Шлях до потрібних знань

Мудрий не той, хто багато знає, а той, хто знає потрібне


Світлана де Роган-Лєвашова «Одкровення»

43. Ізидора-9. Втрата Ганни. Жінка-Воїн.

Карафа безцеремонно роздивлявся Севіра, ніби рідкісну дивовижну тварину. Обличчя Папи невідомо чому випромінювало впевненість, що мене лякало дужче, ніж якби він метав у нас «блискавки» свого страшного незадоволення...

— Ну що ж, високоповажний Севіре, нарешті ми з Вами зустрілися! Колись я обіцяв, що ви до мене прийдете — зазвичай, я своїх обіцянок не змінюю.
— Не тіш себе, Карафо — спокійно промовив Севір. — Я ніколи не подарував би тобі такого задоволення. І ти це добре знаєш. Мене цікавить мадонна Ізидора... Вона надто цінна, щоб перебувати у твоїх руках. Але ти, звісно, не зможеш цього зрозуміти – на жаль...
— Цінність людини залежить від того, наскільки вона може бути корисною Богові... Ну а мадонна Ізидора, як Вам відомо, — відьма. І дуже могутня. Тому нема жодної надії, що її ставлення до господа зміниться на краще. А отже, її «цінність» для мене і нашої святійшої церкви дорівнює нулю, дорогий Севіре.
— Чому ж тоді ти замкнув її і методично вбиваєш усіх її близьких, Карафо? – стримано запитав Севір.
— На Бога, дорогий Севіре, мадонна Ізидора цілком вільно може керувати своїми вчинками і рішеннями! — Й уїдливо посміхнувшись, додав: — Щойно вона зволить дати мені те, що я в неї прошу, зможе йти куди їй заманеться. Навіть якщо це суперечить моїй волі.
Кімната «іскрилася» напруженням... Малоприємна для нас із Севіром бесіда не провіщала нічого доброго. Але Карафа, мабуть, мав якусь свою (як завжди, невідому іншим) мету, розкривати яку наразі наміру, безперечно, не мав.

— Скажіть, Севіре, якщо мадонна Ізидора для Вас така цінна, чому ж Метеора не намагається зберегти її, заховавши у товщі своїх «чарівних» стін?
— Бо до нас приходять лише з власного бажання. Ми пропонували їй, але Ізидора не захотіла лишитися.
Карафа різко обернувся в мій бік. На його обличчі постало величезне здивування...
— Отже, це правда?!.. Ви самі не захотіли лишитися?
— Я вже Вам про це казала, але Ви не повірили, — якнайбільш байдужо знизала я плечима.
Папу це, безперечно, приголомшило. Він не міг збагнути, чому я, попри небезпеку з його боку, відмовилася від захисту?!. Не кажучи вже про можливість вивчати приховані в Метеорі Знання...
— Скажіть, Севіре, скільки вам років? — повернувшись до Севіра, просто, як кажуть, «у лоб» запитав Карафа.
— Дев'ятсот шістдесят три від народження вашого липового господа, — спокійно відповів Севір. — Іншого літочислення, думаю, ти не знаєш...
— А виглядаєте на тридцять... — не звертаючи уваги на колючість, тихо промовив Папа. — Саме цього я й прошу в мадонни Ізидори!..
— І вона цілком має рацію, що не дає того, про що ти просиш. Злочинці не мають права жити довго, Карафо. Особливо такі, як ти. Адже ти не розкаюватимешся за скоєне, навіть якщо проживеш тисячу років, чи не так? Та й сенсу в цьому немає жодного. Адже твій Бог у твоїй душі, Карафо... А чорнішої душі, ніж твоя, на світі не існує. Тому, хай скільки ти житимеш — до кінця чинитимеш чорне і зле.
— Ну, це ми ще побачимо!.. — замислено промовив Карафа. — Це ми ще побачимо... Хоч якою сильною є мадонна Ізидора, вона дуже любить свою доньку, чи не так? Ну а материнська любов інколи творить дива!
Тоді Ганна, що досі мовчала, вийшла вперед і якнайспокійніше сказала:
— Наразі ти тільки бавишся словами, Карафо. Або роби свою справу, або не говори про те, чого не маєш наміру робити! Це не дуже личить самому Римському Папі...
— Ганно!!!
У мене мимоволі вихопився крик... Адже я знала достеменно — якщо моя донька потрапить у підвал, живою звідти не вийде. Усе закінчиться... І для неї... і для мене.
— Ну що ж, Ізидоро, вирішуйте! Ганна сама напросилася. Хочете бути вільною і спокійно виховувати свою прекрасну доньку? Інакше її життя закінчиться просто зараз... У підвалі.
Я з надією поглянула на Севіра — він напружено щось вирішував...
— Скажи, Карафо, невже тобі не страшно? Адже після смерті ти знову житимеш... Ти знаєш. Але різниця в тому, що твоє життя вже не буде таким приємним. Невже це не змушує тебе хоча б подумати?
— О, дорогий Севіре, порівняно зі спробою досягти безсмертя зараз — це лише дрібниця. Я поставив на карту все! І я досягну бажаного будь-яким способом. Зокрема й вчинивши злочин...
Я стояла, не в силі думати... Не могла прийняти жодного рішення. У голові була тепер одна-єдина думка — от і все... Я вже ніколи не побачу своєї чудової, сміливої дівчинки! Залізному терпінню Карафи настав кінець, і все відбуватиметься просто зараз... Не відтягуючи.
Ганна дивилася мені просто в очі й... усміхалася. Я знала — вона намагалася мене заспокоїти!.. Хоча в її душі шалено вищав і бився об стіни тваринний страх. Я це відчувала й не могла допомогти... Бо вважала, що не можу зрадити ні її, ні себе. Ні померлих. Не можу зрадити інших обдарованих, тих, що день за днем жили в жаху, чекаючи на страхітливу смерть!..
Я мала знищити Карафу... Доки він не згубив Землю цілковито.
Ми лише порошинки, я і моя донька, порівняно з усіма, кого він знищив. Душі обдарованих, що пішли в муках, щоночі кликали мене, вимагаючи помсти...
Наші з Ганною життя не мали значення. Але попри це, я не могла дозволити Ганні так просто померти. Не могла змиритися з її знищенням...
— Спробуй затримати його, Ізидоро, — почула я просто у своєму мозку. — Я піду до Владики.
І Севір зник, різко розтанувши... Мабуть, його останні слова чула лише я, оскільки Карафа декілька секунд сторопіло дивився на місце, де щойно стояв Севір. Але, як завжди, дуже швидко отямившись, здивовано сказав:
— Він що, так просто Вас покинув?.. А дружба з Вами? Чи в Метеорі не знають, що це таке?
— Ні, ваша святосте, знають. І саме це він намагається зараз довести.
Карафа на якусь мить серйозно замислився, ніби намагався вирішити для себе, що з нами чинити далі. І раптом, різко обернувшись, крикнув:
— Варта!
У кімнату ввалилися двоє здоровенних вартових.
— Відведіть її в підвал!
Вартові різко схопили Ганну під руки і потягнули до дверей.
Ну от і все... Холонучи, подумала я.
Але це ще було не все. Ганна різко випросталася й... обоє здоровенних вартових, наче пушинки, пролетіли до дверей і важкими мішками рухнули на підлогу.
— Так, так, так... — пронизливо дивлячись на Ганну, прошепотів Карафа, — вона воістину ваша донька, мадонно. Ну що ж, спробуємо інакше.
І плеснувши руками, покликав нових стражів.
— Відведіть дівчину в мої апартаменти і не спускайте з неї очей! — різко наказав Карафа.
Що він планував робити далі, я наразі не розуміла. Треба було щось робити, якось боротися... Але як боротися, не знаючи, з чим? Карафа щось замислив, аби уникнути впливу Ганни. Але що?.. На жаль, про це знав тільки його витончений мозок. А я стояла в ступорі, не в змозі вирішити, як діяти далі. І лише сподівалася, що, можливо, невдовзі з'явиться Севір...

Але Севір не приходив. Наблизилася ніч. Я не знаходила спокою, уявляючи найгірше. І тільки одна-єдина надія, що Ганна ще жива, билася в моєму запаленому від жаху мозку — Карафа мав намір мучити її, щоб зламати мене. Тому йому не було жодного сенсу мучити Ганну таємно. Він хотів заподіяти біль саме мені, і це давало крихітну надію побачити її ще хоча б раз...
Настав ранок.

Не стуливши за ніч очей, я почувалася розбитою і спустошеною.
Невідомість позбавляла глузду, не давала змоги розслабитися й подумати. На мої заклики Ганна не відповідала — мабуть, Карафа знову використовував свій захист. Але в душі я точно знала — моя дівчинка ще жива.
Карафа з'явився пізно вранці. Що мене здивувало, виглядав напруженим, ніби готова до спуску стріла. Його владні очі дивилися уважно й колюче, ніби він просто зараз вирішував мою сумну долю.
— Ходімо зі мною, мадонно! Вам доведеться дивитися вельми неприємну виставу. І в цьому цілковито Ваша провина!.. Я пропонував Вам подумати — Ви думали надто довго. Я не маю більше часу. Мені шкода...
Карафа чомусь був дуже знервованим. Щось непокоїло його гострий розум, але не страх не здобути бажане. Щось інше, чого я ніяк не могла вловити... Але він злився і нервував, не даючи мені часу поміркувати.
Ми спустилися в знайомий підвал, в якому нічого не змінилося. Так само кричали люди... Так само пахло смертю. І так само холонула від жаху кров у жилах.
— Перш ніж ми увійдемо туди, хочу запитати ще раз, Ізидоро, чи не змінили Ви свого рішення? — упившись у мене своїми чорними очима, прошепотів Карафа. — Я не хотів би мучити Ганну. Її життя цінне, невже Вам його не шкода?

Зібравши в кулак усе, що залишалося від моєї побитої мужності, я спробувала заспокоїти тремтячий голос, готуючись відповісти. Наближався стан непритомності. Тіло не слухалося. Безсилля вбивало... Я панічно боялася побачити те, що було за важкими дверима... Бо не була впевнена, що витримаю те, що підготував для мене «святійший» Папа.
— Так, Ваша Святосте, звісно, мені шкода Ганну... — прошепотіла я у відповідь. — Так само шкода, як і ті занапащені чудові життя, які вже пішли. І які ще підуть... Я не в змозі зрозуміти Вас, Карафо. І ніхто, думаю, не зрозумів би... Але Ви можете мені повірити — за все скоєне Вам доведеться дуже гірко платити.
— О, люба Ізидоро! Адже це буде не сьогодні! — розсміявся Карафа. — Ну а що трапиться потім — про це думатиму тоді, коли воно настане.
І повернувши заіржавілий ключ, Карафа повільно штовхнув важкі двері...
Перед моїми очами постала картина, від якої холонула душа, — посередині невеликої кам'яної кімнатки, на дивному залізному кріслі сиділа Ганна, прикована ланцюгом...
Серце стукнуло... і завмерло. Як я могла таке допустити?!. Але запалений мозок твердо відповів — могла!!! Я не маю іншого вибору.
Ганна дивилася мені в очі, не лякаючись і не благаючи. Ця дівчинка виявляла набагато більше мужності, ніж у ту мить я.

— Не здавайся! Тільки не здавайся, мамо! — почула я.
Ганна говорила зі мною подумки, намагаючись підтримати. Вона боялася (адже знала, як сильно я її люблю), що я не витримаю. що Карафа отримає те, чого так прагне. І тоді все, що ми пережили, буде марним.
— Ваша донька така сама войовнича як Ви, мадонно. Мені довелося замінити вісьмох катів, щоб її зв'язати її! Довелося напоїти її маковим відваром, аби приспати... Пожалійте її, Ізидоро!
Огрядний кат у шкіряному нагруднику готував якісь страшні інструменти. Мабуть, для тортур моєї любої доньки... Моєї любої і світлої дівчинки.
Серце холонуло... Здавалося, світ став суцільним єдиним болем. Уже нічого не відчуваючи, я просто перестала дихати...

— Опритомнійте, мадонно! Та що з Вами таке? Опритомнійте!..
Схвильований Карафа тримав переді мною пахучу сіль, час до часу підносив її до ніздрів і змушував мене мимоволі вдихати сперте підвальне повітря. Я відчувала, що схожа на воскову ляльку. І це було погано — Карафа чудово зрозумів, що це саме те, чим він, можливо, міг мене зламати. І платити за це, звісно, доводилося Ганні...
— Невже Ви сподіваєтеся, що якщо житимете довго, то зможете колись викосити всіх обдарованих? — достатньо опритомнівши, прошепотіла я. — Адже це просто бажана маячня, святосте! Люди народжуються... І так само народжуються обдаровані. Вам ніколи не вдасться їх знищити! Схаменіться, доки не пізно. Адже у Вас дивовижний розум, чому Ви скеровуєте його на знищення?

Карафа замислено перебирав руками важкий золотий хрест, що висів на його папських грудях. Здавалося, пішов далеко із звичного світу в якусь незнайому далечінь... Але на жаль, він нікуди не вирушав надовго...
— Як я вже казав Вам раніше, Ізидоро, більшість людей – дурні. Погляньте навколо — безліч боягузів і ледарів, які віддадуть усе, щоб бути осторонь, почуватися безпечно і захищено!.. Вони вірять, що живуть у вірі і правді, цілими днями нічого не роблячи, насолоджуючись щастям свого мізерного особистого маленького світу. Ховаються за спини мужніх і сильних і використавши їх повністю, відразу самі й знищують. Щоб чинити підлоту, розум не потрібний, Ізидоро... — криво усміхнувся «святість», і трохи помовчавши, додав:
— Але, на жаль, є й інші... Ті, хто завжди попереду, життя яких стелиться світлом, вказуючи дорогу іншим... Ті — неймовірно небезпечні! Вони не думають так, як бажають інші. Вони несуть своє прокляте світло, попри небезпеку, не шкодуючи життя... Ви саме з таких, Ізидоро. Як і Ваша люба донька, Ганна. Тому, якщо зовсім відверто, я ніколи не зможу відпустити Вас, навіть якщо Ви дасте мені те, що я у Вас прошу... Ви залишитеся тут і будете королевою... якщо підкорятиметеся мені. Або в'язнем, якщо не погодитеся. Я не можу дати Вам свободу... Попри те, що люблю Вас.

Я дивилася на нього занімівши й цілковито потонувши в божевіллі його міркувань. Хоча деяка рація в словах Карафи, на жаль, була... На землі надто багато боягузів і негідників. Споживацтво процвітало, поглинаючи кинуті «кістки» особистого достатку. І саме це влаштовувало Карафу... Натовп, який був безпечним. Ну а Ганна і я належали до другої, небезпечної категорії.
— Ваша святосте, якщо Ви розумієте, що таких, як я, не зламати, чому все ж намагаєтеся? Адже Ганна дуже талановита. Чому не хочете її зберегти? Вона могла б багато в чому допомогти Вам. Навіщо Ви її вбиваєте?
— Бо Ви – моя єдина надія досягнути бажаного, Ізидоро. А Ганна — мій єдиний козир, який (повірте мені!) я, не бентежачись, використаю. Бажаєте подумати, мадонно?

У мене сильно закрутилася голова — скільки разів я спеціально уявляла собі цю мить, щоб якось до неї пристосуватися й вижити!.. Скільки разів намагалася просто «звикнути» до цієї думки, аби (коли це станеться) не збожеволіти цілковито!.. Але, попри мої старання, реальність виявилася набагато страшнішою...
Сяк-так зосередившись, мертвими губами я промовила слова, які переслідували мене решту мого короткого життя... І яких потім не змогла забути ніколи – навіть там, у своєму далекому новому світі...
— Я вже дала Вам відповідь, Ваша святосте... Ганна не варта мільйонів інших хороших життів, які Ви знищите, якщо житимете довго... Я не можу віддати перевагу їй над мільйонами... попри те, що вона моя донька.
— Ви божевільна, Ізидоро!.. — різко сказав Карафа і, повернувшись до ката, додав: — Починай!
У Ганниних очах кричав оголений жах. Я знала, як їй страшно... Але, попри все, моя дівчинка не здавалася. І я не могла її зрадити, поступившись Карафі...

Чоловік підійшов до крісла і заніс над руками Ганни розжарений до червоноти важенний прут. З’явився запах паленого м'яса. Ганна шалено закричала. Мучитель відразу схопився за серце і повільно сповз на підлогу.
— Припиніть, Ізидоро! Бо мені доведеться виставити Вас за двері! — заволав Карафа.
— Але це не я, святосте! — втомлено усміхнулася я. — Ганна – сильна Відунка. Невже Ви думали, що вона сидітиме спокійно, доки Ви її катуватимете?

Я пишалася своєю відважною донькою, хоча й знала, як вона страждала. У Ганни була батькова мужність, і вона не мала наміру віддавати своє життя легко — прагнула забрати зі собою якомога більше нелюдів, що заподіювали біль іншим обдарованим.
— Отже, це знову Ганна? Але вона не мала б!.. Ми напоїли її травами, які закривають вихід її сили? Як таке можливо?!
Карафа обмовився... Він скаженів! А я розсміялася йому в обличчя, відразу зрозумівши, що тут насправді сталося.

— Ваша святосте, Ви послухали когось із обдарованих, що «зламалися», чи не так? Але ж вони не знали, яка насправді сильна Ганна. Про це знали Ви. Отже, не варто обурюватися марно!
Карафа зупинився просто переді мною й оскаженілим голосом прокричав:
— Чи може Ганна виходити сутністю з тіла? Відповідайте, мадонно!
— Ну звісно, ваша святосте! Це найпростіше з того, що вона може.
Це була брехня... Але якщо така брехня могла врятувати мою дівчинку від страждань — я готова повторити це знову, хоч тисячу разів!

Карафа хвилину напружено про щось розмірковував.
— Ну що ж, мадонно Ізидоро, от усе й вирішено. Мучити Ганну марно. Вона переб'є всіх моїх катів, а це, даруйте, мене не влаштовує. Вона повторюватиме штучки свого Діда, а в мене просто нема на це часу. Ви проведете цю ніч разом із донькою, але це буде Ваша остання ніч разом, оскільки вранці Ганна помре. Вона піде на вогнище... У Вас є одна ніч, аби змінити своє рішення, мадонно.
Різко обернувшись, Карафа вийшов із кімнати...
Нас забрали з келії, де катували, і відвели в якусь темну, брудну «клітку», в якій не було нічого, крім постеленої на підлозі соломи, ми упали на неї і намертво вчепилися одна в одну, ніби це могло допомогти нам вижити... Надії не було. Тільки відчай і безвихідь.
Я обіймала свій скарб, свою єдину, дивовижно обдаровану дівчинку, і побивалася... Якби Ганна залишилася в Метеорі!.. Жодна сила Карафи не дістала б її там!.. Але вона не залишилася... Боялася за мене, тому прийшла й запропонувала своє життя... замість мого. Знала, що таким чином дасть мені трохи часу, аби спробувати убити Карафу...

Перед моїм поглядом спалахами проминали образи нашого короткого життя в будинку її батька і діда, де я так наполегливо й уперто вчила Ганну бути сильною!.. Де стільки разів повторювала, яке прекрасне життя і якою вона буде в ньому щасливою... Та я помилилася... Життя Ганни от-от зупиниться. Не давши їй змоги відчути це щастя...

Ми сиділи в кутку, на соломі, обіймаючи одна одну занімілими руками. Я гладила її сплутане, злипле в крові довге волосся і знала, що це востаннє. Очі були сухими, хоча серце розривали ридання. Думаю, біль був надто сильним, щоб омивати його сльозами...

Міцно притискаючи до себе Ганну, я відчувала, як швидко й безжалісно в «нікуди» спливав час, забираючи останні години її дивовижно-відважного життя.
Ніч минала. І так само, як уночі перед убивством батька, я якимсь чином задрімала! Стрепенувшись, зі жахом схопилася, щоб розбудити свою дівчинку. Але Ганна не спала. Ніжно гладила моє обличчя своїми понівеченими тонкими руками і шепотіла:

— Ти така красива, мамо... Я так тебе люблю!.. Тільки тримайся, прошу, не здавайся! Мені тепер усе одно... Це визволення. Там не буде болю. Так мені тато казав. Я знаю, вони чекають на мене. А потім ми всі чекатимемо тебе. Тримайся, мамусю! Тримайся, рідна!...
Її голос був надтріснутим і таким сумним!.. Я б сто разів віддала себе, щоб вона жила!.. Але, на жаль, не ми розпоряджалися своєю долею — нею розпоряджалися брехливі і злі...
— Мамо, ти пробачиш мені, що я не змогла тобі допомогти?.. Я так старалася... але в мене не вийшло, — прошепотіла Ганна. — Я так завинила перед тобою!..
Чиясь зла невидима рука стиснула горло — я не змогла відповісти.
Моя душа кричала, але ніхто не чув...
Як я могла таке пережити?!!

Як могла спостерігати, як ітиме з життя та єдина, хто в мене залишався, — моя чудова дівчинка? Моя кровинка, що дала людям стільки щастя, скільки інші не встигають за все своє довге життя?
Яке ЗЛО заподіяла вона Землі, щоб її так жорстоко вбили? Моє світле, чисте дитя, котре не встигло навіть зрозуміти, що таке ЖИТТЯ!
— Мамо, поглянь — сонце!..
Величезні Ганнині очі сяяли... Я зрозуміла — вона пересилила жах і біль. Перейшла ту межу, після якої вже не відчуваєш страху. Вона прагнула піти гідно. Як просив її Дід, як він сам ішов...
— Знищ його, мамусю! Ти тепер будеш сама. Можливо, тобі допоможе Севір. Карафа не має права жити. Знищ його, мамо.

У дверях з'явилася варта. Ганна встала, гордо струснувши свою довгу гривку, й упилася на мить у моє обличчя своїми променистими очима.
— Усе гаразд, мамусю. Я не боюся... Не боюся зовсім! Вони боягузи. Вони ненавидять нас і тому спалюють. Я люблю тебе, мамо... Дуже тебе люблю!..
На порозі стояв Карафа...
О, як я його ненавиділа!!! Якби ненависть могла вбивати, його давно не було б серед живих!.. Але він жив... А я помирала.

— Я так розумію, ви не змінили своєї думки!? — поглянувши мені в очі, запитав «святійший» Папа, і трохи подумавши, додав: — Здригніться, Ізидоро, адже це Ваша донька йде на вогнище! Та що з Вами, мадонно?!..
Я знову лежала на чиїхось руках, не розуміючи, що відбувається. Моє бідне серце ледь не зупинилося зовсім, не в змозі витримати такий біль... Ганна сумно дивилася мені в очі, прагнучи підтримати... Вона мене заспокоювала!!!
— Де ж Ваше серце, мадонно? — погано приховуючи гіркоту, запитав Карафа. — Невже Ви така погана мати?
— Дай їй спокій, Карафо, свою долю я вирішую сама! — гнівно крикнула Ганна. — Вона ніколи не виконає твого прохання, хоч як ти цього бажатимеш! Іди геть!
Обличчя Карафи спотворила гримаса оскаженіння. Різко повернувшись до виходу, він просичав:
— Що ж, я не маю бути кращим за Вас! Це Ви — мати, що віддає на смерть свою дитину... Ви жахливі, мадонно!..

Це було саме те, що я в цю мить так болісно відчувала! Якби я врятувала Ганну, вона ніколи не пробачила б мені. А віддаючи її на вогнище, я, як мати, зраджувала її. Чи був якийсь вихід із цього зачарованого кола?.. Виходу не було. Просто мені щиро починало здаватися, що всі, хто боровся, хто вірив, у кому так яскраво горіла істина, чомусь гинули сотнями, ніби нікому було їх врятувати...
Я пригадала Магдалину... Радомира... Весту... Як вони заважали Мислячим Темним!.. І якою ненавистю палали серця вбивць, що знищували їхні Світлі Життя.

— Мамо! Опритомній, мамо!.. — прозвучав схвильований голос Ганни. — З тобою все гаразд, мамусю?
Я лише кивнула, зрозумівши, що маю іти.
Мене везли в комфортному і м'якому екіпажі. Бідолашну Ганну – у збитому з грубих дощок і ледь обтесаних колод. Руки, прив’язані товстими мотузками до шорстких дощок, щосекунди терлися об них, і я бачила, як, підстрибуючи на глибоких ямах, шипи встромлювалися в її покалічену шкіру, заподіюючи сильного болю. Але Ганна лише усміхалася... Її свідомість давно була за межею реальності, далеко-далеко, де біль уже не мав значення, бо не міг її дістати...

Нарешті ми під'їхали до маленької площі, на якій кілька місяців тому загинув мій батько... Пам'ять про цей день досі яскраво жила в моїй душі і не хотіла стиратися... Сьогодні до цих скорботних спогадів приєднувалася Ганна! Я не могла в це повірити!.. Не могла прийняти ні розумом, ні серцем!.. Але все відбувалося насправді. Воно було реальним в особі Карафи.
— Що ж, Ізидоро, Ви мене цілковито розчарували. Ви не та, кого я уявляв. І не варті того, щоб Вас любили...
Обпаливши мене сповненим ненависті поглядом, Карафа махнув рукою, наказуючи починати.
Я дивилася на страшну «виставу», нічого не відчуваючи й не усвідомлюючи... Здавалося, хтось «вимкнув» усі мої відчуття, пожалівши душу, що вмирала... Хтось хотів, щоб я ще жила.
— Пробач, Ізидоро, я програв... Не можу допомогти вам, Владика відмовив мені, — тихо промовив лагідний голос.
За моєю спиною стояв Севір. Я лише кивнула, не в змозі нічого сказати. Остання надія зникла. Ганна могла тільки гідно померти...

Я дивилася на неї й прагнула запам'ятати кожну рисочку її прекрасного обличчя. Окам'янівши й оглухнувши, я вбирала її світло, яке лилося золотим потоком, наповнюючи всіх довкола... Несподівано, ніби відчувши його, люди затихнули. І через коротку мить площа вибухнула бурхливими вигуками:
— Пожаліти її!!! Врятувати її молодість!.. Відпустити дівчинку!!! Убивці! Пожалійте дитину!..
У мене раптом відродилася слабка надія на порятунок, але Карафа відразу безжалісно її обрубав. Сердито махнувши рукою, дав наказ починати страту.
Ганна стояла біля стовпа світла і чиста, ніби не її стосувалася загрозлива реальність. Не спускала з мене блискучих очей і усміхалася...

— Тримайся, мамусю! Нізащо не здавайся йому!.. — Ганна подумки зверталася до мене. — Я завжди любитиму тебе... Навіть там. Не забувай мене, мамусю!..
Серце билося в залізних лещатах, бракувало повітря... Здавалося, я вирушу разом з Ганною, не в змозі далі витримувати цей біль. Але я ще навіть не підозрювала, яким нелюдським він буде...
— Пробач, мамо, але ти маєш мені допомогти. Я не зможу піти сама... Ти допоможеш, мамусю?
Раптом усе навколишнє кудись зникло — була тільки моя люба дівчинка, яка, о жах, просила в мене допомоги, щоб піти... А отже — просила, аби я вбила її, зупинивши серце, яке билося.
Земля захиталася в мене під ногами — фізичне тіло відмовляло в покорі... Я злякалася, що помру, не виконавши доньчиного прохання! Ганна не могла допомогти собі сама. Тому позбавити її мук, від яких не було іншого порятунку, мусила я...

Кат підійшов до вогнища, підпалив суху солому... Полум'я спалахнуло легко і переможно, весело перебігаючи дедалі вище й от-от мало охопити безпорадне тіло...
— Прощавай, мамусю!.. — крикнула Ганна. — Прощавай, люба!
Я спробувала їй допомогти — чомусь не вдавалося! Облаявши себе за легкодухість, я спробувала знову. Ганна дивилася на мене, охоплена полум'ям, і подумки благала:
— Мамо, допоможи мені! Мамо!!!
Я ще раз зібрала всі свої останні сили — і в ту саму мить її тендітне тіло безпорадно повисло на мотузках...
Моя чудова донька, моя світла дівчинка була мертва. Я вбила її, відкриваючи їй дорогу в бажану вічність... Більше я не пам'ятала нічого.

Дні минали за днями... Я хворіла...
Свідомість постійно провалювалася в небуття, то на мить повертаючись, то надовго згасаючи, ніби рятуючи мене від цілковитого безумства. Спокій чергувався з маренням... У якому знайомі образи змінювали образи чужі, змушуючи мою душу кричати і корчитися, шукаючи притулку...
Інколи здавалося, що я нарешті пішла... З'являлися любі обличчя — батька, Джіроламо, Ганни... Вони усміхалися мені, ніби допомагаючи вижити. Інколи поставав перед очима образ Карафи. Чомусь завжди дуже схвильований... Його чорні очі пожирали мене, ніби шукали відповіді.
Нарешті, через якийсь час, жар почав відступати. Дні здавалися яснішими, стан марення зник. Найстрашніше начебто – позаду. Так думали інші... А для мене найстрашнішим було пробудження — спогад про те, що так безжалісно шпурнуло мій запалений мозок у самотній острів затьмарення. Я пригадала смерть Ганни — безмежний біль відразу хлинув водоспадом у висохлу душу!.. Я здивувалася, але біль – ОЖИВЛЯВ!.. Мабуть, решта відчуттів у моїй душі уже давно мертві.
Одного дня я почула найбажаніший для мене на світі голос:
— Мамо!.. Ох, мамусю, як я за тебе боялася!..
Це було моє любе дитя... Моя Ганна!

На превеликий подив, я хотіла побачити Карафу!.. Мабуть, моє серце, вимучене бідами і стражданням, прагнуло зробитися жорстоким. І, як завжди, чекати довелося недовго...
Був теплий світлий ранок. Крізь відчинене вікно пахло жасмином. Сонце світило лагідно й гордо, ніби промовляло, що час повертатися до ЖИТТЯ. Я лежала ще безпорадна, але швидко набирала сили, чого й потребувала моя остання, і тепер уже єдина, мета...
Зовсім безшумно відчинилися двері — до кімнати тихо увійшов Карафа...
Але що настільки страшне могло з ним за цей час статися?!. Обличчя Папи було виснаженим, старим і змарнілим, очі здавалися запаленими... Карафа виглядав постарілим аж на двадцять років!!! Що скоїлося, що так його знищило?..

— Нарешті ви опритомніли, мадонно! Хвала господу! Я вже не сподівався побачити вас живою!.. Мої лікарі зневірилися! Всі казали, що Ваш мозок пішов у темряву... Що Ви ніколи не повернетеся. О, я такий радий! Здрастуйте, мадонно!..
Ошелешена таким потоком бурхливого захоплення з боку Карафи, я не могла промовити ні слова. Раптом Папа дуже заметушився, буркнув, що зайде пізніше, і вискочив із кімнати...
Що це означало? Підтверджувало, що він щиро хвилювався за моє здоров'я?.. Чи просто боявся, що якби я тепер померла, то його мрія ніколи не здійсниться?.. Думаю, тільки він сам міг себе зрозуміти. Я вирішила не сушити голову з приводу його персони і знову занурилася в рятівний сон.
Скільки днів тривав мій відхід у «міжсвіття», я не знала. Дні, тижні?.. І яке це мало значення?.. Найважливіше те, що це допомогло мені пережити втрату моєї дівчинки і не зламатися. Усе решта – неважливо. Тепер я зовсім сама, і не було причини хвилюватися за когось із рідних. Вони всі пішли у кращий світ, після того як їх убив Карафа... Я могла повністю віддатися помсті, не боячись наслідків, оскільки тепер він міг убити лише мене.
Раптом сталося жахливе!.. Стелла, Ізидора, Ганна і все довкола кудись зникло!!! Відчуваючи, що мене затягує великий пилосос, я опинилася у своєму фізичному світі, де схвильовано чекала обурена бабуся... За звичкою я стрибнула у своє покинуте фізичне тіло... тобто — спробувала вскочити... З’явилося дуже неприємне відчуття! Ніби моя нещасна сутність з розгону налетіла на холодний, залізний бар'єр... Я перелякано крикнула й відразу втупилася в бабусю.

— Я чомусь не можу увійти! Щось мене не пускає!..
Було направду страшно. Я бачила своє застигле фізичне тіло, яке просто не хотіло мене приймати!.. Я знала, що не померла, але чомусь ніяк не могла повернутися.
— Бабусю! Ну допоможи!!! — уже неабияк налякавшись, закричала я.
Точніше, закричала моя сутність — ніхто, крім бабусі, цього не почув.
Поступово «двері» у фізичне тіло відчинялися, і я плавно увійшла в те, що на Землі називали МНОЮ...
— Ну що — надумала йти? Набридло нести тягар? Не вдасться, люба. Твоє життя триватиме ще довго. Тому — живи!

Я бачила, що бабуся дуже стурбована, а це траплялося нечасто. І ніяк не могла зрозуміти, що спричинило її тривогу. Поверхами я ходила мало не щодня, і це ніколи не завдавало жодних неприємностей. Що ж змусило її так хвилюватися?..
— Ти хоч знаєш, котра тепер година? — ледве стримуючи обурення, запитала бабуся.
Я заперечно похитала головою. Коли бабуся піднесла просто до мого носа годинник, я вжахнулася — мої подорожі тривали аж П'ЯТЬ ГОДИН!!! Так довго я ніколи не гуляла!.. Щоправда, наразі не збагнула, чому це погано, але з відчуттів у фізичному тілі розуміла, що дуже близько підійшла до якоїсь межі: якби я її переступила, для мене все могло закінчитися дуже-дуже погано... Тіло було незвично холодним, ніби мене засунули в холодильник. Не хотіло слухатися, не хотіло зігріватися. Бабуся потягнула мене в нагріту мало не до кипіння ванну (у нас тоді ще не було центрального опалення, і воду гріли на плиті), мабуть, приготувавши її ще до того, як я прийшла. Я цокотіла зубами від незвичного внутрішнього холоду, не в змозі промовити ні слова. Дивний холод посилювався, хоча, здавалося, усе мало бути навпаки. Бачачи мої марні спроби щось їй сказати, бабуся нарешті тепло всміхнулася:
— Гаразд, мовчи, мандрівнице... Але пам’ятай — коли будеш сама, ніколи не ходи так надовго. Адже якби я тебе не підтримала, ти була б уже мертва...

У мене аж тіло стерпло! Отже, я не можу ходити поверхами, скільки захочу?!. Тобто моє тіло має обмеження, є час, упродовж якого можна перебувати поза ним? Але досі бабуся ніколи про це не казала!..
Бабуся потримала мене в гарячій ванні приблизно десять хвилин, витерла насухо, поклала в ліжко і накрила всіма ковдрами, які знайшла в будинку. Мені все одно було холодно...
Дуже скоро миттєво підвищилася температура. Мабуть, дуже високо, бо викликала сильне марення. Я цього не пам'ятала, трохи пізніше розповіла моя вірна бабуся. Гарячка і марення тривали два дні. Мама думала, що я сильно застудилася. Ну а бабуся, звісно, мовчала...
Через два дні гарячка нарешті знизилася. Я добре виспалася й прокинулася свіжіша, ніж огірочок, готова на нові подвиги... І тоді пригадала те, що відбувалося на поверхах під час мого несподіваного з них «відходу», і все, чого почути я вже не змогла!..

— Бабусю!!! Бабусю, рідна, мені треба повернутися!!! — не своїм голосом заволала я.
Мені було шалено образливо й гірко, що все сталося так безглуздо! Адже Ізидора напевно вже пішла, і тепер я ніколи не почую її розповіді! Ніколи не дізнаюся, що ж сталося з нею, з Карафою!.. Як я могла пропустити ТАКЕ!!!
— Бабусю! Рідна, люба, допоможи! Бабусю!!!
Від хвилювання голос зривався. Я ладна була розбитися об стіну, обіцяти будь-що, аби вона мені допомогла!.. Правда, я навіть не знала — чим саме, але відчувала: вона щось знає. А отже — зможе допомогти.
Але бабуся не відгукувалася, мабуть, була десь надворі. Я спробувала встати сама, але кімната відразу ж закрутилася, і я з розмаху впала на підлогу, не встигнувши схопитися за ліжко. Справи кепські, я почувалася дуже слабкою і розуміла, що про подорожі не могло бути й мови. Але гірка дитяча образа переважала, і я нарешті розридалася, забувши про свої «мужність і силу», що їх постійно намагалася в собі виховувати...
Бабуся повернулася приблизно через півгодини і побачила мене засмучену й заплакану в ліжку. Вона достеменно знала, що просто так я ніколи не плакатиму. Тому, серйозно поглянувши мені в очі, сіла на краєчок ліжка і, як завжди, тихенько сказала:

— Ну що там таке, розповідай.
Я постаралася якнайдокладніше розповісти їй історію Ізидори. Вона уважно слухала, не перериваючи і не виправляючи, а тоді співчутливо запитала:
— І тепер ти сумуєш, що не почула, що було далі?
Я кивнула.
— Запам'ятай, моя дівчинко — усе, що в житті відбувається, ніколи не відбувається марно. Мабуть, для чогось їй потрібно, щоб ти її вислухала.
— Але я ще маленька, що я можу? — чесно здивувалася я.
— Однак ти виростеш, і хто знає — можливо, саме ти допоможеш людям почути про Ізидору?..
— Та як мені це вдасться, якщо не знаю, що сталося далі? — обурилася я.
— Я допоможу, люба. Але спершу трохи зміцній, — дуже спокійно відповіла бабуся. — Однак пообіцяй, що не будеш там надто довго!
— Ой, а як ти мені допоможеш, якщо Ізидора все розповіла? Я вже запізнилася! — засмутилася я.
— Не запізнилася, люба. Я допоможу тобі повернутися туди само й у той час, коли ти пішла, — спокійнісінько сказала бабуся.
Тоді в мене, як завжди, посипалися запитання!.. Але бабуся, не звертаючи на них жодної уваги, цілком спокійно відповіла, що можна ще і не таке, але мені зарано це знати... І хоч як наполегливо я її випитувала, нічого не вдалося дізнатися.
Через кілька днів уранці, щойно мама пішла на роботу, бабуся хитро на мене поглянула і серйозно промовила:
— Ну що, готова, мандрівнице?
Мені перехопило подих!.. Я не дуже вірила, що диво могло трапитися, але бабуся була моєю єдиною надією, і не спробувати я просто не мала права...
Раптом бабуся з усією моєю кімнатою зникли, і я опинилася в тому самому місці і часі, ніби лише щойно з нього пішла!.. Відразу до мене підбігла Стелла, яка запишала:
— Ой, ну що ти!.. Я думала, ти зникла! А ти тут!! Як добре! Будь ласка, розповідай далі, Ізидоро!..
Стелла завжди була собою... Навіть коли траплялося щось сумне й незрозуміле. І саме за це я її щиро любила.
Ізидора лише усміхнулася і тихо розповідала свою історію далі...
Я ще не могла вийти з кімнати, мої дні були наповнені абсолютним спокоєм. Карафа чомусь більше не приходив, і я подумала, що він наразі не вирішив, як діяти далі. Це мене цілком влаштовувало, оскільки давало змогу відновити втрачені сили, потрібні для боротьби з ним.
Загалом я почувалася дуже дивно... Болю не було. Точніше – не було нічого. Ніби хтось, пожалівши мене, наглухо замкнув усі відчуття в темну непроглядну кімнату, і я не могла її відчинити сама. І це правильно — так легше... У мене з'явилася надія вистояти і помститися.

Дуже хотіла побачити Севіра, але він теж чомусь не приходив. Сумувала за його чудовими історіями, бракувало його теплої підтримки... Він став моїм справжнім другом, а за цей час друзів у мене майже не збереглося... Оточення лякало, було холодним і без найменшого натяку на людяність...
І от нарешті, одного чудового сонячного дня Севір з'явився. Чомусь здавався мені іншим, але я ніяк не могла вловити, чому. Жорсткий і водночас сумний, він довго й уважно вдивлявся в моє обличчя, ніби шукав підтвердження, що я жива... Що ЖИТИМУ. Поки що...
— Дуже рада тебе бачити. Здрастуй, Севіре!
— Мир твоїй Душі, Ізидоро. Чи вдалося тобі вистояти, друже? Пробач за весь біль. Я не зміг тобі допомогти.
— Думаю, мені вдалося вистояти, Севіре... Карафа вже не може мене налякати. У нього нема тепер нічого, аби зламати мене. Тому я сильніша за нього. І боротимуся з ним, доки не знищу.
— Чи впевнена ти, мій друже, що серце тебе не підведе? Ти така спокійна й відчужена! — Севір далі вдивлявся в мене, ніби прагнув зрозуміти, чи жива ще моя душа.
— Заспокойся, Севіре... У мене досить сил, щоб жити доти, доки живе Карафа. Але я не хочу нині говорити про нього! Скажи, друже, чи можеш зробити мені сьогодні черговий дарунок — розповісти про Відомира? Пам'ятаєш, ти обіцяв?
Він знову уважно поглянув на мене, але побачивши тільки щире прохання, полегшено кивнув. Я знала, що його дивує мій спокій. Але він дивував і мене... Ніби я стала каменем, на якому писала тепер свою історію.
— Що ти хотіла б дізнатися про нього, Ізидоро? — лагідно запитав Севір.
— Усе від того дня, коли він зумів уникнути вогнища... — усміхнулася я. — Від самого народження.
Севір кивнув, і за його бажанням «двері» в минуле знову для мене прочинилися, починаючи чергову, неповторну історію...

Ранній малюнок замку Уссон

— Після того як четверо втікачів склали на горі Бідорті величезне вогнище — знак для тих, хто чекав у Монтсегурі, — вони, трохи зігрівшись, вирушили далі в нелегку дорогу, яка мала привести їх до друзів, у збудований на відлюдді замок Уссон. Від цікавих очей замок ховали довколишні гори, і він здавався тоді найбільш придатним, щоб заховати на якийсь час безцінного гостя.
Це було дивовижне місце, Ізидоро. І його власники (сеньйори) були такими самими дивовижними, як і замок. Особливо його сеньйора, пані Есклармонд (Esclarmonde de Usson). Так, так! Не дивуйся, мій друже, у катарів у той нелегкий час було аж п'ять дам Есклармонд! Казали, що це ім'я дає щастя його власниці. Однак мені чомусь здавалося, що навпаки... Але ім'я справді дуже красиве. Розповім тобі трохи про Есклармонд де Уссон... Вона гідна того, щоб про неї дізналися. І дізналися правду, бо те, що про неї казала церква... — і, зловивши мій запитальний погляд, Севір сумно відповів: — Так, мій друже... Це ще одна сумно-брехлива історія про дивовижну людину, жінку-воїна, життя якої було надзвичайно відважним і світлим і з якого «темні» створили потім огидний образ... Як і Магдалину, її зробили жінкою «легкої поведінки», «божевільною відьмою», що блукала розгублено в окситанських горах... Знайшли навіть якогось «брата Роберта», що письмово підтверджував інквізиції про зустріч у лісі з голою Есклармонд, в оточенні зграї білих вовків... З людськими обличчями...

(Докладно про дивовижне життя Есклармонд де Уссон можна прочитати в книзі «Діти сонця»).




Старовинна гравюра замку Уссон.
Так виглядав замок до його знищення
армією церкви в 1258 році


Вона була позашлюбним дитям Раймонда Роже (Raimonde Roger), графа де Фуа (comte de Foix) й Ігумені Ермінгарди. Їй дали ім'я Есклармонд де Аліон (Esclarmonde d'Alion).
У ті часи вважали цілком нормальним, коли багатий сеньйор мав стільки позашлюбних дітей, скільки спроможний виховати. Різниця між ними була тільки в тому, чи багата і благородна мати дитини. Якщо вона благородна пані, то батько усиновляв або удочеряв дитя без жодних проблем. Так і в цій історії...
Якось, якщо не помиляюся, під час нічного полювання на вовків у лісах Ар’єжа, граф Раймонд заблукав, надто захопившись погонею... Після тривалих пошуків дороги додому, цілком виснажений, раптом відчув, ніби хтось його тихо кличе, і побачив просто перед собою дуже високу білу кам'яну стіну... Це був усім відомий Ар’єжський жіночий монастир.
Граф сказав привести Ігуменю, розраховуючи одержати притулок на ніч. До нього вийшла висока чарівна молода жінка, це й була Ігуменя монастиря — Емергарда...


Теперішні руїни замку Уссон

Граф Раймонд упродовж свого життя мав славу великого прихильника жіночої краси. Одне з його прізвиськ — Раймонд Коханий («Raimond the Beloved»)... Ну і, звісно, милу Ігуменю він теж помітив... Наступного ранку в Ігумені Емергарди залишився про нього тільки приємний спогад. А на дверях монастиря висіла голова величезного вовка, якого граф убив...
Оскільки Емаргарда була благородної крові, дуже скоро їй довелося покинути монастир і виїхати у свої родові землі в Телхо, аби перечекати пологи, що компрометували її. Через декілька місяців у неї народилися двійнята — чарівні дівчинка і хлопчик. Бідна Емергарда, так і не побачивши своїх малят, померла під час пологів. Дізнавшись про дітей, Граф Раймонд, звісно, відразу взяв новонароджених під свою повну опіку. Винайняв няню і годувальницю та поселив їх в одному зі своїх численних замків. На біду, рівно через рік, під час облоги замку Міропуа (Miropoix), Графа Раймонда важко поранили і він помер.

Діти росли дуже сильними, тямущими і красивими, що викликало захоплення в одних родичів і трохи заздрості в інших, оскільки величезне сімейство де Фуа-Міропуа-Перейлей, ріднею яких діти тепер були, не надто тішилося поповненню родини дуже красивими і дуже розумними незаконнонародженими родичами. Тому, щоб забрати дітей на якийсь час подалі, хлопчика віддали вчитися в монастир (аби він пізніше відповідав своєму становищу в суспільстві), а дівчинку поселили в маєтку Белпеш (Belpech), під наглядом вірного васала Графа Раймонда, уже старіючого Раякса (Raiax)...

Есклармонд де Уссон

Так звучить офіційна версія життя Есклармонд де Уссон, яку розповідає святійша церква... і місцеві нотаріуси на прохання тих, хто цікавиться, якщо такі є.
Справжнє життя цієї незвичайної дівчини, потім — дивовижної жінки, було (як ти вже зрозуміла!) трохи інакшим... Однак про це, на жаль, сьогодні не пишуть в «офіційних» листах і документах... А все, що писали колись, давним-давно знищили слуги церкви, які боялися, що люди повірять давнім легендам і шукатимуть правду про дивовижну жінку-воїна, що все ще дуже міцно жила серед її рідних окситанців...
Легенди називали її живим Храмом Древніх Богів...

Друзі — Аватаром Древніх.
Ну а для церкви вона була втіленням Антихриста, блакитнооким Дияволом або просто — Відьмою... За неї церква обіцяла велику винагороду, щоб не бачити її живою...
А катари, особливо «старі», захоплювалися її відвагою, пишалися дивовижною сміливістю і любили її велике чисте серце, що дарувало кожному світло і спокій...


Есклармонд де Уссон,
кам’яна скульптура

— Звідки ти знаєш такі подробиці, Севіре? Розповідаєш так докладно, ніби знав її, — не стримавшись, запитала я.
— Лише кілька осіб знали правду про її народження, Ізидоро. Серед них і я, що прийшов колись у момент її народження, «порадіти» за її Життя... Вона була Бойовим Магом... Не навченим, а тим, хто народився з таким рідкісним даром. Я нарік її — Рада (радісна, яка дарує Ра). Тоді ще ніхто не знав, якою непередбачуваною і складною буде її Доля.
Від самого початку свого життя дівчинка була розумною і чіпкою. Ще зовсім малям Есклармонд могла спілкуватися з давно загиблими воїнами. Не торкаючись, пересувала важкі предмети, говорила подумки... Була дуже талановитою, і сама щиро цим пишалася. Я відвідував її зрідка, аби скерувати її навчання в потрібне русло. І щоразу щиро дивувався, наскільки швидко і правильно працював мозок маленької Есклармонд!.. Вона завжди тягнулася до нових, невідомих їй Знань. Хотіла знати ВСЕ і ТЕПЕР, незалежно від того, як важко чи складно давалося їй це пізнання!.. Старий Волхв Раякс, що опікувався дівчинкою майже від самого її народження, не встигав відповідати на постійні «чому?». Попри Раяксові старання, вона завжди його випереджувала...


Картина художника Бориса
Ольшанського «Народження
Бойового Мага». Дуже близько
передає справжній обряд
Посвячення Волхвом
новонародженого Бойового Мага

Минали роки... Есклармонд дорослішала. Із кумедної кучерявої дівчинки перетворилася на красуню дівчину, що силою і мудрістю дивувала навіть найбільш древніх. Стала безстрашним воїном, «диким мисливцем», як її називали чужі... Сонячним воїном, як називали свої...

То був час страшних людських пожарищ, облог, що виснажували, і тривалої кривавої війни зі «слугами Бога». І Есклармонд завзято боролася за свою Окситанію. Відчайдушно, всіма силами, будь-якою зброєю, що була їй доступна. Граф Міропуа, який дуже її любив і щиро боявся за свою невгамовну родичку, намагався заспокоїти войовничу Есклармонд. Але, чуючи його слова, Есклармонд тільки сильнішала і ще лютіше боролася за своїх катарів... Боролася магією і простою зброєю. Чудово володіючи мечем (чим завдячувала дядькові, Графу Міропуа), ночами вела за собою воїнів, кожен з яких ладен був віддати за неї життя. Досить добре знала свої любі гори, тому влаштовувала нічні набіги, різко зменшуючи кількість церковної армії, що оточувала Монтсегур. Удень, знаючи місця їх стоянок, Есклармонд магією обрушувала на них скелі, запалювала намети, лякала коней. Вона воювала... А за нею тривало полювання... Хрестоносці боялися її, цієї чудової світловолосої й блакитноокої Відьми, що без страху нападала на них із найнеймовірніших і несподіваних сторін, винищуючи їх, як зграю воронів, що налетіли й безправно ласували її Окситанією... Есклармонд боролася.

Однак вона була майже сама... Усі захисники Монтсегура перебували всередині оточеного замку. Та Есклармонд туди не пускали. Дядько, що був главою захисників облоги, наказував їй боротися зовні – мабуть, прагнув захистити дівчину від їх спільної гірко-трагічної долі.
Досконалий, як і його войовнича племінниця, Граф Міропуа добре знав різні науки, алхімію, ну і, звісно, розповіді слов’яно-аріїв про військове мистецтво. І перш ніж починати бій, розмальовував обличчя своїх воїнів захисними знаками воїнів-аріїв, які наводили жах на хрестоносців, що нічого не розуміли. Коли хрестоносці бачили розмальованих дивними знаками лицарів на стінах Монтсегура і прикрашене такими самими знаками прекрасне обличчя довговолосої жінки, що нападала з тилу, в них починалася паніка. Як відомо, хрестоносці вважали себе безстрашними воїнами, що не боялися «ні бога ні диявола». Але щойно з'являлося щось містичне і незрозуміле, їх бравада кудись раптом безслідно зникала... І вони ставали нормальними наляканими людьми, які по змозі уникали незрозумілого.


(Про «розмальованих» давніми символами лицарів-воїнів досконалого катара, Графа Міропуа, можна прочитати в офіційних записах Каркасонської інквізиції).

Пройти у «внутрішню» кімнату
Монсегура можно було із коридо-
рів місця, на малюнку позначено-
го словом «Carriere»

Есклармонд не тільки здійснювала бойові набіги, а й приносила ночами в Монтсегур їжу. А це було ще небезпечніше, ніж битва. Арсіс, сенешаль Каркасона, наказував своїм воїнам, під страхом смерті, стежити за кожною стежиною, кожною щілиною, яка могла б слугувати проходом у замок. Есклармонд знала таємницю підземних тунелів і проходила ними відразу у «внутрішню» (як її звали) підземну кімнату замку. Звісно, її дуже чекали! Ці приходи допомагали зголоднілим, вимученим тривалою облогою людям повернути хоч трохи сил... щоб вистояти. А вона раділа, коли бачила прояснені обличчя. Не думала про себе, не згадувала про страх. Юна Есклармонд була істинно старою Досконалою, однією з тих, хто ще боровся...
Бажаючи якось захистити свою любу, але зовсім неслухняну племінницю, дядько вирішив вдатися до серйозних заходів — знайшов чудового чоловіка, за якого невдовзі видали Есклармонд заміж. Звали його Бернард де Уссон, йому тоді минав тридцять восьмий рік, він був старшим за Есклармонд аж на двадцять років. Попри таку різницю у віці, Есклармонд щиро полюбила свого чоловіка, який був вірним і добрим катаром, що всіляко допомагав своїм братам у Вірі пережити страшні дні.
Тоді йшов 1243 рік. Монтсегур — сонячна святиня Катарів — наразі тримався. Але Есклармонд знала — це не триватиме довго. Вона знала – через рік Монтсегур впаде.
Есклармонд та її чоловік посилено укріплювали замок, готуючись приймати біженців із Монтсегура, якщо комусь удасться вціліти. Бернар, чоловік Есклармонд, уклав договір з іспанськими найманцями Карбаріо і перевів у їхню скарбницю 150 мелгорських ліврів, досить значну суму на той час. Ці гроші заплатили найманцям за допомогу у звільненні Монтсегура, яка, на жаль, ніколи в Монтсегур не прийшла.

Розчаровані зрадою іспанців, панове де Уссон все ж не зневірилися. Усвідомлюючи небезпеку, що загрожувала Монтсегуру, запропонували допомогу Світлозарові й Есклармонд, щоб зберегти немовля, нащадка Радомира і Магдалини, що от-от мав прийти в цей небезпечний білий Світ. Замок Уссон, найбільш захищений з тих, що збереглися, і розміщений найближче до Монтсегура, був найзручнішим притулком для вимучених голодом і постійним безсонням утікачів. Допомогу вдячно прийняли.

Вони зустрічалися біля гори Бідорти, звідки Світлозар мав дати знак своїй Есклармонд, що в них усе добре, що її син живий...

Ніч була сльотавою і туманною. Великі краплі висіли в повітрі, мокро прилипаючи до одягу... Задубілі втікачі тремтіли від пронизливого холоду, але не зупинялися, бажаючи піти якнайдалі. Маленький Відомир мирно сопів на руках незнайомої тітки, навіть не підозрюючи, що його рідна мати дуже скоро піде на смерть... Ну а Есклармонд, уперше притиснувши до грудей новонароджене дитя, щохвилини дедалі більше вростала серцем у його маленький світ, знаючи, що нізащо не зможе з ним розлучитися... Хоча б на якийсь час... Доки не виросте з нього хлопець Відомир...

Вона ще не знала тоді, наскільки міцно і надовго пов'яже їхні життя примхлива Доля... 

Зміст

Читати далі...