Шлях до потрібних знань

Мудрий не той, хто багато знає, а той, хто знає потрібне


             Післямова

                                                                                                                            Печаль в моих глазах 
                                                                                                                                  Останется навеки.
                                                                                                                                  Душа моя в слезах,
                                                                                                                                  И скорьби полны реки.

 

 Цю дивовижну КНИГУ Світлани ніколи не буде завершено. Не тому, що вона не знала, що написати далі – просто Світлани вже немає з нами. Два останні розділи їй потрібно було тільки перенести на папір, але не мала на це змоги.

Ні я, ні вона не квапилися оприлюднити все те, через що нам доводилося проходити впродовж недавнього часу. Цькувати нас почали ще 1993 року й не припиняли дотепер. Посилили цькування після того, як я повернувся до Росії. Практично щотижня нам готували чергову прикрість. Особливо сильне цькування влаштували у Франції, зокрема після того, як 2003 року я встановив у наших володіннях генератор псі-поля, і почалися «чудеса в решеті», про які зацікавлені можуть дізнатися зі статей «Джерело життя». Французькі власті робили все можливе й неможливе, аби відібрати у нас наш Замок разом з усіма чудесами, чинячи свавілля в межах закону, вправно маніпулюючи законами.

Якби люди знали, у яких умовах Світлана писала свою КНИГУ! Восени 2008 і взимку 2009 років вона друкувала розділи, сидячи за комп'ютером у найтеплішому одязі, який мала… і в рукавичках. З-під шарфа визирали лише її дивовижні зелені очі, які змінювали колір від кольору морської хвилі до смарагдового. Коли вона дихала, з рота йшла пара, оскільки температура всередині Замку була нижча від нуля, а за стінами тріщали морози. Але, попри все це, Світлана й далі писала, переміщуючись у минуле до тих подій, які описувала. А потім перелопатила гори книг і шукала в Мережі все, що могло підтвердити її ПРАВДУ!

Що найцікавіше – практично завжди знаходила підтвердження того, що чула й бачила під час своїх зсувів у минуле до подій, які з нею відбувалися в дитинстві. Віднайшла в архівах і згадку про венеційську відьму на ім'я Ізидора, і про кривавого папу Карафу й багато іншого. Зібрала тисячі унікальних фотографій для майбутніх книг і мріяла про те, коли зможе написати ці книги: «Даарія», «Діти Сонця» і продовжити автобіографічну книгу «Одкровення», у якій встигла описати лише свої дитячі роки. Унаслідок того, що відбувалося з нею в дитинстві, «Одкровення» – не стільки про неї саму, скільки про тих дивовижних людей, про яких дізналася завдяки своєму надзвичайному дару. Книга стала гімном чудовим героям минулого, імена яких або просто забули (як Ізидора), або справи яких і пам'ять про них цілковито перекрутили (як зробили з Радомиром і Магдалиною).

Вона встигла тільки повернути їм їхнє добре ім'я, повідавши людям про їх справи і подвиги. А скількох справжніх героїв так і не встигла реабілітувати?! Її нові книги так і залишаться НЕ НАПИСАНИМИ! Але ж Світланине «Одкровення» слугувало тим світлом, яке так потрібне нині людям, аби остаточно не втратити людської подоби. У книзі є приклади боротьби справжніх людей, які гинули не заради власної вигоди, а заради ПРАВДИ і щоб наблизити хоч трохи світле майбутнє для інших. Світлана своїм життям, яке багато хто назве героїчним, довела, що має право стати поряд із тими, про кого писала. Сама вона ніколи не вважала, що робить щось героїчне, просто робила те, що підказували їй совість і серце. Після кожного написаного розділу її нещадно били. Звісно, у неї був мій захист, але навіть якщо на людину надіти бронежилет, куля, що вдарила її, відкидає людину на метри, залишаючи на тілі удари і синці.

А якщо в бронежилет кулі вдаряють не зупиняючись, день за днем, рік за роком, то не потрібно пояснювати, що тоді відчуває людина. Крім того, врахуйте, що «кулі» всі різні й різного калібру і що вороги вичікували миті, аби завдати удару по незахищеному місцю, яке з'являється, щойно виникне хоч якась емоція, що відкриває захист. Щоразу і виконавці, які завдавали ударів, і замовники отримували від мене по заслузі, але від цього їх не меншало. Цілковите незнання про те, що сталося з їх попередниками, і самовпевненість та, звісно, пожадливість штовхали їх на брудну справу. Били Світлану так, щоб вона не могла переміщуватися в минуле й передавати людям правду про події тих століть.

Дуже сильним був удар навесні, але мені вдалося врятувати Світлану. Тоді вороги сильно пошкодили її пам’ять. Майже два місяці з її життя стерли повністю, і якби я не спинив цей процес, її пам’ять знищили б зовсім. Тоді я не лише припинив стирання її пам’яті, а й відновив майже все стерте. І це не стримало Світлану! Щойно до неї повернулася здатність працювати, знову сіла за комп'ютер і писала нові розділи. Постійні стреси й удари зіпсували її зір, вона практично осліпла.

Щойно я хоч трохи відновлював їй зір, вона негайно сідала за комп’ютер і писала, писала... Боялася не встигнути закінчити два завершальні розділи своєї першої книги, яка стала останньою. Після подій літа цього року й інших наших дій, спрямованих на те, аби не дозволити чорним гримнути дверима так, щоб загинув і весь інший Світ, бити почали практично не перестаючи. Востаннє серйозну роботу ми здійснили наприкінці жовтня 2010 року, тоді Світлана зібрала всі свої сили, щоб реалізувати її повністю. Нам вдалося знищити небезпечну систему, яку наостанку приготували паразити.

Після цього вся ця нечисть била практично безперервно, особливо ночами. Якщо й вдавалося трохи відпочити, то лише вранці. І вона, і я не могли навіть виспатися. І, як і належить нечисті, щойно на світанку сила її ударів слабшала. І так тривало день за днем, особливо впродовж останнього року. Їй було дуже важко, на її очах деколи проступали сльози, але потім Світлана казала мені: «Ти не подумай, що я здалася, просто боляче від зрад і підлоти людей, яким відкриваєш серце й отримуєш натомість “ніж у спину”». Світлана дивилася на світ чистими очима дитини. Її сміх, який не дуже часто звучав віднедавна, завжди був наповнений чистотою і світлом, від яких на душі ставало якось особливо легко і радісно.

Буквально за декілька днів до вбивства вона говорила про свої плани, про нові книги, шкодувала, що не може друкувати, що навіть із сильною лупою нічого не бачить на екрані монітора. І щоразу запитувала мене, коли ж я, нарешті, відновлю їй зір, аби вона змогла закінчити хоча б два останні розділи першого тому свого «Одкровення». Вона так боялася не встигнути завершити цю книгу! Що вже казати про майбутні!

Я їй говорив, що надто швидко після того, як починає бачити трохи краще, сідає за комп'ютер, і що чорні не дають мені часу відновити їй зір хоча б до середнього рівня, знову і знову завдаючи ударів по зорових зонах, по її прекрасних очах. Розуміла це й водночас не приймала. Останнім часом казала, що все буде добре, але її вже не буде. Боялася, що з нею щось станеться, і нікого не буде поруч, не буде поруч мене. Вона цього боялася і... саме так і сталося.

11 листопада 2010 року завдали дуже потужного удару по її вимученому серці, але... тоді чорні не змогли досягти мети. Мені вдалося досить швидко відновити пошкодження її серця. Уже декілька днів я наполягав на необхідності перебудови, після якої чорні могли б хіба що від невгамовної злості кусати в безсиллі власні лікті. Саме завдяки новим якісним змінам у минулому я досить легко і швидко міг тепер не лише зупиняти удари чорних, а й давати раду тим системам, частиною яких були ті, хто завдавав удари. Щоразу така перебудова зумовлювала серйозні якісні зміни, деколи навіть неймовірні! Неймовірні для мене, а мене і Світлану вельми складно здивувати, оскільки за час нашого спільного життя доводилося боротися з чорними всіх мастей і рівнів. Цього разу перебудова мала стати черговою поворотною точкою нашого розвитку.

У мене «свербіли» руки швидше здійснити цю роботу. Але різниця в часі дві години і той факт, що я практично щодня розмовляв телефоном не менше 9–10 годин, допомагаючи людям, а ще зустрічі та інші справи зумовлювали те, що можливість спокійно попрацювати з’являлася не раніше першої ночі за московським часом. Тоді і я був уже досить утомленим, і Світлана. Крім того, така робота тривала мінімум півтори-дві години, і після неї було вельми складно заснути і мені, і Світлані.

Світлана жаліла насамперед мене, оскільки знала, що з дев’ятої години ранку до дванадцятої тривав мій вранішній телефонний марафон, а вечірній починався після шостої вечора і до десятої години переходив у шквал дзвінків, і так тривало до першої ночі. Світлана знала, що я не можу спокійно говорити або працювати з нею скайпом чи телефоном, коли мій робочий телефон розривається від дзвінків людей, які чекають на мою допомогу, а я зайнятий чимось іншим, нехай і дуже важливим. У таких ситуаціях я відразу напружувався, Світлана це відчувала й трохи ображалася на мої слова про те, що люди чекають на мою допомогу, і часто казала: «А я що – не людина»?! Звісно, я казав їй, що вона найголовніша людина в моєму житті, але в нас для розмови й роботи ще буде час, а от багато людей такого привілейованого становища не мають і не зможуть отримати мою допомогу пізніше.

Отже, найчастіше в нас було досить часу для наших власних потреб лише у вихідні, і то за умови, якщо в мене чи в неї не було якихось зустрічей.

Через удар по серцю в четвер, 11 листопада, не вдалося попрацювати над запланованим, тому що у вільний час ремонтував серце Світлани після чергового удару, а пізно ввечері вона просто вирубалася від втоми після удару і навантаження, яке я змушений був їй дати, аби відновити серце хоча б до відносного нормального стану. Вона буквально засинала перед камерою скайпу після кожного свого слова й починала клювати носом. Ми обоє посміялися над цим, і вона пішла спати, вийшовши зі скайпу о 23.38. Як завжди, вона мені подзвонила зі своєї спальні, я поставив їй захист на сон і ми побажали один одному добраніч.

Аби дати їй змогу хоч трохи відпочити після таких перевантажень від нічних ударів темних, я сам не лягав спати цілу ніч, захищаючи її від нових ударів. Звісно, я не казав їй, що цілу ніч охороняв її сон. Якби вона дізналася про це, то висловила б безмежне обурення. Постійно казала, що з іншими може щось статися, зокрема й із нею, а от я... маю бути завжди у формі, готовий битися з чорними і перемогти... Навіть у таких критичних для себе ситуаціях насамперед думала не про себе, а про те, заради чого ми не відлетіли разом, коли друзі приходили спеціально, аби забрати нас зі собою. Тому, знаючи це, я трохи лукавив, відповідаючи на запитання, коли ліг спати. Казав, що пішов спати раніше, ніж учора, хоча вчора пішов «спати» близько сьомої ранку, а сьогодні – близько шостої! Казав правду, не уточнюючи деталей.

Крім того, досить часто не йшов спати, відбиваючи удари, яких завдавали по мені самому, вивчаючи нападників і виробляючи протидію до ударів; а новий досвід використовував потім, аби захистити й Світлану. Уночі з четверга на п’ятницю вона спала дуже міцно, занурившись у глибокий сон. Але в п’ятницю, 12 листопада, потужні удари почали завдавати по Світлані зранку, що було вельми незвичайно. Ми з нею спілкувалися скайпом о 12.30 за московським часом майже двадцять одну хвилину, потім понад хвилину поговорили о 13.34 і останній дзвінок скайпом, коли я бачив її живою, відбувся о 14.51 і тривав 10.11 хвилин!

Як шкодую, що не поговорив із нею більше і не наполіг розпочати заплановану роботу. Світлана сказала, що піде ще трохи полежить, а потім обов’язково попрацюємо. Глибокого сну вночі їй було вочевидь замало після того, що пережила. Спала до вечора й подзвонила мені з мобільного, сказавши, що проспала все і квапиться вигуляти собак, поки ще не надто темно. Кілька разів дзвонила під час цієї прогулянки і просила допомогти, оскільки удари почалися знову...

Увечері перед її вбивством не працював відозв’язок у скайпі. Вона подзвонила мені телефоном, я їй передзвонив і... ми поговорили декілька хвилин, останніх хвилин, коли я чув її незвичайний голос. Мало хто знає, що Світлана – ще й професійна співачка, і не просто співачка, а зірка! У неї дивовижно красивий і ніжний голос, вона закінчила консерваторію у Вільнюсі. Її голос був (рука не піднімається писати це слово) не лише красивим і ніжним, а й дуже сильним. Співала популярну музику і зі своєю групою об’їздила весь Радянський Союз. Побувала від Далекого Сходу до західних кордонів, від Крайньої Півночі до гір Паміру і Алтаю. Розповідала, що на Памірі групі організували похід у гори. Провідник вивів їх до дивовижно красивого місця, де скеля виступом нависала над прірвою. Поки екскурсовод-провідник описував пам'ятки цього місця, Світлана підійшла до краю скелі, сіла на край і опустила ноги вниз!

Коли екскурсовод-провідник побачив її там, його обличчя набуло попелястого відтінку і він поповз до неї, молячи не ворушитися й не рухатися. Здивувавшись із такої реакції, вона спокійно вилізла з ногами на скелю, встала й приєдналася до інших, а провідник поповз за нею... Коли вона мені про це розповідала, усміхаючись так, як цього не вмів ніхто, то сказала, що тепер навряд чи зважилася б на таке! Але я впевнений, що якби виникла потреба, Світлана зробила б це, не замислюючись.

Весь час, коли ми були разом, неодноразово доводила свою сміливість справами! Людей, які не бояться, не існує. Герої теж бояться. Але герої відрізняються від інших тим, що в змозі подолати в собі страх, породжений інстинктом самозбереження, і зробити те, що необхідно. І не бравувати цим, а думати, що будь-хто інший вчинив би так само! Та одна річ – наважитися на героїчний вчинок раз у житті, а потім розкошувати в лаврах слави ціле життя, і зовсім інша – здійснювати подвиг щодня і не вважати це чимось особливим і не чванитися своїм геройством перед іншими. Саме такою була Світлана!

У ті дивовижні наші спільні зі Світланою роки ми були разом навіть тоді, коли вороги розділяли нас величезними відстанями. Її велике і тепле серце великої і прекрасної дитини, у найкращому значенні цього слова, стискалося від страху, але... вона, попри все, ішла й робила те, що потрібно, і потрібно не їй особисто, а для справи – справи заради інших людей, які ніколи не дізнаються, через які випробування їй довелося пройти заради них. Але про це пізніше...

Хтось може сказати: хіба мало таких концертних бригад їздило Союзом? Звісно, їх було дуже багато. Світлана виконувала пісні кількома мовами – російською, литовською й англійською. Співала чудово і була справжньою зіркою. На жаль, її спів мало нагоду почути небагато людей, адже Світланині виступи не показували в програмах союзного телебачення. Однак це не означає, що в неї було замало таланту. Прикро, але в сучасному світі аж ніяк не завжди мають значення талант, здібності. Дуже часто важить, чий ти синок чи дочка, або скільки грошей у твоїх кишенях, або який «крутий дядечко» чи «тітонька» за твоєю спиною – так було і за радянських часів, так є й тепер... Мої слова про її талант – не просто бажання ідеалізувати Світлану, аж ніяк! Підтвердження моїх слів – те, що дві Світланині пісні потрапили в Литві до десятки найкращих пісень двадцятого століття, а одну визнали найкращою! За неї голосували люди, душу яких зворушили пісні у виконанні Світлани.

 Через зраду колишнього чоловіка, який писав музику для її пісень і акомпанував на гітарі, вона пішла зі сцени на піку своєї популярності. На таке спроможна лише дуже сильна людина! Інколи дивишся, як багато зірок ідуть і йдуть зі сцени, а віз… і нині там, хоча мало вже в них збереглося того, що було на вершині творчого розквіту, якщо загалом щось колись було! Я багато разів просив Світлану заспівати щось для мене, але… вона завжди казала, що заспіває колись потім. Тепер це «потім» уже не настане ніколи. Але я таки почув, як вона співає, щоправда, лише з платівки. Сталося це 1997 року. У мене була платівка з піснями у її виконанні, але я не мав на чому її прослухати. Вирушив на пошуки хорошого програвача… і знайшов! Радісно поставив платівку на коло... голка повільно опустилася на чорний диск… але я нічого не почув. Аж коли нахилився дуже близько до програвача, точніше, ліг на підлогу і наблизив своє вухо до програвача, почув дуже тихе звучання її голосу. Я зрозумів, що в програвача немає підсилювача звуку і що я купив самі «колеса».

Її голос бринів дуже тихо, як чистий струмочок, і мені хотілося якнайшвидше сповна насолодитися його красою. Тому відразу пішов і придбав дуже хорошу музичну систему компанії «Sony» з підсилювачем і потужними колонками. Досить довго налаштовував, і от підключив програвач і нарешті почав слухати. Голка програвача була нова і високої чутливості, і коли торкнулася платівки, я занурився у спів. Окремі пошкодження на платівці створювали шум, але, попри це, з колонок полинув дуже ніжний, світлий голос. Моє серце відразу защеміло, стало дуже тепло і сумно. Я не розумів слів пісні, яку Світлана співала литовською мовою, але ніжний смуток пісні торкнувся найпотаємніших куточків моєї душі. Пізніше я з’ясував у Світлани значення слів пісні, і зрозумів причину свого смутку. Потім переніс запис на СD в студії звукозапису. Попросив очистити запис від шумів і… через якийсь час міг слухати Світланин голос, сповна насолоджуючись його красою. Що цікаво, Світлана співала тихо, однак не тому, що в неї був слабкий голос, аж ніяк ні! А тому, що виконувала колискову. У неї дуже сильний, оперний голос, але… саме тихий, ніжний її спів вливався в мене, як світло, як неймовірна ніжність. Коли Світлана була далеко, я слухав її пісні, особливо колискову, знову і знову, і завжди починало щеміти серце, мене переповнював безмежний смуток. Звісно, на «колір і смак товариш не всяк», але, думаю, що цього разу річ не лише в мені…

Чимало професіоналів зазначали, що в мене від природи дуже сильний і красивий голос. Мені не важко навіть без мікрофона змусити тремтіти все довкола в досить великому актовому залі харківського університету, і не тільки в ньому. І я знаю, що співати на повний голос дуже легко, звісно, якщо він є, а заспівати щось тим самим голосом тихо, але так, аби всі почули, – дуже-дуже складно. Отже, річ не лише, точніше не стільки в моєму необ’єктивному підході, а в тій самій простій ПРАВДІ… Що цікаво, Світлана дуже довго не розповідала мені, що закінчила консерваторію за класом вокалу і фортепіано і що була зіркою в Литві…

Пішовши зі сцени на піку своєї популярності, Світлана назавжди і безповоротно розлучилася зі своїм колишнім чоловіком, попри те, що той на колінах просив пробачити його, казав, що це було непорозуміння і такого більше не трапиться… Але вона не змогла пробачити зраду... Пішла, залишивши йому свою квартиру, яку заробила власною працею. Одне слово, вчинила так, як мав би вчинити чоловік…

Покинувши кар’єру співачки на піку популярності, Світлана не впала в паніку чи депресію, у жодному разі! Вона освоїла нову професію – дизайнера одягу, здобувши ще й другу вищу освіту. І навіть у радянські часи досягла в цій сфері не менших успіхів, ніж на сцені. У той період практично неможливо було знайти якісні матеріали потрібної колірної гами, тому Світлана сама варила батик. Як я зрозумів із її пояснень, вона варила його в себе на кухні, додаючи фарбники, щоб отримати необхідну колірну гаму, різні колірні переливи і переходи на матеріалі.

Потім сама шила барвисті вбрання за власними скетчами. Усі її роботи практично миттєво розкуповували за валюту японці та західноєвропейці і, найвірогідніше, за ціну, значну меншу від реальної вартості. Світлана мало розповідала про себе, доводилося буквально все «витягувати» з неї «кліщами». Її дизайнерські роботи з батику здобували найвищі оцінки і нагороди на багатьох виставках, куди потрапляли з Японії і Західної Європи. Не знаю, наскільки довго вона цим займалася. Бо розповіла про це побіжно, нарікаючи, що в СРСР практично неможливо було знайти матеріали і кольори, потрібні для втілення її задумів. Опанувавши можливості батика максимально, Світлана почала шукати себе в іншій діяльності, але її мрія творити красу нікуди не зникла. Вона реалізувалася дещо пізніше, уже в Америці, але це я докладно опишу в автобіографії… Мабуть, розміщу на сайті диск із записом показу її першої колекції 2000 року, який став останнім показом її творіння, яке вона повністю підготувала практично сама! Її назвали найкращим дизайнером двадцятого століття, і такі слова написав критик, якого всі дизайнери шалено боялися, оскільки його думка могла означати крах їх кар’єри. Одна річ, коли позитивно висловлюється проплачений журналіст, тоді все зрозуміло! Але публікація цього критика була цілковитою несподіванкою навіть для Світлани…

Про все це я докладно писатиму у своїй книзі «Дзеркало моєї душі», крок за кроком показуючи, через що нам довелося пройти разом.

Цькування, яке влаштував Світлані світ «високої моди», важко уявити, але про це я теж докладно напишу в автобіографії. Тепер – трохи про життя Світлани до зустрічі зі мною, що відбувалося в її житті до нашого знайомства майже двадцять років тому. Те, що вона мені розповіла і про що вже не зможе розказати сама своєю чудовою образною мовою – не лише письменника, а й багатогранної Людини…

Дівчиною Світлана захворіла на дуже важку форму менінгіту. Головний біль був настільки сильним, що навіть уколи морфію його не знімали. Невдовзі лікарі сказали їй, що не можуть більше виписувати морфій як знеболювальне, бо вона стане наркоманкою, і тепер їй доведеться постійно жити з нестерпимим болем, без будь-якої допомоги з боку медицини. Хтось інший на її місці знайшов би потрібне не в медиків, а в наркоділків, тільки щоб пекельний біль відступав хоча б на час наркотичного забуття! Світлана до цього не вдалася, щобільше, вона й далі працювала, не зменшуючи навантаження, і ніхто навіть не здогадувався, що в неї постійний нестерпний головний біль...

Також Світлана розповідала, що вони з батьком були «божевільними» бібліофілами. Аби купити чи обміняти цікаву для них книгу, ладні були їхати хоч на край світу і віддати місячну зарплату. І таки їхали і віддавали! Під час однієї з таких поїздок у литовське місто Каунас, якщо мене не зраджує пам'ять, зі Світланою трапилися цікаві події…

Після завершення «полювання» за бажаною книгою вона сіла на лавці в тінистій алеї й замислилася. Коли виринула зі своїх сумних дум (для яких були вельми реальні причини, але вони суто особисті, тому про них не писатиму), побачила: поруч на лавці сидить літній чоловік і уважно дивиться на неї. Він запитав, що сталося, чому таке прекрасне обличчя – таке сумне…

Світлані як повітря був потрібен уважний слухач, щоб хоча б трохи полегшало на душі. Цього випадкового співчутливого чоловіка вона сприйняла як подарунок долі! Досить швидко розмова перейшла на близькі Світлані теми, зокрема про сенс життя та багато інших, що хвилювали Світлану з дитинства і не давали їй спати спокійно та підштовхувало шукати відповіді на запитання в мудрості Сходу й інших книгах, які обіцяли відкрити читачеві всі таємниці буття! Але ці книги нічого не давали, крім розчарування! Спершу манили обіцянками прозріння, однак потім пропонували слова про те, що тільки «великі посвячені» можуть отримати ці одкровення, а для решти знання не тільки передчасні, а й небезпечні, і не лише для них! Вражає така стратегія, більш відома як «стратегія Ходжі Насреддіна»! Тим, хто не знав або вже встиг забути, нагадую, що коли впертий осел Ходжі Насреддіна не хотів рухатися в потрібному для Ходжі напрямку, той вішав на вудку перед його носом морквину і повертав вудку куди треба, а впертий осел намагався дотягнутися до близької соковитої і солодкої морквини і… віз свого господаря.

Світлана і її батько, Василь Васильович, шукали книги з окультизму, зі східних учень, сподіваючись знайти відповіді на свої запитання. Обіцянки були, відповіді – ні! Точніше – були, але з категорії таких: «…сон є пересон, а пересон є не сон, а оскільки сон не є пересон, то пересон не є сон...»! І таких прикладів – безліч!.. Однак повернімося до подій, про які мені розповідала Світлана…

Під час однієї із «розвідок боєм» до Каунаса в пошуках цікавих книг вона сіла на лавку й замислилася… Коли виринула зі свого замислено-сумного образу, побачила поруч на лавці чоловіка, який уважно на неї дивився. Як я вже писав, у них почалася задушевна бесіда, багато про що поговорили, і здивована Світлана раптом збагнула, що цей випадковий співбесідник – розумний і ерудований у багатьох питаннях, які цікавили і її. Світлана не помітила, як промайнув час, і не помітила, що почало темніти. Вона спохопилася, подякувала співрозмовнику за цю цілющу для душі бесіду й поспішила додому, оскільки їй потрібно було встигнути на автобус до рідного Алітуса.

На прощання її співбесідник сказав, що вона завжди може знайти його на цій лавці, якщо він їй знадобиться. Це її трохи здивувало, але не надала цьому значення. Коли через якийсь час знову опинилася в цьому місті, пригадала слова чоловіка зі сумними очима, сіла на ту саму лавку і занурилася у свої думи. Несподівано знову побачила свого знайомого. Вони розмовляли, і Світлана не помітила, як промайнув час…

Аж коли ситуація повторилася втретє, вона набралася сміливості й запитала, хто він такий і яким чином усякий раз опиняється поруч із нею, коли вона приїжджає в це місто. Чоловік їй сумно усміхнувся і сказав, що дуже любив сидіти на цій лавці, що він фізик-ядерник й отримав смертельну дозу радіації на роботі і тепер повільно вмирає, його тіло в комі…

Світлану не здивувала така відповідь, оскільки ще в дитинстві неодноразово допомагала померлим пройти через перехід, але… таке з нею сталося вперше… У дитинстві їй потрібно було вийти сутністю зі свого тіла, а цього разу вона бачила сутність людини, яка помирала, поруч зі собою і не покидаючи свого тіла, з усіма відповідними наслідками. Перебуваючи у своєму фізичному тілі, Світлана прекрасно бачила і чула сутність цього чоловіка, який помирав, і чула й бачила її так само, як і живих людей…

Це її дуже здивувало, оскільки з нею таке було вперше. Ще кілька разів вона зустрічалася з сутністю цієї людини, і під час одного зі своїх приїздів до Каунаса, куди прагнула потрапити, щоб знову поговорити з цим чоловіком, він з’явився і… вже не був таким, яким вона бачила його раніше. Таємничий незнайомець сказав їй, що спеціально чекав на неї, аби попрощатися, оскільки його фізичне тіло вже померло, і йому час іти, про що вона й сама чудово знає…

Їй було сумно втрачати цього чоловіка, який встиг стати її хорошим другом. Але… життя є життя, смерть є смерть, і в них – свої закони…

Уночі з п’ятниці, 12-го, на суботу, 13-те я знову не спав аж до восьмої ранку. На щастя, у суботу в мене нема дзвінків і не треба починати ранішній робочий марафон! Тому міг дозволити собі полежати трохи довше. Знав, що ніч у Світлани минула нормально, а вранці і вдень атаки чорних сходили практично нанівець.

Аби відразу прояснити картину, хочу сказати, що коли я не спав уночі, охороняючи Світланин сон від ударів, це не означає, що цілу ніч сидів і дивився в стелю та бубонів щось під ніс, на зразок: «чорні, розбігайтеся, чорні, розлітайтеся – я йду». Звісно, ні, просто якщо я засинав, моя сутність ішла робити свою основну роботу, а замість себе залишала для захисту Світлани (і не лише) свої дублі. Дублі – річ, звісно, хороша, але… дублі є дублі, і вони – не я сам! Тому, аби мимоволі не почати «тривало моргати», як у тому анекдоті, я або дивився телевізор, або писав щось чи грав, щоб бути в активному стані. І вже зранку, коли очі заплющувалися самі собою і я починав вирубуватися за комп’ютером, ішов спати. Попри відсутність дзвінків уранці в суботу і неділю, я прокидався у звичний для себе час, але збагнувши, що за день нині, лежав собі далі, скільки душа забажає, періодично провалюючись у глибокий сон.

Субота, 13 листопада, нічим особливим від решти субот і неділь не відрізнялася. Коли я остаточно вирішив, що досить «клеїти дурня», потрібно остаточно й безповоротно прокидатися, була вже середина дня. Одягнувшись, умившись і поголившись, я почав чекати дзвінків від Світлани. Приблизно о третій годині дня я подзвонив їй уперше скайпом і на домашній телефон, але ніхто не відповів. Я встав із тупим болем у серці і подумав: як там Світлана? Але сам себе заспокоїв, оскільки ми домовилися: щойно відчує найменшу небезпеку – зателефонує.

Кілька разів я дзвонив на її мобільний телефон тоді, коли вона засинала. Їй важко було знову заснути, тому ми домовилися: якщо хтось із нас не спить, я їй телефоную скайпом чи на домашній телефон, які в неї були на нижньому поверсі (нульовому, як кажують французи), і вона відразу відповість або скапом, або телефоном. Востаннє вночі з п’ятниці на суботу я дзвонив їй скайпом приблизно о 6-й ранку. Світлана, видно, побачивши мій дзвінок у такий час, вирішила мене не турбувати, пожаліла, знаючи, що вже багато ночей я дуже мало спав, а вдень мені майже не вдавалося «моргнути тривало» хоча б годину.  

Краще б вона цього дня мене не жаліла! Тоді могла б залишитися живою. Я провів би чергову перебудову і… навіть ця звукова зброя на наднизьких частотах, із романтичною назвою «Музика в камені», не змогла б її дістати. Але тоді я навіть не знав, що така зброя існує. Однак не забігатиму наперед, хоча цей трагічний день складався якось безглуздо… Безглуздо і дивно, чого раніше ніколи не бувало…

Цей чоловік, точніше його сутність, став для Світлани новою відправною точкою її пошуків розуміння самої себе і… відправною точкою до того, що з нею сталося в нашому Замку 13 листопада 2010 року – підлому вбивству. Випадково чи ні, але її вбивство сталося саме 13-го числа, і в суботу!..

Зустрічі з сутністю фізика-ядерника, що помирав, окреслили перед Світланою нову грань її здібностей, які тепер виблискували всіма кольорами веселки чистісінького діаманта. Світлана вже думала, що її хвороба назавжди поставила крапку на тому, що відбулося в її дитинстві. Її співбесідник говорив, яким він і решта вчених були сліпими, що не побачили істини, яка була на видноті, у всіх на очах.  

Звісно, знайдуться «доброзичливці», які з усмішкою скажуть, що від безперервного сильного головного болю ще й не те привидиться! Але… вчергове «пролетять, як фанера над Парижем»! Потім Світлана з’ясувала, що того дня цей чоловік справді помер, і що він був тим, ким їй представився під час бесід, коли зустрічався на рівні сутності. Але найголовніше – стрес, спричинений сильними головними болями, вивів Світлану на принципово інший рівень взаємодії з іншими рівнями реальності: їй уже не потрібно покидати своє фізичне тіло, як у дитинстві, про що вона барвисто й докладно писала в автобіографії, яка так і буде незавершеною.  

Багато хто навіть не уявляє, наскільки сором'язлива і скромна Світлана (я свідомо пишу про неї в теперішньому часі, оскільки загинула тільки частина її – фізичне тіло, яке для мене, проте, було безмежно дорогим). Я доклав значних зусиль, щоб переконати її писати автобіографію, яку вона назвала «Одкровення». Світлана неодноразово запитувала мене: а чи буде це комусь цікаво?  

Потім, як маленьке дитя, тішилася з кожного відгуку читачів на написані розділи. Серед довколишнього свавілля теплі слова читачів зігрівали її душу і, як живе полум'я свічки, розганяли морок, що згущувався, й освітлювали маленький острівець, де вона могла дихати вільно, і у Світлани знову виникало бажання писати, попри все...

Зустріч із сутністю цієї людини наяву слугувала для Світлани новим поштовхом до пізнання самої себе і своїх можливостей. Вона дуже хотіла зрозуміти й з’ясувати, що з нею відбувається і навчитися керувати всіма своїми здібностями. І Світлана… вирушила до Москви на пошуки відповідей на ці запитання, як тележурналіст європейського телеканалу «Антена», його польського відділення. І прибула до Москви практично одночасно зі мною – наприкінці весни 1988 року. Один від одного нас відділяли ще довгі три роки! Цілком можливо, що ми бували в тих самих місцях, у нас, як з’ясувалося згодом, були спільні знайомі, але… аж у другій половині квітня 1991 року наші шляхи зійшлися, аби вже ніколи не розійтися… І не має значення, що вороги створювали ситуації, унаслідок яких між нами було багато кордонів, морів-океанів, ці перешкоди не могли нас розлучити.

Щодня, щомісяця наші відчуття і прихильність один до одного ставали сильнішими. Ворогам не дано зрозуміти, чому жодні відстані, жодні проблеми, які вони створювали, не могли не лише розлучити наші душі, а навпаки, наші почуття один до одного сильнішали й міцнішали. Вони все міряли на свій аршин. Для них усе існувало на тваринному рівні. Якщо в самця немає поряд самки – він починає шукати їй заміну, а деколи й не одну. А якщо в самки немає самця, вона теж обов’язково знайде заміну. Вони навіть не розуміли, що чоловік і жінка – не самець і самка, що навіть у тварин є почуття, а не тільки інстинкти! Маючи свідомість тварини (навіть не розумної тварини), вони не розуміли, що ми давно пройшли фазу розумної тварини і йдемо еволюційними сходами власне людини, а у власне людини, як я називаю цю фазу розвитку, тваринне начало відіграє аж ніяк не першу роль…

Як багато я тепер не дізнаюся про Світлану того, що відбувалося з нею до зустрічі зі мною. Звісно, можна багато що просканувати, але… сканувати реально лише те, що хочеш просканувати. Сканування можна порівняти з реакцією людини на несподіваний звук ззаду. Почувши звук, людина повертає голову в напрямку джерела і своїми очима бачить, хто або що видав звук. Те, що реально витягнути, тепер все одно буде моїм сприйняттям тих чи інших подій, а її дивовижне сприйняття світу назавжди пішло разом із нею. Принаймні Світлана не зможе повідати про все своїм мелодійним і ніжним голосом, не напише рядків, які, в буквальному розумінні цього слова, оживають перед очима того, хто читає… і багато іншого вже не станеться через підле вбивство із-за рогу. Її вбили, навіть не показавши свого обличчя, так убивають не воїни, так убивають виродки, у яких немає нічого людського…

У суботу, 13 листопада, я дзвонив Світлані шість-сім разів на домашній телефон, залишав їй повідомлення, щоразу схвильованіші. Телефонував скайпом, а після 6-ї вечора за московським часом почав дзвонити на її мобільний – жодної відповіді. Я хвилювався дедалі сильніше. Уже налаштувався на сканування й отримав утішний результат. Світлана міцно спала. Це мене заспокоїло. Почекав ще якийсь час і знову просканував, Світлана далі спала, і, коли я на неї налаштувався, попросила мене: «Допоможи мені прокинутися!»... Я зробив, що просила Світлана, і почав чекати, коли вона повернеться до свого нормального стану після сну.

Зазвичай їй було потрібно півгодини, аби остаточно прокинутися. Відразу після пробудження вона ще завжди перебувала в напівсні, робила все, що потрібно, навіть відповідала на запитання, але… потім нічого не пам’ятала з цього. Аж прокинувшись повністю, була готова до взаємодії з навколишнім світом. Я почекав ще якийсь час і почав дзвонити на всі телефони і скайпом. Чекав дзвінка у відповідь. Я відчував занепокоєння, але сканування засвідчувало, що Світлана жива, і це мене трохи заспокоювало. О дев’ятій годині вечора за московським часом я навіть почав дивитися фільм «Золото дурнів», аби хоч трохи зменшити хвилювання. Приблизно о 9.35–9.40 у мене в голові неначе щось вибухнуло. Я відразу налаштувався на Світлану й отримав інформацію, яка шокувала: «Світлана мертва». Раніше мені вже підкладали таку інформацію, але я сканував знову, глибше й ґрунтовніше, і з’ясовував, що Світлана жива. Так зі мною намагалися вчинити багато разів, але... марно. Цього разу я не побачив каверзи, що мене дуже засмутило. Почав хвилюватися серйозно. Знову дзвонив на всі телефони і… далі нічого.

Моє хвилювання зростало. Недавно я про всяк випадок узяв у Світлани номер мобільного телефону нашої покоївки – Фредерік. Попри святкові дні, наважився їй подзвонити. Вона не взяла слухавки, і я залишив повідомлення, що був би вдячний, якби вона поїхала в наш Замок і перевірила, як Світлана. О 22 годині 11 хвилин за московським часом почув дзвінок у скайпі. Схвильовано забіг до кабінету й зрадів, побачивши, що це дзвінок від Світлани. Я чортихнувся про себе, дорікаючи, що піддався паніці, і натиснув кнопку «Відеодзвінок»…

У Москві Світлана розгорнула активну діяльність як тележурналіст. Підтвердження цього – їй вдалося зробити те, що вважали за неможливе. Світлані доручили зняти матеріал про російську православну церкву (правильніше – російську ортодоксальну церкву). Вона добилася зустрічі з Алексієм II, і патріарх, побачивши її вперше, промовив: « …непроста ти жінка, Світла-ясна». Вони швидко подружилися, він дав їй усі прямі телефони і сказав, що вона може дзвонити йому о будь-якій годині дня і ночі. Вони часто зустрічалися й багато розмовляли на різні теми. Коли вбили Олександра Меня, Алексій II подзвонив їй першою із цією сумною новиною. Він знайомив Світлану зі старцем Сергієм, який, на її думку, мабуть, був волхвом та носієм давніх знань…

Саме завдяки таким теплим і хорошим стосункам Алексій II дозволив знімальній групі, з якою працювала Світлана, зняти на камеру патріарші покої і вівтар у Сергієвому Посаді. Досі цього нікому й ніколи не дозволяли. На європейські екрани невдовзі вийшов документальний фільм, який отримав багато винагород, але… імені Світлани навіть не було в списку його творців. Хоча фільм знімали під режисурою Світлани, а її начальник був тоді у Варшаві. Але в Польщі, мабуть, подумали, що з неї досить зарплати, а славу вирішили повністю забрати собі…

Світлана була творцем, але вона ніколи не випинала зробленого, ніколи не виривала «шматка з горла» іншого, навіть якщо цей шматок належав їй. Вона не була хижачкою, вона була воїном, але ніколи не добивалася чогось для себе. Їй було прикро, але… не хотіла нікому створювати проблем, завжди сподівалася, що людина вчинить по честі й совісті. Але, на превеликий жаль, дуже мало людей чинили по честі і совісті.

У Москві Світлана знімала для польського телебачення також так званих «диваків». Створила матеріали про Павла Глобу, Тарасова, Кашпіровського і багатьох інших. Особливо багато їй довелося працювати з Анатолієм Кашпіровським. Спершу Світлана була впевнена, що ця людина дає людям добро. Він і їй пообіцяв допомогти позбутися постійних головних болів, які нікуди не зникли. Однак невдовзі розчарувалася в ньому, адже він не любив людей, сприймав їх тільки як інструмент досягнення бажаного. Світлана розчаровано розповідала, що Анатолій Кашпіровський наказував викидати в сміття всі листи з негативними результатами, а їх було дуже багато, викидали мішками. Останньою краплею для неї був випадок під час його виступу. Одному літньому чоловікові під час сеансу стало дуже погано, заболіло серце, і Анатолій Кашпіровський нічого не зробив, аби допомогти йому. Потім ще й прокоментував: мовляв, добре, що старий дурень не відкинув ноги під час його виступу… Думаю, коментарі зайві…

Після цього випадку Світлана відмовилася виконувати для нього будь-що. Але він ще довго не давав її спокою, дзвонив, погрожував і їй, і її синові, про якого знав... Одне слово, поводився як справжній «джентльмен», правда, з категорії тих джентльменів, які наполягають, аби пані вийшла на ЦІЙ зупинці, коли їй потрібно виходити на наступній… Кілька разів дзвонив і тоді, коли ми вже були разом, погрожував також тим, що вона дуже пошкодує через відмову працювати з ним, і казав, що зробить її головний біль нестерпним, якщо вона не підкорятиметься йому… говорив і робив, а мені доводилося забирати ще й його «вдячність» Світлані за те добро, яке вона для нього зробила…

Світлана потрапила і в поле зору чорних масонів СРСР. Якийсь Лев Орлов мав значний вплив в СРСР у 80–90 рр. У нього вдома постійно крутилися міністри й інші великі чиновники, які плазували перед ним. Він часто казав Світлані, що він і такі, як він, насправді правлять країною, а всі ці чиновники – просто холуї. Світлана розповідала, що Лев Орлов часто запрошував її на виступи артистів оригінального жанру, які демонстрували публіці свої телепатичні й інші паранормальні можливості, і просив її заважати їм. І багатьом мессингам доводилося вельми сутужно, оскільки Світлана створювала їм серйозні проблеми під час виступу. Це дуже тішило Льва Орлова і засмучувало Світлану. Звісно, їй було приємно і цікаво перевірити свої сили і можливості, але… їй відразу ставало шкода тих, хто виступав, – вони пихтіли і червоніли на сцені, не розуміючи, у чому, власне, річ, і вона відмовилася заважати. Лев Орлов знайомив її з багатьма людьми і, видно, мав великі плани на неї, але наша з нею зустріч зруйнувала всі його підступні задуми. І коли він зрозумів, що втратив Світлану для своїх цілей, почав пакостити їй у дрібницях. Знищив її закордонний паспорт, який був в МЗС. Коли Світлана прийшла забрати його, їй сказали, що паспорт анульовано. Світлана дуже переймалася, аби він не нашкодив чимось їй і мені, оскільки вона відмовилася познайомити його зі мною, хоча він був дуже зацікавлений і запитував її кілька разів про це. У мене не виникло бажання зустрічатися з цією людиною, і вона підтримала мене в цьому…

Я радісно натиснув кнопку «Відеодзвінок» у скайпі, але замість Світланиного голосу почув схвильований голос Фредерік. Вона так хвилювалася, що ніяк не могла ввімкнути відео й забула багато англійських слів. Я із завмерлим серцем запитав її, чи знайшла вона Світлану, на що вона відповіла ствердно і сказала, що Світлана лежить обличчям вниз в офісі, поряд із комп'ютером. Фредерік була шокована. Я вимкнув скайп і передзвонив на нього сам. Цього разу побачив обличчя Фредерік, перелякане й розгублене. Ще раз запитав її, де Світлана, Фредерік знову відповіла, що коли знайшла Світлану, вона лежала на килимі в офісі обличчям вниз. Фредерік скерувала камеру скайпу на Світлану. Розгублена Фредерік не здогадалася ввімкнути велике світло, і все довкола надто слабо освітлювала настільна лампа. У тьмяному світлі цієї лампи я побачив Світлану, яка лежача обличчям униз на килимі. Очі не хотіли вірити в реальність того, що відбувалося, але камера – не ілюзіоніст і не може створити ілюзію…

Я попросив Фредерік негайно перевернути Світлану горілиць і перевірити, чи тепла її рука. Ліва рука Світлани була розслабленою і ще теплою, права рука – стисненою в кулачок. Я попрохав Фредерік переконатися, чи є у Світлани пульс і дихання. Ще сподівався, що Світлана непритомна, таке вже не раз траплялося. Коли її били раніше, вона бувала непритомною по декілька годин, пульс майже не промацувався і дихання було дуже слабким. Декілька хвилин Фредерік від хвилювання не могла збагнути, чого я від неї хочу. Нарешті зрозуміла й відповіла заперечно. Зникла остання надія на те, що я помилився і що Світлана жива. Фредерік розвернула камеру, і я побачив Світлану, її обличчя, як вона лежить, зіщулившись від болю, як маленька дівчинка, стискаючи кулачки. Навіть в останню мить свого життя вона боролася. Я усвідомив, що Світлана справді мертва, і що її смерть настала, коли я почув у своїй голові «Світлана мертва»… Відразу почав працювати з нею, розуміючи, що її серце просто підірване зсередини. Намагався виростити нові тканини, але кров уже не рухалася по її судинах...

Коли вибухнуло від удару зброї серце, її кров під тиском із лівого шлуночка серця хлинула в перикардну сумку і швидко її заповнила, намертво стискаючи Світланине серце. І навіть якби мені й вдалося повністю заростити розрив серцевого м'яза, тиск крові, яка витекла, не дозволив би запустити серце знову. Вороги врахували навіть такі нюанси, знаючи, що раніше я рятував її від загибелі багато разів, і вони не хотіли, аби я зміг зробити це тепер. У такій ситуації необхідно було негайно відкачати кров, що стискає серце. Працюючи зі Світланою, я попросив Фредерік подзвонити в швидку, сподіваючись, що вони зможуть звільнити її серце від тиску крові. Фредерік пішла зустрічати біля воріт швидку допомогу, а я далі працював зі Світланою…

Швидка приїхала хвилин через п'ятнадцять… вони перевірили пульс, дихання і… нічого не робили, попри те, що тіло було теплим і не мало навіть ознак закляклості, які вже мали бути З медичного погляду вони мали рацію… річ у тому, що звільнити серце від тиску крові в такій ситуації – перша необхідність, але… це треба робити в перші декілька хвилин після того, як це сталося. Однак лікарі швидкої нічого не робили, через камеру скайпу я спостерігав за тим, що відбувалося, і працював далі, уже не розраховуючи на допомогу медиків. Дивився на Світланине тіло, що лежало ниць, воно було таким близьким, здавалося, досить простягнути руку, і торкнешся його, але… між нами були тисячі кілометрів... я дивився... і дивився на Світлану, і працював, попри все. Ще сподівався, що вдасться щось придумати. Але щоб зробити щось радикальне, мені потрібна була допомога Світлани, а Світлана в цій ситуації допомогти не могла. Радикальні заходи вимагають ювелірної роботи, щонайменший упущений нюанс загрожує катастрофічними наслідками в планетарному масштабі. У цю мить зі мною поруч не було нікого, хто зміг би замінити Світлану навіть тимчасово…

Один із лікарів швидкої допомоги помітив увімкнену камеру й обернув її вбік від Світлани. Перед тим, як це сталося, я спостерігав, як вони, десь хвилин через сорок після свого приїзду, зробили Світлані кардіограму, яка показала пряму лінію. Мені було трохи дивно, що вони це зробили не відразу, але… пряма лінія, найімовірніше, була їм потрібна для звіту. Коли камера почала показувати мені темний кут кімнати, я вимкнув скайп і працював, працював зі Світланою, уже не бачачи її. Звертався телепатично до наших спільних друзів, і на Мідгард-землі, і за її межами з проханням зробити щось, адже Світлана дорога й важлива не лише мені, якщо я не маю права повернути її, то вони це право мають!.. Я пропонував себе замість неї, якщо потрібно, аби хтось із нас помер… але чув у відповідь лише одне: «Ти маєш пройти через це…»

Ну чому я маю пройти через це? Хіба мало випробувань ми пережили разом зі Світланою, пройшовши через немислиме для більшості людей? Адже ми служили і служимо людям, істині, незважаючи на те, що нічого, окрім проблем і спроб нашого фізичного усунення, за свої добрі справи не отримували! Ми робили їх не заради слави чи винагород, про дуже багато вчинків заради інших люди так і не дізнаються! Ми діяли заради справедливості, бо не могли інакше, не могли пройти повз брехню й наклеп, чудово розуміючи, що після того, як зірвемо черговий план чорних, на нас рине шквал ударів – і з інших рівнів, і на фізичному.

Ми відмовилися від особистого щастя задля того, щоб зробити щасливими інших, інших, які навіть не підозрювали й не підозрюють, що ми зі Світланою робили й робитимемо далі, аби народжувалися на землі здорові й щасливі діти. Звісно, ще багато належить зробити, але… тепер Світлана вже не зможе бути поряд зі мною на фізичному рівні, я не зможу обійняти її за плечі, зазирнути в її чисті, променисті очі, вона не зможе залізти мені під пахву, як часто жартувала Світлана, особливо віднедавна: «хочу до тебе під пахву...». Вона, як пташеня, хотіла хоч на якийсь час сховатися від усіх підлостей і капостей під моєю пахвою, відчути себе захищеною…

Світлана розповідала, що коли на літні канікули взяла свого сина Роберта до Москви, він, почувши її розповіді про різні її чудеса, попросив щось йому продемонструвати. Вони тоді їхали в метро, і Роберт запитав: «…мамо, а ти можеш зупинити поїзд метро?» Світлана, із завзяттям маленького, трохи шкодливого дитяти, відповіла: «…спробуймо!..» і через хвилину поїзд зупинився, усе занурилося в темряву. Світлана сама злякалася такої реакції. Поїзд простояв на місці досить довго, доки не відновили подачу електрики. Це було вперше і востаннє, коли Світлана застосувала свої здібності, не подумавши про наслідки...

Кілька разів у неї спонтанно, самі собою виявлялися здібності. Особливо – після нашого з нею знайомства у квітні 1991 року. Коли я провів їй перебудову мозку і почав працювати з її хронічним менінгітом, поступово не лише зникали болі, а й мозок, звільнюючись від тривалого полону довколишнього гною, почав, як стиснута пружина, «розгортатися» й видавати на-гора всілякі несподіванки.

Звісно, Світлана все це описала б із властивою їй барвистістю очевидця, але я намагаюся передати все як я можу і як пам'ятаю, і мій опис ніколи не наблизиться до її сприйняття хоча б тому, що ми бачили й бачимо світ по-різному. Але, на жаль, вона сама вже не зможе написати про те, що і як відчувала, як зробила в першому томі «Дитинство» своєї книги «Одкровення»…

Після того, як її мозок почав очищатися від гною і від величезної гематоми в зоні тім’ячка, Світлана одного дня прийшла до мене на зустріч і звернулася по допомогу. Під час прогулянки її улюбленою вулицею Москви – Старим Арбатом у Світланиній голові несподівано заговорили всі люди, які йшли вулицею. Почалася справжнісінька какофонія чужих думок, які без дозволу вривалися в її свідомість… Вона спробувала якнайшвидше вибратися з цього натовпу і, зателефонувавши мені, приїхала. Я попрацював із нею і добився того, що вона могла тепер за власним бажанням приймати телепатичну інформацію.

Пізніше ми досить часто дивилися американський фільм «Сканери», і для Світлани був особливо зрозумілим і близьким сюжет стрічки, в якій головний герой на вокзалі несподівано чує голоси людей у своїй голові, і цих голосів ставало дедалі більше, доки через них людина не божеволіла. Світлана все це випробувала на собі, і її особливо дивувало, що режисер зміг передати практично все правильно. Це можливо лише в тому разі, якщо він мав джерело достовірної інформації. Більшість людей, які дивилися фільм, навіть не підозрювали, що події, передані в стрічці, є не чиєюсь фантазією, а чистісінькою правдою.

Звісно, в реальності в людини від дій сканера не вибухає голова, як качан капусти, у який вистрілили зарядом дробу, звісно, ні! Від дії сканера-вбивці в людини вибухають і лопають судини мозку, що спричинює інсульт і швидку смерть. Але череп людини залишається цілим і неушкодженим. У стрічці режисер знайшов вельми виразний спосіб показати загибель людини від розриву судин мозку, не змінивши в принципі суті того, що відбувається. Просто голова, що вибухає, – наочніше, ніж людина, яка, сіпнувшись на місці, падає як мертва. Адже камера не може показати, що ж насправді відбувається всередині черепної коробки…

У міру того, як я працював зі Світланою, її мозок, що його тривалий час пригнічували наслідки менінгіту у важкій формі, звільнявся від блоків, які стримували природні здібності Світлани й не давали їм розкритися на повну силу. Саме таке швидке звільнення від блоків зумовило лавинне сприйняття телепатичної інформації. Її мозок намагався самостійно прорватися крізь пелену наслідку хвороби, і коли отримав несподівану допомогу, рвонув уперед з усім накопиченим потенціалом. Шкода, що Світлана не зможе сама про все це розповісти…

Загалом, Світлана від найпершого дня нашого знайомства, як губка, вбирала інформацію, яку я їй давав. Ми засиджувалися до глибокої ночі за чаєм, а вона запитувала, запитувала, запитувала. Була в цю мить схожа на мандрівника в пустелі, який тривалий час провів без води і… ось, нарешті, вийшов до оазису з чистою і холодною водою... і, припавши до води, не в змозі був відірватися. Світлана не могла напитися з джерела знань, яким для неї виявився я. Спершу вона дуже дивувалася, чому про це ніде не говорять і не пишуть... не розуміла, чому відповіді на запитання, які її хвилювали з дитинства, існують, а знайти їх ніде не можна, лише в особистій бесіді зі мною?!

Розповідала, скільки різних книжок прочитала, зі скількома людьми зіткнулася на своїй життєвій дорозі в пошуках відповідей на запитання, і ось, лише завдяки випадковій зустрічі в готелі «Київський» із журналісткою з Донецька на ім'я Валентина, зустрілася зі мною… А потім, пізно вночі, коли вже не ходили електрички, я сідав за кермо свого Мерседеса і практично порожньою Москвою відвозив Світлану до її готелю. Тоді я жив на квартирі своєї тітки по материнській лінії в Бутово і, вируливши на Варшавське шосе на великій швидкості, з вітерцем доставляв Світлану...

І так повторювалося майже щодня, до моєї першої поїздки до Архангельська, наприкінці червня – на початку липня 1991 року... Світлана дуже хотіла поїхати зі мною до Архангельська, але не наважилася попросити про це, а мені було незручно їй запропонувати, бо не хотів, щоб вона неправильно мене зрозуміла... Це було перше наше розставання після того, як ми зустрілися. Про те, що вона хотіла б поїхати зі мною, я дізнався, коли після повернення розказував, що і як відбувалося на моїх перших гастролях в Архангельську.

Я розповідав Світлані, як від виступу до виступу створював оптимальний варіант взаємодії з усіма категоріями глядачів – від простих роззяв до людей, які прийшли на виступи, аби дізнатися щось нове, зрозуміти те, що відбувалося…

На жаль, на мої прохання ніхто не відповів. Фразу «ти маєш через це пройти» розум сприймав, а серце – не хотіло. Коли така ситуація траплялася з іншими, я сам ухвалював рішення про відновлення людини, однак лише тих, хто мав ключове значення для Мідгард-землі, і не тільки для неї. Інших загиблих соратників, хай як боляче було, не мав права відновлювати, оскільки не можна на свій розсуд і з власного бажання повертати людям життя. Бо тоді практично всі, хто втратив близьку й дорогу людину, мали б цілковите моральне право вимагати, аби повернули життя їхнім чоловікові, дружині, дитині, матері, батькові, брату, сестрі, другові. І мали б рацію – адже вони любили тих, які пішли, по-своєму не менше, ніж я чи хтось інший. І я не мав би жодного права відмовити їм! Думаю, не потрібно пояснювати, які наслідки це спричинило б! Саме тому, коли мені не вдалося повернути Світлані життя відразу після вбивства, я звернувся до своїх друзів, аби вони вирішили, адже не міг бути впевненим у своєму неупередженому ставленні до того, що трапилося в цій ситуації. І це зрозуміло! Усе ж глибоко в душі я сподівався, що мої друзі ухвалять позитивне рішення, яке наповнило б мене безмежною радістю, але… почув у відповідь лише таке: «…ти маєш пройти через це…»! Моя сутність бунтувала проти цього, я не міг і не можу збагнути причину такого рішення, адже те, що робила і, найголовніше, чого ще не зробила Світлана, потрібне не тільки мені! Усе це потрібно людям, аби вони встали з колін і відчули себе людьми, а не бидлом, як їх позаочі, а деколи і в очі, називають паразити!

Те, що Світлана робила й чого ще не встигла реалізувати, потрібно Росії, яку вона любила безмежно! Світлана потрібна, щоб відновити правду про Велике минуле, правду про народ, який дав багатьом настільки багато, що не вистачить часу й місця перерахувати навіть найважливіші діяння. Про народ, який впродовж останньої тисячі років посилено намагаються знищити фізично, знищити Велике Минуле, Велику Культуру, Велику Мову і його Велику Душу, яку досі не можуть зрозуміти інші! Це не означає, що я пишу ці рядки, помиляючись, створюючи ілюзію того, чого ніколи не було й нема, як скажуть деякі, і всі з них чомусь – із середовища паразитів!

Чудово знаю, що й серед російського народу достатньо зрадників, негідників і покидьків! Але таких людей – відносна меншість. І їх було б значно менше, якби ще молоді, незрілі душі не розтлівав упродовж останньої тисячі років світогляд паразитів. У своїй першій книзі, яка є й… останньою, Світлана розповіла людям уже чимало правди, правди, яку ретельно приховували від них паразити, щоб зберегти владу, яку вони захопили незаконно, через обман, зради, лжесвідчення і т.д і т.п. Завдяки своєму дару, який багато хто намагався занапастити (але марно), Світлана показала людям РЕАЛЬНЕ ЖИТТЯ, КОХАННЯ І ВІРНІСТЬ ОБОВ’ЯЗКУ РАДОМИРА І МАГДАЛИНИ! Навіть імена в них які!

Російська людина знайде в них чимало інформації, якщо трохи замислиться й спробує заглибитися в суть слів. Однак російського минулого, культури, російської мови нас вчать усі, кому не ліньки, – німці, юдеї, грузини – але не ми самі. А ми, корінний народ своєї країни, своєї землі, густо политої кров'ю наших предків, як раби, усе це покірно приймаємо. Нам докоряють, що сміємо називати себе росіянами, русами! Мову настільки перекрутили «правилами», що не розуміємо сенсу слів рідної мови! Наші слова повертають нам спотвореними, і не можемо збагнути їхнього значення. Ісус Христос із Назарета – під таким ім'ям усі знають Радомира, не підозрюючи навіть, що ні одне, ні інше не мають до нього жодного стосунку.

Христос новогрецькою означає «месія». Це навіть не ім'я! А сам він – не з Назарета, а народжений НА ЗОРІ! Для носія будь-якої іншої мови слово На-заре-(т) нічого не скаже, тільки для руса ці два слова, злиті в одне, гранично зрозумілі, набувають цілком конкретного значення. Треба лише вслухатися в рідну мову, спробувати осмислити слова, які промовляємо бездумно. Але мільйони русів не задумалися, не звернули уваги, а зробила це Світлана! Вона звернула! Світлана відкрила й справжнє ім'я цієї людини – Радомир – Радість Миру! Російське, слов'янське ім'я, саме тому його так старанно «забули»! З Марією Магдалиною вчинили інакше, її саму перетворили на повію, хоча вона ніколи нею не була, а була вірною дружиною і сподвижником Радомира.

А її ім'я, точніше прізвисько, не рухали, бо, найімовірніше, не розуміли його значення або вважали, що люди самі ніколи нічого не зрозуміють! І справді, людям інших національностей слово «Магдалина» ні про що не говорить. Мало які імена, прізвища, прізвиська бувають у людей! Тільки для руса це слово може ожити, і то лише тоді, коли рус почне замислюватися над сенсом і значенням рідних слів. Більшість русів слово «Магдалина» не сприймали як рідне, опинившись у полоні псевдорелігії, яку нам нав'язали тисяча років тому. А даремно! Хоча б іноді варто скидати зі своїх очей чужорідний дурман і тоді… чуже слово Магдалина перетвориться на зрозумілі навіть малому дитяті слова МАГ-ДОЛИНИ(А)!

Маг із долини, інакше кажучи, Марія Магдалина родом із Долини Магів, яка й нині є на півдні Франції, куди Світлана їздила два останні літа, лазила серед скель розвалинами фортець катарів або альбігойців, спускалася в карстові печери, у яких рятувалися останні послідовники реального вчення Радомира, яке зберегла й донесла до людей його люба дружина і соратник Марія Магдалина. Світлана проходила в темноті цими печерами, освітлюючи дорогу ліхтариком, ризикуючи провалитися в тріщини кілометрової глибини, які раз у раз розривали вузьку стежину.

Вона побувала на місці, де поховано і саму Марію Магдалину, і їх молодшу з Радомиром доньку, яку вбив разом із матір'ю безжальний убивця, в якого рука не здригнулася вбити беззахисну дитину, на очах якої він спершу вбив її матір. Про все це й написала Світлана у своїй чудовій книзі, а скільки вона ще не встигла розповісти людям?! Усе це й багато іншого створила Світлана.

Коли ще в суботу, 13-го, я повідомив кількох друзів про те, що сталося, в неділю мені передзвонювали й казали, що зі Світланою все гаразд, що вона жива й не варто нервувати. Звісно, я розумію, що люди, які все це казали, щиро бажали допомогти, у них були якнайкращі спонуки, але я відчував гірку досаду на те, що вони, упевнені у своїй правоті, насправді від неї далекі. Я робив усе, що міг, але у зв’язку із окресленими вище причинами не міг запустити її серце – його стискала кров, яка заповнила перикардну сумку. Потрібно було дуже мало: щоб хтось вивільнив її серце від тиску крові. Але цього ніхто не зробив. Неможливість виконати просту процедуру – механічно відкачати кров із перикарда – спричинила непоправне – мені не вдалося повернути Світлану!

Саме точність і об'єктивність інформації, яку отримувала Світлана, відрізняли її практично від усіх решти ясновидиць, екстрасенсів, які, в кращому разі, бачать і чують те, що їм хочеться бачити й чути! Як я хотів би, щоб з’ясувалося, що ці люди мали рацію! Що Світлана справді жива, але… навіть коли вже не міг її бачити, я розумів, що її тіло неживе. Відчував нестерпний біль, але це була ПРАВДА, а не солодка брехня!..

Невже наші друзі не відновили Світлану, щоб провести мене через найважчий для мене тест: відмовлюся я чи ні від справи свого життя, від справи, якій і Світлана посвятила своє життя, – боротьбі з паразитами різних мастей і рівнів, і на Мідгард-землі, і далеко за її межами?!

Якби тепер чорні запропонували мені повернути Світлані життя, якщо я відмовлюся від того, чому ми посвятили свої життя, я, попри те, що найбільше на світі хотів би бачити її живою, чути її чудовий голос, милуватися її бездонними очами й усмішкою, від якої відразу теплішало й світлішало на душі, неначе з-за хмари визирнуло Сонечко, відмовився б, хоч у цю мить моє серце обливалося б кров'ю. Навіть заради того, аби знову побачити її поряд зі собою, я не зміг би й ніколи не зможу зрадити те, чому посвятив своє життя й за що Світлана віддала життя, точніше, у неї його підло відібрали. Це не красиві слова – це моя життєва позиція. І мені все одно, що хтось про це скаже, усе одно, які аргументи мені наводитимуть із цього приводу…

Уночі з суботи на неділю я не міг спати. Душа боліла нестерпно, я сів за комп'ютер і почав писати рядки, присвячені Світлані. Коли закінчив останню стрічку, душа й далі боліла так само. Про сон не могло бути й мови, і я почав писати післямову до Світланиної книги, аби люди більше дізналися про те, якою була і є Світлана, і аж уранці впав на короткий час у забуття, аби невдовзі знову виринути з нього у свій біль…

У неділю звернувся до друзів, аби знайти можливість швидко отримати візу до Франції. І, попри вихідний, люди відгукнулися. Загалом, щоб завдати останній удар, вороги вибрали найбільш слушний час. З середи до свого вбивства Світлана перебувала в Замку зовсім сама. Річ у тому, що 11 – 14 листопада у Франції були якісь свята, і наша покоївка Фредерік із сім'єю відвідувала рідних, тому з другої половини вівторка Світлана була сама з нашими собаками – Рамзесом і Корі. Отже, ці покидьки вибрали час, коли з нею нікого поруч не було.

Дещо раніше, наприкінці вересня, її «найкраща подруга» Емма зрадила її, залишивши Світлану без можливості вільного пересування і зв'язку з навколишнім світом, оскільки Емма працювала для Світлани як секретар-перекладач. Світлана розповідала, що в суботу вони розійшлися цілком нормально, я навіть прослухав повідомлення Емми на автовідповідачі, у якому вона цілком нормальним голосом бажала їй приємних вихідних і підтверджувала, що буде в Замку, як вони й домовлялися. А в понеділок уранці приїхала вже накрученою. На просте запитання, чому не ввімкнула свого мобільного телефону в неділю, як просила зробити Світлана, щоб можна було з нею сконтактуватися в разі крайньої потреби, Емма відповіла різко і грубо, обернулася і пішла. Навздогін Світлана сказала, аби Емма подумала про свою поведінку і згодом подзвонила…

Світлана не дочекалася від «подруги» дзвінка, зате через якийсь час одержала від неї офіційний лист, у якому Емма звинувачувала Світлану в спричиненні стресу, внаслідок чого в неї виникла депресія, і лист із повідомленням про те, що викликає її до суду, який уже призначили на 19 листопада! Усе оформили в найгіршому для Світлани вигляді. Емма хотіла звинуватити Світлану в доведенні працівника до стану депресії… Але коли я прослухав на автовідповідачі останнє повідомлення Емми для Світлани, у її голосі та інтонаціях не лише не було депресивних ноток, а радше навпаки, голос звучав радісно і задоволено. Що ж таке могло трапитися в неділю, якщо врахувати, що Світлана не обмовилася з нею навіть словом?!

А якщо Світлана не говорила зі своєю «найкращою подругою», то хто ж «обмовився» з нею слівцем і що таке сказав, а цілком можливо, і запропонував, що в понеділок уранці Емма як з ланцюга зірвалася й почала чинити неймовірні речі? Для Світлани це був сильний удар, такої зради від Емми вона не чекала! У ці дні Світлана казала мені, що два роки тому один із наших садівників почав брудну гру і звинуватив Світлану, що вона спричинила йому стрес і в нього виникла депресія, тому хотів, аби Світлана довічно виплачувала йому пенсію в обсязі зарплати, а після його смерті – дружині і дітям! Абсурд цілковитий, але у Франції вельми дивні, на мій погляд, закони. Він навіть надав довідку від лікаря.

Лише за наполяганням свого хорошого знайомого Жерара Шартьє Світлана найняла адвоката, який запросив Тері на перевірку діагнозу в експерта, і той швидко з’ясував, що цей чоловік симулює! Однак Світлана навіть тоді не подавала на нього до суду за наклеп і спробу прокрутити аферу. Пошкодувала його дітей, адже вона стовідсотково виграла б цю справу про шахрайство, і тоді Тері, замість здобутого обманом життя в достатку, втратив би все, і його сім'я опинилася б на вулиці. Світлана не змогла на таке погодитися, а він спокійно вдався до очевидного обману. Тільки от чи він сам вигадав таке, чи хтось порадив йому це зробити, а можливо, ще й грошей дав?!

Потім трапився ще один аналогічний випадок, але зі ще важчими наслідками, і виринув він «чомусь» практично відразу після провалу плану з Тері. Вдалося викрити ще одного пройдисвіта на ім'я Джордж, який ще й належав до старовинного аристократичного польського роду, але в якого аристократизму виявилося менше, ніж у двірника.

Емма обурювалася непорядністю цих людей, казала Світлані: як загалом можна так відповідати на добро, яке зробила для них Світлана.

І от коли Джордж пролетів зі своєю аферою, «як фанера над Парижем», в аналогічне «плавання» вийшла обурена такою непорядною поведінкою Емма! Я докладно не розписуватиму афери Джорджа, але в ній було все – від неодноразової підробки Світланиного підпису до фінансових махінацій.

Емма, яку Світлана вважала близькою подругою, завдала їй найбільш зрадницького удару, і сталося це на початку жовтня цього року, коли невдала афера Джорджа була вже в минулому. Відразу спадає на думку висновок: чи випадково, що кожна нова підлота з’являлася лише після того, як попередня зазнавала фіаско?! Відповідь видається однозначною: хтось скеровував цих людей!

Звісно, ляльководи використовували слабкості цих осіб, їхні жадібність, боягузтво, фальшивість. Але вони діяли з року в рік, безперервно створюючи мені й Світлані проблеми, які нам, хочеш не хочеш, доводилося розв’язувати. Цькувати нас на всіх рівнях почали не вчора і навіть не рік тому, а ще в Радянському Союзі 1989 року. Спершу тільки мене, потім нас обох. Особливо посилилося цькування після мого повернення до Росії, коли мені вдалося, попри всі перепони, повернутися на Батьківщину. До того нам не давали побачитися протягом ТРЬОХ РОКІВ! Світлана жила у Франції, я – у Сан-Франциско. Світлана отримувала в імміграційній службі США дозвіл на в'їзд у США, оскільки мала право перебувати на території цієї країни доти, доки я мав право працювати в США. І коли під час її останнього перебування, 2003 року, в неї закінчився дозвіл на в’їзд у США і вона пішла отримувати новий, їй відмовили, аргументуючи тим, що мій статус уже анульовано, хоча це було не так. Я про це ще напишу в автобіографії, коли дійду до того часу, і мені не завадять дописати її, як завадили Світлані.

Світлана не могла чекати в невизначеності й вилетіла до Франції, не маючи на руках документа, що дозволяє повернутися в цю країну. Вона була дуже засмучена й боялася, що нам не дадуть побачитися. Прилетівши до Франції, Світлана пішла в американське посольство, аби отримати візу. Спершу все йшло начебто добре, вона навіть оплатила багаторазову візу на три роки, але… на цьому її радість завершилася. Коли вона підійшла до віконця, щоб одержати візу, їй сказали, що, на жаль, не можуть видати візу, оскільки вона має статус у зв’язку з моїми робочими справами… Ми відразу згадали радянські часи, коли людина, щоб прописатися в іншому місці, мала надати довідку з роботи, а щоб влаштуватися на роботу, потрібна була довідка з місця проживання! Так і в цій ситуації: в Америці імміграційні власті відмовилися видати новий дозвіл на в'їзд до країни, бо мій статус анульовано, а в посольстві США в Парижі Світлані сказали, що їй не можуть видати візу, оскільки в мене, а значить і в неї, є статус!

І почалися довгі три роки нашого зі Світланою спілкування телефоном. Ми й раніше часто спілкувалися телефоном, коли вона для вирішення своїх дизайнерських справ перебувала спершу в Беверлі Хіллс (Beverly Hills) у Каліфорнії, потім у Парижі, а тоді в нашому Замку. Однак попри телефонне спілкування, ми дуже часто бачилися, особливо коли Світлана починала свою дизайнерську діяльність у Лос-Анджелесі.

З осені 2003 року ми зі Світланою могли спілкуватися ТІЛЬКИ телефоном. Світлана дуже хвилювалася, що нам ніколи не дадуть побачитися, ми обоє чудово розуміли, що нас намагаються розлучити. Але, незважаючи на розлуку, ми не тільки стали ближчими одне одному, а й далі разом працювали, наперекір паразитам. Наша зустріч відбулася аж через три довгі роки, коли я нарешті отримав новий паспорт і повернувся до Росії. Завдяки допомозі друзів Світлана швидко отримала російську візу, і я, відлітаючи з Сан-Франциско, узяв квиток через Париж, а для Світлани – квиток з Парижа до Москви поряд із собою. І от коли я прилетів до Парижа і перейшов зі сектора, в який прилетів літак із Сан-Франциско, у сектор, з якого вилітав літак на Москву, побачив схвильовану Світлану, яка, помітивши мене здалеку, завмерла на мить і потім, розкинувши руки, як маленька дівчинка, побігла назустріч…

У понеділок уранці, 15 листопада, з'ясувалося: щоб екстрено одержати візу, потрібне свідоцтво про смерть. Я сконтактувався з Фредерік і попросив її взяти таке свідоцтво, але вона повідомила, що, згідно з французькими законами, свідоцтво про смерть видають лише після розтину, який призначено на вівторок, 16 листопада. Я розповів про це друзям, які допомагали з візою, і мені сказали, щоб я надав хоча б телеграму. Знову подзвонив Фредерік, і вона поїхала на пошту, де їй знову сказали, що завірену телеграму про смерть без свідоцтва про смерть відправити на можуть. Одне слово, аж у другій половині понеділка Фредерік надіслала телеграму з повідомленням про те, що Світлана мертва… З цією телеграмою у французькому посольстві погодилися видати візу мені й моєму другові Олександру Фадєєву, який запропонував поїхати разом, аби допомогти в такий важкий для мене час, за що я йому дуже вдячний. Питання з візою принципово вирішили, але отримати її можна було у вівторок, 16 листопада. Олександр уранці пішов у французьке посольство й отримав багаторазові візи, які нам видали на півроку.

Коли вирішили ситуацію з візами, ще в понеділок Олександр запитав мене, на котру годину і день брати квитки. Він був постійно на зв'язку зі своїми знайомими з туристичного агентства, і мені потрібно було ухвалити рішення. Вилітати проти ночі у вівторок я не бачив сенсу, тому вирішив вилетіти рано-вранці в середу, 17 листопада. Виїжджали з дому півчетвертої ранку, тому у вівторок я теж не спав, хоча й намагався. І от ми їдемо в аеропорт… Реєстрацію й кордон пройшли дуже швидко й чекали посадку на літак. Вилетіли вчасно, але впродовж польоту нам з Олександром не вдалося розслабитися бодай на хвилину. У нас обох ріст під два метри, а в мене ще й габарити «дюймовочки», тому коли опинилися в дуже вузьких навіть для людей середнього зросту кріслах економ-класу, не мали де розмістити ноги. І чотири години польоту були для нас своєрідними тортурами – ми майже не могли поворухнутися в цих кріслах. Але це було не настільки важливим, я був радий, якщо можна так сказати в цій ситуації, що лечу до Франції і зможу побачити свою Світлану…

Щоразу, пригадуючи нашу зустріч після трирічної перерви в паризькому аеропорту Де Голя, бачу сяючу Світлану з розпростертими руками, яка побігла мені назустріч… Такі моменти назавжди вкарбовуються в пам'ять і оживають щоразу, коли про них подумаєш. Ця зустріч в аеропорту, зі згоди долі й ворогів, стала ОСТАННЬОЮ нашою зустріччю, ОСТАННЬОЮ радістю, тому що в нас була й ОСТАННЯ розлука! Розлука, коли я востаннє бачив Світлану, як і будь-яка інша наша розлука, завжди були для мене сумними, серце охоплювала глибока печаль, оскільки в умовах, у яких ми перебували, не мали певності, що буде нова зустріч… Але я ніколи навіть подумати не міг, що востаннє бачу Світлану на власні очі, востаннє її обіймаю і вже ніколи не побачу її живою. Вважав, що, найімовірніше, саме я загину від рук ворогів, оскільки майже завжди серйозно вороги земні били спершу мене, а потім Світлану. А вороги «тамтешні» практично завжди били нас одночасно, і мені доводилося знаходити ключ до чергової капості на власному досвіді, а потім звільняти Світлану. Це траплялося досить часто, особливо в останні чотири роки, після мого повернення до Росії. Раніше нас теж били, і сильно, але… після мого повернення до Росії паразити просто оскаженіли. В автобіографії я ще напишу про те, до яких прийомів вдавалися власті США, аби не випустити мене з країни, але про це іншим разом… І били вони нас так, що без розв’язання чергової проблеми й відновлення пошкоджень про спільну роботу не могло бути й мови, насамперед тому, що я не хотів, аби Світлана працювала до виснаження, а це неминуче, якщо працювати за умов серйозних пошкоджень. Били не тільки з інших рівнів, організовували й замахи на суто земному рівні. Торік, коли Світлана вперше поїхала в Окситанію для своїх досліджень, пов'язаних із Марією Магдалиною і катарами, друзі мене прямо попереджували, що і на неї, і на мене триває активне полювання. Я підсилив захист Світлани, і тоді все обійшлося, хоча організувати «нещасний» випадок у печерах, у яких повно глибоких тріщин і прірв, нескладно. Практично щоразу, коли Світлана покидала Замок, я ставив захист, аби «випадково» якась вантажівка не виїхала на зустрічну смугу і таке інше. Хочу відразу попередити, що про замахи, які готували спецслужби різних країн, мене повідомляли й попереджували соратники з цих спецслужб. Отже, у провокаторів не буде змоги заверещати, що я сам вигадую міфічні замахи на себе і свою дружину, а потім сам їх «героїчно» долаю!

Загалом, вельми дивна логіка в цих провокаторів і «правдошукачів»! Коли я описував численні спроби усунути спершу мене, а потім Світлану, вони з піною на вустах кричали, що я набиваю собі ціну, піарю себе, створюю образ героя і так далі. А коли ворогам усе-таки вдалося підло дотягнутися своїми брудними лапами до Світлани, відразу заволали: то що, він НАВІТЬ свою дружину не може захистити?! Ці паразити з будь-якої ситуації викрутяться! І кричать про це, попри те, що я писав і багато разів казав, що для створення захисту мені необхідно знати, від якої зброї його створювати!

Я не майстер вигадувати засоби знищення, мій мозок не працює в цьому керунку, але… якщо я зіткнувся з чимось, то знайти варіант протистояння зброї вдавалося завжди, як вдалося створити антизброю й проти інфразвукової зброї, яку вважали абсолютною зброєю і проти якої не було захисту, вона проникала скрізь, крізь повітря, землю, воду, товсті свинцеві плити. Єдине місце, де від неї можна було б сховатися, – космічний простір, і то, якщо вимкнути всі засоби зв'язку! Тепер захист проти цієї зброї є, і цей захист уже врятував життя декільком людям, але Світлана заплатила своїм життям, аби це стало можливим. Вона, навіть загинувши, далі рятує життя іншим!

До речі, з приводу захисту! Багатьом учасникам руху я створив захист на простих носіях, на зразок перснів, кулонів, брелоків для ключів. Одна-єдина умова дії цього захисту – наявність цих предметів у людини в моменти небезпеки. І мені не раз розповідали, що, потрапивши в серйозні аварії, вони й усі, хто був поруч, не отримували й подряпин, навіть під час лобового зіткнення автомобілів! На жаль, мій захист не поширювався на людей в інших машинах, які ставали учасниками цих аварій, і люди в них гинули… Один чоловік розповідав, що одного разу під час лобового зіткнення машин за кермом сидів не він, який має мій захист, а його син, і в машині була ще одна людина і собака, і… ні в кого, навіть у собаки, не було й подряпини! А скільки ще випадків, коли мій захист працює, але немає візуального підтвердження. Кілька разів мені довелося створювати для людей новий захисний прилад, оскільки навіть камені, приймаючи на себе удар, розколювалися на частини, хоча ніхто й нічим по них не бив і, що найцікавіше, камені розколото ідеально рівно, і сам полірований камінь не зазнавав ушкоджень, його тільки розколото на дві частини…

Багато читачів уже встигли познайомитися зі Світланою, прочитавши розділи її книги, але вона не встигла написати ще дуже багато зі свого життя. Вона не надто багато говорила про себе, завжди була дуже скромною, я б навіть сказав, – занадто скромною. Ніколи не вважала чимось особливим і важливим усе те, що робила сама. А насправді все було з точністю до навпаки. Інколи ми заторкували в бесіді ту чи іншу тему, і вона, захоплюючись, розповідала деякі дуже цікаві факти зі свого життя… Шкода, що вона це робила не так часто. Про чимало подій із її життя я довідався, читаючи розділи її книги, вона не бачила сенсу розповідати мені все це. Звісно, одна з причин цього – наша зайнятість, вільного часу практично не було. І Світлана не вважала за доцільне говорити про якісь свої дитячі враження, коли йдеться про розв’язування справ планетарного масштабу і не тільки. Їй здавалося, що її власні справи не варті уваги. Проте деякі свої спогади вона все-таки розповіла мені.

Серед тем наших обговорень було й питання про мови, їхнє походження. Світлана захопилася й розповіла історію з дитинства. Як уже багатьом відомо, вона народилася в Литві, у невеликому містечку Алітус. Коли настав час, пішла в школу і там вивчала, як і всі школярі Литви, литовську мову. Вчитель литовської мови почав свої уроки з того, що казав дітям про те, яка велика й могутня литовська мова, про її древність і так далі. Послухавши його, Світлана підняла руку й задала запитання, яке просто збило вчителя з пантелику! А запитала вона таке: якщо литовська мова така древня і велика, чому немає жодної книги чи документа раніше п'ятнадцятого століття (якщо мене не зраджує пам'ять)?! Учитель просто не мав що відповісти, і він її за це сильно незлюбив, хоча в Світлани все одно з його предмета були відмінні оцінки...

Питання Світлани не є надто дивним для дівчинки, якщо врахувати, що вона багато читала ще з дошкільного віку і, звісно, була значно розвиненішою й освіченішою, ніж її однокласники. Але… у цьому є ще кілька аспектів, яких або не знав, або не хотів зачіпати вчитель литовської мови. По-перше, литовці належать до родів Свято Русів, тобто вони самі руси й слов'яни. По-друге, литовці – залишки колись потужного племені західних русів – лютичів, основну масу яких знищили німці в VII – IX ст. н.е. Нагадаю, що через обман і зраду німці майже цілковито знищили два потужні племінні союзи західних русів – венедів і лютичів! Землі яких потім німці й захопили.

Цікаво те, що в сучасній із(с)ТОРії навіть згадують версію походження назви Литви від слова ЛЮТИЙ, але не пов’язують із тим, що існував потужний племінний союз західних русів – лютичів! Хтось дуже старанно приховує сліди про цю сумну трагедію геноциду західних русів. Окрім цього, у тій самій «версії» подій минулого подають інформацію про те, що після «монголо-татарської» навали литовські князі об'єднали багато російських земель Київської Русі, і в цій версії зазначено, що «дикі» литовці перейняли в русів Київської Русі культуру і мову. Інакше кажучи, за часів створення Великого Литовського князівства литовці говорили російською мовою або, як мінімум, її діалектом! І це ще не все!

Литовці, а точніше – лютичі – найдовше серед усіх зберегли ведичні традиції і лише в XIII – XIV століттях їх християнізували і вони почали сповідувати католицизм! Саме відтоді мови дедалі більше віддаляються одна від одної. Аналогічне сталося й зі шведами, і не лише з ними, а з усіма племенами, яких германізували. І якщо врахувати все подане вище, стає гранично зрозуміло, чому вчитель литовської мови не зміг відповісти на просте, здавалося б, запитання своєї допитливої учениці...

Ми з Олександром без проблем пройшли кордон, утім, як і всі інші. Вилітали до Франції, не орендувавши попередньо автомобіля, оскільки за добу до відльоту забронювати машину не було жодної можливості. Тому, прилетівши до Парижа, пішли в прокат, сподіваючись узяти авто на місці. Прочекавши в черзі в компанії прокату, з'ясували, що автомобіль можна отримати лише за попереднім замовленням. Це трохи нас засмутило, але я запитав у клерка компанії, чи можна десь узяти машину без попереднього замовлення? Дівчина порадила звернутися в компанію «Hertz», що ми й зробили. Нам пощастило не тільки тому, що в цій компанії можна було взяти на прокат авто без попереднього замовлення, а й що в них були машини великих габаритів. Я вибрав «Мерседес-Бенс», який виявився сріблястого кольору й практично новим. Оформивши документи, ми готові були рухатися, але... виникла проблема. Навігатор – французькою мовою, і нам не вдалося відразу ввести нові відомості. За кермо сів Олександр, і ми вирушили в дорогу, розраховуючи, що побачимо показники на трасі, але... показників, які могли б допомогти нам зорієнтуватися, не траплялося. Покружлявши хвилин 30-40 у пошуках потрібного виїзду в напрямі міста Тура, вирішили зупинитися й трохи з’ясувати ситуацію. Добре, що в нас був свій навігатор російською мовою. Знадобилося декілька хвилин, аби наш навігатор під’єднався до французької навігаційної системи, і нарешті Олександр, увівши адресу нашого Замку, отримав бажане – навігатор запрацював! З цієї миті все йшло в потрібному руслі. І потягнулися кілометри дороги. Я влаштувався зручніше на своєму сидінні й періодично вимикався, чому неабиякою мірою сприяла монотонність дороги і те, що я впродовж тривалого часу нормально не спав. Приблизно за годину в нас виникла ситуація. Олександр теж вимкнувся на декілька секунд, адже він також не спав нормально кілька ночей.

Декілька секунд ми обоє в машині були «відключені». Коли вимкнувся й Олександр, спрацював мій захист. Я миттєво прокинувся і голосом розбудив Олександра. Це сталося найостаннішої миті, коли машина на швидкості 130 км/год. уже мчала на бетонний захист траси. Олександр прокинувся миттєво і зреагував також миттєво – авто лише торкнулося колесами бетонного захисту. Через якийсь час Олександр зупинив машину й оглянув її – на диво, усе обійшлося, не було навіть подряпин, не кажучи про щось серйозніше. Якби цього не сталося, машина, ударившись об бетонний захист траси, найімовірніше, перекинулася б, з усіма відповідними наслідками на швидкості 130 км/год. на досить жвавій трасі.

Але мій захист і Олександр спрацювали добре, тому паразитам не вдалося порадіти й поховати і Світлану, і мене одночасно. На цьому наші дорожні пригоди закінчилися. У Франції багато доріг платні: в'їжджаєш на трасу – отримуєш квиток. З'їжджаєш – платиш за цим квитком! Плата відносно невелика, але... Завдяки навігатору ми приїхали просто до воріт Замку. Я подзвонив Фредерік, і через десять хвилин вона з'явилася й повідомила, що Замок повністю опечатаний жандармерією і що немає можливості пройти навіть на кухню, яку раніше не було опечатано. Уже вечоріло, і на пропозицію Фредерік оглянути свої володіння майже в цілковитій темряві я відмовився. Узяв у неї адресу готелю, в якому вона забронювала для нас із Олександром номери. Олександр увів цю адресу в навігатор, і ми вирушили до готелю, у невеликому містечку Шинон (Сhinon), за одинадцять кілометрів від Замку. Ми швидко знайшли місце розташування готелю, але на сам готель натрапили не відразу, хоча кілька разів проходили повз нього. Так чи інакше, поблукавши трохи, ми його знайшли, і кожен поселився у своєму номері. Знайшли ще відкритий ресторанчик і перекусили. Фредерік розповіла мені, що завтра, 18 листопада, слідчий із жандармерії чекає мене о 10-й ранку. Де жандармерія, ми з Олександром уже встигли з'ясувати, шукаючи готель.

Перекусивши в ресторані, ми пішли в готель, аби «простягнути свої ноги», наразі в прямому значення слова. Після такої подорожі ноги судомило і в мене, і в Олександра, як з'ясувалося наступного ранку. Все-таки те, що нам довелося сидіти, практично не маючи можливості поворухнутися, спершу впродовж декількох годин у літаку, а потім ще декілька годин у машині, дало про себе знати. Як з’ясувалося, на людей двометрового зросту і вище ніхто не розраховує. Авіаперевізників загалом не цікавить, де люди такого зросту розміщуватимуть ноги, втиснувшись у вузькі крісла авіасалону, але це так, невеликий ліричний відступ…

О 10-й годині ранку в четвер, 18 листопада, ми прийшли в жандармерію. Я назвав ім'я й повідомив, що мені призначено на цей час. Звісно, я говорив англійською. Французи дуже не люблять англійців і прагнуть не спілкуватися англійською без крайньої на те потреби, навіть якщо й вільно володіють цією мовою. До десятої години з'явилася перекладачка з російської на французьку, і почалася бесіда-допит. Слідчий-жандарм відразу заявив, що ця справа на прямому контролі прокурора республіки, тоді попросив Олександра почекати ззовні. Олександр повернувся в готель і попросив мене подзвонити, коли допит закінчиться. Перше, що запитав слідчий, яким чином я дізнався, що моя дружина мертва. Його здивувало, що я подзвонив нашій покоївці і попросив її перевірити, чи все гаразд зі Світланою. Коли Фредерік знайшла Світлану, її тіло було ще теплим. Теплим тіло було й тоді, коли в Замок приїхали жандарми, а це не раніше, ніж через дві години після її смерті. Про це мені сказав сам слідчий. Оскільки я намагався повернути Світлану до життя (на жаль, марно, у зв’язку з зазначеними вище причинами), в клітинах її тіла ще досить довго жевріло життя, але… тиск крові на серці Світлани не давав мені змоги його запустити. Я не розповідав йому всього, тільки сказав, що відчув щось недобре, тому подзвонив Фредерік... 

Тоді почалася бесіда-допит, яка тривала загалом сім із половиною годин! Звісно, бесіду збільшив у часі той факт, що спілкуватися доводилося через перекладача, однак сім із половиною годин є сімома з половиною годинами. Багато питань було про час, коли Світлана працювала дизайнером високої моди.

Мало хто знав, що Світлану прийняли до так званого Синдикату високої моди, в якому вона була єдиною представницею з країн колишнього Радянського Союзу! Її номінували на звання найкращого дизайнера двадцятого століття, що створило їй чимало ворогів у світі високої моди, насамперед тому, що вона була незалежна, а це багатьом не подобалося. Про це я ще напишу в автобіографії. Саме це зумовило дружний бойкот на її адресу, передусім з боку господарів Будинків високої моди, оскільки її творчість могла спричинити їм величезні збитки. Адже більшість дизайнерів «високої» моди не може створити нічого нового, а лише копіює те, що люди вже встигли забути, кажучи, що на цю «творчість» їх «надихнув», скажімо, Крістіан Діор, якому, до речі, продавав свої ескізи дизайнер, відомий під ім'ям Ерте, хоча в нього було й справжнє прізвище. Ерте – псевдонім російського художника Романа Петровича Тиртова, дворянського походження. Але це окрема історія. До речі, Світлана хотіла написати книгу про «високу моду», зі своїм баченням цього світу, який далекий від глянцевого образу, який йому створили.

Я казав слідчому й про те, що Світлана працювала над книгами про катарів і справжніх тамплієрів, про Велике минуле, зокрема Франції, і що її смерть зробила все це неможливим… Наприкінці допиту-бесіди він запитав, що я сам думаю про причини смерті Світлани. Я відповів, що знаю, хто і як убив Світлану, але в мене немає доказів. Слідчий, проте, запропонував мені викласти свою версію подій, що я й зробив. Розповів про інфразвукову зброю і принципи її дії. Хай як дивно, він не сприйняв мої слова як вигадку чи марення, навпаки, дуже уважно вислухав і невдовзі пішов докладати прокуророві республіки про результати нашої бесіди-допиту.

Слідчого не було приблизно півгодини, а коли повернувся, повідомив, що зараз віддасть мені паспорт Світлани, її телефон, а завтра вранці, незважаючи на вихідний у мерії, оформить свідоцтво про смерть Світлани, без якого неможливо навіть починати підготовку до похорону. Завтра із Замку знімуть усі печатки, і я зможу ввійти до нього. Також сказав, що, попри все сказане і що в Замку не виявлено жодних сторонніх слідів, розслідування смерті Світлани не припиняють. А це могло означати лише одне – її смерть не була природною, і в такий спосіб слідчий підтвердив мою версію подій. Тоді слідчий повернув мені Світланин паспорт, її телефон і провів до виходу. На виході сказав англійською, що після того, як я перетнув кордон Франції, доступ до мого сайту неможливий! Цікавий факт, чи не так?! Слідчий, по-перше, дав мені зрозуміти, що знайомий із змістом мого сайту й має якесь уявлення про те, хто я такий. А по-друге, що вільно читає англійською, оскільки в мене ще немає версії сайту французькою мовою. А по-третє, хтось заблокував для французів доступ до мого сайту…

Я повернувся в готель, де мене чекав Олександр, і подзвонив Фредерік, аби повідомити, що до 6-ї години вечора зможу під'їхати на зустріч із Жераром Шартьє, який чекав мене з другої години дня. Коли ми під'їхали, було вже темно, я ще раз вибачився перед Жераром за таку затримку, але він чудово розумів, що тривалість бесіди-допиту від мене не залежить. Жерар зовсім не говорить англійською, тому Фредерік була за перекладачку з англійської на французьку й навпаки. Ми познайомилися один з одним, хоча і він, і я знали один про одного досить багато. Світлана багато розповідала про нього. Він сказав, що мені потрібно переоформити й підписати дуже багато паперів унаслідок того, що Світлани вже немає…

Світлани вже немає… Усе моє єство не хотіло цього приймати. І це попри те, що я сам бачив через скайп її тіло, яке лежало на підлозі в кімнаті нашого Замку. Незважаючи на те, що я сам бачив, як лікарі швидкої допомоги через хвилин тридцять-сорок після свого приїзду зробили їй кардіограму, яка показувала довгу пряму лінію… попри все це, моя душа не хотіла приймати того факту, що її фізичне тіло мертве, що вже не почую її мелодійного голосу, не побачу її дивовижної усмішки, не почую її сміху й не зможу зазирнути в її прекрасні очі... Усе це мені здавалося якимсь поганим сном, і варто розплющити очі, усе це зникне, і я почую дзвінок у скайпі чи телефоном, і моя кохана скаже своїм дивовижним голосом: «Прокидайся, соню! Скільки можна спати!!!» Але мої очі розплющені, і все, що відбувалося, не з поганого сну. Особливо важко вранці, тільки розплющиш очі і ще не встигаєш збагнути, де ти, який сьогодні день і яка реальність… Але коли прокидаєшся повністю, на жаль, розумієш, що це не поганий сон, а найсправжнісінька реальність.

Проте в глибині душі ще жевріла надія, що все, що відбувається, – невдалий розіграш. Здавалося, несподівано з'явиться Світлана і скаже: привіт, а от і я! Свідомість не хотіла приймати того факту, що в когось могла піднятися на неї рука. Але рука піднялася...

У пам'яті спливає безліч подій і фактів про те, яка Світлана, яка в неї душа… Одного разу Світлана подзвонила й сказала, щоб я сконтактувався з нашими спільними знайомими із Сан-Франциско і передав їм, що такого-то дня їхня донька Вероніка потоне. Найцікавіше, що наші друзі саме в цей час у червні 2004 чи 2005 р. відпочивали зі своїми дітьми на Гаваях. Я, звісно, передав її попередження й, окрім того, на прохання її батьків, ще й поставив свій захист на дівчинку. Їй ніхто нічого не пояснював, але найцікавіше, що того дня Вероніку неможливо було затягнути навіть у басейн, хоча їй ніхто нічого не говорив про те, що цього дня вона мала потонути. Якби Світлана не повідомила про небезпеку, дівчинка, найвірогідніше, потонула б. Але Світлана рятувала не лише своїм даром передбачення, завдяки якому жива Вероніка й багато інших. Безліч разів під час роботи з різними проблемами й завданнями вдавалося запобігти багатьом катастрофам і катаклізмам, і планетарного масштабу, і значно більшого. Але й це ще не все…

Улітку 2005 року сталася одна маленька подія в масштабах всесвіту, яка продемонструвала і характер Світлани, і її самовідданість. Світлана довго не могла докликатися нашого сенбернара Зіту і, хвилюючись за свою улюбленицю, вирушила її шукати. Через якийсь час знайшла її в нашому великому літньому басейні, у який собака впала й ніяк не могла вибратися. Рівень води в басейні був сантиметрів на сімдесят нижчий за бетонний край і... Зіта просто не мала змоги вибратися звідти самостійно. Сили Зіти закінчувалися, і вона вже починала тонути. Світлана, не замислюючись, стрибнула у воду, аби врятувати свою улюбленицю. 

Зіта починала захлинатися. Побачивши це, Світлана зробила відчайдушну спробу виштовхнути її нагору. Світлана й сама в тому місці басейну не могла дістати ногами до дна, а Зіта – доросла самка сенбернара, і важила добряче. Декілька спроб виштовхнути собаку на берег були невдалими, крім того, Світлана сама з головою йшла під воду, але не залишила Зіту тонути й далі намагалася виштовхнути собаку на берег, і їй пощастило! Як Світлані це вдалося, мені незрозуміло досі! І лише після того, як врятувала Зіту, вона, втомлена, сама ледве вибралася з басейну. І була безмежно щаслива, що змогла вчасно знайти і врятувати собаку! Ще якихось десять-п'ятнадцять хвилин, і Зіта потонула б!!!

Ця подія наочно демонструє характер Світлани, її самовідданість. Вона дуже любила життя, усе живе, кожну травинку-хворостинку, кожен кущик, кожне деревце, кожну пташинку і будь-яку тварину. І незважаючи на зради, любила людей, була відкрита до них усією душею, її серце не стало жорстоким, хоча її маленьке й водночас величезне серце спливало кров'ю не лише від ударів темних, а й від зради людей, яким вона його відкривала. Завжди вірила і вірить у хороше в людях, у те, що в кожної людини жива душа. Просто не могла інакше, зате багато (але не всі), кому вона відкривала серце і душу, зрадили її зі страху за власну шкуру, або заради користі, або через заздрість, що самі не могли бути такими навіть на один відсоток! Світлана ніколи не ховала свого обличчя й не ховалася за чужою спиною, вона знала, за що бореться, заради чого ризикує своїм життям практично щодня, а часто й по кілька разів на день! Вона була і є Світлим Воїном у повному розумінні цього слова, була Валькірією і Дарою в одній особі!..

У п'ятницю вранці, 19 листопада, я й Олександр покинули готель, у якому довелося переночувати два дні. Фредерік повідомила вранці, що жандарми зняли печатки із Замку і тепер можна спокійно зайти до свого будинку. Заплативши за проживання в готелі, ми завантажили речі в машину і… поїхали в Замок. Фредерік відкрила ворота, і я вперше з кінця 1999 року, коли придбали Замок, увійшов, точніше в'їхав, у своє володіння. Не так уявляв собі цю мить. Мріяв прибути до Франції інкогніто, аби зробити Світлані сюрприз. Приїхати до Замку, попросити Фредерік потай відкрити ворота й… під'їхавши до дверей Замку, тихенько увійти всередину і сказати: «А от і я…»! І ось я в Замку, але не біжить мені назустріч радісна Світлана, не сяє на її обличчі сонячна усмішка, не чутно її мелодійного голосу… Стоїть її взуття, на вішалках висить її одяг, скрізь, куди не глянь, сліди її присутності, здається, зараз із кімнати вийде Світлана, але минає мить, інша… а Світлана так і не з'являється! Ні, не так, зовсім не так я уявляв свою появу в нашому Замку після стількох років неможливості потрапити сюди…

Доля зробила мені сумний «дарунок» – увійти у свій Замок тоді, коли найдорожчої для моєї душі істоти вже немає у світі живих. Деколи в голові промайне думка: можливо, треба було піти тоді, коли за нами приходили друзі, а не залишатися на цій Землі?! Тоді Світлана була б жива, і ми разом продовжували б нашу спільну справу?! Адже більшості людей нічого не треба, окрім як набити їжею шлунок, отримати свої «задоволення», як вони це розуміють, і заради цього вони готові бути рабами, зраджувати, вбивати, брехати… Але відразу сам проганяю цю думку. Ми зі Світланою залишилися на Мідгард-землі не з чийогось наказу чи вимоги, а зі своєї волі, бо це й наш дім, наша планета. І все, що ми робили, робили не заради слави й винагород, а тому що це наш обов’язок – зробити все, що нам під силу, аби звільнити цю прекрасну планету від влади паразитів.

Світлана вже віддала своє життя заради цієї мети, і я продовжуватиму цю справу доти, доки б'ється моє серце! Як довго воно битиметься, не знаю – на війні, як на війні! Але доки битиметься, не зійду з вибраного шляху, за будь-яку ціну! Як сказав ще маленькій Світлані її дідусь – честь і людську гідність ніхто не в силі відібрати в людини, вона може лише сама їх згубити! І це справді так! Рабська філософія соціальної зброї паразитів дуже сильно спотворила свідомість русів та інших корінних народів Світлої Русі. Настав час знімати дурманну пелену цієї зброї зі свідомості людей. Кожна людина, що пробудилася, прочитавши мої та Світланині книги, завдає соціальним паразитам сильного удару. Кожен, хто пробудився, послаблює їх владу і силу, зміцнює страх і паніку серед паразитів, які відчувають, що земля захиталася в них під ногами, що солодке для них і криваве для всіх інших паразитування завершується. Сплячі пробуджуються, і це стало неминучим, попри крики паразитів з піною біля рота, що вони несуть людям добро і світло! Правда, не уточнюють, що їхнє «світло» – морок і хаос для всіх решти, що інших або знищать, або вони мають змиритися з рабською долею!..

У другій половині дня в п'ятницю я отримав свідоцтво про смерть Світлани й адресу госпіталю, де лежало її тіло. Усе відбувалося наче в поганому сні, але з цього сну неможливо прокинутися… У дитинстві до мене іноді приходили «погані сни», і аж потім я зрозумів, що ці сни були реальними. У них якийсь монстр гнався за мною з єдиним бажанням – отримати свій сніданок, обід чи вечерю, я не мав часу уточнювати, до якої категорії бенкету мене призначено. Отже, той чи інший монстр виходив на полювання, дичиною в якому був я. Досі виникають відчуття небезпеки й відчуття дичини, яку заганяють у пастку. І коли монстр відкривав у передчутті бенкету свою пащу, під моїми ногами розверзалася прірва, я з криком падав у неї і… несподівано опинявся у своєму ліжку в холодному поту…

У дитинстві я не розумів, звідки раптом з'являлася ця прірва й чому, падаючи в неї, я опинявся у своєму ліжку, у своєму тілі, як би я сказав тепер. Тоді все це здавалося мені дивним: і монстри, що полювали на мене, і прірва, яка невідомо звідки виникає. Тоді я тішився, що не став чиїмсь сніданком чи обідом… Усе закінчувалося щасливо, але цього разу поганий сон не минав. Я розплющував очі, і нічого не зникало, усе відбувалося насправді… Як би я хотів, щоб усе це було просто поганим сном, але, на жаль, від мого бажання нічого не змінювалося…

І завтра, в суботу, 20 листопада, у мене не буде жодної ілюзії щодо загибелі Світлани. Я маю побачити її тіло, тіло найдорожчої людини, якої не бачив аж чотири роки. Тепер на мене чекало перше побачення зі Світланою через чотири роки. Не про таке побачення мріяв, але радів і цьому. Дуже боявся, що мені не дадуть візи і Світлану поховають без мене, я навіть не побачу її востаннє. Уранці наступного дня Олександр увів у навігатор адресу госпіталю міста Тура, що за тридцять із гаком кілометрів від Замку, і ми вирушили в дорогу...

Дорога до Тура коштує близько чотирьох євро. Заплативши, ми нарешті, досить швидко, завдяки навігаторові, опинилися біля потрібного госпіталю. Але зіткнулися з незначною проблемою. Усі написи, як і очікували, були французькою мовою, і ми не змогли визначити, де морг госпіталю. Тоді я зайшов у приймальню, показав медсестрі свідоцтво про смерть Світлани, і коли вона мені почала пояснювати щось французькою мовою, я повідомив медсестру, що говорю англійською, але англійською не володіла вона. Хвилин через п'ятнадцять-двадцять з'явилася медсестра, яка більш-менш стерпно говорила англійською і пояснила, як знайти морг. Ми спустилися до моргу, подзвонили, я знову показав свідоцтво про смерть і жестами пояснив, що хотів би побачити тіло дружини. Після декількох хвилин мене зрозуміли й запросили до спеціальної кімнати, куди вже привезли Світланине тіло. Неймовірно боляче було побачити тіло дорогої тобі людини, яке лежало на каталці моргу. Минув тиждень від моменту вбивства Світлани.

Її тіло було холодне, видніли грубі сліди швів розтину. У моїй душі виникло обурення: навіщо так шматувати тіло?! Я сів поряд зі Світланиним тілом і почав гладити її чоло, волосся, вона так любила, коли я це робив. Гладив її волосся і розмовляв із нею. Я знав, що її сутність поряд зі мною і що вона чує кожне моє слово. Говорив і говорив із нею, гладячи її волосся… От яким було наше перше побачення після чотирьох років розлуки…

Її шкіра мала цілком нормальний колір, блищала й поступово під моєю рукою ставала теплою. Здавалося, Світлана просто спить, і коли б не цілковита нерухомість, настільки невластива живому, можна було б подумати, що вона занурилася в летаргійний сон, але… шви розтину не залишали сумніву, що це не летаргійний сон, попри здоровий колір шкіри. Навіть смерть не змогла повністю вбити в ній життя. Я радо помер би замість неї. Бачив обличчя смерті тисячі разів, але як нестерпно боляче дивитися на неживе тіло людини, яка була найдорожчою, дорожчою за твоє власне життя... Вмирати не страшно, принаймні мені. Найстрашніше – бачити смерть близьких. Відразу думаєш про те, що мало приділяв часу, мало говорив теплих слів, які могли б надати додаткових сил, що даремно не наполягав, аби провести важливі роботи, нові перебудови. Коли бачив безмежно втомлені Світланині очі, ставало шкода її, коли вона просила, що можна попрацювати завтра або у вихідні, коли я не буду таким завантаженим удень… Згадуючи це, починаю винити себе, що не наполіг, не переконав провести перебудову, попри втому. Адже тоді Світлана, найімовірніше, вижила б навіть після такого удару. Так склалося, що реалізацію мого принципово нового рішення відкладали вже третій тиждень. Я дедалі сильніше відчував тривогу, і саме в п'ятницю, 12 листопада, після нових потужних атак, сказав Світлані, що завтра, попри все, проводитиму нову перебудову, яка виведе нас на абсолютно інший рівень, з яким уже точно темненькі нічого не зможуть вдіяти… Але так і не встиг провести цю перебудову, і тепер дивлюся на позбавлене життя тіло Світлани, і від цього душа розривається від болю…

Один чоловік написав мені, що колись був темним і йому доводилося вбивати дорогих йому людей і що темні тому й сильні, що зовсім позбавлені емоцій… Щоб їх перемогти, потрібно навчитися в них бути байдужими до всього… Можливо, у темних усе так і є, але… Я не маю наміру вчитися в них цього. Ніхто не зміг і не зможе живитися моїм болем, хоча б тому, що вже досить давно я зробив так, що всі мої емоції смертельно небезпечні для темних. Тих, що бажають покуштувати моїх емоцій, чекає дуже неприємний для них сюрприз: потрапивши в темного, мої емоції починають його перетворювати, і виходить майже як у давній радянській комедії «Джентльмени удачі»: «Їсти подано, ідіть жерти, панове паразити, але дивіться, не подавіться!!!» Окрім цього, я вже давно створив собі й Світлані систему «поплавка», коли зміна рівня емоцій автоматично зумовлює зміну всього іншого, тому навіть у разі дуже сильних емоцій гармонія та баланс не зазнають руйнувань. Правда, практично ніхто й ніколи не бачить бурі моїх емоцій, по-перше, тому, що дуже складно в мене викликати таку бурю, а по-друге, якщо таке й трапляється, це мало виявляється зовні. Я все тримаю всередині себе. Одна з причин – якщо я виплесну свої емоції назовні, це може спричинити вельми плачевні наслідки, про що напишу не тепер і не тут. Здатність керувати своїми емоціями не означає їх відсутності! Я не був і ніколи не буду нечутливим бовдуром, якому все «до лампочки», – жива душа не може бути байдужою до страждань і болю інших. Але реакція живої людини має бути не в голосіннях та втішаннях, а в активній дії! У дії, яка неможлива без живого, гарячого серця, лише тоді можна вважати себе власне людиною!.. Звісно, нелегко усміхатися, сміятися, коли в тебе в душі «шкребуть кішки» і душа страждає. Це треба вміти, цим треба оволодіти, попри все, аби паразити не могли потішитися з твого горя. А ще в цьому стані треба й далі битися з ними, у тисяча разів завзятіше, ніж раніше. Це справді треба вміти! Щоб вороги ніколи й нічим не могли зламати твою волю, зламати тебе, змусити відректися від справи твого життя. Якось непомітно, як одна мить, промайнули дві години, і хоча мене ніхто не турбував, я розумів, що не можу просидіти поряд зі Світланою весь час…

Хай як сумно, але потрібно йти. Я поцілував її прекрасні очі, губи й попрощався до наступного побачення. Вийшовши з кімнати, де було Світланине тіло, я на пальцях з'ясував у санітара час відвідин, точніше – на пальцях показав йому, аби він написав мені час роботи моргу. З’ясувалося, що вони працюють сім днів на тиждень, відвідини можливі з 9 до 19 години. Це було єдиною хорошою новиною, якщо можна так сказати. Річ у тому, що в п'ятницю, 19 листопада, я розмовляв із людиною з похоронного бюро про час кремації Світланиного тіла, і було визначено день – 24 листопада 2010 року, о 14-й годині. Працівник бюро повідомив мене, що 24 числа о 10-й годині ранку він зі своїм помічником приїде в морг, перенесе тіло в труну, тоді труну з тілом намертво закриють кришкою, і комісар поліції своєю печаткою опечатає труну. Опечатану труну кремуватимуть…

Отже, в мене було чотири дні, коли можу відвідати Світлану. Чотири дні… чотири побачення подарувала мені доля за чотири роки розлуки – по одному дню за кожен рік!!! Справді, інакше як іронією долі це не назвеш… Тільки ця іронія долі без «легкої пари» і без щасливого кінця. Лічильник запущено, і невблаганно наближався день, коли Світланине тіло кремуватимуть. Щодня ми з Олександром приїжджали до Світлани (не хочеться писати – в морг), і я проводив поряд із нею не менше двох годин. Щоразу дивувався, що колір її обличчя, стан шкіри були цілком нормальними, не було жодних ознак смерті. І виникала думка, що, можливо, не варто кремувати або ховати її тіло, а спробувати щось зробити, аби повернути Світлані життя. Але сліди розтину щоразу гасили мою останню надію повернути життя ЦЬОМУ ТІЛУ.

Після роботи патологоанатома в її тілі не збереглося жодного органа, не пошкодженого скальпелем. Розкривали навіть череп і виймали мозок. Не сумніваюся, що розтин Світланиного тіла не був звичайним, особливо якщо врахувати, яку увагу влада приділяла цьому. Влада чудово знала (правда, аж ніяк не все), ким була Світлана за життя, і користуючись цілковитою безкарністю та безконтрольністю, поза всяким сумнівом, узяла для вивчення зразки тканин, а можливо, і весь мозок. Паразитів дуже цікавить, яким чином людський мозок може робити неймовірне, на їхній погляд. Вони ніяк не можуть збагнути своїм мізерним розумом, що всі можливості формуються на тих рівнях, які недоступні для скальпеля патологоанатома, і далі шукають… чорну кішку в темній кімнаті, коли її там немає…

Під час одних відвідин Світлани я звернув увагу, що зі швів після розтину ще сочиться сукровиця, навіть на десятий день після смерті. І цей факт, як мені пояснила Надія Яківна Аншукова – лікар, що ціле життя працювала в медицині, засвідчує, що смерть була насильницькою. Якщо людина вмирає природною смертю, в її організмі виробляється багато адреналіну і кров швидко згортається. Якщо смерть насильницька і дуже швидка, то наднирковики не встигають виробити адреналін, з усіма відповідними наслідками. Отже, і це підтверджує факт убивства Світлани…

Щодня Світланина шкіра здоровішала, її колір, еластичність. Звісно, це було пов'язано із тим, що я щодня проводив по дві години поряд із її тілом і гладив її чоло та волосся. Моя життєва сила наповнювала її, і клітини тіла помалу оживали, але… але після розтину не могло бути й мови, щоб ожила й сама Світлана. Якби я був поряд із нею, коли це сталося, то зміг би все-таки повернути їй життя. Найімовірніше, якби я був поряд, нічого не сталося б загалом, або ми загинули б одночасно. Світлана завжди казала мені, що нізащо не залишиться сама, без мене, і що її мрія, коли настане час, щоб ми пішли разом… але реалізувалася тільки перша частина її бажання – сам залишився я… піти разом нам уже не вдасться ніколи…

Постійно наближалася мить, коли Світланине тіло зникне в полум'ї назавжди, зникне оболонка, в якій була її прекрасна і хоробра сутність. Усе в моїй душі опиралося цьому, її тіло – усе, що в мене збереглося від неї на цьому світі, і хоча я міг розмовляти з її сутністю, мені цього замало. Часто згадував і згадую Світланині слова про те, що вона хоче побачити перемогу світла саме цими очима, саме в цьому тілі, хай яким недосконалим воно було, бо ми пройшли все саме в цьому тілі, і саме в цих далеких від досконалості тілах зробили і здійснюємо те, що раніше нашим сутностям не вдавалося ніколи, і не лише нашим сутностям…

І от настала середа, 24 листопада, – день, коли я востаннє побачу свою Світлану на власні очі. Ми з Олександром під'їхали до моргу до дев'ятої години ранку, трохи пізніше прибула машина з похоронного бюро й почалися останні приготування до похорону. Я привіз Світланин одяг і передав його працівникам моргу. Через хвилин десять-п'ятнадцять мені дозволили останнє побачення. Світлана вже лежала в труні, і це виглядало зовсім неприродно для мене... Але реальність залишалася реальністю… Ще кілька днів тому я відрізав частину її волосся і, не знаючи, чи буде в мене така можливість, попросив працівника похоронного бюро зробити те саме. Перш ніж закрити кришкою труну назавжди, він почав відрізати ножицями волосся. Я попросив відрізати її хвостик повністю, що він і зробив. Тоді я сам поправив її волосся, щоб навіть після такої «стрижки» її обличчя красиво обрамляло її прекрасне волосся… Світланине волосся …

Кілька років тому їй зробили дуже погану зачіску – французький перукар, який, мабуть, позаздрив її чудовому волоссю. Їй довелося ще раз підстригтися, аби виправити зачіску, і волосся стало досить коротким. Тоді Світлана звернулася до мене із запитанням, чи зможу я виростити їй волосся знову, як зробив Річард своїй коханій Келен у книзі Тері Гудкайна «Правила чарівника». Я сказав, чому б не спробувати… і почав із цим працювати. І мені вдалося, попри безперервні стреси, які не сприяють хорошому росту волосся, а навпаки, часто спричинюють його випадання. Правда, Світланина смерть не дала змоги виростити волосся так, як Світлана хотіла, але вдалося досить багато. Буквально днів за десять до вбивства вона сіла перед камерою з розпущеним волоссям. Її прекрасне хвилясте волосся, переливаючись у тьмяному світлі настільної лампи, каскадами спадало на плечі, на груди. Світлана сказала, що її волосся вже нижче за пояс і росте далі, що було неймовірним навіть для неї. Також Світлана зазначила, що тепер може надати своєму волоссю тієї форми, якої хоче, і тоді я зможу далі нарощувати його… Тепер її прекрасне волосся вчергове обрізане невмілою рукою, але цього разу – без злого умислу...

Коли Світланине тіло переклали в труну, я побачив її руки. Узяв праву руку (вона легко піддалася) і поцілував, потім узяв її пальці, схрестив зі своїми і притиснув до свого обличчя. Пальці зовсім не задубіли, лише охололи... Були гнучкими, як у живої людини. Напевно, пізніше церква оголосила б її мощі нетлінними, але ніхто й ніколи не зможе використовувати для своєї мети Світланине тіло. Вона, за традицією наших предків, хотіла, аби її тіло після смерті спалили…

Хвилин через десять з'явилася комісар поліції і коли кришку труни намертво закріпили на її очах шурупами, вона опечатала воском труну... і в такому стані її відвезли в будівлю крематорію. Ми своєю автівкою поїхали за машиною похоронного бюро і ввели в наш навігатор адресу крематорію. До прощальної церемонії було ще три години, і ми вирішили повернутися в Замок. У Замку мене вже чекала Фредерік із квітами, які я попросив замовити. Першого грудня 2010 року виповнювалося 19 років з дня нашого весілля, і я попросив Фредерік замовити 19 орхідей лимонного і зеленого кольорів. Світлана дуже любила орхідеї, особливо ті, що з величезними прекрасними квітами. А 15 грудня у Світлани мав бути День народження, і я попросив замовити ще й величезний букет жовтих троянд… На прощальну церемонію приїхало трохи людей – ті, хто вже знав про її загибель. Я не повідомляв наших друзів про похорон, і о 14-й годині в траурному залі зібралося лише декілька осіб. На труну з тілом Світлани я поклав усі квіти, так само, як і квіти тих, хто прийшов провести її в останню дорогу. Все було в прекрасних квітах. Вона сама була прекрасною квіткою життя і вирушала в оточенні прекрасного. Службовець похоронного бюро сказав звичайну в таких ситуаціях промову французькою мовою, навіть не розуміючи, яку незвичайну людину – жінку-воїна – він проводжає своїми стандартними словами, але це було неважливо, важливо те, що кожен із присутніх відчував у своїй душі, через своє розуміння того, ким була Світлана. Усі люди, що прийшли, щиро тужили за нею. Церемонія тривала хвилин двадцять, тоді труну з тілом Світлани плавно опустили в зал крематорію, правда, довелося спершу зняти частину квітів. Я хотів, аби всі квіти пішли в полум'я разом із її тілом, але орхідеї були такі величезні, що заважали роботі автоматики печі. Тому на труні з тілом було розсипано лише жовті троянди – троянди до її Дня народження. Коли все підготували, розкрилася паща печі крематорію, і труна зі Світланиним тілом, вкрита жовтими трояндами, повільно занурилася в полум'я. Прекрасна квітка життя, якою була і є Світлана, точніше – її фізичне тіло – йшло, оточене прекрасними квітами. Через хвилину заслінки печі зімкнулися, назавжди відрізавши від навколишнього світу те, що ще зовсім недавно було тілом найдорожчої для мене людини.

Звісно, це лише фізичне тіло. Усе, ким і чим була Світлана, не згоріло в полум'ї, але… але... разом із цим тілом згоріло щось невловимо особливе, щось унікальне, неповторне. Кожен, хто уважно прочитав її так і не завершену книгу, зрозуміє, що я маю на увазі. І хоча оповідь її книги вбивці обірвали на її спогадах про дитячі роки і вона так і не встигла повідати людям літопис свого життя, але, але… навіть у дитинстві Світлана виявила такі якості душі, характеру, самовідданості і чистоти, такий характер воїна, які мало кому вдавалося сформувати за ціле життя. Адже це був лише початок Світланиного життя… Як багато дивовижного ми не дізнаємося про її життя, оскільки вороги не дали їй такої можливості, але навіть те, що Світлана встигла написати у своїй першій і незавершеній книзі, не лише вражає своєю глибиною і змістом, вона ще й чудово передала його дивовижно красивою і багатою російською мовою…

Після похорону всі приїхали в Замок і вшанували пам'ять Світлани. Її улюблені орхідеї та інші квіти лежали біля фотографії Світлани в одному із залів Замку. Її фотографія, на якій Світлана сповнена життя й радості, серед прекрасних квітів, не могли залишити байдужим нікого, хто бачив це поєднання. Зазвичай, після смерті людини її фотографії стають «порожніми». Фотографія завжди пов'язана з людиною, і після її смерті і виходу сутності з тіла зникає зв'язок сутності з фотографією, так само, як і з фізичним тілом. Ті, хто вміє це бачити і відчувати, можуть визначати, скажімо, за фотографією чи особистою річчю, жива людина чи ні, навіть точно з’ясувати місце її перебування. Так-от, усі Світланині фотографії і після її загибелі були живими. Цілком можливо, це пов'язано з тим, що я «прив'язав» її сутність до себе, як вона просила, а цілком можливо і тому . . . . . . . . . І вона не лише жива на своїх фотографіях, а й її присутність у фотографіях не зменшується, а навпаки, збільшується…

Світлана… Світлана, скільки неймовірних здібностей і талантів у неї було. Під час одного з приїздів Світлани на Мальту їй дозволили відвідати мальтійську президентську бібліотеку (раніше – бібліотека магістрів Мальтійського ордену), в якій зібрано величезну кількість унікальних манускриптів. Так-от, Світлані принесли декілька таких манускриптів, і приблизно через півгодини вона попросила принести ще. На неї поглянули здивовано й запитали, чому вона передумала ознайомлюватися з цими манускриптами. Хіба їй принесли не те, що замовляла? Світлана відповіла, що дуже вдячна і їй принесли те, що їй потрібно, але вона вже все прочитала… Її слова ще більше здивували служителів бібліотеки. Побачивши на їхніх обличчях нерозуміння і подив, Світлана запропонувала їм відкрити будь-яку з цих книг на будь-якій сторінці і сказати, з якого абзацу вона має продиктувати написане в книзі. І коли назвали сторінку й абзац, Світлана з пам'яті відтворила написане! Служителі бібліотеки безмежно здивувалися, і коли Світлана знову через тридцять-сорок хвилин попросила принести ще книг, уже ніхто не запитував про причини такого дивного бажання...

Я теж можу передати суть викладеного в книзі або листі, не розкриваючи їх, але ніколи не міг відтворити все дослівно з прочитаної в такий спосіб книги чи документа. Я можу впродовж кількох хвилин проглянути сотні сторінок і зупинити свою увагу саме в тому місці книги, яке шукаю або яке мені потрібне, але ніколи не відтворював змісту пропущених моєю увагою сторінок. Я теж мав змогу працювати з книгами дуже швидко, але те, що могла Світлана, – щось неймовірне. Вона з власного бажання могла повернутися подумки в той час, коли швидко переглядала сторінки, зупинитися в потрібному місці і вже з нормальною швидкістю прочитати написане в книзі вже тоді, коли книги не було в її руках.

Це приблизно так само, як вона зміщувалася у своє минуле й знову проживала те, що відбувалося з нею в дитинстві, а не згадувала свої дитячі роки, як зазвичай роблять інші. Саме завдяки цій здатності вона змогла дослівно передати не лише те, що сталося з нею, а й те, що бачила. Завдяки цьому їй вдалося з властивим їй унікальним письменницьким даром відтворити розповіді всіх героїв її дитячих років, разом з Радомиром і Магдалиною…

Коли ми були разом зі Світланою на Мальті на запрошення на Президентський бал наприкінці липня – на початку серпня 1997 року, там сталася незвичайна подія. Темні сили знайшли варіант блокувати сутності високого рівня. Спершу носіям альфа-генетики або, як написано про таких людей у Старому Завіті – сильних людей народів – накинули ідею безшлюбності й служіння чужому Богові у військових орденах, здебільшого для молодших синів аристократичних родин. Більшість із них не лише не мала своїх дітей, а й їхні сутності високого рівня прирікали на вічний полон, навічно прив'язавши ці сутності до мертвих тіл. Загиблих у боях, померлих від ран і від хвороб і загалом, померлих природною смертю мальтійських рицарів, зокрема, ховали в кам'яних склепах або кам'яних мішках, у яких без доступу повітря їх мертві тіла не розкладалися, і сутності не могли звільнитися від уже мертвого тіла й ставали вічними полоненими цих кам'яних мішків.

Як наслідок, багато тисяч сутностей досить високих рівнів розвитку випадало з колообігу сутностей, і замість них в альфа-генетику впроваджували сутності значно нижчого рівня розвитку, з усіма відповідними наслідками. Це спричинювало досить швидке звиродніння альфа-генетики в багатьох народів і племен. Окрім цього, у найвидатніших людей після смерті вирізували серце й інші органи й ховали окремо від тіла… І мало хто знав, що вирізували серце й інші органи відповідно до обрядів чорної магії – Вуду! А людям подавали це як «священний» церковний обряд надання вищих почестей видатним особам! Унаслідок таких дій в усіх носіїв цієї генетики і їх нащадків були слабкі серця й ослаблена, і підвищена вразливість саме тих органів, які видаляли в далекого предка.

Коли ми зі Світланою були на Мальті, де в церквах і соборах люди ходили по могилах рицарів мальтійського ордену, а в найбільш знатних із них там же були іменні склепи, полонені сутності звернулися до мене через Світлану з проханням звільнити їх із найстрашнішого полону, який можна придумати, – полону, який для багатьох розтягнувся на багато століть. Одного вечора ми виділили для цього час і я почав працювати, аби звільнити ці нещасні сутності з полону темних… Шкода, що мало хто міг бачити це приголомшливе видовище, коли у вечірньому небі над усіма островами Мальти в повітрі піднялися тисячі і тисячі сповнених сяйва сутностей, які повільно-повільно піднялися над сушею і віддаляючись, розчинилися в небі. Можна було відчути навіть фізично надзвичайне полегшення, яке випромінювали ці звільнені сутності...

Після похорону Світлани 24 листопада я вирішив перевірити автовідповідач домашнього телефону, бо саме на нього надійшов дзвінок, який убив Світлану... Я не робив цього раніше, оскільки не був упевнений, що дія інфразвукової зброї не вплине на мене, хоча вже мав якийсь досвід «спілкування» з цією зброєю, у прямому й переносному значенні цього слова. Мені потрібно було упевнитися, що проведу Світлану в останню дорогу, а тоді можна й ризикнути. Коли залишився сам, аби випадково, якщо раптом щось, ніхто більше не постраждав, почав прослуховувати запис повідомлень… Були повідомлення, які Світлана спеціально зберегла раніше. Повідомлення, які я залишав Світлані вночі з 12-го на 13-те листопада, вона стерла. Було два чи три мої суботні повідомлення до 6-ї години вечора за московським часом або до 4-ї години дня за французьким, а всіх моїх подальших повідомлень, аж до 21.30 за московським, не було... Їх не було, і все, хоча саме після 18-ї вечора за московським часом я дзвонив їй на всі телефони по кілька разів на годину!!! Хтось стер усі ці повідомлення! Виникає запитання: хто і навіщо? Адже Замок опечатала жандармерія і ніхто не міг сюди проникнути, окрім жандармів і поліцейських, які обстежували Замок у пошуках слідів злочину… Значить, хтось із них дуже добре знав, як і чим убили Світлану, і його завдання було знищити єдиний відчутний доказ убивства – запис дзвінка, який убив Світлану. Але ця людина не знала точно, яке саме з повідомлень було смертоносним, оскільки воно загубилося серед моїх повідомлень, яких було досить багато. Шукати серед них повідомлення, яке вбило Світлану, означало прослухати всі повідомлення, записані на автовідповідачі, а це означало, що той, хто їх прослуховуватиме, стане ще одним трупом, щойно почнеться відтворення саме ТОГО ПОВІДОМЛЕННЯ! Ця людина дуже не хотіла стати трупом, тому стерла, не слухаючи, не лише повідомлення, яке вбило Світлану, а й з десяток моїх! Для мене це – ще один доказ, який ще й з цього боку підтвердив факт убивства Світлани...

Після похорону я вирішив ознайомитися із змістом Світланиного комп'ютера. Сподівався знайти матеріали, над якими вона працювала і які не встигла завершити. Світлана ділилася планами на найближче майбутнє й радісно розповідала, що їй вдалося розкопати такі матеріали і докази, від яких паразитам буде непереливки. Просила мене зробити обкладинки для її майбутніх книг – «Діти Сонця», «Тамплієри» і «Даарія». Ми досить довго, за якийсь час до її вбивства, говорили про це, і я запропонував їй подумати над виглядом цих обкладинок. Світлана раділа, як дитя, її очі спалахнули, в них з'явилося завзяття, на якийсь час забула про гнітючі проблеми, які важким тягарем тиснули на неї, забула про зради людей, яким довіряла і яким відкрила душу… Як рідко віднедавна Світлана була саме такою... Лише коли ми працювали разом над тією чи іншою проблемою, незважаючи на втому від величезного навантаження, Світлана оживала й була сама собою. Робота і книги завжди робили її щасливою, попри чорноту, що оточувала нас, яка особливо згущувалася після мого повернення до Росії 2006 року... Про все це я ще писатиму докладніше в автобіографії, якщо встигну, але для Світлани почалося майже суцільне пекло саме після того, як я повернувся на Батьківщину. Паразити, чорненькі всіх мастей і видів просто оскаженіли після цього. Вони й раніше влаштовували нам «веселе життя», але… після мого повернення все набуло вигляду безперервних атак з усіх можливих і неможливих рівнів.

За останні чотири роки майже не було дня без нападів, як із інших рівнів, так і з суто земного. Часто напади відбувалися одночасно на всіх рівнях! І мені доводилося з усім цим давати раду знову і знову, і знову... З’ясовувати ситуацію і відновлювати пошкодження від нападів і Світлані, і собі. Ще не заживали «старі рани», як нам завдавали нових ударів, і потім знову, і так далі.

Світлана, попри те, що їй було дуже важко, що це дістало «до самих печінок», не здавалася, її не могли зламати, хай як намагалися. Так, у неї можна було побачити сльози на очах, коли її зрадили ті, кому вона вірила, коли намагалися обдурити, перехитрити… але вона завжди витирала ці сльози досади, а не сльози слабкості, і билася з ворогами, як ВОЇН… Світлана була і є дивовижною людиною, дивовижною жінкою. Можливо, колись розповім, ким насправді була і є Світлана там, у Великому Космосі, і що нам у цих земних тілах вдалося зробити… 

Але тепер не час, і не зрозуміють люди правильно, оскільки все це за межею їхнього розуміння, а все, що за межею розуміння, лякає не лише маленьких дітей, про що писала у своїй книзі Світлана, а й дітей великих... Однак великі діти, яких паразити зовсім зашорили, часто поводяться гірше, ніж діти маленькі. Тому на все свій час…

Мені було дуже сумно вивчати Світланин комп'ютер, сумно, бо вона вже не зможе зробити цього сама. Вона ніби зникає з життя щохвилини, щодня. Закривають її рахунок у банку, усі офіційні папери платежів за електрику, воду, податки і так далі переоформлюють на мене, оскільки без цього у Франції неможливо нічого зробити, навіть якщо й хочеш... Її ім'я зникає з рахунків, які приходять на адресу Замку, і від цього ставало дуже сумно – була людина, і от уже нічого не нагадує про неї… Так відбувається майже завжди, але… Світлана – особливий випадок, після неї є її книга, нехай і не закінчена, хоч про найцікавіші події Світлана не встигла розповісти людям, які серцем, найсокровеннішими куточками своєї душі відчули істину в тому, що вона писала і про кого писала! І цього ворогам уже ніколи не знищити, цього їм уже ніколи не спотворити й не перекрутити. Я шукав у Світланиному комп'ютері її нові матеріали, про які вона розповідала, але яких ще не бачив, оскільки вона, зазвичай, просила мене бути першим читачем розділів її книги…

І от… першою радістю було те, що я виявив у комп'ютері Світлани частину нового розділу «Одкровення»! Останні рядки Світлана написала 7 листопада 2010 року, за тиждень до свого вбивства. Я з'єднав цю частину розділу з тим, що Світлана надсилала раніше, і вийшла досить хороша частина розділу, і хоча розділ так і не завершено, але навіть те мале, що Світлана встигла написати, зачаровує, і шалено боляче від того, що далі вже нічого не буде…

Другою радістю було те, що я виявив досить значну частину нової книги Світлани «Тамплієри», і хоча її Світлана теж не встигла завершити, але навіть незавершена, ця книга стане черговою «бомбою», яка зірве ще один покров брехні паразитів і відновить добрі імена світлих воїнів, знищених і оббреханих у дусі найкращих традицій цих паразитів. Світлані вдалося знайти такі неспростовні докази, що перед ними блякне і в'яне все словоблуддя, яке розлилося широченною річкою на десятках тисяч сторінок сотень і тисяч книг на цю тему.

Паразити, знищивши реальних тамплієрів, перекрутили й спотворили суть того, чим і ким була ця організація. Тамплієри першими зрозуміли стратегію і тактику соціальних паразитів і почали створювати на противагу їм свою фінансову систему й досягли в цьому напрямі величезних успіхів. Фінансова система, яку створили тамплієри, стала значно потужнішою, ніж та, яку створювали соціальні паразити. Зрозумівши, звідки віє для них вітер загрози, паразити завдали удару першими, використовуючи як інструмент свого слухняного раба – Папу Римського і жадібного, амбітного й убогого Філіпа Красивого, французького короля. Саме тамплієри першими створили банки! Після знищення тамплієрів соціальні паразити скористалися цим винаходом тамплієрів, внісши до них паразитичну суть. Відтоді контрзброя тамплієрів стала вірною слугою соціальних паразитів. Дуже багато несподіваного і, скажемо відверто, сенсаційного вдалося знайти Світлані для цієї книги. І хоча її так і не буде завершено, навіть те, що Світлана встигла написати – її черговий подвиг!!!  

Світлано, Світлано – скільки ще ти могла дати людям, скільки правди могла розповісти їм, пропускаючи через себе весь біль і страждання тих, чиї імена очистилися від бруду завдяки тобі, скільки імен, незаслужено забутих чи спеціально замовчуваних, ти відкрила людям, і скільки ще відкрила б, якби тебе не вбили нишком!!! Небагато кому відомо, що наприкінці травня 2010 року був дуже потужний удар по твоєму мозку, коли практично повністю знищили твою короткотривалу пам'ять і стерли декілька місяців довготривалої пам'яті, і якби мені не вдалося тоді зупинити цей процес, хто знає, до чого це призвело б! Коли я відновлював пошкодження мозку, удари з усіх боків не припинялися, і, попри це, щойно твоя пам'ять відновилася більш-менш прийнятно, ти взялася писати передостанній розділ «Одкровення»!  

Тобі було ще дуже важко після таких пошкоджень зміщуватися в минуле, аби докладно відтворити давні події, які допомагали й допомагають людям прокинутися, знову відчути себе ЛЮДЬМИ, а не безликою масою чи бидлом, як позаочі називають людей паразити. Ти квапилася донести до людей правду, правду, яка страшніша за атомні бомби й іншу зброю, бо розкриває людям очі, і їх уже не можна після цієї правди водити «за ніс», бо ця правда резонує з людьми на рівні генетики, окрім, звісно, генетики соціальних паразитів, які від цієї правди скаженіють, оскільки починають розуміти, що під їхніми ногами починає хитатися земля, а вони думали, що вже перемогли цілковито й безповоротно...

Ти боялася лише одного – що не встигнеш завершити хоча б повість про подвиг Ізидори, яка стала й повістю про Радомира і Магдалину та їхніх дітей! Ти стільки не встигла зробити, стільки прекрасних ідей, які народилися у твоїй голові, так і залишаться вбитою підлою рукою мрією. Скільки планів, що їх ми з тобою обговорювали, уже ніколи не вдасться реалізувати, бо ніхто, окрім тебе, не зможе їх здійснити! Частину з них я завершу, але... багато з них так і залишаться підло вбитою мрією…

А скільки надзвичайного ти навіть не озвучиш своїм чудовим голосом... Скількох ти могла б іще врятувати тією правдою, якої так і не встигла донести до людей. Усе це ти робила заради інших, взамін отримуючи ненависть ворогів і вдячність друзів, яких ставало дедалі більше, у міру того, як люди читали твою ще не завершену книгу, яку тепер не буде завершено!!! Мало кому відомо, що в липні, ще не зовсім поправившись від того удару й багатьох подальших, ти, зібравши всі сили, допомагала мені знищувати кліматичну й геофізичну зброю 20 і 22 липня 2010 року, коли соціальні паразити хотіли підсмажити, у прямому значенні цього слова, центральну Росію і знищити декілька мільйонів осіб. Потім холуї соціальних паразитів у всі дзвони кричали, що все відбувалося само собою! І загалом з’ясувалося, що влітку 2010 року було дуже «активне» Сонце, що й слугувало причиною аномальної спеки в центральній Росії!

Найцікавіше, що Сонце, що розбушувалося, «чомусь» випалювало лише центральну Росію, а решта світу навіть не здогадувався про те, що наше світило розбушувалося! І як було приємно, коли буквально через кілька годин після роботи зі знищення цієї антилюдської зброї на висохлу землю впали великі краплі сильних літніх гроз, коли з неба ллються суцільні струмені води! Звісно, ці зливи пролили свою воду не всюди, але... процес пішов, як казав свого часу останній генеральний секретар комуністичної партії СРСР – Михайло Сергійович Горбачов! І справді, процес пішов, щодня дедалі більше зливових літніх гроз проливало свої води на вкриту тріщинами землю. А після знищення геофізичної зброї 22 липня антициклон зарухався, а не стояв непорушно до грудня, як обіцяли «фахівці»...

Навіть після своєї загибелі, навіть фактом своєї загибелі ти борешся з паразитами, ти лякаєш і після смерті, коли вони побачили, що люди ще більше прониклися правдою, яку ти повідомляла і й далі повідомляєш. Недарма паразити, злякавшись реакції на твоє вбивство, почали публікувати інтерв'ю з псевдоСвітланами, яких знайшлося навіть декілька. Невипадково паразити, через своїх холуїв-провокаторів, на зразок Малишева і К, намагалися облити тебе брудом, нахабно фальсифікуючи все довкола! Але вони не знали, що й після смерті ти б’єшся з ними, не знали, що ти залишила після себе таку бомбу, що всі їхні потуги облити тебе брудом випаруються миттєво, натомість усім стане очевидно, хто ж такі насправді панове Малишеві й кому вони служать.

Моя післямова не може бути безконечною, але це не означає, що оповідь про тебе припиниться, коли я поставлю останню крапку в цьому тексті. У жодному разі ні! Я продовжу повість про тебе в автобіографії, оскільки наші з тобою біографії переплелися настільки тісно, що стали одним цілим і далі є ним.

 

                                                                                                                                                    Микола Лєвашов 
                                                                                                                                                          13 січня 2011 року

 

 

P.S. Ми зі Світланою говорили й про останній розділ її першого тому «Одкровення», у якому вона завершувала повість про Ізидору. На жаль, Світлана не встигла записати цей розділ, але я передам усім читачам цієї книги завершальні штрихи долі цієї дивовижної жінки своїми словами. Отже, прошу не судити строго, я не можу писати за Світлану:

...От і настав день страти Ізидори. Карафа не наказував катувати її, оскільки боявся, що позбудеться своїх слухняних катів. Крім того, він хотів отримати від Ізидори таємницю фізичного безсмертя, а переламані кістки й понівечене тіло в цій справі – погані помічники, особливо враховуючи характер мадонни. Карафа розумів: якщо не вдалося зламати її тортурами та загибеллю її близьких, то катувати Ізидору нема жодного сенсу. Він не був дурнем, тому розраховував, що лише загроза померти самій може змусити її погодитися з його вимогою. Як багато хто, він усіх і все міряв своєю міркою: одна річ – спостерігати за чиєюсь смертю у вогні, інша – самому горіти у вогнищі інквізиції...

День страти Ізидори видався сонячним, промені Сонця лагідно доторкалися обличчя Ізидори, нашіптуючи їй: «...ти нас не бійся...». Щебетали пташки, передаючи один одному сумну звістку про майбутню страту, травинки і билинки пошепки повідомляли всіх про страту Ізидори. Легкий подих вітерцю торкався чудового волосся Ізидори, розвіваючи його, і складалося враження, що воно ожило й світиться зсередини в променях Сонця. Ізидора була прекрасна в променях Сонця і ніби сама була наповнена світлом.

Її везли у відкритому возі до місця майбутньої страти. На площі, де мала відбутися страта, зібралося багато роззяв, але серед тих, хто прийшов поглянути, як «гуманна» церква спалюватиме живцем людину в ім'я Бога, не знайшлося жодного, хто б кинув в Ізидору камінь, гнилий овоч чи фрукт. Її прекрасне обличчя, її світлоносний вигляд відразу гасили в будь-якого любителя таких «розваг» бажання позбиткуватися з жінки, засудженої до спалювання живцем.

Карафа теж спостерігав за приготуваннями до страти. У його диявольському мозку ще жевріла надія на те, що найостаннішої миті мадонна Ізидора не витримає й погодиться відкрити йому секрет вічного життя. І от Ізидору прив'язали до стовпа, усе готово до спалювання, кати чекали тільки на його сигнал про початок страти. Натовп роззяв поводився дуже дивно. Жодних криків, кепкувань, які дуже часто супроводжували такі видовища. На площі, де мала відбутися страта, панувала цілковита тиша. Ізидора, навіть прив'язана до стовпа, була величною і прекрасною. В її очах не було страху, лише вселенський смуток.

Її вигляд, гордо піднята голова не могли залишити байдужою жодну людину, що прийшла на цю площу. Серед натовпу пролунали спершу боязкі крики: «...Помилувати її! У чому її провина!?» І невдовзі вже весь натовп вибухнув криками, що вимагали скасувати страту. Саме цього моменту й чекав Карафа, аби зробити останню спробу здобути бажане – таємницю безсмертя. Він підійшов до прив'язаної до стовпа Ізидори й тихо сказав їй:

– Мадонно, навіть натовп не бажає бачити Вас в обіймах полум'я вогнища... Зробімо всіх щасливими, Мадонно. Натовп буде щасливим, що врятував Вас від вогнища інквізиції й тріумфуватиме від відчуття перемоги та усвідомлення, що подолав свій страх перед святою інквізицією. Я отримаю безсмертя і теж буду щасливим! Ви, Мадонно, житимете, і ніхто не посміє дорікнути Вам зрадою чи боягузтвом. Адже всі думатимуть, що Вас звільнив натовп... Отже, вирішуйте, Мадонно, я не можу чекати цілу вічність на Вашу відповідь, факели катів уже запалено, і Вам варто не зволікати з відповіддю, я й так виявив терпіння і вже надто довго чекав на Ваше рішення...

Ізидора глянула йому в очі й усміхнулася, і ця усмішка сказала Карафі все... він зрозумів, що Ізидора ніколи не дасть йому таємниці безсмертя. Він розчаровано махнув рукою і відійшов від приготованої до страти Ізидори...

– Засуджена до спалювання не бажає покаятися у своїх гріхах, і я змушений віддати наказ почати страту, хоч як мені й шкода це робити, – сказав Карафа, звертаючись до натовпу, і після цього подав знак рукою...

Послушні його волі кати піднесли запалені факели до соломи, і невдовзі з'явилися перші язики полум'я... Сухі дрова розгоралися дуже швидко, і легкий поривчастий вітер, який ще зовсім недавно пестив волосся Ізидори, тепер роздував смертоносне полум'я... Як любила Ізидора дивитися на живий вогонь каміна, коли веселі язики полум'я радісно кидалися на чергове поліно, кинуте в камін ... А тепер ці язики полум'я повільно, але надійно добиралися до неї і так само радісно готові були перетворити на попіл її тіло...

Ізидора не боялася смерті, вона була готова до неї вже давно, точніше, вона вмирала вже не вперше: коли помер її батько, її любий чоловік і її чудова дівчинка... Вмирала щоразу, коли цей диявол у папському одязі знищував сотні й тисячі обдарованих. Тому власне життя для Ізидори було важливе доти, доки вона могла боротися з цим монстром, і єдине, що їй вдалося – витримати найстрашніше: спостерігати за стратою близьких їй людей і не зламатися.

Про що шкодувала в цю мить Ізидора – що так і не змогла знищити цього монстра в людській подобі... Його захисту так і не вдалося пробити, попри її численні спроби. Тим часом полум'я вже добралося до її ніг, почав тліти одяг, ще трохи, і вона перетвориться на палаючий факел... Ізидора вирішила не чекати цього моменту... Зосередилася на своєму серці й силою думки змусила його скорочуватися дедалі рідше й рідше, і ось... її серце сіпнулося востаннє... і зупинилося назавжди...

Ізидора швидко і легко покинула своє тіло і вже збоку спостерігала, як жадібні язики полум'я пожирали ту посудину життя, яку вона щойно покинула... Ізидора вирішила не чекати, як згорить у полум'ї її тіло. Вона повернула погляд на свого ворога... Карафа з досадою спостерігав, як у полум'ї вогнища згорає його надія на безсмертя. Він так і не зміг зламати цю жінку... Його обличчя якось відразу осунулося й постаріло... Саме таким його побачила Ізидора, коли покинула своє тіло... і побачивши, зрозуміла, як влаштовано захист Карафи...

Його захист побудований на магії мертвих, і лише покинувши своє тіло, Ізидора змогла це побачити... Як вона не зрозуміла цього раніше! Усе-таки Темні мислять зовсім інакше... Але тепер вона знала й вирішила не зволікати! Вона ще сповнена сили, її тіло, яке горіло в полум'ї вогнища, ще продукувало життєву силу... Ізидора почала швидко розплітати узори непробивного раніше захисту Карафи, і невдовзі цей захист повністю зник... І от настав момент істини і справедливості... Ізидора ніколи не думала, що це станеться після її смерті, але... важливо, що вона нарешті отримала шанс зупинити цього папу-монстра. Зібрала весь свій біль, всю скорботу за знищеними Карафою обдарованими, і завдала по ньому удару... У цей удар Ізидора вклала всю нерозтрачену любов матері, дружини, дочки, нерозтрачену віру у світле, і виплеснула все це на Карафу. Несподівано для всіх, Карафа спершу схопився за голову, впав на поміст і почав звиватися на ньому, як змія, тримаючись руками за голову, неначе хтось її в нього намагався відірвати... Він вигукував якесь нелюдське виття, яке поступово затихало й невдовзі зовсім затихло, як затих і Карафа.

На площі, де ще догорало тіло Ізидори, запанувала мертва тиша... спершу ніхто нічого не зрозумів, ще не всі побачили, що ненависний усім Папа мертвий – куди вже мертвіше. А коли зрозуміли, що сталося, натовп просто вибухнув криками й прокльонами на адресу Папи. Мертвого його не боявся вже ніхто... У натовпі пролунали заклики громити Папський палац, і всі хлинули в резиденцію Папи. Натовп був схожий на селевий потік, який усе на своїй дорозі перетворював на хаос. Ізидора спостерігала, як змели охорону палацу і взялися нищити не лише бюсти Пап, а й неперевершені витвори мистецтва...

Ізидора сумно дивилася, як цінну й унікальну бібліотеку, яку зібрав Карафа, натовп знищив за мить. З якоюсь звіриною радістю люди кидали у вогонь цінні рукописи і книги, розривали їх на частини, топтали їх ногами. Спостерігала, як накопичений страх перед папою-деспотом виливався на унікальні полотна майстрів, як багато хто почав засовувати у свої кишені все більш-менш цінне, на їхню думку, не розуміючи, що знищують найцінніше з того, що було в папському палаці, – рукописи, книги, картини...

Спостерігаючи, Ізидора розуміла, чому Севір казав їй, що люди не готові, ще не настав час, і водночас розуміла, у чому Севір та інші не мали рації! Якщо чекати, коли люди будуть готові, то цього ніколи не станеться! Саме в цьому – основна помилка Світлих, і їй стало сумно від усвідомлення цього... Темні вигравали вже тим, що не чекали потрібного часу, а діяли в будь-яких обставинах... і доки Світлі Сили не зрозуміють цієї простої істини, Темні Сили завжди перемагатимуть...

 

www.levashov.org
      www.levashov.info
      www.levashov.name

 

        Зміст