Шлях до потрібних знань

Мудрий не той, хто багато знає, а той, хто знає потрібне


Світлана де Роган-Лєвашова «Одкровення»

39. Ізидора-5. Пітьма

Ще якийсь час мовчки посидівши у «моїх» покоях, Карафа встав і, перш ніж піти, цілком спокійно промовив:
— Я повідомлю, коли ваша донька з'явиться тут, мадонно. Думаю, це станеться вже невдовзі. — І, по-світськи вклонившись, вийшов.
А я, з останніх сил прагнучи не піддаватися безвиході, що нахлинула, тремтячою рукою скинула шаль і сіла на найближчий диван.

Що я могла зробити — вимучена й самотня?.. Яким дивом могла вберегти свою хоробру дівчинку, що не побоялася війни з Карафою?.. Яку брехню вони сказали їй, щоб змусити покинути Метеору й повернутися в це прокляте Богом і людьми земне Пекло?..

Я боялася навіть подумати, що Карафа приготував для Ганни... Вона – його остання надія, остання зброя, якою, я знала, він намагатиметься скористатися якомога успішніше, щоб змусити мене здатися. Отже — Ганні доведеться жорстоко страждати.
Уже не в силі перебувати на самоті зі своєю бідою, я спробувала викликати батька. Він з'явився відразу, ніби тільки й чекав, що я його покличу.
— Батьку, мені так страшно!.. Він забирає Ганну! І я не знаю, чи зможу її вберегти... Допоможи мені, батьку! Допоможи хоча б порадою...
На світі не було нічого такого, чого я не віддала б Карафі за Ганну. Я була згодна на все... крім одного — подарувати йому безсмертя. А це, на жаль, – те єдине, чого святійший Папа прагнув.
— Я так боюся за неї, батьку!.. Я бачила тут дівчинку — вона вмирала. Я допомогла їй піти... Невже схоже випробування чекає й Ганну?! Невже в нас не вистачить сил, щоб її врятувати?..
Не допускай страху в своє серце, донечко, хоч тобі й дуже боляче. Пам'ятаєш, чого вчив свою дочку Джіроламо?.. Страх створює можливість для втілення в реальність того, чого боїшся. Він відчиняє двері. Не дозволяй страхові ослабити тебе ще до того, як почнеш боротися, рідна. Не дозволяй Карафі виграти, навіть не почавши чинити опір.
— Що ж мені робити, батьку? Я не знайшла його слабкості. Не дізналася, чого він боїться... І в мене вже нема часу. Що мені робити?..
Я розуміла, що невдовзі моє і Ганнине життя завершаться... А Карафа й далі жив, і я досі не знала, як почати його знищення...
— Піди в Метеору, донечко. Лише вони можуть тобі допомогти. Піди туди, моє серце.
Батько говорив дуже сумно, мабуть, не вірячи, як і я, що Метеора допоможе нам.
— Але вони відмовили мені, батьку, ти ж знаєш. Вони надто сильно вірять у свою давню «правду», у якій самі себе колись переконали. Вони не допоможуть нам.
— Послухай, донечко... Повернися туди. Знаю, ти не віриш... Але вони — єдині, хто ще може тобі допомогти. Більше нема до кого звернутися. Зараз я маю піти... Пробач, рідна. Але я дуже скоро повернуся. Я не покину тебе, Ізидоро.

Сутність батька почала звично «колихатися» й танути, і через мить зовсім зникла. А я, й далі розгублено дивлячись туди, де щойно сяяло його прозоре тіло, усвідомила, що не знаю, з чого почати...
Карафа дуже впевнено заявив, що вже невдовзі Ганна опиниться в його злочинних руках, тому часу на боротьбу майже не було. Я встала, стріпнулася від своїх важких дум і вирішила вчинити, як порадив батько, – ще раз піти в Метеору. Гірше все одно не могло бути. Налаштувавшись на Севіра, я пішла...

Цього разу не було ні гір, ні прекрасних квітів... Я побачила простору, дуже довгу кам'яну залу, наприкінці якої зеленим світлом виблискувало щось неймовірно яскраве і притягальне, як сліпуча смарагдова зірка. Повітря навколо неї сяяло і пульсувало, з нього вихоплювалися спалахи довгих язиків зеленого «полум'я», що освітлювало величезну залу аж до стелі. Неподалік цієї небаченої краси стояв Севір, замислений і сумний.

— Здорова будь, Ізидоро. Тішуся, що ти прийшла, — обернувшись, промовив лагідно.
— І ти здрастуй, Севіре. Я прийшла ненадовго, — щодуху прагнучи не розслаблятися й не піддаватися чарівності Метеори, відповіла я. — Скажи, Севіре, як ви могли відпустити звідси Ганну? Адже ви знали, на що вона йшла! Я сподівалася, Метеора буде для неї захистом, а вона так легко її зрадила... Поясни, будь ласка, якщо можеш...

Він дивився на мене своїми сумними мудрими очима, не кажучи ні слова. Ніби вже все сказано, і нічого неможливо змінити... Потім, заперечно похитавши головою, м'яко промовив:
— Метеора не зраджувала Ганни, Ізидоро. Ганна сама вирішила піти. Вона вже не дитя, мислить і вирішує по-своєму, і ми не маємо права тримати її тут насильно. Навіть якщо й не згідні з її рішенням. Ганну повідомили, що Карафа мучитиме тебе, якщо вона не погодиться повернутися. Тому Ганна вирішила піти. Наші правила дуже жорсткі і незмінні, Ізидоро. Варто нам переступити їх раз, і потім знайдеться причина, через яку життя тут швидко почне змінюватися. Нам не дозволено, ми не маємо права зійти зі свого шляху.

— Знаєш, Севіре, я думаю, саме ЦЕ і є ваша найголовніша помилка... Ви сліпо замкнулися у своїх непогрішимих законах, які, якщо уважно до них придивитися, виявляться цілком порожніми і навіть дещо наївними. Люди, що є в Метеорі, – дивовижні, кожен з них – цінність. І їх, надзвичайно яскравих і сильних, неможливо скроїти під один закон! Вони просто не підкорятимуться йому. Ви маєте бути гнучкішими і здатними до розуміння, Севіре. Інколи життя, обставини дуже непередбачувані. І ви не можете однаково судити те, що ЗВИЧНО, і те, що виходить за межі ваших давно запроваджених, застарілих «рамок». Невже ти сам віриш, що ваші закони правильні? Скажи відверто, Севіре!..

Він уважно вивчав моє обличчя і дедалі більше розгублювався, ніби ніяк не міг визначитися: сказати мені правду чи не турбувати жалем свою мудру душу...
— Наші закони, Ізидоро, створено не за один день... Минали століття, а волхви й далі платили за свої помилки. Тому навіть якщо інколи нам щось і здається не зовсім правильним, воліємо сприймати всеосяжну картину життя, не відволікаючись на окремих осіб. Хоч це й дуже боляче...

Я віддав би чимало, щоб ти погодилася залишитися з нами! Одного чудового дня ти, можливо, змінила б Землю, Ізидоро... У тебе дуже рідкісний Дар, і ти вмієш насправді МИСЛИТИ... Але знаю, що ти не залишишся. Не зрадиш себе. І я нічим не можу допомогти тобі. Знаю, ти ніколи нас не пробачиш, доки житимеш... Як ніколи не пробачила нас Магдалина за смерть свого любого чоловіка — Ісуса Радомира... Ми просили її повернутися, пропонували захист її дітям, але вона відмовилася... Ми довгі роки живемо з цією ношею, Ізидоро, і повір — немає на світі важчої ноші! Але така, на жаль, наша доля, і змінити її неможливо, поки не настане на Землі справжній день «пробудження»... Коли нам уже не доведеться ховатися, коли Земля нарешті стане направду чистою і мудрою, світлішою... Тоді ми зможемо думати окремо, думати про кожного обдарованого й не боятися, що Земля знищить нас. Що після нас не стане Віри і Знання, не стане людей, що ВІДАЮТЬ...



Картина Рубенса "Розп'яття"

Севір понурив голову, ніби всередині не погоджувався з тим, що сам щойно сказав... Я всім своїм серцем, всією душею відчувала, що він набагато більше вірив у те, у що так переконано вірила я. Але також я знала — він не відкриється мені, не зрадить Метеору і своїх любих, великих Учителів. Тому вирішила дати йому спокій, не мучити далі...
— Скажи – що сталося з Марією Магдалиною? Чи живуть ще десь на Землі її нащадки?
— Звісно, Ізидоро!.. — відразу відповів Севір, і мені здалося, що його щиро втішила можливість змінити тему...

— Після смерті Христа Магдалина покинула цю жорстоку, злу землю, що забрала в неї найдорожчу на світі людину. Вона пішла, забравши з собою малу доньку, якій тоді було лише чотири роки. А її восьмирічного сина таємно відвезли до Іспанії лицарі Храму, аби він, попри все, вижив і зміг продовжити великий Рід свого батька. Якщо хочеш, розповім тобі справжню історію їх життя, бо те, що сьогодні подають людям, – просто історія для нетямущих і сліпих...

— Розкажи, будь ласка, правду... Розкажи мені про них, Севіре...
Його думки полинули далеко-далеко, занурюючись у давні, вкриті попелом століть, сокровенні спогади. І почалася дивовижна історія...

— Як я вже розповідав тобі, Ізидоро, після смерті Ісуса і Магдалини їх світле й сумне життя обплели безсовісною брехнею і перенесли цю брехню на нащадків цієї чудової, мужньої сім'ї... На них «одягнули» ЧУЖУ ВІРУ. Їх чисті образи оточили життями ЧУЖИХ ЛЮДЕЙ, які тоді вже давно не жили... У їхні вуста вклали СЛОВА, яких вони НІКОЛИ НЕ ПРОМОВЛЯЛИ... Їх зробили ВІДПОВІДАЛЬНИМИ ЗА ЗЛОЧИНИ, які ЧИНИЛА І ЧИНИТЬ ЧУЖА ВІРА, найбрехливіша і найзлочинніша з тих, що існували колись на Землі...

* * *

Від автора: Пройшло багато-багато років після моєї зустрічі з Ізидорою... І вже зараз, згадуючи і проживаючи колишні далекі роки, мені удалося знайти (знаходячись у Франції) цікаві матеріали, що багато в чому підтверджують правдивість розповіді Севіра про життя Марії Магдалини і Ісуса Радомира, які, думаю, будуть цікаві для всіх, читаючих розповідь Ізідори, і можливо навіть допоможуть пролити хоч якесь світло на брехню «правлячих світу сього».

* * *

Я відчувала, що Севіру дуже нелегко розповідати. Напевно, його широка душа ніяк не погоджувалася прийняти цю втрату й досі дуже боліла. Але він чесно розповідав далі, мабуть, розуміючи, що в мене вже може не бути нагоди про щось у нього запитати.



На цих чудових вітражах Радомир и Магдалина зі своїми дітьми – сином
Світлодаром і донькою Вестою. Також, тут видно ще одна вельми цікава
деталь – священнослужитель, який стоїть поряд з Радомиром одягнений в
одяг католицької церкви, що дві тисячі років назад ще жодним чином не
могло бути. Він появився у священників тільки в 11-12 століттях. Що,
знову ж таки, доводить народження Ісуса-Радомира тільки в 11 столітті.

— Пам'ятаєш, Ізидоро, я казав тобі, що Ісус Радомир ніколи не мав нічого спільного з тим брехливим ученням, про яке кричить християнська церква? Воно повністю протилежне до того, чого вчив Ісус, а потім і Магдалина. Вони вчили людей справжнього ЗНАННЯ, вчили того, чого ми навчали їх тут, у Метеорі... А Марія знала навіть більше, оскільки могла вільно черпати знання з широких просторів Космосу, після того як пішла від нас.

Вони жили в тісному колі Відунів і обдарованих, яких люди потім перейменували на «апостолів»... і в горезвісній «біблії» подали їх як старих, недовірливих юдеїв... які, думаю, якби могли, тисячу разів зрадили б Ісуса. А його реальними «Апостолами» були Лицарі Храму, але не збудованого людськими руками, а створеного високою думкою Радомира — Духовного Храму Істини і Знання. Спершу цих лицарів було тільки дев'ять, вони зібралися разом, щоб, у міру своїх можливостей, оберігати Радомира і Магдалину в чужій і небезпечній для них країні, в яку доля так безжально їх шпурнула. Також завдання Лицарів Храму полягало в тому, щоб (якби сталося щось непоправне!) зберегти ІСТИНУ, яку несли «пропащим душам» юдеїв ці двоє чудових, світлих людей, що віддавали свій Дар і свої чисті Життя за спокій на їх милій серцю, але ще й досі дуже жорстокій планеті...
— Отже, «апостоли» теж були зовсім іншими?!. Якими ж вони були?! Чи можеш розповісти мені про них, Севіре?
Мені було настільки цікаво, що на якусь мить навіть вдалося «приспати» свої муки і страхи, забути майбутній біль!.. Я засипала Севіра справжнім шквалом запитань, навіть не знаючи достеменно, чи існують на них відповіді. Мені так хотілося дізнатися справжню історію цих мужніх людей, не звульгаризовану брехнею тривалістю п'ять сотень років!!!

Радомир, передчуваючи свою
швидку загибель, відправляє
дев’ятирічного Світлодара жити
в Іспанію... Відчувається глибокий
смуток і загальний відчай.
На цьому вітражі Магдалина
змальована у вигляді Вчителя,
що стоїть над королями,
аристократами, філософами
і ученими...

— О, вони були справді чудовими людьми — лицарі Храму, Ізидоро!.. Разом з Радомиром і Магдалиною створили прекрасний кістяк МУЖНОСТІ, ЧЕСТІ і ВІРИ, на якому поставало світле ВЧЕННЯ, що його залишили колись наші предки для порятунку рідної нам Землі.
Двоє з лицарів Храму – наші учні, а також нащадки воїнів із давніх європейських аристократичних сімей. У нас вони стали сміливими й обдарованими Відунами, готовими на все, щоб уберегти Ісуса і Магдалину.

Четверо — нащадки Русів-Меровінгів, що також мали великий Дар, як і всі їхні далекі предки — королі Фракії... Як і сама Магдалина, що також народилася від цієї незвичайної династії і гордо несла свій родинний Дар.
Двоє – наші Волхви, що добровільно покинули Метеору, аби захистити того, хто йшов на власну загибель, їх улюбленого Учня, Ісуса Радомира. Вони не змогли у своїх душах зрадити Радомира, і навіть знаючи, що його чекає, без вагань пішли за ним.

Ну а останній, дев'ятий лицар-захисник, про якого дотепер не знає і не пише ніхто, – рідний брат Христа, син Білого Волхва — Радан (Ра — дан, даний Ра)... Він зумів після загибелі Радомира вберегти його сина. Але захищаючи його, на жаль, загинув сам...
— Скажи, Севіре, чи не пов’язано це з легендою про близнят, згідно з якою, у Христа був брат-близнюк? Я про це читала в нашій бібліотеці й завжди хотіла знати: це правда чи чергова брехня «святих отців»?
— Ні, Ізидоро, Радан не був близнюком Радомира. Це становило б ще одну небажану небезпеку для Христа, адже їхнє з Магдалиною життя й так було досить складним. Адже тобі відомо, що близнята зв’язані дуже тісно ниткою народження, і небезпека для життя одного може становити небезпеку для іншого? — я кивнула. — Тому волхви ніяк не могли допустити такої помилки.



Радомир і Радан на картинах Мурільо і Леонардо да Вінчі.

— Отже, не всі в Метеорі зрадили Ісуса?! — радісно вигукнула я. — Не всі спокійно дивилися, як він ішов на смерть?..
— Ну звісно, ні, Ізидоро!.. Ми б усі пішли, аби захистити його. Та не всі зуміли переступити через свій Обов’язок... Знаю, ти не віриш мені, але ми всі дуже любили його... і Магдалину. Просто не кожен міг забути обов'язок і кинути все заради однієї людини, нехай і надзвичайно особливої. Адже ти віддаєш своє життя, аби врятувати багатьох? І наші волхви залишилися в Метеорі, щоб охороняти Священні Знання і вчити інших обдарованих. Таке життя, Ізидоро... І кожен поліпшує його, наскільки може.




Один із останніх Меравінглів,
Чілдерик Другий (Childeric II),
картина невідомого автора,
зроблена по старовинному малюнку

А Меравінглі – яскрава, розумна й обдарована династія північних Русів, що добровільно покинули свою велику батьківщину і змішали власну кров з вищими династіями тодішньої Європи, щоб народився новий могутній Рід магів і воїнів, який зміг би мудро правити країнами і народами, які населяли тоді напівдику Європу.




Тодішня Європа

— Скажи, Севіре, чому ти називаєш Франкських королів Русами? Хіба в цих народів було щось спільне? Наскільки пам'ятаю, їх завжди називали Франками?.. А потім красуня Франкія стала Францією. Хіба не так?
— Ні, Ізидоро. Знаєш, що означає слово «франки»? — Я заперечно похитала головою. — Франки означає — вільні. А Меровінги — північні Руси, що прийшли навчати вільних Франків військового мистецтва, управління країною, політики і науки (народжені для навчання і блага усіх інших людей, вони ішли й у решту країн). Правильна їх назва — Меравінглі (ми-Ра-в-Інглії; ми, діти Ра, що несемо Світло в рідній Первозданній Інглії). Але потім це слово, як і чимало іншого, «спростили»... і воно почало звучало як Меровінги. Так виникла нова «історія», згідно з якою ім'я Меровінги походить від імені короля Франків Меровія. Хоча до короля Меровія ця назва не мала жодного стосунку. Тим паче, що Меровій – тринадцятий король Меровінгів. А логічніше, звісно, було б назвати династію іменем першого з правлячих королів, чи не так?

Також ця назва не пов’язана зі ще однією безглуздою легендою – про «морське чудовисько», яке нібито народило династію Меровінгів. Мабуть, Мислячим Темним дуже хотілося, щоб люди не знали справжнього значення ІМЕНІ правлячої династії Франків. Тому подбали, щоб якнайшвидше перейменувати їх і перетворити на «слабких, нещасливих і жалюгідних» королів, знову оббрехавши справжню світову історію.



Постриг останнього із Меровінглів

Вони були чудовими магами і воїнами, могли лікувати хворих і вчити гідних. Всі без винятку Меравінглі мали дуже довге волосся, якого за жодних обставин не погоджувалися стригти, оскільки черпали через нього Живу Силу. На жаль, про це знали й Мислячі Темні. Саме тому найстрашнішим покаранням був насильний «постриг» останньої Меравінгльської королівської сім'ї. Після зради королівського скарбника-єврея, що брехнею і хитрістю нацькував у цій сім'ї брата на брата, сина на батька, а потім уже без проблем скористався людською гордістю і честю... Так уперше в королівській сім'ї меравінглів похитнулася колишня твердиня. І в незламній вірі в єдність Роду з’явилася перша глибока тріщина... Наближався сумний фінал багатовікової війни Меравінглів з протиборчим родом... Останнього справжнього короля цієї чудової династії — Дагобера II, знову ж таки, по-зрадницьки вбили — загинув на полюванні від руки підкупленого вбивці, що вдарив його в спину отруєним списом. Тоді й перестала існувати (точніше — її винищили) найобдарованіша династія в Європі, що несла світло і силу неосвіченому європейському народу.

От бачиш, Ізидоро, боягузи і зрадники в усі часи не насмілювалися боротися відкрито, знаючи напевно, що виграти чесно в них ніколи не було й не буде жодних, навіть найменших, шансів. Зате брехнею і ницістю перемагали навіть найсильніших , використовуючи їх честь і совість собі на користь... зовсім не переймаючись своєю душею, що «гинула в брехні».
Знищивши «просвітлених, що заважали», Мислячі Темні потім придумували зручну для себе «історію». А люди, для кого таку «історію» створювали, відразу легко її приймали, навіть не спробувавши замислитися... І це – наша Земля, Ізидоро. І мені направду сумно й боляче, що не вдається змусити її «прокинутися»...

Моє серце раптом гірко і болісно защеміло... Отже, у всі часи були світлі і сильні люди, що мужньо, але безнадійно боролися за щастя і майбутнє людства! І всі вони, здебільшого, гинули... У чому ж причина такої жорстокої несправедливості?.. Чому ці смерті повторювалися?
— Скажи, Севіре, чому завжди гинуть найчистіші і найсильніші?.. Знаю, що вже запитувала тебе про це... Але я досі не можу зрозуміти, невже люди й справді не бачать, яким прекрасним і радісним було б життя, якби вони послухали хоча б одного з тих, хто так відчайдушно за них бився?! Невже ти справді маєш рацію, і Земля настільки сліпа, що за неї наразі рано страждати?!.. Рано наразі боротися?..
Сумно похитавши головою, Севір лагідно усміхнувся.



Іоан з Ведункою Марією і її
дітьми – Раданом і Радомиром.

— Ти сама знаєш відповідь на це запитання, Ізидоро... Адже ти не здасися, навіть якщо тебе й лякає така жорстока правда? Ти — Воїн, і такою будеш. Інакше – зрадила б себе й назавжди втратила б сенс життя. Ми є тим, чим ми Є. І, попри намагання змінитися, наш стержень (або наша основа) все одно буде таким, якою по-справжньому є наша СУТЬ. Адже якщо людина поки що «сліпа» — все ж є надія, що колись вона прозріє, чи не так? Або, хоча її мозок ще спить — вона усе ж може колись прокинутися. Але якщо людина «гнила» у своїй суті — то, якою б хорошою не прагнула бути, її гнила душа все одно якогось чудового дня виповзає назовні... і вбиває будь-яку спробу виглядати кращою. А якщо Людина істинно чесна й смілива — її не зламає ні страх болю, ні найлютіші погрози, оскільки її душа, її СУТЬ завжди буде такою самою сміливою і чистою, попри численні безжалісні й жорстокі страждання. Але її біда і слабкість у тому, що, оскільки Людина ця істинно Чиста, то не може побачити зраду й підлоту до їх оприявнення, а тільки тоді, коли вже надто пізно щось вдіяти... Вона не може цього передбачити, бо таких ницих почуттів у неї нема зовсім. Тому, Ізидоро, на Землі завжди гинутимуть найсвітліші і найсміливіші люди. І так триватиме доти, доки КОЖНА земна людина не прозріє і не зрозуміє, що життя їй не дали задарма, що за прекрасне треба боротися і що Земля не стане кращою, доки кожен не поповнить її своїм добром і не прикрасить своєю працею, навіть найменшою.

Але, як я вже казав тобі, Ізидоро, цього доведеться чекати ще дуже довго, бо наразі людина думає лише про своє особисте благополуччя, навіть не замислюючись, навіщо прийшла на Землю, навіщо народжена... Бо кожне ЖИТТЯ, хоч і незначне на перший погляд, має на Землі якусь мету. Здебільшого — зробити кращим і радіснішим, могутнішим і мудрішим наш спільний ДІМ.
— Думаєш, звичайну людину колись зацікавить загальне благо? Адже в багатьох нема жодного уявлення про це. Як їх навчити, Севіре?..
— Цього не можна навчити, Ізидоро. У людей має з'явитися потреба Світла, потреба Добра. Вони мають самі бажати зміни. Бо те, що дають насильно, людина інстинктивно прагне якнайшвидше відкинути, навіть не намагаючись хоч щось зрозуміти. Але ми відволіклися, Ізидоро. Хочеш, щоб я розповів далі історію Радомира і Магдалини?

Я ствердно кивнула, в душі дуже шкодуючи, що не можу ось так просто і спокійно вести з ним бесіду, не хвилюючись про відпущені мені долею останні хвилини мого покаліченого життя й не думаючи з жахом про навислу над Ганною біду...
— У біблії дуже багато написано про Іоана Хрестителя. Чи він справді був з Радомиром і лицарями Храму? Його образ такий дивовижно добрий, що іноді змушував сумніватися, чи Іоан – справжня фігура? Ти можеш відповісти, Севіре?
Севір тепло усміхнувся, мабуть, згадуючи щось дуже приємне й дороге для себе...
— Іоан був мудрим і добрим, як велике тепле сонце... Він був батьком для всіх, хто йшов з ним, їх учителем і другом... Його цінували, слухали й любили. Але він не був тим молодим і дивовижно красивим хлопцем, яким його зазвичай малювали художники. Іоан тоді був уже літнім волхвом, але ще дуже сильним і незламним.
Сивий і високий, радше був схожим на могутнього казкового воїна, ніж на дивовижного красивого й ніжного хлопця. Носив дуже довге волосся, як, утім, і всі, що були з Радомиром.



Іоан Хреститель (зліва) і Радан - рідний брат Радомира (Ісуса Христа)

 Це був Радан – справді надзвичайно красивий. Як і Радомир, змалку жив у Метеорі, поруч зі своєю матір'ю, Відункою Марією. Пригадай, Ізидоро, як багато картин, на яких Марія з двома немовлятами майже того самого віку. Їх чомусь малювали всі знамениті художники, можливо, навіть не розуміючи, КОГО насправді змальовував їхній пензель... І найцікавіше те, що саме на Радана Марія дивиться на всіх цих картинах. Мабуть, Радан ще тоді, немовлям, був таким самим веселим і притягальним, як упродовж свого короткого життя...




Ведунка Марія із своїми дітьми – Раданом і Радомиром.



Ведунка Марія із своїми дітьми – Раданом і Радомиром.

І ще... якби й малювали художники саме Іоана на цих картинах, то як тоді той самий Іоан зумів би так жахливо постаріти до часу своєї страти, здійсненої на бажання вередунки Саломе?.. Адже, за Біблією, це сталося ще до розп'яття Христа, значить, Іоану мало бути тоді аж ніяк не більше тридцяти чотирьох років! То як же по-дівочому красивий, золотокудрий хлопець перетворився на старого й зовсім несимпатичного єврея?!.




Іоан Хреститель (РАДАН).
Вітраж із церкви в Лему, Лангедок

Тобто Волхв Іоан не загинув, Севіре? — втішено запитала я. — Або загинув інакше?..
— На жаль, справжньому Іоану таки відрубали голову, Ізидоро, але це не сталося зі злої волі вередливої розпещеної жінки. Причина його загибелі – зрада юдейського «друга», якому він довіряв і в чиєму домі декілька років жив...



Картина Тиціана «Саломе».

Але чому він не відчув? Чому не побачив, що це за «друг»?! — обурилася я.
— Напевно, неможливо підозрювати кожну людину, Ізидоро... Думаю, їм і так було досить складно комусь довіритися, адже доводилося якось пристосовуватися і жити в тій чужій, незнайомій країні. Не забувай про це. Тому з-поміж великого зла вони, мабуть, прагнули вибрати менше. Але передбачити всього неможливо, адже ти сама добре це знаєш, Ізидоро...

Помер волхв Іоан уже після розп'яття Радомира. Його отруїв юдей, у домі якого Іоан тоді жив разом з сім'єю загиблого Ісуса. В один з вечорів, коли весь дім уже спочивав, господар, розмовляючи з Іоаном, дав йому його улюблений чай, домішавши сильну трав'яну отруту... Наступного ранку ніхто навіть не зміг зрозуміти, що сталося. За словами господаря, Іоан просто миттєво заснув і вже ніколи не прокинувся... Тіло знайшли вранці на його скривавленому ложі з... відрубаною головою... За словами господаря, юдеї дуже боялися Іоана, оскільки вважали його неперевершеним магом. І щоб бути впевненими, що він уже ніколи не воскресне, обезголовили його. Голову Іоана потім у них викупили (!!!) і забрали з собою лицарі Храму, зумівши зберегти її і привезти в Долину Магів, щоб таким чином віддати Іоану хоча б таку малу, але гідну й заслужену шану, не дозволивши юдеям глумитися з нього, виконуючи якісь свої магічні ритуали.



Караваджіо «Вбивство Хрестителя».

Відтоді голова Іоана завжди була з ними, де б вони не перебували. І за ту саму голову через дві сотні років лицарів Храму звинуватили в злочинному поклонінні Дияволові... Адже ти пам'ятаєш останню «справу Тамплієрів» (Лицарів Храму), чи не так, Ізидоро? Саме тоді їх звинуватили в поклонінні «голові, що говорить», яка дратувала церковне духовенство.
— Пробач, Севіре, але чому Лицарі Храму не привезли голову Іоана сюди, в Метеору? Адже, наскільки я розумію, ви всі дуже любили його! І звідки тобі відомі всі ці подробиці? Адже тебе не було разом з ними. Хто розповів тобі про це?
— Розповіла нам цю сумну історію Відунка Марія, мати Радана і Радомира...
— А хіба Марія повернулася до вас після страти Ісуса?!.. Адже, наскільки мені відомо, вона була зі своїм сином під час розп'яття. Коли ж Марія повернулася до вас? Чи, можливо, що вона досі жива?.. — затамувавши подих, запитала я.
Я так хотіла побачити хоча б когось із тих гідних, мужніх людей!.. Так хотіла «зарядитися» їхньою витримкою і силою для останньої боротьби, яка на мене чекала!..
— Ні, Ізидоро. На жаль, Марія померла століття тому. Вона не захотіла жити довго, хоча могла. Думаю, її біль був надто глибоким... Вирушивши до своїх синів у незнайому, далеку країну (ще за багато років до їх смерті), але так і не зумівши вберегти жодного з них, Марія не повернулася в Метеору, пішовши разом з Магдалиною. Як ми тоді думали, назавжди...



Трубадур показує голову Іоана Окситанській
знаті – Катарам, які пізніше помогли сховати
і зберегти її від чіпких лап католицької церкви.
Вітражі в церкві міста Лему (Lemoix), Лангедок.

Втомившись від гіркоти і втрат, уже після загибелі милої серцю онучки і Магдалини, Марія вирішила покинути своє жорстоке і немилосердне життя...
Але перш ніж «піти» назавжди, усе ж прийшла в Метеору, щоб попрощатися. Щоб повідати нам справжню історію загибелі тих, кого ми всі дуже любили... А ще вона повернулася, щоб востаннє побачити Білого Волхва... Свого чоловіка і вірного друга, якого так і не змогла ніколи забути. У своєму серці вона простила його. Але, на його превеликий жаль, не змогла принести йому прощення Магдалини....

Отже, як бачиш, Ізидоро, велика християнська байка про «всепрощення» – просто дитяча брехня для наївних віруючих, аби дозволити їм чинити будь-яке Зло і знати: хоч що вони не зробили – їм, зрештою, пробачать. Але прощати можна лише те, що справді гідне прощення. Людина має розуміти, що за будь-яке вчинене Зло доведеться відповідати... І не перед якимсь таємничим Богом, а перед собою, змушуючи себе ж жорстоко страждати.
Магдалина не простила Владику, хоча глибоко поважала і щиро любила його. Також не зуміла простити і всіх нас за страшну смерть Радомира. Адже саме ВОНА краще за інших розуміла: ми могли допомогти йому, могли врятувати від жорстокої смерті... Але не захотіли.

Вважаючи провину Білого Волхва дуже жорстокою, вона залишила його жити з цією провиною, ні на мить не забуваючи її... Вона не захотіла подарувати йому легкого прощення.
Відтоді ми її вже ніколи не побачили. І ніколи не побачили їхніх малят. Через одного з лицарів свого Храму — нашого волхва — Магдалина передала відповідь Владиці на його прохання повернутися до нас:



Радан зі своєю мамою, Ведункою
Марією, після загибелі Радомира.

«Сонце не сходить того самого дня двічі... Радість вашого світу (Радомир) вже ніколи не повернеться до вас, не повернуся і я... Я знайшла свою ВІРУ і свою ПРАВДУ, вони ЖИВІ, ваша — МЕРТВА... Оплакуйте своїх синів — вони вас любили. А я ніколи не пробачу вам їхньої смерті, доки жива. І хай провина ваша залишається з вами. Можливо, колись вона принесе вам Світло і Прощення... Але не від мене».
Голову Волхва Іоана не привезли в Метеору з тієї самої причини — ніхто з лицарів Храму не захотів повертатися до нас... Ми втратили їх, як не раз втрачали багатьох інших, хто не хотів зрозуміти і прийняти наші жертви... Хто так само, як ти — пішов, засуджуючи нас.
У мене голова йшла обертом!.. Як спраглий, що вгамовує свій вічний голод знання, я жадібно вбирала потік дивовижної інформації, яку щедро дарував Севір... І мені хотілося значно більше!.. Хотілося знати все. Це було як ковток свіжої води у випаленій болем і бідами пустелі! І я ніяк не могла вдосталь напитися...



Юдейський пророк Джошуа
зі своєю жінкою, Марією.

У мене тисячі запитань! Але нема часу... Що ж робити, Севіре?..
— Запитуй, Ізидоро!.. Запитуй, я намагатимуся тобі відповісти...
— Скажи, Севіре, чому мені здається, що в цій історії ніби з'єдналися дві історії життя, сплетені схожими подіями, і подають їх як життя однієї особи? Чи я помиляюся?
— Ти цілком маєш рацію, Ізидоро. Як я вже казав тобі, «сильні цього світу», хто створював фальшиву історію людства, на реальне життя Христа «наділи» чуже життя юдейського пророка Джошуа (Joshua), що жив півтори тисячі років тому (з часу розповіді Севіра). І не лише його самого, а й його сім'ї, рідних і близьких, друзів і послідовників. Адже саме в дружини пророка Джошуа — юдейки Марії — були сестра Марта і брат Лазар, сестра його матері Марія Якобе, та інші, яких ніколи не було поряд з Радомиром і Магдалиною. Так само, як не було поряд з ними і чужих «апостолів» — Павла, Матвія, Петра, Луки й інших...



Юдейський пророк Джошуа
зі своєю жінкою Марією і
апостолами Петром, Павлом,
Матвієм... Таємна вечеря.

Саме сім'я пророка Джошуа переселилася півтори тисячі років тому до Провансу (який у ті часи називали Гаулом (Transalpine Gaul), у грецьке місто Массалію (теперішній Марсель). Массалія тоді була «воротами» між Європою і Азією, і для всіх «гнаних» це було найлегшим способом уникнути переслідувань і бід. Справжня Магдалина переселилася в Лангедок через тисячу років після народження юдейки Марії, і вона йшла саме Додому, а не втікала від юдеїв до інших юдеїв, як юдейка Марія, що ніколи не була тією світлою і чистою Зіркою, якою була справжня Магдалина. Юдейка Марія була доброю, але недалекою жінкою, яку дуже рано видали заміж. І її ніколи не звали Магдалиною... Це ім'я «повісили» на неї, бажаючи з'єднати в одне цих двох несумісних жінок. І щоб довести цю безглузду легенду, вигадали фальшиву історію про місто Магдалу, якого за життя юдейки Марії в Галілеї ще не існувало...

Цю обурливу «історію» про двох Ісусів зумисне перемішали й переплутали так, щоб простій людині було дуже складно відшукати істину. І лише ті, хто справді умів мислити, бачили, що християнство — найжорстокіша і найкровожерливіша з усіх релігій – поширювало цілковиту брехню. Але, як я вже казав тобі, люди здебільшого не люблять ДУМАТИ самостійно. Тому приймали і приймають на віру все, чого вчить римська церква. Це зручно, і так було завжди. Люди не готові приймати справжнє ВЧЕННЯ Радомира і Магдалини, яке вимагало праці й самостійного мислення. Натомість їм завжди подобалося і вони схвалювали все найпростіше: коли їм казали, у що треба вірити, що можна приймати, а що потрібно заперечувати.
На хвилину мені стало дуже страшно — слова Севіра дуже нагадували висловлювання Карафи!.. Але моя «бунтівна» душа ніяк не хотіла погодитися, що кровожерливий убивця — Папа — хоч у чомусь міг мати цілковиту рацію..
.



Юдейський пророк Джошуа
зі своєю жінкою Марією.

— Мислячі Темні потребували такої рабської «віри» – щоб зміцнити своє панування в нашому нестійкому світі, що тільки зароджувався... аби ніколи вже не дозволити йому народитися... — спокійно вів далі Севір. — Саме для того, щоб успішніше поневолити нашу Землю, Мислячі Темні знайшли малий, але дуже гнучкий і марнославний, тільки їм зрозумілий єврейський народ. Через свою «гнучкість» і рухливість цей народ легко підпадав під чужий вплив і став небезпечним знаряддям у руках Мислячих Темних, які знайшли цього пророка Джошуа, що жив там колись, і хитро «переплели» історію його життя з історією життя Радомира, знищивши справжні життєписи і підклавши фальшиві, щоб наївний людський розум повірив у таку «історію».

Але і той юдейський Джошуа теж не мав нічого спільного з релігією, яку називають Християнством... Її створили за наказом імператора Костянтина, який потребував нової релігії, аби кинути народові, що виходив з-під контролю, нову «кістку». І народ, навіть не застановившись, задоволено її проковтнув... Така наразі наша Земля, Ізидоро. І змінити її наразі не вдасться. На жаль, дуже нескоро люди захочуть ДУМАТИ...
— Нехай вони ще не готові, Севіре... Але ти ж бачиш, люди дуже легко розкриваються назустріч «новому»! Хіба це не означає, що людство (по-своєму) ШУКАЄ шлях до справжнього, що люди прагнуть до ІСТИНИ, просто її нікому їм показати?..
Можна тисячу разів показувати найціннішу на світі Книгу Знань, але це нічого не дасть, якщо людина не вміє читати. Чи не так, Ізидоро?..
— Але своїх учнів ви ж ВЧИТЕ!.. — з тугою вигукнула я. — Адже перш ніж потрапили до вас, вони теж усього відразу не знали! Тож учіть людство!!! Воно варте того, щоб не зникнути!..
— Так, Ізидоро, ми вчимо наших учнів. Але обдаровані, які потрапляють до нас, знають головне — вони вміють МИСЛИТИ... А решта наразі лише «ведені». І в нас немає на них ні часу, ні бажання, доки не настане їхній час і вони будуть гідними, щоб хтось із нас їх учив
.



 
Саме сім'я пророка Джошуа перебралася півтора
тисячу років назад в Прованс (теперішній Марсель)

Севір був цілком упевнений, що має рацію, і я знала, що жодними аргументами не зможу переконати його. Тому вирішила не наполягати...
— Скажи, Севіре, що з життя Ісуса справжнє? Чи можеш розповісти, як він жив? І як трапилося, що з такою потужною і вірною опорою він усе ж програв?.. Що сталося з його дітьми і Магдалиною? Чи довго після його смерті їй вдалося прожити?
Він усміхнувся своєю чудовою усмішкою...
— Ти нагадала мені зараз юну Магдалину... Найдопитливіша з усіх, вона безконечно ставила запитання, на які навіть наші волхви не завжди знаходили відповіді!..
Севір знову «пішов» у свою сумну пам'ять, знову зустрічаючись там з тими, за ким він досі глибоко і щиро сумував.

— Вона й справді була дивовижною жінкою, Ізидоро! Ніколи не здавалася і не жаліла себе, цілком як ти... Готова будь-якої миті віддати себе за тих, кого любила. За тих, кого вважала більш гідними за себе. Та й просто — за ЖИТТЯ... Доля не пощадила її, зваливши на тендітні Магдалинині плечі тягар незворотних втрат, але вона до останньої своєї хвилини завзято боролася за своїх друзів, дітей і за всіх, хто жив на землі й після загибелі Радомира... Люди називали її Апостолом усіх Апостолів. І вона істинно була ним... Але не в тому значенні, в якому подає Марію у своїх «священних писаннях» чужа їй за своєю суттю єврейська мова. Магдалина була сильною Відункою... Золотою Марією, як її називали люди, що хоча б раз зустріли її. Вона випромінювала чисте світло Любові і Знання і, наскрізь ним просякнута, віддавала все до останку й не шкодувала себе. Її друзі дуже любили Марію і не вагаючись готові були віддати за неї життя!.. За неї і за те вчення, яке вона продовжувала поширювати після смерті свого любого чоловіка, Ісуса Радомира.

— Пробач, що я так мало знаю, Севіре, але чому ти постійно називаєш Христа Радомиром?..
— Це дуже просто, Ізидоро: Радомиром його нарекли колись батько і мати, і це його справжнє, Родове ім'я, яке розкривало його істинну суть. Це ім'я мало подвійне значення — Радість світу (Радо — мир) і Той, що несе світові Світло Знання, Світло Ра (Ра — до — мир). А Ісусом Христом його назвали вже Мислячі Темні, коли повністю змінили історію його життя. І, як бачиш, воно дуже міцно «прижилося» до нього на віки.
У юдеїв завжди було багато Ісусів. Це найбільш звичне з усіх і вельми поширене єврейське ім'я. Хоч і потішно, та прийшло воно до них із Греції... Ну а Христос (Хristos) — загалом не ім'я, по-грецьки це означає — месія або просвітлений... Постає запитання: якщо в біблії сказано, що Христос — християнин, то як пояснити язичницькі грецькі імена, які дали йому Мислячі Темні?.. Правда, цікаво? І це найменша серед тих численних помилок, Ізидоро, яких не хоче (або не може!..) побачити людина.
— Але як вона може побачити їх, якщо сліпо вірить у те, що їй подають?.. Ми маємо показати це людям! Вони повинні все це знати, Севіре! — знову не витримала я.

— Ми людям нічого не зобов’язані, Ізидоро... — різко відповів Севір. — Вони сповна задоволені тим, у що вірять. І не бажають нічого змінювати. Хочеш, аби я розповідав далі?
Він знову наглухо відгородився від мене стіною «залізної» впевненості у своїй правоті, і я не мала іншої ради, ніж кивнути у відповідь, не приховуючи сліз розчарування... Безглуздо навіть намагатися щось доводити — він жив у своєму «правильному» світі, не відволікаючись на дрібні «земні негаразди»
...



Долина Магів.

— Після жорстокої смерті Радомира Магдалина вирішила повернутися туди, де її справжній Дім, де колись давно вона народилася на світ. Напевно, усім притаманна тяга до наших «коренів», особливо коли з тієї чи іншої причини нам погано... От і вона, прибита глибоким горем, поранена і самотня, вирішила нарешті повернутися ДОДОМУ... Це місце – у загадковій Окситанії (сьогоднішня Франція, Лангедок), його назва – Долина Магів (а також — Долина Богів), воно славилося суворою, містичною величавістю і красою. Усі, хто побували там хоча б раз, полюбили Долину Магів на все життя...
— Пробач, Севіре, що перериваю, але ім'я Магдалини... чи не від Долини Магів воно пішло?.. — вигукнула я, не в змозі стриматися від відкриття, що вразило мене.
— Ти цілком маєш рацію, Ізидоро, — усміхнувся Севір. — От бачиш — ти мислиш!.. Справжня Магдалина народилася приблизно п'ятсот років тому в Окситанській Долині Магів, тому її називали Марією — Магом Долини (Маг-долини).
— Що ж це за долина — Долина Магів, Севіре?.. І чому я ніколи не чула про неї? Батько ніколи не згадував такої назви, і про це не розповідав жоден з моїх учителів?
— О, це дуже древнє і дуже потужне за своєю силою місце, Ізидоро! Земля там дарувала колись надзвичайну силу... Її називали «Землею Сонця», або «Чистою землею». Створили її рукотворно, багато тисячоліть тому... Колись там жили двоє з тих, кого люди називали Богами. Вони берегли цю Чисту Землю від «чорних сил», оскільки там була Брама Між Світами, якої сьогодні вже нема. А колись, дуже давно, це було місце приходу людей з інших світів і звісток з інших світів. Один із семи «мостів» Землі... На жаль, його знищено через безглузду помилку Людини.
Потім, через багато століть, у цій долині почали народжуватися обдаровані діти. І для них, сильних, але необізнаних, ми створили там нову «метеору»... Назвали її Раведою (Ра-відати). Це була наче молодша сестра нашої Метеори, у якій теж навчали Знання, але значно простішого, ніж учили ми, оскільки Раведа була відкрита для всіх без винятку обдарованих. Там не давали Сокровенних Знань, а лише те, що могло допомогти їм жити зі своєю ношею, що могло навчити пізнати й контролювати свій дивовижний Дар.
Поступово в Раведу почали сходитися дуже різні обдаровані з найдальших країв Землі, спраглі вчитися. І саме тому, що Раведа була відкритою для всіх, інколи туди приходили й «сірі» обдаровані, яких теж навчали Знання, сподіваючись, що одного разу до них обов'язково повернеться їх загублена Світла Душа.
Згодом цю Долину назвали Долиною Магів, ніби попереджуючи необізнаних про можливість натрапити там на несподівані і незвичайні чудеса... народжені думкою і серцем обдарованих...
З Магдалиною і Відункою Марією прийшли туди шість лицарів Храму. За допомогою друзів, що там жили, оселилися в їхніх незвичних замках-фортецях, споруджених на живих «точках сили», що давали тим, хто у них жив, природну силу і захист.

Замок Пейпертуз (Peypertuse) Замок Монтсегюр (Montsegur) Замок Пюлоран (Puilaurens)






Замок Пуїверт (Puivert) Замок Керібюс (Queribus) Замок Ластур (Lastours)






Магдалина на якийсь час усамітнилася зі своєю малолітньою донечкою в печерах, бажаючи віддалитися від будь-якої метушні; її зболена душа прагнула спокою...



Скорботна Магдалина в печерах...

— Покажи мені її, Севіре!.. — не витримавши, попросила я. — Покажи мені, будь ласка, Магдалину...
На свій превеликий подив, замість суворих кам'яних печер я побачила лагідне, блакитне море, на піщаному березі якого стояла жінка. Я відразу впізнала її — це була Марія Магдалина... Єдине кохання Радомира, його дружина, мати його чудових дітей... і його вдова
.



Картина Ель Греко «Магдалина»

Вона стояла пряма і горда, незламна і сильна... І лише на її чистому тонкому обличчі проглядав пекучий прихований біль... Вона була ще дуже схожою на ту чудову, світлу дівчинку, яку колись показав мені Севір... але тепер її веселе, миле обличчя затьмарювала справжня «доросла» туга...
Магдалинина тепла і ніжна жіночна краса захоплювала і молодих, і старих, змушуючи поважати її, залишатися з нею, служити їй і любити її, як можна любити тільки мрію, що раптом втілилася в людину....
Вона дуже спокійно і зосереджено вдивлялася кудись у далечінь, ніби чогось чекала. А поряд з нею, чіпко обійнявши її коліна, горнулася крихітна дівчинка — ще одна маленька Магдалина!.. Фантастично схожа на свою матір — таке саме довге золоте волосся... такі самі променисті блакитні очі... і такі самі забавні, веселі ямочки на ніжних усміхнених щоках. Дівчинка була надзвичайно доброю і веселою. Але мама здавалася такою сумною, що маля не наважувалося її непокоїти, а тихо стояло, тісно притиснувшись, ніби чекало, коли вже мине ця дивна, незрозуміла мамина журба...

Лагідний вітерець ліниво вигравав у золотих пасмах довгого Магдалининого волосся, часом пробігаючи по її ніжних щоках, обережно торкаючись їх теплим морським подихом...
Вона завмерла, ніби статуя, і лише в її сумних очах було напружене чекання...
Раптом дуже далеко на горизонті з’явилася біла точка, що повільно перетворювалася на далекі вітрила. Магдалина відразу ожила, міцно притиснула до себе донечку і якомога веселіше сказала:
— Ну от ми й дочекалися, моє золотко! Адже ти хотіла побачити, звідки мама прийшла в цю країну? Хотіла?.. От і попливемо з тобою далеко-далеко, доки не доберемося до найдальшого берега, де наш ДІМ... Ти полюбиш його так само сильно, як любила я. Обіцяю.

Нахилившись, Магдалина обійняла свою крихітну донечку, ніби бажаючи захистити її від тих бід, які виділа в майбутньому її витончена, лагідна душа.
— Мамусю, скажи, тато теж попливе з нами? Ми ж не можемо його тут залишити? Правда? — і раптом похопившись, здивовано запитала: — А чому його так довго немає?.. Вже майже два місяці ми його не бачили... Мамо, де тато?
Очі Магдалини стали суворими і відчуженими... І я відразу зрозуміла — її мала донька ще не знала, що тато вже ніколи нікуди з ними не попливе, бо саме два місяці тому його коротке життя завершилося на хресті... А нещасна Магдалина, мабуть, ніяк не наважувалася сказати цьому маленькому, чистому маляті про таку страшну, нелюдяну біду. Та і як могла сказати про це їй, крихітній і беззахисній? Як пояснити, що були люди, які ненавиділи її доброго, світлого тата?.. Що вони жадали його смерті. І що ніхто з лицарів Храму — його друзів — не зміг його врятувати...

І вона відповідала так само лагідно й упевнено, прагнучи заспокоїти своє стривожене дитя.
— Тато не попливе з нами, ангеле мій. І твій улюблений братик, Світлодар – теж.... У них є обов’язок, який вони мають виконати. Ти ж пам'ятаєш, я розповідала тобі, що таке обов’язок? Пам'ятаєш?.. Ми попливемо разом з друзями — ти і я... Я знаю, ти їх любиш. Тобі з ними буде добре, моя люба. І я завжди буду з тобою. Обіцяю.
Дівчинка заспокоїлася, і вже веселіше запитала:
— Мамо, скажи, а у твоїй країні багато маленьких дівчаток? У мене там буде подруга? А то я все з дорослими і з дорослими... А з ними нецікаво. І бавитися вони не вміють.
— Люба, а як же твій дядько Радан? — усміхнувшись, запитала Магдалина. — Адже Тобі з ним завжди цікаво. І казки він тобі розповідає захопливі, правда?
Мала подумала трошки, а потім дуже серйозно заявила:
— Ну, може, не так уже з ними й погано, з дорослими. Але я все одно сумую за друзями... Адже я маленька, чи не так? От і друзі в мене мають бути маленькими. А дорослі – лише інколи.
Магдалина здивовано на неї поглянула і, несподівано схопивши доньку на руки, дзвінко розцілувала в обидві щоки.
— Ти маєш рацію, золотко! Дорослі мають гратися з тобою тільки іноді. Я обіцяю — ми знайдемо там для тебе найкращу подругу! Тобі треба лише трохи зачекати. Ти ж умієш? Ти в нас найтерплячіша дівчинка на світі, правда?...

Цей простий, теплий діалог двох самотніх люблячих істот запав мені в саму душу!.. І так хотілося вірити, що в них усе буде добре! Що зла доля омине їх і що життя їхнє буде світлим і добрим!.. Але я знала, що, на жаль, у них, як і в мене, так не буде...
За що ми платили таку ціну?!.. Чому наші долі такі безжалісні й жорстокі?
Я ще не встигла обернутися до Севіра, щоб задати наступне запитання, а вже з'явилося нове видіння, від якого мені просто перехопило подих...

У прохолодній тіні величезного старого платана, на смішних низьких лавках сиділи четверо осіб. Двоє з них – ще зовсім молоді й дуже схожі один на одного. Третій – сивоволосий старець, високий і сильний, як захисна скеля. На колінах тримав хлопчика, якому було від сили 8–9 років.
Звісно, Севіру не потрібно було пояснювати мені, хто це...



На цій іконі Радомир дуже
схожий на того, яким
його виділа Ізидора...

Радомира я впізнала одразу, бо в нього збереглося чимало рис від того дивовижного світлого хлопця, якого я бачила під час перших відвідин Метеори. Тільки тепер він змужнів, подорослішав і став суворішим. Його сині, пронизливі очі дивилися на світ уважно і жорстко, ніби кажучи:
«Якщо не віриш мені — послухай ще раз, ну а якщо й тоді не повіриш — іди. Життя надто цінне, аби віддавати його тим, хто не вартий».

Він уже не був тим «велелюбним» наївним хлопчиком, якому здавалося, що він спроможний змінити будь-яку людину... що в силі змінити весь світ... Тепер Радомир був Воїном. Це підтверджував весь його вигляд — внутрішня зосередженість, аскетично тонке, але дуже сильне тіло, уперта складка в куточках яскравих стиснутих губ, пронизливий погляд його синіх очей, що спалахували сталевим відтінком... А також неймовірна сила, що нуртувала в ньому і змушувала друзів поважати його (а ворогів – зважати на нього!), відверто переконувала, що він – справжній Воїн і в жодному разі не безпорадний і м'якосердий Бог, яким так наполегливо намагалася його подати християнська церква, яку він ненавидів. Крім того... У нього була дивовижна усмішка, яка, мабуть, тепер дедалі рідше з'являлася на втомленому, виснаженому важкими думами обличчі. Але коли він усміхався — довколишній світ добрішав, зігрітий його чудовим, безмежним теплом. Це тепло наповнювало щастям усі самотні, обділені душі!.. І саме в ньому виявлялася справжня суть Радомира! У ньому розкривалася його істинна, любляча Душа.

Радан (а це, безперечно, був він) виглядав трохи молодшим і веселішим (хоча на рік старший від Радомира). Дивився на світ радісно і безстрашно, ніби жодна біда просто не могла, не мала права його торкнутися. Ніби всяке горе мало його оминути... Він, поза сумнівом, завжди був душею будь-яких зборів, освітлюючи їх своєю радісною, світлою присутністю. Хлопець ніби іскрився якимсь радісним внутрішнім світлом, яке обеззброювало молодих і старих, змушуючи беззастережно його любити й оберігати, як коштовний скарб, що приходить потішити Землю раз на тисячу років. Він був усмішливим і яскравим, як літнє сонечко, з обличчям, обвитим м'якими золотими кучерями, на нього хотілося дивитися, милуватися ним, забуваючи про жорстокість і злобу навколишнього світу....

Третій «учасник» маленьких зборів дуже відрізнявся від обох братів... Насамперед, був значно старшим і мудрішим. Здавалося, носив на своїх плечах весь важезний тягар Землі, якось примудряючись з цим жити й не ламатися і водночас берегти у своїй широкій душі добро і любов до людей, що оточували його. Поряд з ним дорослі здавалися нетямущими дітьми, що прийшли до мудрого Батька для поради...



Син Радомира – Світлодар. Той,
що несе світло. Мозаїка в церкві
святого Іоана, Картахена.

Він був дуже високим і сильним, як велика незламна фортеця, перевірена роками важких воєн і бід.... Погляд його уважних сірих очей був колючим, але дуже добрим, а самі очі вражали кольором — неймовірно світлі і яскраві, які бувають лише в ранній юності, доки їх не затьмарюють чорні хмари гіркоти і сліз. Цією могутньою, теплою людиною був, звісно, Волхв Іоан...

А хлопчик, спокійно розмістившись на могутніх колінах старця, про щось дуже зосереджено розмірковував, не зважаючи на довколишніх. Попри свій дуже юний вік, здавався дуже розумним і спокійним, наповненим внутрішньою силою і світлом. Його личко було зосередженим і серйозним, ніби малий вирішував для себе якесь дуже важливе і складне завдання. Як і його батько, був світловолосим і блакитнооким. Тільки риси обличчя були напрочуд м'якими і ніжними, більше схожими на матір — Світлу Марію Магдалину.

Обіднє повітря навколо було сухим і спекотним, як розжарена піч. Стомлені спекою мухи зліталися до дерева і, ліниво повзаючи по його неосяжному стволу, надокучливо дзижчали, непокоячи чотирьох співбесідників, що відпочивали в широкій тіні старого платана. Під гостинно розкинутими гілками тішила око зелень і віяло приємною прохолодою – просто з-під коріння могутнього дерева жваво дзюрчав грайливий тоненький струмочок. Підстрибуючи на кожному камінчику й купині, він весело розбризкував блискучі прозорі краплі й біг собі далі, приємно освіжаючи довколишній простір. Поруч з ним дихалося легко і чисто. Захищені від обідньої спеки, люди відпочивали, з насолодою вбираючи прохолодну, дорогоцінну вологу... Пахло землею і травами. Світ здавався спокійним, добрим і безпечним.



Радомир намагався
врятувати юдеїв...

Я не розумію їх, Учителю... — замислено промовив Радомир. — Удень вони м'які, ввечері — лагідні, вночі — хижі й підступні... Вони мінливі й непередбачувані. Як мені зрозуміти їх, підкажи! Я не можу врятувати народ, не зрозумівши його... Що ж мені робити, Вчителю?
Іоан дивився на нього дуже лагідно – так дивиться батько на улюбленого сина, і нарешті промовив глибоким, низьким голосом:
— Ти знаєш їхню мову — спробуй розкрити її, якщо зможеш. Бо мова — дзеркало душі. Колись наші Боги прокляли цей народ, оскільки він прийшов сюди на погибель Землі... Ми намагалися допомогти йому, посилаючи сюди тебе. І твій Обов’язок — зробити все, щоб змінити їхню суть, інакше вони знищать тебе... А потім і всіх решту живих. І не тому, що вони сильні, а тому що брехливі і хитрі, і знищують нас, як чума. — Вони далекі від мене, Вчителю... Навіть ті, що є друзями. Я не можу відчути їх, не можу відкрити їхні холодні душі.
— А навіщо ж тоді вони потрібні нам, тату? — раптом долучився до розмови дорослих малий «учасник» зборів.
— Ми прийшли до них, щоб врятувати їх, Світлодаре... Аби витягнути занозу з їхнього хворого серця.
— Але ти сам кажеш, що вони не хочуть. Хіба можна лікувати хворого, якщо він відмовляється?
— Вустами немовляти глаголить Істина, Радомире! — вигукнув Радан, що досі тільки слухав. — Подумай, адже якщо вони самі цього не хочуть, чи можеш ти насильно змусити людей змінитися?.. І вже тим більше — цілий народ! Вони чужі нам у своїй вірі, у понятті Честі... якої, по-моєму, у них навіть нема. Йди, мій брате! Вони знищать тебе. Вони не варті й дня твого Життя! Подумай про дітей... про Магдалину! Подумай про тих, хто любить тебе!..

Радомир тільки сумно похитав головою, лагідно скуйовдивши золотоволосу голову свого старшого брата.
— Я не можу піти, Радане, не маю такого права... Навіть якщо мені не вдасться допомогти їм — я не можу піти. Це буде схоже на втечу. Я не можу зрадити Батька, не можу зрадити себе...
— Людей неможливо змусити змінитися, якщо вони самі цього не хочуть. Це буде лише брехнею. Їм не потрібна твоя допомога, Радомире. Вони не приймуть твого вчення. Подумай, брате...
Іоан сумно спостерігав за суперечкою своїх улюблених учнів, знаючи, що вони обоє мають рацію і що жоден з них не відступиться й захищатиме свою правду... Молоді і сильні, вони хотіли жити, любити, спостерігати, як виростають їхні діти, боротися за своє щастя, за спокій і безпеку інших гідних людей. Але доля розпорядилася інакше. Вони обоє йшли на страждання і, можливо, навіть на загибель, за тих самих інших, але в цьому разі — негідних людей, які ненавиділи їх і їхнє Вчення і безсовісно зрадили їх. Це скидалося на фарс, на абсурдне сновидіння... Й Іоан ніяк не погоджувався пробачити їх батька, мудрого Білого Волхва, що так легко віддав своїх чудових, казково обдарованих дітей на потіху глумливим юдеям, нібито для порятунку їх брехливих, жорстоких душ.

— Старію... Надто швидко старію... — відволікшись, уголос промовив Іоан.
Усі троє здивовано в нього втупилися й відразу дружно розреготалися... Кого неможливо було уявити «старим», то це Іоана, чиїй силі й моці могли б позаздрити навіть вони, молоді.
Видіння зникло. А мені так хотілося його втримати!.. На душі тепер було порожньо і самотньо. Я не хотіла розставатися з цими мужніми людьми, не хотіла повертатися в реальність...
— Покажи мені ще, Севіре!!! — жадібно благала я. — Вони допоможуть мені вистояти. Покажи мені ще Магдалину...

— Що ти хочеш побачити, Ізидоро?
Севір був терплячий і м'який, як старший брат, що проводжав свою улюблену сестру. От тільки він проводжав мене назавжди...
— Скажи, Севіре, чому ніде не зафіксовано, що в Магдалини було двоє дітей? Адже мали зберегтися хоча б якісь відомості?
— Звісно, про це згадували, Ізидоро! І не тільки згадували... Найкращі художники колись змальовували Магдалину, що гордо чекає спадкоємця. Тільки мало що з цього збереглося, на жаль. Церква не могла допустити такого «скандалу», оскільки це ніяк не вписувалося в «історію», яку вона створювала... Але дещо все ж дійшло до нас, мабуть, через недогляд чи неуважність тих, хто при владі, Мислячих Темних...





Кращі художники малювали Магдалину, гордо чекаючи свого спадкоємця

— Як вони могли таке допустити? Я завжди думала, що Мислячі Темні – досить розумні й обережні. Адже це могло допомогти людям побачити брехню, що її подають їм «святі» отці церкви. Хіба не так?
Чи замислився хтось, Ізидоро?.. — Я сумно похитала головою. — От бачиш... Люди не завдають їм надто значних клопотів...
— Чи можеш показати, як вона вчила, Севіре?..

Я, як дитя, квапилася ставити запитання, перескакуючи з теми на тему, прагнучи побачити й дізнатися якомога більше за той час, що в мене був і який уже майже повністю збіг...
І я знову побачила Магдалину... Довкола неї колом сиділи люди різного віку — молоді і старі, всі без винятку з довгим волоссям, одягнені в простий темно-синій одяг. Магдалина – у білому, з розпущеним по плечах волоссям, що вкривало її чудовим золотим плащем. Приміщення, в якому вони перебували, нагадувало витвір божевільного архітектора, що втілив у застиглому камені свою найефектнішу мрію.
..


Печери Лонгрів (Longrives), Languedoc

Це була печера, схожа на величний кафедральний собор... який, з дивної примхи, навіщось побудувала там природа. Висота цього «собору» сягала неймовірних розмірів, його дивовижні кам'яні бурульки линули просто «в небо» і, «плачучи» й десь угорі зливаючись у чудесний візерунок, знову падали вниз, зависаючи просто над головами присутніх... Природного освітлення в печері, звісно, не було. Також не горіли свічки і в щілини не просочувалося, як зазвичай, слабке денне світло. Однак цю незвичайну «залу» м'яко освітлювало приємне і рівномірне золотисте сяйво, що йшло невідомо звідки й давало змогу вільно спілкуватися і навіть читати...
Люди, що сиділи довкола Магдалини, дуже зосереджено й уважно спостерігали за її витягнутими вперед руками. Раптом між її долонями з'явилося яскраве золоте світіння, яке почало згущуватися у величезну блакитнувату кулю, що ущільнювалася на очах, доки не стала схожа на... планету!..
— Севіре, що це?.. — здивовано прошепотіла я. — Це ж наша Земля?

Він тільки дружньо усміхнувся, не відповідаючи й нічого не пояснюючи. А я й далі заворожено дивилася на чудову жінку, в руках якої так просто і легко «народжувалися» планети!.. Я ніколи не бачила Землі збоку, лише на малюнках, але чомусь була абсолютно впевнена, що це саме вона. Тим часом уже з'явилася друга планета, потім ще одна... і ще... Вони кружляли навколо Магдалини, ніби чарівні, а вона, спокійно усміхаючись, щось пояснювала присутнім, наче зовсім не втомилася, і не зважала на здивовані обличчя, ніби говорила про щось звичайне і буденне. Я зрозуміла — вона вчила їх астрономії!.. За цю науку навіть у мій час не «гладили» по голові і за неї дуже легко було потрапити просто на вогнище... А Магдалина граючись вчила цього вже тоді — далеких п'ятсот років тому!!!

Видіння зникло. А я, цілком приголомшена, ніяк не могла отямитися, щоб задати Севіру своє наступне запитання...
— Хто ці люди, Севіре? Вони виглядають однаково і дивно... Їх ніби об'єднує спільна енергетична хвиля. І одяг у них такий самий – неначе у ченців. Хто вони?..
— О, це знамениті Катари, Ізидоро, або, як їх ще називають, — чисті. Люди назвали їх так за суворість їхніх вдач, чистоту поглядів і чесність помислів. Самі катари називали себе «дітьми», або «Лицарями Магдалини»... ними вони й були. Магдалина СТВОРИЛА цей народ, щоб потім (коли її вже не буде) він поширював серед людей Світло і Знання, протиставляючи це брехливому вченню «святійшої» церкви. Катари – найвірніші й найталановитіші учні Магдалини. Дивовижний і чистий народ: несли світові ЇЇ вчення, посвячуючи цьому свої життя. Вони ставали магами й алхіміками, чарівниками і вченими, лікарями і філософами... Їм підкорялися таємниці всесвіту, вони були охоронцями мудрості Радомира — сокровенних Знань наших далеких предків, наших Богів...
Також вони проносили у своїх серцях негаснучу любов до «прекрасної Дами»... Золотої Марії... їх Світлої і загадкової Магдалини... Катари свято берегли в серцях істинну історію перерваного життя Радомира й присягалися вберегти його дружину і дітей, за будь-яку ціну... За що пізніше, через два століття, геть усі заплатили життям... Це насправді велика і дуже сумна історія, Ізидоро. Я не впевнений, чи потрібно тобі її слухати.

— Але я хочу дізнатися про них, Севіре!.. Скажи, звідки вони з'явилися – всі обдаровані? Чи, бува, не з долини Магів?
— Ну звісно, Ізидоро, адже це був їхній дім! І саме туди повернулася Магдалина. Але було б неправильно віддавати належне лише обдарованим. Адже навіть прості селяни вчилися в Катарів читання й письма. Чимало з них знали напам'ять твори поетів, хоча це й звучить тепер неймовірно. Це була справжня Країна Мрії. Країна Світла, Знання і Віри, яку творила Магдалина. І ця Віра на диво швидко поширювалася, залучаючи до своїх лав тисячі нових «катарів», що так само наполегливо були готові захищати дароване їм Знання, як і Золоту Марію, що дарувала його...
Учення Магдалини ураганом проносилося по країнах, не оминаючи жодної мислячої людини. До лав Катарів вступали аристократи й учені, художники й пастухи, землероби і королі. Ті, в кого були багатства і землі, легко віддавали їх катарській «церкві», аби зміцнилася її велика потуга і щоб по всій Землі розійшлося Світло її Душі.
— Пробач за те, що перериваю, Севіре, але хіба в Катарів теж була своя церква?.. Хіба їхнє вчення теж було релігією?
— Поняття «церква» дуже багатогранне, Ізидоро. Це не була така церква, якою її розуміємо ми. Церквою катарів була сама Магдалина і її Духовний Храм. Тобто — Храм Світла і Знання, як і Храм Радомира, лицарями якого спершу були Тамплієри (Тамплієрами Лицарів Храму назвав король Єрусалиму Болдуїн II. Temple по-французьки — Храм.) У них не було визначеної будівлі, куди люди приходили б молитися. Церква катарів містилася в їхніх душах. Але все ж вона мала своїх апостолів (або, як їх називали, — Досконалих), першим із яких, звісно, була Магдалина. Досконалі – люди, що сягнули найвищих рівнів Знання і посвятили себе абсолютному служінню йому. Вони безперервно вдосконалювали свій Дух, майже відмовляючись від фізичної їжі і фізичного кохання. Досконалі служили людям: навчали їх свого знання, лікували тих, хто цього потребував, і захищали своїх підопічних від чіпких і небезпечних лап католицької церкви. Вони були дивовижними і самовідданими людьми, готовими до останку захищати свої Знання й Віру, і Магдалину, яка дала їм це. Шкода, що майже не збереглося щоденників катарів. Усе, що в нас є, — записи Радомира і Магдалини, але в них не відтворено подій останніх трагічних днів мужнього і світлого катарського народу, оскільки відбувалися ці події через дві сотні років після загибелі Ісуса і Магдалини.

— Скажи, Севіре, як загинула Золота Марія? У кого знайшлося стільки чорного духу, аби підняти свою брудну руку на цю чудову жінку?..
— Церква, Ізидоро... На жаль, знову та сама церква!.. Вона оскаженіла, побачивши в особі катарів найнебезпечнішого ворога, що поступово й дуже впевнено посідав її «святе» місце. І усвідомлюючи, що невдовзі її чекає крах, уже не заспокоїлася, намагаючись будь-яким способом знищити Магдалину, слушно вважаючи її основним винуватцем «злочинного» вчення і сподіваючись, що без своєї Зірки-Дороговказу катари зникнуть, не маючи ні вождя, ні Віри. Церква не розуміла, наскільки сильним і глибоким було Вчення і Знання катарів. Що це була не сліпа «віра», а спосіб їх життя, суть того, ДЛЯ ЧОГО вони жили. І тому, хоч як намагалися «святі» отці привернути на свій бік катарів, у Чистій Країні Окситанії не знайшлося навіть п'яді землі для брехливої і злочинної християнської церкви...

— Отже, таке творив не лише Карафа?!.. Невже це було завжди, Севіре?..
Мене охопив справжній жах, коли уявила глобальну картину зрад, брехні і вбивств, які вершила, намагаючись вижити, «свята» і «всепрощальна» християнська віра!..
— Як це можливо?! Як ви могли спостерігати і не втручатися? Як могли з цим жити й не божеволіти, Севіре?!!
Він нічого не відповів, добре розуміючи, що це лише «крик душі» обуреної людини. Адже я прекрасно знала його відповідь... Тому ми деякий час мовчали, як заблукалі в темряві, самотні душі...
— Як усе-таки загинула Золота Марія? Чи можеш розповісти мені про це? — не витримавши тривалої паузи, знову запитала я.
Севір сумно кивнув, показуючи, що зрозумів...
— Після того як учення Магдалини поширилося на значній частині тодішньої Європи, Папа Урбан II вирішив, що подальше зволікання – це смерть для його любої «святійшої» церкви. Добре обміркувавши свій диявольський план, він, не чекаючи, послав в Окситанію двох вірних «вигодованців» Риму, яких Магдалина знала як «друзів» катарів. І от уже вкотре чудові, світлі люди потерпіли від своєї чистоти і честі... Магдалина прийняла їх у свої дружні обійми, щедро надаючи їжу і дах. І хоча гірка доля навчила її не надто довіряти, однак підозрювати всіх було неможливо, інакше її життя і її Вчення втратили б усякий сенс. Попри все, вона ще вірила в ДОБРО...
І тоді я знову побачила їх...

Біля виходу з печери стояли Магдалина і її золотоволоса донечка, якій тоді було вже років 11–12. Обидві красиві й так само схожі одна на одну, як і колись, вони обійнялися і спостерігали за останніми захопливими хвилинами чудового окситанського заходу сонця. Печера, на вході в яку вони стояли, була дуже високо в горах і виходила просто на стрімкий обрив. А вдалині, скільки сягав погляд, величаво синіли гори, огорнені серпанком вечірнього туману. Горді й величні, наче гігантські монументи вічності і природі, вони пам'ятали мудрість і мужність Людини... Але не тієї, що жила тепер, вбиваючи і зраджуючи, володарюючи й руйнуючи. Вони пам'ятали Людину сильну і творчу, люблячу і горду, що заснувала дивовижне царство Розуму і Світла на цьому маленькому, але прекрасному клаптику Землі...



Улюблений замок Магдалини –
фортеця Монтсегюр

Просто перед Магдалиною, на самій вершині рукотворного пагорба височів її улюблений замок — фортеця Монтсегур... Уже понад вісім довгих років ця гостинна й неприступна фортеця була її справжнім домом... Домом її любої донечки, притулком її друзів і Храмом її кохання. У Монтсегурі зберігалися її спогади — найдорожчі реліквії її життя, вчення, сім'ї. Там збиралися всі її Досконалі, щоб очистити свої Душі, набратися Животворної Сили. Там минали її найдорожчі, вільні від мирської метушні години...

— Ходімо, золотко моє, сонечко все одно вже зайшло. Тепер воно тішитиме нас завтра. А зараз ходімо привітаємо наших гостей. Ти ж любиш спілкуватися, правда? От і розважатимеш їх, доки я не звільнюся.
— Не до серця вони мені, мамо. У них злі очі... І руки весь час метушаться, ніби не знають, де подітися. Недобрі вони люди, мамусю. Ти не могла б попросити їх виїхати?
Магдалина дзвінко розсміялася, ніжно обіймаючи дочку.

— Ну от іще, яка ти підозрілива! Як можемо вигнати гостей? На те й «гості», щоб надокучати нам своєю присутністю! Ти ж знаєш про це, чи не так? Ось і терпи, золотко, доки не поїдуть. А раптом уже й не повернуться ніколи? І не доведеться тобі їх розважати.

Мати й донька повернулися всередину печери, яка тепер нагадувала маленьку молільню, із цікавим кам'яним «вівтарем» у кутку. Раптом, посеред цілковитої тиші, справа голосно хруснули камінчики і біля входу в приміщення з’явилися двоє. Мабуть, з якоїсь причини вони дуже прагнули йти безшумно, і тепер чомусь здавалися мені дуже неприємними. Тільки я ніяк не могла збагнути, чому саме. Я якось відразу зрозуміла, що це і є непрохані гості Магдалини... Вона здригнулася, але відразу привітно усміхнулася і запитала в старшого:
— Як ви знайшли мене, Рамоне? Хто показав вам вхід у цю печеру?



Останній притулок Марії Магдалини

Той, кого назвали Рамоном, холодно посміхнувся і, прагнучи виглядати привітним, фальшиво-лагідно відповів:
— О, не гнівайтеся, світла Маріє! Ви ж знаєте — у мене тут чимало друзів... Я просто шукав вас, щоб поговорити про дещо важливе.
— Це місце для мене святе, Рамоне. Воно не для мирських зустрічей і розмов. Окрім моєї доньки, ніхто не міг привести вас сюди, а вона, ви бачите, зараз зі мною. Ви стежили за нами... Навіщо?
Я раптом різко відчула, як по спині потягнуло крижаним холодом — щось не так, щось мало от-от трапитися... Мені шалено хотілося закричати!.. Якось попередити... Але я розуміла, що не можу допомогти, не можу простягнути руку через століття, не можу втрутитися... не маю такого права. Події, що розвивалися переді мною, відбувалися дуже давно, і навіть якщо я змогла б зараз допомогти — це було б втручанням в історію. Адже якби я врятувала Магдалину, то чимало доль склалося б інакше, і подальша Земна історія, можливо, теж... На це мали право лише дві людини на Землі, і я, на жаль, не була однією з них...
Далі все сталося дуже швидко... Здавалося навіть, що не насправді...

Холодно посміхаючись, чоловік на ім'я Рамон несподівано схопив Магдалину ззаду за волосся і блискавично встромив у її відкриту шию вузький довгий кинджал... Прозвучав хрускіт. Навіть не встигнувши зрозуміти, що відбувається, Магдалина повисла у нього на руці, не подаючи жодних ознак життя. По її сніжно-білій одежі струмком текла яскраво-червона кров... Донька пронизливо закричала, намагаючись вирватися з рук другого недолюдка, що схопив її за тендітні плечі. Але її крик обірвали — просто, ніби кроликові, зламали тоненьку шию. Дівчинка впала поряд з тілом нещасної матері, в серце якої божевільний чоловік все ще встромляв свій закривавлений кинджал... Здавалося, він втратив розум і не годен зупинитися... Чи такою сильною була його ненависть, що скеровувала його злочинну руку?..
Нарешті все завершилося. Навіть не озирнувшись на скоєне, двоє безсердечних убивць безслідно розчинилися в печері.

Від часу їхньої несподіваної появи минуло тільки декілька коротких хвилин. Вечір був таким самим прекрасним і тихим, і лише з вершин блакитних гір на землю повільно спадала темрява. На кам'яній підлозі маленької «келії» мирно лежали жінка і дівчинка. Важкі пасма їхнього довгого золотого волосся дотикалися й перемішувалися в суцільне золоте покривало. Здавалося, убиті спали... Тільки зі страшних ран Магдалини все ще поштовхами вихлюпувалася яскраво-червона кров. Крові було неймовірно багато... Вона заливала підлогу, утворюючи величезну червону калюжу.

Від жаху й обурення у мене підкошувалися ноги... Хотілося завити вовчим голосом – я не бажала прийняти того, що трапилося!.. Не могла повірити, що все відбулося так просто і непомітно. Так легко. Адже хтось мав це бачити! Хто-небудь повинен був їх попередити!.. Але ніхто не помітив. І не попередив. Нікого тоді поруч не було... І два Світлі, Чисті Життя, обірвані чиєюсь брудною рукою, голубками відлетіли в інший, незнайомий Світ, де ніхто вже не міг заподіяти їм шкоди.
Золотої Марії тепер не було на нашій злій і невдячній Землі... Вона пішла до Радомира... Точніше — до нього відлетіла її Душа
.



Душа Марії Магдалини пішла до Радомира...

Мені було несамовито боляче і сумно за них, за себе і за всіх, хто боровся, вірячи, що може щось змінити... Та чи міг?.. Якщо всі, хто боровся, тільки гинув, чи мала сенс така війна?..
Раптом просто переді мною постала інша картина...

У тій самій маленькій кам'яній «келії» на підлозі ще лежало скривавлене тіло Магдалини, а довкола неї, схиливши коліна, стояли Лицарі її Храму... Всі були незвично одягнені в біле — у сніжно-білий довгий одяг. Вони опустили горді голови, а по суворих закам’янілих обличчях потоками текли сльози... Першим встав Волхв, другом якого колись був Іоан. Він обережно, ніби боячись пошкодити, опустив свої пальці в рану і закривавленою рукою накреслив на грудях щось схоже на кривавий хрест...

Другий зробив те саме. Вони вставали один за одним, благоговійно занурювали руки в святу кров і малювали червоні хрести на своєму сніжно-білому одязі... Я відчула, як у мене почало вставати дибки волосся. Це нагадувало якесь моторошне священнодійство, якого я наразі не могла зрозуміти...
— Навіщо вони це роблять, Севіре?.. — тихо, ніби боячись, що мене почують, запитала я пошепки.
— Це клятва, Ізидоро. Клятва вічної помсти... Вони присягнулися кров'ю Магдалини — найсвятішою для них кров'ю — помститися за її смерть. Саме відтоді Лицарі Храму почали носити білі плащі з червоними хрестами. Але майже ніхто з чужих ніколи не знав справжнього їх значення... І всі чомусь дуже швидко «забули», що лицарі Храму до загибелі Магдалини носили прості темно-коричневі балахони, не «прикрашені» жодними хрестами. Лицарі Храму, як і катари, ненавиділи хрест у тому значенні, в якому його «вшановує» християнська церква. Вони вважали його підлим і лихим знаряддям убивства, знаряддям смерті. І те, що вони малювали в себе на грудях кров'ю Магдалини, мало зовсім інше значення. А церква повністю «перекроїла» трактування хреста, яке було в Лицарів Храму, для своїх потреб, як і все решта, що стосувалося Радомира і Магдалини...
Так само, уже після її смерті, привселюдно оголосила загиблу Магдалину вуличною жінкою...
— так само заперечувала дітей Христа і його одруження з Магдалиною...
— так само знищила їх обох «в ім'я віри Христа», з якою вони обоє все життя люто боролися...
— так само знищила Катарів, використовуючи ім’я Христа... ім’я людини, Віри і Знання якого вони вчили...
— так само знищила і Тамплієрів (Лицарів Храму), оголосивши їх прибічниками диявола, оббрехавши і обливши брудом їхні вчинки і звульгаризувавши самого Магістра, який був прямим нащадком Радомира і Магдалини...

Позбувшись усіх, хто хоч якось міг звернути увагу на нікчемність і підлоту «святійших» дияволів Риму, християнська церква створила легенду і надійно підтвердила її «незаперечними доказами», які ніхто ніколи чомусь не перевіряв, і нікому не спадало на думку хоча б подумати про те, що відбувається.
— Чому ж ніде про це не говорили, Севіре? Чому загалом про це ніде не говорять?!..
Він нічого мені не відповів, мабуть, вважаючи, що все й так було гранично зрозуміло. Що нема вже про що говорити. А в мене в душі здіймалася гірка людська образа – за тих, хто так незаслужено пішов... За тих, хто ще піде. І за нього, за Севіра, який жив і не розумів, що люди повинні все це знати! Знати, аби змінитися. Щоб не вбивати того, хто прийшов на допомогу. Щоб зрозуміти, нарешті, яке дороге й прекрасне наше ЖИТТЯ. І я точно знала, що нізащо не перестану боротися!.. Навіть за таких, як Севір.

— Мені час іти, на жаль... Але дякую тобі за розповідь. Думаю, ти допоміг мені вистояти, Севіре... Чи можу поставити тобі ще одне запитання, уже не пов’язане з релігією? — він кивнув. — Що це за така красива річ поруч з тобою? Вона схожа на ту, яку я бачила під час перших відвідин Метеори, і водночас зовсім інша.
— Це Кристал Життя, Ізидоро. Один з семи, що є на Землі. Зазвичай його ніхто ніколи не бачить — він сам захищається від тих, що приходять... Але перед тобою він розкрився. Мабуть, ти готова до більшого, Ізидоро... Тому я й просив тебе залишитися в нас. Ти могла б досягти дуже багато, якби захотіла. Подумай, доки ще не пізно. Я не зможу інакше допомогти тобі. Подумай, Ізидоро...
— Дякую, Севіре. Але ти добре знаєш мою відповідь. Тому не починатимемо все знову. Мабуть, я ще повернуся до тебе... А якщо ні — щастя тобі і твоїм підопічним! Можливо, їм вдасться змінити на краще нашу Землю... Успіхів тобі, Севіре...

— Нехай буде спокій з тобою, Ізидоро... Я все ж сподіваюся, що побачу тебе ще в цьому житті. Ну а якщо ні — прошу тебе, не тримай на нас зла і там, в іншому світі... Колись, можливо, ти зрозумієш нашу правду... Може, вона не здасться тобі аж настільки поганою... Прощавай, дитя Світла. Мир Душі твоїй...
Сумно усміхнувшись йому наостанку, я заплющила очі й пішла назад «додому»...
Повернувшись просто у «свою» венеційську кімнату, я приголомшено втупилася у видовище, що постало переді мною!.. Наїжачившись, як молодий звір, що потрапив у капкан, перед Карафою стояла оскаженіла Ганна. Її очі сипали іскрами, і здавалося – ще трохи, і моя войовнича донька зірветься. Моє серце майже зупинилося, не в змозі повірити в те, що відбувається!.. Здавалося, вся моя туга, що довгими місяцями накопичилася, відразу вирветься назовні і затопить мою любу дівчинку з головою!.. Аж тепер, побачивши її, я нарешті зрозуміла, як безмежно і болісно сумувала за нею!..

Ганна дуже подорослішала й погарнішала. До її м'яких дитячих рис тепер додалася сувора життєва печать утрат, і її миле обличчя виглядало привабливішим і витонченішим. Але найбільше вразило те, що Ганна зовсім не боялася Карафи!.. Чому? Невже їй вдалося знайти щось, що могло нас від нього врятувати?!..
— А! Мадонно Ізидоро! Дуже вчасно!.. Поясніть, будь ласка, вашій упертій доньці, що зараз вам нічого не загрожує. Вона тепер зовсім нестерпна!.. Думаю, Метеора лише зіпсувала її м'який характер. Але ми це виправимо. Їй уже не потрібно туди повертатися.
— Що ви хочете цим сказати, ваша святосте? Адже ви бажали зробити з неї відьму «від Бога», чи ваші плани змінилися?

Мене трясло від хвилювання і страху за Ганну, але я знала, що в жодному разі не повинна виявляти цього перед Карафою. Варто йому зрозуміти, що його план правильний, і тоді Пекло, порівняно з підвалами Карафи, нагадуватиме перепочинок... Тому, з останніх сил прагнучи виглядати спокійно, я водночас не спускала очей з моєї чудової дівчинки. Ганна трималася так упевнено, що я могла тільки припускати — чого ж вони встигли навчити її там, у Метеорі?..
Ганна кинулася мені в обійми, зовсім не зважаючи на незадоволення Карафи. Її величезні очі сяяли, немов дві яскраві зірки на нічному італійському небі!
— Мамо, люба, я так тішуся — вони мені брехали!!! З тобою все гаразд, правда? Вони не катували тебе? Не заподіяли тобі зла?..
Вона хапала мене за руки, швидко обмацувала плечі, уважно вдивлялася в обличчя, ніби бажала впевнитися, що зі мною і справді все добре... Хоча б наразі...
— Мамусю, я так за тебе боялася!.. Так боялася, що не застану тебе живою!..
— Я кликала тебе! Хотіла попередити, щоб ти не йшла. Чому ти не говорила зі мною, люба?.. — обіймаючи свою хоробру дівчинку, тихо шепотіла я. — Він обдурив тебе, радосте моя!..
Ганна тільки щасливо усміхалася, стискаючи мене у своїх міцних обіймах, і в мене не було іншої ради, ніж робити те саме — вона аж ніяк не планувала слухати мене, твердо вірячи, що мала рацію...
— Що ж, думаю, на сьогодні обіймів досить! — незадоволено каркнув Карафа. — Чи не здається вам, Ізидоро, що тепер вам доведеться стати трохи поступливішою?... Ганна – чудова дівчина, якою будь-яка мати могла б пишатися. Адже вам дуже дороге її життя, чи не так?.. — і, зумисно зробивши паузу, додав: — Воно тепер залежить лише від вас, моя дорога Ізидоро... З цієї миті усе залежить тільки від вас.
І задоволено потираючи руки, Карафа встав, щоб вийти.

— Я розмовляла зі своїм батьком, ваша святосте... Він розповідав мені про те інше, далеке життя. Думаю, ви вжахнулися б, якби почули, що приготовано там для таких, як ви... Для злочинців. Схаменіться, ваша святосте, можливо, у вас ще є час, щоб почати розкаюватися... Можливо, ви ще зможете якось зберегти своє погане, нікчемне життя!
Карафа, здавалося, онімів... Він так здивовано дивився на мене, ніби замість мене раптом побачив привид мого батька...
— Ви хочете сказати, що говорили зі своїм померлим батьком, Ізидоро?.. — пошепки запитав він.
— О так, ваша святосте, він приходить до мене майже щодня. Ви жорстоко помилилися, думаючи, що вдасться нас таким чином роз'єднати. Адже я Відьма, а він – Відун. Отже, вбивши його, ви тільки надали нам послугу — я можу тепер усюди чути його. Можу з ним говорити... І ви вже не можете його поранити. Він недосяжний для ваших підступів.
— Що він вам розповів, Ізидоро? — з якимсь хворобливим зацікавленням запитав Карафа.
— О, він розповів чимало, ваша святосте. Колись розкажу, якщо вам буде цікаво. А тепер, з вашого дозволу, я б хотіла поспілкуватися зі своєю донькою. Якщо, звісно, ви не будете проти... Вона дуже змінилася за ці два роки... І я хотіла дізнатися про все, що з нею відбулося...
— Встигнете, Ізидоро! У вас ще буде на це час. І чимало залежатиме від вашої поведінки, моя люба. А наразі ваша донька піде зі мною. Я невдовзі повернуся, і дуже сподіваюся — ви говоритимете інакше...
У мою втомлену Душу прокрався крижаний жах смерті...
— Куди ви ведете Ганну?! Чого ви від неї хочете, ваша святосте?— боячись почути відповідь, все ж запитала я.
— О, заспокойтеся, моя люба, Ганна наразі не іде в підвал, якщо це те, про що ви подумали. Перш ніж щось вирішувати, я маю почути вашу відповідь... Як я вже казав — усе залежить від вас, Ізидоро. Приємних снів!
І пропустивши Ганну вперед, божевільний Карафа вийшов...

Почекавши кілька дуже довгих для мене хвилин, я спробувала подумки вийти на Ганну. Але не вдавалося — моя дівчинка не відповідала! Я пробувала ще і ще — результат такий самий... Ганна не відгукувалася. Цього просто не могло було бути! Я знала, вона обов’язково захоче зі мною говорити. Ми мали вирішити, що робити далі. Але Ганна не відповідала...
Я шалено хвилювалася. Спливали години. Уже буквально падала з ніг... усе-таки намагаючись викликати свою любу дівчинку. І тоді з'явився Севір...
— Твої спроби марні, Ізидоро. Він поставив на Ганну свій захист. Я не в силі тобі допомогти, бо не знаю цього захисту. Як я вже казав, його дав Карафі наш «гість», який приходив у Метеору. Пробач, не можу допомогти тобі в цьому...
— Що ж, спасибі за попередження. І за те, що прийшов, Севіре.
Він м'яко поклав руку мені на голову...
— Відпочивай, Ізидоро. Сьогодні ти нічого не зміниш. А завтра тобі може знадобитися чимало сил. Відпочивай, Дитя Світла... мої думки будуть з тобою...
Останніх слів Севіра я майже не почула, легко вислизаючи в примарний світ снів... де все лагідно і спокійно... де жив мій батько і Джіроламо... і де майже завжди все було правильно і добре... майже...

Зміст

Читати далі...