Шлях до потрібних знань

Мудрий не той, хто багато знає, а той, хто знає потрібне


Світлана де Роган-Лєвашова «Одкровення»

42. Ізидора-8. Ключ Богів

Ганна захоплено дивилася на Севіра, ніби він міг подарувати нам порятунок... Але поступово її погляд згасав – зі сумного виразу його обличчя вона зрозуміла: попри його бажання, допомоги чомусь не буде.
— Адже ти хочеш нам допомогти, правда? Скажи, ти ж бажаєш цього, Севіре?..
Ганна по черзі уважно вдивлялася в наші очі, ніби хотіла упевнитися, що ми правильно її розуміємо. Її чиста і чесна душа не могла прийняти, що хтось міг, але не хотів урятувати нас від жахливої смерті...
— Пробач, Ганно... Я не можу вам допомогти, — сумно промовив Севір.
— Але чому?!! Невже тобі не шкода, що ми загинемо?.. Чому, Севіре?!..
— Бо я НЕ ЗНАЮ, як вам допомогти... Не знаю, як знищити Карафу. У мене нема необхідної «зброї», щоб його позбутися.

Ще відмовляючись вірити, Ганна дуже наполегливо розпитувала далі.
— А хто знає, його як побороти? Адже хтось має це знати! Адже він не найсильніший! От навіть дідусь Істень набагато сильніший за нього! Правда, Севіре?
Було потішно чути, що вона отак просто називала таку людину дідусем... Ганна сприймала їх, як свою вірну і добру сім'ю. Сім'ю, в якій усі один про одного дбають... І в якій кожен цінує життя іншого.
Але, на жаль, вони не були такою сім'єю... Волхви мали інше, власне й відокремлене життя. І Ганна наразі цього не розуміла.

— Про це знає Владика, люба. Лише він може вам допомогти.
— Якщо так, то чому він досі не допоміг?! Адже мама вже була там, правда? Чому він не допоміг?
— Пробач, Ганно, я не можу тобі відповісти. Я не відаю...
І тут я не змогла змовчати!
— Але ти пояснював мені, Севіре! Що ж відтоді змінилося?..
— Напевно, я, мій друже. Думаю, це ти щось у мені змінила. Іди до Владики, Ізидоро. Він — ваша єдина надія. Іди, доки не пізно.

Я нічого йому не відповіла. І що я могла сказати?.. Що не вірю в допомогу Білого Волхва? Не вірю, що він зробить для нас виняток? Адже саме такою була правда! І тому не хотіла йти до нього на уклін. Можливо, чинити так – егоїстично, можливо — нерозсудливо, але я нічого не могла з собою вдіяти. Не хотіла більше просити допомоги в батька, що зрадив колись свого дорогого сина... Я його не розуміла і й не погоджувалася з ним. Адже він МІГ урятувати Радомира. Але не захотів... Я багато віддала б за можливість урятувати свою любу, хоробру дівчинку. Але, на жаль, у мене такої змоги не було...

Навіть оберігаючи найдорожче (ЗНАННЯ), Волхви все ж не мали права так очерствити свої серця, що забули про звичайне людинолюбство! Знищивши в собі співчуття, перетворилися на холодних, бездушних «бібліотекарів», що свято охороняли бібліотеку. Але чи пам'ятали вони, усамітнившись у гордому мовчанні, ДЛЯ КОГО цю бібліотеку колись було створено?.. Чи пам'ятали, що наші Великі Предки залишили своє ЗНАННЯ, аби воно допомогло колись їхнім внукам урятувати нашу прекрасну Землю?.. Хто ж давав право Білому Волхву особисто вирішувати, коли саме настане той час, що вони нарешті широко відчинять двері?
Мені чомусь завжди здавалося, що ті, кого наші предки називали Богами, не дозволили б гинути своїм найкращим синам і донькам тільки тому, бо ще не є «правильний» час! Бо якщо чорні виріжуть усіх просвітлених, то вже нікому буде розуміти навіть найкращу бібліотеку...
Ганна уважно спостерігала за мною, мабуть, чуючи мої сумні думи, а в її добрих променистих очах було доросле, суворе розуміння.

— Ми не підемо до нього, мамусю. Спробуємо самі, — лагідно усміхнувшись, промовила моя смілива дівчинка. — Адже в нас ще є трохи часу, правда?
Севір здивовано поглянув на Ганну, але, побачивши її рішучість, не промовив ні слова.
А Ганна захоплено роздивлялася довкола, щойно тепер помітивши, яке багатство є в дивовижній скарбниці Карафи.
— Ой, що це?! Невже бібліотека Папи?.. І ти могла тут часто бувати, мамусю?
— Ні, моя рідна. Лише кілька разів. Я хотіла дізнатися про чудових людей, і Папа чомусь дозволив.
— Ти маєш на увазі Катарів? — спокійно запитала Ганна. — Адже вони знали дуже багато, чи не так? Та все ж не зуміли вижити. Земля завжди була надзвичайно жорстокою... Чому, мамо?
— Не Земля жорстока, сонечко моє, а люди. Звідки ти знаєш про Катарів? Я ніколи не вчила тебе про них, чи не так?

Бліді Ганнині щоки відразу спалахнули «рожевим» збентеженням...
— Ой, пробач, будь ласка! Просто я «чула», про що ви говорили, і дуже зацікавилася! Тому й слухала. Вибач! У розмові не було нічого особистого, і я вирішила, що ви не образитеся...
— Ну звісно! Але навіщо тобі такий біль? Адже нам досить і того, що підносить Папа, чи не так?
— Я хочу бути сильною, мамо! Хочу не боятися його, як не боялися своїх убивць Катари. Хочу, щоб тобі не було за мене соромно! — гордо піднявши голову, промовила Ганна.
Щоразу я дедалі більше дивувалася силі духу моєї юної доньки!.. Звідки в неї стільки мужності, аби протистояти самому Карафі?.. Що керувало її гордим, гарячим серцем?
— Хочете ще щось побачити? — м'яко запитав Севір. — Чи залишити вас на якийсь час удвох?
— О, будь ласка, Севіре, розкажи нам ще про Магдалину!.. І про те, як загинув Радомир, — палко попросила Ганна. Але відразу похопившись, обернулася до мене: — Ти ж не проти, мамо?..
Звісно, я не заперечувала!.. Навпаки, ладна була на все, щоб відволікти її від думок про наше близьке майбутнє.
— Розкажи, будь ласка, Севіре! Це допоможе нам упоратися і додасть сил. Розкажи, що знаєш, друже...
Севір кивнув, і ми знову опинилися в чиємусь чужому, незнайомому житті... У чиємусь давним-давно прожитому і покинутому минулому.

Тихий весняний вечір був наповнений південними запахами. Удалині ще палахкотіли останні відблиски заходу сонця, хоча втомлене за день світило давно зайшло, аби встигнути відпочити до завтра, коли знову повернеться у свою щоденну подорож по колу.
На оксамитовому небі, що швидко темніло, дедалі яскравіше спалахували незвично величезні зірки. Навколишній світ статечно готувався до сну... Інколи раптом лунав ображений крик самотнього птаха, що не знаходив спокою. Або час до часу сонним гавкотом тривожили тишу місцеві собаки, виявляючи в такий спосіб свою невсипущу пильність. А поза тим ніч здавалося тихою, лагідною і спокійною... Тільки в саду, обгородженому високою глиняною стіною, досі сиділи двоє. Це були Ісус Радомир і його дружина Марія Магдалина... Вони проводжали свою останню ніч... перед розп'яттям.

Марія пригорнулася до чоловіка, поклала втомлену голову йому на груди і мовчала. Ще так багато хотіла йому сказати!.. Стільки важливого, доки був час! Але не знаходила слів. Усі слова вже було сказано. І всі вони здавалися безглуздими. Не вартими останніх дорогоцінних хвилин...

Вона всіляко переконувала Радомира покинути чужу для них землю, але він відмовлявся. І Марія відчувала нелюдський біль!.. Світ залишався таким самим спокійним і захищеним, але вона знала — коли піде Радомир, він уже не буде таким... Без Радомира все буде порожнім і холодним... Вона просила його подумати... Прохала повернутися у свою далеку Північну країну чи принаймні в Долину Магів, аби почати все заново.
Марія знала — в Долині Магів на них чекали чудові люди. Усі – обдаровані. Там вони могли побудувати новий і світлий світ, як запевняв її Волхв Іоан. Але Радомир відмовився... Він хотів пожертвувати собою, щоб прозріли сліпі... Це саме те завдання, яке звалив на його сильні плечі Батько. Білий Волхв... І Радомир не хотів відступати... Прагнув домогтися розуміння... у юдеїв. Навіть ціною свого життя.

Ніхто з дев'яти друзів, вірних лицарів його Духовного Храму, не підтримав Радомира. Жоден з них не хотів віддавати його в руки катів. Вони не хотіли його втрачати. Вони дуже сильно його любили...
Але настав день, коли, підкоряючись залізній волі Радомира, його друзі і його дружина (проти своєї волі) присягнулися не втручатися в те, що відбувається... Не намагатися його врятувати, хай що станеться. Радомир гаряче сподівався, що, побачивши очевидну можливість його загибелі, люди нарешті зрозуміють, прозріють і захочуть врятувати його самі, попри відмінності їх віри, попри брак розуміння.
Але Магдалина знала — цього не станеться. Вона знала: це їхній останній вечір.

Серце рвалося на шматки, коли чула його рівне дихання, відчувала тепло рук, бачила зосереджене обличчя, не затьмарене анінайменшим сумнівом. Був переконаний у своїй правоті. І вона нічого не могла вдіяти, хоч дуже його любила й усіляко намагалася переконати, що ті, за кого він ішов на неминучу смерть, не гідні його.
— Пообіцяй, моя світла: якщо вони все ж мене знищать, ти підеш Додому, — раптом дуже наполегливо зажадав Радомир. — Там ти будеш у безпеці. Там зможеш учити. Лицарі Храму підуть з тобою, вони присягнулися мені. Відвезеш з собою Весту, будете разом. І я приходитиму до вас, ти ж знаєш про це. Знаєш?

І тоді Магдалину нарешті прорвало... Більше вона не могла витримати... Так, вона була сильним Магом, але цієї страшної миті почувалася лише тендітною, люблячою жінкою, що втрачає найдорожчу на світі людину...
Її вірна, чиста душа не розуміла, ЯК Земля могла віддавати на поталу свого найобдарованішого сина?.. Чи був у цій жертві хоч якийсь сенс? Вона думала — сенсу не було. Звикла з малих років до безконечної (а інколи й безнадійної!) боротьби, Магдалина не могла зрозуміти цю абсурдну, дику жертву!.. Ні розумом, ні серцем не приймала сліпої покори долі, ані марної надії на чиєсь можливе «прозріння»! Ці люди (юдеї) жили у своєму відокремленому і наглухо закритому для інших світі. Їх не хвилювала доля «чужака». І Марія знала напевно — вони не допоможуть. Так само, як знала — Радомир загине безглуздо і марно. І ніхто не зможе повернути його. Навіть якщо захоче. Щось змінювати буде запізно...

— Чому ти не можеш мене зрозуміти?.. — раптом сказав Радомир, підслухавши її сумні думки. — Якщо я не спробую розбудити їх, вони знищать прийдешнє. Пам'ятаєш, Батько нам говорив? Я повинен їм допомогти! Або принаймні зобов'язаний спробувати.
— Скажи, ти так і не зрозумів їх, правда? — лагідно гладячи його руку, прошепотіла Магдалина. — Як і вони не зрозуміли тебе. Як ти можеш допомогти народові, якщо сам його не розумієш?!. Вони мислять іншими рунами... І чи рунами?.. Це інший народ, Радомире! Нам невідомі їхні розум і серце. Попри всі твої зусилля — вони тебе не почують! Їм не потрібна твоя Віра, як не потрібен і ти. Озирнися довкола, Радосте моя, — це чужий дім! Твоя земля кличе тебе! Іди, Радомире!

Але він не хотів миритися з поразкою. Прагнув довести собі й іншим, що зробив усе, що в його земних силах. І незважаючи на її намагання, Магдалині не вдасться врятувати Радомира. І вона, на жаль, це знала...
Ніч уже наблизилася до середини... Старий сад, що потонув у вирі запахів і сновидінь, безшелесно мовчав, насолоджуючись свіжістю і прохолодою. Світ довкола Радомира й Магдалини солодко спав безтурботним сном, не передчуваючи нічого небезпечного і поганого. І лише Магдалині чомусь здавалося, що поряд з нею, просто за її спиною, злорадно сміючись, стояв хтось безжалісний і байдужий... Фатум... Невблаганний і грізний, Фатум похмуро дивився на тендітну, ніжну жінку, якої йому чомусь ніяк не вдавалося зламати... Жодними бідами чи болем.

А Магдалина, щоб захиститися, щодуху хапалася за свої давні добрі спогади, ніби знала, що в цю мить лише вони могли втримати її розбурханий мозок від цілковитого й безповоротного «затьмарення»...
Магдалинина чіпка пам'ять ще берегла дорогі їй роки, проведені з Радомиром... Здавалося, це було так давно!.. Чи лише вчора?.. Але тепер це не надто важило — завтра його не стане. І їхнє світле життя справді перетвориться на спогад...
ЯК вона могла з цим змиритися?! ЯК могла дивитися, опустивши руки, коли на загибель ішов єдиний для неї на Землі чоловік?!!

— Я хочу тобі щось показати, Маріє, — прошепотів Радомир.
І, засунувши руку за пазуху, вийняв звідти... диво!
Його довгі тонкі пальці наскрізь просвічувалися яскравим пульсуючим смарагдовим світлом!.. Світло линуло дедалі сильніше, ніби живе, і заповнювало темний нічний простір...
Радомир розкрив долоню — на ній лежав зелений кристал надзвичайної краси...
— Що це??? — ніби боячись злякати, також прошепотіла Магдалина.
— Ключ Богів, — спокійно відповів Радомир. — Ось поглянь...

(Про Ключ Богів я розповідаю з дозволу Мандрівників, з якими мені пощастило двічі зустрітися в червні і серпні 2009 року в Долині Магів. Дотепер про Ключ Богів відкрито не говорили ніде й ніколи.)
Кристал був матеріальним. І водночас направду чарівним. Витесаний із дуже красивого каменю, схожого на надзвичайно прозорий смарагд. Але Магдалина відчувала — це щось набагато складніше, ніж просто коштовний камінь, навіть найчистіший. Він був ромбоподібним і видовженим, розміром як долоня Радомира. Кожен зріз кристалу вкритий незнайомими рунами, мабуть, навіть ще древнішими, ніж ті, які знала Магдалина...
— Про що він «говорить», радосте моя?.. І чому я не знаю цих рун? Вони трохи інші, ніж ті, яких нас учили Волхви. Звідки він у тебе?!

— Його колись принесли на Землю наші мудрі Предки, наші Боги, щоб створити тут Храм Вічного Знання, — замислено дивлячись на кристал, почав Радомир. — Щоб він допомагав знаходити Світло й Істину гідним Дітям Землі. Це ВІН породив на землі касту Волхвів, Відунів, Відунок, Даринь та інших просвітлених. І саме з нього вони черпали свої ЗНАННЯ і РОЗУМІННЯ, і за ним колись створили Метеору.
Потім, ідучи назавжди, Боги залишили цей Храм людям, заповідаючи охороняти й берегти його, як берегли б саму Землю. А Ключ від Храму віддали Волхвам, щоб він випадково не потрапив до «темномислячих» і щоб Земля не загинула від їх злої руки.
Відтоді це диво століттями охороняють Волхви, які передають його час до часу гідному, аби випадковий «охоронець» не зрадив наказу і віри, яку нам залишили наші Боги.



Джошуа зі своїми сподвижниками на «таємній вечері»
Дароохоронний Інститут в США (Institution of Euxarist)

— Невже це і є Грааль, Севіре?.. — не стримавшись, запитала я.
— Ні, Ізидоро. Грааль ніколи не був тим, чим є цей дивовижний Розумний Кристал. Просто люди «приписали» своє бажане Радомиру... як і все решта, «чуже». А Радомир ціле своє свідоме життя був Охоронцем Ключа Богів. Однак люди, звісно, не могли цього знати, тому не заспокоювалися. Спершу шукали Чашу, що нібито «належала» Радомиру. Інколи Граалем називали його дітей або саму Магдалину. І все це тривало, бо «істинно віруючі» дуже хотіли мати якийсь доказ правдивості того, у що вони вірять. Щось матеріальне, щось «святе», до чого можна доторкнутися...
(на превеликий жаль, те саме відбувається й тепер, через сотні років). Тому «темні» й придумали красиву на той час історію, аби запалити нею чутливі «віруючі» серця...
На жаль, людям завжди потрібні реліквії, Ізидоро, і якщо їх не було, то хтось вигадував. А Радомир ніколи не мав такої чаші, бо в нього не було й «таємної вечері»... на якій він нібито з неї пив. Чаша з «таємної вечері» була в пророка Джошуа, але не в Радомира.

І Йосиф Аримафейський справді колись зібрав туди декілька крапель крові пророка. Але знаменита «Граальська Чаша» насправді – звичайнісінька глиняна чашка, з якої зазвичай пили в той час усі євреї і яку не так легко було потім знайти. А золотої чи срібної чаші, всуціль оздобленої коштовними каменями (як люблять її змальовувати священики) ніколи не існувало ні за часів юдейського пророка Джошуа, ні тим більше за часів Радомира.
Але це вже інша, хоч і дуже цікава історія.



«Таємна вечеря». Валентин де Булонь (1591-1632).
Національна Галерея «Античне Мистецтво», Рим
(Valentin de Boulogne «Last Supper»,
Galeria Nazionale d'Arte Antica, Roma)

У тебе не надто багато часу, Ізидоро. І думаю, ти захочеш дізнатися зовсім інше, що близьке твоєму серцю і що може допомогти знайти в собі більше сил, аби вистояти. Ну а цей клубок двох чужих один одному життів (Радомира і Джошуа), що його дуже тісно заплутали «темні» сили, так швидко не розплутати. Як я вже казав, тобі просто не вистачить на це часу, друже. Тому пробач...

Я лише кивнула йому у відповідь, прагнучи не виявити, як мене цікавила ця справжня правдива Історія!.. І як я хотіла дізнатися, навіть умираючи, ту неймовірну кількість брехні, яку церква звалила на наші довірливі земні голови... Але я давала змогу Севіру вибирати, що саме він хоче оповісти. Це була його добра воля — про що розповідати й чого не казати. Я й так відчувала до нього невимовну вдячність за його дорогоцінний час і за щире бажання скрасити наші сумні останні дні.

Ми знову опинилися в темному нічному саду, «підслуховуючи» останні години Радомира і Магдалини...
— Де ж цей Великий Храм, Радомире? — здивовано запитала Магдалина.
— У чудовій далекій країні... На самій «вершині» світу... (йдеться про Північний Полюс, колишню країну Гіперборею — Даарію), — тихо, ніби зайшовши в безконечно далеке минуле, прошепотів Радомир. — Там стоїть свята гора рукотворна, яку не в силі зруйнувати ні природа, ні час, ні люди. Бо ця гора — вічна... Це і є Храм Вічного Знання. Храм наших давніх Богів, Маріє...
Колись, давно-давно, виблискував на вершині святої гори їх Ключ — оцей зелений кристал, що захищав Землю, відкривав душі і вчив гідних. Але наші Боги пішли. І відтоді Земля занурилася в морок, який наразі не в силі людина зруйнувати сама. Надто багато в ній поки що заздрості і злості. І лінивства – теж...



Передбачувана «чаша» пророка Джошуа.
Юдея, перше століття н.е.

— Люди повинні прозріти, Маріє, — трохи помовчавши, промовив Радомир. — І саме ТИ допоможеш їм!
І ніби не помітивши її протестного жесту, спокійно говорив далі:
ТИ навчиш їх ЗНАННЯ і РОЗУМІННЯ. І даси їм справжню ВІРУ. Ти станеш їхньою Дороговказною Зіркою, що б зі мною не сталося. Пообіцяй мені!.. Крім тебе, я не маю кому довірити те, що мав виконати сам. Пообіцяй мені, моя світла.

Радомир обережно взяв її обличчя в долоні, уважно вдивляючись у променисті блакитні очі і... несподівано усміхнувся... Скільки безмежного кохання світилося в цих чудових, знайомих очах!.. І скільки було в них глибочезного болю... Він знав, як їй страшно і самотньо. Знав, що вона дуже хотіла його врятувати! І незважаючи на це, Радомир не міг стримати усмішки — навіть у такий страшний для неї час Магдалина була дивовижно світлою і ще красивішою!.. Ніби чисте джерело з життєдайною прозорою водою...
Здригнувшись, він якомога спокійніше сказав:

— Поглянь, як відкривається цей древній Ключ...
На розкритій долоні Радомира спалахнуло смарагдове полум'я... Кожна навіть найменша руна почала розкриватися цілим пластом незнайомих просторів, розширюючись і відкриваючись мільйонами образів, що плавно проходили один крізь одного. Чудова прозора «споруда» зростала й оберталася, відкриваючи щоразу нові поверхи Знань, яких сучасна людина ніколи не бачила. Вона було приголомшливою і безкрайньою!.. І Магдалина, не в силі відвести від цього чаклунства очей, повністю поринала в глибини незвіданого, усіма фібрами душі відчуваючи пекучу, спопеляючу спрагу!.. Вона вбирала в себе мудрість століть, відчуваючи, як потужною хвилею, заповнюючи кожну її клітинку, тече по ній незнайома Древня Магія! Знання Предків переповнювало, було по-справжньому неосяжним — від життя маленької комашки переходило в життя всесвітів, перетікало мільйонами років у життя чужих планет і знову потужною лавиною поверталося на Землю...
Широко розкривши очі, Магдалина вслухалася в дивовижне Знання Стародавнього світу... Її легке тіло, вільне від земних «кайданів», піщинкою літало в океані далеких зірок, насолоджувалося величчю і тишею вселенського спокою...

Раптом просто перед нею постав казковий Зоряний Міст. Простягнувшись, здавалося, в саму нескінченність, виблискував та іскрився незліченними скупченнями великих і маленьких зірок, розстилаючись біля її ніг у срібну дорогу. Вдалині, на самій середині тієї дороги, Магдалину чекав Чоловік, оповитий золотим сяянням... Дуже високий і дуже сильний на вигляд.

Підійшовши ближче, Магдалина побачила, що не все в цій дивовижній істоті суто «людське»... Найбільше вражали очі — величезні й іскристі, ніби витесані з коштовного каменя, виблискували холодними гранями, ніби справжній діамант. Але так само, як діамант, бездушні й відчужені...

Мужні риси обличчя незнайомця дивували різкістю і непорушністю, ніби перед Магдалиною стояла статуя... Дуже довге, пишне волосся іскрилося й переливалося сріблом, немов на нього хтось ненавмисно розсипав зірки... «Чоловік» справді був дуже незвичайним... Але навіть попри його «крижану» холодність, Магдалина відчувала, як від дивного незнайомця ішов чудесний спокій, що обволікав душу, і тепле, щире добро. Однак вона чомусь була переконана — не завжди і не до всіх це добро однакове.

«Чоловік» підняв для привітання розгорнуту до неї долоню і лагідно промовив:
— Зупинися, Зоряна... Твій Шлях ще не завершений. Ти не можеш іти Додому. Повертайся в Мідгард, Маріє... І оберігай Ключ Богів. Нехай збереже тебе Вічність.
А тоді могутня фігура незнайомця раптом почала повільно коливатися і ставала цілком прозорою, ніби мала намір зникнути.
— Хто ти?.. Прошу, скажи мені, хто ти?! — благально крикнула Магдалина.
— Мандрівник... Ти ще зустрінеш мене. Прощавай, Зоряна...
Раптом чудовий кристал різко закрився... Диво обірвалося так само несподівано, як і починалося. Довкола відразу стало холоднувато й порожньо... Ніби надворі зима.
— Що це таке, Радомире?!. Адже це значно більше, ніж нас учили!..— не спускаючи із зеленого «каменя» очей, запитала приголомшена Магдалина.
— Я тільки ледь привідкрив його. Щоб ти могла побачити. Але це лише краплина з того, що він може. Тому маєш зберегти його, хай що зі мною станеться. Будь-якою ціною... зокрема й ціною твого життя, і навіть життя Вести і Світлодара.
Уп’явшись у неї своїми пронизливо-блакитними очима, Радомир наполегливо чекав відповіді. Магдалина повільно кивнула.
— Він теж це наказав... Мандрівник...
Радомир лише кивнув, розуміючи, про кого йшлося.
— Упродовж тисячоліть люди намагаються знайти Ключ Богів. Але ніхто не відає, як він насправді виглядає. І його сенс їм невідомий, — уже набагато м'якше вів далі Радомир. — Про нього ходять неймовірні легенди, від дуже красивих до майже божевільних.





(Про Ключ Богів справді ходять найрізноманітніші легенди. Скількома мовами упродовж століть намагалися розписати найбільші смарагди!.. Арабською, юдейською, індуською і навіть латиною... Але чомусь ніхто не хоче зрозуміти, що від цього камені не стануть чарівними, хоч як комусь цього хочеться... На пропонованих фотографіях: й іранський псевдо Мані, і Великий Могул, і католицький «талісман» Бога, і Смарагдова «дощечка» Гермеса (Emeral tablet) і навіть знаменита індійська Печера Аполлона з Тіани, яку, як стверджують самі індуси, одного дня відвідав Ісус Христос. Докладніше про це – в книзі «Свята країна Даарія. Частина 1. Про що відали Боги?», яка в процесі написання.)
— Мабуть, у когось просто спрацювала родова пам'ять, і людина пригадала: було колись щось невимовно велике, Богами дароване. А ЩО саме — не розуміє... От і ходять віками «шукачі» незрозуміло чого, намотують кола. Наче хтось їм наказав: «піди туди — не знати куди, принеси те — невідомо що»... Лише знають, що сила в ньому захована дужа, знання невидане. Розумні женуться за знанням, а «темні», як завжди, намагаються його знайти, щоб правити іншими...

Думаю, це найзагадковіша і найбажаніша (для кожного – по-своєму) реліквія, що існувала колись на Землі. Тепер усе залежатиме лише від тебе, моя світла. Якщо мене не стане, нізащо не втрачай його! Пообіцяй мені, Маріє...
Магдалина знову кивнула. Вона зрозуміла — то була жертва, якої просив у неї Радомир. І вона пообіцяла йому... Пообіцяла оберігати дивовижний Ключ Богів ціною власного життя... і навіть життя дітей, якщо знадобиться.
Радомир обережно вклав зелене диво їй у долоню — кристал був живим і теплим...
Ніч спливала дуже швидко. На сході вже світало... Магдалина глибоко зітхнула. Вона знала: невдовзі за ним прийдуть, аби віддати Радомира до рук ревнивих і брехливих суддів... що всіма фібрами своєї черствої душі ненавиділи цього, як вони називали, «чужого посланця»...
Скрутившись калачиком на сильних руках Радомира, Магдалина мовчала. Вона хотіла просто відчувати його тепло... наскільки це ще було можливо...

Здавалося, життя покидало її крапля за краплею, перетворюючи розбите серце на холодний камінь. Вона не могла без нього дихати... Такого рідного їй чоловіка!.. Він був її половиною, частиною її сутності, без якої життя неможливе. Вона не знала, як існуватиме без нього... Не знала, як їй зуміти бути такою сильною. Але Радомир вірив у неї, довіряв їй. Він залишав їй ОБОВ’ЯЗОК, який не дозволяв здаватися. І вона чесно намагалася вижити...
Попри надлюдську сконцентрованість, Магдалина майже не пам'ятала того, що відбувалося далі...
Були чужі люди, охоплені незрозумілою злістю...
Були біль і жах, коли бачила страждання Радомира...
Була крихітна надія, що розтанула миттєво...
І був ХРЕСТ... Нелюдяне і страшне знаряддя смерті.



Розп’яття Радомира на «Лисій Горі», 1086 рік, Константинополь. Із картини Брюгеля-старшого.

Вона стояла навколішки просто під хрестом і дивилася в очі Радомиру до останньої хвилини... Доки його чиста і сильна душа покинула своє вже непотрібне, померле тіло.



Магдалина під час розп’яття...
Вітраж із церкви в містечку
Дорсет, Англія (Dorset Village)

На скорботне обличчя Магдалини впала гаряча крапля крові і, злившись із сльозою, скотилася на землю. Потім упала друга... Так вона стояла, не рухаючись, застигла в найглибшому горі... оплакуючи свій біль кривавими сльозами... Раптом дикий крик, страшніший від звіриного, струсонув довколишній простір... Крик пронизливий і протяжний. Від нього душа завмирала, крижаними лещатами стискаючи серце. Кричала Магдалина... Земля відповіла їй, здригнувшись своїм старим могутнім тілом. Потім настала темрява...

Нажахані люди розбігалися, не розбираючи дороги, не розуміючи, куди несуть їх неслухняні ноги. Ніби сліпі, натикалися один на одного, шарахаючись у різні боки, знову спотикалися і падали, не звертаючи уваги на те, що діялося довкола... Повсюди лунали крики. Плач і розгубленість огорнули Лису Гору і тих, хто спостерігав там за стратою, ніби тільки тепер дозволивши прозріти — по-справжньому побачити те, що скоїли...
Магдалина встала. І знову дикий, нелюдський крик пройняв утомлену Землю. Потонувши в гуркоті грому, крик зміївся навколо злими блискавками, лякаючи захололі душі... Звільнивши Древню Магію, Магдалина закликала на допомогу старих Богів... Кликала Великих Предків.

Вітер розтріпав у темноті її чудове золоте волосся, огортаючи тендітне тіло ореолом Світла. Страшні криваві сльози ще червоніли на її блідих щоках, і вона була невпізнанною... Чимось схожою на грізну Жрицю...
Магдалина кликала... Заламавши руки за голову, вона знову і знову кликала своїх Богів. Кликала Отців, які щойно втратили чудового Сина... Вона не могла так просто здатися... Хотіла повернути Радомира будь-якою ціною. Навіть якщо не судилося з ним уже спілкуватися. Хотіла, щоб він жив... попри все.
Але Боги не відзивалися... Магдалина не могла в це повірити! Вона не хотіла, щоб він умирав. Не хотіла його втрачати... Біль засліплював... Був просто нелюдським.

Підійшли друзі — Лицарі Храму... Не в силі відірвати Магдалину від мертвого тіла, шанобливо чекали. Скорбота її була такою глибокою і безнадійною, що торкала навіть найбільш суворих і загартованих...
Потім настало омертвіння. Вона не відчула, як її відвели вбік і посадили. Не побачила, хто омив востаннє Радомира... Знала одне — ВІН повинен воскреснути!.. І вона має йому допомогти...
Але минула ніч, і нічого не змінювалося. Його сутність говорила з нею, але вона стояла, завмерши, й нічого не чула, лише безконечно кликала Отців... Вона ще не здалася.

Нарешті, коли надворі світало, у приміщенні раптом з'явилося яскраве золоте світіння — ніби тисяча сонць засвітило одночасно! А в цьому світінні коло самого входу постала висока, вища від звичайної, людська фігура... Магдалина відразу зрозуміла — прийшов той, кого вона так несамовито і наполегливо кликала цілу ніч...
— Вставай, Радісний!.. — глибоким голосом промовив той, хто прийшов. — Це вже не твій світ. Ти віджив тут своє життя. Я покажу твій новий шлях. Вставай, Радомире!..

— Дякую тобі, Батьку... — прошепотіла Магдалина. — Дякую, що почув мене!
Старець довго й уважно вдивлявся в тендітну жінку. Потім несподівано усміхнувся ясно і дуже лагідно промовив:
— Важко тобі, сумна!.. Боязко... Пробач, донечко, заберу твого Радомира. Не судилося йому більше тут перебувати. Тепер у нього інша доля. Ти сама цього захотіла...


Картина Cандро Ботічеллі «Оплакування Христа»


Прощання з Радомиром. На Радомирі
і Магдалині колір одягу дуже схожий на
звичний одяг Мандрівників і Волхвів

Магдалина лише кивнула йому, засвідчуючи, що розуміє. Говорити не могла, сили майже покидали її. Треба було якось витримати ці останні, найважчі для неї хвилини... А попереду ще досить часу, аби тужити за втраченим. Головне, що ВІН живе. Усе решта не таке й важливе.

Пролунав здивований вигук — Радомир стояв і озирався, не розуміючи, що відбувається. Наразі не знав, що в нього тепер інша доля, НЕ ЗЕМНА... І не міг збагнути, чому досі живе, адже добре пам'ятав, що кати чудово виконали свою роботу...
— Прощавай, Радосте моя... — прошепотіла Магдалина. — Прощавай, мій лагідний. Я виконаю твою волю. Тільки живи... А я завжди буду з тобою.
Знову яскраво спалахнуло золотисте світло, але тепер зовні. Ідучи за ним, Радомир повільно вийшов за двері...
Усе довкола – таке знайоме!.. Але навіть відчуваючи себе знову абсолютно живим, Радомир чомусь знав — це тепер не його світ... Єдине, що залишалося справжнє в старому світі для нього, — його дружина... Його люба Магдалина...

— Я повернуся до тебе... я обов'язково повернуся до тебе... — дуже тихо сам собі промовив Радомир. Над головою величезною «парасолькою» висіла вайтмана...
Купаючись у променях золотого сяйва, Радомир повільно, але впевнено рушив за променистим Старцем. Перед самим відходом він раптом обернувся, щоб востаннє її побачити... Щоб забрати зі собою її дивовижний образ. Магдалина відчула запаморочливе тепло. Здавалося, в цьому останньому погляді Радомир посилав їй усе накопичене за довгі роки кохання!.. Посилав, щоб вона також його запам'ятала.
Магдалина заплющила очі, щоб встояти... Хотіла видатися йому спокійною. А коли розплющила — усе завершилося... Радомир пішов... Земля втратила його, бо виявилася не гідною його. Він увійшов у своє нове, ще незнайоме життя, а Марії залишив Обов’язок і дітей... Її душа тепер – поранена і самотня, але така ж любляча й незламна.

Поривчасто зітхнувши, Магдалина встала. Тужити наразі просто не мала часу. Знала, що Лицарі Храму невдовзі прийдуть по Радомира, щоб віддати його померле тіло Святому Вогню, проводжаючи його чисту Душу у Вічність. Першим, як завжди, з'явився Іоан... Його обличчя було спокійним і радісним. Але в глибоких сірих очах Магдалина прочитала щире співчуття.

— Дуже дякую, Маріє... Знаю, як важко було його відпускати. Пробач нас усіх, люба...
— Ні... не знаєш, Батьку... І ніхто цього не знає... — захлинаючись сльозами, прошепотіла Магдалина. — Але спасибі за співчуття... Прошу, скажи Матері Марії, що ВІН пішов... Що живий... Я прийду до неї, як тільки біль трохи стихне. Скажи всім, що ВІН ЖИВЕ...



Радомир пішов у нове життя

І тоді Магдалина не витримала. У неї вже не було людських сил. Упавши просто на землю, голосно, по-дитячому розридалася...

 

Картина невідомого
художника «Відхід»
Це – картина Рафаеля,
яка вважалася
знищеною
Суміщення двох
картин Рафаеля
Картина Рафаеля
«Преображення»

Перед вами дві майже однакові картини, автор яких – великий італійський художник Рафаель Санчо (Raphael Sanzio/Santi)... Складається враження, що хтось навмисно «пересунув» другу картину вниз, аби обрізати верх з «небезпечним» об’єктом — прекрасно змальованою «літаючою» тарілкою... Що в реальності і було абсолютною правдою. Рафаель був вельми незвичайною людиною, що часто йшов наперекір святійшій церкві. Як його назвав в своїх працях знаменитий Вассарі – він був «атеїстом з багатою уявою»... Перша картина (зліва) була намальована в останній рік життя художника (1520) і називалася «Відхід». Викликавши справжню бурю обурення з боку святійшої церкви, прекрасний твір отримав вирок на знищення. Тоді, вирішивши трохи пожартувати над Папою, художник намалював другу картину, як би пересунувши всю композицію вниз, і обрізавши верхню (головну) частину картини, на якій зображався Христос, що за строгими канонами живопису того часу ніяк не дозволялося. Назвав він другу картину «Преображення» (Transfiguration)... На жаль, художник помер так і не закінчивши до кінця другу картину – її закінчили його кращі учні і (за бажанням вчителя) подарували Ватикану. Папа був в захопленні від твору і назвав його «однією з кращих» картин Рафаеля...



Старовинна фреска ХI століття, на якій показана чекаюча
Вайтмана. Називається вона «Тарілка у могили Ісуса»,
в даний час знаходиться в Музеї Ватикана, Рим

Я подивилася на Ганну — вона стояла закам'янівши. А на суворому юному обличчі потоками лилися сльози.
— Як вони могли таке допустити?! Чому всі разом не переконали його? Це ж так неправильно, мамо!.. — обурено дивлячись на нас із Севіром, вигукнула Ганна.



Марія Магдалина, що плаче

Вона ще по-дитячому безкомпромісно вимагала на все відповідей. Хоча, якщо чесно, я теж вважала, що вони мали не допустити загибелі Радомира. Його друзі... Лицарі Храму... Магдалина. Але хіба мали ми право з відстані часу вирішувати, що тоді для кожного було правильно?.. Я просто по-людськи дуже хотіла побачити ЙОГО! Як і побачити живою Магдалину...

Напевно, саме тому я ніколи не любила занурюватися в минуле. Адже минулого не зміниш (у всякому разі, я цього не могла) і нікого не попередиш про біду чи небезпеку. Минуле – просто МИНУЛЕ, коли все добре чи погане вже сталося, і можна хіба що спостерігати за чиїмсь прожитим хорошим або поганим життям.
І от я знову побачила Магдалину, яка тепер самотньо сиділа на березі спокійного південного нічного моря. Легкі хвилі лагідно омивали її босі ноги, тихо нашіптуючи щось про минуле... Магдалина зосереджено дивилася на величезний зелений камінь, що спокійно лежав на її долоні, і про щось дуже серйозно розмірковувала. Ззаду хтось нечутно підійшов. Різко повернувшись, Магдалина відразу всміхнулася:
— Коли ти перестанеш мене лякати, Раданочку? Ти й далі сумний! Ти ж пообіцяв мені!.. Навіщо сумувати, якщо ВІН живий?..
— Я тобі не вірю, сестро! — лагідно усміхаючись, сумно промовив Радан.
Це був він, такий самий красивий і сильний, як раніше. Але у згаслих синіх очах тепер уже не радість і щастя, а чорна, незнищенна туга...
— Не вірю, що ти з цим змирилася, Маріє! Ми повинні були його врятувати, незважаючи на його бажання! Потім сам би збагнув, як помилявся!.. Я не можу собі пробачити! — спересердя вигукнув Радан.
Мабуть, біль через втрату брата дуже міцно засів у його доброму, люблячому серці й отруював дні непоправною печаллю.
— Не треба, Раданочку, не ятри рану... — прошепотіла Магдалина. — Краще подивися, що мені твій брат залишив... Що Радомир наказав нам усім зберегти.
Простягнувши руку, Марія розкрила Ключ Богів... Він знову почав повільно, велично розкриватися, вражаючи уяву Радана, який, наче мале дитя, остовпіло спостерігав, не в змозі відірватися від краси, що розгорталася, не в силі промовити ні слова.

— Радомир наказав берегти його ціною наших життів... Навіть ціною його дітей. Це Ключ наших Богів, Раданочку. Скарбниця Розуму... Нема нічого на Землі, що зрівнялося б з ним. Думаю, що й далеко за межами Землі теж... — сумно мовила Магдалина. — Поїдемо всі в Долину Магів. Там будемо вчити... Новий світ будуватимемо, Раданочку. Світлий і Добрий Світ... — і трохи помовчавши, додала. — Думаєш, упораємося?
— Не знаю, сестро. Не пробував, — похитав головою Радан. — Я маю інший наказ. Світлодара уберегти б. А там побачимо... Може, і вийде твій Добрий Світ...

Сівши поряд із Магдалиною і забувши на мить свою печаль, Радан захоплено спостерігав, як виблискує і «вибудовує» дивовижні поверхи чудовий скарб. Час зупинився, ніби жаліючи цих двох людей, що загубилися у власному смутку... А вони, тісно притиснувшись один до одного, самотньо сиділи на березі, зачаровано спостерігаючи, як дедалі ширше виблискувало смарагдом море... І як дивно горів у руці Магдалини Ключ Богів — дивовижний «розумний» кристал, що його залишив Радомир...

Від того сумного вечора минуло кілька довгих місяців, упродовж яких Лицарі Храму і Магдалина зазнали ще однієї важкої втрати: несподівано й жорстоко загинув Волхв Іоан, незамінний їх друг, Учитель, вірна й могутня опора... Лицарі Храму щиро і глибоко тужили за ним. Якщо смерть Радомира поранила їхні серця й наповнила обуренням, то після втрати Іоана їхній світ став холодним і неймовірно чужим... Друзям не дозволили навіть поховати (за своїм звичаєм — спалюючи) понівечене тіло Іоана. Юдеї просто зарили його в землю, що сповнило жахом усіх Лицарів Храму. Магдалині вдалося викупити (!) його відрубану голову, яку юдеї нізащо не хотіли віддавати, бо вважали її надто небезпечною — були переконані, що Іоан – великий Маг і Чаклун...



Магдалина, що оплакує смерть Іоана. Перед нею видно на могилі дивний «хрест»...
з пелюстками Трилисника на кінцях. Сам же хрест зроблений у вигляді меча. Такий
хрест колись ставили на полі бою на могилах загиблих героїв, воїнів-русів, коли не
було можливості скласти їм поховальне вогнище. Називався такий Меч – Богобор.
На другому вітражі один із Апостолів-Храмовиків тримає в руках меч-Богобор,
який має правильніший вигляд.

Із сумним тягарем важких втрат Магдалина та її маленька донечка Веста, під охороною шістьох Храмовиків, нарешті наважилися вирушити в далеку й нелегку подорож — у чудову країну Окситанію, у якій наразі бувала тільки Магдалина...

Далі – корабель... Тривала, виснажлива дорога... Попри глибоке горе, Магдалина під час безконечно довгої мандрівки постійно була привітною, зосередженою і спокійною з Лицарями. Храмовики тягнулися до неї, бачачи її світлу, сумну усмішку, обожнювали її за спокій, який відчували, перебуваючи поряд... А вона радо віддавала їм своє серце, адже знала, який жорстокий біль палив їхні втомлені душі і як сильно мучила їх біда, що сталася з Радомиром та Іоаном...



Марія Магдалина

Коли вони нарешті дісталися бажаної Долини Магів, то всі без винятку мріяли тільки про одне — відпочити від бід і болю, наскільки це для кожного було можливо.
Надто багато втрачено дорогого... Надто високою була ціна.
Магдалина, яка покинула Долину Магів ще малою десятирічною дівчинкою, тепер трепетно заново «пізнавала» свою горду й любу Окситанію, в якій усе — кожна квітка, кожен камінь, кожне дерево – здавалися їй рідними!.. Скучивши за минулим, вона жадібно вдихала окситанське повітря, у якому вирувала «добра магія», і не могла повірити, що нарешті прийшла Додому...

Це її рідна земля. Її майбутній Світлий Світ, побудувати який пообіцяла Радомирові. І саме до неї принесла вона тепер своє горе і скорботу, ніби загублене дитя, що шукає в Матері захисту, співчуття і спокою...
Магдалина знала: щоб виконати Радомирів наказ, має бути упевненою, зосередженою і сильною. Але наразі вона просто жила, занурившись у свою глибоченну скорботу, й почувалася безмежно самотньою...
Без Радомира її життя стало порожнім, нікчемним і гірким... Він мешкав тепер десь далеко, у незнайомому і чудовому Світі, куди не могла дотягнутися її душа... А їй по-людськи, по-жіночому так шалено його бракувало!.. І ніхто, на жаль, не міг їй у цьому зарадити.

Ми знову побачили її... На високому, всуціль зарослому польовими квітами обриві, притиснувши коліна до грудей, самотньо сиділа Магдалина... Вона, вже звично, спостерігала за заходом сонця — ще один черговий день, прожитий без Радомира... Магдалина знала — таких днів попереду ще дуже-дуже багато. І знала – їй доведеться звикнути. Незважаючи на гіркоту й порожнечу, Магдалина добре розуміла — її чекало довге, непросте життя, прожити яке доведеться самій... Без Радомира. Але уявити це їй наразі ніяк не вдавалося, бо він жив усюди — у кожній її клітинці, в її снах і неспанні, в кожному предметі, якого колись торкався. Здавалося, весь довколишній простір просякнутий присутністю Радомира... І навіть якби Магдалина захотіла, від цього не було жодного рятунку.



На цьому вітражі тринадцятилітній
Радомир доказує свою правду
східним мудрецям.На самій верхній
частині вітражу – юні Радан
і Магдалина, завжди і всюди
супроводжуючи його

Вечір був тихим, спокійним і теплим. Природа, що оживала після денної спеки, вирувала запахами розігрітих квітучих лугів і хвої... Магдалина дослухалася до монотонних звуків звичайного лісового світу — він був напрочуд простим і спокійним!.. Розморені літньою спекою, в сусідніх кущах голосно дзижчали бджоли. Навіть вони, працелюбні, воліли заховатися якнайдалі від пекучих денних променів, і тепер радісно вбирали цілющу вечірню прохолоду. Відчуваючи людське добро, крихітна кольорова пташка сміливо сіла на тепле плече Магдалини і на знак вдячності затьохкала дзвінкими сріблястими трелями...

Але Магдалина не помічала цього. Знову поринула у звичний світ своїх марень, у якому Радомир ще живий... І знову його згадувала... Його неймовірну доброту... Шалену жагу до Життя... Світлу лагідну усмішку і пронизливий погляд синіх очей... І його тверду впевненість у правильності шляху, який обрав. Згадувала чудову, сильну людину, яка ще дитям підкоряла собі цілі натовпи!..

Згадувала його ласку... Тепло і вірність великого серця... Усе це жило тепер тільки в її пам'яті, не піддаючись впливу часу, не йдучи у забуття. Жило і... боліло. Інколи їй навіть здавалося — ще трохи, і вона перестане дихати... Але дні спливали. А життя й далі тривало. Вона мала ОБОВ’ЯЗОК, що його залишив Радомир. Тому на свої відчуття й бажання, наскільки могла, не зважала.
Син Світлодар, за яким шалено сумувала, був у далекій Іспанії разом із Раданом. Магдалина розуміла — йому важче... Він ще надто молодий, аби змиритися з такою втратою. З іншого боку, вона знала: навіть переживаючи найглибше горе, він ніколи не виявить своєї слабкості перед чужими. Він – син Радомира... І це зобов’язує бути сильним.

Минуло ще кілька місяців. І от помалу, як стається навіть після найстрашнішої втрати, Магдалина почала оживати. Мабуть, наставав доречний час повертатися до живих...

 



На вітражі – Магдалина в Окситанії,
після пережитого болю

Уподобавши крихітний Монтсегур, найбільш магічний у Долині замок (бо розміщений у «точці переходу» в інші світи), Магдалина з донечкою невдовзі потрохи туди перебралися. Почали обживати свій новий, ще незнайомий, Дім...

І нарешті, пам'ятаючи наполегливе бажання Радомира, Магдалина поступово набирала перших учнів...
Це напевно одне з найлегших завдань, оскільки кожен на цьому чудовому клаптику землі був хоча б трохи обдарованим. І майже всі прагнули знань. Тому дуже скоро в Магдалини з’явилося декілька сотень старанних учнів, потім – тисяча... Невдовзі її вчення охопило всю Долину Магів. Магдалина набирала якомога більше охочих, щоб відволіктися від важких думок, і невимовно тішилася, як жадібно окситанці прагнули Знання! Вона знала — Радомир би щиро втішився... і набирала ще більше охочих.



Малюнок самого першого Монтсегура,
в якому Магдалина прожила останні
вісім років

— Пробач, Севіре, але як із цим погодилися Волхви?!. Вони так ретельно охороняють від усіх свої Знання! Як Владика допустив таке? Адже Магдалина вчила всіх, не вибираючи лише посвячених?
— Владика ніколи з цим не погоджувався, Ізидоро... Магдалина і Радомир ішли проти його волі, відкриваючи ці знання людям. І я досі не знаю, хто з них насправді мав рацію...
— Але ти ж бачив, як жадібно вбирали це Знання окситанці! І решта Європи також! — здивовано вигукнула я.
— Так... Але я бачив й інше — як просто їх знищили... А отже — вони були не готові.
— Але коли, по-твоєму, люди будуть «готові»?.. — обурилася я. — Чи цього не станеться ніколи?!.
— Станеться, мій друже... гадаю. Але тільки тоді, коли вони нарешті зрозуміють, що можуть захистити це Знання... — Севір несподівано по-дитячому всміхнувся. — Магдалина і Радомир жили Майбутнім... Мріяли про чудовий Єдиний Світ... У якому була б одна спільна Віра, один правитель, єдина мова... І попри все, вчили... Чинячи опір Волхвам... Не підкоряючись Владиці... І водночас добре усвідомлюючи — навіть їхні далекі правнуки напевно ще не побачать цього чудового «єдиного» світу. Вони просто боролися... За світло. За знання. За Землю. Таким було їхнє Життя... І вони прожили його, не зрадивши.
Я знову поринула в минуле, в якому ще жила ця дивовижна і єдина історія...

Магдалинин настрій потрохи світлішав, але захмарювало його те, що Веста глибоко страждала через втрату Радомира, і жодними «радощами» не вдавалося її відволікти. Коли вона нарешті дізналася про те, що сталося, повністю закрила своє маленьке серденько від навколишнього світу і переживала втрату сама, не допускаючи до себе навіть любу маму, світлу Магдалину. Цілими днями ходила неприкаянно, не знаючи, що вдіяти з цією страшною бідою. Не було поруч і брата, з яким Веста звикла ділити радість і смуток. А сама вона була ще надто мала, щоб осилити таке важке горе, що непомірним тягарем звалилося на її тендітні дитячі плечі.



Радомир з дітьми на прогулянці.
Картина Грегорі Олсена (Gregory Olsen)
«Христос в лісі з дітьми»

Вона шалено сумувала за своїм любим, найкращим на світі татом і ніяк не могла зрозуміти, звідки взялися ті жорстокі люди, які ненавиділи й убили його?..
Уже не лунав його веселий сміх, не було їхніх чудових прогулянок... Не зосталося нічого, пов'язаного з їхнім теплим і завжди радісним спілкуванням. І Веста глибоко, по-дорослому страждала... У неї була тільки пам’ять. А вона хотіла повернути його живого!.. Була ще занадто малою, щоб їй вистачило спогадів!.. Дуже добре пам'ятала, як, згорнувшись калачиком на сильних батькових руках, слухала, затамувавши подих, найдивовижніші історії, ловила кожне слово, щоб не пропустити найважливішого... Тепер її поранене серденько вимагало все це повернути! Тато був її казковим кумиром... Її закритим від інших дивовижним світом, у якому жили лише вони удвох... І от цього світу не стало. Злі люди забрали його, зосталася тільки глибока рана, яку їй самій ніяк не вдавалося загоїти. Усі дорослі друзі, що оточували Весту, старалися, як могли, розвіяти її пригнічений стан, але маля нікому не хотіло відкривати своє скорботне серце. Єдиний, хто, напевно, зміг би допомогти, – Радан. Але і він був далеко, разом зі Світлодаром. Утім, був один чоловік, який щосили прагнув замінити Весті дядька Радана. Звали його Рудий Симон — веселий Лицар з яскравим рудим волоссям. Друзі необразливо прозвали його так через незвичайний колір його волосся, і Симон ніскілечки не ображався. Сміхотливий і веселий, завжди готовий прийти на допомогу – цим справді нагадував Радана. І друзі за це його щиро любили. Він був «віддушиною» від бід, яких у житті Храмовиків було тоді ой як немало...

Рудий Лицар терпляче щодня приходив до Вести, водив на захопливі довгі прогулянки і поступово ставав малій справжнім довіреним другом. І навіть у маленькому Монтсегурі дуже швидко до нього звикли. Він був там звичним бажаним гостем, приходові якого тішилися, цінуючи його ненастирливий, м'який характер і завжди чудовий настрій. Тільки Магдалина поводилася з Симоном насторожено, хоча сама, напевно, не змогла б пояснити причину... Вона найбільше з усіх тішилася, коли бачила Весту дедалі щасливішою, але водночас не могла позбутися незрозумілого відчуття небезпеки, що йшло від Лицаря Симона. Магдалина знала, що має почувати до нього лише вдячність, але відчуття тривоги не минало. Вона щиро намагалася не зважати на свої відчуття і тішитися з настрою Вести, дуже сподіваючись, що з часом біль донечки потрохи затихне, так само, як затихає в Магдалині... Тоді в її вимученому серденьку залишиться тільки глибокий світлий смуток за добрим татом, який пішов... І – спогади... Чисті й гіркі, так само, як гірким іноді буває навіть найчистіше і найсвітліше ЖИТТЯ...



Після довгих і копітких пошуків,
мені все таки вдалося найти єдине

на сьогоднішний день зображення
«Рудого» Симона. На даному
вітражі Лицар Симон розмовляє
з Марією Магдалиною

Світлодар часто писав матері послання, і один з лицарів Храму, що охороняв його разом з Раданом у далекій Іспанії, відвозив ці послання в Долину Магів, звідки відразу надсилали вісточку зі свіжими новинами. Так вони жили, не бачачи один одного, і могли лише сподіватися, що настане колись той щасливий день, коли вони хоч на мить зустрінуться всі разом... Але, на превеликий жаль, тоді вони ще не відали, що цей щасливий день так ніколи й не настане...

Після втрати Радомира Магдалина постійно виношувала в серці заповітну мрію — вирушити колись у далеку Північну країну, аби побачити землю своїх предків і вклонитися там дому Радомира... Вклонитися землі, що виростила найдорожчу для неї людину. А ще хотіла віднести туди Ключ Богів. Бо знала — так правильно... Рідна земля збереже ЙОГО для людей значно надійніше, ніж намагається сама Магдалина.
Але життя спливало, як завжди, дуже швидко, і Магдалина не знаходила часу, щоб здійснити задумане. А через вісім років після загибелі Радомира сталася біда... Гостро відчуваючи її наближення, Магдалина страждала, не в змозі зрозуміти причину. Навіть така сильна Відунка, як вона, не могла побачити свою Долю. Її Доля від неї прихована, оскільки кожен зобов'язаний прожити своє життя повністю, попри його складність чи жорстокість...
— Але чому, мамо, усім Відунам і Відункам закрили їхню Долю? Чому?.. — обурилася Ганна.
— Думаю, тому, щоб ми не намагалися змінити те, що нам визначено наперед, люба, — не дуже впевнено відповіла я.

Відколи я себе пам'ятаю, мене завжди обурювала ця несправедливість! Навіщо нам, що відали, таке випробування? Чому ми не могли його уникнути, якщо вміли?.. Але відповідати на це нам, мабуть, ніхто не планував. Таке наше Життя, і прожити його доводилося так, як хтось написав його для нас. А ми так просто могли б зробити його щасливим, якби ті, що «зверху», дозволили нам бачити свою Долю!.. Але, на жаль, такої можливості у мене (і навіть у Магдалини!) не було.

— Магдалину дедалі більше турбували незвичні чутки... — вів далі Севір. — Серед її учнів раптом почали з'являтися дивні «катари», які тихо закликали інших до «безкровного» і «доброго» вчення. Тобто — жити без боротьби й опору. Це було дивно, й аж ніяк не відображало вчення Магдалини і Радомира. Вона відчувала в цьому каверзу, небезпеку, але зустріти хоча б одного з «нових» Катарів їй чомусь не вдавалося... У душі Магдалини зростала тривога. Хтось дуже хотів зробити Катарів безпорадними!.. Посіяти в їхніх сміливих серцях сумнів. Але кому це знадобилося? Церкві?.. Вона знала і пам'ятала, як швидко гинули навіть найсильніші і найпрекрасніші держави, коли хоча б на мить відмовлялися від боротьби, сподіваючись на чужу дружелюбність!.. Світ був іще надто недосконалим... І треба було вміти боротися за свій дім, свої переконання, своїх дітей і навіть за кохання. Тому Катари Магдалини від початку були воїнами, і це повністю відповідало її вченню. Адже вона ніколи не скликала зборище покірних і безпорадних «ягнят», навпаки — Магдалина створювала могутнє суспільство Бойових Магів, чиє призначення – ЗНАТИ, а також – охороняти свою землю і тих, хто на ній живе. Тому справжні, її Катари, Лицарі Храму, були мужніми і сильними людьми, що гордо поширювали Велике Знання Безсмертних.



Воїни-катари, об’єднана армія графа Тулузського захищає
місто Тулузу від Папських найманців...


Воїни-катари, об’єднана армія графа Тулузського захищає
місто Тулузу від Папських найманців...

Побачивши мій протестний жест, Севір усміхнувся.
— Не дивуйся, друже, ти ж знаєш, що все на Землі по-давньому закономірно — як і раніше, переписують з часом істинну Історію, перекроюють біографії світлих людей... Так було, і, думаю, буде завжди... Саме тому і від Радомира, і від войовничих і гордих перших (і справжніх!) Катарів сьогодні збереглося, на жаль, лише безпорадне Учення Любові, побудоване на самозреченні.
— Але вони справді не чинили опору, Севіре! Вони не мали права на вбивство! Я читала про це в щоденнику Есклармонд!.. І ти теж казав мені про це.



«Не мир я приніс вам, а Меч!»
Фреска ХIV століття із
Косівського монастиря Високі
Дечани. На ній Радомир
з Лицарським мечем

— Ні, мій друже, Есклармонд – з «нових» катарів. Я поясню тобі... Пробач, що не розкрив істинної причини загибелі цього чудового народу. Але я ніколи й нікому про це не розповідав. Мабуть, спрацьовує «правда» старої Метеори... Надто глибоко вона оселилася в мені...

Так, Ізидоро, Магдалина вчила Віри в Добро, вчила Любові і Світла. А ще вчила БОРОТЬБИ – за це добро і світло! Як і Радомир, вчила стійкості і сміливості. Адже саме до неї після смерті Радомира прагнули лицарі з усієї тодішньої Європи, оскільки саме в ній відчували сміливе серце Радомира. Пам'ятаєш, Ізидоро, ще на початку свого життя, зовсім молодим, Радомир закликав до боротьби? Боротися за майбутнє, за дітей, за Життя.
Саме тому перші Лицарі Храму, підкоряючись волі Магдалини, за ці роки зібрали вірну і надійну підмогу — окситанських лицарів-воїнів, які, зі свого боку, допомагали навчати простих поселян військового мистецтва на випадок особливої потреби чи раптової біди.

Ряди Тамплієрів швидко зростали, приймаючи у свою сім'ю охочих і гідних. Невдовзі майже всі чоловіки з аристократичних окситанських сімей належали Храмові Радомира. Ті, хто виїхав у далекі країни, за наказом сім'ї повертався, аби поповнити братерство Храмовиків.



Лицар на колінах перед
статуєю Марії Магдалини

Незважаючи на їхню зайнятість, перші шість Лицарів Храму, які приїхали з Магдалиною, й далі були її найулюбленішими і найвірнішими учнями. Чи тому, що знали Радомира, чи через те, що вони прожили разом багато років і наче зрослися в дружну могутню силу, але саме ці Храмовики були найближчими серцю Магдалини. Вона ділилася з ними тим Знанням, якого не довіряла іншим. Вони були справжніми Воїнами Радомира... І стали колись першими Досконалими Мага Долини...
Досконалі були чудовими воїнами і сильними магами, Ізидоро, що робило їх значно сильнішими за решту живих (окрім деяких Волхвів, звісно). Марія довіряла їм життя своїх дітей, довіряла себе. І от якось, відчуваючи недобре, щоб уникнути якоїсь біди, вона вирішила довірити їм таємницю Ключа Богів... Як з’ясувалося згодом, це була жорстока й непоправна помилка, що знищила через століття Велику Імперію Знання і Світла... Чисту і чудову Імперію Катарів.

Страшна зрада (за допомогою церкви) одного з близьких друзів, уже після жорстокої загибелі Магдалини, поступово змінила Катарів, перетворивши сильних і гордих воїнів на беззахисних і безпорадних... Зробивши Імперію Сонця і Світла вразливою і доступною. Ну а церква, як звично тоді відбувалося, тихо, спокійно провадила далі свою чорну роботу, підсилаючи в Окситанію десятки «нових» катарів, що «довірливо» нашіптували іншим, яким чудовим буде їхнє життя без убивств, якими чистими будуть їхні світлі душі без пролиття крові. І катари слухали слова, що красиво звучали, зовсім забуваючи, чого вчила їх колись Золота Марія...

Адже спокійному, велелюбному народу, яким були окситанці, значно приємнішим було вчення без кровопролиття. Тому через якийсь час їм уже здавалося, що саме цього вчила Магдалина. Що так набагато правильніше. От тільки чомусь ніхто з них ні на хвилину не замислився: ЧОМУ цього почали відкрито вчити аж після жорстокої смерті Золотої Марії?..
З роками вчення Радомира і Магдалини перетворилося на безпорадне Велике Знання, зберегти і захистити яке було нікому... «Нові» Катари здавалися, віддаючи себе, своїх дітей і дружин на милість вогню і церкви... Діти Магдалини горіли тисячами, не чинячи опору, не проклинаючи своїх катів. Горіли, мріючи про високий і зоряний світ, де вони зустрінуть свою Марію...

— Як таке сталося, Севіре?!.. Розкажи, якщо я маю на це право...
Сумно похитавши головою, Севір оповідав далі.
— О, це відбулося неймовірно безглуздо й образливо, Ізидоро, так безглуздо, що інколи не хочеться в це вірити...
Пам'ятаєш, я казав тобі, що одного дня Магдалина посвятила найближчих Лицарів Храму в таємницю Ключа Богів? — я кивнула. — Але тоді ще, на жаль, ніхто з Лицарів Храму не знав, що один з них від самого початку був ставлеником «темних»... правда, сам про це навіть не здогадувався.
— Але хіба таке можливе, Севіре?! — щиро обурилася я. — Хіба людина може не відчувати, роблячи погане?
— Ти ж не можеш воювати з тим, чого не бачиш або не розумієш, чи не так, Ізидоро? — не зважаючи на моє обурення, спокійно вів далі Севір. — Так і він — не бачив і не відчував того, що вживили колись у його мозок «темні», вибравши саме його своєю безпорадною «жертвою». І от, коли потрібний для «темних» час настав, «замовлення» чітко спрацювало, незважаючи на відчуття чи переконання людини.
— Але ж Лицарі Храму були такими сильними! У який спосіб хтось зміг щось вживити у них?!.
— Не завжди досить бути сильним і розумним, Ізидоро. Інколи «темні» знаходять щось таке, чого в людини, яку обрали жертвою, просто не існує. І вона чесно живе доти, доки не спрацьовує вживлена в неї гидота і людина стає слухняною лялькою в руках «Мислячих Темних». І навіть тоді, коли те, що вживили, спрацьовує, бідна «жертва» не має анінайменшого уявлення про те, що сталося... Це жахливий кінець, Ізидоро. І я навіть ворогам такого не побажав би...
— То що — цей лицар не знав, яке страшне зло вчинив іншим?
Севір заперечно похитав головою.
— Ні, друже, не знав – до найостаннішої своєї хвилини. Так і помер, вірячи, що прожив хороше і добре життя. І ніколи не зрозумів, за що його друзі відвернулися від нього і вигнали з Окситанії. Хоч вони й намагалися йому пояснити... Хочеш почути, як сталася ця зрада?
Я лише кивнула. І Севір терпляче розповідав далі свою приголомшливу історію...
— Коли церква через того лицаря дізналася, що Магдалина – ще й Охоронець Розумного Кристалу, у «святих отців» виникло непереборне бажання отримати для себе цю дивовижну силу. А бажання знищити Золоту Марію помножилося в тисячі разів.

За планом, що його чудово розрахували «святі отці», у день, коли повинна була загинути Магдалина, лицареві, що зрадив її, вручили від посланця церкви лист, який нібито написала сама Магдалина. У цьому злощасному «посланні» Магдалина «заклинала» перших Лицарів Храму (своїх найближчих друзів) ніколи більше не користуватися зброєю (навіть у разі захисту!), так само як і жодним іншим, відомим їм способом, який міг би забрати чуже життя. У разі непослуху, — ішлося в листі, — Лицарі Храму втратять Ключ Богів... оскільки будуть не гідними його.



Малюнок, на якому видно фортецю Катарів –
Керібус (Queribus), сумний Лицар Храму
і Сутність Магдалини, що несе меч...

Це абсурд!!! Це найбрехливіше послання, яке їм колись доводилося чути! Та Магдалини з ними вже не було... І ніхто не міг її більше ні про що запитати.
— А хіба вони не могли спілкуватися з нею після смерті, Севіре? — здивувалася я. — Наскільки я знаю, багато Магів можуть розмовляти з померлими…

— Не багато, Ізидоро... Багато можуть видіти сутності після смерті, але небагато можуть їх точно чути. Лише один із друзів Магдалини міг вільно з нею спілкуватися. Але він загинув відразу через кілька днів після її смерті. Магдалина приходила до них сутністю, сподіваючись, що вони побачать її і зрозуміють... Приносила їм меч, прагнучи сказати, що треба боротися.

Деякий час думки Досконалих переважували то в один бік, то в інший. Досконалих значно побільшало, і хоча ті, що прийшли недавно, ніколи не чули про Ключ Богів, «лист Магдалини», задля справедливості, оповістили і їм, пропускаючи рядки, що не було призначено для їхніх вух. Деякі нові Досконалі, які хотіли жити якнайспокійніше, воліли вірити «листу» Марії. Ті, що серцем і душею були віддані їй і Радомиру, не могли повірити в таку неймовірну брехню... Але вони теж боялися: якщо помиляються у своєму рішенні, то Ключ Богів, про вони який знали дуже мало, міг просто зникнути. Тягар довіреного їм Обов’язку тиснув на їхні розум і серце, породжуючи в них на якийсь час хистку невпевненість і сумніви.

Лицарі Храму, зціпивши серця, щиро намагалися якось прийняти це дивне «послання». Тим паче, що це нібито останнє послання, останнє прохання їхньої Золотої Марії. І хоч яким дивним воно здавалося, вони зобов'язані були їй підкорятися. Хоча б найближчі її Храмовники... Як підкорялися колись останньому проханню Радомира. Ключ Богів тепер з ними. І вони відповідали за його збереження своїми життями...
Але саме їм, першим Лицарям Храму, було найважче: вони дуже добре знали і пам'ятали — Радомир був Воїном, так само, як воїном була Марія. І ніщо на світі не могло змусити їх відступити від своєї початкової Віри. Ніщо не могло змусити забути заповіді справжніх Катарів.



Малюнок Воїна-Тамплієра від
компанії «Ангельський Огонь» (Angelfire)

І перші Лицарі Храму, з багатьма новими Храмовиками, вирішили не здаватися...
Навіть розуміючи, що, можливо, йдуть проти останньої волі Золотої Марії, все ж не могли так просто здати зброю, коли якихось п'ятнадцять років після смерті Магдалини армія церкви послала своїх вірних слуг назавжди «упокорити» Катарів... Стерти їх з обличчя Окситанії, щоб ніколи не проростали нові паростки їх світлої Віри, щоб не пам'ятали більше на Землі їх Древнього і Чистого Знання...
Але кількість Лицарів Храму було надто малою порівняно із замовленою «армією диявола», і Тамплієри гинули сотнями, йдучи проти десятків тисяч...

Вони щиро вірили у своїх відданих серцях, що не зраджують Марії. Вірили, що мають рацію, попри накази друзів, попри тиск з боку «нових» катарів. Але невдовзі Лицарів Храму майже не зосталося. Як не залишилося в Окситанії і справжніх Катарів...
Ну а згодом майже ніхто й не пам'ятав, що колись, доки жила Золота Марія, це Вчення було зовсім іншим... Сильним, войовничим і гордим.
Мені на душі було тоскно й студено. Невже хтось, що був з Марією стільки років, зміг наприкінці так страшно її зрадити?..

— Севіре, можеш докладніше розповісти про момент зради? Я не можу ні серцем, ні душею цього зрозуміти. І навіть мій мозок цього не сприймає...
— Краще я покажу тобі, Ізидоро, — замислено відповів Севір.
Посередині невеликої кам'яної зали самотньо стояв величезний, круглий, дуже давній кам'яний стіл, розміром майже як зала. По зовнішньому колу дуже стертий частими дотиками людських рук. Мабуть, багато доль вирішували за цим столом, чимало людських дум він «чув» за своє довге життя...



Тамплієри гинули сотнями
проти десятків тисяч...

Довкола столу сиділи семеро – давні друзі Магдалини і Радомира, перші Лицарі Храму. Сьомим був Радан... Почувши через гінця, як жорстоко й нелюдськи померла Магдалина і його юна племінниця — Веста, Радан не витримав. Залишив Світлодара (що рвався поїхати разом) на повне піклування своїх іспанських друзів і примчав у Монтсегур, загнавши дорогою декількох коней, але ховати Марію було вже пізно. Друзі склали для неї і Вести поховальне вогнище, і вільні душі Золотої Марії та її любої доньки відлетіли туди, де тепер їхній новий Дім...
Аж 2009 року, перебуваючи в Окситанії, я дізналася, що Сутність Магдалини досі ще не пішла з нашої Мідгард-Землі. Упродовж довгих сотень років вона охороняла тут дещо, дуже цінне і дороге для нас — охороняла для людей Ключ Богів... І попри намагання всіляких «шукачів» його знайти, Магдалина пам'ятала наказ Радомира, і берегла ключ своїм життям, навіть після того, як пішла з нього.


Лицарі похмуро мовчали. Та й що могли сказати, щоб угамувати свою печаль? Їхньої Золотої Марії не стало... Вони готові були за неї померти, віддати свої життя. Але померла ВОНА... І вже нічого не зміниш, нічого не зробиш. Був 1094 рік за літочисленням від життя нікому не відомого єврейського пророка... Якого, за волею святійшої церкви, зробили великострадницьким «сином Бога»... Коли Магдалина померла, їй було лише двадцять дев'ять років...

Нарешті трохи зосередившись, Радан сказав:
— Скажи нам, Симоне, як сталося, що саме ти опинився двічі за один день поряд із Магдалиною? І саме тобі вона передала своє послання? Адже вона ніколи не писала послань. Нікому, окрім мене і Світлодара. Ти чудово це знаєш — Магдалина завжди воліла говорити з нами. І ніколи не вирішувала важливого самостійно! Вона поважала і любила нас і ніколи не погодилася б на таке.
Один із лицарів був дуже нервовим і невдоволеним. На мій превеликий жах, це був завжди веселий і приємний «друг» Вести — Рудий Симон... Магдалина мала рацію — він приніс біду... сам цього не усвідомлюючи. Симон наїжачено дивився на інших, мабуть, не знаючи, як витримати словесну атаку. Що сказати, щоб вони його зрозуміли?

— То як ти поясниш цього «листа», Симоне? — наполегливо повторив Радан.
— Я вже казав – не знаю! — ображено вигукнув Лицар. — Я, дурень, прагнув якнайшвидше вас знайти. А замість вдячності – недовіра! Вам застилають очі ревнощі, інакше ви не ображали б мене незаслужено!
Обурений Симон зібгав у руках крихітний білий листок, всуціль списаний акуратними добірними рунами — імовірний «лист» Магдалини... Усі решта вочевидь почувалися розгублено — знали один одного так давно, що повірити в зраду когось зі своїх було воістину неможливо... Але чому ж тоді це сталося?!. Адже Марія жодного разу не виокремлювала когось із них, обговорюючи щось справді важливе! Вони завжди діяли разом. А це «повідомлення» ставило з ніг на голову вчення Катарів і різко змінювало сенс того, чого так довго вчила Магдалина. Хіба це не було справді незрозуміло і, щонайменше, дивно?..

— Пробач нас, Симоне, не хочемо тебе звинувачувати. Але обставини аж надто незрозумілі, — стримано промовив один із лицарів Храму. — Яким чином ти опинився поряд з Марією саме в ту мить, коли вона писала це злощасне послання? І чому ти був у святій печері саме тоді, коли їх убили?! — і трохи заспокоївшись, додав: — Чи казала вона щось?
— Ні, не казала... Тільки попросила прочитати це вам усім, — обурено промовив Симон. — Якби вона не загинула, хіба здавалося б це дивним!? І чи моя провина, що я був поруч? Якби я ЇХ не знайшов, можливо, ви досі не знали б, що з ними таке трапилося!..
Дуже важко було засуджувати його, не знаючи правди. Усі вони – Лицарі Радомира. Найближчі бойові друзі, які пройшли разом небезпечну і довгу дорогу... Але попри намагання Храмовиків думати позитивно, те, що сталося, насторожувало — надто незвично все збігалося...



Тамплієри просять прощення у вбитих під час битви душ...

Я була приголомшена й відмовлялася вірити, що найчудовішу Імперію на Землі зруйнували так максимально просто!.. Однак то інший час. І мені важко робити висновки, наскільки сильними були тодішні люди. Але серед Катарів були найчистіші, горді серця, що ніколи не здавалися й дозволяли їм іти, не ламаючись, на страшні людські вогнища. Як вони могли повірити, що Золота Марія таке дозволила?..

Задум церкви й справді диявольськи геніальний... На перший погляд навіть здавалося, що він приніс «новим» Катарам лише добро і любов, не дозволяючи забирати чиєсь життя. Але тільки на перший погляд... Насправді це «безкровне» учення повністю обеззброювало Катарів, роблячи їх безпорадними проти жорстокої і кровожерної армії Папи. Адже, як я зрозуміла, церква не нападала, доки Катари були воїнами. А після смерті Золотої Марії і геніального плану «святійших» отців церковники трохи зачекали, доки Катари стануть безпорадними – із власного бажання. А тоді — напали... Коли вже нікому було чинити опір. Лицарів Храму залишилася жменька, й перемогти Катарів дуже легко. Навіть не забруднивши в їхній крові свої ніжні, випещені руки.
Від цих думок мене знудило... Усе дуже легко і просто. І дуже страшно. Тому, щоб принаймні на хвилину відволіктися від сумних думок, я запитала:

— Чи бачив ти колись Ключ Богів, Севіре?
— Ні, друже, я бачив його лише через Магдалину, як щойно бачила ти. Але скажу тобі, Ізидоро, що він не може потрапити в «темні» руки, хай скільки людських жертв для цього знадобилося б. Бо тоді ніде не буде такої назви — Мідгард... Це дуже велика сила. І якби вона потрапила до рук Мислячих Темних, ніщо не зупинило б їх переможної ходи по Землях, що залишилися... Знаю, як важко зрозуміти це серцем, Ізидоро. Але інколи ми зобов'язані мислити широко. Думати про тих, що приходять... і простежити, аби вони мали куди приходити...
— Де Ключ Богів тепер? Чи знає хтось про це, Севіре? — несподівано серйозно запитала Ганна, яка досі мовчала.
— Так, Ганнусю, частково знаю я. Але, на жаль, не можу про це тобі сказати... Однак упевнений, що настане день, коли люди нарешті будуть гідними, і Ключ Богів знову заблистить на вершині Північної Країни. Але мине ще не одна сотня років...
— Проте ми скоро загинемо, то чого тобі боятися, Севіре? — суворо запитала Ганна. — Розкажи нам, будь ласка!

Він поглянув на неї здивовано і, трохи зачекавши, повільно відповів:
— Ти маєш рацію, люба. Думаю, ви гідні дізнатися... Після жорстокої смерті Золотої Марії Радан відвіз Ключ Богів до Іспанії і передав його Світлодарові. Радан вважав, що Світлодар, попри свій молодий вік, збереже довірений йому скарб. Якщо потрібно, навіть ціною свого безцінного життя. А коли Світлодар, уже дорослим, вирушив на пошуки Мандрівника, то забрав чудовий скарб із собою. Проживши шість десятків довгих і складних років, перш ніж повертатися додому, вирішив, що надійно і правильно залишити Ключ Богів там, у Північній Країні, щоб уникнути можливої біди в його рідній Окситанії. Він не відав, які новини чекають його вдома. І ризикувати Ключем Богів не хотів.
— Отже, Ключ Богів весь цей час перебував у Північній країні? — ніби стверджуючи почуте, серйозно запитала Ганна.
— Цього, на жаль, я не знаю, люба. Відтоді в мене не було більше новин.
— Скажи, хіба ти не хотів би побачити нове майбутнє, Севіре?.. На власні очі побачити нову Землю?.. — не стерпіла я.
— Це не в моєму праві, Ізидоро. Я своє тут віджив і маю іти Додому. Та й час уже. Надто багато горя побачив, надто багато було втрат. Але я почекаю на тебе, друже. Як я раніше казав, мій далекий світ є й твоїм світом. Я допоможу тобі повернутися додому...
Я була розгублена, не розуміла того, що діялося... Не могла збагнути свою любу Землю, ні її мешканців. Їм подарували чудове ЗНАННЯ, але замість того щоб його пізнати, вони боролися за владу, знищували один одного і гинули... Гинули тисячами, не встигаючи прожити свої безцінні життя... І забирали життя інших хороших людей.
— Скажи, Севіре, адже не всі Лицарі Храму загинули, чи не так? Бо як би тоді так широко розрісся згодом їхній Орден?
— Ні, друже, деякі з них були зобов’язані вижити, щоб зберегти Орден Храмовиків Радомира. Коли на Окситанію напала церква, вони пішли до друзів у сусідні замки, забравши з собою голову Іоана і скарб Тамплієрів, за який планували створити справжню армію, яка думає і діє самостійно, незалежно від бажань королів і Пап. Вони знову сподівалися відтворити світ, про який мріяв Радомир. Але створити його вільним, могутнім і сильним.
— Отже, після смерті Золотої Марії Катари наче розділилися? На «нових» Катарів і старих воїнів Магдалини?
— Ти маєш рацію, Ізидоро. Але всі «нові», на жаль, загинули на страшних Папських вогнищах... Саме цього й домагалася «святійша» церква.
— Чому ж Храмовики не повернулися? Чому не відвоювали Окситанію? — гірко вигукнула я.
— Бо нікого було відвойовувати, Ізидоро, — прошепотів Севір. Храмовиків пішло дуже мало. Решта загинули, захищаючи «нових» Катарів. Пам'ятаєш, я казав тобі — кожен замок і містечко захищали близько сотні Лицарів. Проти десятків тисяч Хрестоносців Папи. Надто багато навіть для найсильніших...
Нові «Досконалі» не захищалися й віддавали себе й інших на знищення. А якби допомогли, то, напевно, досі квітнула б імперія Світла і ти могла б зустрічати живих Катарів... Адже Досконалі горіли сотнями (лише в Без’є їх згоріло 400!) — разом вони розбили б будь-яку армію!.. Але не захотіли. І за них гинули Храмовики. Які, навіть розуміючи, що програють, не могли спокійно дивитися, як гинуть люди похилого віку, жінки і діти... Як згорають найкращі... Згорають через безглузду брехню.
— Скажи, Севіре, чи потрапила все ж колись у Північну країну Золота Марія?— знову бажаючи змінити русло розмови, запитала я.
Севір довго уважно вдивлявся в моє обличчя, ніби бажаючи проникнути в саму душу. Потім сумно усміхнувся і тихо промовив:
— Ти дуже здогадлива, Ізидоро... Але я не можу тобі цього розповісти. Можу лише відповісти — так. Вона відвідала священну Землю своїх предків... Землю Радомира. Це вдалося їй за допомогою Мандрівника. Але більше я не маю права говорити навіть тобі... Пробач.
Це було несподівано і дивно. Розповідаючи про події, набагато серйозніші й важливіші, за моїми уявленнями, Севір раптом категорично відмовлявся розказати нам таку «дрібницю»!.. Звісно, це ще сильніше мене зацікавило, і я сподівалася, що все ж встигну про це дізнатися, ще до того як загину. Якось встигну...
Несподівано двері в кімнату різко відчинилися — на порозі постав Карафа. Виглядав на диво свіжим і задоволеним.
— Так-так-так... У Мадонни Ізидори гості!.. Дуже весело. З самої Метеори, якщо не помиляюся? Великий Севір особисто!.. Не познайомите, Ізидоро? Думаю, нам усім це буде вельми корисно!
І задоволено розсміявшись, Карафа спокійно сів у крісло.

Зміст

Читати далі...