Шлях до потрібних знань

Мудрий не той, хто багато знає, а той, хто знає потрібне


Світлана де Роган-Лєвашова «Одкровення»

9.Пробудження

З двоїстим відчуттям одночасної втрати і щастя я тихо поверталася додому. І ось тут мене чекав ве-еликий сюрприз. Моя мама у стані напівнепритомності чекала мене в моїй кімнаті. Світ перевернувся, і я в тихому жаху гепнулася зі своїх “виблискуючих марень” у безжалісну реальність… Я не могла брехати. Але я зовсім не знала, що сказати. І ще я відчувала, що мама прекрасно знає, що це щось знову ж таки якось пов'язане з моїми “дивними талантами”, розмови про які ні вона, ні я, на жаль, не зможемо уникнути…

Світлана з мамою
Світлана з мамою

На моє величезне полегшення, тієї ночі вона не сказала нічого. Можливо, навіть і не знала, що сказати. Але наступного ранку вікна в моїй кімнаті надійно забили. Мама не поверталася до цього випадку ще тижнів зо два, ніби даючи мені час обдумати “скоєне”. Але мені від цього ні трішки не легшало. Тато в той час був у відрядженні, і я від щирого серця сподівалася, що можливо якось “пронесе” і до його приїзду все забудеться. Та де там… Одного прекрасного ранку, перед відходом на роботу, мама сказала, що хоче зі мною поговорити. Ну й звичайно, для мене не було великої таємниці, про що…

Мама була, як завжди, ласкавою і теплою, але я всім своїм єством відчувала, що вся ця історія її гнітить і що вона насправді не знає, з чого почати. Ми говорили дуже довго. Я, як могла, намагалася їй пояснити, як багато все це для мене означає і як страшно було б для мене все це втратити... Але здається, цього разу я її насправді злякала, і мама заявила, що, якщо я не хочу, аби вона розповіла все це батькові, коли він повернеться з відрядження додому, я повинна обіцяти, що таке більше не повториться ніколи.
Вона не розуміла, що всі ці мої дивні дикі “сюрпризи” зовсім не відбуваються з моєї волі, і що я майже ніколи не знаю, коли те чи інше станеться… Але оскільки думка батька для мене означала більше, ніж усе решта, я дала мамі обіцянку, що не робитиму нічого такого, наскільки, звичайно, це залежатиме від мене. На це й пристали.

10. Будні

Я чесно, як усі нормальні діти, ходила до школи, робила уроки, бавилася з моїми “звичайними” друзями… і безмірно нудьгувала за іншими, моїми незвичайними, виблискуючими “зоряними друзями”. Школа, на жаль, теж мала для мене свої складнощі. Я почала ходити туди з шести років, оскільки під час перевірки з’ясувалося, що я могла б піти до третього-четвертого класу, що, звичайно, нікому не сподобалося. Шкільні друзі вважали, що мені все дається дуже легко, а їхні мами мене за це просто чомусь не злюбили. І вийшло, що в школі я майже весь час теж проводила сама.

Світлана з мамою
Світлана з мамою

У мене була лише одна справжня шкільна подруга, дівчинка, з якою ми просиділи за однією партою всі дванадцять шкільних років. А з іншими дітьми стосунки чомусь усе не налагоджувалися. І не тому, що мені цього не хотілося, чи тому, що я не старалася – навпаки. Просто в мене завжди було дуже дивне відчуття, неначе ми всі живемо на різних полюсах... Домашні завдання я майже ніколи не робила або, точніше – робила, але це в мене займало всього декілька хвилин. Батьки, певна річ, завжди все перевіряли, але оскільки зазвичай помилок не знаходилося, в мене залишалося дуже багато вільного часу. Я ходила в музичну школу (навчалася грі на фортепіано і співу), займалася малюванням, вишивала і дуже багато читала. Але все одно вільного часу в мене завжди залишалося достатньо.

Була зима. Усі сусідські хлопчиська каталися на лижах, тому що були старшими за мене (саме вони й були в той час моїми найкращими друзями). А мені діставалося тільки катання на санках, яке, за моїм поняттям, годилося лише для малят. І, звичайно ж, мені теж шалено хотілося кататися на лижах!..

Нарешті мені якимсь чином вдалося “дійняти” мою м’якосерду маму, і вона купила мені найменші лижі, які лише можна було дістати. Я була на сьомому небі від щастя!!! Одразу ж помчала сповістити сусідських хлопчаків і того ж дня була готова перевірити свою обновку. Зазвичай вони ходили кататися на велику гору біля річки, де колись був княжий замок. Гірки там були вельми і вельми високі і, аби з них спускатися, були потрібні хоча б якісь навички, на той момент, на жаль, у мене відсутні…

Але, звісно, я не збиралася нікому поступатися. Коли нарешті хекаючи і пітніючи (попри 25-градусний мороз!), я видерлася за іншими вгору, мені, чесно кажучи, стало дуже страшно. Ромас, один із хлопчаків, запитав, чи не хочу я спершу поглянути, як вони спускатимуться, але я, звичайно ж, сказала “ні”... і вибрала найвищу гірку. Ось тут, як то кажуть, бог мене і покарав...

Я достеменно не пам'ятаю, як мені вистачило сміливості відштовхнутися і пуститися вниз. Але що я прекрасно пам'ятаю – то це справжній острах від дикого свисту вітру у вухах і картинку дерев внизу, що дуже швидко наближалися… На моє щастя, я не врізалася в дерево, але з розмаху зачепилася за величезний пеньок… Мої бідні новенькі лижі розлетілися на друзки, а я відбулася маленьким ударом, якого від обурення навіть не відчула. Так плачевно закінчилася моя коротка, але вельми барвиста лижна “епопея”… Щоправда, набагато пізніше я дуже полюбила лижі і каталася годинами з татом у зимовому лісі, але вже ніколи не любила гірки.

Світлана зимою
Світлана зимою

Після такого образливого фіаско далі займатися якимсь зимовим спортом у мене, звичайно, жодного бажання не було. Тому, аби хоч якось заповнити мій вільний час, я прагнула якомога більше читати. І тут знову сталося дещо непередбачено-новеньке…

Я читала заданий урок, який мені не дуже подобався, і, звичайно, мені дуже хотілося швидше закінчити. Раптом я помітила, що читаю якось уже дуже швидко. Виявилось, що я читаю не так, як звично – горизонтально, а вертикально – зверху вниз… Спочатку я сама дуже здивувалася. Це було незвично і трішки дивно. Але оскільки до дивацтв мені було не звикати, я спробувала знову. І це направду виявилося набагато швидше. Відтоді я вже майже завжди читала зверху вниз, лише від цього чомусь набагато більше втомлювалися очі. Зате так було швидше, і надалі спосіб “швидкого читання”, як я його називала, рятував мене багато разів.

Інші чудеса теж траплялися постійно, але я вже стала набагато обережнішою і не квапилася ділитися навіть із найближчими мені людьми. Спочатку було від цього трішки сумно і гірко, але потім я звиклася, і здавалося, що життя має бути саме таке, у всякому разі моє. Самотність не створена для дитини, точнісінько, як і дитина не створена для самотності… Але на жаль, часом життя буває з нами безжалісне і не звертає уваги, подобається нам те або інше чи ні. А також можливо, що все це відбувається з якихось, до певного часу прихованих від нас причин, сенс яких, пізніше відкрившись, сильно когось здивує, а когось так і залишить довго і сумно гадати: “а що ж з нами було б, якби”…

11. Сусіди

Моя “шоста” зима вже неохоче відступала, залишаючи після себе рвані борозни на колись такому невинно чистому обличчі землі. Снігові замети безжалісно “осідали”, втрачаючи свою горду білизну і перетворюючись на брудні грудки льоду, соромливо танули, народжуючи безліч веселих струмочків, які, грайливо перешіптуючись, весело бігли зазеленілими подекуди схилами і стежинками. Дні були ясні, прозорі і безвітряні. У повітрі впевнено духмяніли “зелені” запахи весни, і розливалося майже справжнє тепло, від чого дедалі більше пробуджувалася ще сонна від зимівлі земля. Вкотре народжувалося нове життя...

Я, як і всі діти, обожнювала весну. Здавалося, що ми теж, як сонні ведмежата, вилазили після довгої сплячки зі своїх “барлогів” і радісно підставляли свої усміхнені мордочки для поцілунку першим ласкавим сонячним променям. І добре сонечко із задоволенням “прикрашало” розсипами веснянок наші дитячі щоки й носи, викликаючи теплі посмішки наших мам... Дні потихеньку довшали, і на нашій вулиці щораз більше бабусь виходило зі своїми лавками посидіти коло ґанку і порадіти теплим сонячним променям.

Я дуже любила нашу добру тиху вулицю. Вона була не дуже широкою і не дуже довгою, як я завжди її називала – домашньою. Одним кінцем вона впиралася в ліс, а іншим – у величезне ромашкове поле (на місці якого набагато пізніше, на превеликий мій жаль, була побудована місцева залізнична станція). На нашій, тоді ще потопаючій у зелені вулиці тулилися всього близько двадцяти приватних будинків. Це був “благословенний” час, коли ще не було телевізорів (перший у нас з'явився, коли мені було дев'ять років) і люди просто спілкувалися.

Ми всі добре знали один одного і жили, неначе одна велика дружна сім'я. Когось любили, когось не дуже... Але кожен знав: якщо в нього станеться біда, хтось завжди прийде на допомогу, і ніколи не траплялося, аби хтось залишився осторонь. Навіть “найкапосніші” прагнули допомогти, хоча пізніше вони, звичайно, так чи інакше, не забували про це нагадати. Я зовсім не намагаюся показати романтичну ідилічність місця і часу, в якому я жила, і тим паче применшити значущість будь-якого “прогресу”, що з’являвся. Але я ніколи не зможу забути, наскільки теплішими й чистішими люди були тоді, коли їх душі та розум не обтяжувалися чужорідним “туманом добробуту” і “розумовим брудом” цього самого “прогресу”.

Усього на всій нашій вулиці жило в мій час дванадцять хлопців і четверо дівчат, всі ми були різного віку і мали різні інтереси. Але незважаючи на те, був один улюблений всіма нами літній час – вечірній, коли всі збиралися разом і робили щось, у чому могли брати участь усі – як діти, що вже підросли, так і малята. І нашим бідним батькам завжди було вельми складно, коли доводилося заганяти своїх “чад” додому, відриваючи від якоїсь (звичайно ж, завжди вражаючої!) незавершеної історії або гри…

І ось навіть тут, у, здавалося б, найбезневиннішому куточку мого життя, я знову дістала черговий гіркий урок про те, що буде краще, якщо свої дивні “здібності” я триматиму завжди при собі. Виходило так, що в яку б гру ми не грали, я завжди заздалегідь знала її результат, чи то хованки або загадки, або просто якісь історії. І спочатку я була щиро упевнена, що так воно і має бути. Я раділа, коли вигравала (а це в принципі виходило майже завжди) і зовсім не розуміла, чому це викликає “глуху лють“ моїх друзів, хоча зазвичай вони ставилися до мене дуже добре. І ось одного дня, мабуть, одного з них “прорвало”, і після чергового мого успіху він зло сказав:
– Ми не хочемо більше з тобою грати, якщо ти не перестанеш показувати свої осоружні “штучки”…
Для мене це був шок, тому що жодних таких “штучок”, а тим більше, осоружних, я не показувала і взагалі не могла зрозуміти, про що йдеться. Я навіть ніколи не замислювалася, чому я знаю наперед ту або іншу відповідь – для мене це було зовсім нормально. А ось виявилось, що для всіх інших – не зовсім. Я прийшла додому дуже ображена і зачинилася у кімнаті, аби переживати це у “своєму кутку”… Але, на жаль, у моєї бабусі було залізне чуття на мої невдалі “пригоди”. Вона завжди знала, якщо щось не так, і відпиратися було зовсім марно.

Отож, вона, як звикле, з'явилася в мене буквально за хвилину і застала мене всю в сльозах. Я ніколи не була плаксою... Проте завжди важко переносила гіркоту несправедливих звинувачень. Особливо, коли вони виходили від найближчих друзів. Адже насправді ранити можуть лише друзі, тому що їх слова проникають просто в серце.
– Нічого, ось побачиш, час мине – все забудеться, – заспокоювала бабуся, – образа не дим, очей не виїсть.
Очей, можливо, і ні, а ось серце кожна нова крапля виїдала, та ще й як! Я була всього-на-всього дитиною, але вже знала багато що з того, що “краще не треба показувати” або “краще не говорити”. І я вчилася не показувати. Після того маленького інциденту під час гри я вже прагнула більше не показувати, що я знаю більше, ніж інші, і знову було все добре. Та чи добре?

12. Пряники

Літо прийшло зовсім непомітно. І саме цього літа (з маминої обіцянки) я повинна була вперше побачити море. Я чекала цього моменту ще із зими, оскільки море було моєю давньою “великою” мрією. Але через цілком безглузду випадковість моя мрія мало не обернулася на порох. До поїздки залишалося всього кілька тижнів, і в думках я вже майже “сиділа на березі”... Але, як виявилось, до берега було ще далеко. Був приємний теплий літній день. Нічого особливого не відбувалося. Я лежала в саду під своєю улюбленою старою яблунею, читала книжку і мріяла про свої улюблені пряники… Так, так, саме про пряники. З маленького сусідського магазинчику.

Не знаю, чи їла я потім коли-небудь щось смачніше? Навіть після стількох років я досі чудово пам'ятаю вражаючий смак і запах цих дивовижних ласощів, що танули у роті! Вони завжди були свіжими і незвичайно м'якими, зі щільною солодкою скориночкою глазурі, що лускала від щонайменшого дотику. Вони очманіло пахли медом і корицею, і ще чимось, що майже неможливо було вловити... Ось за цими пряниками я й зібралася, довго не вагаючись, піти. Було тепло, і я (за нашим загальним звичаєм) була одягнена лише в коротенькі шортики. Магазин був поруч, буквально за кілька будинків (усього на нашій вулиці їх було аж три!).

У Литві в той час були дуже популярні маленькі магазинчики в приватних будинках, які займали зазвичай всього одну кімнату. Вони росли буквально як гриби після дощу і були власністю переважно громадян єврейської національності. Так само і цей магазин, в який я пішла, належав сусідові на ім'я Шрейбер. Людиною він був завжди дуже приємною і ввічливою і мав дуже добрі продукти, а особливо – солодощі.

На свій подив, коли я прийшла, то не змогла навіть увійти всередину – магазин був напхом напханий людьми. Мабуть, привезли щось нове і ніхто не хотів дати маху, залишившись без новинки… Отож, я стояла в довжелезній черзі, наполегливо не збираючись іти, і терпляче чекала, коли вже нарешті отримаю свої улюблені пряники. Рухалися ми дуже повільно, тому що кімната була набита повністю (а завбільшки вона була близько 5х 5 м) і за величезними “дядьками і тітками” я нічого не бачила. Як раптом, зробивши наступний крок, я з диким криком стрімголов полетіла грубо збитими дерев'яними сходами вниз і впала на такі ж грубі дерев'яні ящики...

Виявляється, господар, чи то кваплячись продати новий товар, чи то просто забувши, залишив відкритою кришку свого (семиметрової глибини!) підвалу, в який я і примудрилася звалитися. Вдарилася я, мабуть, дуже сильно, оскільки зовсім не пам'ятала, яким чином і хто мене звідти витягнув. Довкола були дуже злякані обличчя людей і господаря, які безперервно запитували, чи все зі мною гаразд. У нормі я, звичайно ж, була навряд чи, та зізнаватися в цьому чомусь не хотілося, і я заявила, що піду додому. Мене проводжав цілий натовп... Бідну бабусю ледве не побив грець, коли вона раптом побачила всю цю вражаючу “процесію”, що вела мене додому…

Я пролежала в ліжку десять днів. І, як виявилося пізніше, вважалося просто неймовірним, що мені вдалося відбутися лише однією подряпиною після такого вражаючого “польоту” сторч головою на семиметрову глибину... Власник Шрейбер навіщось ходив до нас щодня, приносив кілограм цукерок і все запитував, чи правда я добре почуваюся... Чесно кажучи, виглядав він вельми наляканим.

Хай би там як, але думаю, що “подушку” мені точно хтось підстелив. Хтось, хто вважав, що розбиватися мені тоді було поки рано. Таких “дивних” випадків у моєму, тоді ще дуже короткому житті було дуже багато. Одні траплялися і після цього дуже швидко сходили в небуття, інші чомусь запам'ятовувалися, хоча не обов'язково були найцікавішими. Так я з якоїсь мені невідомої причини дуже добре запам'ятала випадок із запаленням вогню.

13. Вогонь, який не грів

Уся сусідська дітвора (і я теж) дуже любила розпалювати вогнища. А вже особливо, коли нам дозволялося смажити в них картоплю!.. Це були одні з найулюбленіших наших ласощів, а таке вогнище ми взагалі вважали мало не справжнім святом! Та й хіба могло зрівнятися щось іще з тією обпалюючою, щойно вивудженою палицями з вогнища, надзвичайно духмяною, всипаною попелом картоплею?! Треба було дуже постаратися, бажаючи залишатися серйозним, бачачи наші напружено-зосереджені в очікуванні пики! Ми сиділи довкола вогнища, як голодні Робінзони Крузо, що з місяць не їли. І в той момент нам здавалося, що нічого не може бути на цьому світі смачнішим, ніж та маленька, паруюча кулька, що поволі печеться в нашому вогнищі!

Саме в один із таких святкових “картоплевипікальних” вечорів зі мною сталася чергова “неймовірна” пригода. Був тихий теплий літній вечір, уже помалу починало смеркатись. Ми зібралися на чиємусь “картопляному” полі, знайшли відповідне місце, нанесли достатню кількість гілок і вже були готові запалити вогнище, коли хтось помітив, що забули найголовніше – сірники. Розчаруванню не було межі... Ніхто не хотів за ними йти, тому що ми пішли досить-таки далеко від дому. Спробували запалити за давнім звичаєм – терти деревинку об деревинку – але дуже скоро навіть у найвпертіших скінчилося терпіння. І тут раптом один каже:
– То ми ж забули, що тут наша “відьмочка”! Запалюй-но, чи що…
“Відьмочкою” мене називали часто, і це з їхнього боку було радше прізвисько пестливе, ніж образливе. Тому я не образилася, але, чесно кажучи, сильно розгубилася. Вогню я, на мій превеликий жаль, не запалювала ніколи і займатися цим мені якось на думку не спадало. Але це було мало не вперше, коли вони щось у мене попросили і я, звичайно ж, не збиралася втрачати такої нагоди, а тим більше осоромитися.
Я щонайменшого поняття не мала, що слід робити, аби воно “запалилося”. Просто зосередилася на вогні і дуже сильно бажала, щоб це сталося. Минула хвилина, інша, але нічого не відбувалося... Хлопці (а вони завжди і скрізь бувають трішки злими) почали наді мною сміятися, кажучи, що я лише й можу, що “вгадувати”, коли мені це потрібно. Мені стало дуже образливо – адже я чесно намагалася з усіх сил. Але це, звісно, нікого не цікавило. Їм потрібен був результат, а ось результату якраз у мене і не було...

Якщо чесно – я досі не знаю, що тоді сталося. Може, в мене просто пішло дуже сильне обурення, що наді мною так незаслужено сміялися? Або надто потужно сколихнулася гірка дитяча образа? Так чи інакше, я раптом відчула, як усе тіло ніби закоцюбло (здавалося б, повинно було бути навпаки?) і лише всередині кистей рук вибуховими поштовхами пульсував справжній “вогонь”. Я встала обличчям до вогнища і різко викинула ліву руку вперед... Моторошне ревуче полум'я неначе виплеснулося з моєї руки просто у складене хлопчаками вогнище. Усі дико закричали... а я опритомніла вже вдома, з дуже сильним ріжучим болем у руках, спині й голові. Все тіло горіло, неначе я лежала на розпеченій жаровні. Не хотілося рухатися і навіть розплющувати очі.

Мама була нажахана від моєї “витівки” і звинуватила мене в “усіх мирських гріхах”, а головне – в недотриманні слова, даного їй, що для мене було гірше за будь-який всепожираючий фізичний біль. Мені було дуже сумно, що цього разу вона не захотіла мене зрозуміти, і водночас я відчувала небувалу гордість, що все-таки не осоромилася і що в мене якимсь чином вийшло зробити те, чого від мене чекали.

Звичайно, все це зараз видається трішки смішним і по-дитячому наївним, але тоді для мене було дуже важливо довести, що я, ймовірно, можу комусь у чомусь прислужитися з усіма своїми, як вони називали, “штучками”. І що це не мої божевільні вигадки, а справжнісінька реальність, на яку їм тепер доведеться хоча б трішки зважати. Якби тільки все могло бути так по-дитячому просто...

14. Самотність

Як виявилось, не лише моя мама була в жаху від скоєного мною. Сусідні мами, почувши від своїх дітей про те, що сталося, почали вимагати від них, аби вони трималися від мене якнайдалі. І цього разу я насправді залишилася майже зовсім сама. Але оскільки я була особою вельми і вельми гордою, то ні за що не збиралася “проситися” до когось в друзі. Але одне – показати, а зовсім інше – з цим жити.....

Я дуже любила своїх друзів, свою вулицю і всіх, хто на ній жив. І завжди прагнула принести кожному хоч якусь радість і якесь добро. А зараз я була одна і в цьому була винна лише сама, тому що не зуміла встояти перед найпростішою, безневинною дитячою провокацією. Але що ж було робити, якщо я сама в той час була ще зовсім дитиною? Щоправда, дитиною, яка тепер стала вже поволі розуміти, що не кожен на цьому світі гідний того, аби йому варто було б щось доводити... А навіть якщо й довести, то це ще зовсім не означало, що той, кому ти це доводиш, тебе завжди правильно зрозуміє.

За декілька днів я зовсім фізично “відійшла” і почувалася досить стерпно. Бажання запалити вогонь у мене не з'являлося вже ніколи. А ось розплачуватися за свій “експеримент” довелося, на жаль, досить довго. Перший час я знаходилася в повній ізоляції від усіх моїх улюблених ігор і друзів. Це було дуже образливо і здавалося дуже несправедливим. Коли я говорила про це мамі, моя бідна добра мама не знала, що й казати. Вона дуже мене любила і, звичайно, хотіла вберегти мене від будь-яких бід і образ. Але з іншого боку, їй уже теж помалу ставало лячно через те, що майже постійно зі мною відбувалося.

Це, на жаль, був той “темний” час, коли ще було “не прийнято” відкрито говорити про “дивні” і незвичні речі. Усе дуже суворо зберігалося в рамках, як “повинно” чи “не повинно” бути. І все “нез'ясовне” або “неординарне” категорично замовчувалось або вважалося ненормальним. Правду кажучи, я від щирого серця заздрю тим обдарованим дітям, які народилися хоч би на двадцять років пізніше за мене, коли всі ці ”неординарні” здібності вже не вважали якимсь прокльоном, а навпаки – почали називати ДАРОМ. І сьогодні ніхто уже не цькує і не відпроваджує цих бідних “незвичайних” дітей у божевільню, а дорожать ними і поважають, як обдарованих особливим талантом дивовижних дітей.

Мої ж “таланти” в той час захоплення ні в кого з довколишніх, на жаль, не викликали. За кілька днів після моєї “скандальної” пригоди з вогнем одна наша сусідка “по секрету” сказала мамі, що в неї є “дуже добрий лікар”, який займається саме такими “проблемами”, як у мене і якщо мама хоче, із задоволенням з ним познайомить. Це був перший раз, коли мамі безпосередньо “порадили” запроторити мене в божевільню.

Потім цих “порад” було дуже багато, але я пам'ятаю, що саме тоді мама була дуже засмучена і довго плакала, зачинившись у своїй кімнаті. Вона не сказала мені про цей випадок ніколи, але мене “утаємничив” сусідський хлопчик, мама якого й дала таку дорогоцінну пораду. Звичайно ж, ні до якого лікаря мене, слава богу, не повели. Але я відчувала, що своїми останніми “вчинками” я переступила якийсь “рубіж”, після якого вже навіть моя мама не в змозі була мене розуміти. І не було нікого, хто міг би мені допомогти, пояснити або просто дружньо заспокоїти. Я вже не говорю – аби навчити…

Так я сама “борсалася” в своїх припущеннях і помилках, без чиєїсь підтримки або розуміння. Щось пробувала, щось не посміла. Щось виходило, щось – навпаки. І як же часто мені бувало просто по-людськи страшно! Правду кажучи, я все ще “борсалася в припущеннях” до своїх 33 років, тому що так і не знайшла нікого, хто міг би хоча б щось пояснити. Хоча “охочих” завжди було більш ніж потрібно.

Час минав. Іноді здавалося, що все це відбувається не зі мною або що це просто вигадана мною дивна казка. Але ця казка чомусь була дуже вже реальною реальністю... І мені доводилося на це зважати. І що найголовніше, з цим жити. У школі все йшло, як і раніше, я отримувала з усіх предметів лише п'ятірки, і в моїх батьків (хоч би вже через це!) не було жодних проблем. Радше, навпаки – в четвертому класі я вже вирішувала дуже складні завдання з алгебри і геометрії і робила це заввиграшки, з великим задоволенням для самої себе.

Також я дуже любила в той час уроки музики і малювання. Я малювала майже весь час і скрізь: на інших уроках, під час перерв, удома, на вулиці. На піску, на папері, на склі. Загалом – скрізь, де це було можливо. І малювала я чомусь лише людські очі. Мені тоді здавалося, що це допоможе знайти якусь дуже важливу відповідь. Я завжди любила спостерігати за людськими обличчями і особливо – очима. Адже дуже часто люди не люблять казати те, що вони насправді думають, але їхні очі кажуть усе. Мабуть, недаремно їх називають дзеркалом нашої душі. І ось я малювала сотні і сотні очей – сумних і щасливих, скорботних і радісних, добрих і злих. Це був для мене, знову ж таки, час пізнання чогось, чергова спроба докопатися до якоїсь істини... щоправда, я уявлення не мала – до якої. Просто це був черговий час “пошуку”, який і потім (з різними “відгалуженнями”) продовжувався майже все моє свідоме життя.

15. Голодування

Дні пливли за днями, минали місяці, а я все продовжувала дивувати (а інколи й жахати!) своїх рідних і близьких, і дуже часто саму себе, безліччю нових “неймовірних” і не завжди зовсім безпечних пригод. Наприклад, коли мені виповнилося дев'ять років, я раптом, з якоїсь мені невідомої причини перестала їсти, чим дуже сильно злякала маму і засмутила бабусю. Моя бабуся була справжнім першокласним кухарем! Коли вона збиралася пекти свої капустяні пиріжки, на них з'їжджалася вся наша сім'я, включно з маминим братом, який жив на той час за 150 кілометрів від нас і, попри це, приїжджав спеціально через бабусині пиріжки.

Я досі дуже добре і з дуже великою теплотою пам'ятаю ті “великі і загадкові” приготування: тісто, що пахнуло свіжими дріжджами і всю ніч піднімалося в глиняному горщику коло плити, а вранці перетворювалося на десятки білих кружечків, розкладених на кухонному столі, й чекало, коли ж вже настане година його дивного перетворення на пухкі духмяні пиріжки... І бабуся з білими від борошна руками, яка зосереджено орудує коло плити. І ще я пам'ятаю те нетерпляче, але вельми приємне, чекання, поки наші “спраглі” ніздрі не вловлювали перші, дивовижно “смачні”, якнайтонші запахи пиріжків, що пеклися…

Це завжди було свято, тому що її пиріжки любили всі. І хто б у цей момент не заходив, йому завжди знаходилося місце за великим і гостинним бабусиним столом. Ми завжди засиджувалися допізна, подовжуючи задоволення за “чає питним” столом. І навіть коли наше “чаювання” закінчувалося, нікому не хотілося йти, неначе разом із пиріжками бабуся “впікала” туди частинку своєї доброї душі, і кожному хотілося посидіти ще і “погрітися” в її теплій, затишній домівці.

Бабуся насправді любила готувати, і що б вона не робила, це завжди було незвичайно смачно. Це могли бути сибірські пельмені, що пахли так, що в усіх наших сусідів раптом з'являлася “голодна” слина. Або мої улюблені вишнево-сирні ватрушки, які буквально танули в роті, залишаючи надовго дивовижний смак теплих свіжих ягід і молока. І навіть її найпростіші квашені гриби, які вона щороку квасила в дубовій діжечці зі смородиновим листям, кропом і часником, були найсмачнішими, які я будь-коли їла в своєму житті, попри те, що на сьогодні об'їздила більше ніж половину світу і перепробувала всілякі ласощі, про які, здавалося б, можна було лише мріяти. Але тих незабутніх запахів очманіло смачного бабусиного “мистецтва” ніколи не змогла затьмарити жодна, навіть найбільш вишукано-рафінована закордонна страва.

І ось, маючи такого домашнього “чародія”, я, до загального жаху моєї сім'ї, одного прекрасного дня раптом насправді перестала їсти. Тепер я вже не пам'ятаю, чи був для цього який-небудь привід або це просто сталося з якоїсь мені невідомої причини, як це зазвичай відбувалося завжди. Я просто геть-чисто втратила бажання торкатися будь-якої пропонованої мені їжі, хоча жодної слабкості чи запаморочення при цьому не відчувала, а навпаки – почувалася надзвичайно легко й абсолютно прекрасно. Я намагалася пояснити все це моїй мамі, але, як я зрозуміла, вона була сильно злякана моєю новою черговою витівкою і нічого не хотіла чути, а лише чесно намагалася змусити мене щось “ковтати”.

Мені ставало дуже погано і від кожної нової порції їжі, що приймалася, рвало. Тільки чисту воду мій змордований шлунок приймав із задоволенням і легко. Мама вже була майже в паніці, коли до нас зовсім випадково зайшла наш тодішній родинний лікар, моя двоюрідна сестра Дана. Зрадівши її приходу, мама, звичайно ж, одразу ж розповіла їй “жахливу” історію про моє голодування. І як же я зраділа, коли почула, що “нічого такого вже страшного в цьому не немає”, і що мене можна на якийсь час залишити без насильницького запихання їжі! Я бачила, що моя дбайлива мама в це зовсім не повірила, але подітися було нікуди, і вона вирішила дати мені спокій хоч би на якийсь час.
Життя відразу стало легким і приємним, оскільки почувалася я абсолютно чудово і більше вже не було того постійного кошмарного очікування спазмів шлунку, які зазвичай супроводжували щонайменшу спробу вживання будь-якої їжі. Так тривало приблизно два тижні. Усі мої відчуття загострилися і сприйняття стало набагато яскравішим і сильнішим, наче вихоплювалося щось найважливіше, а інше йшло на другий план.

Мої сни змінилися або точніше, я стала бачити один і той же, сон, що повторювався, – нібито я раптом піднімаюся над землею і йду вільно, не торкаючись п'ятами підлоги. Це було настільки реальне і неймовірно прекрасне відчуття, що кожного разу, прокидаючись, мені негайно хотілося назад. Цей сон повторювався щоночі. Я досі не знаю, що це було і чому. Але це продовжувалося і потім, після багатьох-багатьох років. І навіть тепер, перед тим, як прокинутися, я дуже часто бачу той самий сон.

Якось батьків брат приїхав у гості з міста, в якому він у той час жив, і під час розмови сказав татові, що недавно бачив дуже гарний фільм, і почав його розповідати. Яким же було моє здивування, коли я раптом зрозуміла, що вже наперед знаю, про що він говоритиме! І хоча я зовсім точно знала, що ніколи не бачила цей фільм, я могла його розповісти від початку до кінця з усіма подробицями... Я нікому про це не сказала, але вирішила постежити, чи виявиться що-небудь подібне в чомусь іще. Природно, моє звичайне “новеньке” не змусило себе довго чекати.
У той час у школі ми проходили старі античні легенди. Я була на уроці літератури і вчителька сказала, що сьогодні ми будемо проходити “Пісню про Роланда”. Раптом, несподівано для самої себе, я підняла руку і сказала, що можу розповісти цю пісню. Вчителька дуже здивувалася і запитала, чи часто я читаю старі легенди. Я сказала, що не часто, але цю я знаю. Хоча, чесно кажучи, поки що поняття не мала – звідки?

І ось, з того ж дня я почала помічати, що дедалі частіше в моїй пам'яті відкриваються якісь незнайомі моменти і факти, яких я жодним чином не могла знати, і з кожним днем їх з'являється щораз більше. Я трішки втомлювалася від всього цього “напливу” незнайомої інформації, якої, ймовірно, для моєї дитячої психіки в той час було просто забагато. Але оскільки воно звідкись приходило, то ймовірно, для чогось це було потрібно. І я зовсім спокійно все це приймала, точнісінько, як і завжди приймала все незнайоме, що давала мені дивна і непередбачувана доля.
Щоправда, інколи вся ця інформація виявлялася у вельми потішній формі – я раптом починала бачити дуже яскраві образи незнайомих мені місць і людей, ніби сама в цьому беручи участь. “Нормальна” реальність зникала, і я залишалася в якомусь “закритому” від усіх решту світі, який могла бачити лише я одна. І ось так я могла залишатися довгий час, стоячи “стовпом” де-небудь посередині вулиці, нічого не бачачи і ні на що не реагуючи, поки якийсь переляканий, жалісливий “дядечко чи тітка” не починали мене трясти, намагаючись якось привести до тями й дізнатися, чи все зі мною гаразд…

Незважаючи на свій ранній вік, я тоді вже (зі свого гіркого досвіду) прекрасно розуміла, що все те, що постійно відбувалося зі мною, для всіх “нормальних” людей, за їх звичними нормами, здавалося зовсім ненормальним (хоча з приводу “нормальності” я готова була сперечатися з ким завгодно вже тоді). Тому, як тільки хтось в одній з цих “незвичайних” ситуацій намагався мені допомогти, я зазвичай прагнула щонайшвидше переконати, що зі мною “зовсім все добре” і що зовсім не треба за мене хвилюватися. Щоправда, переконати мені вдавалося аж ніяк не завжди, і в таких випадках це закінчувалося черговим дзвінком моїй бідній “залізобетонно-терплячій” мамі, яка після дзвінка, звичайно, приїжджала мене забирати…

Ось такою була моя складна і деколи смішна дитяча реальність, в якій я на той час жила. І оскільки іншого вибору в мене не було, то доводилося знаходити своє “світле і прекрасне” навіть у тому, в чому інші, думаю, не знайшли б ніколи. Пам'ятаю, якось після чергового незвичайного “випадку” я сумно запитала бабусю:
– Чому моє життя таке несхоже на всі інші?
Бабуся похитала головою, обійняла мене і тихо відповіла:
– Життя, моя люба, на десяту частину складається з того, що з нами відбувається, і на дев'ять десятих з того, як ми на нього реагуємо. Реагуй весело, маля! Інакше часом дуже непросто існувати… А що не схоже, то всі ми спершу так чи інакше не схожі. Просто ти зростатимеш, життя почне щораз більше “підкроювати” тебе під загальні мірки, і залежатиме тільки від тебе, чи хочеш ти бути такою, як усі.
І я не хотіла… Я любила свій незвичайний барвистий світ і не проміняла б його ні на що і ніколи. Але, на жаль, кожне прекрасне коштує в нашому житті дуже дорого, і треба це насправді дуже сильно любити, аби не було боляче за це платити. А, як нам усім дуже добре відомо, платити доводиться, на жаль, за все і завжди... Просто, коли робиш це свідомо, залишається задоволення від вільного вибору, коли твій вибір і вільна воля залежать лише від тебе. Ось за це, за моїм поняттям, насправді варто платити будь-яку ціну, навіть якщо це інколи й дуже дорого для самого себе. Але повернемося до мого голодування.

Пройшло вже два тижні, а я все ще, на превеликий жаль моєї мами, нічого не хотіла їсти і, як не дивно, фізично почувалася сильно і цілком чудово. Оскільки виглядала я тоді загалом вельми добре, поступово мені вдалося переконати маму, що нічого поганого зі мною не відбувається і нічого страшного мені, мабуть, поки не загрожує. Це було абсолютною правдою, якщо не враховувати того “надчутливого” психічного стану, який робив усі мої сприйняття може трохи занадто “оголеними”, – фарби, звуки і відчуття були такими яскравими, що від цього інколи ставало важко дихати. Гадаю, ця ”надчутливість” і стала причиною моєї чергової “неймовірної” пригоди…

16. Контакт-2

У той час надворі була вже пізня осінь, і група сусідських хлопців після школи зібралася до лісу по останні осінні гриби. Як завжди, зібралася з ними піти і я. Погода стояла напрочуд м'яка і приємна. Усе ще теплі сонячні промені яскравими зайчиками стрибали золотим листям, часом просочуючись до землі та зігріваючи її останнім прощальним теплом. Ошатний ліс зустрічав нас у своєму святково-яскравому осінньому вбранні і, немов старий друг, запрошував у свої ласкаві обійми.

Мої улюблені, позолочені осінню, стрункі берези від щонайменшого вітерцю щедро сипали на землю свої золоті «листя-монети» і, здавалося, не помічали, що вже зовсім скоро залишаться на самоті зі своєю наготою і соромливо чекатимуть, коли ж весна знову одягне їх у щорічне ніжне вбрання. І лише величаві вічнозелені ялини гордо струшували стару хвою, готуючись стати єдиною прикрасою лісу протягом довгої і як завжди надто безбарвної зими. Під ногами тихо шаруділо жовте листя, ховаючи останні сироїжки і грузді. Трава під листям була теплою, м'якою і вологою і наче запрошувала по ній ступати…

Я, як завжди, скинула свої черевики і пішла босоніж. Я обожнювала завжди і скрізь ходити босоніж, якщо лише видавалася така нагода!!! Щоправда, за ці прогулянки часто доводилося розплачуватися ангіною, яка інколи бувала досить тривалою, але «гра вартувала свічок». Без взуття ноги ставали майже «зрячими», і з'являлося особливо гостре відчуття свободи від чогось непотрібного, що, здавалося, заважало дихати... Це було справжнє, ні з чим незрівнянне маленьке задоволення, і за нього варто було інколи заплатити.
Ми з хлопцями, як завжди, розділилися парами, і пішли хто куди. Дуже скоро я відчула, що якийсь час йду вже сама. Не можу сказати, що це мене налякало (лісу я не боялася взагалі), але стало якось ніяково від дивного відчуття, що за мною хтось спостерігає. Вирішивши не звертати на це уваги, я продовжувала спокійно збирати гриби. Але поступово відчуття спостереження посилювалося, і це вже ставало мало приємним.

Я зупинилася, заплющила очі і намагалася зосередитися, аби спробувати побачити того, хто це робив, аж раптом ясно почула чийсь голос, який сказав:
— Правильно…
І мені чомусь здалося, що він прозвучав не зовні, а тільки в моїй голові. Я стояла посередині маленької галявини і відчувала, що повітря довкола мене почало сильно вібрувати. Просто переді мною з'явився сріблясто-блакитний прозорий мерехтливий стовп і поступово в ньому ущільнилася людська фігура. Це був дуже високий (за людськими мірками) і міцний сивий чоловік. Я чомусь подумала, що він до смішного схожий на статую нашого бога Перкунаса (Перуна), для якого в нас на Святій Горі в ніч 24 червня щороку розпалювали вогнища.

До речі, це було дуже красиве старовинне свято (не знаю, чи існує воно досі), яке зазвичай тривало до самої зорі і яке дуже любили всі, незалежно від віку і смаку. На нього завжди збиралися майже всім містом і, що було зовсім неймовірно, – на цьому святі ніколи не було жодних інцидентів, незважаючи на те, що все відбувалося в лісі. Мабуть, краса звичаїв відкривала навіть найчерствіші людські душі добру, тим самим зачиняючи двері для будь-яких назрілих агресивних думок або дій.

Зазвичай на Святій Горі всю ніч безперервно горіли вогнища, в хороводах звучали старовинні пісні, і все це разом дуже нагадувало незвичайно красиву фантастичну казку. Сотні закоханих пускалися вночі шукати в лісі цвіт папороті, бажаючи заручитися його магічною обіцянкою бути «найщасливішими і обов'язково назавжди». А самотні молоді дівчата, загадавши бажання, опускали в річку Нямунас сплетені з квітів вінки, посередині кожного з яких горіла свічка. Таких вінків опускали безліч, і річка на одну ніч ставала схожою на дивно красиву, з м'яким мерехтінням відблисків сотень свічок, небесну дорогу, якою, створюючи тремтливі золотисті тіні, пливли низки добрих золотистих привидів, що дбайливо несли на своїх прозорих крилах чужі бажання Богові Кохання. І ось там же, на Святій Горі досі стоїть статуя бога Перкунаса, на яку так був схожий мій несподіваний гість.

Виблискуюча фігура, не торкаючись ступнями землі, «підпливла» до мене, і я відчула дуже м'який, теплий дотик.
– Я прийшов відчинити для тебе Двері, – знову почувся голос у моїй голові.
– Двері – куди? – запитала я.
– У Великий Світ, – прозвучала відповідь.
Він протягнув руку, що світилася, до мого чола, і з’явилося дивне враження легкого «вибуху», після чого я відчула щось і справді схоже на двері, що відчинялися… які, до того ж, відчинялися просто в моєму чолі. Я побачила дивовижно красиві, схожі на величезних різнобарвних метеликів тіла, що виходили з самого центру моєї голови. Вони вишиковувалися довкола і, прив'язані до мене якнайтоншою сріблястою ниткою, створювали дивовижно барвисту незвичайну квітку… По цій «нитці» в мене, вібруючи, вливалася тиха і якась «неземна» мелодія, яка викликала в душі відчуття спокою і повноти.

На якусь мить я побачила безліч прозорих людських фігур, що стояли довкола, але вони всі чомусь дуже швидко зникли. Залишився лише мій перший гість, який все ще торкався рукою мого чола, і від його дотику в моє тіло текло дуже приємне «звучне» тепло.
– Хто вони? – запитала я, показуючи на «метеликів».
– Це ти, – знову прозвучала відповідь. – Це ти вся.
Я не могла зрозуміти, про що він каже, але якимсь чином знала, що від нього йде справжнє, чисте і світле Добро. Раптом дуже повільно всі ці незвичайні «метелики» почали «танути» і перетворилися на дивовижний, виблискуючий всіма барвами веселки зоряний туман, який став поступово втікати назад у мене... З'явилося глибоке відчуття завершеності і чогось іще, що я ніяк не могла зрозуміти, а тільки дуже сильно відчувала всім своїм єством.
– Будь обережна, – сказав мій гість.
– Обережна в чому? – запитала я.
– Ти народилася, – була відповідь.
Його висока фігура почала коливатися. Галявина закрутилася. А коли я розплющила очі, на превеликий жаль, мого дивного незнайомця вже ніде не було. Один із хлопчаків, Ромас, стояв напроти мене і спостерігав за моїм «пробудженням». Він спитав, що я тут роблю і чи я збиратиму гриби… Коли я поцікавилася, котра зараз година, він, здивовано на мене поглянувши, відповів, і я зрозуміла, що все, що зі мною сталося, зайняло лише декілька хвилин!..
Я встала (виявилось, що я сиділа на землі), обтрусилася і вже зібралася йти, як раптом звернула увагу на дуже дивну деталь – вся галявина довкола нас була зеленою!!! Такою дивовижно зеленою, неначебто ми знайшли її рано навесні! І яким же був наш загальний подив, коли ми раптом звернули увагу, що на ній звідкись з'явилися навіть красиві весняні квіти! Це було зовсім вражаюче і, на жаль, абсолютно нез’ясовно. Найімовірніше, якесь «побічне» явище після появи дивного гостя. Але ні пояснити, ні хоч би зрозуміти цього, на жаль, я тоді ще не могла.
– Що ти зробила? – запитав Ромас.
– Це не я, – винувато буркнула я.
– Ну, тоді пішли, – погодився він.
Ромас був одним із тих рідкісних тодішніх друзів, хто не боявся моїх «витівок» і не дивувався нічому з того, що постійно зі мною відбувалося. Він просто мені вірив. І тому я не повинна була ніколи нічого йому пояснювати, що для мене було дуже рідкісним і цінним винятком. Коли ми повернулися з лісу, мене трусила лихоманка, але я думала, що, як завжди, просто трохи застудилася, і вирішила не турбувати маму, поки не буде чогось серйознішого. На ранок усе минулося, і я була дуже задоволена тим, що це сповна підтвердило мою «версію» про застуду. Але, на жаль, радіти довелося недовго…

Зміст

Читати далі...