіла на грубе сидіння поряд з її спорожнілим тілом... Серце вичахло від гіркоти й образи за її невинне, обірване життя... А десь дуже глибоко в душі піднімалася люта ненависть, погрожуючи вирватися назовні й змести з Землі весь цей злочинний, жахливий світ...
Нарешті якось зібралася на силі, ще раз поглянула на хоробру дівчинку-дитя, подумки бажаючи їй спокою і щастя в її новому світі, і тихо вийшла за двері...

Побачене жахіття паралізувало свідомість, і я вже не хотіла досліджувати папський підвал далі... побоювалася, що на мене звалиться ще чиєсь страждання, може, навіть страшніше, ніж це. Уже плануючи піднятися сходами, я раптом несподівано відчула слабкий, але дуже наполегливий поклик. Здивовано дослухаючись, я нарешті зрозуміла, що мене кличуть з того самого підвалу. Забувши всі попередні страхи, відразу вирішила перевірити.
Поклик звучав, поки я не підійшла до дверей, з яких він долинав...

Келія була порожньою і вологою, без жодного освітлення. А в самому її куті, на соломі сиділа людина. Підійшовши до неї ближче, я несподівано скрикнула — це був мій давній знайомий, кардинал Мороне... На його гордому обличчі цього разу червоніли садна, і було видно, що кардинал страждав.
— О, я дуже тішуся, що ви живі!.. Здорові були, монсеньйоре! Ви намагалися кликати мене?
Він трохи підвівся, поморщившись від болю, і дуже серйозно промовив:
— Так, мадонно. Я давно кличу вас, але ви чомусь не чули. Хоча були зовсім поряд.
— Я допомагала добрій дівчинці попрощатися з нашим жорстоким світом... — сумно відповіла я. — Навіщо я потрібна вам, ваше преосвященство? Чи можу я допомогти вам?..
— Йдеться не про мене, мадонно. Скажіть, вашу дочку звуть Ганна, чи не так?
Стіни кімнати захиталися... Ганна!!! Господи, тільки не Ганна!.. Я схопилася за якийсь виступ, аби не впасти.
— Кажіть, монсеньйоре... Так, мою дочку звуть Ганна.
Мій світ валився, хоча я навіть ще не дізналася, що сталося... Досить того, що Карафа згадував про мою бідну дівчинку. Годі було сподіватися від цього чогось доброго.
— Коли минулої ночі Папа «займався» мною в цьому підвалі, його повідомили, що ваша дочка покинула монастир... І Карафу це чомусь дуже втішило. Тому я вирішив якось вам повідомити цю новину. Адже від його радості, як я зрозумів, усім лише горе? Я не помилився, мадонно?..
— Ні... Ви маєте рацію, ваше преосвященство. Чи сказав він щось іще? Навіть якусь дрібницю, яка могла б допомогти мені?

Сподіваючись почути хоча б якесь «доповнення», запитала я. Але Мороне лише заперечно похитав головою...
— Мені шкода, мадонно. Він лише сказав, що ви дуже помилялися, і що любов ще нікому не приносила добра. Якщо це про щось вам говорить, Ізидоро.
Я лише кивнула, прагнучи зосередити свої думки, що в паніці розліталися. Намагаючись не показати Мороне, наскільки мене вразила новина, яку він повідомив, якомога спокійніше промовила:
— Чи дозволите підлікувати вас, монсеньйоре? Мені здається, вам знову не завадить моя «відьомська» допомога. І дякую вам за звістку... Навіть за погану. Завжди краще наперед знати плани ворога, навіть найгірші, чи не так?..

Мороне уважно вдивлявся в мої очі, болісно прагнучи знайти в них відповідь на якесь важливе для нього запитання. Але моя душа відгородилася від світу, щоб не захворіти... щоб витримати випробування, яке мене чекало... І кардинала бачив тепер лише завчений «світський» погляд, що не давав змоги проникнути в мою застиглу від жаху душу...
— Невже ви боїтеся, мадонно? — тихо запитав Мороне. — Адже Ви в тисячу разів сильніша від нього! Чому ви його боїтеся?!.
— Він має щось таке, з чим я наразі не в силі боротися... І поки що не в силі його вбити. О, повірте мені, ваше преосвященство, якби я тільки знайшла ключ до цієї отруйної гадюки!.. — і, схаменувшись, знову запропонувала: — Дозвольте мені все ж зайнятися вами. Я полегшу ваш біль.
Але кардинал, усміхнувшись, відмовився.
— Завтра я вже буду в іншому, спокійнішому місці. Сподіваюся, Карафа забуде про мене на якийсь час. А як же ви, мадонно? Що станеться з вами? Я не можу допомогти вам з тюрми, але мої друзі досить впливові. Чи можу я прислужитися вам?
— Дякую, монсеньйоре, за вашу турботу. Але я не маю марних сподівань вийти звідси... Він ніколи не відпустить мене... Ні мою бідну дочку. Я живу, аби його знищити. Він не повинен жити серед людей.
— Шкода, що не знав вас раніше, Ізидоро. Можливо, ми потоваришували б. А тепер прощавайте. Вам не можна тут залишатися. Папа обов'язково прийде побажати мені «успіхів». Вам не варто зустрічатися з ним тут. Збережіть свою дочку, мадонно... І не здавайтеся Карафі. Хай буде з вами Бог!
— Про якого Бога ви кажете, монсеньйоре? — сумно запитала я.
— Та вже певно не про того, якому молиться Карафа!.. — усміхнувся на прощання Мороне.
Я ще мить постояла, прагнучи запам'ятати у своїй душі образ цієї чудової людини, і махнувши на прощання рукою, вийшла в коридор.

Небо розчахнулося шквалом тривоги, паніки і страху!.. Де тепер моя хоробра, самотня дівчинка?! Що спонукало її покинути Метеору?.. На мої наполегливі заклики Ганна чомусь не відповідала, хоча я знала, що вона мене чує. Це тільки додавало тривоги, і я, щоб не піддаватися спопеляючій душу паніці, трималася з останніх сил лише тому, що знала: Карафа неодмінно скористається з будь-якої моєї слабкості. І тоді мені доведеться програти, ще навіть не почавши чинити опір...

Усамітнившись у «своїх» покоях, я «зализувала» старі рани, навіть не сподіваючись, що вони колись заживуть, а просто прагнучи бути якомога сильнішою і спокійнішою, будь-якої миті готовою почати війну з Карафою... На диво сподіватися не було сенсу, оскільки я чудово усвідомлювала — у нашій ситуації дива не буде... Усе, що відбудеться, маю зробити сама.

Бездіяльність убивала, змушуючи почуватися всіма забутою, безпорадною і непотрібною... І хоча я прекрасно розуміла, що не маю рації, черв'як «чорного сумніву» успішно гриз запалений мозок, залишаючи там яскравий слід невпевненості і жалю...

Я не жаліла про своє перебування в Карафи... Але панічно боялася за Ганну. А також не могла пробачити собі загибель батька і Джіроламо, моїх дорогих і найкращих для мене на світі людей... Чи зможу я колись помститися за них?.. Може, не помиляються всі, кажучи, що Карафу не вдасться перемогти? Що я не знищу його, а тільки безглуздо загину сама?.. Невже мав рацію Севір, запрошуючи піти в Метеору? І невже надія знищити Папу жила цей час лише в мені?!.

Крім того... Я відчувала, що дуже втомилася... Надзвичайно, страшенно втомилася... Інколи навіть здавалося — а чи не краще й справді піти в Метеору?.. Адже хтось туди вирушав?.. І їх чомусь не тривожило, що довкола вмирали люди. Їм важливо було ДІЗНАТИСЯ, отримати сокровенне ЗНАННЯ, оскільки вони вважали себе винятково обдарованими... Але, з іншого боку, якщо вони справді були такими «винятковими», то як тоді забули найпростішу, але дуже важливу, як на мене, нашу заповідь: не йди на відпочинок, доки твоєї допомоги потребують інші... Як вони могли так просто відгородитися, навіть не озирнувшись довкола, не спробувавши допомогти іншим?.. Як заспокоїли свої душі?..

Звісно, мої «обурені» думки аж ніяк не стосувалися дітей, що були в Метеорі... Це не їхня війна, вона торкалася тільки дорослих... А в малят попереду – довгий і наполегливий шлях пізнання, аби потім уміти захищати свій дім, своїх рідних і всіх добрих людей, що живуть на нашій дивній, незбагненній Землі.
Ні, я думала саме про дорослих... Про тих, хто вважав себе надто «особливим», аби ризикувати своїм «дорогоцінним» життям. Про тих, хто волів відсиджуватися в Метеорі, всередині її товстих стін, поки Земля спливала кров'ю і такі самі обдаровані, як вони, натовпами йшли на смерть...

Я завжди любила свободу й цінувала право вільного вибору кожної людини. Але в житті є моменти, коли наша особиста свобода не варта мільйонів життів інших хороших людей... У всякому разі, саме так я для себе вирішила... І не мала наміру нічого змінювати. Звісно, бували хвилини слабкості, коли здавалося, що жертва, на яку йшла, зовсім безглузда і марна. Що вона нічого не змінить у цьому жорстокому світі... Але потім бажання боротися поверталося... Тоді все ставало на свої місця, і я всім своїм єством була готова повертатися на «поле бою», незважаючи навіть на те, наскільки нерівною була війна...
Довгі, важкі дні тяглися, сповнені «невідомості», а мене й далі ніхто не непокоїв. Жодних змін, жодних подій. Ганна мовчала, не відповідаючи на мої поклики. І я не знала, де вона, де її шукати...
І от якось, смертельно втомившись від порожнього, нескінченного чекання, вирішила нарешті здійснити свою давню сумну мрію — знаючи, що напевно вже не вдасться інакше побачити свою любу Венецію, наважилася піти туди «подихом», аби попрощатися...

Надворі був травень, і Венеція чепурилася, як юна наречена, зустрічаючи своє найкрасивіше свято — свято Кохання...
Кохання витало всюди — ним було просочене саме повітря!.. Ним дихали мости і канали, воно проникало в усі куточки святкового міста... у всі фібри кожної самотньої душі, що жила в ньому... На один день Венеція перетворювалася на чарівну квітку кохання — жагучу, п'янку і прекрасну! Вулиці міста буквально «тонули» в безлічі яскраво-червоних троянд, що пишними «хвостами» звисали до самої води, ніжно пестячи її м’якими яскраво-червоними пелюстками... Вся Венеція пахла, випромінюючи аромати щастя і літа. Найпохмуріші мешканці міста теж покидали свої домівки й, усміхаючись наповну, сподівалися, що цього прекрасного дня навіть їм, сумним і самотнім, може усміхнутися вередунка Любов...

Свято починалося спозаранку, з першими сонячними променями, що золотили міські канали, осипаючи гарячими поцілунками, від яких ті, сором'язливо спалахуючи, червоніли сором'язливими відблисками... Під вікнами міських красунь, які ще навіть добре не прокинутися, ніжно звучали перші любовні романси... А пишно виряджені гондольєри, прикрасивши свої начищені гондоли святковим яскраво-червоним кольором, терпляче чекали біля пристані, і кожен сподівався, що саме на його гондолі пливтиме найяскравіша красуня цього чудового, чарівного дня.

Під час свята ні для кого не існувало заборон — молоді й старі виходили на вулиці, смакуючи майбутню веселість, і прагнули завчасно зайняти найкращі місця на мостах, аби ближче побачити гондоли, що везли прекрасних, як сама весна, знаменитих венеційських куртизанок. Унікальних жінок, розумом і красою яких захоплювалися поети, а художники увіковічували на чудових полотнах.

Тиціан. Венера из Урбіно.
Модель – відома куртизанка,
поетеса, Вероніка Франко

Я завжди вважала, що кохання може бути лише чистим, і ніколи не розуміла зради й не приймала її. Але куртизанки Венеції були не просто жінками, в яких купували кохання. Окрім надзвичайної краси, вони також мали прекрасну освіту, незрівнянно кращу, ніж будь-яка наречена з багатої і знатної венеційської сім'ї... На відміну від дуже освічених знатних флорентійок, жінкам Венеції в мої часи не дозволяли входити навіть у публічні бібліотеки й бути «начитаними», оскільки дружин знатних венеційців сприймали як красиву річ, що її люблячий чоловік зачиняв удома «для блага» сім'ї... І що вищий статус дами, то менше їй дозволяли знати. Куртизанки, навпаки, зазвичай володіли кількома мовами, грали на музичних інструментах, читали (а інколи й писали!) вірші, зналися на філософії, політиці, прекрасно співали і танцювали... Одне слово — знали все, що будь-яка знатна жінка (за моїми уявленнями) була зобов'язана знати. І я завжди чесно вважала: якби дружини вельмож уміли хоча б найменшу дещицю того, що знали куртизанки, у нашому чудовому місті назавжди запанували б вірність і кохання...

Я не схвалювала зради, але також не могла поважати жінок, які не знали (та й не бажали знати!) того, що відбувалося трохи далі, ніж стіни їхньої рідної Венеції. Напевно, в мені промовляла моя флорентійська кров, але я не терпіла неуцтва! І до людей, які мали необмежені можливості ЗНАТИ, але не хотіли, я відчувала тільки неприязнь.

Але повернімося до моєї любої Венеції, яка цього вечора мала готуватися до звичного щорічного свята...
Дуже легко, без якихось особливих зусиль, я з'явилася на головній площі міста.
Усе начебто як раніше, Венеція прикрашена, як колись – але її вулиці майже порожні. Я йшла вздовж опустілих каналів і не вірила своїм очам!.. Було ще не пізно, і зазвичай у такий час місто шуміло, як розтривожений вулик, передчуваючи улюблене свято. А того вечора красуня Венеція обезлюдніла... Я не могла зрозуміти, куди зникли щасливі обличчя?.. Що сталося з моїм прекрасним містом за ті кілька років???
Повільно йдучи опустілою набережною, я вдихала дуже знайоме, тепле і м'яке солонувате повітря й не могла стримати щасливих і водночас сумних сліз... Це мій дім!.. Моє рідне місто, яке я по-справжньому люблю. Венеція – назавжди МОЄ місто!.. Я любила її розкішну красу, високу культуру... Її мости і гондоли... І її незвичайність, завдяки якій Венеція була єдиним таким містом на Землі.
Вечір був дуже приємним і тихим. Лагідні хвилі, щось тихо нашіптуючи, ліниво плескалися об кам'яні портали... І плавно розгойдуючи святкові гондоли, втікали назад у море, відносячи з собою опалі пелюстки троянд, які, пливучи далі, нагадували яскраво-червоні краплини крові, що їх хтось щедро розбризкав по дзеркальній воді.
Несподівано з сумно-щасливих марень мене вихопив дуже знайомий голос:
— Не може бути!!! Ізидора?! Невже це й справді ти?!.
Наш добрий давній друг, Франческо Рінальді, стояв, остовпіло мене розглядаючи, ніби просто перед ним несподівано з'явилася знайома примара... Мабуть, ніяк не наважувався повірити, що це справді я.
— Боже мій, звідки ти?! Ми думали, ти давно загинула! Як тобі вдалося врятуватися? Невже тебе відпустили?!.
— Ні, мене не відпустили, мій любий Франческо, — сумно похитавши головою, відповіла я. — І мені, на жаль, не вдалося врятуватися... Я просто прийшла попрощатися...
— Але як же так? Адже ти тут. І цілком вільна. А де мій друг?! Де Джіроламо? Я так давно його не бачив і так за ним сумував!..
— Джіроламо вже немає, дорогий Франческо... Батька – теж...
Чи тому що Франческо був другом з нашого щасливого «минулого», чи просто я шалено втомилася від безконечної самоти, але, розповідаючи саме йому про той жах, що його скоїв з нами Папа, я раптом відчула надзвичайний біль... І мене нарешті прорвало!.. Сльози хлинули водоспадом гіркоти, змиваючи соромливість і гордість і залишаючи тільки жаданий захист і біль втрат... Сховавшись на його теплих грудях, я ридала, немов дитя, що загубилося і шукало дружню підтримку...

— Заспокойся, мій любий друже... Будь ласка, заспокойся...
Франческо гладив мою втомлену голову, як колись давно це робив батько, щоб заспокоїти. Біль обпікав, знову безжалісно кидаючи в минуле, яке неможливо повернути і якого вже не існувало, бо не стало на Землі людей, що творили це чудове минуле....
— Мій дім завжди був і твоїм домом, Ізидоро. Тебе потрібно заховати! Ходімо до нас! Ми зробимо все, що зможемо. Будь ласка, ходімо до нас!.. У нас ти будеш у безпеці!
Вони були чудовими людьми — його сім'я... І я знала: якщо погоджуся, вони зроблять усе, аби мене сховати. Навіть якщо їм самим за це загрожуватиме небезпека. І на коротку мить раптом шалено захотіла залишитися!.. Але я добре знала, що цього не станеться, що я просто зараз піду... І щоб не плекати марних надій, сумно сказала:

— Ганна у лапах «святійшого» Папи... Думаю, ти розумієш, що це означає. А в мене тепер є тільки вона... Пробач, Франческо.
І згадавши про інше, запитала:
— Чи не скажеш, друже, що відбувається в місті? Що сталося зі святом? Чи наша Венеція, як і все довкола, теж змінилася?..
— Інквізиція, Ізидоро... Хай буде проклята! Це все через інквізицію...
— ?!..
— Так, дорогий друже, вона добралася навіть сюди... І що найстрашніше, чимало людей на це піймалося. Мабуть, для злих і нікчемних потрібне таке саме «злобне й нікчемне», щоб відкрилося те, що вони приховували безліч років. Інквізиція тепер – страшний інструмент людської помсти, заздрості, брехні, жадібності і злості!.. Ти навіть не уявляєш, друже, як низько можуть упасти начебто дуже нормальні люди!.. Брати обмовляють неугодних братів... діти – постарілих батьків, бажаючи швидше їх позбутися... завидющі сусіди – сусідів... Це жахливо! Нині ніхто не убезпечений від приходу «святих отців»... Тому так страшно, Ізидоро! Досить сказати про когось, що він єретик, і ти вже ніколи не побачиш цієї людини. Справжнє божевілля... яке викриває в людях найнижче і найгірше... Як із цим жити, Ізидоро?

Франческо стояв, згорбившись, ніби важезна ноша тиснула на нього горою, не даючи змоги випростатися. Я знала його дуже давно і знала, як нелегко зламати цю чесну, відважну людину. Але тогочасне життя горбило його, перетворювало на розгублену людину, що не розуміла такої людської підлоти і низькості, на розчарованого, старіючого Франческо... І от тепер, дивлячись на свого доброго старого друга, я зрозуміла, що не помилилася, коли вирішила забути про своє особисте життя й віддати його заради загибелі «святого» чудовиська, що топтало життя інших, добрих і чистих людей. Тільки невимовно гірко, що траплялися ниці й підлі «люди», що тішилися (!!!) з приходу Інквізиції. І чужий біль не зачіпав їхні черстві серця, радше навпаки — вони самі безсоромно користувалися лапами Інквізиції, аби знищувати невинних добрих людей! Наскільки далека ще наша Земля від того щасливого дня, коли Людина буде чистою і гордою!.. Коли її серце не піддасться підлоті і злу... Коли на Землі житимуть Світло, Щирість і Любов. Так, Севір мав рацію — Земля ще дуже зла, нерозумна й недосконала. Але я всією душею вірила, що колись вона буде мудрою і дуже доброю... тільки пройде до цього ще дуже багато років. А наразі тим, хто її любив, доведеться боротися за неї. Забуваючи себе, рідних... І не жаліючи свого єдиного і дуже дорогого для кожного земного Життя. Замислившись, я навіть не помітила, що Франческо дуже уважно спостерігав за мною, ніби хотів зрозуміти, чи вдасться йому вмовити мене залишитися. Але глибокий смуток у його зажурених сірих очах казав мені — він зрозумів... Міцно обійнявши його востаннє, я почала прощатися...

— Ми завжди пам'ятатимемо тебе, люба. І нам завжди тебе бракуватиме. І Джіроламо... І твого доброго батька. Вони були чудовими, чистими людьми. Сподіваюся, інше життя виявиться для них безпечнішим і добрішим. Бережи себе, Ізидоро... Хоч як смішно це звучить. Постарайтеся піти від нього, якщо зможете. Разом з Ганною...
Кивнувши йому на прощання, я швидко пішла набережною, аби він не побачив, як боляче поранило мене це прощання і як по-звірячому боліла моя поранена душа...

Я сіла на парапет і поринула в сумні роздуми... Навколишній світ тепер зовсім інший — у ньому нема того радісного, відкритого щастя, яке освітлювало наше минуле життя. Невже люди не розуміли, що вони самі знищували нашу чудову планету, заповнюючи її отрутою заздрості, ненависті і злості?.. Що зрадивши інших, занурювали в «чорноту» свою безсмертну душу, не залишаючи їй дороги для порятунку!.. Мали рацію Волхви, кажучи, що Земля не готова... Але це не означало, що за неї не треба боротися! Що потрібно просто сидіти склавши руки й чекати, доки вона сама колись «подорослішає»!.. Адже ми не лишаємо дитину, щоб вона сама шукала дорогу до зрілості?.. То як можна було залишити нашу велику Землю, не вказавши дороги і сподіваючись, що їй самій раптом пощастить вижити?!.

Не помітивши, скільки часу минуло в роздумах, я дуже здивувалася, що на вулиці вже вечоріло. Час повертатися. Я вже не вважала, що доцільно було здійснювати свою давню мрію побачити Венецію і рідний дім... Адже від того, що моє рідне місто тепер таке «інше», я відчувала в душі не щастя, а тільки гіркоту розчарування. Ще раз поглянувши на знайомий і колись улюблений пейзаж, я заплющила очі й «пішла», чудово розуміючи, що вже ніколи цього не побачу...

Карафа сидів біля вікна в «моїй» кімнаті, повністю заглибившись у якісь свої невеселі думки, нічого не чуючи й не помічаючи довкола... Я так несподівано з'явилася просто перед його «священним» поглядом, що Папа різко здригнувся, але відразу зосередився і на диво спокійно запитав:
— І де ж ви гуляли, мадонно?

Його голос і погляд виявляли дивовижну байдужість, ніби Папу вже не хвилювало, що я роблю і куди ходжу. Це відразу мене насторожило. Я досить непогано знала Карафу (повністю його не знав, думаю, ніхто) – такий його дивний спокій, за моїми уявленнями, нічого доброго не провіщав.
— Я ходила до Венеції, ваша святосте, щоб попрощатися... — так само спокійно відповіла я.
— І ви відчули задоволення?
— Ні, ваша святосте. Вона вже не та, якою була... яку я пам'ятаю.
— От бачите, Ізидоро, навіть міста змінюються за такий короткий час, не лише люди... Та й держави, напевно, якщо придивитися. А хіба можу не змінюватися я?..
У нього був дуже дивний, не характерний для нього настрій, тому я прагнула відповідати особливо обережно, щоб випадково не зачепити якийсь «колючий» кут і не потрапити під грозу його святійшого гніву, який міг знищити навіть сильнішу людину, ніж я тоді.
— Хіба не ви, пригадую, казали, Ваша святосте, що тепер житимете дуже довго? Чи щось відтоді змінилося?.. — тихо запитала я.
— О, це була лише надія, дорога моя Ізидоро!.. Безглузда, порожня надія, яка розвіялася так само легко, як дим...
Я терпляче чекала, що він говоритиме далі, але Карафа мовчав, знову занурившись у якісь свої невеселі думи.
— Пробачте, Ваша святосте, чи ви знаєте, що сталося з Ганною? Чому вона покинула монастир? — майже не сподіваючись на відповідь, усе ж запитала я.
Карафа кивнув.
— Вона йде сюди.
— Але чому?!. — Моя душа завмерла, відчуваючи недобре.
— Вона йде, аби врятувати вас, — спокійно промовив Карафа.
— ?!!..
— Вона потрібна мені тут, Ізидоро. Але щоб її відпустили з Метеори, вона мала цього захотіти. От я й допоміг їй «вирішити».
— Навіщо вам знадобилася Ганна, Ваша святосте?! Адже ви хотіли, щоб вона вчилася там, чи не так? Тоді який сенс був загалом відвозити її в Метеору?..
— Життя минає, мадонно... Ніщо не стоїть на місці. Особливо Життя... Ганна не допоможе мені в тому, чого я так потребую... навіть якщо вона провчиться там сотню років. Мені потрібні ви, мадонно. Саме ваша допомога... І я знаю, що мені не вдасться вас так просто вмовити.
От воно й настало... Найстрашніше. Мені не вистачило часу, щоб убити Карафу!.. І наступна в його страшному «списку» – моя бідна дочка... Моя смілива, люба Ганна... Лише на мить я раптом побачила нашу страдницьку долю... і вона виглядала жахливою...

Зміст

Читати далі...