Шлях до потрібних знань

Мудрий не той, хто багато знає, а той, хто знає потрібне


Світлана де Роган-Лєвашова «Одкровення»

40. Ізидора-6. Світлодар

Ми зі Стеллою вражено мовчали, до глибини душі приголомшені розповіддю Ізидори... Мабуть, ми були ще надто малі, щоб сповна осягнути глибину підлоти, болю і брехні, що оточували тоді Ізидору.
І, напевно, наші дитячі серця були ще надто добрі й наївні, аби збагнути весь жах випробування, через яке доведеться пройти їй і Ганні... Однак дещо зрозуміли навіть ми, малі й недосвідчені. Я збагнула: те, що людям подають як правду, не обов’язково є правдою, а може виявитися звичайнісінькою брехнею, за яку, от диво, ніхто не мав наміру карати тих, хто її придумав, і ніхто чомусь не мав за неї відповідати. Люди приймали все це як щось самозрозуміле, були цілком задоволені, і ніщо в нашому світі не оберталося «з ніг на голову» від обурення. Ніхто не планував шукати винних, не прагнув доводити правду, все було спокійно й «безвітряно», ніби в наших душах – повний «штиль» вдоволення, і його не турбують божевільні «шукачі істини» й не тривожить забута всіма заснула людська совість.....

Щира, глибоко-сумна розповідь Ізидори змертвила болем наші дитячі серця, навіть не давши часу опам’ятатися... Здавалося, нема краю жорстоким мукам, що їх черстві душі потворних катів заподіювали цій дивовижній і мужній жінці!.. Мені справді було лячно і тривожно від самої думки про те, що нас чекало по завершенні її приголомшливої розповіді!..

Я подивилася на Стеллу — моя войовнича подружка налякано притискалася до Ганни, не зводячи з Ізидори великих здивованих очей... Мабуть, навіть її — таку хоробру й незламну — ошелешила людська жорстокість.
Так, ми зі Стеллою бачили більше, ніж решта дітей 5–10 років. Ми знали, що таке втрата, що означає біль... Але нам потрібно було ще дуже багато пережити, щоб зрозуміти хоча б незначну частину того, що відчувала тепер Ізидора!.. І ще я сподівалася, що мені ніколи не доведеться насправді відчути таке на собі...
Я зачаровано дивилася на цю прекрасну, сміливу, надзвичайно обдаровану жінку, не в змозі приховати сумних сліз, що навернулися на очі... Як «люди» сміли називатися ЛЮДЬМИ, чинячи з нею таке?!. Як загалом Земля терпіла таку злочинну мерзенність, дозволяла топтати себе й не розверзнула своїх глибин?!.

Ізидора все ще перебувала далеко від нас, у своїх спогадах, що глибоко ранили, і, чесно, я зовсім не хотіла, щоб вона розповідала далі... Її історія краяла мою дитячу душу, змушуючи сто разів помирати від обурення й болю. Я не була до цього готова. Не знала, як захиститися від такого звірства... Здавалося, якщо ця оповідь, що роздирала серце, не зупиниться просто зараз, я помру, не дочекавшись її закінчення. Те, що ми почули, було дуже жорстоким, і не для мого нормального дитячого розуміння...

Але Ізидора, наче нічого й не сталося, розповідала далі, і ми не мали іншої ради, окрім як знову зануритися з нею в її понівечене, але таке високе й чисте, не дожите земне ЖИТТЯ...
Наступного ранку я прокинулася дуже пізно. Мабуть, той спокій, що його подарував своїм дотиком Севір, зігрів моє понівечене серце і дав змогу трохи розслабитися, аби новий день я змогла зустріти, гордо піднявши голову – хай що мене чекало... Ганна й далі не відповідала — мабуть, Карафа твердо вирішив не дозволяти нам спілкуватися, доки я не зламаюся або доки в нього не з'явиться в цьому особливо велика потреба.

Ізольована від своєї любої дівчинки, але знаючи, що вона поруч, я намагалася придумати різноманітні способи спілкування з нею, хоча в душі чудово знала: нічого не вдасться. Карафа мав надійний план і не мав наміру змінювати його на догоду моїм бажанням. Радше навпаки — що сильніше я прагнула побачити Ганну, то довше він захоче тримати її за замком, не дозволяючи нам зустрітися. Ганна змінилася, тепер вона дуже впевнена і сильна, і це мене трохи лякало: знаючи її впертий батьків характер, я могла тільки здогадуватися, на що вона спроможна завдяки своїй наполегливості... А я так хотіла, щоб вона жила!.. Щоб кат Карафи не зазіхав на її делікатне життя, яке ще навіть повністю не розкрилося!.. Щоб у моєї дівчинки все ще було лише попереду...
У двері постукали — на порозі стояв Карафа...

— Як відпочивали, дорога Ізидоро? Сподіваюся, вашому сну не завадило те, що Ганна так близько від вас?
— Дякую за турботу, ваша святосте! Я спала на диво прекрасно! Мабуть, я заспокоїлася, тому що Ганна близько. Чи зможу сьогодні поспілкуватися з донькою?
Він був сяючим і свіжим, ніби вже зламав мене, ніби вже втілилася в життя його найбільша мрія... Я ненавиділа його впевненість у собі і у своїй перемозі! Навіть якщо він мав для цього всі підстави... Навіть якщо я знала, що дуже скоро, з волі цього божевільного Папи, піду назавжди... Я не мала наміру так просто йому здаватися — прагнула боротися. До останнього свого подиху, до останньої хвилини, відпущеної мені на Землі...
— То що ж ви вирішили, Ізидоро? — весело запитав Папа. — Як я вже казав вам, саме від цього залежить, наскільки швидко побачите Ганну. Сподіваюся, ви не змушуватимете мене вдаватися до найжорстокіших заходів? Адже ваша донька варта того, щоб її життя не обірвалося так рано, чи не так? Вона справді дуже талановита, Ізидоро. І мені щиро не хотілося б заподіювати їй зла.

— Я думала, ви знаєте мене досить давно, ваша святосте, щоб зрозуміти — погрози не змінять мого рішення... Навіть найстрашніші. Я можу померти, не витримавши болю. Але я ніколи не зраджу те, для чого живу. Пробачте мені, ваша святосте.
Карафа дивився на мене широко розплющеними очима, ніби почув щось не зовсім розумне, що дуже здивувало його.

— І ви не пошкодуєте свою прекрасну доньку?!. То ви фанатичніші, ніж я, мадонно!..
Вигукнувши це, Карафа різко встав і вийшов. А я сиділа, цілком онімівши. Не відчувала свого серця і не в змозі була втримати хаотичні думки – здавалося, наче решту своїх сил витратила на цю коротку заперечну відповідь.

Я знала, що от уже й усе... Що тепер він візьметься за Ганну. І не була впевнена, що зможу вижити, витримати все це. Не мала сил думати про помсту... Не мала сил загалом думати... Моє тіло втомилося й не бажало далі чинити опір. Мабуть, це й була межа, після якої наставало «інше» життя.
Я шалено хотіла побачити Ганну!.. Обійняти її хоча б раз на прощання!.. Відчути її бурхливу силу і сказати ще раз, що дуже її люблю...

Тоді я обернулася, почувши шум біля дверей, і побачила її! Моя дівчинка стояла, пряма і горда, наче тростинка, що не гнеться під натиском урагану, який насувається і прагне зламати її.
— Що ж, поговоріть з донькою, Ізидоро. Можливо, вона зможе внести хоч якийсь здоровий глузд до вашої заблукалої свідомості! Даю вам годину на зустріч. І спробуйте взятися за розум, Ізидоро. Інакше ця зустріч буде для вас останньою...

Карафа вже не хотів грати. На терезах було його життя. Так само, як і життя моєї любої Ганни. І якщо моя донька для нього не важила нічого, то за своє життя він був готовий на все.
— Мамусю!.. — Ганна стояла біля дверей, не в змозі поворухнутися. — Мамо, люба, як ми його знищимо?.. Адже не зуміємо, мамусю!
Зірвавшись зі стільця, я підбігла до свого єдиного скарбу, своєї дівчинки і, схопивши її в обійми, щосили стискала...
— Ой, мамусю, так ти мене задушиш!.. — дзвінко засміялася Ганна.
А моя душа вбирала цей сміх, як засуджений до смерті вбирає теплі прощальні промені сонця, що заходить...
— Ну що ти, мамусю, ми ж іще живі!.. Ми ще можемо боротися!.. Ти ж сама мені казала, що боротимешся, доки жива... От і думаймо, чи можемо щось змінити. Чи можемо позбавити світ від цього Зла.
Вона знову підтримувала мене своєю відвагою!.. Знову знаходила правильні слова...
Ця чудова хоробра дівчинка, майже дитя, навіть не уявляла, які тортури міг приготувати для неї Карафа! У якому звірячому болі могла потонути її душа... Але я знала... Знала все, що її чекало, якщо не піду йому назустріч. Якщо не погоджуся дати Папі те єдине, чого він бажав.
— Моя хороша, серце моє... Я не зможу дивитися на твої муки... Я не віддам тебе йому, моя дівчинко! Севіра і таких, як він, не хвилює, хто залишиться в цьому ЖИТТІ... То чому ж ми маємо бути іншими?.. Чому нас з тобою має хвилювати чиясь інша, чужа доля?!.

Я сама злякалася своїх слів... хоча в душі чудово розуміла, що їх спричинила лише безвихідь нашого становища. Звісно, я не планувала зрадити те, заради чого жила... Заради чого загинув мій батько і бідний Джіроламо. Просто лише на мить захотілося повірити, що можемо так просто піти з цього страшного, «чорного» карафського світу, забувши про все... забувши про інших, незнайомих нам людей. Забувши про зло...
Це була хвилинна слабкість утомленої людини, але я розуміла, що не мала права допускати навіть її. І тоді, на додаток до всього (мабуть, не витримавши насильства), пекучі злі сльози потоком потекли по моєму обличчі... А я так намагалася уникнути цього!.. Прагнула, щоб моя мила дівчинка не бачила, в які глибини відчаю занурювалася моя втомлена, понівечена болем душа...

Ганна сумно дивилася на мене величезними сірими очима, сповненими глибоким, зовсім не дитячим смутком... Вона тихо гладила мої руки, ніби бажаючи заспокоїти. А моє серце криком кричало, не бажаючи вгамуватися... Не бажаючи її втрачати. Тепер вона була єдиним сенсом мого невдалого життя. І я не могла дозволити нелюдові, який звався римським Папою, забрати його в мене!
— Мамусю, не хвилюйся за мене, — ніби прочитавши мої думки, прошепотіла Ганна. — Я не боюся болю. Але навіть якщо це буде дуже боляче, дідусь обіцяв мене забрати. Я говорила з ним учора. Він чекатиме мене, якщо нам з тобою не вдасться... І тато теж. Вони обоє чекатимуть мене там. От тільки тебе залишати буде дуже боляче... Я так люблю тебе, мамусю!..
Ганна сховалася в моїх обіймах, ніби шукаючи захисту... А я не могла її захистити... Не могла врятувати. Я не знайшла «ключа» до Карафи...
— Пробач мені, моє сонечко, я підвела тебе. Підвела нас обох... Я не знайшла шляху, аби знищити його. Пробач мені, Ганнусю...
Година минула непомітно. Ми говорили про різне, не повертаючись до вбивства Папи, оскільки обоє чудово знали: на сьогодні ми програли... І не важило, чого хотіли ми... Карафа жив, і це – найстрашніше і найголовніше. Нам не вдалося звільнити від нього наш світ. Не вдалося врятувати добрих людей. Він жив, попри всі спроби, усі бажання. Попри все...

— Тільки не здавайся йому, мамусю!.. Прошу тебе, тільки не здавайся! Я знаю, як тобі важко. Але ми всі будемо з тобою. Він не має права жити довго! Він убивця! І навіть якщо ти погодишся дати йому те, чого він прагне, він усе одно знищить нас. Не погоджуйся, мамо!!!
Двері відчинилися, на порозі знову стояв Карафа. Але тепер він виглядав чимось дуже невдоволеним. Я приблизно здогадувалася, чим саме... Карафа уже не був упевнений у своїй перемозі. І це тривожило його, оскільки це був останній шанс для нього.
— Отже, що ви вирішили, мадонно?
Я зібрала всю свою мужність, щоб приховати, як тремтить мій голос, і цілком спокійно сказала:
— Я вже стільки разів відповідала вам на це запитання, ваша святосте! Що ж могло змінитися за такий короткий час?
Здавалося, я от-от знепритомнію, але коли поглянула в очі Ганни, що сяяли гордістю, усе погане раптом кудись зникло... Якою світлою й красивою була в цю страшну хвилину моя донька!..
— Ви збожеволіли, мадонно! Невже ви зможете так просто послати свою доньку в підвал?.. Адже ви добре знаєте, що її там чекає! Схаменіться, Ізидоро!..
Раптом Ганна підійшла впритул до Карафи і дзвінким ясним голосом промовила:
— Ти не суддя і не Бог!.. Ти — лише грішник! Тому й палить Перстень Грішників твої брудні пальці!.. Думаю, він на тобі не випадково... Бо ти найпідліший з них! Ти не налякаєш мене, Карафо. І моя мати ніколи не підкорятиметься тобі!

Ганна випросталася і... плюнула Папі в обличчя. Карафа смертельно зблід. Я ніколи не бачила, аби хтось бліднув так швидко! Його обличчя буквально за долю секунди стало попелясто-сірим... а в його пекучих темних очах спалахнула смерть. Все ще перебуваючи в остовпінні від несподіваної поведінки Ганни, я раптом усе зрозуміла — вона навмисне провокувала Карафу, щоб не затягувати!.. Аби швидше щось вирішити й не мучити мене. Аби самій піти на смерть... Мою душу скрутило болем — Ганна нагадала мені дівчинку Даміану... Вона вирішувала свою долю... а я нічим не могла допомогти. Не могла втрутитися.
— Ну що ж, Ізидоро, думаю, ви дуже пошкодуєте про це. Ви погана мати. І я мав рацію щодо жінок: усі вони – породження диявола! Зокрема й моя нещасна матінка.
— Пробачте, ваша святосте, але якщо ваша мати – породження Диявола, то хто ж тоді ви?.. Адже ви — плоть її від плоті? — щиро здивувавшись з його маячливих думок, запитала я.
— О, Ізидоро, я давно знищив це в собі!.. І тільки коли побачив вас, у мені знову пробудилося почуття до жінки. Але тепер бачу, що помилявся! Ви така, як усі! Ви жахливі!.. Я ненавиджу вас і таких, як ви!
Карафа виглядав як божевільний... Я злякалася, що тепер він може вигадати для нас щось набагато гірше, ніж планував. Раптом, різко підскочивши до мене, Папа буквально заволав:
— «Так» чи «ні»?!.. Я запитую вас востаннє, Ізидоро!..
Що я мала відповісти цій нестямній людині?.. Усе вже було сказано, і я могла лише промовчати, ігноруючи його запитання.
— Даю вам тиждень, мадонно. Сподіваюся, ви все ж схаменетеся і пожалієте Ганну. І себе... — і схопивши мою доньку під руку, Карафа вискочив з кімнати.
Я аж тепер пригадала, що потрібно дихати... Папа так вразив мене своєю поведінкою, що я досі не могла схаменутися й чекала, що двері от-от знову відчиняться. Ганна смертельно образила його, і я була впевнена, що, отямившись після нападу злості, він обов'язково це пригадає. Бідна моя дівчинка!.. Її делікатне, чисте життя висіло на волосині, яка легко могла обірватися з примхливої волі Карафи...
Деякий час я намагалася ні про що не думати, щоб мій розбурханий мозок хоч трохи перепочив. Здавалося, не лише Карафа, а й весь знайомий мені світ збожеволів... і моя відважна донька теж. Що ж, наші життя продовжили ще на тиждень... Чи можна щось змінити? У всякому разі, тоді в моїй утомленій, порожній голові не було жодної бодай трохи нормальної думки. Я нічого не відчувала, навіть перестала боятися. Думаю, саме так почувалися люди, які йшли на смерть...

Чи зможу я щось змінити за короткі сім днів, якщо не зуміла знайти «ключ» до Карафи за довгі чотири роки?.. У моїй сім'ї ніхто ніколи не вірив у випадковість... Тому надія на несподіваний порятунок була б дитинною. Я знала, що допомоги не було звідки чекати. Батько, очевидно, не міг допомогти, якщо пропонував Ганні забрати її сутність, у разі невдачі... Метеора теж відмовила... Ми були самі, і допомагати собі мали тільки самі. Тому потрібно було думати, намагаючись у жодному разі не втрачати надії, що в цій ситуації було майже неможливо...
У кімнаті почало згущуватися повітря — з'явився Севір. Я тільки усміхнулася йому, не відчуваючи ні хвилювання, ні радості, оскільки знала — він не прийшов, аби допомогти.
— Вітаю тебе, Севіре! Що привело тебе знову?.. — спокійно запитала.
Він здивовано поглянув на мене, ніби не розумів мого спокою. Напевно, не знав, що існує межа людського страждання, до якої дуже важко дійти... Але коли доходиш, навіть найстрашніше сприймаєш байдуже – уже й боятися сили нема...

— Мені шкода, що не можу допомогти тобі, Ізидоро. Чи можу щось для тебе зробити?
— Ні, Севіре. Не можеш. Але я буду рада, якщо побудеш поруч зі мною... Мені приємно тебе бачити, — сумно відповіла я. Трохи помовчавши, додала: — Ми отримали тиждень... Потім Карафа, найімовірніше, забере наші короткі життя. Скажи, невже вони так мало варті?.. Невже і ми підемо так само просто, як пішла Магдалина? І не знайдеться нікого, хто очистив би від цього нелюда наш світ, Севіре?..
— Я не прийшов до тебе, щоб відповідати на давні запитання, мій друже... Але маю зізнатися: ти змусила мене чимало переосмислити, Ізидоро... Змусила знову побачити те, що я роками наполегливо прагнув забути. І я згоден з тобою — ми не маємо рації... Наша правда дуже «вузька» й нелюдяна. Вона стискає наші серця... І ми стаємо надто холодними, щоб робити правильні висновки про те, що відбувається. Магдалина мала рацію, коли казала, що наша Віра мертва... І ти теж маєш рацію, Ізидоро.
Я стояла, остовпіло втупившись у нього, не в силі повірити в те, що чула!.. Чи це той самий, гордий і завжди непомильний Севір, що не допускав будь-якої, навіть найменшої критики в бік його великих Учителів і його улюбленої Метеори?!!

Не зводячи з нього очей, я намагалася проникнути в його чисту, але намертво закриту від усіх, душу... Що змінило його століттями усталену думку?!. Що підштовхнуло поглянути на світ людяніше?..
— Знаю, здивував тебе, — сумно усміхнувся Севір. — Але навіть те, що я відкрився тобі, не змінить того, що відбувається. Я не знаю, як знищити Карафу. Але це знає наш Білий Волхв. Чи хочеш піти до нього ще раз, Ізидоро?
— Чи можу запитати, що змінило тебе, Севіре? — обережно запитала, не зважаючи на його останнє запитання.
Він на мить замислився, ніби прагнучи відповісти якомога правдивіше...
— Це сталося дуже давно... Від того дня, коли померла Магдалина. Я не пробачив себе і всіх нас за її смерть. Але наші закони, напевно, надто глибоко жили в нас, і я не знаходив у собі сил, щоб зізнатися в цьому. А ти яскраво нагадала мені все, що тоді відбулося... Ти теж сильна і теж віддаєш себе за тих, хто тебе потребує. Ти сколихнула в мені пам'ять, яку я століттями намагався знищити... Ти оживила в мені Золоту Марію... Дякую тобі за це, Ізидоро.
Сховавшись дуже глибоко, в очах Севіра кричав біль. Його було так багато, що він затопив мене з головою!.. І мені важко було повірити, що я нарешті відкрила його теплу, чисту душу. Що нарешті він знову живий!..
— Севіре, що ж мені робити? Хіба тобі не страшно, що світом правлять такі нелюди, як Карафа?..
— Я вже запропонував тобі, Ізидоро: ходімо ще раз у Метеору, щоб побачити Владику... Тільки він може тобі допомогти. Я, на жаль, не можу...

Я вперше так виразно відчувала його розчарування... Розчарування у своїй безпорадності... Розчарування в тому, як він жив... Розчарування у своїй застарілій ПРАВДІ...
Очевидно, серце людини не завжди здатне боротися з тим, до чого звикло, у що вірило ціле своє свідоме життя... І Севір не міг так просто і цілковито змінитися, навіть усвідомлюючи, що помиляється. Він прожив століття, вірячи, що допомагає людям... вірячи, що робить саме те, що колись має врятувати нашу недосконалу Землю, має допомогти їй, нарешті, народитися... Вірив у добро і в майбутнє, незважаючи на втрати і біль, яких міг уникнути, якби відкрив своє серце раніше...

Але всі ми, мабуть, недосконалі — навіть Севір. І хоч яке болісне розчарування, з ним доводиться жити, виправляючи якісь старі помилки і здійснюючи нові, без яких наше Земне життя було б несправжнім...
— Чи матимеш трохи часу для мене, Севіре? Я хотіла б знати те, чого ти не встиг розповісти під час нашої попередньої зустрічі. Я не втомила тебе запитаннями? Якщо так, скажи, і я намагатимуся не докучати. Але якщо ти погодишся порозмовляти зі мною, то зробиш мені чудовий подарунок, оскільки того, що знаєш ти, мені не розповість уже ніхто, доки я ще тут, на Землі...
— А Ганна?.. Хіба ти не волієш провести час із нею?
— Я кликала її... Але моя дівчинка, напевно, спить, бо не відповідає... Гадаю, вона втомилася. Не хочу тривожити її спокій. Тому поговори зі мною, Севіре.
Він з сумом і розумінням поглянув мені в очі й тихо запитав:
— Що ти хочеш знати, мій друже? Запитуй — я намагатимуся відповісти на все, що тебе турбує.
— Світлодар, Севіре... Що з ним сталося? Як прожив своє життя на Землі син Радомира і Магдалини?..
Севір замислився... Нарешті, глибоко зітхнувши, ніби скидаючи ману минулого, почав чергову захопливу розповідь...
— Після розп'яття і смерті Радомира лицарі Храму відвезли Світлодара до Іспанії, аби врятувати його від кривавих лап «святійшої» церкви, яка за будь-яку ціну намагалася знайти і знищити його, оскільки хлопчик був найнебезпечнішим живим свідком, а також прямим продовжувачем Радомирового Дерева Життя, яке колись мало змінити наш світ.

Світлодар жив і пізнавав навколишній світ у сім'ї іспанського вельможі, вірних послідовників учення Радомира і Магдалини. Своїх дітей, на їх превеликий жаль, у них не було, тому «нова сім'я» прийняла хлопчика дуже сердечно, прагнучи створити йому якомога затишнішу й теплішу домашню атмосферу. Там його назвали Аморі (що означало — любий, коханий), оскільки своїм справжнім ім'ям Світлодарові небезпечно було називатися. Воно звучало надто незвично для чужого вуха, і ризикувати через це життям Світлодара було більш ніж нерозсудливо. Тому для всіх Світлодар був хлопчиком Аморі, а справжнім іменем його називали тільки друзі й сім'я. І лише тоді, коли поруч не було чужих...
Світлодар не забув загибелі любого батька й дотепер дуже страждав. У своєму дитячому сердечку він присягнувся «переробити» цей жорстокий і невдячний світ. Присягнувся посвятити своє майбутнє життя іншим, аби продемонструвати, як гаряче й самовіддано любив Життя і як люто боровся за Добро і Світло його загиблий батько...

В Іспанії разом зі Світлодаром був його рідний дядько — Радан, що не покидав хлопчика ні вночі, ні вдень, постійно хвилюючись за його делікатне, ще не сформоване повністю життя.
Радан душі не чув у своєму чудовому племіннику! І його безмежно лякало, що одного дня хтось обов'язково вистежить їх і обірве цінне життя маленького Світлодара, якому вже тоді, з найперших років існування, сувора доля призначала нести факел Світла і Знання в наш безжалісний, але такий рідний і знайомий, Земний світ.
Минуло вісім напружених років. Світлодар виріс чудовим юнаком і тепер був значно подібнішим до свого мужнього батька — Ісуса-Радомира. Змужнів і зміцнів, а в його чистих блакитних очах дедалі частіше з'являвся знайомий сталевий відтінок, що колись так яскраво спалахував в очах його батька.
Світлодар дуже старанно вчився, усією душею сподіваючись колись стати схожим на Радомира. Мудрості і Знання його навчав Волхв Істень – він прийшов туди. Так, так, Ізидоро! — помітивши моє здивування, усміхнувся Севір. — Той самий Істень, якого ти зустріла в Метеорі. Істень з Раданом прагнули всіляко розвивати живе мислення Світлодара, намагаючись якнайширше відкрити для нього загадковий Світ Знань, аби (в разі біди) хлопчик не був безпорадним і вмів за себе постояти, опинившись віч-на-віч з ворогом або з втратами.

Колись дуже давно попрощавшись зі своєю чудовою сестричкою і з Магдалиною, Світлодар уже ніколи не побачив їх живими... І хоча майже щомісяця хтось приносив йому від них свіжу звісточку, його самотнє серце глибоко сумувало за матір’ю і сестрою — його єдиною справжньою сім'єю, окрім дядька Радана. Але, попри ранній вік, Світлодар уже тоді навчився не виявляти своїх почуттів, що їх вважав непростимою слабкістю справжнього чоловіка. Він прагнув вирости Воїном, як його батько, і не хотів виявляти свою вразливість навколишнім. Так його вчив дядько Радан... і так просила у своїх посланнях матір... далека й дорога Золота Марія.
Після безглуздої і страшної загибелі Магдалини внутрішній світ Світлодара перетворився на суцільний біль... Його поранена душа відмовлялася змиритися з цією несправедливою втратою. І хоча дядько Радан готував його до ймовірності цього давно — нещастя звалилося на хлопця ураганом нестерпної муки, від якої не було рятунку... Його душа страждала, корчившись у безсилому гніві, бо вже нічого не можна змінити... нічого не можна повернути назад. Його чудова, ніжна мати пішла в далекий і незнайомий світ і забрала з собою його любу маленьку сестричку...

Тепер він сам у цій жорстокій, холодній реальності, і навіть ще не встиг стати справжнім дорослим чоловіком, не зумів остаточно збагнути, як вижити серед цієї ненависті й ворожості...
Але кров Радомира і Магдалини, мабуть, недаремно текла в їх єдиному синові — вистраждавши свій біль і не втративши стійкості, Світлодар здивував навіть Радана, який (як ніхто інший!) знав, наскільки глибоко ранимою може бути душа і як важко інколи повернутися туди, де вже немає тих, кого ти любив і за ким так щиро і сильно сумував...

Світлодар не хотів здаватися на ласку горя і болю... Що безжальніше «било» його життя, то запекліше він прагнув боротися, пізнавати шляхи до Світла, Добра й порятунку заблукалих у пітьмі людських душ... Люди йшли до нього потоком, благаючи про допомогу. Хтось хотів позбутися хвороби, хтось – вилікувати серце, а дехто просто прагнув до Світла, яким Світлодар щедро ділився.
Тривога Радана зростала. Слава про «чудеса», що їх чинить його необережний племінник, перевалила за Піренейські гори... Дедалі більше страждальців бажали вдатися по допомогу до новоявленого «чудотворця». А він, ніби не помічаючи небезпеки, що назрівала, й далі нікому не відмовляв, упевнено йдучи шляхом загиблого Радомира...

Минуло ще декілька тривожних років. Світлодар мужнів, ставав дедалі сильнішим і спокійнішим. Разом із Раданом вони давно переселилися в Окситанію – здавалося, там навіть повітря дихало вченням його матері, передчасно загиблої Магдалини. Лицарі Храму, які вижили, з широкими обіймами прийняли її сина і присяглися оберігати його й допомагати йому, скільки в них вистачить на це сил.
І от одного разу настав день, коли Радан відчув справжню, відкриту небезпеку... Це була восьма річниця смерті Золотої Марії і Вести — любих матері і сестри Світлодара
...




Долина магів

Поглянь, Ізидоро... — тихо промовив Севір. — Я покажу тобі, якщо хочеш.
Переді мною відразу постала яскрава, але тужлива, жива картина.....
Похмурі, оповиті туманом гори щедро скроплював надокучливий дощ із мжичкою, залишаючи в душі відчуття невпевненості і смутку... Сіра, непроглядна імла кутала довколишні замки в кокони туману, перетворюючи їх на самотніх стражів, що охороняли в долині вічний спокій...
Долина Магів понуро споглядала на похмуру, гнітючу картину, згадуючи яскраві, радісні дні, освітлені променями спекотного літнього сонця... І від цього все навколо сумнішало
.


 

Вхід в печеру, в якій
загинула Магдалина

Високий і стрункий молодий чоловік завмерло стояв біля входу до знайомої печери, не ворушився й не подавав жодних ознак життя, ніби сумна кам'яна статуя, що її незнайомий майстер вибив просто в цій холодній кам'яній скелі...
Я зрозуміла — це, мабуть, і є дорослий Світлодар.
Змужнілий і сильний. Владний і водночас дуже добрий... Горда, високо піднята голова свідчила про безстрашність і честь. Дуже довге світле волосся, пов'язане на чолі червоною стрічкою, спадало важкими хвилями за плечі, роблячи його схожим на древнього короля... гордого нащадка Меравінглів.
Притулившись до вологого каменя, Світлодар стояв, не відчуваючи ні холоду, ні вологи, точніше — не відчуваючи нічого...
Тут, рівно вісім років тому, померла його мати — Золота Марія, і його маленька сестра — смілива, лагідна Веста...

Вони померли, їх по-звірячому й підло вбила божевільна, зла людина... яку послали «отці» святійшої церкви.
Магдалина так і не дожила, щоб обійняти свого змужнілого сина, який так само сміливо і віддано, як вона, ішов знайомою дорогою Світла і Знання... Жорстокою земною дорогою гіркоти і втрат
...


 

Печера, в якій загинула Марія
Магдалина із своєю донькою Вестою

Світлодар не зміг пробачити собі, що його не було тут тоді, коли вони потребували його захисту, — знову тихо продовжив розповідь Севір. — Провина і гіркота гризли його чисте, гаряче серце, змушуючи ще лютіше боротися з нелюдами, що називали себе «слугами бога», «рятівниками» людської душі... Він стискав кулаки і тисячний раз присягався собі, що «перебудує» цей «неправильний» земний світ! Знищить у ньому все фальшиве, «чорне» і зле...
На широких грудях Світлодара червонів кривавий хрест Лицарів Храму... Хрест пам'яті Магдалини. І жодна Земна сила не могла змусити його забути клятву рицарської помсти.
Яким добрим і лагідним до світлих і чесних людей було його молоде серце, таким самим безжалісним і суворим до зрадників і «слуг» церкви був його холодний мозок. Світлодар був дуже рішучим і суворим у ставленні до себе, але навдивовижу терплячим і добрим до інших. І лише люди без совісті і честі викликали в нього справжню неприязнь. Він не прощав зради й брехні в будь-якій формі й воював з цією ганьбою людини всіма можливими засобами, інколи навіть знаючи, що може програти.
Раптом крізь сіру пелену дощу по навислій просто над ним скелі потекла дивна, небачена вода, темні бризки якої скроплювали стіни печери, залишаючи на ній моторошнуваті бурі краплі... Пішовши глибоко в себе, Світлодар спершу не звернув на це уваги, але потім, придивившись краще, здригнувся — вода була темно-червоною! Вона текла з гори потоком темної «людської крові», ніби сама Земля, не витримавши підлоти й жорстокості людини, відкрилася ранами всіх її гріхів...
Після першого потоку хлинув другий... третій... четвертий... Доки вся гора не струмувала потоками червоної води. Її було дуже багато... Здавалося, свята кров Магдалини волала про помсту, нагадуючи живучим про її скорботу!..
У низині бурхливі червоні потоки зливалися в один, заповнюючи широку річку Од (Aude), яка, ні на що не зважаючи, величаво пливла, омивала на шляху стіни старого Каркасна й відносила свої потоки далі, у тепле синє море
...

(Коли я відвідала ці священні місця, мені вдалося дізнатися, що вода в горах Окситанії набуває червоного забарвлення завдяки червоній глині. Але вигляд потоку «кривавої» води справді дуже вражає...).  




Червона глина в Окситанії

— Ти знову мене оберігаєш, дядьку?.. Адже я давно казав тобі — не хочу ховатися!
Радан вийшов із-за кам'яного виступу, сумно хитаючи посивілою головою. Роки не пошкодували його, наклавши на світле обличчя суворий відбиток тривог і втрат... Він уже не видався тим щасливим хлопцем, тим вічно усміхненим сонечком-Раданом, що міг колись розтопити навіть найчерствіше серце. Тепер це загартований незгодами Воїн, що намагався будь-що вберегти найдорожчий свій скарб — сина Радомира і Магдалини, єдине живе нагадування їх трагічних життів... їх мужності... їх світла і їх кохання.

— У тебе є Обов’язок, Світлодарку... Так само, як і в мене. Ти повинен вижити. Обов’язково. Бо якщо не стане й тебе — це означатиме, що твої батько і мати загинули марно. Що негідники й боягузи виграли нашу війну... Ти не маєш на це права, мій хлопче!
— Помиляєшся, дядьку. Я маю на це своє право, оскільки це моє життя! І я не дозволю комусь заздалегідь писати для нього закони. Мій батько прожив своє коротке життя, підкоряючись чужій волі... Так само, як і моя бідна мати. Лише тому, що, згідно з чужим рішенням, вони рятували тих, хто їх ненавидів. Я ж не маю наміру підкорятися волі однієї людини, навіть якщо ця людина — мій рідний дідусь. Це моє життя, і я проживу його так, як вважаю за потрібне, і чесно!.. Пробач, дядьку Радане!
Світлодар гарячкував. Його молодий розум обурювався проти чужого впливу на його власну долю. За законом молодості, він хотів сам вирішувати за себе, не дозволяючи комусь з боку впливати на його цінне життя. Радан лише сумно усміхався, спостерігаючи за своїм мужнім вихованцем... У Світлодарі всього було достатньо — сили, розуму, витримки і завзятості. Він хотів прожити своє життя чесно й відкрито... але, на жаль, ще не розумів, що з тими, хто на нього полював, відкрита війна неможлива. Тому, що в них не було ні честі, ні совісті, ні серця...

— Що ж, по-своєму ти маєш рацію, мій хлопче... Це твоє життя. І ніхто не може його прожити, окрім тебе... Я впевнений, ти проживеш його гідно. Але будь обережний, Світлодаре — у тобі тече кров твого батька, і наші вороги ніколи не відступляться від наміру знищити тебе. Бережи себе, мій рідний.
Поплескавши племінника по плечу, Радан сумно відійшов убік і сховався за виступом кам'яної скелі. Через секунду пролунав зойк і метушня. Щось важко впало на землю і настала тиша...

Світлодар кинувся на звук, але було надто пізно. На кам'яній підлозі печери, зчепившись в останніх обіймах, лежали два тіла: незнайомий йому чоловік, одягнений у плащ з червоним хрестом, і... Радан. Пронизливо скрикнувши, Світлодар кинувся до тіла дядька, яке лежало абсолютно непорушно, ніби життя вже покинуло його, навіть не дозволивши з ним попрощатися. Але, як з’ясувалося, Радан ще дихав.
— Дядьку, будь ласка, не покидай мене!.. Тільки не ти... Прошу тебе, не покидай мене, дядьку!
Світлодар розгублено стискав його у своїх міцних чоловічих обіймах, обережно гойдаючи, як маленьке дитя. Так само, як колись багато разів гойдав його Радан... Було видно, що життя покидало Радана, крапля за краплею витікаючи з його ослаблого тіла золотим струмком... І навіть зараз, знаючи, що вмирає, він непокоївся тільки про одне — як уберегти Світлодара... Як пояснити йому за ці декілька секунд те, чого так і не зумів донести за довгих двадцять п'ять років?.. І як він скаже Марії і Радомиру, там, у тому іншому, незнайомому світі, що не зумів зберегти себе, що їх син тепер зовсім сам?
..


 

Кинжал Радана

Послухай, синку... Ця людина — не Лицар Храму, — показуючи на вбитого, хрипко промовив Радан. — Я знаю їх усіх — він чужий... Розкажи про це Гундомеру... Він допоможе... Знайдіть їх... або вони знайдуть тебе. А найкраще — вирушай, Світлодарку... Вирушай до Богів. Вони захистять тебе. Це місце залите нашою кров'ю... її тут надто багато... вирушай, рідний...
Повільно-повільно очі Радана заплющилися. З розтиснутої безсилої руки з брязкотом випав на землю рицарський кинджал. Він був дуже незвичайним... Світлодар поглянув уважніше — це просто неможливо!.. Така зброя належала дуже вузькому колу лицарів, тільки тим, які колись особисто знали Іоана — на кінці рукоятки видніла золочена коронована голова...

Світлодар знав достеменно — цього клинка в Радана не було вже давно (колись він залишився в тілі його ворога). Отже, сьогодні він, захищаючись, вихопив зброю вбивці?.. Але як вона могла потрапити в чиїсь чужі руки?!. Чи міг хтось із знайомих йому лицарів Храму зрадити справу, заради якої всі вони жили?! Світлодар у це не вірив. Він знав цих людей, як самого себе. Ніхто з них не міг вчинити такої підлоти. Їх можна було лише вбити, але неможливо було змусити зрадити. У такому разі — ким була людина, що володіла цим особливим кинджалом?!.

Радан лежав нерухомий і спокійний. Усі земні турботи й гіркота покинули його назавжди... Його обличчя, що з роками зробилося жорстоким, тепер розгладилося і знову нагадувало того радісного молодого Радана, якого так любила Золота Марія і якого всією душею обожнював його загиблий брат Радомир... Він знову видавався щасливим і світлим, наче й не було поряд страшної біди, ніби в нього на душі знову радісно і спокійно...

Світлодар стояв навколішках, не кажучи ні слова. Його заціпеніле тіло тихенько погойдувалося з боку на бік, ніби допомагаючи собі вистояти, пережити цей безжалісний, підлий удар... Тут, у тій самій печері, вісім років тому не стало Магдалини... А тепер він прощався з останньою рідною людиною, залишаючись насправді зовсім сам. Радан мав рацію — це місце ввібрало надто багато їх родинної крові... Недаремно навіть струмки забарвилися багряним... ніби прагнучи сказати, щоб він вирушав... І вже ніколи не повертався.
Мене трясло в якійсь дивній лихоманці... Це було страшно! Зовсім неприпустимо і незбагненно — адже ми звалися людьми!!! І десь має бути межа людській підлості і зраді?

— Як ти зміг жити з цим так довго, Севіре? Усі ці роки, знаючи про це, як ти зумів зберегти спокій?!
Він лише сумно усміхнувся, не відповідаючи на моє запитання. А я, щиро дивуючись з мужності і стійкості цієї чудової людини, відкривала для себе цілком новий аспект його самовідданого і важкого життя... його чистої душі, що не здавалася...
— Після вбивства Радана минуло ще декілька років. Світлодар помстився за його смерть, знайшовши вбивцю. Як він і передбачав, це не був хтось із Лицарів Храму. Але вони так ніколи й не дізналися, ким насправді був чоловік, якого послали до них. Однак відомо було, що перш ніж убити Радана, він так само підло знищив прекрасного, світлого Лицаря, що йшов з ними від самого початку. Знищив тільки для того, щоб заволодіти його плащем і зброєю і створити враження, що Радана вбили свої...

Нагромадження цих гірких подій отруїло втратами душу Світлодара. Тепер у нього була тільки одна втіха — його чисте, справжнє кохання... Його люба, ніжна Маргарита... Це була чудова катарська дівчина, послідовниця вчення Золотої Марії. І вона чимось невловимо нагадувала Магдалину... Чи таким самим довгим золотим волоссям, чи м'якістю й неквапливістю рухів, а може, просто ніжністю й жіночністю обличчя, але Світлодар дуже часто ловив себе на тому, що шукає в ній дорогі серцю спогади з давнього минулого...
Через рік у них народилася дівчинка. Назвали її Марією.

Як і пообіцяли Радану, маленьку Марію відвезли до милих мужніх людей — катарів — яких Світлодар дуже добре знав і яким повністю довіряв. Вони зобов'язалися виростити Марію як свою доньку, не шкодуючи зусиль і попри будь-які загрози. Відтоді так і повелося — щойно народжувалося в лінії Радомира і Магдалини нове дитя, його віддавали на виховання людям, яких не знала і про яких не підозрювала «свята» церква. До цього вдавалися, щоб зберегти їхні безцінні життя, дати їм змогу прожити їх до кінця. Щасливі чи сумні роки...
— Але як вони могли віддавати своїх дітей, Севіре? Невже батьки ніколи вже не бачили їх?.. — вражено запитала я.

— Ну чому ж не бачили? Бачили. Просто кожна доля складалася по-різному... Деякі батьки жили поблизу, особливо матері. Іноді траплялося, що вони навіть поселялися в тих самих людей, які виховували їхніх дітей. По-різному жили... Тільки одне ніколи не змінювалося — прислужники церкви не втомлювалися йти їхнім слідом, немов шукачі, не пропускаючи найменшої можливості знищити батьків і дітей, у яких текла кров Радомира і Магдалини, люто ненавидячи за це навіть найменшу новонароджену дитину...
— Як часто вони гинули — нащадки? Чи хтось проживав своє життя повністю? Чи допомагали ви їм, Севіре? Чи допомагала їм Метеора?.. — я буквально засипала його зливою запитань, не в змозі зупинити свою нетерплячу цікавість.
Севір на мить замислився, потім сумно промовив:
— Ми намагалися допомогти... але чимало з них відмовлялися. Думаю, звістка про батька, що віддав свого сина на загибель, століттями жила в їхніх серцях, не прощаючи нас і не забуваючи. Біль може виявитися жорстоким, Ізидоро. Він не вибачає помилок. Особливо тих, які неможливо виправити...
— Чи знав ти ще когось із цих дивовижних нащадків, Севіре?

— Ну звісно, Ізидоро! Ми знали всіх, але аж ніяк не всіх вдалося побачити. Деяких, думаю, знала й ти. Але чи дозволиш спершу закінчити про Світлодара? Його доля була складною і дивною. Тобі цікаво дізнатися про неї? — Я лише кивнула, і Севір розповідав далі... — Після народження чудової донечки Світлодар вирішив нарешті виконати бажання Радана... Пам'ятаєш, умираючи, Радан просив його піти до Богів?

— Ти не зовсім маєш рацію, мій друже... Може, це не зовсім те, що люди розуміють під Богами, але на Землі завжди є хтось із тих, хто тимчасово перебуває на їхньому місці. Хто спостерігає, щоб Земля не підійшла до обриву й не настав страшний і передчасний кінець життя на ній. Світ ще не народився, Ізидоро, ти це знаєш. Землі ще потрібна постійна допомога. Але люди не мають про це відати... Вони повинні давати собі раду самі. Інакше допомога заподіє тільки шкоду. Тому Радан не так уже не мав рації, посилаючи Світлодара до тих, хто спостерігає. Він знав, що до нас Світлодар ніколи не піде. От і намагався врятувати його, захистити від нещастя. Адже Світлодар був прямим нащадком Радомира, його первістком-сином. Він був найнебезпечнішим, тому що був найближчим. І якби його вбили, ніколи вже не мав би продовження цей чудовий і світлий Рід.
Попрощавшись зі своєю любою, лагідною Маргаритою й поколисавши востаннє маленьку Марію, Світлодар вирушив у дуже далеку й непросту дорогу... У незнайому північну країну, туди, де жив той, до кого посилав його Радан. І звали якого — Мандрівником...

Мине ще дуже багато років, перш ніж Світлодар повернеться додому. Повернеться, щоб загинути... Але він проживе повне і яскраве Життя... Знайде Знання і Розуміння світу. Знайде те, за чим так довго і наполегливо йшов...
Я покажу тобі їх, Ізидоро... Покажу те, чого ще ніколи й нікому не показував.
Довкола повіяло холодом і простором, ніби я несподівано поринула у вічність... Відчуття було незвичним і дивним — від нього водночас віяло радістю і тривогою... Я здавалася собі маленькою і нікчемною, ніби хтось мудрий і величезний спостерігав тієї миті за мною, прагнучи зрозуміти, хто ж це посмів потривожити його спокій. Але швидко це відчуття зникло, залишилася тільки велика і глибока, «тепла» тиша...
На безкрайній смарагдовій галявині, схрестивши ноги, один навпроти одного сиділи два чоловіки... Сиділи, заплющивши очі й не промовляючи ні слова. Та все ж було зрозуміло — вони говорили...
Я збагнула — говорили їх думки...

Серце скажено билося, ніби хотіло вискочити!.. Я спробувала сконцентруватися й заспокоїтися, щоб жодним чином не перешкодити цим зосередженим людям, що пішли у свій загадковий світ, і спостерігала за ними, затамувавши подих, прагнучи запам'ятати в душі їхні образи, бо знала — таке не повториться. Окрім Севіра, ніхто вже не покаже мені того, що було так тісно пов'язане з нашим минулим, з нашою Землею, що страждає, але не здається...

Один із тих, хто сидів, видався дуже знайомим і, звісно, добре придивившись, я відразу впізнала Світлодара... Він майже не змінився, тільки волосся було коротшим. А обличчя – майже таке саме молоде і свіже, як того дня, коли він покидав Монтсегур...
Другий був теж порівняно молодим і дуже високим (що впадало в очі навіть тоді, коли він сидів). Його довге, біле, запорошене «інеєм» волосся спадало на широкі плечі й світилося під променями сонця чистим сріблом. Цей колір був для нас дуже незвичним — ніби несправжнім...

Але найбільше вражали його очі — глибокі, мудрі й дуже великі, вони сяяли таким самим чистим сріблястим світлом... Ніби хтось щедрою рукою розсипав у них міріади срібних зірок...
Обличчя незнайомця було суворим і водночас добрим, зосередженим і відчуженим, ніби одночасно він проживав не лише наше, Земне, а й якесь інше, чуже життя...

Якщо я правильно зрозуміла, це був саме той, кого Севір називав Мандрівником. Той, хто спостерігав...
Обоє були одягнені в біло-червоний довгий одяг, підперезаний товстим, витим, червоним шнуром.
Світ довкола цієї незвичайної пари плавно коливався, змінюючи свої контури, ніби вони сиділи в якомусь закритому розгойданому просторі, доступному тільки для них двох. Повітря довкола, запашне і прохолодне, пахло лісовими травами, ялинами і малиною... Легкий вітерець ніжно пестив соковиту високу траву, залишаючи в ній запахи далекого бузку, свіжого молока і кедрових шишок... Земля тут була навдивовижу безпечною, чистою і доброю, немов не торкалися її мирські тривоги, не проникала в неї людська злість, не ступала туди брехлива, зрадлива людина...

Двоє співрозмовників встали й, усміхаючись один одному, почали прощатися. Першим заговорив Світлодар.
— Дякую тобі, Мандрівнику... Низький тобі уклін. Я вже не зможу повернутися, ти знаєш. Вирушаю додому. Але я запам'ятав твої уроки і передам їх іншим. Ти завжди житимеш у моїй пам'яті і в моєму серці. Прощавай.
— Іди з миром, сину світлих людей — Світлодаре. Я радий, що зустрів тебе. І зажурений, що прощаюся з тобою... Я подарував тобі все, що ти в силі був осягнути... І що ти в силі віддати іншим. Але це не означає, що люди захочуть прийняти те, що ти бажатимеш їм повідати. Запам'ятай, знаючий, людина сама відповідає за свій вибір. Не боги, не доля — лише сама людина! І доки вона цього не зрозуміє — Земля не почне змінюватися, не стане кращою... Легкої тобі дороги додому, посвячений. Нехай оберігає тебе твоя Віра. І нехай допоможе тобі наш Рід...

Видіння зникло. А тепер навколо було порожньо й самотньо. Ніби старе тепле сонце тихо сховалося за чорну хмару...
— Скільки ж часу минуло відтоді, як Світлодар пішов з дому, Севіре? Я вже було подумала, що він вирушав надовго, може, навіть до кінця свого життя...
— А він і пробув там усе своє життя, Ізидоро. Довгих шість десятків років.
— Але він виглядає зовсім молодим! Отже, він також зумів жити довго, не старіючи? Він знав давній секрет? Чи його навчив Мандрівник?
— Цього я не можу тобі сказати, мій друже, бо не відаю. Але знаю інше — Світлодар не встиг навчити того, чого роками його вчив Мандрівник — йому не дозволили... Але він устиг побачити продовження свого чудового Роду — маленького праправнука. Устиг наректи його справжнім ім'ям. Це дало Світлодарові рідкісну можливість — померти щасливим... Інколи навіть такого досить, аби життя не здавалося марним, чи не так, Ізидоро?
— І знову — доля вибирає найкращих!.. Навіщо ж було йому ціле життя вчитися? Навіщо залишав свою дружину й дитину, якщо все виявилося марним? Чи в цьому був якийсь великий сенс, якого я досі не можу осягнути, Севіре?
— Не побивайся даремно, Ізидоро. Ти все чудово розумієш — вдивися в себе, бо відповіддю є ціле твоє життя... Адже ти борешся, хоча й добре знаєш, що не вдасться виграти — не зможеш перемогти. Але хіба ти можеш вчинити інакше?..

Людина не може, не має права здаватися, допускаючи можливість програшу. Навіть якщо це будеш не ти, а хтось інший, хто після твоєї смерті окрилиться твоєю мужністю й відвагою — це вже не даремно. Просто земна людина ще не доросла, щоб зуміти таке осмислити. Більшості людей боротьба цікава тільки доти, доки вони живі, але нікого з них не цікавить, що буде потім. Вони наразі не вміють «жити для нащадків», Ізидоро.

— Сумно, якщо ти маєш рацію, друже мій... Але це не зміниться сьогодні. Тому, повертаючись до нашої попередньої розмови, чи можеш сказати, чим завершилося життя Світлодара?
Севір лагідно усміхнувся.
— А ти теж значно змінюєшся, Ізидоро. Під час нашої попередньої зустрічі ти одразу почала б запевняти мене, що я не маю рації!.. Ти тепер чимало розумієш, друже мій. Тільки шкода, що йдеш даремно... адже ти можеш незрівнянно більше!

Севір на мить замовк, але майже відразу повів далі розповідь.
— Після довгих і важких років самотніх поневірянь Світлодар нарешті повернувся додому, у свою любу Окситанію... де його чекали сумні, непоправні втрати.
Давним-давно пішла з життя його люба ніжна дружина — Маргарита, що так і не діждалася його, щоби розділити з ним їхнє непросте життя... Також не застав він і чудової внучки Тари, яку подарувала їм донька Марія... і правнучки Марії, що померла, народжуючи його праправнука, що лише три роки тому з'явився на світ. Надто багато рідного втрачено... Занадто важка ноша тиснула на нього, не даючи змоги тішитися решті життя...
Поглянь на них, Ізидоро... Вони варті того, аби ти їх пізнала.

І знову я з'явилася там, де жили дорогі моєму серцю давно померлі люди... Гіркота закутувала мою душу в саван мовчання, не дозволяючи з ними спілкуватися. Я не могла звернутися до них, не могла навіть сказати, якими мужніми й чудовими вони були...


 

Окситанія

На самій вершині високої кам'яної гори стояло троє людей... Один із них – Світлодар – виглядав дуже сумним. Поруч, спершись на його руку, стояла дуже красива молода жінка, а за неї чіплявся маленький білявий хлопчик, що притискав до грудей величезний оберемок яскравих польових квітів.
— Кому ти так багато нарвав, Білоярку? — лагідно запитав Світлодар.
— Ну як?!.. — здивувався хлопчисько, відразу розділяючи букет на три рівні частини. — Ось це — мамусі... Це – милій бабусі Тарі, а це — бабусі Марії. То хіба неправильно, дідусю?
Світлодар не відповів, тільки міцно притиснув хлопчика до грудей. Він – усе, що в нього залишалося... цей чудовий лагідний малюк. Після того як під час пологів померла Білоярова мати, а Світлодарова правнучка Марія (якої він ніколи не бачив), у маляти зоставалися тільки тітка Марсіла (що стояла поряд з ними) і батько, якого Білояр майже не пам'ятав, оскільки той постійно десь воював.
— А правда, що ти тепер уже ніколи не підеш, дідусю? Правда, що будеш зі мною і вчитимеш мене? Тітка Марсіла каже, що ти тепер завжди житимеш тільки з нами. Це правда, дідусю?
Оченята малюка сяяли, як яскраві зірочки. Мабуть, поява звідкись такого молодого і сильного діда захоплювала хлопчика! Ну а «дід», сумно його обіймаючи, думав про тих, кого ніколи вже не побачить, навіть якби прожив на Землі сто самотніх років...

— Нікуди не піду, Білоярку. Куди ж мені йти, якщо ти тут?.. Адже ми тепер з тобою завжди будемо разом, правда? Ти і я — така велика сила!.. Так?
Малюк від задоволення повискував і притискався до свого новоявленого діда, ніби той міг раптом зникнути, так само раптово, як і з'явився.
— Ти й справді нікуди не плануєш їхати, Світлодаре? — тихо запитала Марсіла.
Світлодар лише сумно похитав головою. Та й куди було йому йти, куди вирушати?.. Це була його земля, його коріння. Тут жили й померли всі, кого він любив, хто був йому дорогий. І саме сюди він ішов ДОДОМУ.
У Монтсегурі з його приходу невимовно втішилися. Правда, там уже не було жодного з тих, хто пам'ятав би його. Але були їхні діти і внуки. Були його КАТАРИ, яких він усім своїм серцем любив і всією душею поважав.
Віра Магдалини квітнула в Окситанії, як ніколи раніше, давно вийшовши за межі цієї території! Це був Золотий Вік катарів. Їхнє вчення мчало по країнах потужною, непереможною хвилею, змітаючи будь-які перешкоди на своєму чистому і правильному шляху. Дедалі більше нових людей приєднувалося до них. І попри «чорні» спроби «святої» католицької церкви знищити їх, вчення Магдалини і Радомира захоплювало всі істинно світлі і мужні серця, і всі гострі, відкриті новому, уми. У найдальших куточках землі менестрелі виспівували чудові пісні окситанських трубадурів, розкриваючи очі й уми освічених, а «звичайних» людей забавляючи своєю романтичною майстерністю.


 

Знамениті Окситанські трубадури –
Бернард де Вентадур (Bernard de Ventadour)
і Бертран де Борн (Bertran de Born)

 Окситанія квітнула, як прекрасна яскрава квітка, що вбирала життєву силу світлої Марії. Здавалося, жодна сила не зможе протистояти цьому потужному потоку Знання і світлої, вселенської Любові. Тут люди ще поклонялися своїй Магдалині, обожнюючи її. Наче вона досі жила в кожному з них... Жила в кожному камінчику, в кожній квітці, кожній крупинці цієї дивної, чистої землі...

Якось, гуляючи знайомими печерами, Світлодар натрапив на нову, і вона вразила його до глибини душі... Там, у спокійному тихому куточку стояла його чудова мати — улюблена Марія Магдалина!.. Здавалося, природа не змогла забути цю чудову, сильну жінку і, всупереч усьому, створила її образ своєю всемогутньою, щедрою рукою.



 

У самому кутку печери стоїть, природою створена, висока статуя прекрасної жінки, оповитої дуже довгим волоссям. Місцеві катари говорили, що статуя з'явилася там відразу ж після загибелі Магдалини і після кожного падіння нової краплі води ставала все більше і більше на неї схожа... Ця печера і зараз називається «Печерою Марії». І всі бажаючі можуть побачити Магдалину, що стоїть там.

Обернувшись, трохи далі Світлодар побачив ще одне диво — в іншому кутку печери була статуя його сестри! Вона нагадувала кучеряву дівчинку, що над чимось стояла... (Веста над тілом своєї матері?..) У Світлодара волосся заворушилося!.. Йому здалося, що починає божеволіти. І він швидко вискочив з печери.


 

Статуя Вести - сестри Світлодара

Окситанія не побажала їх забувати... І створила свій пам'ятник – крапля по краплі ліплячи дорогі її серцю особи. Вони стоять там століттями, а вода продовжує свою чарівну роботу, роблячи їх все ближче і усе більш схожими на справжніх...

Потім, трохи отямившись від потрясіння, Світлодар запитав у Марсіли, чи знає вона про те, що він побачив. І коли почув ствердну відповідь, його душа буквально «заплакала» сльозами щастя — у цій землі й справді все ще жила його мати — Золота Марія! Сама земля Окситанії відтворила в собі цю прекрасну жінку — «оживила» в камені свою Магдалину... Це було справжнім творінням любові... І люблячим архітектором була природа.




Ще одне природне диво. В цій ж
печері йдуть дві одинокі
фігури... Мама і донька?..

 У мене на очах блищали сльози... І нітрохи не було за це соромно. Я віддала б дуже багато, щоб зустріти когось із них живим!.. Особливо Магдалину. Яка чудова, древня Магія палала в душі цієї дивовижної жінки, коли вона створювала своє чарівне царство?! Царство, в якому правило Знання і Розуміння, і кістяком якого була Любов. Але не та любов, про яку кричала «свята» церква, яка позбавила це чудове слово його глибокого змісту, що вже й чути його не хотілося, а та прекрасна і чиста, справжня і мужня, єдина і дивовижна ЛЮБОВ, з іменем якої народжувалися держави... з іменем якої древні воїни кидалися в бій... з іменем якої народжувалося нове життя... іменем якої змінювався на краще наш світ... Саме цю Любов несла Золота Марія. І саме цій Марії мені хотілося б вклонитися... За все, що вона несла, за її чисте світле ЖИТТЯ, за її сміливість і мужність, і за Любов.
Але, на жаль, це було неможливо... Вона жила століття тому. І я не могла бути тією, хто знав її. Неймовірно глибокий, світлий смуток раптом захлеснув мене з головою, і гіркі сльози хлинули потоком...

— Ну що ти, мій друже!.. Тебе чекають інші печалі! — здивовано вигукнув Севір. — Прошу тебе, заспокойся...
Він лагідно торкнувся моєї руки й поступово смуток зник. Залишилася тільки гіркота, ніби я втратила щось світле і дороге...
— Тобі не можна розслаблятися... Тебе чекає війна, Ізидоро.
— Скажи, Севіре, вчення катарів називали Вченням Любові через Магдалину?
— Тут ти не зовсім маєш рацію, Ізидоро. Вченням Любові його називали не посвячені. Для тих, хто розумів, воно мало зовсім інший зміст. Вслухайся в звучання слів, Ізидоро: любов по-французьки звучить — амор (amour) — чи не так? А тепер розділи це слово, відокремивши від нього букву «а»... Вийде а’мор (а'mort) — без смерті... От і виходить справжнє значення вчення Магдалини — Вчення Безсмертних. Як я вже раніше тобі казав — усе просто, Ізидоро, якщо правильно дивитися і слухати... Ну а для тих, хто не чує — хай залишається Вченням Любові... адже це теж красиво. Та й дещиця істини в цьому є.

Я цілковито остовпіла. Вчення Безсмертних!.. Даарія... То от що було вченням Радомира і Магдалини!.. Севір дивував мене безліч разів, але ще ніколи так не приголомшував!.. Вчення катарів притягувало мене своєю потужною, чарівною силою, і я не могла пробачити собі, що не говорила про це з Севіром раніше.
— Скажи, Севіре, чи збереглися хоча б якісь записи катарів? Адже мало щось зберегтися? Якщо не самих Досконалих, то хоча б учнів. Я маю на увазі щось про їх справжнє життя і вчення.
— На жаль — ні, Ізидоро. Інквізиція знищила все і скрізь. Її васалів, за наказом Папи, скеровували навіть в інші країни, аби знайти і знищити кожен рукопис, кожен шматочок бересту, що зберігся... Ми шукали хоча б щось, але нічого не змогли врятувати.

— Ну а самі люди? Чи не міг хтось із них зберігати це крізь століття?
— Не знаю, Ізидоро... Думаю, навіть якщо в когось і був якийсь запис, то за цей час він зазнав змін. Адже людині властиво все перекроювати на свій лад... Особливо, якщо вона чогось не розуміє. Отже, навряд чи щось збереглося – таким, яким воно було. Шкода... Правда, у нас є щоденники Радомира й Магдалини, але це було до створення катарів. Хоча, думаю, вчення не змінилося.
— Пробач за мої сумбурні думки й запитання, Севіре. Бачу, що втратила багато, не прийшовши до вас. Але все-таки, я наразі жива. А поки дихаю, ще можу тебе запитувати, чи не так? Чи розповіси мені, як закінчилося життя Світлодара? Пробач за те, що перервала.
Севір щиро усміхався. Йому подобалися мої нетерплячість і спрага «встигнути» дізнатися. І він охоче розповідав далі.

— Повернувшись, Світлодар жив і вчив в Окситанії тільки два роки, Ізидоро. Але ці роки стали найдорожчими і найщасливішими роками його мандрівного життя.
Його дні, освітлені веселим сміхом Білояра, минали в улюбленому Монтсегурі, в оточенні Досконалих, яким Світлодар чесно і щиро намагався передати те, чого довгі роки вчив його далекий Мандрівник.


 

Сонячний промінь в Храмі Сонця

 Вони збиралися в Храмі Сонця, який удесятеро збільшував собою потрібну їм Живу Силу. А також захищав від небажаних «гостей», коли хтось мав намір таємно туди проникнути, не бажаючи з'являтися відкрито.
Невдовзі сталася непередбачена і досить забавна ситуація, після якої найближчі Досконалі (а потім і решта катарів) почали називати Світлодара «вогненним». Під час одного із звичайних занять Світлодар, забувшись, повністю розкрив перед ними свою високу енергетичну Сутність... Як відомо, всі без винятку Досконалі були відаючими. І поява вогненної сутності Світлодара викликала справжній шок у Досконалих... Посипалися тисячі запитань, на багато з яких навіть Світлодар не мав відповідей. Відповісти міг, напевно, лише Мандрівник, але він був недосяжним і далеким. Тому Світлодарові довелося пояснювати друзям сам... Вдалося йому це чи ні — невідомо. Але від того дня всі катари називали його Вогненним Вчителем
.
(Про існування Вогненного Вчителя й справді згадано в деяких сучасних книгах про катарів, але, на жаль, не про справжнього... Мабуть, мав рацію Севір, коли казав, що люди, не розуміючи, переробляють усе на свій лад... Як мовиться: «чули дзвін, та не знають, де він»... Наприклад, я знайшла спогади «останнього катара» Деода Роше, який каже, що Вогненним Вчителем був якийсь Штайнер(?!)... Знову ж таки, до Чистого і Світлого насильно «приживлюють» народ Ізраїлю.... якого ніколи не було серед справжніх Катарів.)

Минуло два роки. Мир і спокій панували у втомленій душі Світлодара. Дні збігали за днями, відносячи щоразу далі давні печалі... Малюк Білояр, здавалося, ріс не щоднини, а щохвилини, ставав дедалі кмітливішим і розумнішим, випереджуючи всіх своїх старших друзів, що дуже тішило дідуся Світлодара.
Але одного з таких щасливих, спокійних днів Світлодар раптом відчув дивну, щемливу тривогу... Його Дар казав йому — у його мирні двері стукає біда...

Начебто нічого не змінилося, нічого не відбувалося. Але тривога Світлодара зростала, отруюючи приємні миті цілковитого спокою.
Якось Світлодар гуляв околицями з маленьким Білояром (мирське ім'я якого – Франк) неподалік печери, в якій загинула майже вся його сім'я. Погода була чудовою, сонячною і теплою, і ноги самі скерували Світлодара відвідати сумну печеру... Маленький Білояр, як завжди, нарвав поблизу польових квітів, і дідусь із праправнуком прийшли вклонитися місцю померлих.

Напевно, хтось колись наклав прокляття на цю печеру для його сім'ї, інакше неможливо збагнути, як вони, такі надзвичайно обдаровані, раптом чомусь повністю втрачали свою чутливість, потрапляючи саме (і лише) в цю печеру, і, як сліпі кошенята, прямували просто розставлений в кимось капкан.
Білояр, що весело щебетав свою улюблену пісеньку, раптово замовк – так бувало завжди, коли входив до знайомої печери. Хлопчик не розумів, що змушувало його поводитися саме так, але щойно вони входили всередину — весь його веселий настрій кудись випаровувався, а в сердечку був лише смуток...
— Скажи мені, дідусю, чому тут завжди вбивали? Це місце дуже сумне, я це «чую»... Ходімо звідси, дідусю! Мені воно дуже не подобається... Тут постійний запах біди.

Малюк боязко пересмикнув плічками, ніби й справді відчув якусь біду. Світлодар сумно усміхнувся, міцно обійняв хлопчика й хотів уже вийти назовні, як біля входу в печеру несподівано з'явилися четверо незнайомих йому чоловіків.
— Вас не запрошували сюди, непрохані. Це родинна печальня, і сюди заборонено вхід стороннім. Ідіть з миром, — тихо промовив Світлодар.
Він відразу гірко пошкодував, що взяв із собою Білояра. Малюк перелякано притискався до діда, мабуть, відчуваючи щось погане.

— Що ж, це і є відповідне місце!.. — нахабно засміявся один з незнайомців. — Не доведеться нічого шукати...
Вони почали оточувати беззбройну пару, але наразі намагалися не наближатися.
— Ну, прислужнику Диявола, покажи нам свою силоньку! — підбадьорювали себе «святі воїни». — Що, не допомагає твій рогатий пан?
Незнайомці злили себе навмисно, прагнучи не піддаватися страху, оскільки про неймовірну силу Вогненного Вчителя, мабуть, наслухалися чимало.
Лівою рукою Світлодар легко засунув малюка за спину, а праву простягнув до тих, що прийшли, ніби загороджуючи вхід у печеру.

— Я попередив вас, далі – вибір за вами... — суворо промовив він. — Ідіть, і з вами нічого поганого не станеться.
Четверо зухвало зареготали. Один із них, найвищий, витягнув вузький ніж і, нахабно ним розмахуючи, пішов на Світлодара... І тоді Білояр, перелякано пискнувши, вирвався з дідових рук, кулею кинувся до чоловіка з ножем й почав боляче бити його по колінах підхопленим на бігу важким камінцем. Незнайомець заревів від болю і, як муху, відкинув хлопчика подалі від себе. Але біда в тому, що ті, що «прийшли», стояли коло самого входу в печеру... І незнайомець шпурнув Білояра саме в бік входу... Пронизливо закричавши, хлопчик перекинувся через голову і, як легкий м'ячик, полетів у прірву... Це сталося за кілька коротких секунд, і Світлодар не встиг... Засліплений від болю, він простягнув руку до чоловіка, який ударив Білояра — той без жодного звуку пролетів у повітрі кілька кроків і, вдарившись головою об стіну, як громіздкий мішок, з'їхав на кам'яну підлогу. Його «напарники», побачивши сумний фінал свого ватажка, купою позадкували всередину печери. І тоді Світлодар зробив одну-єдину помилку... Захотів побачити, чи живий Білояр, і дуже близько підсунувся до урвища і лише на мить відвернувся від убивць. І відразу один з них, блискавкою підскочивши ззаду, завдав йому в спину різкого удару ногою... Тіло Світлодара відлетіло в безодню слідом за маленьким Білояром... Усе було закінчено. Уже не було на що дивитися. Підлі «людці», штовхаючи один одного, швиденько втекли з печери...

Через деякий час над обривом біля входу з'явилася білява маленька голівка. Дитя обережно вилізло на краєчок виступу і побачивши, що всередині нікого немає, сумно заплакало... Мабуть, весь шалений страх і образа, а може й удари, вилилися водоспадом сліз, змиваючи пережите... Він плакав гірко і довго, сам собі примовляючи, злючись і жаліючи, ніби дідусь міг почути... ніби міг повернутися, щоб його врятувати...
— Я ж казав — ця печера зла!.. Я казав... казав тобі! — здригаючись і схлипуючи, голосив малюк. — Ну чому ти мене не послухав! І що мені тепер робити?.. Куди мені тепер іти?..
Сльози лилися по брудних щічках пекучим потоком, розриваючи маленьке сердечко... Білояр не знав, чи живий ще його улюблений дідусь... Не знав, чи повернуться злі люди. І йому було шалено страшно. І не було нікого, щоб його заспокоїти... нікого, щоб захистити...

А Світлодар непорушно лежав на самому дні глибокої ущелини. Його широко розплющені, чисті блакитні очі, нічого не бачачи, дивилися в небо. Він пішов далеко-далеко, де його чекала Магдалина... і любий батько з добрим Раданом... і сестричка Веста... і його ніжна, лагідна Маргарита з донькою Марією... і незнайома внучка Тара... І всі-всі ті, хто давно загинув, захищаючи свій рідний і улюблений світ від нелюдів, що називали себе людьми...
А тут, на землі, у самотній порожній печері, на кругленькому камінчику, згорбившись, сиділа людина... Хлопчик виглядав ще зовсім маленьким. І дуже наляканим. Гірко, надривно плачучи, він люто розтирав кулачками злі сльози і присягався у своїй дитячій душі, що настане день, коли він виросте, і тоді обов'язково виправить «неправильний» світ дорослих... Зробить його радісним і добрим! Цим чоловічком був Білояр... великий нащадок Радомира і Магдалини. Загублена у світі великих людей маленька Людина, яка плаче
...

Зміст

Читати далі...