Шлях до потрібних знань

Мудрий не той, хто багато знає, а той, хто знає потрібне


Світлана де Роган-Лєвашова «Одкровення»

41. Ізидора-7. Катари

Те, що я почула з уст Севіра, вчергове наповнило моє серце тугою… І я знову запитувала себе: невже ці непоправні втрати закономірні?.. Невже нема способу звільнити світ від нечисті і злоби?!. Ця страшна машина глобального вбивства змушувала холонути в жилах кров, і надії на порятунок не було. А водночас потужний потік цілющої сили вливався звідкись у мою поранену душу, відкриваючи в ній кожну клітинку, кожен подих на боротьбу із зрадниками, боягузами і негідниками!.. З тими, хто вбивав чистих і сміливих – не соромлячись, з допомогою будь-яких засобів, щоб знищити кожного, хто міг становити для них небезпеку...

— Розкажи мені ще, Севіре! Розкажи, будь ласка, про Катарів. Як довго вони прожили без своєї Зірки-дороговказу, без Магдалини?
Але Севір чомусь раптово захвилювалася й напружено відповів:
— Пробач, Ізидоро, але думаю, що розповім тобі про це пізніше... Не можу зараз тут залишатися. Прошу тебе, тримайся, мій друже. Що б сталося — намагайся бути сильною...
І, м'яко розтанувши, пішов «подихом»...

А на порозі вже знову стояв Карафа.
— Ну і що, Ізидоро, надумали щось розсудливе? — не привітавшись, почав Карафа. — Дуже сподіваюся, що цей тиждень напоумить Вас, і мені не доведеться вдаватися до найбільш крайніх заходів. Адже я казав Вам цілком щиро — я не хочу заподіювати шкоду Вашій чудовій доньці, радше навпаки. Я б тішився, якби Ганна й далі вчилася й пізнавала нове. Її вчинки наразі дуже запальні, а думки – категоричні, але вона має величезний потенціал. Можна лише уявити, на що вона була б спроможна, якби дозволити йому правильно розкритися!.. Як Ви до цього ставитеся, Ізидоро? Адже для цього мені лише потрібна Ваша згода. І тоді у Вас знову все буде добре.

— Не враховуючи смерті мого чоловіка і батька, чи не так, Ваша святосте? — гірко запитала я.
— Ну, це було непередбаченим ускладненням (!..). Але у Вас іще залишилася Ганна, не забувайте про це!
— А чому в мене загалом хтось має «залишатися», Ваша святосте?.. Адже в мене була чудова сім'я, яку я дуже любила і яка була для мене всім на світі! Але Ви її знищили... тільки через «непередбачене ускладнення», як Ви щойно висловилися!.. Невже живі люди й справді не мають для Вас жодного значення?!
Карафа розслаблено сів у крісло і цілком спокійно промовив:

— Люди цікавлять мене лише настільки, наскільки послушні вони нашій святійшій церкві. Або наскільки неординарний і незвичайний їх розум. Але такі трапляються, на жаль, украй нечасто. Звичайний натовп мене не цікавить зовсім! Це зборище маломислячого м'яса, яке не надається ні на що, окрім як виконувати чужу волю й чужі накази, бо їхній мозок не в змозі осягнути навіть найпримітивнішу істину.
Попри те, що я знала Карафу, відчувала, як у мене від хвилювання голова пішла обертом... Як можна жити з такими думками?!.

— Ну а обдаровані?.. Адже ви боїтеся їх, Ваша святосте, чи не так? Інакше Ви не вбивали б їх так жорстоко. Скажіть, якщо Ви все одно врешті-решт спалюєте їх, то навіщо так нелюдяно їх мучити до того, як вони потраплять на вогнище? Невже Вам замало того звірства, яке Ви чините, спалюючи живцем цих нещасних?..
— Вони повинні покаятися і зізнатися, Ізидоро! Інакше їхня душа не очиститься, попри те, що я піддам їх полум'ю святого вогнища. Вони зобов'язані позбутися зародження в них диявола — позбутися свого брудного Дару! Інакше їхня душа, прийшовши на Землю з пітьми, знову порине в таку саму пітьму... І я не зможу виконати свій обов’язок — приєднати їхні пропащі душі до Господа Бога. Ви це розумієте, Ізидоро?!

Ні, я не розуміла... оскільки це було справжнісінька маячня вкрай божевільної людини!.. Незбагненний мозок Карафи був для мене загадкою за сімома важезними замками... Й осягнути цю загадку, по-моєму, не міг ніхто. Інколи святійший Папа здавався мені розумною й освіченою людиною, що знає набагато більше, ніж будь-яка ординарна начитана й освічена людина. Як я вже казала раніше, він був чудовим співбесідником, що демонстрував чіпкий і гострий розум і повністю підкоряв оточення. Та інколи... те, що він «промовляв», аж ніяк не скидалося на щось нормальне чи зрозуміле. Де ж у такі хвилини був його винятковий розум?..

— На Бога, Ваша святосте, адже Ви розмовляєте зараз зі мною! Навіщо вдавати?!. Про якого «господа» йдеться? І до якого «господа» Ви бажали б приєднати душі цих нещасних «грішників»? Та й загалом, чи не скажете, якому господу Ви самі вірите? Якщо, звісно, загалом вірите...

Попри мої очікування — він не вибухнув гнівом... А лише посміхнувся і вчительським тоном промовив:
— Бачите, Ізидоро, людині не потрібний Бог, аби в щось вірити, — побачивши моє вкрай здивоване обличчя, Карафа весело розсміявся. —Потішно чути це саме від мене, чи не так, Ізидоро?.. Але правда є правда, хоча я розумію, що з уст Римського Папи це звучить більш ніж дивно. Однак повторюю — людині направду не потрібен Бог. Їй для цього достатньо й іншої людини. От хоча б Христос... Адже він був дуже обдарованою, але все-таки ЛЮДИНОЮ! А варто було йому пройтися по воді, оживити напівмертвого, показати ще кілька аналогічних «фокусів», ну а нам — правильно оголосити, що він є сином Бога (а значить — майже Богом), і все пішло так, як було завжди — натовп після його смерті радісно понісся за своїм спасителем... навіть не розуміючи до пуття, що ж насправді він для них спокутував...




Радомир (Ісус Христос)

Як я вже казав Вам, людей треба вміти спрямовувати і правильно ними керувати, Ізидоро. Лише тоді можна цілковито їх контролювати.
— Але Ви ніколи не зможете контролювати цілі народи!.. Для цього потрібні армії, ваша святосте! І навіть якщо припустити, що Ви якось підпорядкували б ці народи, упевнена, знайшлися б сміливці й повели б інших відвойовувати свободу.

— Ви цілком маєте рацію, мадонно, — кивнув Карафа. — Народи не скоряються добровільно — їх треба підкоряти! Але я не воїн, і не люблю воювати. Це спричинює значні й непотрібні незручності. Тому, щоб підкоряти мирно, використовую дуже простий і надійний спосіб — знищую їхнє минуле... А без минулого людина вразлива... Якщо в неї немає минулого, вона втрачає свої родові корені. І саме тоді, розгублена й незахищена, стає «чистим полотном», на якому я можу писати будь-яку історію!.. І повірте, дорога Ізидоро, людей це лише тішить... оскільки, повторюю, не можуть жити без минулого (навіть якщо самі собі не бажають у цьому зізнаватися). І коли його немає, приймають будь-яке, аби не «висіти» в невідомості, яка для них набагато страшніша, ніж перша-ліпша чужа, вигадана «історія».

— Невже Ви думаєте, що ніхто не бачить, що відбувається насправді?.. Адже на Землі так багато розумних, обдарованих людей! — обурено вигукнула я.
— Ну чому не бачать? Вибрані — бачать, і навіть намагаються показати іншим. Але їх ми час до часу «підчищаємо»... І все знову опиняється на своїх місцях.
— Так само, як Ви «підчищали» колись сім'ю Христа й Магдалини? Або сьогодні — обдарованих?.. Що ж це за «бог», якому Ви молитеся, Ваша Святосте? Що за недолюдок, якому потрібні ці жертви?!
— Якщо ми вже говоримо відверто, я не молюся богам, Ізидоро... Я живу РОЗУМОМ. Ну а Бог потрібен лише безпомічним і вбогим духом. Тим, хто звик просити — про допомогу... про вигоду... та про все на світі! Лиш би не боротися самому!.. Це — людці, Ізидоро! І вони заслуговують, щоб ними керували! А решта – справа часу. От тому я й прошу Вас допомогти мені дожити до того дня, коли здобуду повну владу в цьому нікчемному світі!.. Тоді Ви побачите, що я не жартував і що Земля цілком мені підкорятиметься! Я зроблю з неї свою імперію... О, мені потрібен лише час!.. І Ви його мені дасте, Ізидоро. Просто Ви про це наразі не знаєте.

Я вражено дивилася на Карафу, укотре усвідомлюючи, що насправді він значно небезпечніший, ніж я думала. І я достеменно знала, що він нізащо не має права існувати далі. Карафа був Папою, який не вірив у свого Бога!!! Він був гіршим, ніж я могла уявити!.. Адже можна спробувати якось зрозуміти, коли людина чинить зло в ім'я своїх ідеалів. Цього не можна пробачити, але можна якось зрозуміти... Але Карафа і щодо цього брехав!.. Він брехав стосовно всього. І через це охоплював страх...

— Чи знаєте Ви щось про Катарів, Ваша Святосте?.. — не стримавшись, запитала я в нього. — Я майже впевнена, що Ви про це чимало читали. Це була чудова Віра, чи не так? Набагато правдивіша, ніж та, якою так брехливо чваниться Ваша церква!.. Вона була справжньою, не те що Ваш сьогоднішній пустодзвін…
Думаю (як робила це часто!), я навмисно злила його, не зважаючи на наслідки. Карафа не мав наміру відпускати нас або жаліти. Тому я без докорів сумління дозволяла собі це останнє невинне задоволення. Та, як з’ясувалося, Карафа не мав наміру ображатися. Він терпляче вислухав мене, не звертаючи уваги на моє ущипливе зауваження. Потім встав і спокійно промовив:

— Якщо Вас цікавить історія цих єретиків — не відмовте собі в задоволенні, підіть у бібліотеку. Сподіваюся, Ви ще пам'ятаєте, де вона? — Я кивнула. — Там знайдете чимало цікавого. До зустрічі, мадонно.
Біля самих дверей він раптом зупинився.
— О, до речі. Нині Ви можете поспілкуватися з Ганною. Ви можете провести вечір цілковито на свій розсуд.
І, повернувшись на каблуках, вийшов з кімнати.

Моє серце різко стислося. Я дуже страждала без своєї любої дівчинки!.. Так хотіла її обійняти!.. Але надто тішитися не квапилася. Я знала Карафу. Знала, що від найменшої зміни свого настрою він дуже легко міг усе скасувати. Тому, подумки зосередившись і намагаючись не надто сподіватися на «світлу» обіцянку Папи, вирішила відразу скористатися дозволом і відвідати папську бібліотеку, що колись так сильно мене вразила...
Трохи поблукавши знайомими коридорами, я все-таки досить швидко знайшла потрібні двері і, натиснувши на невеликий витончений важіль, потрапила в ту саму величезну кімнату, до стелі заповнену книгами і рукописними згортками. Тут усе виглядало так само — ніби ніхто ніколи не завдавав собі клопоту скористатися цим чудовим надбанням чужої мудрості... Але я точно знала, що Карафа ретельно вивчав кожну, навіть найбільш непоказну, книгу, кожен рукопис, що потрапив у цю надзвичайну книгозбірню...

Не сподіваючись серед цього хаосу швидко знайти цікавий мені матеріал, я налаштувалася своїм улюбленим способом «сліпого бачення» (думаю, так колись називали сканування) і відразу побачила потрібний куточок, у якому лежали стоси рукописів... Товсті й з одного аркуша, непоказні й розшиті золотими нитками, вони лежали, ніби закликаючи зазирнути в них, пірнути в той дивовижний і незнайомий мені, містичний світ Катарів, про який я не знала майже нічого... але який беззастережно притягував мене навіть тепер, коли наді мною і Ганною висіла страшна біда й не було навіть найменшої надії на порятунок.

Мою увагу привернула непоказна, зачитана, перешита грубими нитками книжечка, що виглядала вицвілою і самотньою серед безлічі товстенних книг і позолочених сувоїв... Поглянувши на обкладинку, я здивовано побачила незнайомі букви, хоча могла читати дуже багатьма відомими тоді мовами. Це ще більше мене зацікавило. Обережно взявши книжечку й озирнувшись довкола, я сіла на вільне від книг підвіконня і, налаштувавшись на незнайомий почерк, почала «дивитися»...

Слова вишиковувалися незвично, але від них ішло таке дивовижне тепло, ніби книга по-справжньому зі мною говорила... Я почула м'який, лагідний, дуже втомлений жіночий голос, який намагався розповісти мені свою історію...

Якщо я правильно розуміла, це був чийсь короткий щоденник.
— Мене звуть Есклармонд де Перейль... Я — дитя Світла, «дочка» Магдалини... Я — Катар. Я вірю в Добро і в Знання. Як і моя мати, мій чоловік і мої друзі, — сумно звучала розповідь незнайомки. — Сьогодні я проживаю свій останній день на цій землі... Важко повірити!.. Слуги Сатани дали нам два тижні. Завтра, на світанку, наш час завершується...

У мене від хвилювання перехопило горло... Це було саме те, що я шукала — справжня оповідь очевидця!!! Того, хто пережив весь жах і біль знищення... Хто на собі відчув загибель рідних і друзів. Хто був істинним Катаром!..
Знову, як і щодо всього решта — католицька церква безсовісно брехала. І, як я тепер зрозуміла, – не лише Карафа...

Обливаючи брудом чужу, ненависну їм віру, церковники (найімовірніше, за наказом тодішнього Папи) таємно від усіх збирали будь-яку знайдену про цю віру інформацію — найменший рукопис, найбільш зачитану книгу... Все, що (вбиваючи) легко було знайти, аби потім потай якомога ґрунтовніше все вивчити і, по змозі, скористатися будь-яким, зрозумілим для них, одкровенням.
А для загалу безсоромно оголошували, що всю цю «єресь» спалили до останнього аркуша, оскільки вона містила надзвичайно небезпечне вчення Диявола...




Знищення рукописів «єретиків» –
катарів, філософів, учених...

От де були справжні записи Катарів!!! Разом з іншим «єретичним» багатством їх безсовісно ховали в лігві «святійших» Пап, водночас безжалісно знищуючи господарів, що колись їх писали.
Моя ненависть до Папи зростала й міцніла щодня, хоча, здавалося, сильніше ненавидіти неможливо... Саме тепер, бачачи безсоромну брехню і холодне, прораховане насильство, мої серце і розум обурилися безмежно!.. Я не могла спокійно думати. Хоча колись (здавалося, це було дуже давно!), щойно потрапивши в руки кардинала Карафи, пообіцяла собі нізащо не підпадати під вплив почуттів... аби вижити. Щоправда, я тоді ще не знала, якою страшною й нещадною буде моя доля... Тому й тепер, попри розгубленість і обурення, я силоміць спробувала якось сконцентруватися й повернулася до розповіді в сумному щоденнику...

Голос, що назвався Есклармонд, був дуже тихим, м'яким і безконечно сумним! Але водночас у ньому була відчутна неймовірна рішучість. Я не знала її, цієї жінки (чи дівчинки), але щось дуже знайоме промайнуло в її рішучості, тендітності й приреченості. І я зрозуміла — вона нагадала мені мою дочку... мою любу, сміливу Ганну!..
І раптом я шалено захотіла побачити її! Цю сильну, сумну незнайомку. Спробувала налаштуватися… Справжня реальність звично зникла, поступаючись небаченим образам, що прийшли до мене тепер з її далекого минулого...
Просто переді мною, у величезній, погано освітленій старовинній залі, на широкому дерев'яному ліжку лежала ще зовсім юна, втомлена вагітна жінка. Майже дівчинка. Я зрозуміла — це й була Есклармонд.

Біля високих кам'яних стін зали товпилися люди. Дуже худі й виснажені. Одні тихо про щось шепотіли, ніби боялися гучною розмовою завадити щасливо розродитися. Інші нервово ходили з кута в кут, безумовно, хвилюючись – чи за ще не народжене дитя, чи за юну породіллю...

В узголів'ї величезного ліжка стояли чоловік і жінка. Мабуть, батьки або близька рідня Есклармонд, бо дуже схожі на неї... Жінка – років сорока п'яти, виглядала дуже худою і блідою, але трималася незалежно і гордо. Чоловік виявляв свій стан більш відкрито — був зляканим, розгубленим і нервовим. Постійно витираючи піт, що виступав на обличчі (хоча в приміщенні було волого і холодно!), не приховував дрібного тремтіння рук, ніби те, що відбувалося довкола, цієї миті не мало для нього жодного значення.

Поряд з ліжком, на кам'яній підлозі, стояв навколішках довговолосий молодий чоловік, вся увага якого була буквально прикута до юної породіллі. Не бачачи нічого довкола й не відводячи від неї очей, він безперервно щось шепотів їй, безнадійно прагнучи заспокоїти.

Я зацікавлено намагалася роздивитися майбутню матір, як раптом по всьому тілу полоснуло дуже гострим болем!.. І я відразу всім своїм єством відчула, як жорстоко страждала Есклармонд!.. Мабуть, її дитя, яке мало от-от народитися на світ, завдавало їй море незнайомого болю, до якого вона наразі не була готова.
Гарячково схопивши за руки молодого чоловіка, Есклармонд тихенько прошепотіла:

— Пообіцяй мені... Прошу, пообіцяй... ти зумієш його зберегти... Хай би що трапилося... пообіцяй мені...
Чоловік нічого не відповідав, тільки лагідно гладив її худенькі руки, мабуть, не міг знайти потрібних для цієї миті рятівних слів.
— Він повинен з'явитися на світ сьогодні! Повинен!.. — раптом відчайдушно крикнула дівчина. — Він не може загинути разом зі мною!.. Що ж нам робити? Ну скажи, що ж нам робити?!!
Її обличчя було неймовірно худим, вимученим і блідим. Але ні худорба, ні страшенна виснаженість не зіпсували витонченої краси цього дивовижно ніжного і світлого обличчя! Живими на ньому тепер були тільки очі... Чисті й величезні, як два сіро-блакитні джерела, вони світилися безконечною ніжністю і коханням, не відриваючись від стривоженого молодого чоловіка... А в глибині цих чудових очей таїлася дика, чорна безпросвітність...
Що відбувалося?!.. Хто ті люди, що прийшли до мене з чийогось далекого минулого? Чи це Катари?! І чи не тому моє серце так скорботно стискалося, що над ними висіла неминуча, страшна біда?..

Мати юної Есклармонд (а це напевно була саме вона) вочевидь була схвильована до краю, але, як могла, старалася не виявляти цього перед дочкою, що й так була вже безмежно втомленою й іноді загалом «ішла» від них у небуття, нічого не відчуваючи й не відповідаючи... І тільки лежала, наче сумний ангел, що покинув на якийсь час своє втомлене тіло... На подушках, розсипавшись золотисто-русявими хвилями, виблискувало довге, вологе, шовковисте волосся... Дівчина й справді була дуже незвичайною. У ній світилася якась дивна, натхненно-приречена, дуже глибока краса.

До Есклармонд підійшли дві худорляві, суворі, але приємні жінки. Наблизившись до ліжка, вони спробували лагідно переконати молодого чоловіка вийти з кімнати. Але той нічого не відповів, лише заперечливо похитав головою й знову повернувся до породіллі.

Освітлення в залі було слабким і темним — декілька димлячих факелів висіли на стінах з двох боків, кидаючи довгі хитливі тіні. Колись ця зала, мабуть, була дуже красивою... Тут досі гордо висіли на стінах чудово вишиті гобелени... А високі вікна захищали веселі різноколірні вітражі, які оживляли останнє тьмяне вечірнє світло, що лилося в приміщення. Щось дуже погане мало статися з господарями, якщо таке розкішне приміщення тепер виглядало настільки покинутим і незатишним…

Я не могла зрозуміти, чому ця дивна історія цілковито мене захопила?!. І що все-таки в ній найважливіше: сама подія? Хтось із присутніх там? Чи та ще не народжена маленька людина?.. Не в змозі відірватися від видіння, я жадала якнайшвидше дізнатися, чим завершиться ця дивна, напевно, не дуже щаслива чужа історія!
Раптом у папській бібліотеці згустилося повітря — несподівано з'явився Севір.
— О!.. Я відчув щось знайоме і вирішив повернутися до тебе. Але не думав, що ти будеш дивитися таке... Тобі не треба читати цю сумну історію, Ізидоро. Вона лише завдасть тобі ще більше болю.
— Ти її знаєш?.. Тоді скажи, хто ці люди, Севіре? І чому так болить за них моє серце? — здивована його порадою, запитала я.

— Це — Катари, Ізидоро. Твої улюблені Катари... вночі перед спалюванням, — сумно промовив Севір. — А місце, яке ти бачиш, — їхня остання і найдорожча для них фортеця, що трималася довше за решту. Це — Монтсегур, Ізидоро... Храм Сонця. Дім Магдалини і її нащадків... один з яких має от-от народитися на світ.
— ?!..

— Не дивуйся. Батько того дитяти — нащадок Білояра і, звісно, Радомира. Його звали Світлозаром. Або — Світлом Зорі, якщо тобі так більше подобається. Це (як завжди у них бувало) дуже сумна й жорстока історія. Не раджу тобі її дивитися, мій друже.

Севір був зосередженим і дуже-дуже сумним. І я розуміла, що видіння, яке я в ту мить дивилася, не тішило його. Але, попри все, він, як завжди, був терплячим, привітним і спокійним.
— Коли ж це відбувалося, Севіре? Чи не хочеш сказати, що ми бачимо справжній кінець Катарів?
Севір довго дивився на мене, немов жаліючи.... Немов не бажаючи поранити ще сильніше... Але я наполегливо чекала відповіді, не даючи йому можливості промовчати.

— На жаль, це так, Ізидоро. Хоч я дуже хотів би сказати тобі щось радісніше... Те, за чим ти тепер спостерігаєш, сталося 1244 року, в березні. Тієї ночі, коли впав останній притулок Катарів... Монтсегур. Вони трималися дуже довго, десять довгих місяців, замерзаючи й голодуючи, доводячи до оскаженіння армію святійшого Папи і його величність, короля Франції. Серед них було всього-на-всього сто справжніх рицарів-воїнів, і ще чотириста осіб, серед яких – жінки і діти, та понад двісті Досконалих. А нападників – декілька тисяч професійних рицарів-воїнів, справжніх убивць, що їм дали добро на знищення неслухняних «єретиків»... на безжалісне вбивство всіх невинних і неозброєних... в ім'я Христа. І в ім'я «святої», «всепрощальної» церкви.
— Та все ж — катари трималися. Фортеця була майже недоступною і щоб її захопити, необхідно було знати секретні підземні ходи або прохідні стежки, відомі лише жителям фортеці та мешканцям околиці, які їм допомагали.



Думаю, не багатьом пощастило побачити даний малюнок... Саме
таким був Монтсегур в 1244 році, під час жорстокої і довгої облоги
хрестоносців. Цей макет був відтворений французьким архітектором
Пелераном (Pelerin) по кресленнях 1204 року і отримав вищу оцінку
від організації Історичних Монументів Франції (авторські права
належать Л. Дер’єн (L. Derrien)). У сьогоднішньому ж, заново відбу-
дованому в 1845 році новим власником Гаєм де Леві (Guy de Levis), і
знову зруйнованому в кінці вісімнадцятого століття Монтсегурі-ІІІ, до
загальної печалі, ніколи не жили Катари... І як би нам не хотілося
уявити, що саме в руїнах сьогоднішніх стін відбувалися страшні і
нелюдяні події 1244 року, це було б, на жаль великою неправдою...

— Але, як зазвичай траплялося з героями — «на сцені» з'явилася зрада... Втративши терпіння, божеволіючи від порожньої бездіяльності, армія рицарів-убивць попросила допомоги в церкви. Звісно, церква відразу відгукнулася і вдалася до свого найбільш перевіреного способу — заплатила одному з місцевих пастухів значну суму за те, щоб він показав стежину, яка вела на «платформу» (так називали найближчий майданчик, на якому можна було влаштувати катапульту). Пастух продався, згубивши свою безсмертну душу... і священну фортецю останніх Катарів.



Сучасні руїни Монтсегура III

— У мене від обурення скажено стукало серце. Прагнучи не підпадати під вплив безвиході, що нахлинула, я запитувала Севіра далі, ніби ще не здавалася, ніби ще мала сили спостерігати за цим болем і варварством здійсненого колись звірства...
— Ким була Есклармонд? Чи ти знаєш щось про неї, Севіре?



Велика Есклармонд, Дама де Фуа

— Вона була третьою, наймолодшою дочкою останніх сеньйорів Монтсегура, Раймонда і Корби де Перейлей, — сумно відповів Севір. — Ти бачила їх в узголів'ї Есклармонд у своєму видінні. Есклармонд була веселою, лагідною дівчинкою, яку всі любили. Вона була вибуховою і рухливою, як фонтан. І дуже доброю. Її ім'я в перекладі означало — Світло Світу. Але знайомі лагідно називали її «спалахом», думаю, за її бурхливий і сяйливий характер. Але не плутай її з іншою Есклармондою — у Катарів була ще Велика Есклармонд, Пані де Фуа.



План захоплення Монтсегуру

Великою її назвали самі люди, за стійкість і непохитну віру, за любов і допомогу іншим, за захист і Віру Катарів. Але це вже інша, хоча й дуже красива, однак (знову ж таки!) дуже сумна історія. А та Есклармонд, яку ти «дивилася», у дуже юному віці одружилася з Світлозаром. І тепер народжувала його дитя, яке батько (про що домовився з нею і з усіма Досконалими) мав тієї ночі якось винести з фортеці, щоб урятувати. А отже, вона побачить своє дитя тільки на декілька коротких хвилин, доки його батько готуватиметься до втечі... Але, як ти вже встигла побачити — дитя досі не народилося. Есклармонд втрачала сили, і через це дедалі більше панікувала. Два тижні, яких, за підрахунками всіх, мало напевно вистачити для народження сина, збігали, а дитя чомусь ніяк не бажало з'являтися на світ... Перебуваючи в цілковитій нестямі, виснажена спробами, Есклармонд уже майже не вірила, що їй усе-таки вдасться вберегти своє бідне дитя від страшної загибелі в полум'ї вогнища. За що ж йому, ненародженому маляті, таке випробовування?!. Світлозар, як міг, намагався її заспокоїти, але вона вже нічого не слухала, цілковито занурившись у відчай і безнадію.

— Налаштувавшись, я знову побачила ту саму кімнату. Довкола ліжка Есклармонд зібралося близько десяти осіб. Вони стояли колом, усі однаково вдягнені в темне, а від їхніх простягнутих рук просто в породіллю м'яко вливалося золоте сяєво. Потік дедалі густішав, люди, що ніби оточували її, вливали в неї всю Життєву силу, яка в них збереглася...
— Це Катари, правда? — тихо запитала я.
— Так, Ізидоро, це Досконалі. Вони допомагали їй вистояти, допомагали її маляті народитися на світ.
— Раптом Есклармонд шалено закричала... і тієї ж миті, в унісон, пролунав нестямний крик немовляти! На виснажених обличчях довкола неї з'явилася світла радість. Люди сміялися і плакали, немовби перед ними раптово постало довгоочікуване диво! Хоча, напевно, так і було?.. Адже на світ народився нащадок Магдалини, їх коханої і шанобливої Зірки-дороговказу!.. Світлий нащадок Радомира! Здавалося, люди, що наповнювали залу, зовсім забули, що на світанку вони всі підуть на вогнище. Їхня радість була щирою і гордою, як потік свіжого повітря на просторах випаленої вогнищами Окситанії! По черзі вітаючи новонародженого, вони, щасливо усміхаючись, виходили із зали, доки в ній не залишилися тільки батьки Есклармонд і її чоловік, якого вона найбільше на світі любила.

— Щасливими, осяйними очима юна мати дивилася на хлопчика, не в змозі промовити ні слова. Вона чудово розуміла, що ці миті будуть дуже короткими, оскільки, бажаючи вберегти новонародженого сина, його батько муситиме відразу його забрати, щоб спробувати ще до ранку втекти з фортеці. До того, як його нещасна мати зійде на вогнище разом з іншими....

— Дякую тобі!.. Дякую тобі за сина! — не приховуючи сліз, що котилися втомленим обличчям, шепотів Світлозар. — Радосте моя ясноока... ходімо зі мною! Ми всі допоможемо тобі! Я не можу тебе втрачати! Адже він ще не знає тебе!.. Твій син не знає, яка добра й прекрасна в нього мати! Ходімо зі мною, Есклармонд!..
— Він благав її, наперед знаючи, якою буде відповідь. Він просто не міг залишити її на загибель. Адже все було сплановано так чудово!.. Монтсегур здався, але попросив два тижні, нібито для підготовки до смерті. Насправді вони чекали на появу нащадка Магдалини і Радомира. І розрахували, що після його появи в Есклармонд буде досить часу, аби зміцніти. Але, мабуть, правильно кажуть: «ми плануємо, а доля керує»... От вона й розпорядилася жорстоко... дозволивши новонародженому лише останньої ночі з'явитися на світ. В Есклармонд не було сил, щоб піти разом з ними.

— І тепер вона має завершити своє коротке, ще зовсім не прожите життя на страшному вогнищі «єретиків»...
— Перейли, обійнявшись, ридали. Вони так хотіли врятувати свою любу, світлу дівчинку!.. Так хотіли, щоб вона жила!
— Мені перехопило подих — такою знайомою була ця історія!.. Вони мали побачити, як у полум'ї вогнища вмиратиме їх дочка. Так само, як мені, мабуть, доведеться спостерігати за смертю моєї любої Ганни...
— У кам'яній залі знову з'явилися Досконалі — настав час прощатися. Есклармонд скрикнула і спробувала встати з ліжка. Ноги підкошувалися, не бажаючи її тримати... Чоловік підхопив її, не даючи впасти, міцно стискаючи в останніх обіймах.

— Бачиш, коханий, як я можу іти з тобою?.. — тихо прошепотіла Есклармонд. — Ти іди! Пообіцяй, що врятуєш його. Пообіцяй мені, будь ласка! Я любитиму тебе і там... І сина.
— Есклармонд розридалася... Вона так хотіла виглядати мужньою і сильною!.. Але тендітне й лагідне жіноче серце підвело її... Вона не хотіла, щоб вони ішли!.. Вона навіть не встигла пізнати свого маленького Відомира! Це було значно болісніше, ніж вона наївно уявляла. Від цього болю не було порятунку. Це був нелюдський біль!!!
— Нарешті, востаннє поцілувавши свого маленького синочка, вона відпустила їх у невідоме... Вони вирушали, щоб вижити. А вона залишалася, щоб померти... Світ був холодним і несправедливим. І не було в ньому місця навіть для Любові...

— Закутавшись у теплі ковдри, четверо суворих чоловіків вийшли в ніч. Це були її друзі — Досконалі: Хюго (Hugo), Ам’єль (Amiel), Пуатеван (Poitevin) і Світлозар (якого не згадано в жодному оригінальному рукописі, скрізь просто сказано, що ім'я четвертого Досконалого – невідоме). Есклармонд поривалася вийти за ними... Мати не відпустила її. У цьому не було сенсу — ніч була темною, і дочка лише перешкодила б тим, хто пішов.



Шлях, по якому спускались
четверо втікачів з немовлям...

— Така їхня доля, і зустрічати її треба було з високо піднятою головою. Хоч як це важко...
— Спуск, яким пішли четверо Досконалих, був дуже небезпечним. Скеля була слизькою і майже вертикальною.
— І спускалися вони на шнурках, прив'язаних за талію, аби, в разі біди, руки кожного були вільними. Тільки Світлозар почувався беззахисно, оскільки підтримував прив'язану до нього дитину, яка, напоєна маковим відваром (щоб не кричала) солодко спала на широких батькових грудях. Чи дізнався колись цей малюк про свою першу ніч на цьому жорстокому світі?.. Думаю, дізнався.
— Він прожив довге і складне життя, маленький син Есклармонди і Світлозара, якого мати, що бачила його лише мить, нарекла Відомиром, знаючи, що її син бачитиме майбутнє. Буде чудовим Відуном...



Жак де Молей

— Його так само обмовить церква, як і решту нащадків Магдалини і Радомира, і його життя завершиться на вогнищі. Але, на відміну від багатьох, що рано пішли, у мить його смерті йому буде вже рівно сімдесят років і два дні, і зватимуть його на землі Жаком де Молей (Jacques de Molay)... останнім великим Магістром Ордену Тамплієрів. А також останнім главою світлого Храму Радомира і Магдалини. Храму Любові і Знання, який так і не зуміла знищити Римська церква, бо завжди були люди, що свято берегли його у своїх серцях.


(Тамплієри померли обмовленими і замученими слугами короля і кровожерливої католицької церкви. Але найабсурднішим було те, що померли вони марно, оскільки на момент своєї страти були вже виправдані Папою Клементом!.. Лише ось документ цей якимсь чином «загубився», і ніхто не бачив його до 2002 року, коли він виявився раптом «випадково» виявленим в Архівах Ватикану під номером 217, замість «правильного» номера 218... І називався цей документ – Пергамент Шинона (Parchement of Chinon), рукопис з міста, в якому провів останні роки свого ув'язнення і тортур Жак де Молей).



Архіви Ватікану

— (Якщо когось цікавлять подробиці справжньої долі Радомира, Магдалини, Катарів і Тамплієрів, прошу дивитися Додаток після розділів Ізидори або окрему книгу (яка наразі в стадії підготовки) «Діти Сонця», коли її буде розміщено на сайті www.levashov.info для вільного копіювання).
— Я була зовсім приголомшена, як майже після кожної розповіді Севіра...
— Невже той малюсінький хлопчик, який щойно народився, – знаменитий Жак де Молей?!. Я чула про цю загадкову людину стільки різноманітних легенд!.. Стільки чудес, пов'язаних з його життям, було в розповідях, що їх я колись так полюбила!

— (На жаль, до наших днів не дійшли чудові легенди про цю загадкову людину... Його, як і Радомира, виставили слабким, боязким і безхарактерним магістром, що «не зумів» зберегти свій великий Орден...)

— Чи зможеш розповісти про нього трохи докладніше, Севіре? Чи був він таким сильним пророком і чудотворцем, як розповідав мені колись батько?..
— Усміхнувшись з моєї нетерплячості, Севір ствердно кивнув.

— Так, я розповім тобі про нього, Ізидоро... Я знав його чимало років. І безліч разів говорив з ним. Я дуже любив цього чоловіка... І дуже за ним сумував.
— Я не запитала, чому ж він не допоміг йому під час страти. У цьому не було сенсу, оскільки я заздалегідь знала його відповідь.
— Ти що?!! Ти говорив з ним?!. Будь ласка, ти ж розповіси мені про це, Севіре?! — вигукнула я.



Печать Папи Клемента
на Шинонському Пергаменті


На цьому фото – оригінал
Шинонського Пергаменту

— Знаю, своїм захопленням я нагадувала дитя... Але це не мало значення. Севір розумів, наскільки важливою є для мене його розповідь, і терпляче допомагав мені.
— Тільки спершу я хотіла б дізнатися, що сталося з його матір'ю і Катарами. Знаю, що вони загинули, але хотіла б побачити це своїми очима... Допоможи мені, будь ласка, Севіре.
— І знову реальність зникла, повертаючи мене в Монтсегур, де минали останні години чудових сміливих людей — учнів і послідовників Магдалини...
— Есклармонд тихо лежала на ліжку. Її очі були заплющені, здавалося, вона спала, втомлена втратами... Але я відчувала — це лише захист. Вона просто хотіла побути сама зі своїм смутком... Її серце безмежно страждало. Тіло відмовлялося скоритися... Якихось кілька хвилин тому її руки тримали новонародженого синочка... Обіймали чоловіка. Тепер вони вирушили в невідоме. І ніхто не міг упевнено сказати, чи вдасться їм піти від ненависті «мисливців», що заполонили підніжжя Монтсегура. Як і всю долину, скільки сягало око... Фортеця була останнім оплотом Катарів, більше не було вже нічого. Вони зазнали цілковитої поразки... Вимучені голодом і зимовими холодами, вони були безпорадні проти кам'яного «дощу» катапульт, що сипався з ранку до ночі на Монтсегур.



Кам’яні кулі для стрільби із
катапульт, якими знищили
Монтсегур. Розкопки 1968 року

— Скажи, Севіре, чому Досконалі не захищалися? Адже, наскільки мені відомо, ніхто краще за них не володів «рухом» (думаю, йдеться про телекінез) , «подихом» тощо. Чому вони здалися?!
— На це є свої причини, Ізидоро. Під час найперших нападів хрестоносців Катари ще не здавалися. Але після повного знищення міст Албі, Без’є, Мінерви і Лавура, у яких загинули тисячі мирних жителів, церква придумала хід, який просто не міг не спрацювати. Перед тим, як напасти, вони оголошували Досконалим: якщо вони здадуться, не буде вбито жодної людини. І, звісно, Катари здавалися... Відтоді запалахкотіли по всій Окситанії вогнища Досконалих. Людей, що посвятили своє життя Знанню, Світлу і Добру, спалювали, як сміття, перетворюючи красуню Окситанію на випалену вогнищами пустелю.

— Дивися, Ізидоро... Дивися, якщо бажаєш побачити правду...
— Мене охопив справжній священний жах!.. Бо те, що показував мені Севір, виходило за рамки нормального людського розуміння!.. Це було Пекло, якщо воно колись насправді десь існувало...
— Тисячі рицарів-убивць у блискучих обладунках холоднокровно вирізували людей, що металися в жаху, — жінок, людей похилого віку, дітей... Усіх, хто потрапляв під сильні удари вірних прислужників «всепрощальної» католицької церкви... Молоді чоловіки, що намагалися чинити опір, відразу падали мертвими – їх рубали довгі рицарські мечі. Всюди лунали несамовиті крики... дзвін мечів оглушував. Задушливий запах диму, людської крові і смерті. Рицарі нещадно рубали всіх: чи новонароджене немовля, що його, благаючи про пощаду, простягала нещасна мати... чи немічного старого... Усіх їх відразу нещадно рубали на смерть... іменем Христа!!! Це було святотатством. Це було настільки дико, що в мене на голові насправді ворушилося волосся. Я тремтіла всім тілом, не в змозі прийняти або просто осмислити те, що відбувається. Дуже хотілося вірити, що це сон! Що такого в реальності не могло бути! Але, на жаль, це була реальність...

ЯК вони могли пояснити звірство, що відбувалося?!! ЯК могла римська церква ПРОЩАТИ (???) тим, хто скоює такий страшний злочин?!.
— Ще перед початком Альбігойського хрестового походу, 1199 року, Папа Інокентій III «милостиво» заявив: «Будь-кого, хто сповідує віру в бога, що не збігається з церковною догмою, потрібно спалити без щонайменшого на це жалю». Хрестовий похід на Катарів називали «За справу світу і віру»! (Negotium Pacis et Fidei)...
— Біля самого вівтаря красивий молодий рицар намагався розтрощити череп літньому чоловікові... Чоловік не вмирав, його череп не піддавався. Молодий рицар спокійно і методично лупцював далі, доки чоловік нарешті востаннє не сіпнувся й не затих — його товстий череп, не витримавши, розколовся...
— Охоплена жахом юна мати благально простягла дитя — через секунду в неї в руках були дві рівні половинки...
— Маленька кучерява дівчинка, перелякано плачучи, віддавала рицареві свою ляльку — найдорожчий скарб... Голова ляльки легко злетіла, а за нею м'ячиком покотилася по підлозі й голова господині...
— Не витримавши, я впала на коліна, гірко ридаючи... Чи це були ЛЮДИ?!. ЯК можна було називатися людиною, що чинила таке зло?!.



Спалення 7000 жителів міста Без’є в церкві Марії Магдалини 22 липня.
В день іменин Золотої Марії… Їх спалили разом з 222 Досконалими.
Загалом у містечку Без’є (Bezier) винищено понад 20 000 осіб
– на той час усе населення міста... Це про Без’є знаменита фраза Папського легата,
коли розгублений хрестоносець запитав його, як відрізнити християн від невірних?
Легат, без докорів сумління, відповів: «Ріжте всіх, бог відрізнить своїх»...


Мозаїка в наново відбудованій церкві
Святої Магдалини, в місті Без’є...

— Я не хотіла дивитися це далі!.. У мене вже не було сил... Але Севір безжалісно показував якісь міста, у яких горіли церкви... Ці міста були зовсім порожніми, якщо не враховувати тисяч трупів, кинутих просто на вулицях, і потоків людської крові, тонучи в якій, бенкетували вовки...

Без’є, нелюдське знищення
жителів міста
Альбі, 1209 рік, 27 червня. Повне
винищення населення
Міневра, 1210 рік, 15 червня.
Вбивство всіх жителів міста
«Благословення» вбитих
вірним слугою церкви...

— Жах і біль скували мене, не даючи вдихнути бодай на хвилину. Не дозволяючи ворухнутися...
Що ж мали відчувати «люди», що віддавали такі накази???
— Думаю, вони не відчували загалом нічого, бо їхні потворні, черстві душі були всуціль чорними.



Король Франції Філіп Август і Папа Інокентій III спокійнісінько
спостерігають за спалюванням «невірних», тобто Катарів...
У перекладі з англійської мови ім'я Папи Інокентія (Innocent)
означає невинний, нешкідливий... Іронічно, чи не так?..

— Раптом я побачила дуже красивий замок, стіни якого подекуди пошкоджені катапультами, але загалом замок уцілів. Весь внутрішній двір завалено трупами людей, що тонули в калюжах власної і чужої крові. У всіх – перерізане горло...



Все, що залишилося від колишньої фортеці Лавур в наш час – тільки
лише башня і старий дзвін, який досі скорботно звонить по покійних...

— Це Лавур (Lavaur), Ізидоро... Дуже красиве й багате місто. Його стіни були найбільш захищеними. Але озвірілий від невдалих спроб ватажок хрестоносців Симон де Монтфор покликав на допомогу весь набрід, який зміг знайти, і... 15 000 «Христових солдатів», що з'явилися на заклик, атакували фортецю... Лавур не витримав натиску і його повалили. Усі мешканці, зокрема 400 (!!!) Досконалих, 42 трубадурів і 80 рицарі-захисників по-звірячому полягли від рук «святих» катів. Тут, у дворі, ти бачиш тільки рицарів, що захищали місто, а також тих, хто взяв зброю. Інших (окрім спалених Катарів) зарізали й просто покинули гнити на вулицях... У міському підвалі вбивці знайшли 500 жінок і дітей, що сховалися, — їх по-звірячому вбили просто там... не виходячи назовні...

У двір замку якісь люди привели заковану в ланцюги симпатичну, добре одягнену молоду жінку. Навколо почалося п'яне гикання і регіт. Жінку грубо схопили за плечі й кинули в колодязь. З глибини відразу залунали глухі, тужливі стогони і крики. Вони тривали, доки хрестоносці, за наказом ватажка, не закидали колодязь камінням...
— Це була Пані Джіральда... Власниця замку і цього міста... Усі без винятку піддані дуже любили її. Вона була м'якою і доброю... І носила під серцем своє перше ненароджене немовля, — жорстко закінчив Севір.
Тоді він поглянув на мене і, мабуть, відразу збагнув — сил у мене вже просто не було...
Жах миттю завершився.

Севір співчутливо підійшов до мене й, бачачи, що я й далі дуже тремчу, лагідно поклав руку на голову. Він гладив моє довге волосся, шепотів заспокійливі слова. І я поступово почала оживати, опам'ятовуючись після страшного, нелюдського потрясіння...

У втомленій голові настирливо крутився рій незаданих запитань. Але всі вони здавалися тепер беззмістовними й недоречними. Тому я воліла чекати, що ж скаже Севір.
— Пробач за біль, Ізидоро, але я хотів показати тобі правду... Щоб ти зрозуміла ношу Катарів... Аби не вважала, що вони легко втрачали Досконалих..

— Я все одно не розумію цього, Севіре! Так само, як я не могла зрозуміти вашу правду... Чому не боролися за життя Досконалі?! Чому не використали того, що знали? Адже майже кожен з них міг лише одним рухом винищити цілу армію!.. Чому ж здавалися?

— Напевно, це пов’язано з тим, про що я так часто з тобою говорив, мій друже... Вони просто не були готові.
— Не готові до чого?! — за старою звичкою вибухнула я. — Не готові зберегти свої життя? Не готові врятувати інших людей, які страждали?! Але ж усе це так невірно!.. Це неправильно!!!
Вони не були воїнами, яким є ти, Ізидоро, — тихо промовив Севір. — Вони не вбивали, бо вважали, що світ має бути іншим. Вважали, що можуть навчити людей змінитися... Навчити Розуміння і Любові, навчити Добра. Вони сподівалися подарувати людям Знання... але не всім, на жаль, воно було потрібне. Ти маєш рацію, кажучи, що Катари були сильними. Так, вони були досконалими Магами й володіли величезною силою. Але вони не бажали боротися СИЛОЮ, віддаючи перевагу боротьбі СЛОВОМ. Саме це їх і знищило, Ізидоро. От чому я кажу тобі, мій друже, що вони були не готові. А якщо вже бути гранично точним, то це світ не був готовий до них. Земля тоді поважала саме силу. А Катари несли Любов, Світло і Знання. І прийшли вони надто рано. Люди не були до них готові...

— Ну а як же ті сотні тисяч, що по всій Європі несли Віру Катарів? Що тягнулися до Світла і Знань? Адже їх було дуже багато!
— Ти маєш рацію, Ізидоро... Їх було багато. Але що з ними сталося? Як я вже казав тобі раніше, Знання може бути дуже небезпечним, якщо прийде надто рано. Люди мають бути готові, щоб його прийняти. Не чинячи опору і не вбиваючи. Інакше це Знання не допоможе їм. Або ще страшніше — потрапивши у чиїсь брудні руки, занапастить Землю. Пробач, якщо засмутив тебе...

— Та все ж я не згодна з тобою, Севіре... Час, про який ти кажеш, ніколи не настане на Землі. Люди ніколи не мислитимуть однаково. Це нормально. Поглянь на природу — кожне дерево, кожна квітка відрізняються один від одного... А ти хочеш, щоб люди були схожими!.. Надто багато зла, надто багато насильства побачила людина. І ті, в кого темна душа, не хочуть працювати і ЗНАТИ, якщо можна просто вбити або збрехати, щоб заволодіти тим, що їм потрібне. За Світло і Знання потрібно боротися! І перемагати. Саме цього має бракувати нормальній людині. Земля може бути прекрасною, Севіре. Просто ми маємо показати їй, ЯК вона може стати чистою і прекрасною...

Севір мовчав, спостерігаючи за мною. А я, щоб уже нічого не доводити, знову налаштувалася на Есклармонд...
Як ця дівчинка, ще майже дитя, могла пережити таке глибоке горе?.. Її мужність приголомшувала, змушуючи поважати її й пишатися нею. Вона гідна роду Магдалини, хоча була лише матір'ю її далекого нащадка.
І моє серце знову боліло за чудових людей, чиї життя обривала та сама церква, що брехливо проголошувала «всепрощення»! І раптом я пригадала слова Карафи: «Бог пробачить усе, що твориться в його ім'я»!.. Кров холонула від такого Бога... Хотілося бігти світ за очі, аби не чути й не бачити того, що відбувається «на славу» цього чудовиська!..

Перед моїми очима знову стояла юна, вимучена Есклармонд... Нещасна мати, що втратила свою першу й останню дитину...
І ніхто не міг їй до пуття пояснити, за що з ними таке чинили... За що вони, добрі й невинні, ішли на смерть...
Раптом до зали вбіг захеканий худенький хлопчик. Він, безперечно, прибіг просто з вулиці, оскільки з його широкої усмішки валом валила пара.
— Мадам, Мадам! Вони врятувалися!!! Добра Есклармонд, на горі пожежа!



Вид на Монтсегур з гори Бідорти

Есклармонд схопилася, намірившись побігти, але її тіло було слабкішим, ніж бідолаха могла уявити... Вона звалилася просто в батьківські обійми. Раймонд де Перейль підхопив легку, як пір’їнка, доньку на руки і вибіг за двері... А там, зібравшись на вершині Монтсегура, стояли всі мешканці замку. І всі очі дивилися лише в одному напрямку — туди, де на сніговій вершині гори Бідорта (Bidorta) горіло величезне вогнище!.. А це означало — четверо втікачів дійшли до бажаної точки!!! Її відважний чоловік і новонароджений синочок врятувалися від звірячих лап інквізиції і могли щасливо жити далі.

От тепер усе гаразд. Усе добре. Вона знала, що зійде на вогнище спокійно, оскільки найдорожчі їй люди жили. І вона щиро тішилася — доля пожаліла її, дозволивши дізнатися про це... Дозволивши іти на смерть спокійно.

На світанку всі Досконалі і Віруючі катари зібралися в Храмі Сонця, щоб востаннє насолодитися його теплом перед відходом у вічність. Люди були втомлені, замерзлі і голодні, але всі усміхалися... Найголовніше виконано — нащадок Золотої Марії і Радомира живий, і є надія, що якогось чудового дня хтось із його далеких правнуків перебудує цей жахливо несправедливий світ, і вже нікому не потрібно буде страждати. У вузькому вікні засвітився перший сонячний промінь!.. Тоді злився з другим, третім... І в самому центрі вежі спалахнув золотистий стовп. Він дедалі розширювався, охоплюючи кожного, хто стояв у ній, доки весь довколишній простір повністю не занурився в золоте світіння.

Промінь в храмі Сонця Храм Сонця в наш час

Це було прощання... Монтсегур прощався з ними, лагідно проводжаючи в інше життя...
А в цей час унизу, біля підніжжя гори, складали величезне страшенне багаття. Точніше, цілу споруду у вигляді дерев'яного майданчика, на якому видніли товсті стовпи...

Понад двісті Досконалих почали урочисто й повільно спускатися слизькою і дуже крутою кам'яною стежиною. Ранок був вітряний і холодний. Сонце визирнуло з-за хмар лише на коротку мить... аби зігріти наостанку своїх улюблених дітей, своїх Катарів, що йшли на смерть... І вже знову повзли по небу свинцеві хмари. Воно було сірим і непривітним. І чужим. Усе довкола було промерзлим. Мряка насичувала вологою тонкий одяг. П'яти тих, що йшли, мерзнули, ковзаючи по мокрих каменях...
На горі Монтсегур ще виднів останній сніг.



Монтсегур. Спуск вниз

Унизу озвірілий від холоду маленький чоловік захрипло кричав на хрестоносців, наказуючи зрубати якнайбільше дерев і тягнути їх у вогнище. Полум'я чомусь не розгоралося, а чоловічкові хотілося, щоб воно палахкотіло до самих небес!.. Він заслужив на нього, він чекав цього довгих десять місяців, і от тепер воно відбувалося! Ще вчора він мріяв якнайшвидше повернутися додому. Але злість і ненависть до проклятих катарів брала гору, і єдине, чого він тепер хотів, — бачити, як нарешті палахкотітимуть останні Досконалі. Ці останні Діти Диявола!.. І аж тоді, коли від них залишиться тільки купа гарячого попелу, він спокійно піде додому. Цим маленьким чоловічком був сенешаль міста Каркасона. Його звали Хюг де Арсі (Hugues des Arcis). Він діяв від імені його величності, короля Франції, Філіпа Августа.

Катари спускалися вже набагато нижче. Тепер вони рухалися між двома похмурими, озброєними колонами. Хрестоносці мовчали, понуро спостерігаючи за процесією худих, виснажених людей, обличчя яких чомусь сяяли неземним, незрозумілим захопленням. Це лякало охорону. І це було, за їхнім уявленням, ненормально. Ці люди йшли на смерть. І не могли усміхатися. Було щось тривожне і незрозуміле в їхній поведінці, від чого охоронцям хотілося піти звідси якнайшвидше і якнайдалі, але обов'язки не дозволяли — доводилося коритися.
Пронизливий вітер розвівав тонкий, вологий одяг Досконалих, змушуючи їх щулитися і, природно, тиснутися ближче один до одного – охорона відразу це припиняла й штовхала їх, щоб рухалися поодинці.
Першою в цій страшній похоронній процесії йшла Есклармонд. Її довге волосся, розвіваючись на вітрі, закривало худу фігурку шовковим плащем... Плаття, неймовірно широке, висіло на бідоласі. Але Есклармонд ішла, високо піднявши свою красиву голівку й... усміхалася. Ніби йшла вона до свого великого щастя, а не на страшну, нелюдську смерть. Думки її блукали далеко-далеко, за високими сніговими горами, де були найдорожчі їй люди — її чоловік і маленький новонароджений синочок... Вона знала — Світлозар спостерігатиме за Монтсегуром, знала — побачить полум'я, коли воно безжалісно пожиратиме її тіло, і їй дуже хотілося виглядати безстрашною і сильною... Хотілося бути гідною його... Мати йшла за нею, теж спокійна. Лише від болю за любу дівчинку на її очі час до часу наверталися гіркі сльози. Але вітер підхоплював їх і відразу сушив, не даючи скотитися по худих щоках.

Скорботна колона рухалася в цілковитому мовчанні. От уже дійшли до майданчика, на якому вирувало величезне вогнище. Наразі воно горіло лише всередині, мабуть, чекаючи, коли до стовпів прив'яжуть живу плоть, яка горітиме весело і швидко, незважаючи на похмуру, вітряну погоду. Незважаючи на людський біль...
Есклармонд послизнулася на купині, але мати підхопила її й не дала впасти. Вони були дуже скорботною парою, матір і дочка... Худі й замерзлі, ішли прямі, гордо піднявши непокриті голови, попри холод, утому, страх.. Вони хотіли виглядати перед катами впевненими і сильними. Хотіли бути мужніми й незламними, оскільки на них дивився чоловік і батько...



Страта катарів в Монтсегурі

Раймон де Перейль залишався жити. Він не йшов на вогнище з усіма. Він мав допомогти тим, хто зостався, хто не мав нікого, хто захистив би їх. Він був власником замку, сеньйором, який честю і словом відповідав за всіх цих людей. Раймонд де Перейль не мав права так просто померти. Але щоб жити, мав відректися від усього, у що стільки років щиро вірив. А це страшніше за вогнище. Це брехня. А Катари не брехали... Ніколи, за жодних обставин, за жодну, хоч яку високу, ціну. Тому й для нього життя завершувалося зараз, з усіма... Оскільки вмирала його душа. А те, що залишиться на потім, — уже буде не він. А тіло, що просто живе, але його серце піде з рідними — з його відважною дівчинкою і з його коханою, вірною дружиною...

Перед Катарами зупинився той самий маленький чоловічок, Хюг де Арсі. Нетерпляче тупцюючи на місці, мабуть, бажаючи щонайшвидше завершити, він хриплим надтріснутим голосом почав відбір...
— Як тебе звати?
— Есклармонд де Перейль, — прозвучала відповідь.
— Хюг де Арсі, дію від імені короля Франції. Вас звинувачено в єресі Катарів. Вам відомо, що, відповідно до нашої угоди, яку ви прийняли 15 днів тому, щоб бути вільною і зберегти життя, маєте зректися своєї віри і щиро присягнутися у вірності вірі Римської католицької церкви. Ви маєте сказати: «Відрікаюся від своєї релігії і приймаю католицьку релігію!».
— Я вірю в свою релігію й ніколи не відречуся від неї... — твердо прозвучала відповідь.
— Киньте її у вогонь! — задоволено крикнув чоловічок.
Ну от і все. Її тендітне й коротке життя наблизилося до страшного фіналу. Двоє осіб схопили її і шпурнули на дерев'яну вежу, на якій чекав похмурий, бездушний «виконавець», що тримав у руках товсті мотузки. Там горіло вогнище... Есклармонд дуже вдарилася, але відразу сама собі гірко усміхнулася — уже невдовзі в неї буде значно більше болю...
— Як вас звати? — опитував далі Арсі.
— Корба де Перейль...
Через коротку мить її бідну матір так само грубо шпурнули поряд з нею.

Так, один за одним Катари проходили «відбір», і кількість засуджених постійно збільшувалася... Усі вони могли врятувати свої життя. Потрібно було «лише» збрехати й зректися того, у що ти вірив. Але таку ціну не погодився платити жоден...
Полум'я вогнища тріщало й шипіло — вологе дерево ніяк не хотіло горіти на повну силу. Але вітер дедалі сильнішав і час до часу доносив пекучі язики вогню до когось із засуджених. Одяг на нещасному спалахував, перетворюючи людину на пойнятий вогнем факел... Лунали крики — мабуть, не кожен міг витерпіти такий біль.



Вітражі із церкви міста Ліму (Limoix),
на яких показана історія Катарів

Есклармонд тремтіла від холоду і страху... Хоч як вона проганяла страх — вигляд друзів у полум’ї вогню спричинював у неї справжній шок... Вона була до краю вимученою і нещасною. Дуже хотіла покликати когось на допомогу... Але точно знала — ніхто не допоможе і не прийде.

Перед очима постав маленький Відомир. Вона ніколи не побачить, як він росте... ніколи не дізнається, чи буде його життя щасливим. Вона була матір'ю, яка лише раз, на мить обійняла своє дитя... І вже ніколи не народить Світлозарові інших дітей, бо життя її закінчувалося просто зараз, на цьому вогнищі... поряд з іншими.
Есклармонд глибоко зітхнула, попри крижаний холод. Шкода, що не було сонця!.. Вона так любила грітися під його лагідними променями!.. Але того дня небо було похмурим, сірим і важким. Воно з ними прощалося...
Ледве стримуючи ладні хлинути гіркі сльози, Есклармонд високо підняла голову. Вона нізащо не покаже, як насправді їй погано!.. Нізащо!!! Якось витерпить. Чекати не так і довго...
Мати була поруч. І от-от мала спалахнути...

Батько стояв, наче кам'яна статуя, і дивився на них обох, а на його застиглому обличчі не було ні кровинки... Здавалося, життя пішло від нього, линучи туди, куди дуже скоро підуть і вони.
Поруч пролунав несамовитий крик — спалахнула мама...
— Корбо! Корбо, пробач мені!!! — закричав батько.

Раптом Есклармонд відчула ніжний, лагідний дотик... Вона знала — це було Світло її Зорі. Світлозар... Це він простягнув руку здалеку, щоб сказати останнє «прощавай»... Аби сказати, що він — з нею, що він знає, як їй буде страшно і боляче... Просив її бути сильною...
Дикий, гострий біль полоснув тіло — от воно! Прийшло!!! Пекуче, ревуче полум'я торкнулося обличчя. Спалахнуло волосся... Через секунду тіло яскраво палахкотіло... Люба, світла дівчинка, майже дитя, прийняла свою смерть мовчки. Деякий час вона ще чула, як шалено кричав батько, називаючи її ім'я. Потім усе зникло... Її чиста душа пішла в добрий і правильний світ. Не здаючись і не ламаючись. Саме так, як вона хотіла.
Раптом, зовсім не до речі, пролунав спів... Це присутні на страті церковники заспівали, щоб заглушити крики «засуджених», що згорали в полум’ї. Захриплими від холоду голосами вони співали псалми про всепрощення і доброту господа...

Нарешті біля стін Монтсегура настав вечір.
Страшне вогнище догорало, інколи ще спалахуючи на вітрі згаслими червоними жаринами. За день вітер посилився і тепер бушував на повну, розносячи долиною чорні хмари кіптяви і гару, приправлені солодкуватим запахом горілої людської плоті...

Біля похоронного багаття, натикаючись на тих, хто був поруч, приречено бродив дивний, ніби нетутешній, чоловік... Час до часу вигукуючи чиєсь ім'я, раптом хапався за голову й починав голосно, несамовито ридати. Довколишній натовп розступався, поважаючи чуже горе. А чоловік знову повільно брів, нічого не бачачи й не помічаючи... Сивий, згорблений і втомлений. Різкі пориви вітру розвівали його довге сиве волосся, зривали з тіла тонкий темний одяг... На мить чоловік обернувся і — о, боги!.. Він був зовсім ще молодим!!! Змарніле тонке обличчя дихало болем... А широко розплющені сірі очі дивилися вражено, здавалося, не розуміючи, де він і чому. Раптом чоловік шалено закричав і... кинувся просто у вогнище!.. Точніше, на згарище... Люди, що були поруч, намагалися схопити його за руку, але не встигли. Чоловік звалився ниць на червоне вугілля, що догорало, і притискав до грудей щось кольорове...
І не дихав.

Коли його нарешті якось відтягнули від вогнища, то побачили, що він тримав, намертво затиснувши у своєму худому, захололому кулаку... То була яскрава стрічка для волосся, яку до весілля носили юні окситанські наречені... А це означало — лише кілька годин тому він ще був щасливим молодим женихом...
Вітер далі тривожив його посивіле за день довге волосся, тихо граючись в обгорілих пасмах... Але чоловік уже нічого не відчував і не чув.

Віднайшовши свою кохану, він ішов з нею рука до руки променистою зоряною дорогою Катарів, зустрічаючи їх нове зоряне майбутнє... Він знову був дуже щасливим.
Люди ще блукали довкола згарища і з завмерлими від горя обличчями шукали останки рідних і близьких... Не відчуваючи пронизливого вітру і холоду, викочували з попелу майже згорілі кістки своїх синів, дочок, сестер і братів, дружин і чоловіків... Або просто друзів... Час до часу хтось, плачучи, піднімав почорнілий у вогні перстень... напівзгорілий черевик... і навіть голівку ляльки, яка, скотившись набік, не встигла повністю згоріти...

Той самий маленький чоловічок, Хюг де Арсі, був дуже задоволений. Все нарешті закінчилося — катарські єретики мертві. Тепер він міг спокійно вирушати додому. Крикнувши змерзлому в караулі рицареві, щоб привели його коня, Арсі повернувся до воїнів, що сиділи біля вогню, аби дати їм останні розпорядження. Його настрій був радісним і піднесеним — місія, що тривала довгі місяці, нарешті «щасливо» завершилася... Він виконав свій обов’язок. І міг чесно собою пишатися. Через мить удалині вже було чутно швидке цокання кінських копит — сенешаль міста Каркасона квапився додому, де його чекала щедра гаряча вечеря і теплий камін, щоб зігріти його замерзле, втомлене з дороги тіло.

На високій горі Монтсегур лунав гучний і сумний плач орлів — вони проводжали в останню путь своїх вірних друзів і господарів... Орли плакали дуже голосно... У селищі Монтсегур люди полохливо зачиняли двері. Плач орлів ширився всією долиною. Вони тужили....



На високій горі Монтсегур чувся гучний і сумний плач орлів...

Страшний кінець чудової імперії Катарів — імперії Світла і Любові, Добра і Знання — наблизився до свого завершення...
Десь у глибині Окситанських гір ще були Катари-втікачі. Вони сім'ями ховалися в печерах Ломбрив і Орнолак, ніяк не в силі вирішити, що робити далі... Втративши останніх Досконалих, почувалися дітьми, які не мали більше опори.

Вони були гнані.
Вони були дичиною – тим, хто їх упіймає, давали значні винагороди.

 



Одна з «житлових частин» в печерах Ломбрів, де колись ховалися Катари.
В кутку печери маленький «камін», в якому ще «стигне» вугілля, що скам'яніло.

І все-таки Катари наразі не здавалися... Поселившись у печерах, почувалися, як удома. Знали там кожен поворот, кожну щілину, тому вистежити їх було майже неможливо. Хоча прислужники короля і церкви старалися щосили, сподіваючись на обіцяні винагороди. Вони шастали в печерах, точно не знаючи, де мають шукати. Вони губилися і гинули... А деякі з тих, що заблукали, божеволіли, не знаходячи дороги назад у відкритий і знайомий сонячний світ...

Особливо переслідувачі боялися печери Сакані — вона закінчувалася шістьма окремими ходами, що зигзагами вели вниз. Справжньої глибини цих ходів не знав ніхто. Ходили легенди, що один з них провадив просто в підземне місто Богів, в яке не сміла спускатися жодна людина.



Один із ходів Сакані, який зберігся

Трохи почекавши, Папа збісився. Катари ніяк не хотіли зникати!.. Ця маленька групка вимучених і незбагненних для нього людей досі не здавалася!.. Попри втрати, поневіряння, попри все — вони й далі ЖИЛИ. І Папа їх боявся... Він їх не розумів. Що керувало цими дивними, гордими, непереборними людьми?!. Чому вони не здавалися, бачачи, що в них нема жодних шансів на порятунок?.. Папа хотів, щоб вони зникли. Щоб на землі не було жодного проклятого Катара!.. Не в силі придумати чогось кращого, наказав послати в печери зграю собак...

Рицарі оживилися. Тепер усе видавалося простим і легким — їм не треба було складати плани, щоб упіймати «невірних». Вони йшли в печери, «озброївшись» десятками навчених мисливських псів, які мали привести їх у саме серце притулку катарських утікачів. Усе було просто. Треба лише трохи зачекати. Порівняно з облогою Монтсегура, це дрібниця...

Печери приймали Катарів, розкривши для них свої темні, вологі обійми... Життя втікачів тепер було складним і самотнім. Радше скидалося на виживання... Хоча охочих надати втікачам допомогу досі було дуже й дуже багато. У маленьких містечках Окситанії, таких, як князівство де Фуа (de Foix), Кастеллум де Вердунум (Castellum de Verdunum) й інших, під захистом місцевих сеньйорів жили Катари. Але тепер вони вже не збиралися відкрито, намагалися бути обережнішими, бо шукачі Папи не погоджувалися заспокоїтися, прагнучи будь-що винищити цю окситанську «єресь», що переховувалася по цілій країні...

«Будьте старанні, винищуючи єресь будь-яким способом! Бог надихне вас!» — звучав заклик Папи до хрестоносців. І посланці церкви справді докладали максимум зусиль...
— Скажи, Севіре, хтось із тих, що пішли в печери, дожив до того дня, коли можна було, не боячись, вийти на поверхню? Чи зумів хтось зберегти своє життя?
— На жаль — ні, Ізидоро. Монтсегурські Катари не дожили... Хоча, як я тобі щойно казав, були інші Катари, що існували в Окситанії ще досить довго. Аж через століття там знищили останнього Катара. Але і в них життя було вже зовсім іншим, значно потаємнішим і небезпечнішим. Люди, налякані інквізицією, зрадили їх, бажаючи в такий спосіб зберегти свої життя. Тому деякі з Катарів переселилися в печери. Інші облаштувалися в лісах. Але це вже пізніше, і вони були набагато більш підготовленими до такого життя. А ті, рідні і друзі яких загинули в Монтсегурі, не захотіли жити довго зі своїм болем... Глибоко сумуючи за покійними, втомлені від ненависті і гонінь, вони, нарешті, наважилися возз'єднатися з ними в тому іншому, значно добрішому й чистішому житті. Їх було приблизно п'ятсот, разом з кількома людьми похилого віку й дітьми. І ще – четверо Досконалих, що прийшли на допомогу з сусіднього містечка.

У ніч свого добровільно «відходу» з несправедливого і злого матеріального світу всі Катари вийшли назовні, щоб востаннє вдихнути чудового весняного повітря, аби ще раз поглянути на знайоме сяєво своїх улюблених далеких зірок... куди дуже невдовзі відлітатиме їхня втомлена, вимучена катарська душа.
Ніч була лагідною, тихою і теплою. Земля пахла ароматами акацій, розквітлих вишень і чебрецю... Люди вдихали п'янкий аромат, зазнаючи справжнісінької дитячої насолоди!.. Майже впродовж трьох довгих місяців вони не бачили чистого нічного неба, не дихали справжнім повітрям. Адже, попри все, хай що на ній сталося б, це була їхня земля!.. Їхня рідна й улюблена Окситанія. Але тепер її заповнили ешелони Диявола, від яких не було порятунку.

Не змовляючись, катари вирушили до Монтсегура. Вони хотіли востаннє поглянути на свій ДІМ. На священний для кожного з них Храм Сонця. Дивна, довга процесія худих, виснажених людей несподівано легко піднімалася до найвищого серед катарських замків. Ніби сама природа допомагала їм!.. А можливо, це були душі тих, з ким вони вже невдовзі планували зустрітися?
Біля підніжжя Монтсегура розмістилася маленька частина армії хрестоносців. Мабуть, святі отці й далі боялися, що божевільні Катари можуть повернутися. І вартували... Сумна колона тихими примарами проходила поряд із сплячою охороною — ніхто й не ворухнувся...
— Вони використовували «непроглядання», правильно? — здивовано запитала я. — Але хіба це вміли всі Катари?..

— Ні, Ізидоро. Ти забула, що з ними були Досконалі, — відповів Севір і спокійно розповідав далі.
Дійшовши до вершини, люди зупинилися. У світлі місяця руїни Монтсегура виглядали зловісно і незвично. Ніби кожен камінь, просочений кров'ю і болем загиблих Катарів, закликав тих, що знову прийшли, до помсти...
І хоча довкола була мертва тиша, людям здавалося, що вони досі чують передсмертні крики своїх рідних і друзів, що згорали в полум'ї страхітливого «очисного» папського вогнища.
Монтсегур здіймався над ними грізний і... нікому непотрібний, ніби поранений звір, що його кинули вмирати на самоті...

Стіни замку ще пам'ятали Світлодара й Магдалину, дитячий сміх Білояра і золотоволосої Вести... Замок пам'ятав чудові роки Катарів, наповнені радістю і любов’ю. Пам'ятав добрих і світлих людей, що приходили сюди під його захист.
Тепер цього вже не було. Стіни – голі й чужі, ніби разом з душами спалених Катарів відлетіла й велика, добра душа Монтсегура...



Катари дивилися на знайомі зірки

Катари дивилися на знайомі зірки — звідси вони здавалися такими великими і близькими!.. І знали — уже невдовзі ці зірки будуть їхнім новим Домом. А зірки дивилися згори на своїх втрачених дітей і лагідно усміхалися, готуючись прийняти їхні самотні душі.
На ранок усі Катари зібралися у величезній, низькій печері, розміщеній просто над їхньою улюбленою — «кафедральною»... Колись давно там навчала ЗНАННЯ Золота Марія... Там збиралися нові Досконалі... Там народжувався, зростав і міцнішав Світлий і Добрий Світ Катарів.

І тепер, коли вони повернулися сюди лише як «уламки» цього чудового світу, їм хотілося наблизитися до минулого, повернути яке вже неможливо... Кожному з присутніх Досконалі тихо дарували Очищення (consolementum), лагідно покладаючи свої чарівні руки на їх втомлені похилені голови. Доки всі, що «йдуть» не були, нарешті, готові.

У цілковитому мовчанні люди по черзі лягали просто на кам'яну підлогу, схрещували на грудях худі руки і зовсім спокійно заплющували очі, ніби готувалися до сну... Матері притискали до себе дітей, не бажаючи з ними розлучатися. Ще через мить величезна зала перетворилася на тиху усипальню заснулих навіки п'яти сотень добрих людей... Катарів. Вірних і Світлих послідовників Радомира і Магдалини.
Їхні душі дружно відлетіли туди, де їх чекали горді, сміливі «брати». Де світ був лагідним і добрим. Де вже не треба боятися, що з чиєїсь злої, кровожерливої волі тобі переріжуть горло чи просто шпурнуть тебе в «очисне» папське вогнище.

Серце стискав гострий біль... Сльози гарячими струмками текли по щоках, але я їх навіть не помічала. Світлі, красиві і чисті люди пішли з життя... з власного бажання. Пішли, щоб не здаватися вбивцям. Щоб піти так, як самі хотіли. Щоб не бути приреченими на вбоге, мандрівне життя у своїй гордій і рідній землі — Окситанії.
— Навіщо вони це зробили, Севіре? Чому не боролися?..
— Боролися — з чим, Ізидоро? Їхній бій було повністю програно. Вони просто вибрали, ЯК піти.
— Але вони пішли через самогубство!.. Хіба за це нема кари кармою? Хіба це не змусило їх і там, в іншому світі, так само страждати?

— Ні, Ізидоро... Адже вони просто «пішли», виводячи з фізичного тіла свої душі. Це найбільш натуральний процес. Вони не застосовували насильства. Просто «пішли».
З глибоким смутком дивилася я на цю страшну усипальню, в холодній, абсолютній тиші якої час до часу дзвінко падали краплі. Це природа поступово створювала свій вічний саван — дань померлим... І через роки, крапля за краплею, кожне тіло перетворюватиметься на кам'яну гробницю, не дозволяючи нікому глумитися з покійних...



Печери Ломбрів

— Чи знайшла цю усипальню церква? — тихо запитала я.
— Так, Ізидоро. Слуги Диявола, за допомогою собак, знайшли печеру. Але навіть вони не посміли чіпати те, що так гостинно прийняла в свої обійми природа. Вони не посміли запалювати там свій «очисний», «священний» вогонь, оскільки, мабуть, відчували, що цю роботу давно вже за них зробив хтось інший... Відтоді це місце називають Печерою Мертвих. Туди й значно пізніше, у різні роки приходили вмирати Катари і Лицарі Храму, там ховалися гнані церквою їхні послідовники. Навіть зараз ти ще можеш побачити старі написи, зроблені руками тих, хто знайшов тут колись прихисток... Розмаїті імена дружно переплелися із загадковими знаками Досконалих... Там славний Домом Фуа, гнані горді Тренкавелі... Смуток і безнадія стикаються з відчайдушною надією...




Написи на стінах, глибоко в печерах Ломбрів

І ще... Природа століттями творить там свою кам'яну «пам'ять» сумним подіям і людям, що глибоко заторкнули її велике любляче серце...
Біля самого входу в Печеру Мертвих – статуя мудрого пугача, що століттями охороняє спокій покійних...


Пугач в печері Мертвих


Дивовижні «надгробки» Катарів
Цей надгробок, напевно належав
дівчині, бо на ньому лежить
дивовижна троянда...
А деякі надгробки стоять просто
у воді, яка появилася там напевно
трохи пізніше

Найнеймовірніші савани дарує природа своїм покійним...
У кого в ногах лежить вірний собака, у кого стоїть скорботний...
Якби знає та, що Творить, кожну людину, яка там лежить...


Навіть замок Монтсегур закарбувала Печера Мертвих... бачачи який,
застигає серце. Він абсолютно схожий на справжній

— Скажи, Севіре, адже Катари вірили в Христа, чи не так? — сумно запитала я.
Севір щиро здивувався.
— Ні, Ізидоро, це неправда. Катари не «вірили» в Христа, вони зверталися до нього, говорили з ним. Він був їх Вчителем. Але не Богом. Сліпо вірити можна тільки в Бога. Хоча я досі так і не зрозумів, навіщо людині потрібна сліпа віра? Це церква укотре перебрехала зміст чужого вчення... Катари вірили в ЗНАННЯ. У чесність і допомогу іншим, менш успішним людям. Вони вірили в Добро і Любов. Але ніколи не вірили в одну людину. Вони любили і поважали Радомира. Й обожнювали ту, що вчила їх – Золоту Марію. Але ніколи не робили з них Бога чи Богиню. Вони були для них символами Розуму і Честі, Знання і Любові. Але все ж були ЛЮДЬМИ, правда, такими, що повністю дарували себе іншим.

Поглянь, Ізидоро, як безглуздо церковники перебріхували навіть власні теорії... Вони стверджували, що Катари не вірили в Христа-людину. Що Катари нібито вірили в його космічну Божественну сутність, яка не була матеріальною. І водночас, каже церква, Катари визнавали Марію Магдалину дружиною Христа і приймали її дітей. Тоді в який спосіб у нематеріальної істоти могли народжуватися діти?.. Не враховуючи, звісно, нісенітниці про «непорочне» зачаття Марії?.. Ні, Ізидоро, нічого правдивого про вчення Катарів, на жаль, не збереглося... Усе, що люди знають, повністю викривила «святійша» церква, аби подати це вчення як безглузде й нічого не варте. Адже Катари вчили того, чого вчили наші предки. Чого вчимо ми. Але для церковників саме це й було найбільш небезпечним. Вони не могли допустити, щоб люди дізналися правду. Церква була зобов'язана знищити навіть найменші спогади про Катарів, інакше як могла б пояснити те, що чинила з ними?.. Після звірячого і поголовного знищення цілого народу, ЯК вона пояснила б своїм віруючим, навіщо і кому знадобився такий страшний злочин? Тому й не збереглося нічого від вчення Катарів... А через століття, думаю, буде ще гірше.

— А як щодо Іоана? Я десь прочитала, що нібито Катари «вірили» в Іоана? І навіть, як святиню, зберігали його рукописи... Чи є в цих словах хоча б якась правда?
— Тільки те, що вони й справді глибоко шанували Іоана, попри те, що ніколи не зустрічали його. — Севір усміхнувся. — І також те, що, після смерті Радомира і Магдалини в Катарів таки збереглися справжні «Одкровення» Христа і щоденники Іоана, які за будь-яку ціну намагалася знайти і знищити Римська церква. Слуги Папи щосили прагнули дізнатися, де ж прокляті Катари ховали свій дуже небезпечний скарб?!. Бо якби все це з'явилося відкрито — історія католицької церкви зазнала б цілковитої поразки. Але, хоч як старалися церковні шукачі, їм таки не пощастило... Не вдалося нічого знайти, крім декількох рукописів очевидців.
Тому в церкви була єдина можливість якось врятувати свою репутацію в ситуації з Катарами – настільки сильно перекрутити їх віру і вчення, щоб уже ніхто на світі не міг відрізнити правду від брехні... Так само, як вони це легко зробили з життям Радомира і Магдалини.
А ще церква стверджувала, що Катари поклонялися Іоану навіть більше, ніж самому Ісусові Радомиру. Але під Іоаном вони мали на увазі «свого» Іоана, з його фальшивими християнськими євангеліями і такими самими фальшивими рукописами... Справжнього Іоана Катари й справді шанували, але він, як ти знаєш, не мав нічого спільного з церковним Іоаном-«хрестителем».
— Ти знаєш, Севіре, у мене складається враження, що церква перебрехала і знищила ВСЮ світову історію. Навіщо?

— Аби не дозволити людині мислити, Ізидоро. Аби зробити з людей слухняних і нікчемних рабів, яких на свій розсуд «прощали» або карали «святійші». Бо якби людина дізналася правду про своє минуле, то була б людиною ГОРДОЮ за себе і своїх Предків і ніколи не наділа б рабський ошийник. А без ПРАВДИ з вільних і сильних люди ставали «рабами божими» і вже не намагалися пригадати, хто вони насправді. Таке сьогодення, Ізидоро... І, чесно кажучи, воно не дає надто світлих надій на зміни.

Севір був дуже тихим і сумним. Мабуть, спостерігаючи за людською слабкістю й жорстокістю стільки століть і бачачи, як гинуть сильні, його серце отруїлося гіркотою і невірою в швидку перемогу Знання і Світла... А мені так хотілося крикнути йому, що я все–таки вірю: люди от-от прокинуться!.. Попри злість і біль, зради і слабкість, вірю, що Земля, нарешті, не витримає того, що чинять з її дітьми. Й отямиться... Але я розуміла, що не зможу переконати його, оскільки сама маю невдовзі загинути, борючись за це пробудження.
Але мені не було шкода... Моє життя – лише піщинка в безкрайньому морі страждань. І я мала тільки боротися до кінця, хоч яким страшним він буде. Адже навіть краплі води, падаючи постійно, в силі колись продовбати найміцніший камінь. Так само ЗЛО: якби люди дробили його навіть по крупинці, коли-небудь воно зазнало б краху, нехай не за їхнього теперішнього життя. Але вони повернулися б знову на свою Землю і побачили б — це ВОНИ допомогли їй вистояти!.. Це ВОНИ допомогли їй стати Світлою і Вірною. Знаю, Севір сказав би, що людина ще не вміє жити для майбутнього... І, знаю, — наразі це правда. Але саме це, я думаю, спиняло багатьох від власних рішень. Оскільки люди дуже звикли думати і діяти «як усі», не вирізняючись і не втручаючись, щоб жити спокійно.

— Пробач, що змусив тебе пережити стільки болю, мій друже, — перервав мої думки голос Севіра. — Але думаю, це допоможе тобі легше зустріти свою долю. Допоможе вистояти...
Я не хотіла про це думати... Ще хоч трішки!.. Адже на мою сумну долю в мене було ще достатньо-предостатньо часу. Тому, щоб змінити болісну тему, знову почала задавати запитання.

Ведунка Марія з короною
Трилисника
Покладання Христом корони
Учителя на голову Магдалини

 

В центрі корони знак Трилисника

 

— Скажи мені, Севіре, чому в Магдалини і Радомира, та й у багатьох Волхвів я бачила знак королівської «лілії»? Чи означає це, що всі вони були Франками? Чи можеш мені пояснити?
— Почнімо з того, Ізидоро, що це неправильне розуміння вже самого знака, — усміхнувшись, відповів Севір. — Коли Меравінглі принесли його у Франкію, це не була лілія.
— ?!.



Трилисник –
бойовий знак Слов’яно-Аріїв

— Хіба ти не знала, що це вони принесли знак «Трилисника» в тодішню Європу?.. — щиро здивувався Севір.
— Ні, я ніколи про це не чула. І знову ти мене здивував!
— Трилисник колись давним-давно був бойовим знаком Слов’яно-Аріїв, Ізидоро. Магічна трава, яка чудесно допомагала в бою, — давала воїнам неймовірну силу, лікувала рани й полегшувала шлях тим, хто відходив в інше життя. Ця чудова трава росла далеко на півночі, і добувати її могли лише волхви й відуни. Її завжди давали воїнам, які вирушали захищати Батьківщину. Йдучи на бій, кожен воїн промовляв звичне заклинання: «За Честь! За Совість! За Віру!». Також робив магічний рух — торкався двома пальцями лівого і правого плеча, а наприкінці — середини чола. От що насправді означав Трилисник. І таким принесли його з собою Меравінглі. Ну а потім, після загибелі династії Меравінглів, нові королі привласнили його, як і все решта, оголосивши символом королівського дому Франції. А ритуал руху (коли хрестяться) «запозичила» та сама християнська церква, додавши до нього четверту, нижню частину... частину диявола. На жаль, історія повторюється, Ізидоро...
Так, історія й справді повторювалася... І від цього було гірко і сумно. Чи хоч щось з того, що ми знали, – справжнє?.. Раптом я відчула, ніби на мене вимогливо дивляться сотні незнайомих мені людей. Я зрозуміла — це ті, що ЗНАЛИ... Ті, що гинули, захищаючи правду... Вони ніби заповідали мені донести ІСТИНУ до тих, хто не знав. Але я не могла. Я відходила... Так само, як пішли колись вони.

Раптом двері з шумом відчинилися — в кімнату ураганом увірвалася усміхнена, радісна Ганна. Моє серце високо підскочило, а потім упало в прірву... Я не могла повірити, що бачу свою любу дівчинку!.. А вона, наче нічого й не трапилося, широко усміхалася, ніби в неї все чудово й не висить над нашими життями страшна біда.
— Мамусю, люба, я ледве тебе знайшла! О, Севіре!.. Ти прийшов нам допомогти?.. Скажи, адже ти допоможеш нам, правда? — зазираючи йому в очі, упевнено запитала Ганна.
Севір тільки лагідно і дуже сумно усміхався їй...

Вимучена горем і бідами, Окситанія страждала... З багатої, квітучої країни перетворюючись на випалену пустелю, не могла забути своїх нещасних синів і дочок, що напоюють кров'ю кожну п'ядь цієї вимученої горем землі...
Через декілька років після падіння Монтсегура в глибині Ломбрівських Печер, у сумному Залі Мертвих (на жаль, закритому для широкої публіки) один із нащадків Катарів знайде черговий чудовий витвір природи — Замок Монтсегур... Улюблений замок Золотої Марії і її нащадків.

Пояснення

Після копітких і ретельних тринадцятирічних (1964-1976) розкопок Монтсегура і його околиць, Французька Група Археологічних Досліджень Монтсегура і околиць (GRAME), оголосила в 1981 році свій кінцевий висновок: Жодного сліду руїн від Першого Монтсегуру, покинутого господарями в XII столітті, не знайдено. Так само, як не знайдено і руїн Другої фортеці Монтсегур, побудованої її тодішнім господарем, Раймондом де Перейль, в 1210 році.
(See: Groupe de Recherches Archeologiques de Montsegur et Environs (GRAME), Montsegur: 13 ans de rechreche archeologique, Lavelanet: 1981. pg. 76.: "Il ne reste aucune trace dan les ruines actuelles ni du premier chateau que etait a l'abandon au debut du XII siecle (Montsegur I), ni de celui que construisit Raimon de Pereilles vers 1210 (Montsegur II)...")
Відповідно свідченням, даним Священній Інквізиції на 30 березня 1244 року співвласником Монтсегура, арештованим сеньйором Раймондом де Перейль, фортифікований замок Монтсегюр був «відновлений» в 1204 році на вимогу Досконалих – Раймонда де Міропуа і Раймонда Бласко.
(According to a deposition given to the Inquisition on March 30, 1244 by the captured co-seigneur of Montsegur, Raymond de Pereille (b.1190-1244?), the fortress was "restored" in 1204 at the request of Cather perfecti Raymond de Mirepoix and Raymond Blasco.)[Source: Doat V 22 fo 207]
Проте, дещо все ж залишилося, аби нагадувати нам про трагедію, що розвернулася на цьому малому, наскрізь просоченому людською кров'ю клаптику гори... Все ще міцно чіпляючись за основу Монтсегюра, буквально «висять» над обривами фундаменти зниклого села...



Там, на цих старих каменях, все ще також грає вітер, пестячи
пророслу крізь вузькі щілини молоду траву... Там також перекликаються
гірські птахи, що в'ють в безвітряних куточках свої тендітні гнізда.
Там старі камені все ще пам'ятають Добрих Людей, що колись зігрівали
теплом своїх душ мужнє село…

Зміст

Читати далі...